МИХАЙЛО СТЕЛЬМАХ

Правда и кривда - МИХАЙЛО СТЕЛЬМАХ

ЗАСПІВ

Бій гримів спереду, з боків і позаду. В ньому, як могли, металися люди, техніка й покривало ночі; воно розпаханим скривавленим шматтям відривалося од крайнеба, звивалось увись і знову, чадне, розпухле, смердюче, падало на здиблену землю.

Прорвалися наші, прорвалися й німці!

Вогонь був таким, що в повітрі снаряди стрічалися з снарядами, міни з мінами, гранати з гранатами. І тільки "катюші", мов жар-птиці відплати, мов шматки невідкритих комет, мов провісники грізного суду над фашизмом, непереможно проносили через усе небо своє смертоносне ячання.

Божеволіло залізо, божеволіли коні і шаленіли люди. Відблиски вибухів спалахували в їхніх очах, у відблисках вибухів темно масніли калюжі крові. Танки із землею зривали її, налітали на танки, в знавіснілому скліщенні виважували один одного вгору, вмелювались один в одного біснуванням гусениць і вогню.

Якщо на світі був бог війни, то він зараз ступав по цьому полі бою технічними ногами і віддирай небо від знівеченої землі.

На пагорбі під ціпами бою в жасі здригалося село. Фантастичні сузір'я мін вихоплювали і вихоплювали його з темряви, і здавалось, що хати хотіли кудись летіти, далеко-далеко від усіх страхіть війни... І вони летіли — з гніздами лелек, з дитячими колисками, з недопитим життям.

На цвинтарі од вибухів раз по раз здригалася ветха, казенного стилю церковиця. В ній біля царських врат простягав у благанні до Всевишнього старечі руки застрілений, смертю забутий панотець. Йому по старості літ вдавалося, що з-під землі втікають біблейські кити і що вже надходить страшний суд. В церкві самі гасли свічі і падали столітні боги.

Ось заскрипіли повісплені шашелями двері, і панотіць у жасі поточився назад. Але з паперті входило не видіння страшного суду, а звичайні, змучені дівчатка у військовій формі. Зігнуті, закіптюжені, обсипані землею, вони заносили в церкву тяжко поранених бійців і клали їх поруч з богами. Ще не вийшовши з пекла боїв, стогнучи; командували і передавали команди непритомні, з широко відкритими очима воїни, і мовчали боги. Але панотець помітив, що і в них поширшали очі.

В церкву, як з кінокадру, влетів молодий русявочубий полковник. За його плечима в багряному кипінні ворушилась накидка неба. Він зупинився біля правого притвору і невідомо-в кого запитав:

— Тут Марко Безсмертний?

— Тут усі безсмертнії — строго відповів йому немолодий воїн, в якого груди і всі ордени були залиті кров'ю.

— Так, вояче, — виструнчився полковник. — Тут усі безсмертні.

— Тільки я один, грішний, потихесеньку затесався сюди, — не журячись такою халепою, привітно посміхнувся боєць, рука якого була недбало вмотана у верхню солдатську сорочку.

— Чого ж ти грішний? — не зрозумів полковник, обережно ступаючи поміж пораненими.

— Бо штрафником чогось був, словом, прогрішився. — Майже щаслива посмішка грала на обличчі пораненого.

— Тепер серед нас нема штрафників, — поправив його немолодий воїн. — Є одна сім'я. Хто тебе сорочкою отак погано перев'язав?

— А я сам, бо хіба настарчить медицина бинтів на наші руки та ноги? —Він підняв поранену руку догори, і на ній почала розкручуватися, розпростуватися сорочка, неначе кров бійця вдихнула в неї життя.

До полковника підійшла дівчина-підліток з оберемком розплетених кіс. В її сльозах тремтіли здрібнілі відблиски воскових свічок. Дівчина ще не звикла до війни і оплакувала всіх безнадійних, яких виносила з бою.

— У мене Марко Безсмертний, — покусуючи губиї скорбно сказала вона.

— Де він, Оксано? — стрепенувся полковник.

— Ондечки, поруч з Георгієм Побідоносцем лежить. — Стояла у красі своїх кіс і сльозин, мов пшеничний колосок вечірній росі.

Вони потихеньку пішли в глибину церкви, зупинились ійеред двома воїнами: мальованим — небесним і пораненим — земним. Навколо небесного воїна біліли клубочки хмар, навколо земного — темніли плями нрові. Полковник опустився на коліно, пильно, з жалем поглянув на безкровне, смагляве, з нерівною підківкою вусів обличчя солдата, нахилив голову до його нерухомих груздей і пошепки запитав дівчину:

— Живе?

— Дихає, — нерівною болісною оборочкою взялися перепалені дівочі уста.

Полковник підвівся з підлоги.

— Зараз же кладіть його на підводу — і в шпиталь.

— Чи доїдемо? — скривилась дівчина, і з двома сльозинками обірвались дві крихітні свічечки.

— Доїдете! Інакше не повертайся! — погрозою блиснули очі полковника.

— Єсть не повертатися, — не те сказала, що думала, але полковник і не помітив цього.

Через, якусь хвилину він і дві пари дівочих рук бережно виносили Безсмертного у світання.

Між цвинтарними вишнями й черешнями пряли вухами наполохані коні, шкіра тремтіла і перекочувалась по них. Лілове лоша боязко притулилося до задніх ніг матері і після вибухів попадало їй головою у вим'я, з якого сочилось молоко. Мати зараз трималася спокійніше, ніж рослий підручний кінь. Легеньким іржанням вона, як могла, заспокоювала своє дитя і кусала коня, коли той, вивертаючи очі, звивався на диби.

Усякі дива бувають із пораненою людиною, навіть коли її життя вже тримається не знати на чому. У церкві біля святих і богів нічого не чув Марко Безсмертний, а тільки-но закрутились, заскрипіли колеса, він спочатку відчув темну розпарену спеку, і це його повернуло в дитинство, коли хворим лежав ,у парноті розімлілого зерна, бо в ті часи у селі зерно було і хлібом, і 'ліками... Еге ж, лежить він присмерком у хаті, а вулицею на возі повертається додому його дід. Над ним гримить та й гримить громовище, а дідові хоч би що: сидить собі на сіні і наспівує свою улюблену пісню:

Он не знав козак, та й не знав Супрун,

А як славоньки зажити,

Гей зібрав військо славне запорозьке

Та й пішов він орду бити.

"Чи не підтягнути я собі?" — думає Безсмертний і тихенько приєднує свій голос до дідової пісні:

Ой у неділю рано-пораненьку

Супрун із ордою стявся...

"І таки справді він у неділю з фашистською ордою стявся", — думає про себе Марко, перелітаючи з дитинства в теперішні бої.

Оксана перелякано оглянулась. Майже нечутно зривалася, шелестіла пісня на устах Безсмертного, як нечутно падали з воза на дорогу краплини його життя. Дівчина заплакала, її сльози теж падали на дорогу і розсівалися з краплинами крові бійця. А Марко й ,далі співав, дарма що його пісню то з того, то з іншого боку глушили якісь несамовиті громи і дарма що її не чули ні бійці, ні дід, ні коні, ні союзники.

"Чим же він сніває?" — з жахом думала дівчина, знаючи, як гарячий свинець покраяв і потрощив Безсмертного. Але ось пісня затихла. Оксана зупинила коні, нахилилась до Марка. Його серцю уже не вистачало крові, і воно зупинялось, стихало, мов пісня.

— Товаришу Безсмертний, товаришу Безсмертний! — закричала Оксана, перелякано торкаючись руками його плечей. — Не вмирайте, будьте настільки милостиві... Я повинна здати вас живим...

— А я не в... мираю... Я в... видужую. Тільки зерно підігрій... Холоне, — не так почула, як відчула тиху відповідь. Марко хотів розплющити повіки, але тепер для нього це було непосильною роботою. Від усіх його намагань лише легенько здригнулись перехрещені вії. Це не здивувало його, а дивувало те, чого це дід так довго їздить під вікнами, а в двір не в'їжджає, і чого так страшно гримить громовиця, а дощ навіть не шелесне...

Польовий армійський шпиталь знаходився під землею, а на землі, як обрубані й необрубані кряжі, лежали поранені — для них не вистачало місця ні на операційних столах, ні в підземеллі палат. Посірілий, злий від безсоння і втоми, начальник шпиталю непривітними очима зустрів новоприбулих і хрипко запитав Оксану:

— Що, й досі порядку не знаєш? Поранений не з нашої армії. Везіть у свій шпиталь.

Дівчина розгубилась, безнадійно опустила руки, і сльози самі покотились на шинелю.

— Чого ревеш, недотепо!? — розсердився начальник шпиталю. — В ляльки б ще дома бавилась, а вона на фронт побігла. Добровільно ж пішла?

— Добровільно, — винувато схлипнула дівчина, притихла і враз не вона, а слова її заридали: — Що ж я у той шпиталь довезу? Одне, тіло без душі? І полковник Горюнов наказав під розписку передати вам, — безпорадно і вперто, мов колосок у росі, хилилась і випростувалась дівоча постать.

— Полковник Горюнов? — шанобливо перепитав начальник. —Хто ж цей боєць? — кивнув на підводу.

— Безсмертний.

— Яке гарне прізвище! — подобрішали слова і обличчя начальника шпиталю. Довгим, як у піаніста, пальцем він підкликав двох санітарів, показав їм на Безсмертного:

— На стіл!

Санітари підійшли до підводи, на мить насторожено обернулись, прислухаючись до заходу. Колеса війни вже гуркотіли недалеко від шпиталю.

— Так, — глибокодумно сказав один.

— Буває, — погодився другий і зітхнув.

— Не никайтесь! — підігнав їх начальник шпиталю. Санітари поклали на носилки Безсмертного й понесли в підземелля, що лаялось, стогнало, плакало, командувало й задихалось у випарах ліків, крові, землі.

— Трояндо, Трояндо, я Лілея! — викликав когось із далини поранений радист. — Як чути? Прийом... Трояндо, Трояндо!..

— Пішов ти к чортовій матері зі всіма своїми квіточками заразом. Ой, болить.

— Що болить?

— Нога болить.

— А де ж вона?

— Нема. В окопі залишилась, а тут болить...

Хтось шарпонув Марка за ногу, потім за другу й здивувався:

— Ви погляньте на цього новака — у нього замість онуч роздертий есесівський прапор.

"Топчу фашизм!.. Топчу кривду!", — хотів сказати Марко, але слова його були такими кволими, що не могли розтулити уст.

Марка знову підхопили чиїсь руки, кудись понесли і поклали на щось холодне. Він відчув, як на нього наклала приторно-ідучу маску, і зрозумів, що лежить на операційному столі. Та його охопила така слабість, що уперше за всій війну подумав про смерть. І після цього перед ним хитнулись, розходячись у різні сторони, дві дороги. Одна, просвітлена, бігла в рідне село, до неї притиралися головаті соняшники і його хата-білянка, а друга, сіра, імлиста, опускалась у темінь.

"Оця перша — на життя, а друга — на смерть", — зрозумів Марко, стараючись якось не помічати тієї другої дороги. Але видіння перемежовувались — їх не можна було обхитрити. Раптом все здригнулось од вибуху. Обвалюючись, загупала земля, почулися зойкк, а потім хтось крякнув:

— Хірурга, хірурга виносьте?

Густі гарячі хвилі, обдавши Марка, почали шалено намотуватись на нього й розтягувати все тіло. З цим нестерпним відчуттям він кудись провалився, але згодом почав спливати чи виходити з небуття. Він почув, як хтось, скрадаючись, підійшов і став біля його ніг. Марко розплющив очі, холонучи: на тлі темені, мов на велетенському рентгенознімку, побачив смерть. Вона була точнісінько така, якою знав її з прадавніх казок, з малюнків чи сновидінь.

Смерть відділилась від свого рентгенівського знімка, поглянула на Марка і втомлено, без погрози сказала:

— Тепер уже, Марку Проклятий, настав твій смертний час.

— Брешеш, костомахо! — Не злякався — обурився Марко. Надлюдським зусиллям він підвівся з столу, болючими ногами-ступив на землю і стиснув кулаки, готуючись битись до останнього подиху.

Але смерть не кинулась на нього, а здивовано запитала:

— Чого ж я брешу?

— Бо я не проклятий... То давно, ще до революції, так дражнили мій бідний знедолений рід і мене. Тоді ми були прокляті... І час мій не вийшов, бо я ще не наорався, не насіявся, не налюбувався землею, не нажився.

— Це все правда, — погодилася смерть. — Але ти не маєш чим жити.

— І знову ти брешеш — у мене все є, щоб жити.

— Усе? А де ти візьмеш крові для свого серця?

— Її дадуть мені брати.

— У тебе вже їх нема. Хіба забувся, що я всіх трьох забрала на цвинтар?

— Цього не забувають. Ти забрала трьох, а в мене е тисячі братів — по вірі, по совісті, по любові. Я а ними, вони — зі мною, і в нас одна кров, одне життя... Іди геть од нас! — Марко, пронизуючи очима очниці смерті, підняв на неї кулаки.

І смерть знітилась, відступила назад, увійшла в свій знімок і зникла.

Перед Марковими точима знову з'явилося дві дороги. На тій, що вела через усю землю до його дому, блиснуло сонце, і на його сяйво повертали і повертали золоті голови, обсипані росою і бджолами, соняшники. А на другій дорозі гойднувся мертвий туман.

Марко, мліючи, заточуючись, падаючи і знову підводячись, як міг, пішов до соняшників. Вони побачили його, загойдалися, вітаючись з ним. Він таки дійшов до золотого поля і вже мав упасти, але соняшники шершавими хліборобськими руками підтримали його, як він колись у аегоду підтримував їхній рід. І тепер поміж ними він теж був схожий на знівеченого, з виваженим корінням соняшника, якому за всіма правилами і законами треба було б умерти, але який своїми законами тримався життя.

І.

У нас тільки в березні після хуртовини бувають оті несподівано дивовижні дні, коли, широко прокидаючись од сну, природа якимсь одним пристрасно-чародійним завершенням так поєднає землю і небо, як навіть бог не міг поєднати душу й тіло.

Подивишся в таку пору на небо мальоване, закидане по самі вінця лебединими хмарами, крізь які пробивається голубінь, поглянеш на землю милу, свіжо-свіжо завіяну м'яким, із сонячною росою снігом, що подзвонює першими блакитними струмками, — і не знаєш, де починається і де закінчується білий нерозвійний всесвіт і де ти знаходишся в ньому.

Отак тепер не знав і Марко Безсмертний, виринаючи з хвиль тривожного й млосного напівзабуття.

Хмільний, з прохолодою барвінковий цвіт, цвіт провесня і весни, з розмаху крилом ударив йому під повіки і викресав кілька сльозин, що, мов почеплені, загойдались на темній основі опущених вій. Марко з несподіванки на мить прикрив очі рубцями скріпленої і склепаної, але вже вибіленої в шпиталі руки, відігнав нею рештки напівзабуття, підвівся на санях і радісно, якось змовницьки-хитрувато, кинув посмішку в пучки зморщок під очима і в задиркувату од природної нерівності підківку вусів. А хіба ж не було чого радіти чоловікові?

Перед собою він бачив не пожмаковані кров'ю бинти й не мертво-стерильні стіни шпиталю, що до цегли й цементу пропахли медициною, а титанічне безмір'я снігів і хмар, з яких у передчутті весни висікалась, вихлюпувалась, виривалася, нуртувала і лебеділа в стрімких пошуках нових форм підмальована просинь. Тепер нічого дрібного не було і не хотіло бути в природі — усе розросталось само по собі, окремі хмари перегиналися, запливали за край землі, мов невідкриті материки, і навіть невидиме сонце таки вихоплювало з далини цілі займанщини, з небесних ковшів проливало на них кипінь збунтованого срібла і все це озерами переганяло під усі сторони світу.

Марко спочатку й не повірив, що він живим і напівздоровим в'їжджає у глибину творіння такої краси. То коли він умирав, до нього завжди приходили не бруд і кров війни, а напливала в буйній празниковій обнові земля. І Марко крізь усі свої болі запопадливо, безпорадно і жадібно придивлявся до неї, придивлявся навіть міцно заплющеними очима, бо, і вмираючи, він лишався хліборобом.

І земля тоді теж дивилась на нього, мов жива, і вгадувала його бажання.

Він хотів бачити вишневий цвіт, і перед ним, прямо на знайомих і незнайомих вулицях, на весняних плесах і заводях, навіть на безплідній, проржавленій передовій зацвітали, по-братерськи притуляючись плечем до плеча, червонокорі, в ластовинні вишники.'Він згадував ліси — і вони, вивільняючи ноги від покорченого, колючого дроту, а коріння від смертоносної мінної начинки, підходили до нього з своїми мудрими цілющими травами, з добрим птаством, що співом прокльовує ніч, з отими полохливими і милими зайчатами, про яких він ще в першій Групі співав:

А нікуди аайчику вискочити,

А нікуди зайчику виплигнути...

"А нікуди вискочити?!" — и це не про нього тепер? Бо ж попався в лапища смерті, як заєць лисиці...

Але силою волі одганяв такі думки, як гайворонів, і кликав до себе чи то ранкове, у весільному віночку сонце, чи напівзабуте дитинство, чи матір. І вони з усіх усюд поспішали до нього, наче він був чародієм.

А найчастіше хотілося бачити свою милогубу, золотокосу, мов осіння вербичка, Оленку, яку по-справжньому . почав любити після законного шлюбу. І Олена, притискаючи до грудей їхню єдину доньку, поспішала назустріч йому; навпростець переходила танкові рови, згадючені мотки Бруно, переходила лінії окупації, лінії фронту і лінії смерті, щоб побачити мужа, хоча він і знав, що Оленки вже нема.

Отак земля жаліла його, коли він, ще не нажившися, мав попроїдатися з нею; напевне, тому й виживав, що бачив не хижі химери і страхіття, націлені, надзьоблені на людське серце, а тиху матір з немовлям, і росяну, в пилку пшеницю чи кучерявий овес у видолинку, і селянську хату з соняшниками і рожею перед нею, різноцвіти і пізньоцвіти біля неї, і кумедно бундючного лелеку з лелечатами на ній, який туманного місячного вечора здається вже не птицею, а самим сном...

Від такої дивовижної згадки про лелеку Марко добряче веселіє, знову кидає посмішку в підморожену роками підківку вусів і знов од краю й до краю вбирає їв душу увесь святково-білий світ.

"Та й гарно ж зараз у ньому, наче його нещодавно и не роз'їдала короста війни", — зачудувався чоловік, жадібно придивляючись до мінливої величної єдності землі й неба, між якими десь, як загублений дзвоник, безперестану подзвонює і піддзвонює 'вівсянка.

"Іч, яке дрібненьке серце, а весну чує. Оце десь незабаром і журавлі принесуть на крилах тепло, і тоді люди вийдуть сіяти овес та ячмінь. Ще й як сіятимуть!" — аж рукою махнув, ніби в ній вигрівалась ярина.

В думках Марко вже виводив сюди сіячів, бачив, як по ріллі, неначе гуси, з боку на бік .перевалювались дряпаки, а зерно ніжно жебоніло землі: "Жив-жив".

Марко справді почув оте "жив-жив", ніби уже навколо нього бризкало насіння. Але то обізвалось не зерно, а ще невидимий струмок; він у придорожньому виярку виморщував над собою снігову борозенку і шукав собі свого протіку на скрижанілій землі.

"Життє", — за звичкою, в думках промовив Марко, і зараз він зовсім забув про свої костури, що таким непотребом лежали біля нього, забув і про вісну, що вже шаленіла за німецьким пограниччям. Але небавом єдність світу і думок порушили два підбиті "фердинанди". Вони, як доісторичні потвори, важко виповзли на згірок, підминаючи його. Навіть мертві, з видертими нутрощами, вони ще погрожували одним задертим, а другим опущеним хоботищем і небу, і землі. Оце в них тільки й було від королівського злого родоводу.

— Заєць, заєць! Ось дивіться! — несподівано скрикнув білочубий, статечний на свої дванадцять років Хведько, проворно зіскочив з благеньких саней, войовничо махнув трофейним батогом і зупинився посеред поля.

Справді, від "фердинандів" вигулькнув вихудлий за зиму заєць і щодуху покотився до лісу, що стояв у такому синьому трепеті, наче щойно винирнув з фіалкової води. ї що тільки оце наймирніше у світі звірятко, звірятко дитячих пісень і снів, робило біля скособочених, неоковирних вилупків смерті? Чи воно випадково прибилося до залізних гробниць, чи на пагорку біля них легше було добратися до солодкої озимини?

— Де тільки примостився довговухий! — і досі дивується малий машталір.

— Хведю, а ваші зайці часом не підгризають “фердинандів”?—засміявся Марко.

Але хлопчак, який звик на повному серйозі відповідати на запитання старших, стулив докупи широкуваті, в сосонку брови і розсудливо відказав:

— А поки що не підгризали. Зайцеві залізо — без надобності.— Він скочив на сани, ще раз поглянув на рухливу грудочку, яка докотилась до діброви, зручніше накрив Маркові ноги бараницею, басовито вйокнув, і худі волохаті коненята спроквола затрюхикали зеленим . од вільгості шляшком, здавалось, вони загубились у безмежжі, в цьому білому зачарованому колі поміж війною і миром. На крутій вибоїні копаниці гуцикнули, крекнули, і крекнув Марко, прикладаючи долоню до правої ноги.

— Отак навіть беркицьнутись можна! — ледве втримався на санках Хведько і з співчуттям обернувся до Безсмертного.— Заболіло? — В сірих, з ясною прозеленню очах майнули недитяча зажура і острах.

— Занило.

— От лихо,— забідкався хлопчак.— Може, чимсь пособити?.. Знову нога?

— Та не тільки вона. Я тепер, Хведю, вздовж і впоперек зшитий, неначе перкалева лялька, боюсь, щоби по всіх швах не розпоровся,— з насмішкою оглянув себе і замугикав пісеньку, де багато було “ой”: це теж зменшувало різні болі.

Хлопчак, похнюпившись, зупинив біля дикої груші коней, а Марко тим часом промацав під штаниною сувої бинтів, що туго скріплювали його тридцятип'ятисантиметровий рубець, на якому то випирали, то западалися незагоєні місця,— це вже залежало від того, чи на холоді, чи в теплі був чоловік. Сукровиця просочилася лише в одному місці, .яке Марко жартома називав сливою, бо коли воно замерзало, то й справді схоже було на сливу. А то ще були на тілі Марка отакі "черешні" й "порічки". І через те, що про них думалося і говорилося теж з насмішкою, вони й боліли менше.

— То як нога, Марку Трохимовичу? — жалісніє худеньке, з западинами навколо рота обличчя малолітка.

— Все танцювати проситься, а медицина поки що забороняє, — не сердяться і не болісніють карі очі, з тими золотими обідочками, в глибинах яких таяться тіні. — їсти хочеш, Хведю?

— Та... я, казав же ж, той, на станції їв, — зам'явся малий машталір і напівобернувся до коней. — Брешеш, Хведю.

— От і ні.

— Дивочний ти хлопець: такечки, не спікши рака, й думаєш обманути мене?

Хлопчак порожевів, ніяково цьвохнув батогом по таранкуватому навколо груші снігу, на якому вугільними лусочками пострибували льодівнички, і тихо запитав:

— А хіба видко, що неправду говорив?

— Поки що видно, а як і далі будеш отаким неподобством займатися, — брехня увійде в кров, і вона вже не буде червоніти. То мотай собі на вус, що старші кажуть. Чуєш?

— Абись то всі старші так говорили, — вихопилось у дитини, і вона вже почервоніла не за себе, а за брехню старших.

Марко насторожився:

— Хтось тебе збиває з пуття?

— Атож, — коротко відповів, соромлячись говорити про такий непотріб.

— І хто ж це, Хведю? — Ліпше вмощує в соломі ногу, щоб не промерзала.

— Та...

— Ну й не кажи, коли не хочеш. Це діло хазяйське і добровільне.

Хведько несподівано розсердився, в його крапчастих очах потемнішала прозелень, а в куточку рота затіпався гнів:

— А сам Безбородько не збиває мене з пуття? Йому ж, було, везу із пасіки мед, а мушу казати, що в колгоспну комору. То це порядок чи не дуже?

— Неподобство, Хведю!

— Отож!

— І що ти зробив?

— Що ж мені довелося робити? — Одразу наче хтось підмінив хлопчака, і на його потрісканих губенятах і навколо них весело заграло зухвальство. — На повному кар'єрі під'їхав до головиного зрубу та як гукну на всю вулицю, Щоб люди почули: "Тітко, де ви там проживаєте? Чи, може, ненароком, казав же ж той, за трудоднем на роботу пішли ?"

Вихопилась головиха з клітки зрубу, як завірюха на водохреща: не любить вона жартів, особливо коли хтось про її незароблені трудодні нагадає.

— Чого тобі, вражої віри басурмене? Тихіше, анахтемо, не можеш горланити, вигукав би ти Гітлера на тому світі через усі плоти й перелази!

— Добре вам тихіше, а в мене коні через клятих гедзів упряж обривають, бо хіба тепер упряжі Оце ж мед зохотився везти, та дорогою забувся куди: до вас чи в комору?

— Пришелепуватий! Не голову, а баняк дірявий викапустив на плечах! — визвірилась головиха й одним оком мене поїдає, а другим вулицю пантрує.

— Що вже не маю, то собі, а не комусь! — наче розгнівався, а сам аж губи кусаю, щоб не розреготатись.

— Не міг тихцем заїхати у двір? — пошепки питає, а далі голосно, щоб довкола всі люди чули: "Вези-паняй у комору, безтолоч мала!.." А мені що? Вйокнув на коні і так потарабанив, що головиха й сміху не почула. Приїхав до комори, так знову ж недогода: комірник Шавула напався і теж безтолоччю вилаяв, що не віддав головисі мед.

— Вони й не догадуються, Хведю, який топковий ти, сміливець і хитрунець! І де тільки навчився?

— А хіба війна всякого не навчить людину, — відразу посерйознішав хлопчак.

— Таки навчить, — звузив очі Марко, пригорнув сирітку, а противна згадка про Безбородька вразила і розтривожила. "Ох, знову доведеться, Антоне, стукнутись з тобою, краще б ти з фашистами стукався".

Марко видобув з соломи зелений мішечок з харчами, вийняв нахололий хліб, американський, з червоними лампасами бекон і подільську, з кулак завбільшки, часничину, До луски якої поприлипали крихітки тієї землі, що перекотила на собі армії і машини кількох сплетених у клубок ненависті й смерті держав.

— Їж, Хведю.

— Спасибі.

— Самим "спасибі" не відбудеш, — лагідно примружився Марко, кумедно ворухнувши нерівною підківкою вусів.

— То я іще, казав же ж тон, чимсь постараюсь, — посміхнувся хлопчак, одразу вирішивши, що дядько Марко зовсім своя. людина, про це і очі, і навіть вуса говорять, то нема,чого довго спасатись і соромитись його. Він по-хазяйськи плечем, збив коні на узбіччя, почепив їм опалку з якимись переїдами, поправив свої завеликі чохли на рукавах, а потім уже присів на краєчок саней і сором'язливо Потягнувся до їжі. Заокеанське сало і наський хліб солодко танули в роті, бо відколи Хведько став сиротою, ніколи досхочу не наїдався, а голодував щодня.

Марко їв для годиться, і не тому, що навіть часник пройнявся пахощами остогидлих ліків, які й досі каламутили душу. Думки на мінливих крилах і хвилях заносили його'в рідне село, і він його зараз бачив таким, як у день прощання сорок першого: з веселими хатами, що, мов дівчата-білявки, тулились до садків і вулиць, з осокорами, що підпирали яебо, і скрипучими журавлями, що завжди ладні були вдень напоїти людину, а вночі, ставши велетнями, оберігати її сон.

Чотири роки, мов чотири віки, пройшли над землею, мільйони очей згасли на ній і стали землею. Тисячі сіл вогнями благань і скорботи піднялися вгору і вугіллям та.попелом упали додолу. Зникло і Маркове село: що можна було зруйнувати, вбити і вкрасти, — зруйнували, вбили і вкрали фашисти. Навіть землю, чорну подільську землю, і ту почали красти й Вивозити в рейх, і тоді деякі свідоміші попи заговорили по церквах, що настає кінець світу. Та не вгадали: наставав кінець фашизму. А ти, Марку, вже не будеш добивати його в самому лігві: дибай на костурах, скалічений і осиротілий, до своєї хати. Хоча, до якої хати, коли її теж нема!

Гей, яким тепер страшним, наче закляття, стале це слово "нема". Навіть оця дитина, що сидить перед ним, скаже:

"Нема в мене ні матері, ні батька, нема ні брата, ні сестри, нема ні села, ні хати, нема ні хліба, ні взуття, нема ні дитинства, ні долі".

Нема кому його ні пожаліти, ні втішити... І в Марка нема жінки, нема доньки, але є стара мати, в якої завжди так добре пахнуть потріскані руки то весняним зіллям," то соняшником, то чорнобривцями, то осінніми грибами, то свіжим хлібом. Навіть батько-небіжчик напідпитку не раз дивувався:

— Коли ти, Ганно, була дівчиною, у тебе славно пахли коси, а теперечки пахнуть руки. Чи так воно завжди буває у вашого брата, чи й тут маєте якусь хитрість?

Не в снігах і не під білосніжними розторсаними хмарами, а в полі між соняшниками на мить майнув образ його матері, коли вона ще була молодшою, ніж він тепер, майнуло її смагляве, обсіяне золотим пилком обличчя, до якого ми так мало придивляємось у свої молоді роки. Марко почув, як прокинувся задавнений біль у грудях, заворушився під повіками. Скоріше, скоріше б побачити свою єдину, відчути на своїх плечах її вічно потріскані руки, ago пахнуть якимсь зіллям чи хлібом.

От і зник десь ген за обрієм образ матері, а над обрієм знову творилися нові материки, і нові води обмивали їхні береги. Перед ними і за ними лежала незагоєна, з потворними слідами війни дорога до матері, до його дитинства, до його майбутнього, до життя, що так химерно склалося в нього. Та навіщо нарікати на це? Воно могло бути і кращим, але могло бути і гіршим. Тепер, коли не підкоротили голову, нема чого ремствувати, що твоє щастя десь завалялось, шукай і твори його в своєму ж спаленому селі, дарма що руки твої ще прикипіли до костурів.

— Дядьку Марку, ви курите?—перебив його думки Хведір.

— Ні, або що?

— Я вам хотів цяцьку подарувати. Дивіться, гарна яка! — Малий машталір бережно витягнув запальничку. Вона була схожа на казкову дівчинку, що наглухо закутала голівку шапочкою з крихітною каблучкою.

— Гарна,— погодився Марко, розглядаючи металеву фігурку, в якій замість серця таївся огонь.

— То візьміть собі,— попрохав хлопчик, а в очах його на мить затремтіла жалість.

— Ні, Хведю, не візьму. Така цяцька тобі згодиться в господарстві. Ти ж тепер сам собі господар!

— Горе мені з таким господарем.— Хлопчак подякував за хліб-сіль, проворно відчепив од дишла опалку, поправив упряж, і підкучерявлені коненята, помахуючи хвостами, веселіше затрюхикали по зеленкуватих коліях, в яких під полозками шипів і посвистував сік березневого снігу. Перед очима у прекрасній єдності рухались земля і небо, а: думки вихлюпувалися за їхні вінця, радіючи й журячись, птахами викружлювали над полем і опускалися на рідних займанщинах і притуманених клаптях землі, між якими колись привільне і розмаїто красувалося його село.

За якихось пару годин Марко, хвилюючись, вбирав очима обриси полів, що ввижались йому і в сні, і перед боями, і в усіх шпиталях. Ось поминути ще оце горбате згарище, і в широкій роздолині має бути великий став. Колись Марко будував його, обсаджував молоденькими вербичками, зарибнював і тут вечорами прислухався до молодечих голосів:

Ой на ставу, на ставочку

Кличе голуб голубочку.

Куди тепер залетіли і де поділися голуби й голубочки, що стрічали тут зоряні вечори і перше кохання?.. Марко зручніше вперся спиною в задок саней, а думки його кружляли і коло ставу, і коло всього села, і коло єдиної хатини, якої вже не було, і залітали аж у ті краї, де й зараз біснувалась війна. Темна тінь її майнула просторами і на мить притьмарила красу дня. Марко нахмурився, перекусив якесь солодкувате пересохле стебло, а Хведір проткнув простір пужаком.

— Дивіться, скоро вже буде наш став.

— Хведю, а як він — живе? Чи і його не помилували фашисти?

— Хто живе? — не зрозумів спочатку хлопчак.

— Та став.

— А-а-а. Живе. Воду не вб'єш і не вивезеш. В низькодолі сумовито похилені верби велетенською підковою охоплювали засніжений став, а на греблі самотньо темнів огрядний дерев'яний монах '. Він і справді чимось був схожий На вгодованого ченця, який загруз у снігу.

— А риба ж є тепер, Хведю?

Хлопчак задумався, потім похитав головою:

— Не знаю.

— Чого ж ти не знаєш?

— Бо коли німці прийшли, то вони виловлювали рибу бреднями й волоками, а коли наші гнали фашиста, — глушили толом: нашим не було часу ловити.

— Паняй, Хведю, до греблі! Подивимось, чи є риба.

— Як же крізь отакенну кригу ви побачите рибу? — здивувався хлопчак, повертаючи коні до греблі. — І нащо вона вам? Ловити ж не будете?

— І що з того? Не все, Хведю, старайся ловити, це не наймудріше діло. Ось тут можна й зупинити твоїх рисаків, де ти їх тільки доп'яв?

— Їх дід Євмен в якихось різномасних вояків виміняв, коли ті драпали, виміняв за останнього качура і пляшку самогонки. Ще обіцяв їм наловити їстівних жаб, але тим воякам уже було не до ласощів. Отакий був торг! А коли вже почав установлюватись колгосп, дід привів свою пару до голови і сказав, що здає її добровільно, але під розписку з круглою печаткою.

"Може, ще й гербову бумагу скажете дістати? — розсердився Безбородько. — Надокучати прийшли?"

Дід і собі не залишився в боргу:

"Хоч ти, Антоне, й голова, але без документа тобі не вірю. Бачиш, коли я йшов до колгоспу в тридцятому, то потайки збув свої коні циганам. Тоді я був темним елементом. А тепер прилюдно здаю, виправляю пережиток, а ти їх не виправляв ні колись, ні тепер. Пиши розписку та хукай на печатку буряковим духом!.." Цими рисаками дід Євмен першим і заорював поле.

— Живий дід?

— Живий. Так само конюхом працює.

— І так само всіх лає? — засміявся Марко, знаючи невгамовну вдачу старого, який не звик ні спину гнути, ні тримати язика за зубами.

— Аякже, навіть наших лаяв, коли вони і відступали, і коли наступали.

— Чого ж, коли наступали?

— Халепа, казав же ж той, вийшла з ним. Коли німці втекли з села, а наші ще не підійшли, дід першим повернувся додому й на своєму пожарищі заходився для визволителів гнати вночі самогонку. Дуже старався чоловік. А хтось з нашої розвідки не розпізнав, що це свої, і стрельнув по дідовій машинерії. Тоді старий так почав лаятись, що розвідники одразу розпізнали свого і прийшли, раз таке трапилося, вибачатись до нього.

Коли на греблі побіля рядочка дрібних кленів-покленів зупинились коні, Марко почав обережно зсовуватися з саней. Ось він здоровою ногою міцно вперся в сніг, зручно підхопив костури, дибнув до розбухлого монаха й припав до його потемнілого тіла. Всередині монаха весело жебоніла и побулькувала вода, потроху переливаючись у придолинок.

— Хведю, є риба — вода линами пахне! Понюхай! — весело підморгнув хлопчакові. — Хай-но я трохи одужаю, та й станемо ми з тобою господарями ставу.

— Хм...

— Не хмикай, а таки будемо доглядати став.

— І юшку будемо варити?

— І рибу розводити. Викохаємо аж півпудових коропів, Отакенних!

Хлопчак подивився на Марка, який стрибав на костурах, скособочив лукаво оченята й відказав:

— Від кого не почуєш про коропів, то тільки про півпудових, і ніяк не менше ні на грам.

— Правильно підмітиві — розсміявся, широко оглянув придолинок, на якому, підмиваючи сніг, розросталося плесо, оглянув і кострубаті, вітрами нагнуті верби, що підійшли до нього, як минувшина. І Марко в роздумах ближче подибав до них, свідків своїх молодих років, що теж спливли, наче вода. Зненацька, неподалік від себе, побачив двох прищулених пташин, які лежали біля кущика тілоріза, мов дві трепетні грудочки землі. "Чи не здалося? Ні, не здалося", — пильніше придивляється і навіть радіє, що в тих принишклих грудочках розпізнав куликів-травників, яких теж не бачив ні в яких краях чотири роки.

"Чи не зарання ви, любі, прилетіли з далекого вирію? Бачите, вам доводиться відпочивати не на весняній землі, а на білих снігах". Марко обережно подибуляв до птахів, які щільно тулились одне до одного в сніговому гнізді. Але вони чомусь і не думали втікати від нього, як не втікали у снах чи видіннях, коли він умирав. Чи, може, й зараз він снить і насправді перед ним тільки видінням тремтить і небо, і прибутна вода, і двоє пташенят у холодному незатишному гнізді?

Марко, розгойдуючи тіло, ще стрибнув уперед. Одне птааіеня занепокоєно повело голівкою і жалісним, ну, прямо дитячим оком аоглянуло на людину, немов прохало: не роби мені, чоловіче, зла. Ти ж володар всесвіту, а я дрібна пташина.

"Не бійся, маленьке, я ніколи не кривдив ваш рід, ні для забави, ні для їжі. Тільки погляну на тебе", — мовчки відповів пташині Марко. А вона в цей час, похитуючись, підвелась на нетривких червоних ноженятах і болісно стрепенула проржавленим серпом одного крила. Марко вражено побачив, що скромно поцятковані груди кулика і друге крильце були закривавлені й пляма крові з кількома пір'їнками темніла на вогкому снігу.

"Хто ж тебе покалічив, бідолахо, коли ти радісно з своєю немудрою, але щирою піснею-посвистом летів до рідного краю? Чи війна, чи хижий птах? І невже ти зібрався вмирати, не дрчекавшися своєї весни? Чуєш, не вмирай, пташино, живи і виводь свою пісню, виводь діток, бо як не буде птахів, то і людське серце стане черствішим".

Марко обернувся, зашкутильгав до саней, упав на них і почав зручніше вмощуватись у своєму гнізді. Сани знову запетляли шляшком, а з пам'яті чоловіка довго не виходив закривавлений птах і його сумовите око, в якому жалісніла людська скорбота.

— От і заїхали! Тепер хоч вплав кидайся. А щоб тебе їздило вздовж, упоперек ще й навскоси! — невдоволено забубонів Хведь і зіскочив з саней.

— Чого, півпарубче, гніваєшся?

— А якийсь кат за сьогодні моста розвалив, саме зуб'я стирчить.

Справді, єдина уціліла мостина і понівечені пеньки біля неї нагадували якусь гнилозубу пащеку, що чекала на свою жертву.

— Отож, хоч-не-хоч, а доведеться тепер, як замутеличеній вівці, кружляти об'їздами до самісінької ночі. Вдадуться нам ці об'їзди на гниловодді. — Хведько спересердя поторгав ногою підкришений зуб мосту, потім оперіщив його батогом і невдоволено повернув коні назад.

Вечоріло. Сонце, досхочу накупавшись у хмарах і блакитних ополонках, струсонуло на сніги вінець проміння, кинуло на небосхил бузкові барви і легко впаялось у промерзлий край землі. З-під снігу то тут, то там почали виходити вечорові тіні й туман, а в небесних погустілих розводах з'являлися перші зорі. Війна вже не тривожила ні подільську землю, ні небо, тільки тривожила людську душу, яка більш вразлива, ніж уся природа, навіть разом із своєю найкращою дитиною — сонцем...

Подумавши про це, Марко з подивом побачив між вечірніми вербами свою Оленку; до неї наближалося сонце, а вона простягала до нього свої красиві й лагідні руки. Потім, коли вже сонце почало тулитися до плеча Оленки, чоловік збагнув, що це було зовсім не сонце, а їхня єдина Тетянка. Вона, як грибок, приросла до матері й скаржилась, що їй дуже тяжко в німецькій неволі.

"Тетянко, дитино, коли ж ти говорити навчилась? — запитав, не розуміючи, як у світі безнадійно переплутались роки: його дитяну погнали на далекі торговиці людьми у її шістнадцять років. Так чого ж він з уст немовляти чує такі страшні слова?.. Чи, може, його знівечена, скалічена донька в чужому краю має горем, насильством і соромом народжену дитину?.. Краще б не дожити до такої ганьби..."

— Дядьку, ви стогнете. Прочуняйтесь!

— Що? Хведю, це ти?

— Авжеж я, сам, своєю парсуною, — засміявся, згадуючи кимсь сказане таке дивовижне слово. — Знову щось розболілось?

— Сон... розболівся.

— Сон? То добре, що я його нагнав! —войовничо хльоснув своїм трофеєм.

А Марко ще віддирав од тіла і душі липучий острах, що навалився у сні.

Навколо стояла відволожена вечорова тихість, а в ній золотим мальком поволі коловоротились зорі. Але не високість небесна, а невидиме підземелля вразило чоловіка: він з глибин його ясно почув якісь голоси, здавалося, що то говорила сама знівечена земля.

— Хведю, ти чуєш?

— Чую, — байдуже обізвався хлопчак.

— Хто ж то гомонить у землі?

— Ось тут дід Онисим, якому й досі вісімдесят шість років, — засміявся, дивуючись, для чого дідові треба применшувати літа. — А праворуч проживає сім'я Гончаренків.

— Що ж вони роблять під землею?

— Хіба ж ви забули: всі люди тепер у нас у землі живуть, її фашист не зміг спалити.

Отак Марко і зустрівся після довгої розлуки з селом, про яке геній людства писав, що на Україні воно схоже на писанку. І ось ця писанка зараз ледве окреслювалась у темряві безладно розкиданими купинами землянок і осиротілими, снігом завіяними печами, що не тільки не гріли людей, але й самі, як старчихи, тремтіли від холоду. То тут, то там, прямо з підземелля, висікалися тьмяні стовпи вогню, і село здавалося не селом, а скупченням здрібнілих діючих вулканів. Ось нижче коріння старої груші розверзлася глибінь, засяяв прямокутний отвір, а на його тлі, наче в кіно, затремтіли людські тіні, обізвалися голоси:

— Ой людоньки, послухайте мене, дурну бабу, і зробіть по-моєму, по-старосвітськи.

— Не послухаємо, і не просіть, мамо. Які ж ви вперті, — обурився молодий жіночий голос.

— І в кого ти, бісова дочко, вдалася така неслухняна та пащекувата?

— У вас, мамо...

— Га-га-га, — загупав, наче в діжку, пристаркуватий простуджений бас.

— Хіба ж тепер, людоньки, можна без попа? Новорождена душа повинна святість чути, а ви її одразу до загсу. Підросте — тоді випихайте хоч і поза всі загси і / контори, — не вгавав перший жіночий голос.

— Ти втихомирся, Явдохо, і розсуди своєю розумною головою: де ж це видано, щоб сина героя і до попа?

— Тепер таке врем'я, що про всякий випадок дитя треба носити і до бога, і до загсу, тоді пуття вийде з нього.

— Не баламутьте, мамо, світом. Доконче вам треба розтривожити всіх...

— Сама баламутка, яких земля не знала. І що тільки той герой знайшов у такій вишкварці? Було до кого гнати сілліси аж з фронту, — і жінка голосно схлипнула. Але її одразу ж весело почав заспокоювати пристаркуватий бас:

— Що це, Явдохо, з тобою? Це ж хрестини, а не похорон. Покисла трохи — і підсихай.

"Так це ж старий Євмен". Лише тепер по прислів'ю пізнав голос невгомонного і в'їдливого дідугана. Марко хотів посміхнутися, але хтось невидимий перехопив і усмішку, і подих, а тілом поповзла комашня. Невже ти, чоловіче, й досі не розучився хвилюватися?..

Земля нагло проковтнула світло й приглушила голоси двох світів, що зійшлися в одній маленькій землянці.

Через якусь мить Марко з подивом почув, що десь угорі ображено загуділи бджоли. Де ж це видано, щоб у березневу темінь, коли навкруги лежить сніг, літала теплолюбна, схожа на краплинки сонця комаха? Чи він знову починає марити?

— Хведю, не чуєш: наче бджоли гудуть?

— Еге ж, гудуть, — сказав, як про звичне. — Що ж їм лишається робити? Тільки густи. А якби могли говорити, то й говорили б, бо і їм довелося за війну витерпіти, наче людям.

— Не вигадуєш, Хведю?

— Чого ж вигадувати? Нищили фашисти людей, нищили й бджіл. А коли горіло село, то горіли і вулики. Тікали люди світ за очі, тікали кудись і бджоли. А як повернулись люди на попелище, то повернулись і деякі рої. Правда, тільки один із них не покинув села: покружляв, покружляв над пожарищем, а далі й шугонув у самотній комин. Звідти бджоли вилетіли зовсім чорними: чи від сажі, чи від горя втемніли. Ну, й не кинули вони пасічника в біді: оселилися в комині. І живуть тепер бджоли вище людини!

Останні слова здивували і вразили Марка: бач, як говорить мале, — і він з любов'ю поглянув на зосереджене обличчя хлопчака:

— Ти, Хведю, філософ!

Але і цим не здивував малолітка: він лише на одну мить насторожився, а далі спокійно відповів:

— А в такий час і філософом невдивовижу стати: е над чим подумати людям.

— Ой Хведю, Хведю, — аж пригорнути захотілося хлопчака, .але вража нога заважала, і Марко знову пустив усмішку і в пучки зморщок під очима, і в нерівність вусів. — А в чиєму ж комині оселились бджоли?

— В Гордієнковому.

— Так ми вже й Гордієнків проїхали?

— Авжеж.

— А я нічого й не впізнав.

— Де вже впізнати в такій содомі. Вйо, чистокрівці!

Маркові ще дужче перехопило подих: це вже рукою подати до його хати. Хоча, до якої там хати?.. І він так просвердлює поглядом темряву, що аж очі починають щеміти.

Ось і старі верби зашуміли над Шавулиним завулком. Ще трохи проїхати — і почнеться зарічка. А де ж той могутній праявір над водою? Таких яворів Марко, хоч скільки світу пройшов, ніде не бачив. Ага, Ось і він стоїть над руінами, покритий сивиною, наче самотній велетень, що пнеться дістати, до неба. Вижив-таки, діду! Вистояв негоду!

Коненята задріботіли по благенькому дощаному містку, взяли ліворуч і зупинились між якоюсь солом'яною купиною і обгорілою нечупарною піччю. Так невже цей розхри станий белебень і є його подвір'ям, невже це земля його дитинства, його щастя і горя? Невже ці обламані штурпаки були колись садом і цвітом? Як згорбилось, здичіло і поменшало усе навколо. А мати ж дома? І поки Марко хапався і забував за думками, про свої костури, Хведько вже скочив з саней, виструнчився і, як дорослий, простягнув загрубілу, потріскану руку:

— Вітаю вас, Марку Трохимовичу, з благополучним приїздом до рідного дому, хоча його, казав же ж той, вже й нема. Але лісництво у нас потроху виписує людям дерево, то й зіб'єте собі якусь хавіру, а далі буде видно. Коли не так віз, то вже пробачайте, краще на. цих рисаках, не сумлівайтесь, ніяк не міг: і вони голодні, як і люди.

— Спасибі, Хведю, спасибі, синок,—розчулено відповів, втискаючи милиці в сніг.— Ти ж нікуди не йди, повечеряєш з нами. Чуєш?

— Одведу коненят і загляну. Ось і двері до вашої землянки. Пособити?

— Я сам.

— То я речі знесу.

— Знось,— не думаючи ні про які речі, відповів, аби відповісти.

— Добре ж пригинайтеся, щоб, казав же ж той, лоба не підкували.— Хлопчак стояв біля східців, ладний, коли треба буде, допомогти чоловікові, яким зараз гаряче перехитували спогади, радість і тривога... Невже з-під самого краю смерті ти добрався, дошкутильгав до тих дверей, за якими тебе чекає твоя єдина, якій ти навіть не писав після останнього поранення: спочатку не знав, чи виживеш, а коли почав одужувати, вирішив, що тебе вже раз поховали, то чи не гірше буде матері, коли з тобою щось трапиться на фронті і вона вдруге ховатиме тебе?..

Вітер птицею шугонув на рухливе покриття землянки, струсонув з соломи кілька співучих, з крихтами льоду краплин, і серце Маркове зараз під тягарем споминів і думок теж крижаною грудкою падало вниз.

“Хоч би комір розщебнути”,— потягнувся рукою до шиї, але одразу забувся, що мав робити.

Скільки разів з передових і шпиталів його стривожене серце рвалося додому, а тепер, коли він стояв перед своєю новою печальною оселею, воно ладне було от-от зупинитись. Гляди, ще й лусне, як м'яч, і ніхто не дізнається: чи від радості, чи з жалю.

Костури наосліп, невпевнено промацують землю, чавлять крихку наморозь і грузнуть у напіввідталих східцях. Ось він пораненою ногою торкається невеличких одинарних дверей, крізь щілини яких висотується тепло. Марко навпомацки знаходить запітнілу клямку, штовхає її кулаком і, пригинаючи голову, обвалюється в оселю кам'яного віку. Щось маленьке, живе кидається під ноги, і раптом; наче здалеку-здалеку, обзивається до болю знайомий голос матері:

— Не випустіть мені зайченя.

"Яке зайченя?" — дивуючись, не може второпати чоловік. З тьмяно-золотистого туманного світла оселі до нього наближається хупава постать матері, і Марко ще не вірить, що це вона. Мати саме сидить за прядкою — пальцями виводить, а устами вирівнює свою безконечну нитку. Одна нога матері взута в чуню, а друга, що крутить колесо прядки, боса. Це одразу нагадало дитинство, коли мати всю зиму пряла і людям, і собі, і завжди вона крутила колесо тільки босою ногою.

— Добрий вечір, — видавлює з себе вітання Марко і відчуває, як з його очниць висікаються ті іскри, від яких можна і заплакати, і засміятись.

— Зачиняйте двері, чоловіче добрий, — не одривається мати від пряжі. — Доброго здоров'я вам.

— Добре, якось уже зачиню, — хоче й не може посміхнутися: хвилювання заморозило його обличчя, лише кров шаленими коліщатами розкручується під скронями, і вони починають спухати.

— Ой? Що це? — по-пташиному стрепенулася і аж поменшала в переляці мати. Невеличка, суха, трохи надломлена в плечах, вона ошелешено зіскакує з ослінчика, повертається до сина, розводить руки, а потім зціплює вузлом і кладе на середогруддя. — Ой людоньки добросерді, та що ж це?.. — Якусь мить шукає по стінах невидимих людей, далі німотно зупиняє погляд на синові. — Ти?.. Марку, невже ти? — і в словах її тремтять біль і сльози.

— Це я, мамо. — Хоче плечима зачинити двері, а вони знову, налягають на нього.

— Марку!.. Дитино! — аж тепер надривно скрикнула мати, ще не вірячи, що перед нею стоїть син, і не радість, а переляк і видима скорбота проходять її поораним і темним, як земля, обличчям, здригаються в тих зморшкуватих гніздечках біля уст, де колись були лагідні ямки молодості. І очі, налиті острахом, спасаються засвітитися хоча б росинкою надії. Неначе боячись, що син її от-от зникне, мов сон, вона болісно допитується: — Марку, так ти насправді живий?

— Живий, мамо;— починає підкусувати нижню губу, щоб не тіпалась. — Ось бачите: полатаний, на трьох ногах, як старий кінь, але живий. — Хоче дибнути до нгі, але здорова нога вросла у глизяву долівку, ніби чавунний стовп, а костури все норовлять випасти з потерплих рук.

— Ой Марку, це ж ти!.. — мати зойкнула, тісніше притуляючи до грудей викручений вузол рук, а ноги починають самі заточуватись—одна взута, друга боса. — А я ж на тебе похоронну, чорнову, получила...

— Чорнову? Отакої! Ще цього мені не вистачало. — Він одразу в темній далині неясно побачив розвержене поле бою, на якому хтось умирав, і цим "хтось" — був він. На мить у видінні дивився на себе, ніби на чужого, а в тіло неприємно вбуравлювалась гаряча й крижана роса. Одначе треба заспокоїти матір, і він посміхнувся до неї. — А це, мамо, не так уже й погано: кого живцем ховають, той житиме довго. Така прикмета в людей?

— Марку! Синочку мій дорогий!.. Живісінький... І для чого ж я за упокій твоєї душеньки правила? Нащо такий гріх брала на себе!.. — застогнала всім тілом, а найрадісніші почуття захитали нею, мов росяним кущем.

І тільки тепер стара Ганна кидається до сина, завмираючи, водночас обіймає і притримує його, а він, горблячись, нахиляється над нею, і пучки зморщок під очима виколихують радість, біль і рух сльози. Марко устами піднімає вище темну хустку і вперше цілує материну сивину. Коли він ішов на війиу, мати ще була чорнокосою. Вона обома руками пригинає його голову до себе, заглядає у вічі і переконує саму себе:

— Їй-бо, це ти, Марку, а присій-бо, це ти, і не хто інший. Дитино моя дорога, кровинко моя виплакана, — збентежено, радісно, вражено вдивляється у вузькувате, з тією мінливою смаглявістю обличчя, що взимку вибілюється, а'влітку земляніє, у веселу й рішучу правдивість очей, в добрі й насмішкуваті уста, в усе те, що зветься її сином. А дрібні сльози осипаються й осипаються з її вій і очей, що і плачуть, і посміхаються. Марко ніколи не бачив на материнім виду таких крихітних сліз, напевне, старість чи лихоліття здрібнили їх, як здрібнювали все на світі.

— Не плачте, мамо.

— А хіба ж я плачу? — щиро дивується вона, зовсім не помічаючи, що й зараз сльози розтікаються по її зморшках. — Я радію, Марку, що це ти... І вуса твої, навіть за війну не вирівнялись. А люди ж не повірять...

— Що мої вуса не вирівнялись?

— Ні, що ти повернувся... Як воно тільки в світі буває... От побачиш — не повірять.

— І чого ж?

— Вони тепер такі стали розтривожені, спантеличені, що не вірять і в закон.

— У закон божий? — одразу веселіє чоловік.

— їв закон божий. Кажуть — це хвантазія. Тільки вірять у кінець війни, а деякі — в кінець світу.

— А ви, мамо, і в те, і в друге вірите? — засміявся Марко.

— І навіть убієніє тебе не змінило... — сплеснула руками стара Ганна, одразу ж перелякалась того страшного слова, а потім теж посміхнулася всіма зморшками. — І досі ніяк не втямлю, що ти повернувся. Роздягайся ж, дитино. Намерзся, певне, голодний. Переводить погляд на болючу ногу і німотно випитує її про те саме, що випитували тисячі матерів, боячись запитати про це дітей.

"По землиці ходити тобі, на росі здоров'я набиратись", — мов зиклинаючи, звертається до ногя, а потім говорить до .сина:

— Присядь, Марку, дай хоч надивитись на тебе, бо вже навіть і в снах мало бачила, — на мить поклала голову на груди своєї дитини.

— Повірили в той папірець?

— І вірила, і не вірила, та серце запеклось наче камінь. Ти ж один у мене зостався, — наче місяць у небі... А знаєш, де твоя похоронна? —оглянулась назад.

— Звісно, за якимсь образом.

— І як ти вгадав? Справді, за образом Георгія По" бідоносця. Ось я тобі зараз покажу її, — махнула рукою на молодцюватий, хоч і закіптюжений, образ святого, що впирався у діжечку, з якої виглядали ребристий часник і перші зелені кіски цибулі. — Кум Василь казав, щоб я похоронну чи в рамку взяла, чи в конституцію положила, а я — за Георгія, бо і він, і ти душили Гітлера-зміюку, щоб його всі громи і землетруси викидали з святої землі... Ой Марку, хай тобі все добре... Роздягайся ж, дитино. Ось я зараз пособлю...

Мати тільки тепер здогадалася змахнути сльози з очей і знову в оціпенінні притулилася головою до сина. А він відчув, що її руки не пахли ні соняшником, ні чорнобривцями, ні грибами, ні свіжим хлібом, а з усіх задавнених і свіжих зморщок віяло димом. Може, і він тепер забився в селянські руки, як сама земля.

ІІ

Сьогодні печаль потиснулась у землянці Ганни Безсмертної; радість веселою ластівкою шугала, тріпотіла над матір'ю, і вона іноді аж руки підіймала вгору, щоб перехопити і притиснути до грудей оте невидиме снування, що тремтіло й ткалося над нею, мов тепле марево. В материйне відтале серце сіялись і сіялись Маркові слова, як під Новий рік сіється в хаті жито-пшениця і всяка пашниця, перемішувалися з її думками. І навіть слухаючи щось тяжке, вона могла: посміхнутися, бо в цю хвилю хтось тихенько говорив їй: "А Марко повернувся".

І вона знову з подивом та безмірною любов'ю дивилася на сина, .дивуючись, як він, перешитий на різні фасони "всякими лікарями, залишився тилі самим Марком, яким .був і до війни, їй знову хотілося тулити до себе свою дитину, торкатись його рук, болючої ніженьки, виговорити всі слова, що каменем запеклися навколо серця, але мала ту неймовірну делікатність селянської душі, яка завжди в усьому стримувала себе, окрім ділечка. І той, хто привик з усякої нагоди охати і зойкати, навряд чи зрозуміє тих глибоко люблячих матерів, які рідко цілують своїх чоловіків і своїх дітей, і навіть ласку зустрічають здивованим: і-і!

— Навоювався ж ти, сину, як накосився. І чого б тільки не жити людям у добрі та злагоді? Позавидували фашисти на наші душі, то й самі без тіла залишаться, бо як хто у світі не викручує темні мізки, а все одно кривда ніяк і ніде не переможе правди. Може, тобі якусь припарку прикласти до ноги?

— Обійдеться.

— Ой Марку, Марку. — Більше не стає слів у матері, і вона з любов'ю несе до своєї дитини заокруглені піввінця по-дівочому довгих вій, що не старіли над виплаканими прив'ялими очима. — Увесь ти в батька пішов.

Біль хвилями пройшовся в середині чоловіка: як запізно він згадав про свого рідного.

— Давно були на могилі тата?

— Восени, дитино, коли з його живого хреста осипалося листя.

В землянці залягла тиша. Крізь далечінь років мати і син побачили на якусь мить живою наиріднішу людину і живу вербу над її могилою.

Далеко від рідної оселі загинув у січі з денікінцями комнезамівець Трохим Безсмертний. Порубаного й постріляного поховали його друзі в степу біля річки на тому ж місці, де він упав з коня. Майстри не тесали Безсмертному кленової домовини, боєм задимлені друзі не покривали йому очей китайкою, не насипали високої могили, не говорили сумних і красивих слів, як подобає в такому випадку.

Мовчки в журбі зіскочили бойові побратими з графських і куркульських коней, саперними лопатками і шаблями викопали неглибоку яму, опустили в неї свого товариша, а біля нього поклали шаблю, щоб і на тому світі кришив нею погань, та й помчали доганяти ворогів. Навіть трикратного пострілу не дали на прощання, бо обмаль було набоїв. А потім якась християнська душа поставила на могилі невеличкого, з молоденької вербиці вирубаного хреста, диво сталось у степу — після дощів ожило мертве деревце, з порубаної середини викинуло гілочки, і вони зеленими ручатами потяглися до сонця. Згодом пристрасною силою життя деревце скинуло мертву поперечку і вже стало не хрестом, а гінкою вербицею і людською пам'яттю. А матері, коли вона приходила сюди, іноді здавалось, що в тій вербі оселилась її наболіла душа...

— Говори ж, сину, говори, — першою відганяє задавнені спогади і біль.

— Про що ж вам казати? Можу тільки про війну, бо не виходив з її упряжі...

— А хто тепер кому про інше розказує? Чим живемо, тим і дихаємо.

Після ще якоїсь розповіді про бій мати вибачливо подивилась на Марка, метнулась до кабиці, щоб скапарити сяку-таку вечерю. Вже від вогню інколи з недовірою поглядала на сина і на збитий з двох дощок стіл, на якому лежала чорнова. Як тепер з нею бути? Чи кинути у вогонь, чи покласти в різні податки, що теж лежали за Георгієм Побідоносцем?

Але потім вирішила: то вже така судьба сина, і хай він робить з нею, що захоче. Все-таки недарма, навіть після похоронної, благала долю і на ранніх, і на пізніх зорях, щоб вернувся Марко. От і нагрянув неждано, мов перший грім, байдуже, що костурами гримить. І не дуже постарівся, тільки вуса трохи в молоко вмочив та на скронях зморшки накипіли. 'Ох, аби ще внучка з Германії повернулась і заспівала так, як співала її бідолашна мама:

Он сяду я край віконця

та виведу золоте волоконце...

Але не внучка, а вона, баба, всі ночі тепер сидить край сліпого віконечка, навпіл з прядива й думок пряде своє тяжке волоконце і вже не примерклими очима, а душею, болем своїм виглядає свій рід. Ой, а чого ж це вона й досі чапає в одній чуні? Геть усе, усе витрусилось із голови. Ганна вихоплює з-під лавчини благеньке полатане взуття, а до неї підкочується зайченя й починає тертися біля ніг.

— Їсти, дурненьке, хочеш? — питається, наче звірятко може щось відповісти.

Зайченя кумедно ворушить рухливою квасолиною носа і кладе на спину довгі, мов іграшкові човники, вуха.

— Що ж тобі, сирітко, дати? — і далі розмовляє з ним, наче з дитиною.

— Звідки він у вас, мамо?

— У лісі знайшла, замерзав бідолаха, зараз уже оклигує. Оце ж тепер уся худоба наша, бо Гітлер і кури пожер, і корови в салотопці перетопив, щоб його нечисті до судного дня на бісячий лій топили. — Мати, як могла, проклинала навіженого фюрера і тут же лагідно посміхалася до сина або одразу мовчки починала сумувати, що нема в нього ні жінки, ні доньки, а потім втішалась думкою, що й онучка повернеться, як стане Гітлеру капут, і непомітно для себе починала говорити: — Яка ж вона гарненька була. А очі — одне синьоцвіття, та й годі.

— Де вона тільки тепер? — зажурився Марко і зажурилися всі його зморшки під очима.

— Може, й добивається додому, як та перепілка.

— Може... — почав думками розшукувати оті затуманені далі, з яких, певне, добивається додому його єдине дитя. Як топольку, ростили її, а війна з корінням вирвала його топольку, а ти, батьку, мучся і карайся, чи є вона на землі, чи, може, лежить у землі.

Мати, вгадавши його думку, поспішила заспокоїти:

— Не журись, дитино. І Гітлер не всіх зможе вичавити.

— Мамо, а які у вас тепер очі? — несподівано запитав Марко. — Ніяк не розберу при цій електриці, — косо поглянув на каганець, змайстрований з гільзи снаряда.

— І нащо воно тобі? —здивувалась, зніяковіла і зітхнула мати. — Хіба ж діти придивляються до наших очей? То тільки ми втішаємося, ними...

— Та інколи придивляємось: — Марка вразило, що матір засоромилась такого запитання, бо й справді: хто цікавиться очима старих? — У вас були сині-сині, як весняне небо після дощу.

—Як ти, сину, гарно сказав, — зітхнула мати. — За все життя ні від кого не чуда таких слів, навіть од батька твого,,.. І невже в мене справді такі були очі? — аж зачудувалась, згадуючи минулі роки.

— Сині були, як барвінковий цвіт у росі.

— А тепер стали сивими. Інша роса виполоскала мій синій цвіт, —відповіла тихо. —Ти знаєш: у нашому роді довго не сивіють, діди парубоцькими чубами задаються. Ну, а теперішня гризота не подивилась иа це. Спочатку в мене посивіли коси, а потім очі... Таки придивлявся до матері? Дуже стара стала? — з вдячністю посміхнулася до своєї кровинки, і відблиск молодості майнув у її справді сивих од скорботи очах. — Я тебе ще голодом не заморила? Ось уже зараз картопелька буде.

—В мундирах?

— І в мундирах, і роздягнена, і товчена, і так шматками, — в гніздечках біля уст сіпнулась і завмерла посмішка. — Тільки присмаки нема до неї — розтертою кользою чи маком посипаю. Звикай, сину.

— А нащо ви стільки наварюєте?

— О, ще й питає. Думаєш, почувши, яро тебе, не збереться перегодя капела?, Тебе ж люди і живого, і мертвого любили... Тьху, знову цей папірець баки забиває, — кивнула головою на стіл. —І що тільки вдіяти з ним? Лежить же, ніби сама печаль. Чи не спалити його? — подивилась на сина.

Марко зирнув на страшний документ, що тепер сумирно лежав біля дерев'яної сільнички і темної; як земля, хлібини. А лежав же він раніше в цій землянці, наче покійник у склепі.

— Паліть, мамо, за смертю шкодувати не будем, — одвернувся від того папірця, що волею випадку, немов чорний ворон, поквапився принести його, Маркову, смерть до матері, она, нема чому дивуватись: сідав же, гайворон на охололі груди Маркові, видирав його душу, біля якої мостилася смерть, і, може, помилково, віддер її, костомаху, замість життя та й шугонув зі своєю здобиччю у далекий край.

Чоловік аж посміхнувся, риразно побачивши таке видовисько, хоча немало їх завжди проходило перед очима, бо в Маркове серце з самого дитинства світ нахлюпувався гомоном землі і відгомоном пісні.

Мати з потаємним острахом підійшла до столу, двома пальцями взяла папірець, де якимись закарлючками була накраплена смерть, і понесла його до кабиці. Марко в задумі, з цікавістю поглянув на матір. На її зосередженому обличчі заколивався світ і виразно пройшли тіні страждання, що їх приніс цей клапоть війни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у вогонь, а сама, наче молитву, урочисто і пристрасно зашепотіла якесь заклинання, Марко тільки й почув: "Іди, смерте, на болото і в беавість, де люди не ходять, де звіри не бродять, де півЧоловік аж посміхнувся, риразно побачивши таке видовисько, хоча немало їх завжди проходило перед очима, бо в Маркове серце з самого дитинства світ нахлюпувався гомоном землі і відгомоном пісні.

Мати з потаємним острахом підійшла до столу, двома пальцями взяла папірець, де якимись закарлюнками була накраплена смерть, і понесла його до кабиці. Марко в задумі, з цікавістю поглянув на матір. На її зосередженому обличчі заколивався світ і виразно пройшли тіні страждання, що їх приніс цей клапоть війни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у вогонь, а сама, наче молитву, урочисто і пристрасно зашепотіла якесь заклинання. Марко тільки й почув: “Іди, смерте, на болото і в безвість, де люди не ходять, де звіри не бродять, де півні не ніготь...”

—Таки горить смерть,—сказала після усіх чаклунських “тьху-тьху”. Марко не знав, що про такий випадок треба робити: набундючитись,чи бути суворо-врочистим, як його матір, або махнути рукою і посміхнутись, як уміють збоку подивитися на своє лихо наші люди. “Практики ще не було такої”,— насмішкувато відповів своїм думкам, придивляючись, як на припічку коцюрбився, чорнів і кришився вісник смерті.

— Спалила, пропади вона пропадом, змішала з жаром попіл чорнової.— Одійшла від кабиці і стала опоряджати стола, наче хотіла затерти й слід, де лежала похоронна, і знову з острахом поглянула на ногу.— Не болить вона?

— Не болить вона,—підкреслив материну повагу до пораненої ноги.

Мати похитала головою, в думках відділяла обман від правди.

— Хіба ти скажеш про свої болі, які вони є? .Знаю тебе добре. Ти каліцтвом похвалятись не будеш... І не підманюй, що скоро ходитимеш?

— От побачите. Ще й танцюватиму шивертом-вивертом.

— Ви всі нас .утішаєте на старість, як ми вас утішаємо малими. Це теж трохи пособляє, бо серце нас хоч і мучене, та все вірою живе. А як на тій неділі, коли саме хугувало надворі, що й світа божого не видно, втішала мене якась молодиця І Достукалась до цієї оселі, обтру

сила сніг і стала біля дверей, як мальована. Довго-довго розпитувала про тебе, душею вмовляла не вірити похоронній: всі вони приголомшують людину, а не всі правду кажуть. Погомоніли разом, пожурились укупі та й розійшлися, як рідня.

— Що ж то за молодиця була? — стрепенувся і здивувався Марко.

— Ніби вчителька приїжджа. Привітна така, хоч з обличчя смуток і не сходив.

— Вчителька?

— Еге ж. Тебе добре знає. Сама гарненька, терноока. І подарунок мені під полою принесла — муки на заміс. З пайка свого відірвала.

— Дивина! — Марко наморщив чоло, пригадуючи, яка б це вчителька могла допитуватись про нього. — І ви взяли борошно?

— Відмовлялась, так вона зобижатися почала. Казала, що без день прийде на свіжий хліб. Та й не прийшла. А я для неї й шикухи дістала, щоб зварити вареники з урдою.

— Як же її звати?

— Як? — мати поправила хустку, напружено замислилась. — Ось тобі й маєш: вигубилося з пам'яті. Голова стала, мов решето, — нічого не втримає.

— Може, потім пригадаєте.

— Може, й згадаю. А ще раніше новий вчитель приходив, теж дуже гарний з лиця і душею, ГригЬрієм звати, цього запам'ятала. О, вже хтось іде.

Зверху справді загупали чиїсь кроки, обізвалися голоси, а в землянці захвилювався каганець. Марко зручніше сів на тапчані, випростався, щоб людям менше впадало в вічі каліцтво. Першим на порозі з'явився сивий, мов голуб, пасічник Зіновій Петрович Гордієнко, а з-за його плечей виглядала по-старосвітськи навхрест зачохлена двома хустками рухлива голова Христі Гордієнчихи. Старий непомітно подав матері рамку з щільником і одразу пошкутильгав до Марка, обійняв його, залоскотав зеленкуватою бородою, що пахла димом і медом.

— Ну, здоров, здоров, Марку! Хвалити долю, живим повернувся у свої хороми.

— Чи не тю на тебе! — одразу ж накинулась на чоловіка Гордієнчиха. —Тепер ніхто не подивується таким хоромам. Тепер щастя, коли душа хоч в якому не є тілі знайшла пристановище.

— Ет, задзвонила на різдво, то й до великодня не зупиниш, — відмахнувся старий рукою від жінки. — Хоч тут не торохкоти, наче порожняком.

— Здоровенькі були, тітко, — з любов'ю і жалістю дивиться на округле з кирпатинкою обличчя, а перед його очима, немов швидкоплинні осяйні вагони, аж мигтять далекі літа, коли в хаті Гордієнків він знаходив і сердечну радість, і 'зустрів своє перше кохання. — Як ви там?

— І не питай, дитино. Як люди, так і ми, — простягла, витерши об подолок, руку.

Марко поцілував її. Христя од несподіванки аж заточилась, за звичкою, хотіла тюкнути на нього, але одразу ж зжалісніла і цією ж рукою потягнулась до очей.

— А коли ж я, Марку, своїх діточок побачу, як тебе? Коли ж вони повернуться з далекої сторони?

— Повернуться, дурна, як менше збиратимеш сльози в торбину. В тебе й зараз стане глузду відкривати похорін, — обірвав її Гордієнко... — Так же іноді плаче, Марку, що від сліз десятчані сорочки тліють.

— А він і слова не дасть, ірод, сказати, росинки не дасть зронити, дарма що біля бджоли цілий вік товчеться. — Гордієнчиха кулаком і очима насварилась на свого "трутня" і пішла до кабиці помагати матері, якій жінки непомітно передавали якісь мисочки або хліб, а чоловіки різнодержавні пляшки, закорковані качанами кукурудзи.

Сини чорної землі і жорстокої долі, вічні хлібороби і списані по "чистій" воїни, великі цілинні натури, вздовж і впоперек переполосовані війною, і звичайні прості дядьки, в міру дипломати, а без міри трудівники, які брели своїм горем, як темним морем, підходили до Марка. Підходили в незугарному одязі, в неоковирному взутті, зляпаному казна з якого ременю чи склеєному з трофейних автомобільних камер. Підходили з тяжкою задавненою тугою на обличчях і з добрими словами на устах. Репаними і паленими, стріляними і рубаними руками обіймали чоловіка і мовчки втішали його цими ж руками.

Матері як матері, питали одне й те саме: чи не стрічав десь їхніх синів, які стукають вже собаці-Гітлеряці в залізні двері. Батьки ж допитувались, чи скоро закінчиться війна, бо як іще далі протягнеться таке безголов'я, то й люду на світі не зостанеться. І тільки дівчата не питались про своїх наречених, яких з кожним днем ставало все менше й менше — на чужих далеких землях досівалося наше найдорожче зерно й любов. І в дівочих очах Марко бачив девимовяу тугу, яку не передадуть, напевне, й генії пензля, бо ж хіба можна в одних очах вмістити і чорні тіні війни, і муки.утрат, і роками та свинцем перерване чи кров'ю зійдеие кохання, і самою природою, а не дівочою цнотливістю ледь намічені полохливо-зворушливі й тривожні ознаки материнства.

Ще хтось загупав угорі, скрипнули двері, і в підбитому тьмою одвірку, наче в рамці непокірний портрет, заворушився невисокий, міцнотілий, в свитці на розхристі. дід Євмен Дибенко, за ним тінню гнувся журавлистий Петро Гайшук, якого в селі прозивали міністром без портфеля. До біса розумний, але по-дядьківськи обережний, Гайшук, може, й дослужився б до високих посад, аби не мав природної недовіри до не хліборобського хліба і не так любив худобу, особливо ж воли. На самоті він їм і співав, і говорив з ними, і вони розуміли його мову. Тепер, коли війна знищила волів і забрала добру частку Петрового здоров'я, він переніс свою любов на коні, хоча від їзди верхи не мав задоволення: його довгі ступалйща майже завжди волочилися по землі.

З-за спини Гайшука протиснулась лукава гостроборода мордочка Максима Полатайка, теж. конюха. Він без жодного слова щедротно-величним рухом подав матері пляшку якогось заморського, з барвистою етикеткою вина.

— Крадене? — тихо і строго запитала мати.

— Невже ви хотіли, щоб я у підвалі самого Антонеску торгівлю розводив? — здивувалось і .обурилось усе обличчя Максима.

— Як же воно з підвалу Антонеску долежало в тебе до сьогоднішньої години?

— А ви думаєте, я тільки одну пляшку взяв. собі на згадку про Антонеску? Для чого тоді було їздовим служити в армії?

— А що тут: збори чи вистава? — одразу ж, ще не поздоровкавшись, загримів старий Дибенко.

— Ой мовчи, Євмене, вічно ти... — Мов біль. стала біля чоловіка полохливоока з безнадійно опущеними руками Євмениха.

— Хіба ж я пам'ятник, щоб мовчати?. — витискається з рамок одвірка. —Пропустіть і мене, люди добрі, до голови.

— До якого, діду, голови? — здивувався одноногий Василь Тримайвода, на грудях якого красувалися три ордени Слави і всі три — за "язики". — Адресою помилилися.

— Мовчи і диш, розвідко! — Старий гострозоре обвів усіх поглядом, а когось і плечем підштовхнув, добираючись до Марка.— Хоче, вилупок, щоб я в такому ділі помилився! Прийшов до справжнього голови — Марка Трохимовича Безсмертного.

— Що ви, Євмене Даниловичу, який я вам голова,— чудуючись, озвався Марко.

— Не безіменний, не безрідний і не чорти-що, а справжній, довоєнний, що в голові і в душі має понятіє і до землі, і до людей, і до коней, і до хліба святого, і до риби у воді, і до птиці у небі, і до вдови нещасної, і до сироти безрідної! Що, може, брешу, люди?

— Правду кажеш, Євмене,— першим обізвався Зіновій Гордієнко.— Марко чоловік з любов'ю. Пам'ятаєте, яка пасіка була за нього?

— Пасіка, пасіка,— перекривив його Євмен.— Колись люди віск до богів у свята носили, а тепер дехто до самогонщиць в усі дні тащить. То яка ж пасіка не переведеться на трясцю.

— Мовчи, Євмене, мовчи та диш,— боліено попросила Євмениха.

— Сама помовчуй. Задобре і на горі живеться Безбородьку: очі і макоїди від жиру і самогонки послухали. То як я буду теперішнього голову визнавати? — непримиренний полиск забився в очах-старого Євмена. — Не визнаю його — і край.

— А тебе ж, Євмене, Безбородько хоч трохи визнає? — в'їв Гордієнко.

— Ми з ним живем, як різні царства-государства. Я й совєцьку власть до двадцятого року не признавав, аж поки землю не отримав, бо розвьорстка була. А тепер отого викрутня Безбородька. визнавай! Та за яку ласку чи заслуги?—визвірився на Гордієнка.—Чи, може, за те, що цей недбалець совість прогуляв, як червінець, а хитрості напозичався? Мовчиш, нудьго? Ото-то воно й є!.. Доброго здоров'я, Марку.

— Добрий вечір, діду,— сердечно здоровкається з старим.— Дозолив Безбородько вам?

— Коли б тільки мені, то півлиха було б. Хіба ж то робітник? Він перед очима—мелун, а за плечима—кладун.

Навколо пожвавішали обличчя, а Марко весело похитав головою:

— Ви, діду, нічутіньку не змінились.

—Таки нічутіньку. Чого ж мінятися діду?—доторкнувся червоною від холоду рукою до сивого акуратно підстриженого бурячка борідки, яка доречно подовжувала коротколице обличчя. — Я ж не той метелик, що "ура-ура" на всі. трибуни вистрибом летів, коли ж загриміло — під трухлою корою лялечкою причаївся, а там і в гусінь обернувся. От яке в житті кіно буває. А я — війна не війна — увесь час біля коней човпію, і в рай чи в пекло на конях думаю трапити, бо такий мій талан кінський. А весь час мене елементом називають.

— За язик, діду, тільки за язик, — з насмішкою обізвався світлоокий Василь Тримайвода. — Довгий він у вас.

— А ти ж його міряв? У мене, бісова макітро, коли хочеш знати, нічого куцого нема. І вік мій довгий, і труд, і стаж, і язик. Та говорить він тільки правду, а ви її в резолюції не записуєте. Як, Марку, не відсобачило тобі ногу? Тепер це діло не трудне: техніка висока. Що воно тільки буде, коли ще вищою стане? То як нога?

— Скоро на двох буду чапати.

— Оце діло! — зрадів старий. — До книги чи там до портфеля вистачить і голови, а до землі ще й ноги потрібні. Значить, обома ходитимеш?

— В Марка Трохимовича діла куди гірше моїх, — тріпнув біляво-золотистим, наче достиглий хміль, чубом Василь Тримайвода. — Я один чобіт п'ять років буду човгати, а йому треба цілу пару на рік.

— Ой мовчи, безчуственне опудало! — з жалем обізвалася біля напівпричинених дверей гарячоока й гарячоуста Варка, Василева жінка. — Притарабанився ж до мене восени; став біля плоту і в хату не заходить. Побачила його, вибігла на подвір'я й захолола, мов тіло без душі, та в сльози: "Ніженька моя дорогенька, не ходити вже тобі по землі". А він, чудій, вперся спиною в тин і регоче: "А будеш літати по небу і з святими грати у футбол..."

— Щось же їй треба і там робити, — мило, з посмішкою чи насмішкою над собою одказав чоловік, який ніколи не міг натішитися роботою: він був столяром і стельмахом, шевцем і бондарем, човнярем і рибалкою, слюсарем і радіоаматором, ткачем і навіть костоправом, не кажучи вже про усі уміння хлібороба. Хто в селі, мов лялечку, вшиє покрівлю? Василь Тримайвода. А хто вивершить, наче пишні палаци, скирти? Знову ж таки він. Тепер завзятий, широкої вдачі Василь Тримайвода, здається, не етільки .журився за ногою, скільки за тим, що марно пропадає половина його талантів.

— Хоч би трохи нижче одфугасило, — коли-не-коли скаржився Василь домашнім, і хмара набігала на його високе, навпіл розсічене зморшкою чоло. — Тоді сам під неї, як під паню, вирізав би якесь кріселко. Ну, як не уважила Іона мені, не уважу і я їй: обійдеться без кріселка... Іноді, лише в снах, Василь бачив себе зовсім здоровим, і тоді на його довірливому обличчі всюди — і коло уст, і коло носа, і в міжбрів'ї, і коло очей — починала трепетати щасливо-недовірлива усмішка, і це одразу ж вганяло в сльози пристрасну Варку, від гарячих і лихих очей якої мало хто міг одвести погляд.

Дід Євмен пильне подивився на Марка, поторгав його ногу, потім костури, зауважив, що зроблені вони з нетривкого матеріалу, а тому треба скоріше видужувати.

— Ти, Євмене, свої насмішки дома чи в стайні залишив би, — не витримала мати і зібрала губи в оборку, забувши, що єдиний син старого нещодавно загинув у Словаки.

—Які ж це, жінко добра, насмішки? — здивувався. знизав плечима дід Євмен. — Я хочу, щоб твій Марко відразу одужував і брався за головування. Бо ж це чоловік приїхав, до нас! Він колгоспний закоморок не зробить своєю хижкою і з людиною не поздоровкається матюком.

— Після цієї та знову ж цієї. І чого ти вчепився не-вгавущо з отим головуванням? Мало тобі одного Безбородька? — вже зовсім обурилась мати.

— Еге, коли б він один, паплюжник, був! — На білкуватих очах старого заворушилися колючі іскорки. — Одного шелягового правителя, куди не пішло, можемо і горілкою по вуха залити, і вгодувати, як свиню. А от усе його кодло, побачиш, пустить нас з торбами старцювати. Ти цього хочеш?

— Ет, нічого я не хочу, тільки не пасталакай лишнього, не забивай мені баки в такий празничний день.

— Ох і розумні твої баки, наче в Миколи Другого.

— Нехай тобі всячина, вже й до царя добрався, — одразу повеселішала мати.

— Я увесь вік до правителів добираюсь, а вони до мене, отак поки що й живемо. А ти щось свої памороки на дуже обережне сито починаєш пересівати! — з повною зневагою одвернув набурмилене обличчя від Ганни. — Тобі ж, Марку, хоча б ти й без ніг був, все одно доведеться головувати. От і приймай завдаток! — бережно витягнув аж з-під сорочки якусь пошарпану і втемнілу від часу чи негоди книгу.

Вона щось далеке і рідне нагадала Маркові, і серце, опереджаючи розум, прискорило свої перебої.

— Що це, діду?

— Не впізнаєш?

— Пізнаю і не пізнаю.

— Довоєнний список нашого . села, — сум прокотився очима старого. — Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю. — Марко, хвилюючись, узяв книгу. — Де ж ви її роздобули?

— В конторі, коли німці входили в село. Вже тільки вітер бавився нею, підіймав угору всіх уписаних людей і жбурляв, куди хотів. І страшно, і боляче мені стало тоді. Беру її в руки, а вона і в руках трепеще, мов птиця... Отак і опинилась у мене... Треба ж, щоб якийсь дурень списки зберіг, а потім заглядав і журився над ними, куди яка душа залетіла.

В землянці одразу стало тихо. Повів минулих років пройшовся по всіх обличчях, згадалося, що нема вже на землі багатьох людей, які були в цих списках. Марко взяв книжку, перегорнув перші дві сторінки, і задавнені, вицвілі літери глянули на нього живими людськими очима.

— Антоненко Федот Володимирович...'

— Під Сталінградом у танку згорів. Ордени розплавились на грудях, — одразу скам'яніло добре обличчя Василя Тримайводи.

— Бакун Михайло Тимофійович.

— На Букринському плацдармі героєм став. Тепер в Саксонії командує артилерійською бригадою. Якщо дуже захоче, — вискочить в генерали.

— Вовк...

— Був і залишився вовком. Утік, як поліцай, безвісти. Утікаючи, проклинав свою долю. А хіба ж вона винна?

— Геращенко Максим Данилович.

— Зв'язківець в артилерії. Пише: стільки розмотав по різних НП і вогневих кабеля, що вистачило б обмотати вздовж і впоперек усю землю. Напевно, бреше.

— Дибенко Іван Євменович.

— У Високих Татрах закрив дота грудьми. Клубок куль пройшов крізь саме серце і розколов його. В Словаки поховали воїна, а пісня про нього живе в Словаки і в нас.

Марко поглянув на прочинені двері, наче звідти мала долинути пісня. І вона справді долинула. Згори обізвалися приглушені дівочі голоси. Вони вже прохали не людей, а грому, щоб той не трусив землею, бо в ній відпочивав їхній кароокий Іванко, і грім не чіпав землі, а нахиляв До неї хмару, і вона плакала над словацькими горами, куди залетів із братами Дибенко Іван.

І зараз без голосу, мовчки заплакав дід Євмен Дибенко, піднісши до очей зморшкуватий полумисок долоні. На кінці його шпакуватих вусів заблищали дві краплини. Він . пальцями розчавив їх, опустив руку донизу і перегодя сказав собі:

— Покис трохи — і висихай. Тобі ще краще, ніж іншим: сина вбили, а доля його по світу ходить.

Вражений нелюдською силою пісні і судьбою своїх земляків, Марко наосліп знайшов костури, мовчки протиснувся до порога, навстіж відчинив набряклі двері і тяжко застрибав по хрустких східцях.

Одразу за невидимою вулицею темною ріллею впало неспокійне березневе небо. Між хмарами і в ламкому гіллі самотнього обгорілого дерева блищали віщі зорі, і зовсім недалеко від них чи поруч з ними стелилася дівочання. Вона, як безсмертя, ішла по землі, ішла вище люди, які тулилися у землянках.

III

Городами і згарищами на всі сторони світу розходились гості, і під усіма чотирма сторонами світу їх чекали глизяві землянки, наволохачений холод у кутках, тяжкі не статки, жалі і невсипущі, на жагучих, на кривавих сльозах замішані, сподівання.

З самого краю життя батьки виглядали живих синів, матері — живих і мертвих, і свої руки найчастіше прикладали до грудей, чи то щоб втихомирити серце, чи то щоб відчути оті літа, коли під серцем виношувались, а біля грудей сміялися, плакали і засинали діти. То хіба ж вони могли навіки заснути в чужій землі? Хіба могла безжалісна кривда згасити, попелом розвіяти їхні очі і все те, що було радощами і любов'ю, тривогою і надією? І знову тягккі, благанням розбухлі руки опускались на груди, які и досі, після усіх страждань, берегли тепло дітей, навіть тих, на яких уже прийшли похоронні.

Старші дівчата теж з-під самого краю життя, в уболіваннях, що єднали бентежне пройдешнє з невідомим прийдешнім, чекали суджених; колишні вечори під синьоцвітом зоряного неба їм здавались недосяжною казкою, що пройшла повз них, і, може, тому закіптюжені солдатські листи-трикутники вони носили біля грудей, де колись лежали парубочі руки.

А молодші дівчата, які ще соромились своїх форм і обрисів юності й не знали, для чого їм дано дівування, чекали останнього пострілу і якогось чуда, що одразу ж тоді настане. І вони вже на свої незатверділі плечатка з серйозністю богинь і з усмішкою богинь брали найтяжчу чоловічу роботу, не шкодуючи юності і майбутнього материнства.

Марко навіть у темряві бачив довірливу і чисту красу їхніх очей, на яких не раз уже закипала роса найтяжчих утрат, згадував свою доньку і думав над одним: чи зуміють люди, близькі й далекі, за своїми щоденними клопотами, хоча б збагнути, як ці непорочні дівчатка, надриваючись від мук і непосильної праці, рятували і їхню судьбу від фашистської свинцевої крапки? Чи зуміють їх, богинь двадцятого віку, на добрих руках носити вчорашні воїни, чи знайдуться такі слова у тих, хто книги пише, що приворожили б серця людей до цих ще не розквітлих пролісків, які ручатами своїми, душею своєю, майбутнім своїм, у злиднях і нестатках, без хліба і людського одягу спиняли війну і віщували весну! ?

А вони ніби відчували, що думав про них дядько Марко, і віночком оточили його, остерігаючи, щоб десь не посковзнулися зрадливі костури. То як же, подивившись у такі очі, можна було чимось окривдити людей чи обдурити їхні сподівання? Коли подумати, твої старші й молодші друзі більше бажали тобі добра, аніж ти сам міг дати їм. І навіть те, чого вони ждуть од тебе, по суті, стає твоїм добром чи славою. Вони чекають, щоб ти не зледачів, а став справжнім господарем тієї землі, на яку вперше ступив м'якими ноженятами. Вони хочуть бачити в тобі свого батька і брата, а не бурмила, від якого вже зранку тхне самогоном. Вони бажають, щоб їм весело, з піснею, а не з матюком працювалося з тобою. Вони сподіваються, що при тобі земля родитиме не тільки на хлібозаготівлі, податки, натуроплати, зустрічні плани і голову, але й на хлібороба. Тож не забувай про це, чоловіче, коли маєш голову, а не кендюх на плечах...

На ніч взявся морозець. Під ногами, як чортове насіння, хрустіли вугляки і дзвінко зойкали кружечки пухирчастого березневого льодку; розламуючись, він якусь хвильку достоту пахнув земляним холодком щойно зірваних підсніжників.

Дід Євмен останнім вийшов з землянки, напакував біля переддвір'я люльку їдучою кореневою кришанкою і заходився вибивати огонь з кремінця, примовляючи до нього.

— Ану ж, бісова культуро, давай жару, спікся б Гітлер у ньому, наче жаба... Ану ж!

Євмениха зітхнула і підвела на Марка сухі до блиску очі, в яких, крім скорботи, нічого вже не було.

— Чуєш, Марку, до каменя говорить. От яким у мене став чоловік. Все це після смерті сина... Як він утішався своїм одинаком. Тепер, коли мене нема, вийме синову сорочку або піджак і з ними говорить — журиться. Або підійде до яблуні і теж гомонить із нею; згадає, як підсаджував на неї своє дитя, і навіть руки простягне вгору. Та з такого жалю і дерево може заголосити. А зі мною мовчить.

— Ти що там, стара, наговорюєш? — підозріливо запитав Євмен, нарешті вибивши іскру.

— Та нічого. Радію, що Марко повернувся, — зіщулилась Євмениха і темними віями прикрила свою скорботу.

— Ага, — заспокоївся старий і знову для чогось викресав кетяшину іскор. Але несподівано цей, завжди прошпигований вітрами і сам йоржистий, неначе вітер, чолов'яга в один чирк вискочив на подвір'я і, задерши вгору бурячок борідки, зосереджено почав прислухатись до неба, з хмарної середини якого зворушливо пробився зоряний кущик.

Євмениха занепокоєно подивилась на чоловіка, торкнулась рукою його плеча:

— Може, месери?

Але старий навіть не ворухнувся і цим ще більше стривожив жінку:

— Чуєш, Євмене, бомбовози чи месери?

— Де там, відвідьмилось, відбіснувалось їхнє. Гуси летять! — тепло здригнув голос старого. Він скинув шапку і привітав нею птахів, що саме летіли під цвітом самотнього зоряного кущика. А Марко підняв угору костури і в цю хвилину сам скидався на підбитого птаха з одерев'янілими крильми.

— Гуси-лебедята, візьміть і мене на крилята, — співучо заблагала вдовівна Ольга Бойчук, і поміж її подруг сплеснув невеселий сміх.

— Як знайдеться хтось — візьме! Полетиш.

— О, і другий ключ подає голос, — обізвалася вугластенька соковитогуба Галина Кушніренко і потяглась до неба обома руками, а за нею і решта дівчат; тепер здавалося, що й вони схожі на птахів.

—Життє... Десь з-за Дунаю летять. А хлопці наші саме на Дунаї смерть ломлять, в дим би вона розсипалась. Ну, бувай, Марку. — Дід Євмен натягнув шапку на вуха і попрямував додому. За ним тихо, неначе похнюплена тінь, побрела Євмениха. Старих зграйкою обігнали дівчата. А Марко ще прислухався і до їхніх кроків, і до простудженого клекоту гусей, які повертали й навертали його в далеке дитинство, коли більше було птахів у небі і менше калік на землі.

Як тоді веснами славно й легко бігалось йому вслід за пташиними ключами, аж поки ті на маянні крил не заносили частину його радості й дитячого серця. І чомусь защеміло чоловікові у грудях і очах. Він поглянув на небо, махнув костурами і подибав услід за ключем, що вже обтрушував на сніги останнє гелготіння. В думках чоловіка теж спливали й спливали слова дитячої пісеньки: "Гуси-лебедята, візьміть мене на крилята", — дарма що інші, дерев'яні крила приковували його до землі.

Марко дибуляв своїм рідним скрижанілим селом, неначе по шматку якоїсь омертвілої планети. Тепер і тополі не радували його: чорні, обдертокорі, без живих разочків бруньок, вони скидалися на кістяки .доісторичних рибин. Як тяжко сумно і непевно навколо, серед убитих дерев, мурашників-землянок і кладовищ печей, що стояли потворними пам'ятниками фашизму. І цей сум посилювало безгоміння: ніде ні пісні, ні слова людського, лише інколи спросоння обзивалися одноногі, як і він, журавлі, наскрипували, що тепер і люди, неначе джерельна вода, живуть у глибинах землі. На чийомусь скособоченому, з розщелинами криничному зрубі він сів перепочити, вдивляючись у неспокійну темінь; вона увесь час мінилася, •переодягалася, ворушилася, мов жива, розкривала іноді прогалинки з однією-двома зірками, що тремтіли, мов дорогі прикраси. З глибини криниці сонним паруванням дихала вода, і неждано з темені її він виразно почув дитячий плач.

З несподіванки чоловік прикляк до зрубу, їжаком сама по собі заворушилась чуприна, а в голову полізли найстрашніші здогади. Він з жахом нахилився до води, і знову почув плач, але вже не з криниці, а з боку дойшов до води. Марко полегшено озирнувся. Неподалік від зрубу темно горбатилась землянка, там непокоїлась чиясь дитина, і голос її якимись невідомими щілинами пробивався до серцевини криниці. .Чоловік почав оддирати цей біль від грудей, прикидаючи, коли зможе підняти село з землі, весело розкидати по ній білі, мов лебеді, хати, а біля них підвести молоді деревця і соняшники.

"Еге, я вже, здається, сам себе призначив головою", — посміхнувся в думці, хоча, ніде правди діти, не раз думав, що після війни йому доведеться головувати, дарма що, крім великих турбот і халеп, майже нічого не мав од того чину.

Він не був ні славолюбом, ні грошолюбом, ні хитруном, ні тим, що Може під ударом одразу ж пригнутись и сплюгавити душу. Вона в нього була м'яка, але й уперта і навіть норовиста. Тоді він думав тільки про одне: як вивести людей чорної землі у справжні люди і щоб не жебраний хліб мали вони. За головування тіпали його різні слизькоязикі верхоглядці, мов повісмо конопель, вибивали не так терміття, як гордість, а він тримався свого, і життя його попадало на різні шальки терезів: то у високі передові, то у судові інстанції. Бувало, сьогодні про його успіхи аж медом капало з газетної сторінки. А завтра він виявлявся анархістом, зривщиком, саботажником і взагалі підозрілим елементом. Але і в найтяжчі хвилини не згинався, мов підцерковний дід, перед своєю нелегкою долею і не пив із нею змирщини. Він гримав на неї, сперечався, як міг, одстоював себе і людей, карався, журився, та не впадав у безвихідь і не бідкався за чаркою своїми карбами, що справедливо, а найчастіше несправедливо нарізалися знову ж таки на думці.

"От і почав свою давню їкриню перебирати і таким вийшов, хоч ікону малюй та в церкву неси", — погудив сам себе, підвівся з вгрітого зрубу і знову хильцем пострибав по снігу, приглядаючись до того, що звалося селом, але не було ним, і ніс в думках видіння нових осель-білянок.

За греблею, що перетинала неширокий видолок лугу, темніло громаддя старих осокорів, в його перешіптуванні з вітром, у пахощах кори і гілок уже вчувалось життя. Ще недавно поміж цими деревами стояла камінна, земством збудована школа. В ній колись він пізнавав премудрість "отченаша" і вважався мізковитим, але дзигльованим отряхою. В цій же школі його, півпарубка, в громадянська війну допитував хмуроокий і темний, наче з афонських образів знятий, денікінський офіцер. На рожевому дорогому папір'ї, в кругах якого ниділи двоголові орли, чітко й красиво вписав йому розстріл без суду і перехрестився на божу матір-троєручницю. А вже після громадянської війни він, Марко, в цій же школі зустрів своє перше кохання — молодюсеньку вчительку, яка перед самим шлюбом невідомо чого утекла від нього. Він не доганяв її, немов молоді літа. Великою гордістю перемагав велику любов, але й досі не знає, хто її переміг: чи гордість, чи літа, чи пісня золотокосої, мов осіння вербичка, Олени. І от уже нема ні першої, ні другої його любові, але є великий жаль і до першого, і до другого кохання, а третього не буде... Коли б тільки донька повернулася з неволі...

Тихо-тихо шумлять-перешіптуються осокори, а поміж ними груддям битої цегли, сивого недозрілого граніту і мерзлої склянистої грязі лежить те, що звалося школою. Невже і виродки, що висаджували в повітря цю будівлю, теж колись до своєї школи ходили? І чи до людської мудрості припадали вони, чи до якоїсь грязі?

Марко підіймає шматок ніздрюватого сивого каменя, якому не вистачило ще кількох тисяч років, щоб заграти синім полиском. І цей уламок жене по його руці тихий сумовитий трепет, сповнює ним усе тіло, перегортає минулі дні. Виходить, і камінь має силу сколихнути і дитинство, і юність і нагадати сьогоднішні слова матері. В людини з роками сивіють очі, а холодний сивий камінь через тисячі літ вбере в себе тепле синьоцвіття. Чи не мудрування?

Марко бережно роняє частку колишнього підмурка. напівобертається і помічає, як біля причілкового осокора заворушилась невисока жіноча постать. Ось вона завмерла і щось по-пташиному полохливе і по-жіночому розгублене, безпорадне "вчувається в її тонкому обрисі. Що в таку пізню годину тут робити жінці чи дівчині? Одягом городянку нагадує, а хустку по-селянськи запнула. Марко бачить, як невідома збирається похапцем іти від руїн, і він швидше дибуляє вперед.

— Хто ти, жінко добра? — зупиняється недалеко від причілкового осокора і пильно вдивляється в наглухо запнуте обличчя невідомої. Тільки очі глянули на нього, і по них від догадується, що обличчя жінки має бути красивим. Настороженість, непевність і глухе передчуття охоплюють чоловіка. Він ще раз запитує: — Хто ти?.

— Я твоя доля, — бринить несподівана і загадкова відповідь.

Навіть фронтовика можуть вразити і приголомшити ці слова. Марко зачудовано стовпіє і ще чогось очікує, а далі починає посміхатися.

— Така у мене гарна доля?

— Ти кращої варт, — чує мелодійну, жалем перевиту відповідь. Йому здалося, що давнина, і далина, і сон забриніли в її голосі. Марко аж одвів голову, ніби мав побачити в темряві щось з далеких років. Але нічого, крім осокорів, що теж, здавалось, проросли із самої темряви, не побачив.

Він повертає голову до невідомої і спочатку навіть не вірить, що її вже нема. Яким чародійством так швидко могла вона зникнути, забравши з собою і несподіванку зустрічі, і відгомін давнини?

— Гей, доле, куди ж ти знову побрела? — з докором, насмішкою і настороженою зацікавленістю кидає в ніч, вистрибує на стежину, але ніде ні лялечки. Жінка і з'явилась, мов сновида, і сновидою зникла.

Отак, нарешті, й стрівся чоловік зі своєю долею. Хоч би догадався попрохати, щоб скоріше забрала в нього костури. Багато щастя не просив би він. Але доля, видко, здогадалась, яке в нього буде прохання, та й скоріше втекла. А через якусь хвилинку Марко вже завагався: чи зустрів біля цього осокора якусь химерну жінку, чи йому привиділось? Але в його душі й досі бентежно бриніли її слова, і щось у них було знайоме, наче десь він уже чув цей голос... Хм, коли по зросту судити, невелика в нього доля, але, видать, проворна: одразу наче водою змило. Утримай таку за поли!

Він іще якусь хвилину чогось бентежно очікує, прислухається до темряви, а потім, посміхаючись і глузуючи з себе і загадкової зустрічі, минає руїни, вибирається на майдан. Перед ним туманно підіймаються обриси старої дзвіниці й церкви. Оці єдині будівлі тільки й залишились незруйнованими у мертвому і живому селі. Видать, так завжди буває на білому світі: богам більше перепадає щастя, аніж людям...

IV

В клітчастих віконцях трибанної церкви нерівне дихає тьмяне світло, здається, воно увесь ч.ас роздумує: чи хилитатись йому поміж небом і землею, чи зітхнути востаннє й погаснути. І хоча вже в Марка все частіше зрадливо підгинається здорова нога, а в пахви болем врізаються костури, він вирішує добратися до незвичного вогника: хто там біля нього студить, гріє чи ятрить душу?

Перед церквою самотньо бовваніє залізна брама — огорожу навколо неї теж проковтнула війна. Дибаючи цвинтарем, Марко здивувався: на снігу рясніла безліч дитячих слідів. Що тут було робити дрібним пташенятам? І чи не забагато див на сьогодні: біля школи зустрів свою долю, а біля церкви дитячі сліди... Що ж то за жінка була? Іоворила, неначе з якоїсь забутої казки чи книжки вийшла... А голос все'дно щось нагадує йому. Тільки що?..

d таких роздумах Марко підіймається на прочовгану паперть, гримить по ній костурами і плечима налягає на важкі церковні двері. Вони, зітхнувши, прогортають у куток встояну переддверну темряву, а до Марка пробивається невірний олійно-сірчаний блиск неживого проміння царських врат і неясні плями святих та богів.

Але не царські врата і не втемнілі боги вражають чоловіка. Він з подивом, недовірою і навіть з потаємним острахом викруглив очі, бо—в церкві діялось щось не те: біля вівтвря стоїть не батюшка в ризі чи рясі, а кремезний, в офіцерській шинелі наопашки, років тридцяти п яти горбоносий красень, на грудях якого висяюють ордени і медалі.

"На порядний іконостас розжився чоловік, тільки чого із ним у церкву заліз? Богів дивувати?" — тихенько хмикнув Марко, придивляючись до невідомого русочубого красеня. Біля нього, на незастеленому поставці, немилосердно кіптюжить змайстрований з гільзи снаряда світильник, нерівно кладе світло і тіні на з'юрмлених і одиноких святих. А до поставця по-братерськи притулились кобза і горбастий автомат.

"Навряд, щоб такий інструмент коли у церкві лежав. Дивоглядія, та й годі!" — Марко стає недалеко від правого приділу , де серед темного малювання його колись дивувала свята Варвара, яка була схожа на святково прибрану сільську дівчину в намисті, вишитій сорочці і вінку.

Красень в офіцерській шинелі заглянув у розгорнену книгу, що з іншими лежала на поставці, випростався, випнув ковальські груди, що аж обізвалися срібним дзвоном, і зосереджено, навіть трохи артистично став перед святими й низькуватим голосом почав говорити до них:

Один у другого питаєм:

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм?

І, не дознавшись, умираєм,

А залишаємо діла.

Мальовані праведники і мученики, все більше й більше виходячи з темені, слухають незвичні святі слова і строго мовчать. Мовчить і бог, тримаючи в руці поколупану землю. Напевне, і він ніяк не може збагнути, чого йому доводиться замість теплих пахощів ярого воску вдихати чадний бензиновий сморід і вислуховувати поезії не Матвія и Іоанна, а пророка Тараса.

Як і все несподіване, Марка захоплює оця дивовижна пригода в церкві, і він уже з повною приязню дивиться на невідомого і вирішує, що це артист.

"Вони химерні, можуть, коли нема людей, і богам читати вірші. Може, це й непогано — проходити репетицію перед богами, щоб чути святість перед людьми".

Незабаром здогад, що він має справу з артистом, знаходить нове підтвердження: невідомий, щось пробурмотівши собі під ніс, бере бандуру, сідає біля поставця і починає перебирати струни. А от зарокотали, зажурились вони і почали затоплювати всю церкву тугою далекої давнини, над якою забився красивий, але надірваний голос.

"Ех, артисте, провоював ти, напевне, свої зв'язки", — з жалем подумав Марко. Але пісня, хоч і зривалася, мов підбитий птах, уже міцно чіплялася крильми за серце, переносила його у далекі краї, у віки, у печаль.

Закувала та сива зозуля Рано-вранці на зорі;

Он заплакали хлопці-молодці,

Ген, ген, у турецькій неволі в тюрмі.

З кожним словом сумнішало, хмурніло обличчя співака, наче його самого забивали в кайдани. В нього вистачало голосу вирватись на верхів'я мелодії, коли на хвилях синього моря злітали запорозькі байдаки, але цього вже не помічала Маркова душа; з неї змивається цікавість до церкви і святих, а народжується цікавість, довіра і співчуття до співака-бурлаки, який, видать, теж черпнув горя не з мілкого дна, воно й зараз оживає в очах, і в розгонистому рисунку брів, і в тінях, що охоплюють лице .чоловіка.

І раптом Маркові здалося, що невідомий застогнав, застогнала й кобза, до якої він припав головою. Яке ж лихо чи розпука нагнули його до журливих струн, від яких ще й досі відривалась туга й порівну плескалась біля мальованих раю й пекла?

Марко добре знав ціну чоловічої туги і чоловічої сльози.

Не в церкві—в житті він мав і рай, і пекло, хоча ніколи не був ні святенником, ні грішником. Коли випадала часина раювання, щасливо дивувався: чому вона дісталася йому, а не комусь кращому? Коли ж йому діставалися пекельні випробування, теж скрушно дивувався: чому ж не розберуться, чого він вартий? Той, хто волею часу цінує, кладе на терези чиюсь душу, повинен сам бути, мов кришталь, і несхибно розуміти, що найбільша мука — це навіть мука не втрати чи прощання з єдиним світом, що може більшати чи дрібніти, а мука несправедливості суду чи навіть осуду.

І от зараз Марко вже не по обличчю невідомого красеня, а по лініях його зігнутої постаті відчував, що не сила предківської пісні, а щось інше надсаджувало його. І йому треба пособити дружнім потиском руки, чи вірним словом, чи поглядом. І Марко якомога тихіше загупав своїми костурами. Але вони все одно розбудили чутку луну, вона шугонула і вгору до мальованого неба, і в олійно-сірчане золото царських воріт.

Невідомий здригнувся, підвів голову од кобзи, і від приторку його чуба тихо-тихо забриніли струни. Він пильно вдивляється в Марка темним, настороженим поглядом. Але враз його очі починають світлішати, як світлішає світання, вириваючись з темного лона ночі. Струсонувши чуприною, красень в приємному здивованні підводиться на ноги, підіймає вгору дві навскісні стрілки брів і м'яко, хороше посміхається до Марка.

— Ви Безсмертний?

— Що ви! Я звичайний смертний, — відповідає посміхом на.усмішку.

— Я не про це, — бентежиться невідомий, і на його довгастому вибіленому виду з'являються нерівні рум'янці, що при невірному світлі більше скидалися на тіні.

— А про що ж ви? — Марко прямо-таки любується красенем, відчуває, що зустрівся з справжньою людиною, і хоче все в ній бачити гарним.

— Ви Марко Безсмертний? Правда ж? — допитується і ясніє чоловік.

— Що правда, то правда, — погоджується Марко. — Невже це видно по мені?

— Безумовно, видно, — добряче сміється невідомий, а його обличчя стає прекрасним од сердечності і якоїсь милої загадковості. — Я саме таким вас і уявляв.

— Уявляли? — дивується Марко. — То до цього часу ніколи не бачили мене?

— Не бачив, тільки чув.

— Буйна у вас фантазія, як і чуб. А хто ж ви будете? Напевне, артист?

— Хіба схожий?

— Викапаний артист.

— Ні, я викапаний учитель.

Марко весело примружився:

— Учитель — і в церкві?

— Так у святому ж місці, а не в пеклі, — відповідає жартома. — Тепер два світи зійшлися не тільки в гігантській битві, а навіть у цій сумирній церковиці, що доживає свого віку.

— Навіть так?

— Авжеж.

— Як це зрозуміти?

— Просто. Прислали, вірніше, я сам набився у ваше село дітей учити. Здивувало моє бажання заврайвно, розчулився він і сказав на прощання: "Хоч на морозі, а вчи, бо війна війною, а розум людський не має перелогами лежати. Сій добре і вічне!.." Ну, й приїхав я сіяти, подивився на руїни школи і почав приглядатись до церкви. Але переконав людей лише на половину: зійшлись на тому, що в будні тут буде школа, а в свято — церква.

— Цікаво! — засміявся Марко, тільки тепер помітивши в церкві ряди шкільних парт.

— Цікавого, сказати по правді, не так уже й багато, але вибирати не було з чого та й не було коли. Отак і пристав у прийми до отця Хрисантія, який і досі велику революцію називає великим потопом. Спочатку в тій дивовижній школі дехто з малечі лякався чортів, а тепер нічого — позвикали, називають їх фашистами і, як можуть, збиткуються над ними. Це не дуже подобається нашому попові, тому й сам своєю персоною почав проявляти інтерес до будівництва школи. Ви б, може, присіли, бо я такий негостинний... — бережно присовує нефарбований стілець, що пахне ще свіжістю лісу.

— Можна й присісти. — Марко зручніше опускається на стілець, щоб спиною опертись на парту. — Як зовуть, величають вас?

— Григорієм Стратоновичем Задніпровським.

— І самі з-за Дніпра?

— Так, з самого низів'я, де сонце, хвиля та степняк, — замріяно поглянув поверх святих, які й не нюхали пахощів ні степу, ні великої води.

— А тепер сієте... в церкві?

— Неповторний час, як сказав один поет. Його не забудуть ні учні, ні учителі, ні наші нащадки... Ви, я чув, на лузі народились?

— На лузі, в сінокісну пору.

— А я на морі, в шаланді, — хотів посміхнутися, але несподівано посмутнішав, і біля уст повибивались півмісяці зморщок. — Та, видать, не вийшов з мене достойний син моря.

— Закачує?

— Ні, заносить, — ще більше спохмурнів Григорій Стратонович. Ніби шукаючи розради, він стиснув пальцями струни, і вони обізвалися стогоном.

— Заносить? — перепитав Марко, думаючи, що є таке морське слово. — Не розумію.

— Що ж, колись розкажу про цей термін, — з притиском вимовив останнє слово.

— А може, зараз?

— Хіба вам не пора спочивати? Ви ж тільки з нелегкої дороги повернулися.

— І це знаєте?

— Усе, що було до війни, потроху знаю про вас. І про вашу похоронну чув. І вашу матір, як міг, утішав, бо и самому щось подібне до похорону готувало життя.

— Тепер?

— Тепер не дивина. В мене ж було до війни, — боляче злетіли вгору і підломилися брови.

— В тридцять сьомому році? — стрепенувся Марко, згадавши своє.

— Ще раніше.

— Раніше?.. Еге, і вас, бачу, доля не милувала. То й розповідайте, Григорію Стратоновичу. Ніч довга, церква простора, можна не тільки з святим гомоніти. Погомонимо і ми, грішні, щоб чистішими чи розумнішими стати.

— Пригода моя, Марку Трохимовичу, довша ночі, та не світліша за неї. Скільки років і яких років спливло, а вона и не думає тьмаритись, мов картина рідкісних фарб, — сказав Задніпровський з гіркою посмішкою чи насмішкою. — Вам, знаю, можна в усьому довіритись... Напевне, чули, як грав пісню про турецьку неволю?

— Чув. Розтривожили, роз'ятрили нею.

— Вона частка нашої давньої історії, а для мене — давньої і недавньої.

— Навіть недавньої? •

— Так. Чи не всі тепер думають, що турецька неволя була якихось триста-чотириста років тому...

— Правду кажете.

— А я скуштував її в тридцятих роках, — гнівом і болем спалахнули очі, а красиве обличчя і особливо повіки видимо постаріли. — В ті роки я стрічав свою молодість. Тоді мені не ходилось, а літалось. Усе мені було любим, доступним, радісним. І справді, чого й бажати було? Куди не піду — всюди жданий гість, за що не візьмусь — робота горить у руках, наука ж сама лізе в голову, а тут ще й сині очі до серця добрались. На людях ідеш із нею, мов з королівною; на самоті — несеш до моря, як русалку, хоч і не любила моя Оксана моря, зрадливим називала. А я тільки підсміювався і забороняв стихію ганьбити зрадництвом. Не радували Оксану ні мої щедрі влови, ні химерні рідкісні створіння, здобуті з морських закапелків. Усе хотіла, щоб я переїхав на Полісся, де біля межиріччя і лісу зросла вона. Ось там вода, так вода: біля неї усі дівчата синьоокими народжуються. А які діброви, бори! Напровесні голубіють від пролісків, весною біліють в суничниках, влітку червоніють од ягоди, а восени палають золотом і пурпуром. Я не погоджувався з нею, називав це місцевим патріотизмом.

— Хіба море має менше кольорів, ніж твої ліси?

— То потаємні кольори, —сердилась і морщилась Оксана. — В них жертовна кров виступає.

Отак і сперечалися з нею, аж поки одного разу не поплив з побратимом Дмитром ловити скумбрію. Перед тим Оксана ніяк не хотіла пустити мене в море, прямо сльозами благала, ніби чула безщастя. Я вже почав здаватися на її підмову, але Дмитро підняв нас обох на кпини, пообіцяв мені на день народження подарувати спідницю і газову хустинку. Такі хустинки тоді в моді були. Насмішка перемогла дівочі сльози.

Пригорнув я свою зажурену пташину, чмокнув у те місце щічки, де завжди брав початок її гнівний рум'янець, та й в шаланду. І поїхали ми, наспівуючи, за обрі", ближче до морського серця. А воно й показало свій норов, коли ми вже тішилися добрим уловом. Пізно, ой як пізно спохватилися ми і з усіх сил почали гребтися до берега. Дрібною лусочкою затанцювала, закрутилася наша шаланда по розораному скаженим плугом морі. Ми, як могли, боролися з хвилями, але вони нас погнали туди, де вже й море, і небо, і темінь, і грім біснувалися в одному клубку... Да, таких фарб мені ніколи не доводилося бачити на хвилях, і якщо на них виступала чиясь кров, то це була бісівська кров, яка бажала людської.

Не раз ми потопали в скаженій купелі і якимось чудом чи лиходійством вилітали на піну розлючених гребенів, щоб знову провалитися в розвержену душу стихії. Усією дикою силою вона, здається, на третій день викинула нас на чужий берег, прямо в турецьку неволю.

Темнокрилим гайворонням з криками радості й перемоги налетіла на нас прикордонна варта. Закільцювала мотуззям і помчала до вищого начальства, а далі — в тюрму. Чужа пекельна зловтіха тремтіла над нами, напівживими, з задубілими серцями і кров'ю. Але цього ж дня в тюрмі наша кров закипіла вогнем і запеклася смолою — тюремники відразу ж почали вибивати з нас свідчення, що ми шпигуни. Їм дуже для чогось потрібні були шпигуни... Про людські муки немало написано книг. Наші муки були не більшими, але, напевне, й не меншими. Три роки з нас намагалися вирвати, витягнути чи вичавити потрібні їм свідчення, і наші тіла навіть до болю отупіли. Здається, тільки одного разу я перелякався, і не мук, а слів, коли мене завели в катівню до нового ката, в свіжій шовковій сорочці, в старанно випрасуваному костюмі, в петличці якого безнадійно погойдувала головкою вниз повішена квітка. Від цієї цивілізації в катівні мені стало моторошно. Виморщуючи не грізну, не злостиву, а привітну посмішку, наскільки може бути привітною посмішка у ката, він обома руками ласкаво показав на багаття біля стовпа і заговорив майже добірною українською мовою:

— Досить вам запиратись, добродію Задніпровський. Те, що було з вами до мене, то був заспів. А пісня може початись допіру, — підійшов ближче до стовпа. — Гримати на вас не хочу, залякувати — нема рації, але так буду підсмажувати, що розтопляться рештки вашого смальцю і запал'ають на цьому багатті. Самі почуєте, як він буде шкварчати.

Усмішка погасла на обличчі ката, а в очах його ворухнулась така дрімуча, така первісна здичавілість, що мене охопив жах: як такий вилупок печерного віку міг дожити до наших часів і звідки в нього взялася людська мова? І невже це створіння знає, що в світі є слова:любов, добро,, людяність. Чи й воно, може, говорило про кохання якійсь довірливій жінці, чи навіть цілувало її?..

Це був останній допит. Я витримав його, витримав і Дмитро. А після цього 'до нас, уявіть, навіть тюремники пройнялись повагою. Правда, це не завадило засудити нас до страти — треба ж було ховати кінці в воду. Ми з побратимом спокійно вислухали вирок, тільки щільніше притулилися плечем до плеча, взялись за руки і глянули один одному в вічі. Вони були правдиві, змучені і скорбні. І це вже була скорб не за життям, а скорб за нашою землею, за правдою, яка оберегла б наші згасаючі імена. Нам хотілось тільки одного: щоб на Батьківщині знали, що ми витримали іспит на звання людини. Бо тут слідчий сказав: нас на Батьківщині вже проклинають як зрадників-перекинчиків і навіть показав страшний клапоть газети. Це було найбільшою карою.

Після зачитання вироку до нас було навіть виявлено тюремну гуманність: запитали, яка в цьому житті буде наша остання воля, особливо спокушали тим, що ми, як російські люди, можемо досхочу напитися. Так легше жити і легше вмирати.

— Дайте нам побачитись з радянськими людьми, — в один голос заявили ми.

— Це неможливо, — розвів руками наш темний тюремний дух Фатін. — Вони грішники, а вам уже пора думати про святе, — і, викресавши з оливкових очей сміхотинку, великодушно махнув рукою: — Так і буде — повезу сьогодні вас у райський закапелок.

І таки повіз на якийсь бенкет тюремників, де були і музика, і квіти, і вино, і танцюристки, які під тягучу музику так вививалися усім тілом, начеб з нього вже були вийняті і кістки, і жіночність. Мов на поганий сон, дивились ми на цей передсмертний танок, а самі бачили свою землю і журились одним: невже вона покладе ганьбу на наші імена?

До нас підійшов хмільний, веселий і задоволений своєю великодушністю Фатін, кивнув головою на танцюристок:

— Славні?

— Не знаю, — відповів я.

— Ви навіть жіночу красу не цінуєте? — Тюремник здивувався і розплився у хтивій посмішці.

— Тепер мені жінки вже здаються іншими створіннями, тими, про яких тільки давно колись у книгах читав.

— За цих три роки ні жінки, ні їхні примхи не змінилися, — засміявся Фатін. — Вибирай, Григорію, яку хочеш із них. Виконаю твою останню волю.

— Мені така воля не потрібна.

— А може, передумаєш?

— Ні, нема чого.

— О, ти дуже розумний або дуже хитрий, — схвально сказав тюремник. — Коли б ти насправді зазіхнув на якусь із цих краль, тебе мертвого б повезли звідси. Всюди і завжди треба честь знати, — з гїдністю, без почуття гумору сказав тюремник про честь. — Іще, поки не пізно, кажи своє останнє веління.

— Дайте нам побачитись з радянськими людьми. Хіба це так важко?

— Важко, Григорію. Шум підніметься. А шум гарний тільки на бенкетах, — блиснув дотепом і вже наче з заздрістю поглянув на мене. — Ох, і вперті ви, більшовики. Чи вас із металу виплавляють, чи з каменю висікають? Напевне, .мало ви радості маєте в житті.

Я обурився:

— А ваша радість — це не блюзнірство, приправлене вином і розпустою? Хіба вам не жаль, що ці розчавлені дівчатка не красою, не материнством, а поганими хворобами наділять ваших людей?

Тюремник навіть здригнувся, але одразу ж опанував себе:

— Я не мулла. У мене вистачає і своїх турбот... Що ж, пора їхати.

А другого дня біля нас більше звичного заметушились чорні духи тюрми. Спочатку ми подумали, що це наш останній день. Але потім прийшли інші здогади, і в серці забилися надії. Про радянських в'язнів дізналося наше посольство, і незабаром воно вирвало нас з лапищ костомахи... Отаке-то, Марку Трохимовичу, і до цього часу буває на білому світі.

— Буває, — важко зітхнув Марко, іще переживаючи те, що переживав колись оцей красень.

— А потім з турецької неволі потрапив я у німецьку — в оточення раз і вдруге попав. Правда, вирвався з мішка на вашому Поділлі. Ну, тут я вже знав, що робити: за обидві неволі мстився нелюдам.

— Партизанили?

— Партизанив. Командиром загону став. Тричі фашисти мою голову цінували, та так цінували, що навіть нашим деяким дурням заздрісне стало. — Глибока зажура і образа майнула в очах Задніпровського, і він ледве стримав стогін.

— Що ж трапилося з вами? — занепокоївся Марко, Він уже розумів, що недаремно партизан припадав головою до кобзи в самотній церкві. Очевидно, немала гризота підточувала серце красеня. — Якесь лихо?

— І сам не знаю: чи це початок лиха, чи тільки підступність тих слів, що вдарять під серце, а самого серця не прокусять. Та не будемо про це! — похнюпився чоловік, притиснув до грудей Кобзу і так вдарив по струнах, що десь у церковному закапелку прокинувся, перелякано писнув горобець і полетів за вівтар. Задніпровський провів його поглядом і, відповідаючи своїм думкам, виморщив посмішку:

— Отаке буває: можна подумати, що над тобою божий дух махнув крильми, а то звичайний і до того шкідливий горобець. І, дивись, куди полетів, — у вівтар, щоб і там напаскудити. У вас, Марку Трохимовичу, теж колись був такий горобець?

— Та всього було, чоловіче добрий, — задумано поглянув на вчителя. — Життя — не шовкова травичка, на якій ніг не наколеш. Є в ньому і горобці, є і гірші створіння. Коли подумати, кожна людина має свою гадюку, але мав і свого лебедя, що якийсь час чи усе життя підносить її на своїх крилах.

— Хороше, Марку Трохимовичу, дуже хороше сказали. Таким я вас і до зустрічі уявляв: душевним чоловіком, сільським інтелігентом, сільським енциклопедистом. .,

— Та що ви, — відмахнувся рукою. — Не передавайте, Григорію Стратоновичу, куті меду.

— Ні, не передаю. Хіба ж я не чую, яка тільки мова у вас!

— Мова як мова — од людей і книг перейнята. Правда, в інших книгах дуже бояться мову нашого селюка до рівня хоча б якогось слюсаря дотягнути, наче це загрожує робітничому класу чи інтелігенції. — І, щоб не говорити про себе, запитав: — Не зобижають вас, Григорію Стратоновичу, в нашому селі?

— Та, здається, поки що я більше декого зобижаю. Безбородько скаржиться, що жили вимотую з нього будівництвом школи.

— З нього не дуже й вимотаєш. Будуєтесь-таки?

Будуємось з гріхом і скрипом. Грошей нема, матеріалів обмаль, тільки й живем — надіями... Коли б уже скоріше скрутити голову фашизму. Як уже хочеться вимовити, почути над усією землею святе слово "мир". Тоді, здається, і в заворожений світ по-інакшому будеш входити.

— Це правда... Знайшли ж ви в цьому завороженому світі свою Оксану?

Задніпровський насупився, помовчав, для чогось потягнувся до Шекспіра, але знову поклав книгу на поставець.

— Знайшов, краще й не знаходив би... Вона вийшла заміж за вчителя, перетягла його до того межиріччя, де родяться діти з синіми очима, і народила двох темнооких доньок. Має корову, телицю, свині, свою хату, зобастий табун гусей і гітару з рожевим бантом. Але навіть не це, інше вразило мене: Тоді, як я повернувся з турецької неволі и проходив перевірку, про мене хтось пустив отруйну чутку. Вона, очевидно, зайшла і на Полісся, куди я поїхав працювати, бо коли зустрівся з Оксаною, вона побіліла, скособочила вид, очі, поставу й ледве промовила:

— Чого ви?.. Я не знаю вас.

Я прийшов до неї хоч, як то кажуть, з розбитою, але з любов ю. Поки я допитався до Оксани, поки дочікувався її на подвір ї і в хаті, мою любов зруйновували і скороспілий шлюб, і вим'яста корова, і достойне рохкання свиней, і навіть рожевий бант на гітарі. Та все одно хотів хоч подивитись на свою милу, як на свою молодість, її слова приголомшили мене.

— Оксано, невже ти чуткам повірила? — застиг біля її гітари. — Я перед усіма чистий, мов голуб. Але вона вперто і вже зі злістю повторила:

— Чого вам?.. Я не знаю вас.

— Не знаєш? — спалахнув і я. — Тоді познайомимось. Григорій Задніпровський, новий інспектор вашого райвно.

— Ой! — зойкнула вона, і вже її очі засвітились іншим переляком. — Сідайте, прошу вас. Пробачте, Григорію Стратоновичу... Пробачте... От не думала, не гадала.

Вона, виходить, злякалась не моєї великої любові, а мого маленького чину... Коли ж ти, людино, вимізерніти встигла? А Оксана вже якось і усмішку вимучувала, і нижніми половинками очей просила замирення.

— Як ти недобре, бідно живеш, — обвів я поглядом хату з голубками, з усюди натицяним рішелье та квітками з пересохлої дерев'яної стружки.

— Неправду кажете, — образилась, не зрозумівши мене. — У нас тепер усе є. Помучились студентами, а тепер, хвалити бога, оперились.

— Да, хваливсь одуд пір'ям, а про дух свій мовчав, — бринькнув я на її гітарі і запитав лише одне: — Навіщо ж ти море зрадливим називала? —та й подався з хати, перед порогом якої два капловухі підсвинки підвели рожеві писки, як таляри достатку.

Він втупив зневажливо-скорботний погляд у морок церкви, наче там коливалася та частка його минувшини, що ї кров'ю і сукровицею одірвалась од серця, але деколи прибивалася до нього, як прибивається до берега обшарпана безплідна крижина, на якій, одначе, залишились і крихти землі, і попіл давно згаслого багаття.

Кожен по-своєму відштовхує од себе недобрі крижини минулого, і рідко хто, навіть через довгі роки, признається в тому, що колись і в нього було багато гніву, а мало великодушності. Не признавався в цьому, вірніше, ніколи й не замислювався над цим, і Григорій Стратонович, який щойно наглухо зачорнив підсвинками образ Оксани.

— Отак і розбилось життя, мов скляна лялька, — з жалем сказав Марко, бо він не тільки слухав, але й входив у сказане, у ті неспокійні, тінями підозри заштриховані роки, що зруйнували не одне кохання і, знову ж таки підозрою, руйнували любов до людей.

Григорій Стратонович стрепенувся: його вразило співчуття в голосі Марка.

— Ви-наче пожаліли Оксану?

— Таки пожалів, і ваше кохання, і долю дівчини. — Марко помовчав, бо водночас посплітались і.житейська гіркота важких літ, і думки та згадки про чиєсь і своє кохання, і болі за своєю донькою, яка невідомо де і як зустріла свою обкрадену, покалічену юність. Як складніше все буває в житті, аніж ми думаєм, коли караємо осудом чиюсь долю, чиюсь любов. Чи не так було і з Григорієм Стратоновичем?

А йому вже не терпиться взнати, чому ж Марко пожалів Оксану.

— Це, напевне, тому, що я більше 'прожив 'на світі... Ви, Григорію Стратоновичу, не раз і не два співали пісню "Коло млина, коло броду два голуби пили воду". Бог знає, хто і коли склав цю пісню, а ми, вже надивившись на різне в житті й заглянувши в очниці смерті, думаємо і журимося над тими пташенятами, що мали любов. Так хіба ж менше треба думати про жіночу любов, хоча б тому, що жінки, на жаль, не щасливіші за нас. Чи за великими турботами, за грандіозними діяннями, за страшними битвами ми не забуваємо часом, що іх треба більше оберігати од усього лихого і непосильного? Та й сама історія забуває про це: тепер вона, як ніколи, кладе на жіночі плечі такі ноші, що не всякий монумент витримав би. Але ж монументам дітей не треба родити...

— Це вже, Марку Трохимовичу, інша мова, узагальнення. Я обома руками голосую за них. Марко невесело подивився на вчителя:

— Ми часто за узагальнення голосуємо обома руками, а від конкретного, буденного уміємо відмахнутись теж обома руками. А з'єднай ці два береги містком, скільки по ньому добра пройде для людини... Не вийшла тоді Оксана вслід за вами?

— Поривалася раз і вдруге, та вхопилася за одвірок, приросла до нього, і тільки плач наздогнав мене біля хвіртки, де вже дрібніли, засинаючи, кручені паничі... І такий той плач був невтішний, що вже хотілося пожаліти не се бе, а її.

— Не пожаліли, не повернулись, не сказали їй слова втіхи, не обтерли її сліз.

— Не було кому, не було! — запально вирвалось у Григорія Стратоновича, його миле горбоносе лице взялося рисами непримиренності.

— Може, й не було, і це невдивовижу... Ну, а хоч і запитали, як їй велось тоді, коли ви опинились у турецькій неволі? Чи ніхто не отруїв її серця вашою незвичною історією? Чи ніхто, прикриваючись так званою пильністю чи іншою високою матерією, не дзвонив на похорон вашій любові?

— Не визнаю ні любові, ні дружби, ні приятелювання і до перших заморозків чи до першого грому!.. Хоч би як там було, а вона винна!

— Все це правильно, як узагальнення, а чи правильно було з Оксаною?

— Безумовно!

— Вам, знаю, видніше, і ви, напевне, більш рішучий чоловік. А я, по старості своїй, зваживши сказане вами і свої здогади про те, які від вашої історії в ті роки могли розходитися кола, не знаю, чи винити, чи оправдувати дівчину.

Учитель підвів навскісні брови, поправив шинелю, що почала сповзати з плеча:

— Оправдувати? Але чому?

— Бо в нас уже стількох судили, що чимало слабіших людей зів'яло не цвівши, — підвівся з ослона Марко. Похмурі зморшки посікли вздовж, впоперек і навкіс йому чоло, надбрів'я, затремтіли в бровах і біля очей, що одразу втратили частину свого блиску. — Я теж, Григорію Стратоновичу, пив. свою чашу в тридцять сьомому році. Вона не вищербила моєї душі. Але я бачив, скільки в ті роки переломилось людей, від високого метнулось до тихих закутків, до дрібнюсеньких справ і утіх, за них, мовляв, можуть сварити, але не карати. Є й така сторінка в нашому житті, бодай не було її. Не знаю, хто мудрував-лукавив над нею, хто був її чорним чи, може, засліпленим автором, хто страшно согрішив, чи не знаючи наших людей, чи не вірячи їм, чи ненавидячи нас, але він гадюкою підозри ослабив і силу нашу, і любов, і віру.

Задніпровський слухав, затамувавши подих. Од хвилювання поблід чоловік, а погляд його не раз косував на двері: він знав, що при такій розмові свідки можуть стати суддями.

— Прокляте питання, проклятий вузол, хто тільки зав'язав його!? — жагуче вирвалось у нього. — І я не раз думав над ним і думок цих боявся. Аж тепер знову навернула до них одна гадина, може, ви й знаєте її — Поцілуйко Гнат. Йому я не дав довідки партизана. А за що ж було давати?.. Не знаю, звідки воно, приміром, таке взялося:

коли я віч-на-віч підіймаюсь на смерть — мені вірять усі, коли я загину — шанують усі, а коли я, може, чудом, розціпивши лапища смерті, залишаюся живим, хтось і починає доколупуватись: чому я вижив і чи не можна за це пересіяти мою душу на підситку підозри? Так це пильність чи щось інше?

— Може, комусь наша смерть більше потрібна, ніж життя! — похмуро сказав Марко. — А ваша гадюка, якій ви не дали довідку, може, стає коліщатком у проклятій грі. І таке може бути в цьому вузлі, хто його тільки розрубає!?

Блукаючи в сутіні догадок і прибиваючись до якихось хистких висновків, два воїни самі ще не знали того, що торкнулися тих сторінок народної драми, які міг породити й винятково трагедійний випадок, але які міг пережити й здолати тільки великий народ!

Стривожений погляд учителя вихопив з напівтемряви тьмяний образ Іуди. І аж здригнувся чоловік. Марко теж пильно поглянув на Іуду.

— Що, і до цього часу люди не змогли вирвати іудине коріння?

— Виходить, так. Воно чіпке, пристосувалося з століттями до всяких обставин... Пам'ятаєте: біблійний Іуда після своєї чорної справи узяв мотузок і побіг вішатись. А мій Іуда, коли йому вдасться хоч на часинку здолати мене, дивись, як окривджений, на вищий чин виплазує, мене смертельним грішником затаврує, а себе, не моргнувши оком, впише в правдолюбці й почне опаскуджувати все навколо себе і підозрою, і доносами, і брехнею, і користолюбством.

— Що правда, то правда: на людському горі велике не вродиться, а муха-червивка поживу знайде.

— Мені іноді дивно і лячно стає, — продовжував Григорій Стратонович, —як біля нашої святині і величі, та такої величі, якої ще не знав людський рід, могла, невідомо .всякому потайнику, вилупитися та мізерія, що, прикриваючись ідеями і іменем революції, б'є в ідеї і в революцію своїм жалом? Ми найстрашнішого ворога—фашизм— вже закопуєм у могилу, а цей ворог ще поміж нас ходить, то кидає грязь на наші звершення, то вкраплює тлінь у святині. І, дивись, його не хапають за руку, як скрито-вбивцю, а ще й прислухаються до нього, бо ж він уміє видати своє шипіння за голос маси.

— А ви лобом хоч раз зіткнулись зі своїм "правдолюбцем"?

В очах Задніпровського зійшлися страждання і гнів.

— Гадину і її шипіння за спиною чую, але не можу піймати її за хвіст. Адже вона проти тебе не виступає прилюдно, а б'є анонімкою, нашіптуванням, накаркуванням. І вона опиняється на вигідніших позиціях, аніж ти, бо не ти судиш негідника, а він тебе руками твоїх не в міру довірливих однодумців і підозрою комісій.

— І все дно іудиному корінню недовго звиватися. Скоріше б закінчилася війна! — Марко сказав ці слова як заклинання того часу.

Тяжку розмову їм перебив гуркіт біля дверей, і звідти одразу ж хтось басогласо запитав:

— Громадяни православні, коли ж ви дасте чистий спокій чи відпочинок храму божому! ? — Чіпляючись за парти, з темряви, мов шмат її, виколивався кордубатий; барчистий, з переспілим огіркуватим носом панотець.

Громадяни православні засміялись, а піп витріщився на них круглими п'януватими очима, під якими циганськими сережками повигинались перепійні синці, несхвальне похитав головою і возгласив:

— Істинно, чую не смиреніє слізне, а єретичний сміх у храмі божому, вяще же нічто же!

— Ізиді, панотче, не бурчи даремно, бо не твій сьогодні день, — стримуючи посмішку, заговорив Григорій Стратонович. — Не погань святого і шкільного місця недостойною буряківкою.

— Не буряківкою, а сладчайшою морелівкою, — повчально уточнив отець Хрисантій, і на його досить земне обличчя ліг вираз комедійної святості. — Морелівка — воістину веселить серця, її і на благочинському соборі ухвалили.

— За що ж сьогодні ви, панотче, цмулили веселіє серця: за хрестини чи мерлини?

—— Не вгадали, — за останнє зведення Інформбюро! — він переможно підняв угору вказівний товстючий перст.

— Тоді прощаються гріхи ваші.

— Богохульник! — випалив отець Хрисантій і опустився на парту, прикривши її ряснотою тілес і одежі. — А ти відаєш, чадо младоумне, що мій отрок під самим Бреслау стодвадцятидвохміліметровим дивізіоном командує? То-бо й воно! Коли б у нього було не духовне, а робітничо-селянське соцпоходження, він, може, в полковники вискочив би, і я тоді пив би тільки генеральські коньяки!

Така щиросердість розвеселила Безсмертного і Задніпровського.

— Так відречіться, отче Хрисантію, від свого сану, повісьте рясу на городнє опудало, щоб власні діти не соромились вас, — порадив Марко.

— Не можу одрішитись од сану, тоді мій увесь рід перевернеться в могилі: він почав попівствувати ще за кріпаччини, це я сам знайшов у клірових відомостях, а батько мій був аж отцем-ключарем. То як же мені прощатись з попуванням? Та й літа мої не ті, і голос не той: керувати самодіяльністю не візьмуть, а заглядати в руки дітям не хочу, — зовсім одверто заговорив панотець. — Опасаюся тільки, щоб потім через мене чадо моє не уволили з дивізіону, — справжня зажура лягла на м'ясисте обличчя попа і на його похнюплений огірок носа.

— Хто ж його може уволити, коли він у самому пеклі побував! — заспокійливо сказав Марке.

— Е, не кажіть мені: я не сьогодні народився на світ. Фортуна — зрадлива дівиця. Адам в раю біля самого бога проживав, та прогнали ж його навіть із раю. Молюсь і за своє чадо, і за все святе воїнство. .

— І по сумісництву п'єте?

— І п ю, — погодився отець Хрисантій. — Цим християнин і відрізняється від турка. — Розгойдавши стан, він підвівся з парти, підійшов до чадного світильника, провів над ним рукою і драматично виморщнв лойовите чоло. — Оце несамовите кіптюження скоро всіх святих у грішників оберне, і не знатимуть люди, кому поклонятися. І нащо такий клопіт святим?.. Гріхи, гріхи і воєнна суєта, піду ще благовіст почитаю. — Але спочатку він, похитуючись, звернув на крилас, де висів реєстр святих з означенням, хто з них і в чому допомагає грішним мирянам — чи в господарстві, чи в медицині. Там отець Хрисантій чимсь залишився невдоволений, бо забубонів, як осінній дощ, прочовгав чоботиськами по стертій підлозі й пішов у темінь.

Коли заскрипіли і грюкнули церковні двері, Григорій Стратрнович запитав Марка:

— Як вам наш душеспаситель?

— По-моєму, життєлюб.

— І навіть бабодур.

— До цього часу?

Григорій Стратонович засміявся:

— До цього часу. Одного разу напідпитку признався, що його грішити заставляє тільки давня звичка, а не щось інше.

—Добре маєте сусідство. Чого він так пізно приходив. Перевірити, як приймак господарює, чи привела любов до храму божого?

— Скоріше любов до горілки. Напевне, десь трохи не допив. А у ризниці у нього є деякі запаси не тільки червоного вина. Може, скористаємось ними? Не раз отець Хрисантій спокушав мене в підходящу годину навідатись до його закапелка.

— Глядить, ще цей душеспаситель споїть вас, — посміхнувся Марко.

— Таке не загрожує мені. Але.сьогодні можна було б відзначити ваш приїзд.

— Спасибі, утримаюсь.

— Не вживаєте цього зілля?

— Вживаю, але тепер, на жаль, перейшов на наперстки: медицина так обчикрижила мені нутрощі, що там тепер більше душі, аніж тіла... Напівживого розпатрали, розібрали мене якось у підземному шпиталі, а тут як вдарить артналіт і перекалічив мало не всіх, які порались біля мене. Залишився я сам і через якийсь час, прийшовши до пам'яті, зопалу підвівся на ліктях. Ніде нікого, тільки на операційному столі лежить біля мене вся моя середина й потихеньку парує. Ніколи не думав, що така вона неприваблива і так її .багато. Але потім медицина так походила з ножами, що залишились ріжки та ніжки: постаралися, щоб чоловік менше хліба і напоїв споживав.

Григорій Стратонович з співчуттям і захопленням поглянув на Безсмертного:

— Отак щоб хтось сказав про своє каліцтво, повірте, вперше чую!

— Повірю. А тепер заграйте, Григорію Стратоновичу, щось душевне, журливе.

— Журливе? Чому?

— А в цих піснях, здається мені, завжди більше душі.

— Ви ж підтягнете?

— За це не питайте. Тіло моє фашисти здорово перекраяли, а дух і голос майже довоєнного калібру залишилися.

— А мій голос, як і молодість, обірвався в турецькій неволі... Чував, що багато знаєте пісень.

— Хто з українців не знає їх? Чи на безхліб'ї, чи на хлібах, чи в хлібах виростає, а з піснею не розлучається.

— ,це правда, що коли ви повернулися з недоброго місця, то сім днів зі своїми друзями випивали і лише одні весільні пісні виводили?

Марко весело похитав головою:

— І тут прибрехали — тільки чотири дні.

— І лише весільні?

— Тільки їх. Тоді на журливі не тягло.

— І на чотири дні вистачило весільних пісень? — з недовірою подивився на Марка.

— Якраз тільки на чотири, а далі пішли працювати. Та ви не дивуйтеся, тоді у мене пам'ять цупкішою .була і до пісень, і до книг. Чи не почнемо "Забіліли сніги та забіліли білі"?

Журливою тугою і стогоном обізвалися струни кобзи; в сумовитому звучанні зажурилася пісня двох бурлак над судьбою невідомої людини, яка замість долі мала кривду, холодну, наче сніги, що забіліли, але мала й вірність побратимську, гарячу, ніби кров, наточена з чистого серця.

Мовчазні святі, застоявшись на своїх довічних місцях, з подивом прислухались до житейського співу, а Маркові не раз здавалося, що їхню пісню слухає іще хтось, причаївшись у темені біля дверей. Це знову й знову нагадувало йому зустріч з невідомою жінкою.

"Чи не химерна доля у нього?" — послав думки до зруйнованої школи і ген-ген по всіх усюдах, де стрічався чи розминався з тим, що люди назвали судьбою.

Десь, наче в підземеллі, невиразно проспівали перші півні. Марко стрепенувся, дослухаючись до напівзабутого співу.

— Як швидко час пройшов, — почав збиратись додому.

— І для мене майнув, наче хвилина.

Григорій Стратонович проводжав Марка до руїн школи. Тут він, як перед цим Марко, теж підняв шматок холодного каменя і німотно поглянув на нього.

— Питаєтесь, коли шкода буде?

— Питаюсь, бо живу нею і в усіх найкращих снах бачу її. Думаєте, розкіш морозити ваших дітей у церкві, а своїх у дзвіниці?

— Як у дзвіниці? — здивувався і похмурнів Марко.

— А хто ж мені взимку в спаленому селі міг приготувати хороми? От і знайшов собі в дзвіниці тимчасовий притулок. Є у мене п'ятеро дітей...

— П'ятеро!? — з недовірою перепитав Марко. — Скільки світу, стільки й дива! Коли ж, вибачайте, ви розжилися на п'ятерко дітей? Де час узяли?

Задніпровський посміхнувся:

— Час про мене сам подбав.

— Близнятами нагороджував?

— Ні, обійшлося без них, а то ще більше було б.

— Так ви до зустрічі з Оксаною вже мали діток? Нічого не розумію.

— Та не косуйте, Марку Трохимовичу, доведеться ще затримати вас до третіх півнів однією історією.

— Розказуйте.

— Може, присядемо на зрубі?

— І це можна. — Марко, зачепивши головою ключку журавля, сів на дилину, а проти нього примостився Задніпровський.

— Історія ця тяжка і проста. Був у моєму загоні один розвідник-шибайголова, з тих, що і в пекло з піснею полізе. Сам статурний, очі великі, з вогнем і сміхом навпіл. Викличеш іноді його, даєш таке завдання, що в самого наперед душа умліває, а він стоїть, посміхається і очима грає, мов на досвітках:

— Виконаю, товаришу командир, їй-бо, виконаю, а що мені, молодому-нежонатому.

Попервах його самовпевненість дратувала, морщила мене — все грішив, що легковажить або бравує чолов'яга, і починав свою лекцію:

— Розумієш, Кульбабенко, що від цього завдання залежить доля сотень людей? Тямиш, яку потрібно виявити спритність і обережність, розшифровуючи фашистську систему охорони? На цьому ділі, як і сапер, можна помилитися лише один раз. Нічого не роби, як це ти умієш, з копита!

Він наче й посерйознішає, блисне подвійним поглядом сміливця й дотепника і одразу ж запевнить:

— Аякже, товаришу командир, все зрозумів до кришки! На болючий зуб чортові маю стати. Але не сумлівайтесь: причаюсь у есесівців під носом, як миша під мітлою...

Випалить таке, і в тебе від серця одляже.

— Бережи себе, Іване.

— Авжеж, берегтиму, батьку. Ніч-прамати — не дасть погибати, — скаже повнодзвонню, впевнено, козирне і з усмішкою зникне, розтане в пралісах, немов лісовий цар. І так само несподівано виринав з ночі, в грязі, в своїй і чужій крові, але неодмінно виконавши завдання. В його фортуну почали вірити навіть скиглії і кислії, які більше, ніж треба, думали про смерть. Хтось про нього навіть пісню склав. Вона прибилась і до нашого загону. Пам'ятаю, одного вечора заспівали її хлопці біля вогнища, і на неї саме нагодився з розвідки герой. Зрозумівши, що співають про нього, він одразу поблід, обурився, замахав руками:

— Хлопці, покиньте це неподобство.

— Чого? — здивувались партизани.

— Бо я ще живий...

Скільки його не переконували, він стояв на одному, що пісні мають співати лише про мертвих, і страшенно сердився, коли хтось починав співати про нього.

Та якось в люте голоморожжя зайшов до мене в землянку наш особіст, ви його знаєте, він тепер працює в нашому районі начальником МВС.

— Як його прізвище?

— Григоренко Демид.

— Григоренко? — вражено перепитав Марко.— Цього знаю ще з двадцятого року. Хороший чолов'яга, тільки страх яким недовірливим був.

— І тепер таким залишився,— посміхнувся Григорій Стратонович.— Так от. заходить він до мене, сідає на обземок і несподівано запитує:

— Як тобі, Григорію, спиться взагалі?

— На сон і сни,— кажу,— не зобижаюсь.

— Не зобижаєшся?—багатозначно перепитує особіст, якого часто мучило безсоння.— А на розвідників теж не зобижаєшся?

— Чим же вони провинились?

— Хто його знає чим, — загадково поглядає на мене.— Кульбабенко ще не повернувся?

— Ні, сам знаєш.

— Нічого я тепер взагалі не знаю,—з серцем пригнувся до груби, рукою витягнув жарину, прикурив.— А не довго, по-твоєму, розгулює він по різних місцях?

— Думаю, не довго,— починаю тривожитись, чи не попав Кульбабенко в фашистські лапи, заглядаю чоловікові у вічі, а він одводить погляд від мене.— Щось трапилось?

— Та поки що й сам не знаю... А що ти взагалі думаєш про Кульбабенка?

— Що ж про нього можна думати? Герой!

— Герой? Ти впевнений?—презирливо перепитує.— Але чий герой?

— Та ного ти почав зі мною розмовляти загадками? Що тебе тривожить?

Григоренко пропік поглядом:

— Успіхи його тривожать. Великі успіхи! Бачиш, у пісню вже встиг попасти. Отак, гляди, і в історію попаде, тоді скидай шапку перед ним,— насунув картуза на очі.

— А чого, може, й скинути доведеться! Ще ми не знаєм, що він може зробити.

— От цього то дійсно не знаєм! —зловісно сказав Григоренко.— А тобі, Григорію, ніколи не спадало на думку таке питання: чому так везе Кульбабенку? Випадковість це, уміння чи щось інше?

— Інше? Що ж може бути інше? — вже й мене починає охоплювати непевність.

— До цього я ще не доколупався.

— Так чого ж ти авансом починаєш каркати на людину?

— Бо твій Кульбабенко, — вже передає розвідника тільки мені, —загадковий тип! Не знаю, з якого берега і як він опинився у тебе.

— Чого ж у мене, а не в нас?

— Бо він тобі одразу сподобався. Може, не так?

— Так. І що ти проти нього маєш?

— Поки що тільки одні крихти, — потайний твій Кульбабенко.

— То й добре, що потайний. Це розвідницька вдача, професійна жилка.

— Професійна? А може, коли копнути глибше, ворожа? — насовує на хмарні очі розкуйовджені брови. — Подумай, що робить звичайний чоловік, якщо він одружений? Буде він з цим критися?

— Навряд.

— А от я дізнаюсь, що Кульбабенко одружений, має гарну жінку, виводок дітей і іноді, звісно, самочинно, навідується до них, а себе видає за молодого та нежонатого, — перекривив голос розвідника. — Сьогодні я перепитав усіх його дружків, і всі вони теж не знають, що Кульбабенко жонатий. Так чим пояснити це засекречення і чи воно єдине взагалі в біографії цього типа? Може, поки ми крутимо над ним свої мізки, він продає фашистам наші душі.

Я зіскочив з стільця.

— Що ти, Демиде!? Хіба таке може бути? Це так не схоже на Івана.

— Схоже не схоже, а задачку з іксами він задав. Пахне тут смаленим! Правда, може бути, що в нього жінка з непевних соціальних прошарків і він таїться з цим... Знав я й таких оригіналів. Тоді ще було б півбіди. Як повернеться — беру його під свій нагляд. А в розвідку щоб і не заїкався більше. Хто його знає, що він там робить, з ким водиться і кому служить.

Ці слова жаром обдали мене. Я перебрав у пам'яті поведінку і роботу розвідника, але ні до чого не міг присікатися, хоча для нас не було новиною, що ворог засилає в партизанські загони найспритніших агентів. А Григоренко тим часом витягнув з планшетки фотокартку і подав мені. Любуйся, коли ще можеш любуватися, і взагалі На фото я побачив самого Кульбабенка, незвичної, своєрідної вроди жінку і четверо Кульбабенят. Мимоволі я посміхнувся до них, а Григоренко покосився на мене і похмуро тицьнув пальцями на жінку:

— Чом не краля? Так і пре з неї голуба кров. Окульбачила якась аристократична вуличниця чи бісова попадянка нашого Кульбабенка. Якщо запродався тільки через неї. — й Григоренка була особлива неприязнь до жінок за власні сімейні нелади.

Про всякий випадок ми подвоїли дозори, перенесли в інші місця вогневі точки, а в село, де жив Кульбабенко, послали свою людину й дізналися, що наш розвідник справді має сім ю, четверо дітей, а жінка його з діда-прадіда селянка, до війни була ланковою і нагороджена орденом "Знак пошани". Отряхуватий Кульбабенко, виявилося, був зразковим сім'янином і навіть тепер, без дозволу інколи провідував своє чимале посемейство. В цей же день повернувся і Кульбабенко, обвішаний бельгійськими вальтерами і репаними гранатами. Він молодцювате став на порозі командирської землянки, струснув з себе дзвін чужої зброї і по-юнацьки ясно глянув мені у вічі. Цей погляд підкупив мене і якось одразу розвіяв мої сумніви.

— Завдання виконав?

— Виконав, товаришу командир! — приховуючи усмішка подав мені викрадену карту міста з позначеними на ній воєнними об'єктами.

Я одразу ж припав до карти, прикинув деякі раніше здобуті відомості. Ні, це була не фальшивка.

— І як ти и дістав? — допитуюсь у Кульбабенка, а сам знаю наперед, що він неодмінно промовчить про себе а згадає невідомих друзів.

Так воно і вийшло.

— Дружки допомогли: вони в гебітскомісаріаті їздовими служать, — відповідає розвідник,

— Чи не забагато в тебе різних дружків?

Таки забагато, — знову посміхається Кульбабенко — и хлопець компанійський.

І це теж була правда: він якось одразу вмів здружитися з людьми, одразу ставав душею товариства.

Іване, а ти мастак брехати? — несподівано запитав я Кульбабенка.

— Умію, — збентежився він, а потім, подумавши, що це треба в розвідницьких справах, веселіше відповів: — Брехати — не ціпом махати.

— А правду від брехні вмієш відсіяти?

— Дивлячись у кого. Але постараюсь, батьку, — з готовністю дивиться на мене. — Когось треба перехитрити?

— Постарайся себе перехитрити.

—Себе? Для чого б воно? —здивувався Кульбабенко.

— Не догадуєшся? — нахмурився я. — Ану, як на духу, розкажи всю правду про себе.

Кульбабенко захвилювався. У великих очах згас вогонь, а уста налилися жаром.

— Я всю правду, батьку, колись сказав про себе. Втаїв тільки про сім'ю.

— Тільки й всього?

— Жінкою і дітьми присягаюсь! — гірко вирвалось у нього.

— Для чого ж це було робити?

— — Побоявся, батьку.

— Ти, і побоявся!? Чого!?

— Що пожалієте багатосімейного і не пошлете в розвідку. А в мене особисті рахунки з фашистами. Оце й увесь мій гріх перед вами і партизанами.

— А які ж у тебе рахунки з ворогами? Когось убили?

— Рідного брата на Піренеях, в Іспанії, значить... Всі сумніви розвіялись, мов дим. Хотілося підійти, обняти, поцілувати дорогу людину, але стримав себе.

— Більше нічого не втаюєш?

— Ні, ще є один грішок. Коли було з руки, я провідував свою дружину. Ми й досі дуже любимось, — промовив якось винувато, все його обличчя й шия почервоніли, і він провів рукою по рум янцях.

— Діти знали про це?

— Ані одне.

— Так потай навідувався?

— Це вже діло партизанське. Та й жінка у мене чутка, наче тиха вода. Тільки вдарю пальцем у причілкове вікно, вона вже й на ногах. Давненько не був у неї... Простіть мене, дурного.

Ми, звісно, простили йому, правда, вибатькували для порядку. І знову Кульбабенко зникав ночами, як лісовий цар, і виходив з ночей, мов добрий світанок. А позаторішньої весни, коли саме починали розвиватися глухі дуби, Кульбабенко не повернувся з розвідки: якась каїнова душа виказала його. Він сам до останньої кулі і гранати тримав бій з усіма фашистами і поліцаями, що були в районному центрі. До нього, вже вбитого, боялись деякий час підступити вороги, а потім в безсилій злобі мертвого повісили на майдані. Через два дні и зняли його з шибениці і поховали з найбільшими партизанськими почестями. По війні, є надія, і пам'ятник поставим йому...

Після похорону я сам партизанськими стежками пішов до його дружини. Вночі добрався до невеличкої селянської хатини. Між двома високими ясенями вона здавалася білою колискою. Та це й насправді було так: виколисала ж вона стількох Кульбабенків. Довго я стояв перед причілковим вікном, перед чужим колишнім щастям і теперішнім горем. Наді мною журно шуміли ясени, наче і в їхні зелені душі увійшла людська печаль. Нарешті тихенько постукав у шибку. В хаті почулось шамотіння, обізвалися чиїсь кроки, заскрипіли двері, і на порозі з'явилася постать напівроздягненої жінки, навколо її стану, як темний дощ, заворушилися коси. Вона поправила їх, застигла на порозі, і навіть у темряві було видно, яким щастям освітилося її обличчя.

— Іваночку, рідний, як добре, що ти завітав: у нас уже син народився,— низькуватим, клекотливим і пристрасно-радісним шепотом обдала мене і одразу ж перелякано подалась назад.—Ой, горенько моє, хто ви, що ви!?

— Не лякайтесь, Катерино Павлівно, я командир вашого Івана.

— Ой, а що з Іваном!? Боже мій!..—зойкнула вона, гойднулась, і зливою гойднулись її буйні коси, закриваючи обличчя і всю постать. Вона обома руками розметала їх, наблизила до мене лице.— Що ж із.ним?

І в мене тоді не вистачило сили сказати їй правду.

— Він поранений,— насилу вичавив із себе цю брехню і ледве стримав зітхання.

— Поранений? Куди ж? Тяжко? Ой, скоріше кажіть! — Вона одвела руки від серця, потягла мене до хати, то без надії, то з надією допитуючись: — Скажіть правду: він буде жити?.. Не мовчіть! Буде жити?

— Жити він буде,— не сумнівайтесь,— це я сказав більш упевнено, бо знав, що в нашій пам'яті розвідник Іван Кульбабенко ніколи не помре, ніколи!

Жінка трохи заспокоїлась, витерла сльози і почала мені дякувати.

"За що ти дякуєш, людино дорога, — за мою страшну брехню?" —мучився я, а Катерина, поправляючи коси й одежу, вже рівніше питала:

— Де ж він тепер?

— Літаком перекинули на Велику землю.

— На Велику землю... Невже вона тут йому була замалою? — задумалась жінка, з благанням і надією поглянула на мене. — На Велику землю... І сина не побачив. Як би він зрадів.

— На кого син схожий?

— Знову на Івана. Всі сини в батька пішли, — вперше посміхнулася вона, а я мало не застогнав.

Катерина похапцем позапинала вікна, засвітила гасничок, почала готувати якусь вечерю. Я тяжко опустився на лаву і не спускав зору ні з жінки, ні з колиски, в якій лежав маленький, вже незадоволений життям чоловічок, тільки для матері схожий на Івана. А сама мати була наділена тією вродою, що наче стверджувала схожість між жінкою і землею. І хоч вона мала п'ятеро дітей, в очах, в сльозах, в рухах її проглядала дівочість... Що ж, перегодя Катерина дізналася, що її Іван загинув, згодом і мою брехню простила. А коли ми вийшли з лісів, я подався до Іванової Катерини, пособив трохи ш всячиною, пожив трохи в її хаті і полюбив спочатку дітей, а потім і саму Катерину. Однієї місячної ночі відчув, що не можу бути без неї, і, як умів, сказав про це:

— Був я, Катерино Павлівно, батьком вашого Івана, а тепер хочу бути батьком його дітей. Виходьте заміж за мене... Отак і придбав собі п'ятерко дітей. — І, щоб Марко не подумав, що трохи вихваляє себе, жартома додав: — Пайка якраз тепер на тиждень вистачає: меле дітвора, як на жорнах. Але партизани не забувають нас.

Марко незграбно нахилився до Задніпровського, поцілував його в щоку.

— Спасибі, Григорію Стратоновичу.

— За що? — здивувався той.

— За любов до вдови... За людяність...

— За справжню любов я повинен їй дякувати... От побачите, яка вона в мене, — сказав не без гордощів. — Здається, довгі-довгі роки я шукав, очікував її.

— Добре сказали. А в очікуванні гарні і людина, і природа... Коли це минається—все стає буденним. На дружбу! — потиснув руку вчителю.

На дружбу! — зворушено відповів. — Добре, Що ви є на світі добре, що ми зустрілись. Я вас додому доведу.

— Доберуся сам. Завтра ж заходьте до мене. Дорогу не забули?

— Ні. Неодмінно зайду.

— На добраніч.

— На добраніч.

От і розходяться двоє нових друзів з такими почуттями, наче вони давно знали один про одного, тільки якось до цього часу їм не доводилось зустрічатись.

V

Задніпровський ще довго стояв на розхристаному цвинтарі, придивляючись до постаті Марка Безсмертного, а потім, коли вона зникла, дослухався до нерівного перестуку милиць. Але, зрештою, затихли й вони, а в душі не вляглась теплінь почуттів.

Людина приїхала, — вголос говорить учитель. — Ач, як про очікування сказав—хоч у книгу записуй. Це не Безбородько з підземним лабіринтом крота, — морщиться при одній згадці про Безбородька.

Надворі трохи посвітлішало. На небі з хмар творилися темні хащі лісів, і в їхньому русі і розвої вчувалась хода весни.

І Задніпровський вголос питається в неї: "Ти йдеш?" В стороні обізвався вітер, заскрипіло дерево, змінився малюнок неба, а чоловік посміхнувся і похитав головою.

Ще кілька років тому він дивувався, коли його батько міг розмовляти з нивою або лісом, з сонцем у небі чи колоском у руці. А тепер ось таке непомітно прийшло і до сина. Чи роки приносять це людині, чи з роками гострішим стає відчуття живого в німій природі? Після своїх партизанських літ він не може не говорити з лісом, з деревами, під якими колись лежав чи під якими навіки лежать його друзі.

І зараз хащі хмар на небі наблизили до Задніпровського справжні ліси, ліси його страждань і боротьби. Минувшина крилом майнула над чоловіком і здивувала його: як він зміг вийти з усіх оточень, свинцевих дощів і з таких зашморгів огню, коли в підпалених лісах звірина бігла до партизанів і навіть гадюки не кусали людей...

В церкві Григорій Стратонович з кременю висік огню і знову засвітив мідну кіптюжку, в якій ще недавно чаїлася смерть; навколо одразу ж розсунулась темрява, кіптюжка загрозливо зафахкотіла і зав'юнилась чорним снуванням. Але тепер з'юрмлені святі якось веселіше дивились на вчителя, начеб і їм було приємно, що він зустрівся з другом.

"Отак можна збагнути і коріння імпресіонізму — все залежить од настрою... Але чи не янголи нагнали холоду своїми крильми?" — мерзлякувато повів плечима і поглянув на янголів.

Справді, від білизни їхніх крил, що замерзали на тлі зеленкуватого мальованого неба, віяло холоднечею. Григорій Стратонович, щоб розігрітися, походив по церкві, міцно вдарив кілька разів руками по плечах, а потім присів біля поставця і почав проглядати своє писання про партизанські роки. В душі й перед очима почали оживати події, люди, ліси, полум'ям охоплені села, але на папері все це виглядало бідніше. І він, караючись, охопив чоло руками.

Як же йому в дрібноту чорних літер втиснути безмір'я любові, вдихнути життя його друзів, життя непомітних у будні людей, які в дні війни вростали в пісні і легенди? Або як, наприклад, передати силу звичайної зернини?

Він пригадав, як під самий Новий рік у фашистську тюрягу попався старий партизан Данило Броварник, який. відпустивши бороду, з лірою ходив старцювати по селах. А в загін Данило Броварник приносив цінні відомості й шматки хліба; і, роздаючи їх партизанам, він говорив про людей, красивих і добрих, які винесли йому хліб, змелений в безсонні ночі на жорнах і вчинений на жіночих сльозах.

— Головне, хліб повинен бути без сліз, — не раз у задумі говорив старий хлібороб. І за цими словами стояли його віра і надія. Коли Данила Броварника впхнули в забитий людьми камінний склеп, він назвав себе Дідом Морозом і, граючи свою роль, невимушене почав знайомитись і розмовляти з усіма в'язнями. А коли надійшла дванадцята година, коли Новий рік невидимо став,на порозі камінного мішка, дід Броварник звідкись дістав зерна і почав ним посівати в'язнів, урочисто примовляючи: "Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця, на щастя, наздоров'я, на Новин рік, щоб краще бити ворога, ніж торік!"

Скидаючи шапки, в'язні посхоплювались з промерзлої землі, вражено прислухаючись .до знайомих слів, до далеких днів миру, до прадавньої казки своїх батьків. Зерно їм падало на голови, а в головах народжувалось нове заповзяття, а в руки прибувала нова сила. Цієї ж ночі вони всі й вирвались із тюрми. І чи не допомогла Їм здобути волю ота зернина, що повинна рости і родити без сліз? Але як про це написати, щоб воно дійшло до людей, сколихнуло їхні серця?

— Алхімік і чорнокнижник ще й досі не спить? — в темряві несподівано легко задзвонив мелодійний голос, і до Григорія Стратоновича непомітно підійшла невисока тендітна жінка. Сумовита посмішка тремтіла на пошерхлих пелюстках її напіврозкритих уст.

Учитель од несподіванки здригнувся, рука, за звичкою, сама потягнулась до автомата. Він одразу ж одсмикнув її, поглянув на жінку і засміявся:

— Ну й налякала ,ти мене, Степанидо!.. Саме чомусь партизанська минувшина згадалась.

— Дивно було б, якби ти про щось інше думав. Ну, чого посміхаєшся і мружишся?

— На світило завжди доводиться мружитись,— засміявся Григорій Стратонович.— Та й чудуюсь із голосу твого: як дзвенів у дитинстві дзвоником, так і досі дзвенить — не переводиться срібло в ньому.

— Яке вже там срібло,— в опущених куточках її заокруглених уст ворухнулась печаль.

— Чисте! — переконано сказав Григорій Стратонович.—А ти чого не відпочиваєш?

— Не спиться, брате, перед дорогою. Та й молодість встала-ворухнулась перед очима,— промовила з насмішкою до себе.— Пройшлася ж оце селом, і все-усе згадалось, що промайнуло навіки. Тут же я зустріла свою вісімнадцяту весну. Які сади, які оселі стояли тоді...

— А в очах тоді не стояло перше кохання? — змовницьки покосував на сестру Григорій Стратонович і посміхнувся.

— Звідки йому було взятися?—мало не скрикнула жінка і кинула сполоханий погляд на брата.— Мелеш таке...

— Так уже й мелю... У вісімнадцять років до гарненьких дівчат кохання приходить звідусіль,— не помітив її хвилювання.

— Ет, не патякай зайвого.

— Ніколи не думав, що любов — зайвина,— так само напівжартома говорить Григорій Стратонович, але Степаниді зараз не до жартів, і скорбота проходить її обличчям, тремтить у щойно вибитих зморщечках біля носа і забивається під повіки. Але жінка якось опановує себе і навіть у подиві поводить плечем:

— І чого ти сьогодні так багато говориш про любов? Задніпровський ясно поглянув на свою зведену сестру, підвівся і простягнув уперед могутні ручища молотобійця:

— Питаєш чого? Бо маю тільки ці прострелені руки і лише одне нічим не обкарнане багатство — зветься воно любов'ю!.. Це не диво, коли хтось у свої вісімнадцять чи двадцять років покохає когось. Це любов для себе, чи для двох, чи для свого вогнища. Я не гуджу і її, але горджусь, що маю більшу любов. Вона, як спадщина, дісталась мені від моїх батьків, од їхнього хліба і пісні, від чарів нашої м'якої задуманої природи і від моїх побратимів по сердечності, по мислі і зброї. І хоч я зараз живу на злиденному пайку, а моя дружина, поки розріже хліб, кілька разів ножем викреслює на скоринці пайку дітям і мені, я б за все разом узяте золото Рокфеллерів не віддав би й частки свого багатства. Бачиш, як розхвалився перед тобою, бо таки маю чим.

Степанида посміхнулась і зітхнула:

— Який ти щасливий і... нещасний, брате. Григорій Стратонович нахмурився, в душі ворухнулись його жалі і невдачі, але він одігнав їх і обурився:

— Чого ти мов з гарячки заговорила? Чому я нещасний!?

— Бо різна погань смикає тебе, мов горох при дорозі.

— І це тому, що я іду по дорозі. А зверну я, зверне другий, третій з дороги, то погань і виповзе гадиною грітися на сонці.

— Але як вона жалить тебе!

— Так, вона може вжалити мене, принизити мою гідність у очах збайдужілих людей, потьмарити мій день, а проковтнути — не проковтне. І не роби мене безщасним, бо велике щастя було в моєму житті: коли гриміло над усією землею, я, як умів, і руками, і плечем, і грудьми одводив нещастя од людей... Колись мене дивував своєю поетичною силою один образ із пісні: “А я тую чорну хмару рукавом розмаю. А прийшов час — і я теж розганяв найстрашнішу хмару і живим вийшов з-під неї. Це, сестро, зветься не сліпим, а справжнім щастям. — Він легко, обома руками пригорнув Степаниду і забубонів їй у саме вухо: — й поменше думай про всяке таке, бо в світі є над чим кращим думати. Та й погостюй у нас ще з деньок. Обличчя Степаниди трохи розпогодилось:

— Добре, що ти такий у мене...

— Сякий-такий Пантелій, а все-таки веселій, — засміявся Григорій Стратонович. — Так побудеш іще деньок?

— Не виходить — уже канікули закінчуються.

— Та и у дзвіниці жити гірше, ніж у хаті, — насмішкувато примружив очі.

— І це правда, — не стала заперечувати. — В ній од холоду і тіло, і кості німіють. Це не оселя, а наслання якесь.

— Зате діти під великими дзвонами ростуть! Прикмета гарна!

Степанида підперла рукою обличчя.

— Лишенько моє із такою прикметою.

— Це ж тимчасово, — заспокоїв її Григорій Стратонович. —Завтра-позавтра переберемось у землянку і заживемо, як люди. Сьогодні вже й скла роздобув на віконця, поцінно дісталось.

— Ще и радіє, наче бога за бороду піймав, — докірливо похитала головою. —Хтось би інший, на твоєму місці, при твоїх заслугах, уже в палаці сидів би.

— Облиш, Степанидо, старі мелодії, страх як не люблю їх, — одразу нахмурився Григорій Стратонович. — Прийде час — і в палаці буду жити.

Жінка недовірливо подивилась на брата:

— Коли ж він, романтику мій, гордість моя, прийде?

— Коли всі люди матимуть палаци чи щось подібне. Не раніше і не пізніше.

— Подвижництво і знову подвижництво, а якийсь тобі хитрий Безбородько вже й зараз у палаці сидить і підсміюється над такими, як ти.

Григорій Стратонович пильно подивився на сестру і постукав себе пальцем по чолу:

— В тебе голова чи її ерзац на плечах? Голова?.. То нагадай мені випадок з історії, коли чесні люди мали більші матеріальні вигоди, ніж пристосуванці чи злодії?

— Здаюсь, брате, перед твоїми знаннями, твоєю логікою і слов'янським стоїцизмом. Ти в мене найкращий випадок, — не розсердилась, а мило посміхнулася жінка. — Добре, що твій тато, овдовівши, знайшов мою маму... Який він рослий і гарний був! Пам'ятаєш, як ми на їхньому весіллі у виярку за хатою танцювали.

— Кому що в голові, а тобі танці і в церкві згадуються, —засміявся, махнув рукою Григорій Стратонович. — Ти вміла крутитись, як голуб-вертун.

— І це все уже назовсім відійшло, — зітхнула, задумалась Степанида, — і дитинство, і життя батьків, і твоя молодість. Тільки мамина хатка іноді так нагадає всю передчасно втрачену рідню, що і сльози, й іскри аж бризнуть з очей.

— Порідшав наш косарський рід, — і собі зітхнув Григорій Стратонович. — Підкошував усюди він смерть, але и смерть косила його. — Він бережно посадив сестру на ослін, уважно подивився на неї. — Та журба журбою, а жити треба. Чи не думаєш ти інколи, що живеш тепер, як у дуплі? Смуток ні розуму, ні сорочки не дасть. На людях треба побільше бувати, сестро, на людях!

— Вони такі ж нещасні, як і я, — стрепенулась і підвелася із ослона.

— Хм! Новину відкрила! А щастя їм, гадаєш, союзники з-за морів попривозять? — невдоволено хмикнув Григорій Стратонович. —Вони ж, люди, з сльозами посіють його, але дочекаються своїх великих жнив. Хочу бачити в цьому посіві справжню зернину і своєї сестри. Більше нічим тебе не можу втішити. Плакати з тобою не сяду за один стіл... Ну, прояснись, невдашечко моя. Ти ж така добра, славна, тільки занадто крихка душа в тебе, мов колосок у жнива. — Він знову пригорнув Степаниду, поцілував у надбрів'я і зразу ж приклав пальця до уст: — Тебе! Усі святі на грішників дивляться!

Степанида мимоволі посміхнулась, поглянула на святих, підвела над довгастими очима чорні дуги брів.

— Що б я, Григорію, робила без тебе?

— Невже б гірше борщ затирала?

— Напевне, гірше. І як не тяжко, Григорію, буває на душі, а завжди чекаю, що ти розберешся у ній ліпше, аніж я.

— Бо душа твоя схожа тепер на каталог, а я хочу, щоб вона була недописаною книгою, — махнув кулаком. — Більше пірнай у життя, більше й діждешся від нього.

— Чого ж мені ще ждати?

— Та не старості ж, зрештою,—це само неждано прийде.— Чекай хоча б... любові!

— Звідки?

— І од людей, і, може, од якоїсь... людини,

— Не кажи такого. Любов тепер — не актуальна тема.

— Вона завжди актуальна. Поки людина живе — повинна чекати чогось великого.

— Це ілюзія романтики?

— Це сила життя,— сказав переконано.

— Добре, що в тебе життя схоже на перехрестя доріг, де ніколи не буває безлюдно, а в мене воно — невтоптана стежина... До тебе приходив Безсмертний? — запитала, наче між іншим, а в душі озвалося хвилювання.

— Чого лукавиш? Ти ж бачила,—допитливо поглянув на сестру.— Чом не підійшла до нас?

— Боюсь... і не знаю, про що з покаліченими розмовляти,— почервоніла Степанида.— Чогось я і досі не навчилась утішати людей.

— Щось ти, сестро, наговорюєш на себе. У шпиталях розмовляла ж з пораненими, якось утішала їх. Ну, чого забігала очима по святих місцях?

— Не все ж тобою любуватися,—відповіла знехотя. — Кажуть, буцімто він дуже покалічений?

— Дуже. Але такий чоловік житиме, як дуб-довговік.

—— Він чимсь на тебе схожий... Постарів, посивів цей дуб-довговік?

— Присипала, притрусила приморозь, та й чого дивуватися? В такі літа, навіть без війни, сивина—не дивина. Що ж, пішли відпочивати,— перевісив на плече автомат, • взяв кобзу і дмухнув на світло.

Одразу всіх богів і святих проковтнула згущена темрява, і тільки тепер Степанида провела руками по обличчі, що пашіло жаром, і важко схлипнула.

— Ти чого, Степанидо? — вражено зупинився Григорій Стратонович.

— То так зітхнулось,— опустила руки на груди.— Стільки зібралось за ці роки, що просто дихнути чи видихнути не можна.

З церкви, пригинаючись, брат і сестра переступили поріг дзвіниці, де був сяк-так опоряджений закоморок, в якому тимчасово притулилася родина Григорія Стратоновича. Тут, у кутку, чадів вицяцькуваний з патрона каганець, на вузькуватому полу покотом упоперек спали діти й матір. Погляд Григорія впав на смагляволице красивоброве обличчя дружини. Навіть під грубою ковдрою виділялись її привабливі дорідні форми. Брат і сестра переглянулись, знову добряче подивились на сплячу матір.

— Земля? — пошепки запитав Григорій, який і досі, наче юнак, не міг надивитись на свою Катерину.

— Земля, — кивнула головою Степанида і підійшла до плетеної колиски, де переховувалось од церковних мишей сяке-таке харчування.

Григорій присів на краєчок полу, придивляючись до обличчя дружини. Якийсь недобрий сон почав тривожити жінку. Раптом вона застогнала, ворухнула руками і грудним болючим голосом промовила тільки одне слово:

— Іва-а-ночку!..

Степанида, наче від удару, зіщулилась од цього поклику, боязко поглянула на брата. А він, зганяючи хмарину з чола,заспокоїв сестру.

— Чого ти страхаєшся?.. Не вперше вона кличе йога А як же інакше? Він—її перше кохання. Він ^батько й дітей... Так можна, хоч у сні, послати до нього свій голос?.. Не ревнувати ж її до вбитого?

В Степаниди заблищали очі: вона зараз винила братову, хоч і знала, що та не винна.

— Але ж як тобі тяжко від цьогої Вона отак може увесь вік кликати його... Увесь вік бути з тобою, а снити ним.

Григорій недобре подивився на сестру:

— Так, може, їй сказати, щоб вона у снах була вірнішою до свого другого чоловіка і не згадувала першого?

— Ні... але... — розгубилась жінка.

Григорій розсердився, рвучко підвівся, став напроти сестри:

— Не "алекай" мені, досить. Противною ж, скажу тобі, стала ти бабою! Сама стільки пережила, овдовіла, перестраждала, а зеленяччя й досі росте в твоїй голові. Життя людей, що сходяться крізь трагедії, не раз викидає уламки цих трагедій. Хіба я маленький — не догадувався, що мені може бути важко? Не на медові дівочі поцілунки ішов. А чи подумала ти, що я міг би одружитись на Катерині навіть без її любові до мене?

— Християнське співчуття до ближнього?

— Ні, любов до неї.'І як буває противно чути, коли хтось дивується, що я пішов на п'ятеро дітей, і говорить таку мізерію, як щойно ти... Лягай нарешті спати. Я одвернусь...

Степанида підійшла до брата, простягла руки і винувато поцілувала його.

— Жіноча послідовність, — буркнув той.

— Прости мені, Григорію. Це ж не злість, а мій біль вихлюпнувся наверх.

— Кому він тільки потрібний? Носишся з ним, наче курка з яйцем. Сама заміж виходила б, все веселіше було б з книжками та пелюшками.

Степанида спалахнула:

— Не будь, Григорію, жорстоким,

От і віддячив тобі. Іду на змирщину. Можу навіть на честь тебе вдарити у дзвін. Скажи тільки у який: у великий чи постовий? — рішуче пішов до порога.

— Божевільний, ще й справді вдарить! Від тебе всього можна чекати! —цупко вчепилась за братову руку, відтягнула його од порога.

— Що ви тільки робите? — в здивованні прокинулась Катерина, напівпідвелася з полу, а її коси полилися по плечах і затопили, подушку темною хвилею. — Діти ж прокинуться... Григорію, ти вечеряв? —потягнулась до нього поглядом, налитим такою радістю і любов'ю, що за нею видно було всю розкриту душу.

Григорій Стратонович посміхнувся дружині, обома руками зважив її коси, сказав, що вага їх знову побільшала, переможцем поглянув на сестру і непомітно шепнув їй:

— Земля?

— Свята, — щиро відповіла Степанида.

А сама "земля", відчуваючи, що про неї говорять щось хороше, покращала і закриваючи руками груди, міцними ногами торкнулася долівки. От і не пішла, а попливла жінка по химерній оселі, щоб поставити на крихітний стільчик для свого мужа кілька печених картоплин, тарілочку з олією та сільничку з дрібковою сіллю.

VI

Підбитий птах майже завжди залишається сам. І тоді в німій безвиході його очі тоскно світяться смертельною тугою. Хто хоч раз на віку бачив такі болючі, смертельною вогкістю обведені пташині очі, той ще більше має шанувати усе живе. А кулика-травника не залишив у біді його товариш, отож, напевне, одужає пташина, та й в очах бідолахи була жалість, біль, але не було тієї вологи, яку приносить тлінь.

Притулившись плечем до верби, що сутулилась над чиєюсь невеличкою сажалкою, Марко знову чомусь згадав птахів, яких бачив сьогодні в придолинку. Він добре запам'ятав цю пару і, можливо, пізнає її, якщо птиці оселяться побіля ставу. От знайшов чим турбуватися! І все-таки добре було б, якби він побачив їх уже здоровими, в справжньому, а не в сніговому гнізді, або з дрібним виводком... А коли ж ти, Марку дочекаєшся свого виводка?

Отак і снувалися думки в чоловіка — від церковного раю до пекла неволі, од гнізда до землянки, від птахів до людей, і нічого незвичного не було у цьому сплетінні, бо ж хіба не пташиною він звав колись свою доньку? Вирвали її ще без крилець із рідного гнізда і кинули в чужу чужину, щоб не співало, а мучилось дитя. Чи живе хоч воно?.. І тепер зустріч з невідомою жінкою, що назвалася його долею, здалася гіркою насмішкою, блюзнірством. Всипати б такій березової каші, щоб не хитрувала, наче циганка на ярмарку.

Од вітру тихо поскрипувала і зітхала верба, її, однотонне старече квиління проникало у тіло людини, розходилося по ньому і народжувало інший відгомін і думи.

Колись за іскристі, мов з сонця виплетені коси він називав свою дружину золотою вербичкою. Такі ж коси в спадщину дісталися й доньці. Чи іскряться вони десь у білому світі, чи зітліли в землі, чи згоріли в диявольських печах, — невже людський розум придумав їх!.. І зараз уже застогнала не верба, а людина, вдивляючись у нерозгадану далечінь. Але що ця далечінь могла сказати йому? По ній то скрадався, то дужчав вітер, розколихуючи і дерева, і темінь, і хмари.

Десь зовсім недалеко обізвалися голоси, застукотіли копита.

Хто ж так пізно зібрався в дорогу? — Незабаром Марко побачив, як завулком проскочили чимось високо навантажені сани, а біля них тінями гнулись дві постаті. Чоловік одразу відчув темне діло, дибнув од верби ближче до дороги і в цей час почув знайомий голос Антона Безбородька:

— Ну, Тодоше, ні пуху ні пера. їдь з богом, тільки, дивись, не продешеви...

— Усе буде в акурат, не сумлівайтесь, бо діло йде — контора пише! — засміявся другий чолов'яга, вискочив на сани і вйокнув на коней. Ті дружніше почали розбивати копитами хрустку дорогу.

"Невже це поїхав Тодох Мамура? — Марко здивовано і гнівно поглянув услід саням, що вже зливалися з темрявою. — І яке в нього панібратство хоч з крученим, але таки з головою колгоспу?"

В селі Тодох Мамура колись уважався самим спритним, підступним і жорстоким злодієм. Не раз його забирала міліція, але він завжди так викручувався, що ніколи не попадав під суд. З міліції він якось навіть гордовито, з шиком зухвальця повертався додому, і на його щелепастому виду жорстоким самозадоволенням поблискували невеликі очі, схожі на підсмажені гарбузові насінини.

— Фортунить тобі, Тодоше, — часто заздрили йому конокради, дрібніші злодіяки і різні відлюдки.

— Наговорюєте, братці, і всілячину городите на бідну голову Тодоха, — якось аж кособочились од лукавства злодійські очі. — З вами, по слабості своїй, знаюсь, чаркуюсь, та сам ніяк не краду—пам'ятаю: життя злодія скороминуще, а я про більше думаю, бо діло йде — контора пише.

Це викликало серед злодійні веселе сміховисько, до якого охоче приєднувався і окоренкуватий, але проворний Тодох. Тільки інколи, вже допиваючись до безтями, він міг зневажливо махнути рукою на своїх заздрісників і, аж роздуваючись од горілки і самовпевненості, кинути їм:

— Дурна раклія! Не мізки, а свиняча шерсть висторчкувалась у ваших макітрах. Святе в надлому ділі одне: не мати спільника і свідка! — На його вигнутих, мов турецькі ятагани, щелепах вибивалася дика жорстокість, яку він підкреслював ударами кулака. — Спільника — сам не беру, свідка — не милую, хіба що того, який у колисці попискує, бо діло йде — контора пише.

— Одчайдух ти, Тодоше, істинний одчайдух, — шаленіла в захваті раклія, п'ючи за здоров'я фортунника.

— Може, й не одчайдух, але чогось-таки вартий, — великодушно дозволяв злодійській потерусі вихваляти себе і починав наспівувати свою улюблену:

Не в одного дядю с нальота стрелял,

Не в одной тьоті губки целовал, і-ххх!

В колгосп Мамура, звісно, не подавав заяви, а щоб на нього не косували люди і начальство, примостився сторожем у райспоживспілці. І за час його сторожування ні один лиходій не наважився залізти до крамниці. Це було безсумнівним доказом далекоглядності голови райспоживспілки і причетності Мамури до злодійського кодла. Але десь у сороковому році Мамура неждано-негадано з'явився на колгоспних зборах і там, жуючи і ковтаючи слова, почав прилюдно каятись, признався, що мав за собою злодійські гріщки, але тепер бажає працювати чесно, як усі, бо діло йде — контора пише, а він ніяк не хоче, щоб услід йому старе й мале тицяло пальцем. Людей це признання зворушило, і Мамурі задали тільки одне запитання:

— Що ж, Тодоше, заставило тебе. прийти з каяттям? Совість чи попався, може?

— Ні, не попався, я 'не з таких, які всліпу промишляють... Донька, люди добрі, заставила, — і тут не збрехав Мамура. — Сказала, що візьме та й навіки втече од мене. А я ж її, кляту, люблю над усе в світі. От, і подумав собі: а нащо я маю її молоді літа своїм злодійством паскудити? Донька ж росте, скоро дівкою буде, бо діло йде — контора пише.

І в цей час люди почули плач п'ятнадцятилітньої, з не по-дівочому серйозними очима Галини, яка не один день воювала зі своїм люблячим батечком. Спочатку він, розводячи вбоки викривлені щелепи, з кулаками-довбешками кидався на доньку:

— Навчилась у різних семилітках-десятилітках та комсомолах на мою голову, трясця казила та дубила б тебе і твою тиху матірі Як дам тобі, посмітюхо, каяття, то скрутишся, звертишся і кров'ю заридаєш мені!

Але й це не злякало Галину. Тендітна, э першими обрисами дівочості і з трагедійним надривом у погляді, вона твердо вичікувала, поки батько викине з грудей своє шаленство і лайки, а потім гордо жбурнула йому в обличчя:

— Я й без твоїх кулаків тепер щодня кров'ю плачу. І не лякай мене, коли хочеш, щоб тебе батьком називала. Я тобі не матір, яку ти навіки злякав. Не зробиш по-моєму — більше ніколи не побачиш мене.

Мамура ошелешів тоді й розгублено опустив кулаки. В характері доньки він побачив свою упертість, побачив, нарешті, що вона вже не дитина і шукає своєї стежки в неспокійному світі. І знайде, бісова дівчина, бо діло йде — контора пише. Вже навіть з якоюсь приязню поглянув на делікатну постать одиначки, на її мальоване вродою і упертістю обличчя.

"Королівна! Ця нізащо не одягне якоїсь штуковини із чужого плеча. І справді, коли роздумати головою, нащо такій бути злодійською дочкою?" — Чортихаючись і дивуючись у душі, він таки мусив поступитися перед цим паростком, але злість свою все одно зірвав на жінці.

Мамуру прийняли до колгоспу. Він спроквола, неохоче. але виходив-таки на роботу, "конав" свою норму і відшив од себе злодіяк. Люди почали вірити йому. Але перед самою війною міліція знову схопила Мамуру. Проте пофортунило и тоді: війна врятувала його від суду. Під Проскуровом у першій сутичці з німцями одчайдух Мамура підняв руки вгору, а ще через тижнів два з'явився у своєму селі і ревно взявся за старе ремесло. Але не врахував одного: фашисти, грабуючи цілі держави, не любили мати спільників у цьому ділі, ні великих, ні малих. Вони швидко добрались до злодія і, не обтяжуючи себе процедурою слідства, присудили його до страти.

Тепер одчайдух Мамура вже не підіймав руки вгору, а, звиваючись на землі, хапався ними за добротні німецькі чоботи, цілував і сльозами закапував їх, присягався у своїй вірності "визволителям". Але й це не допомогло — його кинули до тюряги. Проте й тут доля не розминулася з Мамурою: він, уже безнадійно посірілий, з очима, що втратили підсмажену брунатність, опинився в партизанській камері. І коли лісове плем'я зробило підкоп, Мамура утік з усіма, але одразу ж подався не в ліси, а на хутір до однієї нечупари-жмикрутки, яка не цуралася ні процента, ні краденого, ні хапаного добра, ні чужих чоловіків. У цієї напівхвойди й прожив Мамура, мов горобець у стрісі, до весни визволення. От тоді він і з'явився в своєму селі, з явився навіть з папірцем, що був засуджений німцями за... зв'язок з партизанами. Збагнувши, що люди повірили папірцеві, Мамура згодом і себе переконав, що знався з партизанами. Після цього він мало не щодня приписував собі нові заслуги і навіть почав проявляти інтерес до громадського життя. Спочатку він бажав не так багато: посидіти в президіях, бо йому вже тепер без президій не можна.

Марко не знав, як Мамура жив останні роки, але він ніколи не вірив жодному його слову, відчував непроглядну, кров ю і брудом заляпану безодню його злодійського єства. І ось тепер на одній доріжці він побачив Безбородька й Мамуру. Це теж може здатись поганим сном. І, щоб перевірити себе, Марко опиняється на дорозі й нахиляється до землі. Неблискуча намерзла колія за ніч наволохатилась намороззю, і її чітко прорізали сліди копаниць. Продибав-ши кілька кроків, Марко у вибоїні помітив якусь річ. Це була звичайна прядівляна кукла, її зворушлива головка з розпушеним волоссям нагадувала жіночу. Виходить, Мамура повіз прядиво. Не до римаря чи мотузника вночі возять оці кукли, схожі на жіночі голівки. І Маркові їх стало жаль, мов живих, а всередині заворушилась, побільшала злоба проти Безбородька. Видно, совість ніколи не мучила його, навіть у часи великого лихоліття. Недарма сьогодні так бушував дід Євмен. А як гірко пожартував старий за вечерею:

— Тепер наш колгосп став легкий, як птах, торкни — і полетить.

От і летять сьогодні кукли, завтра ще щось полетить, а люди працюють, журяться, нарікають, заробляють нужденні грами, але надіються, що закінчиться війна і начальство податки зменшить і безбородьків пожене з постів і президій, бо інакше — загине село. І в найтяжчі будні село сподівалося дочекатись свого свята, з хлібом-сіллю на столі, з дітьми навколо столу і з правдою біля хліборобського діла.

І костури, і думки втомили Марка, але не міг він викинути зараз ні своїх костурів, ні думок, ні сподівань. Правда, костурів швидше позбудеться, а коли повеселішають його думки, як он ті дві зірки, обведені золотавим, з передвесняною вогкістю, туманцем?.. Скоріше б закінчилась війна!..

Ось уже небавом і його подвір'я. Він знову, збираючись перепочити, зупиняється біля чиєїсь полупленої печі і завмирає: з челюстей печі висунулись чиїсь ноженята, вмостившись на припічку. Марко спочатку розгубився. в голову пекучими жаринами посипалися страді адогади, і він мало не випустив з рук запітнілі поступь.

"Щось треба робити, щось треба робити", — кілька разів довбнею била та сама думка. Але що саме робити — не знав. Нарешті з острахом нахилився до припічка. Йому здалося, що він почув чиєсь дихання. Чи то, може, вітрець зашелестів? Ні, таки насправді дихання! Ху! Тепер він однією рукою поторсав розтоптані чобітки, і в них відчув життя. Від серця потроху почав одлягати страх, і Марко вже потягнув ноженята до себе. З глибини челюстей почулося невиразне бурмотіння.

— Гей, хто там зимує!? — майже радісно закричав. — Ану, вилазь скоріше!

Ноженята заворушились, посунулись ближче до Марка, перегнулись і незабаром перед чоловіком смачно і заспано потягувався Хведько.

— Ну й злякав ти мене, шибенику, —потягнувся рукою до мокрого чола. — Що ти тут робиш?

— Що роблю? Ночую. Хіба що? — позіхнув і зразу ж посміхнувся Хведько.

— У печі ночуєш ?

— А що ж, на снігу? — й собі запитав хлопчак, дістаючи з припічка свої книжки і зошити.

— Так у тебе нема ніякого притулку?

— ...Я завжди в себе в льоху ночував. А сьогодні, коли був на станції, вода підтопила льох. То треба ж було десь ночувати, — розважливо сказав хлопчак і гигикнув: — Так ви дуже перелякались?

— І не питай. Ходім, Хведю, до мене.

— Як ходім, то й ходім, — одразу ж погодився хлопчак і дмухнув на свій школярський пакуночок.

В землянці давно непокоїлась мати, витягуючи свою безконечну нитку.

— Де так, сину, довго барився? А я вже чого не передумала: чи не впав на дорозі. Мерзлота, слизота тепер, що й здоровий валиться з ніг, як старець-прошак. Хведю, а тобі не пора спати?

— Він, мамо, поки що буде жити у нас, а далі побачимо. Правда, Хведю?

— Не знаю, — розгубився хлопчак. — Я завтра виллю воду з льоху і переберусь туди.

— Ой ти горенько моє. — Марко пригорнув дитину. — Роздягайся скоріше, їсти не хочеш?

— Я ж у вас вечеряв.

— Та в печі тобі, може, такі наснилися страви, що одразу зголоднів. Не снились?

— Маму бачив у сні, — тихо одказав хлопчак, і обличчя його постаршало. — Вони йшли долиною, а я наздоганяв їх і наздогнати не міг.

— Вже й не здоженеш, дитино, — запечалилась Ганна й кінчиком хустки витерла очі. — Не тісно вам буде тут? — показала на застелений поміст з кількох дощок, що правив за ліжко.

— Помістимось, мамо.

— Мусите. Тільки подушок нема в мене. Мурашки і ті мають подушки, а ми зараз без них живемо.

— Як, Хведю, переживемо це лихо, чи ти ніяк не можеш без подушок?

— Таке скажете, — посміхнувся хлопчак, скидаючи завелику сорочку.

— Мамо, а що робить То дох Мамура?

— Найшов кого проти ночі згадувати, — одразу ж невдоволення почало затікати в її зморшки. — Був душогубом і злодієм, таким і залишився. Перше він обкрадав окремих людей, а тепер увесь колгосп. Безбородько настановив його завгоспом.

— Мамура — і завгосп!?

— Атож. От і стараються обоє, соціалізм розтягують по кутках і закутках.

— Ну, а люди ж як?

— Люди! Та хто радиться з ними? Чоловіки на війні, а тут бабами командувати не тяжкое терпіть, труднощі воєннії —перекривила Безбородька. —Його іноді ще й похвалює начальство, бо сяк-так виконує плани. Хитрий мурмило, знає: скільки баби не голосуватимуть, то не вони, а начальство буде скидати чи наставляти його. Відпочивай уже.

З невеселими думками лягав Марко. Він довго не міг заснути, а коли сон почав насновувати біля очей свою теплу основу, її розірвало зайченя: воно хоч і тихенько чебе-ряло по землянці, але міцно било долівку цурпалком хвоста.

...До Марка сходились і сходились люди, і ті, що жили, і ті, що залишилися тільки в списках. Потім приємне погойдування винесло вгору землянку, і вона стала хатиною, з вікон якої було видно сади, луки і став. Сади були обгорілими. Але на їхніх чорних покручених руках буйно квітував і бринів рожевий цвіт. Марко в подиві зупинився перед однією яблунькою, яка вивершувалася розкішним гербом цвіту, припав до її обвугленого стовбура і почув під корою перестук соку. Він так обзивався у дереві, неначе воно мало людське серце. А на ставку рибалки тягли важку тоню, над ними співали ті самі кулички-травники, яких він бачив під кущем тілоріза. Далі з'явилася церква, старі образи на ній здавалися потемнілими куклами прядива. Кордубатий отець Хрисантій зустрів його з якоюсь пляшкою в руках і хитро посміхнувся:

"Нема вашого Задніпровського, — уже в новій школі орудує. А я переходжу в самодіяльність. Востаннє в церкві п'ю, досить грішити".

Марко пішов до школи. Біля осокорів, де він зустрів свою долю, над ним загримів гарматний грім. Марко підвів голову і на хмарі побачив бородатого веселощокого діда з солдатськими обмотками на ногах. Дід підморгнув йому:

— Злякався? Це не гармати, а я, грім, гримів. Чуєш, війна закінчилась! То й будь здоров і нічого не бійся. Поплив на хмарі провіщати перемогу...

Марко прокинувся з усмішкою на вустах, повернувся, крекнув і почув тихий голос Хведька:

— Ви не спите?

— Не сплю.

— А чули, як у сні сміялися?

— Не чув.

Хлопчак рукою намацав Маркову руку і щось ткнув у неї:

— Візьміть собі, Марку Трохимовичу.

— Що це, Хведю?

— Запальничка. Таки нехай вона буде у вас. У господарстві знадобиться, — сказав Марковими словами.

Чоловік збагнув, що зараз робиться в дитячій душі.

— Ну, спасибі, Хведю, за подарунок. Тепер і я буду з вогнем! Давно не мав такого славного подарунка.

— Справді? — зрадів хлопчак.

— Справді. А як захочеш побавитись нею, бери у мене, зобижатись не буду, — пригорнув до себе дитину і зітхнув.

VII

Ніч найкращий спільник закоханих, тільки тих, що нежонаті. Справи одружених уночі куди гірші, навіть коли ти голова колгоспу.

Антон Безбородько, провівши очима сани з Мамурою, оперся спиною об криничний журавель і думає про те, над чим інколи думають по ночах деякі чоловіки. В голові неоднолюба, відтискаючи всі господарські турбації, нерівне крутиться і снується один клубок: "До кого і як піти?"

Хтось, може, й не дуже мудрує біля такого, потаємною пристрастю наплутаного клубка, але статечний Безбородько не легковажний джигун. Він знає, що любощі народжуються в таємниці і найкраще, коли в таємниці, без зав'язі, одцвітають. Кому в цьому світі, практично, потрібний розголос чи підозра? Ні тобі, ні твоїй любці, ні тим паче власній жінці, яка на всякий погляд чоловіка має котячі очі. Ти на засідання йдеш, а вона й тут, мов з кілочка, цюкне:

— Довго сидітимеш?

А хіба ж він знає, скільки говоритимуть і свої активісти, і представники? Та й на ферми, які вони тепер не є, треба заглянути, щоб хоч сторожі начальство чули. А баба як баба: все одно державну роботу ніяк не відсортує од любові і ревнощів.

"Ех, Маріє, Маріє, славна ти була дівчиною, і молодиця нічогенька вийшла з тебе, а от, набравши сорок літ із хвостиком, не набралася, практично, делікатності. Ще й не подумає чоловік повести на когось бровою, а в тебе уже все і для всіх написано-розмальовано на виду, як на афіші. З роками ще й новий недолік прорізався у жінки: погано спить по ночах. Не встигнеш ступити на поріг, а з постелі й сичить її голосок:

— Чого так пізно притарабанився? Вже скоро перші півні заспівають.

Причепилась до тих співців, наче й не знає, скільки голова має клопоту від півнів і до півнів".

Журавель сумно поскрипує, ніби співчуває чоловікові, і він тихенько починає наспівувати:'

Ой у полі три криниченьки, Любив козак три дівчиноньки:

Чорнявую та білявую, Третю руду препоганую.

Ні, препоганої він ніколи не любив, а що в нього є чорнява та білява, окрім жінки-шатенки, як у городі кажуть, то це факт, з одного боку, і приємний, а з другого, краще не питайте... Як там тепер його законний факт? Чи спить, чи вимулює боки, дожидаючись мужа? Хоч бери та непомітно сон-зілля підсипай своїй парі. І медициною втовкмачуєш їй, що сон — це вітаміни здоров'я, та хіба ж таку медицина переможе чи переговорить? У неї, практично, своя медицина і свої примітки до неї. Ет, ніколи чоловік не проживе спокійно: то війни, то різні плани-заготівлі, то кампанії, то ферми, то жіноцтво. І яку воно силу взяло над нашим братом! Зиркне-лупне очима на тебе, поведе, бровою — і потягне кудись душу, наче за поводок. Ще нічого, коли в когось один поводок, а от коли їх аж два в різні боки сіпають і ти стоїш у ваганні: куди повернути? Звичайно, краще піти до Маври, але то така дичина, що й досі, практично, не розберешся, як піддобритись до неї: чи ласкою, чи продукцГєю, чи ще чимось. А останнім часом, бісова личина, і не дивиться в його бік. З якої б ласки чи трясці?

З темряви на Безбородька глянули блакитні, з дикуватим сірим полиском очі молодої вдовиці, яка більше завдавала йому клопоту, аніж радості. Та чомусь і тягло більше до неї, ніби сам дідько в медах викупував її.

"Гріхи, гріхи", — щиросерде виривається у чоловіка. Він рішуче виструнчується і з гідністю, як господар, виходить на дорогу: чого йому зараз критися, коли йде перевіряти стайню. От після неї тра буде зіщулюватись під чужими печами, а то, практично, хіба захисток? Скоріше б усім огородитись тинами, перетинками та розжитись на хати. І людям було б краще, і для вищого ока, і для нього — менше б тицяли пальцями на його оселю. Не одному мозолила вона очі, а ніхто не подякує, що він і для людей зубами виривав ліс аж з трьох лісництв. У цьому році чимало набудують хат, ну, а всі однаково жити не можуть, бо до неба високо, а до комунізму далеко.

Він обережно, майже навшпиньках, підходить до стайні, звідки чути голоси конюхів, витягується біля брами й дослухається, чи не таляпає чогось про нього навіжений дід Євмен і його братія. "Ніколи старому нічим не догодиш. Вже, так і знай, відвіз Маркові Безсмертному три хури побрехеньок, а четверту скарг. І принесло ж цього Марка ще до закінчення війни, буде кому воду каламутити, — це такий, що не всидить і не влежить. Гляди, ще й потурить з головування,бо він риболов".

Останнє слово Безбородько вже з люттю вимовив у думках: згадав, як Марко насміявся над ним. Ще коли вони ходили до школи і сиділи на одній парті, Марко був завзятим рибалкою, а він привчився і печерувати, і раколовнею виловлювати раки, бо за них від попа-ракоїда в усяку погоду перепадала свіжа копійчина. Ті літа вже й кіньми не доженеш. Коли ж у тридцять восьмому році його, Антона, знову скинули з головування, а наставили Марка, якось під чаркою і запитав на хрестинах:

— Чого, Марку, тобі фортунить на головування, а я ніяк не можу довго втриматись на ньому?

Марко тоді, не мудруючи довго, й випалив на людський сміх і поговір:

— Напевне тому, що в принципі ти раколов, а я риболов; ти в корчі заглядаєш, а я в плесо.

Ну, та за війну риболову більше дісталося, аніж раколову; на плесах війни з шкури швидко роблять решето... От уже й маєш на завтра нову турбацію: піти до риболова, пожуритися над його ранами, чимсь пособити йому, а він, лукавоокий, гляди, й спихне тебе з головування, як перше спихав.

Ці побоювання зовсім розтривожили чоловіка, бо в найглибших своїх тайниках іноді з жалем і недоброю заздрістю визнавав, що Марко, хай би він горів, господарює ліпше за нього. Але на людях, де міг і як міг, а найбільш потаємно, кусав і їв свого суперника. Правда, це він прикривав і різними ідеями, і всілякими турботами про колгосп. А як же інакше? То тільки не дуже великого розуму комірник Мирон Шавула може навпростець випалити, як уже випалив сьогодні про приїзд Марка, що два коти на одному салі не помиряться. А він під це саме мусить підвести базу, ідейну чи економічну, бо тепер без теорії ніяк не обійдешся. Вона має резонанс. Навіть жінка іноді побоюється її.

За брамою стиха пофоркували коні, неприємно пахло прілістю соломи, хмелюватим жомом, що домішувався до січки, а пахощі сіна давно вже вивітрилися із стайні. Чим тільки дотягти до паші?

Голоси конюхів розсипались і затихли. Потім аж в кінці стайні анциболотний Максим Полатайко, який пройшов і мідні труби, і чортові зуби, доладно пустив низом пісню, і зразу ж над нею чудово плеснув і злетів угору ясний, з осінньою м'якістю і смутком тенор.

Он пущу я кониченька в саду,

А сам піду к отцю на пораду. Отець мій по садочку ходить,

За поводи кониченька водить.

"Хто біля коней зріс, той про коней думає і співає", — посміхнувся Безбородько й увійшов до стайні. І тільки тут, прислухаючись до пісні і придивляючись до скотини, зажурився: чим він у цьому році зоре поля? Оцією напівголодною, звідусіль стягненою каліччю за три роки не обробиш їхню землю. А на МТС надії не покладай: трактори теж — одне каліцтво, й пального нема. Звісно, що можна буде спихнути на війну, він спихне. Але все одно, кого ж, як не його, будуть стьобати із усіх боків. От і думай, чоловіче, як викрутитися з такої халепи? Пісня ще стрепенулась угору й затихла, але ті самі думки жалили й дратували чоловіка.

В стайні, крім конюхів, був і скотар Омелян Корж, високий, мов жердина, чолов'яга з простреленою рукою.

Він ще більше витягнувся перед головою, не знаючи, куди подіти здорову руку з цигаркою.

— Навіть сюди курити прийшов? Коли я вас порядку навчу? — гримнув Безбородько.

— Так я ж, Антоне Івановичу, цигарку в рукаві тримаю, — відповів смирняга.

— І дим у рукав пускаєш?

— Ні, до цього ще не додумався.

— А ти додумайся! Бач, яким високим, до неба, виколихало тебе, а розум все донизу хилиться. Пропорції треба мати. Чого прийшов сюди?

— Журитися, — нахмурився чоловік.

— Журитися? Що ж у тебе? — м'якше запитав. — Щось із фронту прийшло?

— Та не в мене, а в нас: .останнє їдло аптекарськими порціями закладаєм худобі, а що ж далі робити? Чи ясла на січку рубати, чи гострити ніж на весь товар? У корів уже вим я на рукавички зсохлося, і так плаче худоба, що й собі голосити хочеться, Мов на похороні. От яке діло.

— Що поробиш — війна, — нічого розумнішого не міг відповісти Безбородько. Хіба йому сьогорічна зимівля теж не сидить у печінках?

І одразу ж з темряви строго обізвався Євмен Дибенко:

— Війна війною, а два стоги переліжного сіна ні за що ні про що згноїли.

Безбородьки нахмурився:

— Таки згадала баба дівера. Через вас, діду, про ці два стоги увесь світ і союзника знають.

— Та вони нам ні сіном, ні душевністю не пособлять, — і не думав змовчати старий. — Що ж ми, Антоне, через пару днів будем робити?

— Святого Лазаря співати.

— Заспівати можна і святого, і грішного, а чи виспіваєш у нього хоч в'язку сіна? Не знаєш? — неприступно стояв у темряві старий.

— Про це, діду, краще свого Марка Безсмертного запитайте, — ще більше насупився Безбородько. — Приїхала ваша порада і люба розмова.

— При Маркові я не питався б про таке діло: він допильнував би і людину, і скотину. — Дибенко, згадавши минулі роки, мимоволі зітхнув.

На мить побачив минувшину й Безбородько: справді, Марко якось завжди умів викручуватися. Ну, а тепер не викрутився б — війна. Цим Безбородько трохи втішив себе і вже спокійніше заговорив до старого:

— І чого ви так в'їдаєтесь? Думаєте, у мене душа не дратована цими нестатками?

— Напевне, мало, бо довели скотину до змору, доведемо й до падежу. Готуй мотузки підвішувати її. — Він зітхнув і вийшов із темряви, похмурий, зосереджений. — Чи не доведеться нам, Антоне, по людях, шапочку знявши, піти: може, хоч трохи чогось розживемося?

— Та, напевне, доведеться ж, тільки що тепер, практично, є у людей?

— Крім біди, мають вони й серце.

— І теж обідране. Ну, побачимо, що вийде з цього дива. На добраніч.

— Будь здоровий та начальству милий, — насмішкувато кинув дід і, не подавши руки, одвернувся од Безбородька. Той скаженими очима стрельнув йому в спину.

"Елемент! Ждеш не діждешся, щоб скинути мене з головування, на Марка, як на ікону, молишся. Нема, практично, порядку на землі!"

Не було порядку й на небі — по ньому то гаями, то зчепленими химерами купчилось потаємне з такими очима хмаровиння, що не можна було збагнути, чи зиму, чи весну обтрусить воно на землю. Хоча весна теж не мед голові колгоспу, та швидше б наступала, щоб, справді, не довелося на мотузках підвішувати худобу. Ще добре, що в нього не так і багато її: було б трохи більше — і вуха об'їла б.

На вулиці господарчі турботи вислизають з думок Безбородька, бо приходять інші, гарячі й огнисті. Тепер Антон Іванович якось меншає, наче вбирає всередину частку свого зросту, і не йде, а то чаїться, то по-злодійськи висотується поміж мурашниками землянок, купинами дерев и осиротілими печами; вони іноді, мов живі істоти, несподівано вигулькують з темряви і кригою обдають усе тіло чоловіка, бо ж не велика радість біля землянки полюбовниці наскочити на якогось свідка. І він про всяк випадок зарання підшукує відповідь, чого опинився на цьому кутку.

Ось уже горбатиться й землянка Маври Покритченко. Теж хтось вліпив таке прізвище якомусь покритченку і милосердія не мав у душі. У Безбородька на якусь мить прокидається жалість до Маври, яка не раз попоплакала, поки, стала його коханкою. Та й тепер вона ще не оговталась: коли заходиш до неї, старається спекатись тебе і сльозами, і клятьбою, навіть себе не милує, — теж проклинає за свій гріх. Чогось ніяк не може подивитися на бабську судьбу воєнними очима: живи, як живеться, люби, коли любиться, бо й це минуща річ: зійде приваба з лиця, то и ніхто вже тебе, жінко добра, не буде чекати, хіба що одна земля. Тепер Мавра кляне його й себе, а чи колись не буде жалкувати за цим? Буде каяття, та не буде вороття. От як воно виходить, коли, практично, глянути наперед. І чого воно так повелося на землі: хто менше горнеться до тебе, до того більше липнеш ти? Здається, й Пушкін про це писав у "Піковій дамі" чи десь-інде.

Ще просвердливши підозріливим поглядом темряву, Антон Іванович, як у молодості, скрадливими стрибками долає відстань од вулиці до підгородця, край якого кротячою норою темніє землянка. Не переводячи подиху, він затискує рукою льодком обкипілу дужку й починає виклямцювати оту скрадливу пісню, в якій є лише два і то однакових слова: "Відчини, відчини!" В цю мелодію зараз всотується все єство солодколюбця. Клямка стогне і благає змилосердитись над чоловіком, але з оселі не чути навіть шарудіння.

"Чи так міцно спить, чи, може, ночує в якоїсь подруги-вдови?" Невдоволення бере верх над обережністю, і він починає стукати, і потім гамселити кулаком у двері.

— Кто тамі? —нарешті чує такий бажаний і нічутіньку не сонний голос.

— Це я, Мавро, — повеселішавши, пригинається, щоб послати свій голос крізь дучку для дерев'яного ключа. — Добрий вечір тобі!

В землянці залягає тиша, потім недобре озивається голос удови:

— Чого вам?

"Ще й питає, бестія, наче не знає чого", — задоволене посміхається Безбородько і, смакуючи радість зустрічі, цілує повітря. В оселі зашаруділи жіночі ноги. Мавра підійшла до дверей і строго промовила:

— У мене тітка ночує.

Напевне, довбня не ошелешила б так Безбородька, як ці несподівані слова.

"Оце так ні за що ні про що і влипає наш брат, як муха в мелясу. І принесло ж його на своє безголов'я. Хіба ж не знає він Мавриної тітки-язичниці, в якої рот— неначе хлів: як розчиниться — замком не зачиниш, квачем не затулиш. Практично, завтра по всіх кутках задзвонить язиком, наче церковним дзвоном. Не мав чоловік лиха, та пішов до полюбовниці. Марія йому тепер і хату, і голову рознесе... Як же тут вискочити хоч напівсухим із такої халепи? Тоді і оком не накидав би на відьомський рід у спідницях, де він узявся на нашого брата?"

Хапаючись то за одну, то за другу думку, він обтрушує їх, мов лушпиння, ще гарячкове длубається в пам'яті, в книжках, де пишеться про такі штучки, перед очі лізуть якісь шматки із сцени, і раптом його осіняє догадка:

— Ху! — полегшено зітхає чоловік і з гідністю говорить крізь двері: — Ну й хай твоя тітка ночує собі на здоров'я. Вона, знаю, компанійська щебетуха, — піддобрюється до чортової язичниці. — А тобі телеграма прийшла. Дай думаю, занесу, порадую людину. Чи, може, завтра візьмеш — не буду кодошкати твою рідню.

Він, зітхнувши, полегшено обертається, щоб вийти на подвір'я, а його доганяє болісний зойк, і одразу ж од порога відскакують двері.

— Почекай, Антоне. Від кого ж вона^ ця телеграма? — благанням простягаються руки вдовиці. Вона стоїть перед Безбородьком, як печаль, як сподівання, як біль, а вітер перебирає подолки її сорочки і широкі рукави. — Від кого? Від Степана?

— Та що ти, жінко добра, говориш! Схаменись! — Безбородько страхається такого питання і ніяково входить у землянку. — Це ти спросоння?

Мавра повертається за ним на одному місці і вже в безнадії перепитує:

— Не вїд Степана?

Безбородько мерзлякувато поводить плечима:

— Чого питати про це — його ж убито.

— А може, й не зовсім убито, — одразу в'яне жінка і голос її насочується сльозами і мукою.

— Ну, чого ти, сердешна? Не треба тривожити себе, — починає заспокоювати вдову, а сам проганяє дурні думки: чи полегшало б їй, якби повернувся Степан, — він, ревнивець, не помилував би її, місив би, мов тісто в діжі, а вона і зараз як побивається за ним. І хто збагне у світі, що таке жінка і що тдке жіночі сльози і серце?

Мавра тільки тепер у темряві знаходить на бильці ліжка спідницю, швиденько одягає її через голову, а сама тремтить, ніби у лихоманці:

— Як ти мою душу сколотив, наче обірвав її з останньої нитки.

Він крадькома торкається руками її ще сонних плечей, що пахнуть розігрітим сіном, жіночністю і гіркуватістю курної землянки.

— Чим я тебе сколотив?

— Телеграмою, будь вона неладна. Ніколи ні від кого в світі не мала їх, окрім свого Степана... Тільки сказав ти оце слово, а я побачила його, мужа свого, й ожила, і обмерла: а може, він якимсь чудом уцілів.

— Яке вже там чудо може бути, коли на міні підірвався? Знайшли від нього, сама знаєш, лише пару клаптиків шинелі і шматочок серця. Як тільки не розвіявся цей шматок серця, коли навіть кості димом розвіялись? — безцеремонне, ніби й не при жінці, згадує смерть чоловіка, а сам тупцює по землянці, придивляється до ліжка й лежанки. Але чому ніде нікого не бачить .він? — А де ж твоя тітка? — запитує повеселілим голосом.

— Яка тітка? — забувши свою брехню, крізь сльози дивується Мавра.

— Драстуйте вам! — Безбородько насмішкувато вклоняється в пояс удові. — Вона ще й питає — яка! Твоя ж — язичниця-похатниця!

— А-а-а... Це я зі сну сказала, — неохоче відповідає Мавра й засвічує сліпак.

— Ніби ти вже спала? — недовірливо косує Безбородько і на жінку, і на мигунець.

— Заснула. Від кого ж телеграма прийшла? Хто .міг згадати мене?

— Ге-ге-ге, — ніяково гелгоче Безбородько. — Інтересуєшся?

— Та щоб дуже, то ні, бо радості зараз нема ні в листах, ні в телеграмах. — Обережно ставить на припічок блимаюче світло. — То від кого?

Безбородько засміявся:

— Це я, Мавро, вигадав під твоїми дверми, коли ти мені тіткою такого страху нагнала. Треба ж було за якусь заключину вхопитись...

— Вигадав!? — Мавра вражено застигла біля припічка, навколо її рота затіпались болісні й гіркі складки, але ось їх змиває люта рішучість, і вона мало не з кулаками кидається на гостя. — Іди, іди геть, осоружний! Серце обірвав, ще й радіє. Геть, вуличнику!

— Чи ти, жінко добра, не теє, не очманіла, практично, перед новим днем? — В усе тіло Безбородька вбуравлюється мерзенний холодок, і вже кудись далеко-далеко відлітає нетривка радість зустрічі.

— Геть, огидо, бо людей покличу! — вдова руками й сльозами жене Безбородька до дверей.

— Отямся, Мавро, отямся! Який гедзь укусив тебе? Хіба я, практично, гіршого хочу тобі? Я ж люблю тебе, — захекано зупиняється на порозі, хоче пригорнути жінку, але вона люто б'є його по руках і так починає крізь плач ганити, що й справді хтось може почути лемент у землянці. — На яку відлигу розвезло тебе сьогодні?

Вдова відчиняє двері:

— Щезни з очей, каламутнику! Він ще мені добра бажає, він ще любить мене, бодай тебе хвороба любила.

— Чого ти розбризкалась, самшедша! Тихіше, практично, не можеш? — цитькнув на вдовицю, обурено грюкнув дверима, а за ними почувся невтішний плач.

Ну, то й не халепа чоловіку? Ще хвилину тому він мало не підскакував, вигадавши історію з телеграмою, а тепер кляв її останніми словами: техніка зіпсувала йому усі любощі. Правду кажуть теоретики: нема нічого постійного в житті — все іде, все міняється, а баби найбільше.

В таких роздумах іде покрученими вуличками насурмонений Безбородько додому, а думки повертаються й повертаються до химерної вдовиці, яка так безцеремонне випровадила його з оселі. Коли б не така пізня година, можна було б знову повернутися до неї. Хоч би .втішив її якимсь словом, баби це люблять і тоді стають добрішими до нашого брата. А може, вона його витурила тільки для того, щоб більше тягнуло до неї? І така бабська стратегія може бути.

Неподалік хрипло загорланив, забив крилами півень і зразу ж, трохи далі, обізвався другий і теж стрепенув крильми, наче відділяв ними ранок од ночі. Безбородько здивувався — невже це північ?

"Отак за дурну ложку щерби й проходив півдоби. Хоч би Марія не прокинулась".

Та хіба жінка догадається коли зробити так, як захочеться чоловікові? Не встиг він з порога вдихнутії пахощі сушених яблук, як Марія й цюкнула, наче долотом, по голові.

— Чого так рано прийшов? Ще де світання, а чоловік уже й на порозі.

Безбородько з ходу відрізує жінці:

— Чув уже не раз ці дурні вопроси на запитання.

Щось розумніше виколупала б чи проінформувала, що скоро перші півні заспівають.

— Бідненький, він і не чув, як вони виспівували! — з солодкою в їдливістю кусає Марія,

—Хіба виспівували? — дивується чоловік. — От чого не чув, того не чув. Та й півнів тепер на селі по пальцях, практично, полічиш.

— Еге ж, тепер полюбовниць більше, аніж півнів, — наче між іншим сказала Марія й знову взялася за своє: — То, кажеш, не чув, як півні співали?

— Сказав же тобі.

— І ще скажеш, що на стайні був?

— Таки на стайні.

— А потім біля чиїх дверей клямку цілував?

— Ет, не забивай ти мені баки ні півнями, ні клямками! Загайдалакала чортіщо! — природно розсердився, але й занепокоївся чоловік: жінка таки щось пронюхала. Але що саме і скільки саме? Коли б багато — все одним духом вичитала б, наче вірша. А це так шпигає, аби щось вирвати з нього. Теж свої теорії має. Значить, треба звужувати свою практику, щоб не попастись по-дурному. Ось так, а не інакше, дорогенька жіночко. — Ти б, може, здогадалась вечерю поставити на стіл?

— Ніби ніде не вечеряв? — знову солодко здивувалася Марія, а сама мало не шкварчала в постелі.

— І міг би повечеряти, так до тебе поспішав, летів, наче на крилах.

— Боже милий, хоч би раз мій чоловік ощасливив мене і не поламав по дорозі ті крила, — так єхидничає Марія, що Антонові вривається терпець. Він вирішує або обірвати, або довести до кінця паскудну гру. Обличчям його ходять презирство, занепокоєння й нелегкі роздуми, а в голосі озивається погроза:

— Їй іще ревнощі, молодикування в голові, а ти дні і ночі не спиш, перевертаєш мізки, бо вже весна до самісінького села підходить, а коні з ніг падають. Іще скажи дурне слово, то всі горшки й миски полетять і на підлогу, і в твою гарячу пазуху.

— Хай тобі грець! — знаючи його вдачу, Марія злякано зіскочила з постелі, метнулася до світла, а потім так загуркотіла рогачами, наче мала видобувати з челюстей печі не горшки, а весняний грім.

"Оце вже, практично, інше діло, — мало не посміхнувся Безбородько. — Ну, чиє зверху? Знала б трохи більше, не метнулася б, як ошпарена, до печі. Знаємо вас, мов облуплених". Він статечно роздягнувся, недбало кинув пальто на мішок з сушнею, яка пахла ще холодком: напевне, внесли її в хату пізнього вечора, і гримнув на стару:

— Чого босоніж гасаєш? З чийого б тільки розуму такою гарячою стала?

Жінка спідлоба зиркнула, блимнула на нього, намірилась відрізати, що тільки її чоловік ніколи під собою місця не нагріє, але передумала і мовчки поставила, як приплішила, миску перед самісіньким носом:

— Їж!

— Може, й ти пособиш?

— Почекаю снідання — недовго лишилося ждати, — затупотіла до ліжка.

— Як хочеш, коли до ранку не перепадешся. — В душі він святкував перемогу, і тому навіть спати лягалось веселіше. Але вранці жінка таки показала навіженнй норов.

Кожна людина має свою якусь слабість чи примху. Безбородько теж не був винятком поміж адамовими нащадками. Весною минулого року він був легко поранений у бік. Ця рана возвеличила його у власних очах і в очах партизанів. Лісове плем'я великодушно забуло, що Безбородько прийшов у загін лише тоді, коли запахло перемогою. Рана принесла чоловікові й урядову нагороду — медаль. Так чого ж було й далі не роздмухувати свою славу і раною, і нагородою? Отож при всякій нагоді Безбородько підтримував цю славу, наче між іншим увертаючи в розмову.

— Побували ми, практично, в різних і всяких бувальцях, скуштували,почому ківш лиха, коли командира було вбито, а мене поранено.

Або:

— Пополежав я тоді в крові, наче у весняній воді. І досі не віриться, як залишився живим.

Йому навіть чогось шкода стало, що рана почала швидко гоїтись, бо тоді люди менше можуть поважати його. Отож він і додумався продовжити термін одужання. Дядьки не раз дивувались, що в Безбородька таке вередливе тіло, дивувався на людях і Безбородько, та що зробиш, коли природа є природою і ніяка медицина ще не розкусила її до корінця.

От і сьогодні вранці, коли біля його будинку зібралися бригадири, він крізь прочинені двері гукнув Марії, що поралась на подвір'ї:

— Стара, де ти там поділася? Давай скоріше бинта для перев'язки.

— Для якої перев'язки!? — нахабно визвірилась на нього жінка. — Доки ти вже рубець той перев'язуватимеш? Чи не забагато честі для нього!?

У дворі раптом стало тихо, а потім громом ударив регіт. Безбородько мало не умлів од несподіваного безчестя, обличчя у нього стало таким, наче його тримали три дні й три ночі в квашеному перці. Отак, одним кінчиком дурного язика, можна злизати усі заслуги людини.

"Ну, хіба не прийдеш ти до хати, відьмо конотопська! Полетять з твоєї розумної голови пачіски, як пір'я із дохлої курки. Я тобі прорубцюю такий рубець, що надвоє язика перекусиш", — стискав у люті кулаки.

А Марія, коли почула сміх бригадирів, з острахом збагнула, що вийшов неабиякий пересіл, і одразу ж метиковано перемінила пластинку:

— Я тобі, Антоне, рану йодом зашмарую. Вже, повір мені, обійдеться без бинта. — Вивертаючи очі на людей, вона, красновида й заповзята, в накруглених вітром спідницях летить до оселі, не зачиняючи за собою дверей, твердо, мов прибиває, ставить дійницю з молоком і так починає бідкатись, щоб усі почули знадвору: — От лишенько моє, знову десь йод занапастився! Куди я втелющила його?

— Це ти можеш, язикате опудало! Подивись-но в миснику, — зобиженим голосом тягне Безбородько, якого хоч трохи утішає кмітливість жінки.

— Справді, у миснику! — Марія бере з підвіконня пляшечку, зиркає на двері. — Підіймай сорочку! — І, не глянувши на чоловіка, знову ставить йодла підвіконня.

Ні, таки жінка в нього ще не зовсім відьма, скоріше — відьмочка. Коли б їй тільки наполовину підрізати язика та вицідити з неї ревнощі, то ще були б з неї люди. Але все дно, як не старається тепер, її треба провчити.

І провчив би, хоч трохи, після наряду. Та саме над'їхав Тодох Мамура, і Марія, яка ненавиділа завгоспа, сьогодні запобігливо поставила їм сніданок, а сама нашвидкуруч прибралась, крутнулася перед дзеркалом і гайнула в сусіднє село до сестри, в якої не була більше року. "Бач, як одразу потягло на вигуленьки! Ну й хай. Обійдеться гостювання без неї".

Після першої чарки Безбородько запитав Мамуру:

— Як їздилось?

— Їздилось та возилось, бо діло йде — контора пише, — безжурно відповів Мамура, орудуючи щелепами, наче жорнами: під ними й кісточки хрумкотіли, як зерно.

— Все зійшло з рук?

— Все шито-крито, усе в самий акурат, хоч і сидить мені наш дільничний міліціонер ось тут, — самозадоволено засміявся Мамура, весело мугикнув:

Не гобіиман мене рукою,

Не називай мене своєю.

— Нікого не зустрічав?

— Ані лялечки.

— Це добре.

— Старався ж. Об'їздами кружляв, усе мило спустив із стаєнних коней.

— Скільки виторгував?

— Шість кусків! — поліз у кишені і викинув на стіл кілька пачок грошей.

Безбородько підозріливе обмацав очима увесь розпухлий виторг, що, видать, побував у різних сховах, поки потрапив на цей стіл.

— Шість. Не продешевив? — За цим питанням стояло інше: не обманюєш мене?

— Не продешевив, бо покупець теж знає, що привезене вночі дешевше цінується.

— Хай буде так, — кивнув головою Безбородько. — І о, практично, собі візьмеш дві тисячі. Шавулі відділимо тисячу, а решта — моє.

Мамура поморщився:

— Шавулі й п'ятсот вистачить з головою.

— Е, ні, в такому ділі не треба скупитися. Нащо свій чоловік має косувати на свого. Хай і він має інтерес, великодушно заступився за комірника.

— Голова у вас міністерська! — засміявся Мамура і запив похвалу самогоном.

Але сьогодні він і цією похвалою не влестив Безбородька.

— Міністерська, кажеш? — гостро зиркнув глибоко посадженими сірими з тінявістю очима. — А яка у тебе.

— Та куди моїй до вашої, —насторожився Мамура і тихіше запитав: — Яка гризота поїдає вас?

Обличчя Безбородька взялось заклопотаністю.

— Про худобу, Тодоше, треба щось думати. В печінках вона сидить мені.

— А що робити, коли ніяких лімітів не спускають? Хіба мало папірців писали?

— Папірцями не нагодуєш скотину. А тут ще Марко Безсмертний приїхав. Він як вчепиться за коні. то й ми копитами загуркочемо з посад. Ось, практично, про що треба думати. Бо ти ж знаєш Марка.

— Хто його не знає, — недобре насурмонилось гарбузисте обличчя завгоспа. —Учора деякі, мов на прощу, пішли до нього. Знаю, місили нас, наче тісто.

Безбородько похмурнів:

— Отож гляди, щоб і не спекли, мов тісто. Який не є наш колгосп, а без нього не солодко буде.

— Що и казати... — Мамура навіть чарку відсовує од себе. — І принесло ж того на костурах, а до нього йдуть, наче до апостола якого.

Вони обоє довго мовчать, думаючи про одно.

— Може б, до товариша Киселя заїхати, якесь порося відвезти, а він і виписав би сякий-такий нарядик? — згодом обережно випитує Мамура.

— Можна спробувати й це, а поки що берися за резерви — піди по людях. Сьогодні ж! Хтось буряка дасть, у когось розживемося картоплі чи сіна. Брати все треба тільки під розписку: вродить —віддамо.

— Аби взяти, а за віддання в мене голова не болить, — таки прорвалася злодійська вдача Мамури.

— Ти ще й ляпни комусь таке, — невдоволено поморщився Безбородько, — З кузні треба не спускати очей, щоб наші плуги не останніми плентались у зведенні. Заліза тепер вистачає — всюди війна порозкидала таке добро. Запас би треба якийсь зробити. Не думаєш ти над такими питаннями ні практично, ні теоретично. А головне зараз — худоба, коні. Аби хоч як-небудь дотягнути до паші та обсіятись.

— Через годинку й піду по селу, щось виходимо. До Безсмертного заходити?

А чого ж, і до нього зайди, взнаєш, яким духом дихає чоловік. Тільки самогонку сухим, чаєм заїж — Марко за що хочеш може вчепитися.

— Наднесла ж його лиха година із тієї війни. Хай би воював собі потроху та розживався на славу й ордени. — Мамура виказав те, що приховував Безбородько, засунув грошву поближче до душі та й вийшов на подвір'я, де сніги з-під хмар перехоплювали сонячне проміння. Кош підняли голови од опалки, і в сині їхніх великих очей, як на малюнку, загойдалися росинки сонця і здрібнілий до цяточки вид Мамури.

VIII

Коли Марко прокинувся, у задимленій землянці не було ні матері, ні Хведька, тільки біля діжечки, на якій стояв образ Георгія Побідоносця, шаруділо і лякалось свого шарудіння зайченя.

У відчинених дверях досвітнім павутинням вигойдувався дим, а назустріч йому пробивався такий сонячний пилок, наче він творився в пору яблуневих відцвітань. Із стелі прямо на обличчя упала краплина вологи і прогнала рештки сну.

"Добре ж спалося у рідної мами, неначе дитинство повернулось, — здивувався, що проспав схід сонця. Навіть у шпиталі, навіть після снотворного, Марко мало не завжди прокидався на світанку. —А тут одразу осоромився перед матір'ю і Хведьком. Що вони там роблять?"

Знадвору голосисто обізвався півень, гупнула сокира зойкнуло розколене дерево, потім почулись чиїсь кроки і обізвався голос Безбородька:

— Доброго ранку вам, тітко Ганно! Чи живі-здорові?— здивувався Безбородько.

— Та живемо твоїми молитвами і трудоднями, — неласкаво одказала матір.

— Чого ви такі сьогодні?

— А ти завжди такий.

— Хіба?

— Не пам'ятаєш? За цілий рік ти хоч раз отак, як нині, підійшов до мене чи запитав про моє здоров я?

— От чого не пригадую, то не пригадую. Вас багато, я один. А коли щось не так було, вибачайте... З празником вас — із поверненням сина.

— Спасибі на доброму слові.

— Одним "спасибі" не відбудете... Хоча б учора на

беседу покликали.

— Чого ж сам не зайшов? Мої хороми не так далеко від твоїх. Тільки твій палац уже над землею пишається, а мій глибше в землю входить.

— Тепер і ваш, як з води, вийде з підземелля. Марко — господар, та ще який! Чимсь, практично, пособимо йому, щось сам подумає-поворожить, ну, й вилізете з цього склепу, — розважливо говорить Безбородько. Здається, ніби його не гнівлять не дуже привітні слова матері, але натяком про допомогу він таки зм'якшує жіноче серце.

— Деревом треба зарятувати, — вже бідкається мати господарчими турботами.

— Допоможемо, розживемось на якийсь нарядик, аякже! Самі розуміємо практику!

"Лис усюди залишається лисом. Бач, як заходився влещувати матір", — посміюється Марко, прислухаючись до розмови.

— Здоров я ж сина, чував, не дуже, щоб дуже? — стеле співчуття Безбородько.

— І не дуже, Антоне. І снарядами шматували його, і ножами лікарі різали, як різники.

— Да, нічого не поробиш: війна війною, мало хто винесе з неї неподірявлене тіло, — але вже тепер у співчутті, як роса на павутині, зависають краплини радості.

Марко відчуває їх, спочатку дивується, а потім починає обурюватися:

"Надієшся, що я, покалічений, не буду тобі заважати? Чи не зарання радієш?"

— З нагородами ж, з орденами приїхав син? — допитується Безбородько.

— Не знаю, не бачила.

— Та що ви, тітко Ганно! Такого не побачити!? — вигукує Безбородько. — Невже нічого не висяювало, не бряжчало на його гімнастьорці?

— Не придивлялась. Я з нього, бідолашного, очей не зводила, — тихшає голос матері.

— І навіть якоїсь медалі не побачили? — удавано дивується Безбородько, а крізь подив пробивається радість.

— Навіть медалі, — спочатку бентежиться мати, а потім починає сердитись: —А чого в тебе, Антоне, за чиїсь медалі так голова болить?

— То до слова прийшлося, — гасить радість у голосі. — Як-не-як, друзяки ми з Марком, от і не байдуже... Ну, піду я, тітко Ганно.

— Може, друзяко, в наш палац заглянеш?

— Пізніше, пізніше прийду на посиденьки, бо зараз заніколилось: роботи, практично, до самої суботи, а від цього дня та знову ж до цього — і вгору ніколи глянути. Самі знаєте — село висить на плечах. Привіт передавайте Маркові, нехай скоріше видужує та не трудить зарання себе, бо він у вас непосидющий, — говорить з веселим співчуттям.

"Чого б йому так допитуватись про нагороди? Мабуть, у самого не густо їх. .Того й зрадів..." — догадався Марко.

В землянку з оберемком хмизу увійшла нахмурена мати. Побачила сина, прояснилась:

— Як спалося, Марку?

— Де ж може краще спатись, як не в рідної мами?

— А я такого була диму напустила, очманіти можна, — прикрила двері. — Безбородько приходив, розпитувався про тебе. Пособити вмитися?

— Якось постараюсь сам, — на одному костурі пострибав до цеберки з водою, а мати з жалем поглянула на скалічену ногу і щось зашептала до неї.

— Що ви, мамо, вишіптуєте?

— Та нічого, це вже від старості йде, тоді людині хочеться і на самоті говорити. Марку, а ти хоч якусь медаль маєш за свої битви і каліцтва? —"ніяково поглянула сину у вічі.

— Нащо воно вам? — засміявся Марко, вдаючи, що не чув розмови з Безбородьком.

— Так собі питаюся. Ти мені й без медалі гарний. — Більше мати ні словом не обмовилась про нагороди. Але на душі їй стало сумно: видать, обійшли її сина, як не раз обходили на віку. Аби ж менше різні міни та снаряди шматували його, більше заслужив би.

Умившись, Марко видибав надвір. Ранок одразу охопив його свіжістю і сонцем. Усе повітря було густо засноване майже невидимими нитями паморозі. Тільки вдивляючись проти молодого сонця, можна було помітити, як вони щедро розщеплювались на крихітні сніжинки-іскорки, творячи навколо невідчутну золоту метелицю. Так, це була справжня, але незвичайна метелиця, що сліпуче рухалась своїми шляхами і колами. Марко, любуючись нею, дивувався, чому .раніше ніколи не бачив, що може творити звичайна, сонцем підсвічена паморозь.

І тільки після цього почав придивлятися до села, захаращеного наростами землянок і скорботними пам ятниками печей. Але вже на згарищах лежали деревини, де-не-де піднімалися жовтуваті, наче з воску виліплені зруби, а за містком серед убозтва руїн пихатився великий будинок, до якого незграбно ліпилися прибудови.

"Оце, напевне, і є хороми Безбородька. За чиї гроші і проповзає під серцем за які заслуги будувався він?" злоба, а очі беруться гнівом.

Колись і Марко не раз мріяв, що прийде час — і нові, білі, немов лебеді, оселі розбредуться в зелених садках, щоб людина мала де відпочити, привітати гостей і навчати розуму дітвору. Хіба в нас не вистачить глини на такі хати, щоб проти них куркульські здавалися злидарськими? І це буде! Але він перший прямою наводкою вдарив би по тих хоромах, що виросли на шахрайстві серед злиднів, руїн і нестатків.

Щось неподалік зашипіло, Марко мимоволі здригнувся, але одразу ж збагнув, що це була не міна: пошипівши, заговорив гучномовець. Чоловік подибуляв до нього послухати останні вісті.

— Не поспішай так, Марку! З приїздом тебе! — збоку почув знайомий смішок і голос.

І от до нього статечно підходить прояснений взовні і підхмурений зсередини Безбородько, середній на зріст, доладно збудований чолов'яга, якого можна запам'ятати з першого погляду. На вузькуватому з упертим підборіддям обличчі господарює чималий, роздвоєний на кінчику ніс, зате сіро-тінявисті дрімотливі очі глибоко засіли в очницях, а над ними випнуті надбрівні дуги перегнули житні піддашки брів. Губи в чоловіка повні, смачні, про які говорять, що ними добре цілуватися або в церкві гасити свічки. А от великі відстовбурчені вуха підкачали: очевидно, за рахунок розміру вони витончились, і проміння проціджується крізь них, як через рожеве скло.

Марко гострим поглядом одразу схоплює все обличчя, на якому дивовижно поєднується владність і дрімотливість, всю сповнену гідності постать Безбородька, потім до краю дивується, відхиляється, а далі так заходиться реготом, що його аж перегойдує на костурах.

Збентежений Безбородько скоса зирнув на себе, потім поглянув на Марка, який навіть не відповів на вітання, знизав плечима й з образою на виду вичікує, що буде далі. Але, коли на темноті Маркових вій заколивались росинки сльози, він з подивом і зневагою випнув роздуті уста:

— Отак, значить, практично, і стрічаються друзі. Навіть "добридень" не вицідили, а вже насмішечки знайшли. Чимсь таким їмішним поснідав?

— Та ні, Антоне, — крізь сміх і сльози відповідає Марко, — я натщесерце регочу.

На довгих щоках Безбородька з'явилась якась чужа і зобяжева посмішка, а роздвоєння носа почервоніло.

— З якої б це радості так реготати?

— Не з радості, а з подиву: звідки на тобі тепер гусінь взялася?

— Гусінь!? Та що ти!? —вражено перепитав Безбородько і теж відхилився од Марка, прикидаючи в думках, чи він після всіх своїх поранень не позбувся тринадцятої клепки. — Якісь у тебе такі розумні насмішки, що я нічого толком не доберу. Де ж у такий час, коли ще сніг лежить, практично, може взятися гусінь?

— Про це я й сам питаюсь у тебе. Придивись гарненько до свого пальта.

Безбородько про всякий випадок відступив пару кроків назад, а потім глянув на своє пальто і жахнувся: три невеликих рожевих, з червоними голівками хробаки звивалися на його святковому одязі. Це було так мерзотно у перед весняну пору побачити на собі несподівану гидоту, що й обличчя, і вся постать Безбородька .пересмикнулися.

— Звідки вона, така напасть? — побоявся рукою скинути хробаків: а що, коли це трупожери?

Марко зрозумів Безбородька, заспокоїв його:

— Це плодожерка.

— Плодожерка? Не може бути.

— Придивись.

Безбородько спокійніше почав розглядати гусінь, потім змахнув її з пальта і пробурмотів:

— Звідки ж вона, практично, взялась?

— Додому часом з холоду не вносив сушню?

— Жінка вносила! — згадав Безбородько. — А я ще поночі кинув пальто на мішок. Ожила, виходить.

— Виходить, ожила. Сподобалося їй у твоєму палаці — там почула весну.

— Ну й перелякав ти мене спочатку. Аж. досі в ногах дрижаки гопака вибивають, — з полегшенням посміхнувся Безбородько.

— Якось у нас, Антоне, так завжди виходить: то я тебе, то ти мене лякаєш, — засміявся Марко.

— То минуле, довоєнне діло було. — Безбородько навіть рукою махнув, наче назавжди відганяв ті непорозуміння і незгоди, що були між ними. —Тепер люди навчились цінувати життя, дружніше жити. І ми за війну, практично, порозумнішали, гадаю, не буде між нами сварок і чвар. Коли я поранений лежав у шпиталі, не раз перебирав у пам'яті колишнє, не раз думав про тебе, згадував, як ми колись кат зна чого ворогували з тобою, і вирішив поставити хрест на тому, що було.

— А як зрішив? — здивувався і навіть зрадів Марко: а що, коли й справді Безбородько на краще ломить свою досить-таки кручену вдачу. Тоді варто пособити йому відсіяти грішне від справжнього.

— Так і вирішив, — правдивими очима поглянув на Марка. — І перед тобою винюся, бо чимало колись по злобі попсував тобі крові і по дівочій лінії, і по інших лініях, — понизив голос Безбородько. — Все наперед, по дурості своїй, хотілося вискочити, в чомусь обігнати тебе. А коли поранили, зрозумів, що це суєта суєт і всячеська суєта... Думаєш, я тепер хотів головувати серед такого безголов'я і розгардіяшу? Так всунули ж, запхнули, а тепер від критики не тільки вуха — вся душа в'яне, бо за що не подумай — того тепер нема. Труднощі на труднощах їдуть, труднощі труднощами поганяють.

Марко насторожився: пригадалась давня пісня Безбородька — він завжди все старався зіпхнути то на труднощі росту, то на труднощі п'ятирічок, то на труднощі сільської відсталості, а тепер ухопився за труднощі війни.

— А твої хороми теж на труднощах виросли? — очима показав на оселю Безбородька.

— От, бач, навіть ти камінцем жбурнув у мій курінь.

— Не по часу ти розмахнувся, Антоне, на таке будівництво, тому й летить це каміння.

— І даремне, братику. Тут ти чогось не домислив, — навіть спогорда сказав Безбородько. — Коли подумати по-справжньому, по-господарському, то нащо мені чи комусь, хто, звісно, може, переробляти одну роботу кілька разів? От, приміром, спочатку я збудую собі малу хату, як усі, а потім, через кілька років, доведеться ломити її і починати заново будівництво. Та чи не ліпше одразу будуватись на увесь свій недовгий вік і людям давати приклад: робіть, хто може, якнайкраще, зараз тягніться до світлої мети. То раніше було гасло: мир халупам, війна палацам. А тепер треба оголошувати війну халупам, щоб ставити добрі оселі.

— Гарної ти заспівав, та трохи зарані, — похитав головою Марко на демагогію Безбородька. — Зараз треба хоча б добитись, щоб люди не жили в плісняві з черв'яками і жабами. Оголошуй раніше війну землянкам.

— Це ти так думаєш, а я інакше, і не знаю, на чиєму боці правда.

— А ти в людей розпитайся, може, правда біля їхніх землянок ходить.

— Горе одне там ходить, — і собі спохмурнів Безбородько.

— То якось ломити треба його. Зерно готове' до посіву?

— Де там. Вважай, свистить у коморі.

— Чому?

— Ще восени різні плани переполовинили його.

— Чим сіяти будем?

— Тим, що є і що держава дасть.

— А коли не дасть? Безбородько розвів руками.

— Ну, братику, я не бог, щоб відповідати на такі запитання... Коли вивезли, то й привезуть... Не першина, — сказав твердо, знаючи, що тут не підкопаєшся до нього.

— А гній вивозиш у поле?

— Нема чим... коні ледве на ногах тримаються. Марко недобре поглянув на Безбородька.

— І ті не тримаються, на яких Мамура вночі возив прядиво?

— Мамура!? І ти бачив? —недоречно вихопилось у Безбородька, і знову щось чуже з'явилося навколо його очей.

— Напевне, бачив, коли питаю.

— Від твого ока ніщо не заховається, — вже спокійно цідить Безбородько. — Продавати возив прядиво, бо треба грошей, щоб прогодувати худобу.

— Чого ж по ночах, потайки, їздити?

— Е, це господарське діло: вночі прядиво має більшу вагу, а вдень підсихає, —переможно посміхнувся Безбородько. — А в тебе вже, певне, й закрутилось щось у голові? Ну, бувай, Марку, здоров. Заходь до мене. Коли почнеш будуватися, чимсь пособимо. Неодмінно. Для фронтовика ми із шкури вилузаємось.

Попрощавшись, Безбородько одразу почвалав до завгоспа. Той саме збирався з кабанистим, заволохаченим комірником Шавулою піти колядувати по людях.

— Повертайте, хлопці, сьогоднішній виторг! — одразу ж накрив мокрим рядном своїх вірних помічників.

— Який виторг повертати? — здивувались дрібнуваті зіниці Шавули, здивувався і його куций ніс, який намарно вибивався з хащів сивої, сизої і рудуватої щетини.

— А ти хіба не отримав своєї пайки? — тихцем запитав Безбородько.

— Тисячу карбованців?

— Атож.

— Так чого ж повертати? — занепокоївся і наче трохи поменшав Тодох Мамура. —Міліція пронюхала? Я ж усе робив без спільника і свідка.

— Найшовся свідок: Марко Безсмертний! — аж зашкварчав Безбородько. —Вже достукався, стукав би він своїми костурами в двері самого пекла.

— Почалось нове життя, — зморщився Шавула і кинув якусь лайку в свої заволохачені хащі.

IX

І райкові, й вечірні дороги чаять у собі таємницю, сподівання і жаль. І скільки не збираєшся у ті дороги, вони коливаються перед очима, проходять через усе твоє серце, насновують на нього надії, розмотують пережите.

Якась незбагненна сила й принада е у синім туманці .далини, він з дитинства бентежить і вабить тебе. І довіку здається, що за тим туманцем чи маревом далини лежить твоя найкраща сторінка життя, що там, у рамці росяних дібров чи синьооких луків, загубився такий закуток землі, який не снився і геніям Відродження, що, може, там по ранішніх чи вечірніх росах поспішає назустріч тобі твоє щастя.

І ранкові, і вечірні дороги завжди хвилювали Степаниду, як хвилювали її досвітні й вечірні зорі, як хвилювала сиза світанкова і рожева вечірня роса. Здавалося б, що таке роса? Звичайні опади, та й годі. А для селянської дитини, та ще з мрійною вдачею, — це чарівний початок світу, коли він з дійсності й казки розгортає зелену, росицею скраплену землю; це найкращі спомини, коли прокинешся у хаті і чуєш, як у розлогій долині тато косою підрізає ніч і на волю широко виходить блакитноокий світанок; це соромлива заплакана ромашка в святковім віяочку, і радість, коли ти сама, як ромашка, у білій хустинці весело ступаєш по травах, несучи снідання косарям; це ті перлові світанки, коли ти вже з росою і косариками вижинаєш посивіле жито або гребеш крихкий ячмінь і надійно поглядаєш на старших: чи не помічниця вам? Це ті сподівані, бентежні і найсвятіші вечори, коли хтось сидить біля тебе, у своїй руці тримає твою руку і не може вимовити ні слова. А ти чекаєш і боїшся його, того слова, що може сказати тільки пора кохання.

Невже це теж було? Чи наснилось отут у холодній дзвіниці, де над нею, Степанидою, як спомини давнини, обізвалися святкові дзвони? Жінка рвучко підводить голову, прощається з мовчазними нахололими дзвонами, прощається з руїнами школи, де зіщуленою пташиною колись пробіг рік її молодості, і засмученим поглядом дивиться вдалину, придивляється, як перламутровий ранок, червоніючи од напруги, викочує з-під краю землі підтуманене сонце.

— Що згадалося, сестро? Що бентежить тебе? — Григорій Стратонович посміхнувся тією ніжністю очей, яка буває ранком у лугового з росицею дзвіночка. Як їй колись, підлітком, хотілося мати ось такі очі!

— Для чого вони тобі? Когось чарувати не терпиться? — насміхався Григорій.

— Дурний, — червоніла вона. — І що ти тямиш?

— Та щось уже тямлю, але ніяк не второпаю: для чого цвітом рожі підмальовувати щоки? — дивився на неї своїми веселими самоцвітами.

І от скільки років промайнуло з того часу, скільки пережито, скільки разів її Григорій стрічав смерть і скільки разів сам когось карав нею, але очі в нього залишилися такими ж, як у дитинстві. Велике діло, коли людина має чисте сумління, коли ніякі тіні не каламутять, не збіднюють погляду. Одного разу навіть запитала його:

— Григорію, а не мучать тебе погані сни?.. Не приходять убиті?..

І він одразу'ж насупився, навіть з докором подивився на неї.

— Навіщо це, сестро, тобі?.. Люди, що сіяли жито чи тримали молот або книгу в руках, не вміють похвалятись убитими. Тільки необхідність заставила нас смертю спиняти смерть. А коли допитуєшся, скажу: ніхто не турбує моїх снів, бо я карав нечисть, ворогів Батьківщини. І тільки ворогів!.. Бачу, що й ти цікавишся таємницею слов'янської душі, як деякі буржуазні теоретики.

"Милий мій, милий", — шепче вона зараз тільки дрожем уст і надивляється на таке мужнє і таке по-дитячому одверте обличчя зведеного брата. Як вона любить його, здається, й рідна сестра більше не змогла б любити. І хоча це недобре, — вона ревнує ного до Катерини і журиться, що його одразу обсіла така сім'я. Хіба він дівчини не міг собі знайти?

Так, вона менш великодушна, аніж Григорій, нізащо не вийшла б заміж за вдівця з п'ятьма дітьми. Навіть коли б і вийшла з великого жалю до дітей, все одно не могла б прикипіти всім серцем до чоловіка, як прикипів Григорій до Катерини...

"Нічогенька, навіть славна братова, а все одно жаль брата", — уперто обзиваються ті самі думки.

А Григорій Стратонович дивиться на сестру, і його знову вражають її очі з двома цятками сумовитого осіннього сонця. "Це не тільки війна, але й скалічене материнство тремтить у тих краплинах осіннього сонця. Хоч як склалося життя, а дітей тобі треба, сестро. Дітей!" І він переводить люблячий погляд на постать Катерини, таку бажану, таку хвилюючу, що водночас хочеться до неї припасти, мов до найріднішої людини, і милувати, як жінку.

Дорогою загуділа машина.

— Твоя йде!.. — впевнено сказав Григорій, вийшов наперед і по-школярськи підняв руку.

Захеканий студебекер зупинився біля обочини, і сивочубий шофер з перев'язаним чолом коротко запитав:

— Куди?

— В Дубову.

— Гарне село. Де ж воно буде? • Степанида сказала.

— Тоді сідай, молодице, по дорозі. Оце все? — показав очима на маленьку валізку.

— Оце й усе!

— А веселуха там знайдеться?

— Знайдеться, — відповів Григорій.

— Тоді порядок у військах, — задоволене сказав шофер і смачно посміхнувся.

Степанида похапцем цілується з братовою, схлипує в обіймах брата і з його допомогою опиняється в кабіні.

— Марку Трохимовичу передати привіт? — шепче наостанку.

— Ой, що ти, Григорію! Молю, благаю, щоб ні слова про мене. Чуєш?

— Химерні ви люди, жінки, потайні.

— Слово честі, не скажеш?

— Слово честі. З чимсь ти криєшся від мене?

— От вчепився.

— Ну, не буду, — добряче сміється Григорій Стратонович. — Пиши, приїжджай.

— Влітку приїду.

І от рушила машина, гойднулась дорога, і гойднулися болі та спомини. Прощаючись із понівеченим селом, вона все придивлялась до вулиць і завулків, чи не побачить щось знайоме і чи не запримітить десь постаті на двох костурах. Але не Марка Безсмертного, а статечного Антона Безбородька вгледіла біля його палацу. Він, кудись несучи свою зовнішню поважність, як недобрий привид минулого, як недобра частка її судьби, майнув перед очима та й зник...

* * *

Колись молоденькою вчителькою вона приїхала в це село, що привітно мружилось у пучках сонця і нитях павутиння. Гандрибасті, з оголеними шрамами коні, які відслужили своє у кінноті, до дзвону клепали суху підосінню землю, залишаючи на ній синюваті півмісяці.

Вона задумано приглядалась до незнайомих вулиць, до незвичних ліс: вони або в'юнились, наче нагорблена вода на бистрі, або красувались досконалим вишиттям з червонолозу.

"Тільки справжні митці можуть зробити з якогось пруття таке диво", — подумала тоді і запитала візника: — Де ви стільки червонолозу дістаєте?

— З Китай-озера, — коротко відповів той, не випускаючи з рота надгризеної люльки.

Це слово приємно забриніло в її душі, перед нею принадно, як таємниця, почала відкриватись нова частка непізнаної далини. І вже ближчими ставали і хати, і вулиці, і завулки цього села, що купалось у теплих пахощах снопів, соняшників та яблук.

Яблуні тут заглядали мало не в кожну хату, де починалось життя, і, не сумуючи, стояли на цвинтарі, де кінчалось життя...

Одноногий шкільний сторож з бджолою в бороді довго, недовірливо розглядав документи, звіряв її роки з обличчям і невідомо чи з огудою, чи схвально сказав:

— Чи ти ба, таке мале, а вже панночка вчителька. Вона, зачеплена за живе класовою образою, так почервоніла, що аж в очах потуманіло, і з усією непримиренністю обрушилась на високого чолов'ягу, який був схожий на підгонистого вітряка з двома крилами:

— Не панночка, а просто вчителька? Ніколи не смійте мене так паскудно називати! Чуєте, ніколи! Бо інакше!.. — замахала своїми маленькими кулачками.

Сторож кумедно, по-сорочи, зиркнув на них і не розгнівався, а, навпаки, подобрів, лагідно засміявся:

— Ми на горе всім буржуям світовий пожар роздуєм? От які ми! Ви, бачу, задиркуваті, ніби шпачок, — підвів голову догори, де на плакучій березі висіла шпаківня.

— А ви їдучі, як... — в гніві не могла знайти потрібного порівняння.

— Доказуйте, доказуйте до самої решти, не сумлівайтесь, — підбадьорив її сторож і з-під розкішних вусів натрушував на підкучерявлену мідь бороди і захоплену посмішку, і сміх.

Чого йому так сподобався її гнів? Всякі люди бувають ва світі...

Сторож, розправивши бороду, виневолив бджолу і вже з пошаною простягнув документи:

— Усе в справності. Не прогнівайтесь, що так сказав навздогад буряків: хотілося знати, що ви за людина, з якого тіста зліплені, яким духом дихаєте — старосвітським чи вже нашим.

— Он як! А ви ж яким живете? — одійшла вона.

— Кавалерійським! У Котовського служив і воював, а тепер із школярами воюю, — скоса поглянув на шматок скрипучого дерева, що став його ногою. — На все село видзвонюю, щоб попа перемогти, бачите, який дзвін припасував?

Вона тільки тепер вгледіла, що на шкільному подвір'ї з високозведеної дубової перекладини капелюшисто звисав потемнілий дзвін, пудів на тридцять.

— Невже ви, Зіновію Петровичу, ним дзвоните на уроки? — запитала ошелешено.

Сторож ствердно кивнув головою:

— А хіба погано придумав для науки? Задзвоню — і всі люди знають, що революція вчить їхніх дітей! От воно як! Не подобається вам?

— Дуже подобається, дуже! — вигукнула в щиросердім захваті і одразу забулася про свою образу.

— От і гаразд, Степанидо Іванівно, — задумано подивився на дзвона. — І йому тут веселіше, бо не дзвонить на похорон. Все попівство завидує на цей дзвін. Не раз приїжджали різні і всякі, щоб якось вициганити чи виміняти його в мене. Не знають, що це мій найкращий трофей.

— Трофей? Де ж ви його взяли?

— Під Волочиськом відбив у білополяків. Це ще коли я на коні, як вітер, гасав. Були й такі часи... Ну, а привіз я його в село вже після шпиталю, де вкоротили мені ногу. На одному возі їхали. Саме обложистий дощ ішов, і дзвін перед новою службою так плакав, наче згадував усі душі, над якими востаннє дзвонив. А я тримав свої сльози всередині, не знаючи, як зустрінуся з родом, з дружиною, чи не поменшає у них до мене любові. Тоді я, 'дівонько, як і мій трофей, сумно дивився на життя: обоє ми були не на місці, бо що таке дзвін і вершник на підводі та ще й у соломі?..

Тепер вона іншими очима подивилась на сторожа, на школу, на дзвона, що нарешті знайшов своє місце, і навіть на соняшники, які розкішними золотими решетами пересівали сонячне проміння.

— А ви нашої першої трибуни ще не бачили? — пожвавішав Зіновій Петрович.

— Ні, не встигла.

— Неодмінно подивіться, —аж пирснув од задоволення. — Наш Марко Безсмертний наказав її зробити більшою і вищою, аніж у самому повіті. От ми й постаралися з хлопцями — таку вигилили, що довелося до неї сточувати дві драбини. Приїхало до нас начальство на Жовтень, і дехто побоявся дертись на таку хмарочінь, почали присікуватись до Марка. А йому, враженної вдачі, хоч би що: стоїть, підсміюється ще й рукою вгору показує:

— Піднімайтесь, не соромтесь, щоб і ви бачили далеко та високо, щоб і вас люди бачили на висоті! Тоді буде змичка.

— Інтересний ваш Марко.

— Таки інтересний. А тепер, Степанидо Іванівно, ходім — покажу ваше господарство, — запросив Зіновій Петрович.

Він показав невелику, на два класи школу, перед якою школярками в зелених платтячках стояли дві молоді топольки. А потім завів її у запустілу кімнату, де рештки дворянської розкоші й досі кривились на сусідство з молодими й дебелими плебеями. Тут біля розгородженого більярдного столу, сукно якого пішло на інші потреби, посміхались рожевими прожилками селянські міцноногі стільці, а під важеленною лампою з омертвілим вогнем і занехаяними купідонами дихав переліжним сіном новенький ясеновий тапчан.

— Ось і ваші хороми, призвичаюйтесь. Тапчанчик сам змайстрував, якраз по вашому зросту.

— Спасибі.

— Коли не маєте перин — ще внесу вам з якийсь оберемок сіна. Воно в нас як чай.

— Внесіть.

— О, тепер я бачу, що ви селянська дитина. А зараз ходімо вечеряти до мене. Хоч ви й не панночка, а поп'єте молока аж від графської корови, — і його підкучерявлена борода знову насочилася сміхом.

З шкільного подвір'я, обминувши чиюсь пустку, вони вийшли в невеликий садок. Тут на бездонках стояли дуплянки, накриті великими глиняними полумисками.

— Оце моє найбільше добро. — Зіновій Петрович рукою показав на вулики, що гуділи, мов крихітні вітряки.

— Бортникуєте?

— Полюбляю бджолу і дітей, щось у них однакове є. В чепурній хатині, що теж пропахла соняшником, яблуками і вощино.ю, їх привітно зустріла тітка Христя, беручка молодиця, з такою довірливістю на округлім виду, кирпатинкою і двома безжурними ямками біля неї, що від усього цього одразу робилось привітно на душі.

— Дитинонько, і ви вже вчителька? — сплеснула руками тітка Христя. — Та як же ви, такі тендітні, наших махометів будете вчити? А скільки вам років?

— Сімнадцять.

— Уже й сімнадцять! То чи ви хліба не вживаєте, чи наукою крепко нажурені?

— Не торохти, самопрядко, — перебив її чоловік. — Краще поворожи біля печі та столу, бо людина здорожилась — цілий день на спеці та на сухоїжі.

Тітка Христя метнулась до печі і застигла з піднятим рогачем: з вулиці, пробиваючись крізь лапаття соняшників, славно, під сухий перестук копит, полилася пісня про ті тучі громові, за якими сонечко не сходить, про тих ворогів, через яких милий не ходить.

— Як гарно співають у вас, — припала до старосвітського, вверх підійнятого віконця на чотири шибки.

Бездонки — підставки для дуплянок.

— Це Марко Безсмертний і Устим Тримайвода виводять, — з гордістю пояснив Зіновій Петрович.

— І прізвища незвичні у вас.

— Запорозькі. Там чоловіку давали таке прізвище, яке він сам заробив. Світив пупом — називали Голопупенком, думав головою — ставав Голованем або Розумом, а думав чимсь іншим — і те місце турбували, — повіками погасив задоволену посмішку, а вона випурхнула на куточках уст.

— Ти вже наговориш, безсовісний, усякого такого. Хоч би вчительки посоромився на капелинку, — обурилась тітка Христя, а ямки біля її кирпатинки і зараз весело жмурились і розжмурювались. — Тебе в тому Запорожжі небезпремінно Язиканем чи Брехачкою назвали б.

— Запряла свою нитку, — махнув рукою на дружину. — Таки гарно співають наші хлопці?

— Дуже славно, як срібло сіють. А хто ж вони — Безсмертний і Тримайвода?

— Марко, вважайте, — найвища влада, голова сільради, а Устим — голова комнезаму. Така вже парубота, хоч напоказ, хоч під вінець з красунями веди, — похвалив хлопців сторож.

— Все за бандитами ганяються, а бандити за ними, — запечалилась тітка Христя.

— У вас іще водяться банди?

— Не перевелись і донині. Ми недалеко від кордону живем. Засилають вороги усяку погань, щоб своя не вивелась. У нас тут орудували і Гальчевський, і Шепель, і Палій. Самі за кордон, як щури, повтікали, а корінці позалишали по різних закапелках. Доберемось і до них!.. О, чи не до нас ідуть хлопці! — радісно вигукнув Зіновій Петрович і теж висунув голову у вікно.

Заскрипіли, широко відчинились нові ворота. Два вершники легко скочили з коней, прив'язали їх до обори і, пригинаючись під пагіллям вишняків, пішли до хати. Ось і стали вони на поріг, з карабінами за плечима, однакові на зріст, але один із них, темнолиций, був схожий на вечір, а другий, золоточубий, — на ясний ранок.

— Добрий вечір добрим людям на весь вечір! — проспівали обидва і засміялись.

— Добрий вечір, Марку, добрий вечір, Устиме. А я думаю, кого мені бог на вечерю несе, — аж воно — начальство. На банді були? — заторохтіла тітка Христя.

— На банді. А це чиє довгооке дівчинятко прибилось до вас? — запитав чорнявий.

— Це, Марку, нова вчителька. Така молодюсенька, а вже всю науку пройшла!

— Та пройшла всю науку? — весело зиркнув на немешне вдалось пройти. — Рівно підійшов до столу. — Може, познайомимось?

— Степанида Іванівна, — соромлячись, невміло подала руку чорнявому. Він злегенька, наче пір'ячко, зважив її у своїй, а потиснути побоявся.

— Марко Трохимович, а мій побратим зветься Устимом Васильовичем, перший комуніст і найкращий парубок на всі довколишні села — вродливець, та й годії

— Та що тц наговорюєш, — зніяковів Устим, що й справді був гарний, неначе з якоїсь картини зійшов. — Оце вчителька одразу й подумає, які тут хвалькуваті люди проживають. Ви не дуже слухайте Марка. — Устим теж підійшов знайомитись, а вона запитала Безсмертного:

— На кого ж ви вчились?

— Теж на вчителя! Мало не перебив ваш хліб, —білозубо засміявся Марко. —Тільки вчився я трохи інакше, аніж ви.

— А як же? Марко, заглядаючи їй у вічі, присів на краєчок лави.

— На давні роки я мало не вченим став: закінчив аж церковноприходську, —в скошених куточках очей пробилось лукавство. —З неї подався в іншу науку: ходити за чужими волами та плугами. А у вісімнадцятому, підпарубчаком, прямо з наймів на чужому коні утрапив до партизанського загону. Там усякого було: часом з квасом, часом з водою, часом з перемогою, часом з бідою. Як прогнали за Збруч Петлюру, командир нашого загону, на моє щастя, став секретарем губкому. Викликав якось мене перед свої очі, запитав, чи я не голодний, і, як у загоні, наказує:

— Поїдеш, Марку, вчитися! Досить тобі шаблею орудувати — пора стати студентом! Я засміявся:

— Оце знайшли скубента, що й ділення забув.

Командир строго подивився на мене:

— Ділення ти не забув: шаблею ділив і відділяв правду від кривди. А тепер наукою захищай правду. Байдики бити я не дам тобі. Завтра ж з'являйся у технікум! Завдання ясне?

— Ясне!

— Повтори!.. От і гаразд. А в ремінці зарання попробивай нові дірочки, щоб стягувати живіт. Наука не любить череватих, і хліба на неї даємо в обріз. Та й будь здоров! Коли припече, заглядай до мене.

Дорогою я повторяв ті слова, як вірш, і вже бачив себе студентом. А перед своєю хатою й возгордитися встиг новим назвиськом, та нікому ні словом не обмовився про нього.

Вранці я начистив рештки своїх чобіт сажею, одягнувся знизу в трофейну німецьку, а зверху в австрійську одежину, все це привершив парубоцьким з пружиною картузом, прифасонився перед дзеркальцем, поклав у торбу хліба і яблук та й де бігцем, а де й так, рвонув до міста. В технікумі якась миловида дівчина одразу спровадила мене до завідуючого. Той з усіх боків оглянув мою одежинку, чмихнув разів зо два, запитав, чи вмію читати-писати, яке моє ставлення до світової буржуазії і чи міцний в моєму тілі дух до науки.

— Дух, кажу, в тілі міцний, а от під знання в голові не оралося і не сіялось.

Тоді завідуючий засміявся:

— Облогом лежав мозок? То краще уродить! Тепер уяви, що на тебе вся наука з усіма гегелями дивиться, і доведи, як може вчитися дитя революції. Доведеш?

— Доведу! — відповів я, з трепетом відчуваючи, як до мене підступає ота наука з невідомими гегелями.

— Старайся, Марку, — підбадьорив завідуючий. —ЧуВу що шабля твоя блищала в боях, як блискавка. Тепер бажаю, щоб розум, коли він є, заблищав... —А на чоботи можеш на вокзалі заробити: ми посилаєм студентів вантажити цеглу.

Отак я став студентом, почав старатися. Як засів за книги — дні й ночі висиджував.

— І висидів чоловік аж три місяці, — посміхнувся Устим.

— Три місяці і сім днів, — серйозно.поправив Марко. — А потім з студентської парти знову взяли на банду, далі довелось головувати. І от якось живе наука і Гегель без мене, а я без них, — хотів жартом пригасити біль, але зітхнув і вже мовчав увесь час.

А десь тижнів через три, змарнілий і блідий, він пізнього вечора, похитуючись, прийшов до школи, де вона чманіла над різним книжковим мотлохом, залишеним українськими січовими стрільцями і просвітою.

— Що з вами, Марку Трохимовичу!? — зойкнула тоді. — Нездужаєте?

— Гірше, Степанидо Іванівно, набагато гірше, — скинув карабін з плеча.

— Що ж трапилось? —обімліла вона. —З Устимом нещастя? Не знайшли?

— І не знайдемо. Нема вже Устима.

— Як нема? — ще не зрозуміла, але жахнулась вона.

— Убили бандити. Замордували.

Тепер Марко Безсмертний був чорним, як ніч. Заточуючись, підійшов до першої парти і довго вдивлявся в глибину темного класу, наче чогось шукав у тій глибині. Охоплена жалем, болем, вона не могла сказати ні слова, а в нього тіпались уста, теж темні, наче обведені вугіллям.

— Устиме! — покликав друга, покликав своє дитинство, а потім напівобернувся до неї. — Дозвольте, Степанидо Іванівно, подивитись на його парту.

Вона мовчки підняла над головою п'ятилінійну без скла лампу, а він поволі пішов поміж старими облупленими партами, ддо пахли яблуками, сухим хлібом і прив'ялим жолуддям.

— Невже нема її? — сіпнулись уста, коли обійшов увесь клас. — Перед вами дячок учителював, ледацюга був. Він старі парти пиляв на дрова. А хіба їх можна пиляти? Це ж не дрова... Так я думаю недовченою головою?

— Так, Марку Трохимовичу. Парт не можна пиляти.

— Отож... Воно варто й списочок завести, хто на якій учився. Це потім комусь і згодиться чи й вам, коли старшими станете. А дров привезу, поки що не до цього було.

— Може, ця парта у другім класі?

— Справді, може, винесли туди. — Марко болісно провів рукою по чолу і знову пішов поперед неї, тьмяно освітлений тремтливим вогником.

В другому класі він знайшов стару тримісну парту, знайшов на ній поміж іншими вирізане своє і Устимове ім'я.

— Ось тут ми сиділи, плечем в плече, душа в душу. Ви не знаєте, що то за людина була, яке в неї серце було! — Марко ще хотів щось сказати, але, охопивши голову руками, заплакав, і сльози його закапали на ту парту, за якою тепер сиділи інші діти, теж плече в плече, душа в душу.

Вона ще не вміла утішати людей у горі, подивилась на Марка, схлипнула, хоча ніяк не могла уявити, що на світі вже нема того з кучерявим, як хміль, чубом хлопця, схожого на ясний ранок.

Через якийсь час Марко, досадуючи на себе, зривав сльози із вій, але не міг зірвати: насочувались нові і знову падали на ту парту, де від їхнього дитинства тільки й залишились ножем вирізані імена.

— Ех, Устиме, Устиме! — кілька разів кликав до себе Друга і наче докоряв йому, що він так рано покинув і добру, і страшну землю. Неждано він запитав іі:

— Чого ви думаєте нацчати дітей?

Вона знизала плечима:

— Читати, писати, арифметики.

— І це треба, дуже треба, а найбільше — навчіть їх любові. З ненавистю, злобою ми, старші, якось покінчемо. А дитячі сердечка мають бриніти любов'ю, наче деревця весняним соком. Вчіть їх людяності, добру. Ви щасливі — ви вчителька. Зрозумійте це.

— Я розумію, Марку Трохимовичу.

— Так, так, це я для себе, бо теж думав бути вчителем, перо, а не шаблю тримати в руках, — спохватився вія і вже іншим, одерев'янілим голосом сказав: — Запам'ятайте, як закатували Устима. Це і вчителька повинна знати... В сусідньому селі у нього була дівчина-сирота з того наймитського роду, що все має: і вроду дівочу, і здоров я, і руки золоті, та не має щастя і чобіт. Цієї зими ми випадково зустріли її босою біля криниці. Глянули спочатку на посинілі дівочі ноги, що сповзали з накипілого льоду, потім на дівчину, знов на ноги, скочили з коней — і до її господаря. Тоді ми з нього не тільки чоботи, але и душу витрусили б. При нас озулася дівчина в нові чоботята і вклонилася нам у пояс. І так уклонилася, так приклала руку до серця, так подивилась відкритими, як світ, очима, що Устим за ворітьми, ще не сівши на коня, схвильовано шепнув мені:

— Оце, брате, й моя судьба! Шукав хазяйські чоботи, а знайшов судьбу!

—Причинний! — знаючи його вдачу, вигукнув я. — Ти ж навіть пари слів не зв'язав із нею!

— Так судьбу зв'язав.

— А може, вона тебе не полюбить?

— Поговори мені... Я глянув на неї...

— Ну, й що?

— А вона на мене.

— Та й на мене вона дивилась.

— Ет, кривий ти на очі, та й годі.

— Їй, певно, й роки не вийшли?

— Почекаю.

І чекав її, свою зірку вечорову. Сам їй пошив червоний кожушок, щоб мала в чому вийти на люди. Оце тепер, восени, збирались побратися. Я мав бути старшим боярином. Та присочила куркульня. Серцем чую, що виказав.Устима господар дівчини. Він до цього часу не міг простити нам інаимичці за ті проклятущі чоботи. Обміняв їх на душу. На лузі, коли Устим повертався од своєі безталанниці, застукали його бандити, розрубали повздовж до горловини і всю середину засипали землею і житом за те, що відрізав землю і забирав куркульський хліб. Після, катування прикопали Устима біля Китай-озера поміж кущами калини. Ми довго не могли найти його. Аж сьогодні люди побачили, що на лузі поміж калиною чомусь проросла смужка жита. По цьому пам'ятнику і відшукали Устима.

Охоплена жахом, приголомшена безоднею задичалої підлості і силою життя того житечка, що проросло з людини, вона припала до тієї ж парти, на якій колись лежали Устимові руки, й невтішно заголосила.

В журбі обоє просиділи до опівнічної години, аж поки в дверях не з явилася постать Антона Безбородька, голови споживчого товариства. З темряви, не розібравшись, що й до чого, він здивовано крізь сміх викашляв:

— А тут наче досвітками пахне. Швиденько познайомились, — і осікся. Знічено підійшов до тієї тримісної парти, де було вирізано і його ім'я, верхи сів на своє колишнє місце.

І це ж тоді образило більше, аніж його дурний сміх.

"Цей і на домовину сяде. Марко б ніколи так не зробив... Три імені — три судьби..." — подумала тоді, з неприязню глянувши на вузькувате, з роздвоєним носом і глибокими очницями обличчя Безбородька.

Наступного дня вдруге ховали Устима. Над його домовиною печалились люди, ридала босонога наречена, а на його могилі Марко посіяв житечко, щоб проростало воно не з людини, а з землі.

Отак уперше побачила вона по один бік себе смерть, а по другий життя. Це був не звичайний похорон. Щось невимовне, легендарне, нерозвійне стояло біля неї, шумувало з одного краю прапорами, а з другого померхлими корогвами. Молоді хмуроокі хлопці з карабінами за плечима, зореносні чонівці, босонога наречена, дітвора на огорожі й яблунях, зерна жита на могилі і м'ясомордий причет позаду людей — все це перевертало її душу. І вона тільки тут починала розуміти, що таке народ, життя, розуміти його не з прилизаних, інтригами і сюжетами наелектризованих чи коханням натоптаних книжок, не по вбранню, не по рисах красивих і некрасивих облич, а по трудній босоногій історії, що творилася біля неї...

Х

Одразу ж з поминального обіду Марко обвішався гранатами і з карабіном за плечима пішов у ліси. Через кілька днів він височив у Літинській Синяві банду, яка загуляла в лісовій оселі дукача Онопрієнка. Марко сам увірвався в хату, гранатами перебив, перекалічив бандитів, перехнябив оселю і підірвав себе. Непритомного, в своїй і чужій крові, — його повезли в лікарню, зробили операцію й оббинтували всього, неначе ляльку... Вона, Степапида, прийшла навідати його. Марко посміхнувся одними очима, показав рукою на своє завивало і ледь чутно прошепотів:

— Гарний?

— Найкращий! — мимоволі вирвалось у неї.

— Та що ви! Мавпа мавпою, самому гидко дивитися на себе, — пустив добрячу усмішку під бинти і вже серйозно запитав: — На могилі Устима були?

— Була.

— Зійшло житечко?

— Зеленіє.

— От і все, що залишилось після чоловіка, — зітхнув і вже нескоро спитав: — А його ж безщасну Марію бачили?

— Ні, тільки чула, що вона перейшла жити до Устимових батьків.

— Отак і дочекалися старі невістки... Життє! — засумував чоловік. — А яке подружжя було б... голубів пара...

— Що вам лікарі кажуть?

— А що їм казати? Лежи, мов колода, та їж із ложечки, як дитя. Отак і осінь пролежу. Тут самі ліки та спарена кров пахнуть, а в селі зараз... — та й не доказав, бо саме в палату зайшов Безбородько в новому англійському френчі, синьому галіфе і чоботях на рипах. В руці він бережно, наче незахищене світло, ніс лискучий ремінний картуз з гудзиком посередині. Пишаючись дорогою обновою, Безбородько не знає, як йому найкраще стати на видноті и де себе посадовити. Здавалося, що він і до лікарні прийшов, аби тільки гнути фасон. Розставивши ноги, театрально став посеред палати і співчуттям прикрив якусь свою радість.

—То як тобі, Марку, тут проживається? — І, не чекаючи відповіді, бережно здмухує пилинку з картуза.

Безсмертний пекучим поглядом зміряв Безбородька і його одяг.

— Ти, Антоне, збираєшся балювати чи свататись?

— От і не вгадав, братику, — самозадоволена посмішка розповзається по вузькуватому виду. — Чимчикую до тебе прямо від городського кравця, він хоч і дере, та вміє голкою грати, мов смичком, — вигнувся, оглядаючи одежину з боків. — Галіфе не мале зробив?

— Кинь порося в кожну кишеню, — побільшає, ще й музика без смичка вищатиме.

— Обійдеться без музики, — одразу насупився Безбородько, не знаючи, куди подіти картуза.

— Гляди, чи обійдеться, — на щось натякнув Марко. Безбородька пересмикнуло від цих слів, наче задихаючись, розкрив рота, щоб відповісти, але промовчав. І далі вже сидів у палаті, мов осіння хмара.

З лікарні вона присмерками поверталася з Безбородьком на кооперативній підводі. Зручно вмостившись на рядні, щоб не замастити новенький одяг, Антон Іванович і сяк і так упадав біля ней і все просив пригощатись "монпансьє" рибкою. Ці дрібні кольорові рибки він Прямо пригорщею виловлював із кооперативного мішка, демонструючи свою гостинність. В лісі Безбородько притих, зіщулився, занепокоєно зиркав на всі боки й немилосердно батожив коні, а коли вони вискочили в чисте поле, знову став балакучим і заповзятим. Про Марка він заговорив із співчуттям, але з огудою.

— Кому потрібне таке геройство? Теж знайшовся післяреволюційний індивідуаліст-терорист. А не краще було б колективно оточити банду і рознести її на пух і пір'я. Жаль, жаль чоловіка, але дуже безрозсудний він, у всьому безрозсудний, гарячковитий. І все попереду хоче бути, а колектив, масу недооцінює. Ще не втямив своїм черепком, що вік героїв пройшов. Про це і в "Інтернаціоналі" співається: "Ні цар, ні бог і ні герой". От як воно, практично, має бути.

В той час ходили різні теорійки про героїзм, і вона, по молодості і недосвідченості, не знала, що відповісти Безбородьку, який стояв за масовість у всьому. Правда, виявилось, що сам Безбородько в боях з бандитами ніколи не брав участі, бо працював по іншій державній лінії. Нападався він і на тяжкий Марків характер:

— Він, окрім себе і Устима, нікого не терпів. Такий норов має, що на десятьох вистачило б. Як упреться, наче стовпець у плоті, нічим не поворушиш, хоч кіл на голові теши... Ви не знаєте, як його по-вуличному називають?

— Не знаю.

— А ви коли-небудь чули казку про Марка Проклятого?

— Чула. І книгу таку читала.

— Так от і нашого Марка за характер поза очі називають Марком Проклятим.

— Бог з вами, Антоне Івановичу! Що ви, пробачте, верзете про таку людину! — аж скрикнула вона.

— Не я ж вигадував таке прізвисько — село, — почав оправдуватись Безбородько. — Ну, що б там не казали, та хоробрості від Марка не відбереш. Це, звісно, штука як кепська. Але треба мати миЛосердіє й до інших. А він його, — стишив голос, — навіть до дівчат не має... всюди герой.

Останнє найбільше вразило, насторожило її, і чомусь защеміло тоді дівоче серце. Правда, спочатку вірила и не вірила, але через якийсь час про це, наче ненароком, почула від хитрющого, з горшкуватим обличчям крамника споживчого товариства. І поговори потьмарили образ Марка, бо вона дівчурів ненавиділа усією пристрастю дівочої душі. Але ж чого тоді так поважають Марка і Зіновіи Петрович, і тітка Христя? Розпитатися б у них, так що вони подумають про неї? Та про Маркове прізвисько вона якось заговорила з тіткою Христею, яка мало не в усьому стала її повірницею. Молодиця одразу накинулась на невідомого ворога:

— Плюньте в самісінькі очі якійсь мармизі, моєю слиною плюньте. Крейдою шпурніть у писок тим, хто Марка називає проклятим. Це так в'їлися у нього дукачі-горлані і всяка шантрапа, дубило б і гнуло їх на чортове обіддя! Наш Марко не проклятий, а Безсмертний! — стояла гнівна й червона, а на завзятому виду жмурились і розжмурювались химерні ямки.

Від цієї лайки й захисту їй стало тепліше на серці.

Працювала вона у дві зміни. Роботи й мороки було багато. Чимало батьків до заморозків не посилали дітей у науку. Не вистачало книг, зошитів, олівців, а чорнило учні робили з дубових яблучок-гавлюшок або з бузини, заправляючи його іржею і наваром дубової кори. Вона й не зогледілась, коли впала зима. А з першою метелицею прийшов до неї помарнілий, але веселий Марко. Від нього ще пахло ліками і, тим незрівнянним повівом сіна, коли до нього від першого вологого снігу ненадовго повертаються пахощі літа.

— Степанидо Іванівно, добрий вечір вам. Не замерзаєте в своїх хоромах?

— Дров привезли, — чогось зраділа вона, хоча й знала, що Марка треба остерігатися.

— А ви коли-небудь бачили таке диво: метелицю й зорі?

— Одночасно метелицю й зорі, хіба таке може бути?

— Ходімте — поглянете.

Вона, в чому стояла, вибігла вслід за Марком на необгороджений ганок, поглянула на небо, але з нього трусився сніг, а зірок не було видно.

— Почекайте трохи, призвичайте очі, — заспокоїв її Марко, ї вони обоє почали дивитись угору. Через якийсь час метелиця наче притихла і крізь зріджену сітку сніжинок вона справді побачила кілька зірок. Але одразу ж свіжий повів сніговиці засувоів їх, а потім знову відкрив.

— Як гарно! — вирвалось у неї.

— Атож! — ясніло і його обличчя. , "Невже він міг бути безжалісним і зрадливим?" — ворушилась та сама, задавнена думка.

Марко, не помічаючи її допитливого погляду, довірливо говорив далі:

— Як я люблю, коли зоряно-зоряно в небі, коли в полях під зорями світліють, мов річки, дороги, а соняшники прямо від зірок перехоплюють росу, спросоння лопотять нею і нанизують на свої пелюстки.

Вона зачудувалась його мовою:

— Ви, Марку Трохимовичу, вірші не писали?

— Та писав, — неохоче признався він.

— І щось виходило у вас?

— Напевне, виходило, бо один вірш, проти міжнародної контрреволюції, навіть у губкомівській газеті надрукували. А хтось у нашому загоні візьми й пусти чутку, що я звідкись переписав той вірш. Я тоді скипів гнівом, знайшов напасника і почав доводити своє авторство кулаками. Але той партизан зі своїм дружком обмолотили мене, як снопа. Ну, тоді й подумалось мені: "Коли так б'ють письменників, ще й оббріхують їх, то краще покинути це діло", — засміявся Марко. — Тепер на писання не тягне, а вчитати хочеться побільше, люблю, коли різні картини проходять перед очима.

— І які ви найбільше любите картини?

— Гоголівські. Там усе якось живим виходить, наче це й не в книзі написано. Тарас Бульба — це Бульба, а чорт, що хапає місяця під різдвяну ніч, — це справжній чорт, а Плюшкін — це наш куркуль Саврадим, який навіть перед богом гасить свічку, щоб потім поставити її перед сином божим. У лікарні я в свою волю начитався, від цього й одужав швидше. У вас чогось цікавого не знайдеться?

Він пішов од неї з книжками, а в голові їй лишив хитке снування, по ньому кониками-стрибунцями скакали здогадки: хто ж такий насправді Марко? Чи одчайдушний запорожець з "Тараса Бульби", чи потаємний сільський джигун? Тієї ночі він приснився їй Левком з "Майської ночі", а Безбородько — однооким головою. І забреде ж така дурість у сон, що й наяву страхаєшся, і дивуєшся, і не знаєш, що воно й до чого. Та й гарним же був Марко над ставом, тільки замість шапки в нього була будьонівка. Але і в сні дівоча душа тягнулась до нього і опасалась його...

Кожна дівчина, виглядаючи своє кохання, сподівається, що воно в неї буде "найкращим, і жде його з відкритими на весь світ очима, з відкритою душею і тією милою самовідданою довірою, що часто й розтоптує дівочу долго. Отак і вона виглядала до Марка своє кохання, а насправді воно чи передчуття його прийшло з тривогою, острахом, болем і тоскною невідомістю. А тут ще, на лихо, й Безбородько почав учащати до школи, розпухириться усіма кишенями англійського френча й неймовірно великим галіфе та й почне говорити і про політику, і про школу, і про музику, хоча сам навіть на балалайці не бренькав. У розмовах він завжди був самовпевненим і похвалявся своїми зв'язками аж в окрузі. Марка ж називав другом, але час од часу кидав на нього такі вуглячки, що від них вона вся починала горіти.

У великій тривозі і все одно у великій надії зустріла вона свою вісімнадцяту весну. А вона прийшла в громах льодоходу, в буйній повені і в такому цвітінні рясту, що здавалось, наче само небо шматками упало в ліси. На великдень саме зацвіли сади, вакханалія вишневого цвіту прямо-таки приголомшила її, а найбільше дивували величезні, мов столітні дуби. подільські груші — вони білими горами підіймались над селом і, здавалося, підводили його ближче до сонця чи місяця й обтрушували на нього пташиний спів.

На Великдень святешно одягнені люди гуляли на цвинтарі. Малеча товкалась крашанками чи бавилась на дзвіниці, дівчата вели короголі й співали веснянки, парубота грала в довгої лози або верниголови, а старі люди прислухались до щебету й гомону молодості. Пішла й вона на цвинтар, щоб почути й запам'ятати ті веснянки, яких не знала.

Пташиними крилами і чарами кохання шумували вони над нею, поглядали очима весняних квітів і таємничого ромен-зілля, що привертає до дівчини милого. І тисячу років тому так само хтось виглядав своє кохання, як вона тепер, хтось питався матері, як треба чарувати любого: чи лісовим корінням, чи карими очима, чи чорними бровами, і проливав сльози, стелячи постіль нелюбу. Столітні настої пісенного кохання наморочили голову, прадавні сподіванки входили в сьогоднішні, наче це їй виспівувались і радощі, і муки любові. Але неждано в цей поетичний відгомін старовини увірвались інші мелодії — обізвалися постріли і крики.

Широкою примайданною вулицею, одстрілюючись, утікали бандити, їх рідким ланцюжком наздоганяли чонівці, і серед них був Марко Безсмертний. Недалеко від церкви високий і дебелий бандит підняв обріза, показав на людей, щось крикнув, і всі бандити кинулись на цвинтар, змішалися з великодньою юрбою і люто почали обстрілювати чонівців, які розгублено зупинилися: не стріляти ж у людей. Вперед вискочив Марко Безсмертний, підняв руку з карабіном, який ще димівся, і крикнув, наче у дзвона вдарив:

— Гей, люди, лягайте на землю!

За одну мить натовп упав, оголюючи бандитів, і вони, як очманілі, кинулись утікати із цвинтаря.

За кілька хвилин прошумів над нею бій, уламок людської боротьби за щастя, за майбутню пісню людей і навіть за стародавній поетичний відгомін, що згодом перейде на сцени і в книги... І тільки затихли постріли за селом, у селі знову стрепенулися пісні про кохання, розмай-зілля і працю. І знов у цьому вона бачила ходу історії, колесо якої не в силі зупинити ні куций бандитський утинок, ні куці мізки різних батьків, які й досі продавали Україну одразу кільком державам, хоч на словах і розпиналися за її самостійність.

Ці думки снувались під голосну веснянку, що бриніла в широкому танку і в душі, а серце не раз поривалось далеко за село, де й зараз, напевне, Марко б'ється з бандитами. Тільки б живим зостався він!..

Кроковоє колесо

Вище тину стояло,

Много дива видало.

Чи бачило колесо,

Куди милий поїхав?

За ним трава зелена

І діброва весела.

"І там, куди він пішов, зелена трава, коли б тільки не почервоніла вона... "Кроковоє колесо вище тину стояло..." Отак, тривожачись, мовчки співає вона про кроковоє колесо, а він рухає колесо історії. "Любий мій... Ой, що вона, дурна, тільки думає собі? "Кроковоє колесо-о вище тину стояло..."

— Подобаються вам наші веснянки? — підійшов до неї Зіновій Петрович Гордієнко. Від святешно одягненого бджоляра віяло ранньою пергою і пахощами свіжої землі.

— Чудесні вони, чудесні, мов із дівочої душі вийняті.

— Як славно сказали ви, — здивувався і зрадів Зіновій Петрович. — Вірите, ми їх у Котовського співали! Та так співали, наче самі з весни виходили... Запишете їх на ноти?

— Неодмінно запишу.

— Марко їх дуже любить. Іноді, на самоті, і в сільраді курника їх. Пережитки, як говорить Безбородько.

— Як тепер Марко Трохимович? — в тривозі поглянула на підкучерявлену бороду чоловіка, в якій, здавалось, неодмінно має заплутатись бджола. Але там не було комахи, а лежав пелюсток вишневого цвіту.

— Вже повертаються хлопці додому, все в акурат, — заспокоїв Зіновій Петрович, а потім по-сорочи, як умів тільки він, зиркнув на неї. — А тривожитесь потроху за Марка.

— Звісно, тривожусь, — хотіла сказати спокійно, але одразу ж спаленіла.

— Ну, це и добре, доню, — тепло, з лукавинкою посміхнувся чолов яга. — Може, в свій дзвін ударю і чарку вип'ю на чиємусь аесіллі.

— Ой, і що ви говорите? — аж зойкнула вона. Зіновій Петрович засміявся:

— От і спікся на одній щоці один рак, а на другій — ще один.

— Що ви тільки вигадуєте...

— Те, що збоку видно. Та "

Вона не знала, що відповісти, і розгублено опустила голову:

— Ге, що збоку видно. Та не соромтесь. Кашлю і любові не втаїш. І, натрушуючи смішок на підкучер явлену мідь бороди, весело подибав до своїх бджіл.

А увечері до неї прийшов Марко з вишневою гілочкою за церемонією'. Він якось незвично поглянув на неї, незвично посміхнувся, наблизив свої очі до її очей, і вона з лячною радістю збагнула, що перед нею стоїть її доля.

— Які ж ви сьогодні гарні, Степанидо Іванівно.

— Тільки сьогодні?

— ї раніше Теж... І стрепенулись ви зараз так славно, як вишенька, що має зацвісти. — Вийняв з-за церемонії вишневу гілочку і поставив у глиняний глечик, де одцвітали блідаві й рожевощокі невістки.

— А нащо ви зломили? — строго очима показала на відчахнуту, з росинкою глею гілочку.

— То вітер, Степанидо Іванівно. Я цвіту не псую. Його теж любити треба.

Марко одразу чогось нахмурився, зів'яв, попрощався й пішов. А незабаром забрів Антон Безбородько. Він побачив вишневий цвіт, ревниво скособочив розпухлі губи, на яких тремтів горілчаний дух.

— Марко приніс?

— Марко, — знехотя відповіла, не бажаючи мати посередника ні в домі, ні в душі.

— Проворний, нічого не скажеш... Не говорив, практично, що цвіт треба любити? — напустив на свій вузький вид жалостивість до неї.

— Казав, — одразу насторожилась вона, а біль ударив під саме серце. — Або що?

— Та нічого такого, — якось таємниче відповів Безбородько, сів на парту, і всі нашиті кишені френча заворушились на ньому, неначе краби.

— Говоріть, коли почали.

Безбородько закинув ногу на ногу, похитав головою:

— Вам скажи, а ви йому передасте, тоді він і дихнути не дасть мені. І так він має роботу: підкопується і під мене, і під мого крамника.

— Слово честі, все буде поміж нами.

— Навіть слово честі? — задумався на якусь хвилину. — Тоді глядіть!.. Недобре кажуть про Марка. Правда, може, це хтось і намарнословив.

— Чи марнослівство, чи правда — кажіть! — наказала вона, хоча й відчувала, як терпнуть ноги, як мліє душа.

— Було б що говорити. Ви бачили наречену Устима Тримайводи?

— На похороні бачила її, — в передчутті чогось поганого мало не зойкнула вона.

— Еге ж, вона там була, гарна така дівчина. Так учора Марко в лікарню завіз її.

— Щось трапилось? — ледве вимовила, а спиною обперлась об шафу з книжками.

— Еге ж, трапилось: дитя має народити.

— Ну, й що?

— Та й нічого, діло житейське. Але чий це буде вишневий цвіт — ще невідомо.

Вона застогнала, почуваючи, як на велетенському колесі закружляли і школа, й земля. "Кроковеє колесо вище тину стояло..." — нестерпним болем вривались чиїсь голоси... Зупинися ж ти, колесо муки.

І воно послухалось її, але на душі було так, наче туди хто жабу вкинув. Хотілось накинутись на Безбородька, та стримала себе: а що, коли й таке може бути?

— Ви переживаєте? Вам погано? Як ви зблідли! От лишенько! — забідкався Безбородько. — Не треба, Степанидо Іванівно, так близько все брати до серця. Може, це все й брехня. Чого люди не наговорять. Язика не треба ні позичати, ні купувати.

Він почав шукати воду, а вона, мов підкошена, сіла на стілець. За вікном знову обізвалась трепетна веснянка, в ній було і сподівання любові, і ромен-зілля, і милий, який з'явився ще до того, як закипів корінь любові. Все це було у пісні, але не в неї.

Вона взяла відчахнуту вишневу гілочку і викинула В за вікно.

А через кілька днів у родині Тримайводц вона побачила безщасну матір, побачила й дитя, що буде викованим, тільки без хмелин чуба, Устимом. В честь батька його теж нарекли Устимом. І тоді якась полегкість прийшла в дівоче серце, хоча вона й вирішила більше ніколи не думати про Марка.

Та цього ж таки вечора, коли на леваді приземистий молочний туман вбирав у свою основу срібні місячні оризки вона лицем в лице стрілась на кладці з Марком.

— Ой! — зойкнула з несподіванки, ступила назад і мало не шубовснула в річечку.

— Отак і викупатись можна, — засміявся і взяв її за руку. —Перенести?

— Перенесіть, — неждано для себе випалила й відсахнулась од Марка, але вже було пізно.

Він, як вітер, підхопив її на руки, під нею гойднулась кладка, схлипнула вода, а над нею у велетенському небесному колесі закружляли зорі. "Так от яке воно, кроковоє колесо", — завмираючи, подумала тоді, і увесь світ млосно закружляв навколо неї.

Марко вискочив на берег, заглянув їй у вічі, тісніше пригорнув до себе:

— Уже не відпущу!

— Що ви, Марку Трохимовичу! — тільки тепер перелякалася, вириваючись з парубочих рук. Ти одразу стало так страшно, мовби летіла у безодню.

Марко мовчки опустив її на землю, і вона похнюпилась перед ним, наче школярка: боялась його і все одно чекала від нього найкращих слів.

— Степанидо Іванівно, ви знаєте, що я люблю вас? — нахилився над нею схвильований і суворий.

Під кладкою скинулась риба, в лугах озвався деркач, у полях протуркотіла підвода, і зовсім недалеко стрепенулася дівоча пісня, сповнена надії і жалю.

— Справді? — сказала зовсім не те, що думалось сказати в такому випадку.

— Справді. Ви, певне, й не помічали цього?

— Не помічала.

— А я ще в лікарні закохався у вас... Отам зійшлися мій біль і любов. Та, видать, ви анітрохи не кохаєте мене...

— Не знаю, Марку Трохимовичу, —і правду, і неправду, — збентежено сказала вона.

— Я так і думав... Напевне, ви не моя доля.

— Чого ж?.. Ніхто долі не вгадає, — тихо заперечила, і він з надією поглянув на неї.

— Подумайте, Степанидо Іванівно, подумайте, зважте, потім скажете... Люблю вас, як душу, — обома руками потиснув їй руку і зник у темряві.

"Чудний який... Чому б іще було не постояти, не сказати якогось слова. Милий..." — Стояла в тумані під зорями, а потім пішла по тій самій стежині, якою пройшов він, думаючи, що не раз наступає на його сліди...

Думалось недовго їй; за один вечір, мов цвіт, розквітло усе те, що збиралося давно. І другого дня вона радісно відчула себе нареченою.

У солодкому тумані, у шелесті найкращих слів і хмелі перших поцілунків промайнули передвесільні вечори. Простеньке, небучне весілля мали одгуляти вони після закінчення учбового року. І от надійшов нещасний день її весілля. В школу до неї під'їхав у англійському френчі і в ще більшому галіфе Безбородько, і вони обоє стали чекати жениха. Але він не приходив. Безбородько красномовно кілька разів стукав нігтем по склу цибулистого, з американського золота годинника, а вона червоніла й полотніла у різних найтяжчих здогадках, вбирала в себе невиплакані сльози, які боялась показати при сторонній людині. І відчувала, що любов її, мов поранена птиця, б'ється в останніх муках.

— Вже і їсти хочеться, а Германа все нет, — показав свою ученість Безбородько. — В Марка все може бути. Я, здається, вам колись натякав... Піду на розвідини.

Обмітаючи двері своїм галіфе, він вийшов з оселі, безнадійно махнув рукою хурщику і зник за хатою. Повернувся обурений і аж зелений од злості.

— Оце розжились, Степанидо Іванівно, на женишка собі! Яке тільки бездум'я погнало вас до шлюбу? Ще до весілля, практично, маєте шанобу, а потім, глядіть, щодня буде бридня! Подумайте: йому корова дорожча кохання. Всього сподівався, а цього — ніколи.

Вона вже нічого не могла сказати, лише німотно, самою скорботою допитувалась у Безбородька: "Що ж і за що таке сталося?" А він, вдоволений своїми передбаченнями, всіма рухами, кроками, словами, ніби чаклун, кам'янив їй серце, тіло і втискав у кригу, у темінь, де й надії нема на добре передчуття чи почуття.

— Корову ж цієї ночі в якоїсь удовиці вкрали. Вдосвіта кинулась вона, розтелепа, до Марка шукати запомоги. А йому що? Весілля в голові? Без ваганини, практично, натягнув, пробачте, штани на себе, нагана в руку і, навіть без сорочки, рвонув по слідах за злодїйнею. Та я в такий святковий день свою власну корову подарував би отій дурепі, щоб не відходити од молодої. Так чи є в його розумному баняку і крученому серці хвч якась мализна любові!? —Він подивився у вікно і зловтішне тицьнув пальцем: —Ось, подивіться і погляньте — іде герой, та не з молодою, а з коровою!

Болем вивертаючи очі, вона побачила на вулиці Марка. Але якого? В одних штанях, заляпаний багнюкою з голови до ніг, він поволі вів тельбастеньку, теж заболочену корову і щось весело розповідав людям, які півколом рухались за ним.

Його веселість громовицею вибиває рештки її любові і переповнює все тіло найгіршими підозрами і риданням. Вона вже не бачила, як щасно, з яким нетерпінням поглянув Марко на її вікно. Не всилі стримати сльози, що одразу бризнули на весільне з ромашками плаття, метнулась по кімнаті, схопила валізку, щось запхнула в неї.

— Антоне Івановичу, благаю, хай ваш хурщик одвезе мене до станції.

— Як маєте ще до шлюбу ось таке шанування, то хай, практично, везе без проволоки, — боком одвернувся од неї Безбородько. Вона зів'яла, чужа серед квітів свого весільного плаття, закапаних не росою, а сльозами, сіла на воза, втікаючи од свого кохання, од своїх найкращих і найтяжчих днів, од того крокового колеса юності, що в кожного по-своєму кружляє...

* * *

І от випадок знову привів її на сліди минулого. Ідучи до брата, вона гадала, що з роками розгубилися всі почуття. Та вийшло не так. Літа як вода, — їм нема вороття. А втрачені почуття, мов птахи, повернулися, закружляли над давнім гніздом, спасаючись заглянути в нього...

"А чому було й не стрітись із Марком? — водночас побачила перед очима і чорнявого, мов надвечір'я, парубка, і літнього, з сивиною чолов'ягу на костурах... — "Кроковоє колесо вище тину стояло, много дива видало..." Та, певне, Марку, не стільки ти бачив дива, як саму смерть", — знову пожаліла і своїх молодих років і пошкодувала, що не побачилась із Марком.

XI

Тепер Григорієві Стратоновичу здається, що й серед тисячі людей він розпізнав би кроки своєї Катерини. Своєї!.. Хоча нема в її ході юної легкості, скрадливого чи сполоханого перестуку, але є в ній зворушлива нерішучість, що наче вимовляє, як, завмираючи, спасається і тремтить 'жінка над своїм коханням.

А вона таки й тремтить над ним, вірячи й не вірячи, що і вдовина доля може зустрітись із щастям. Чи не минеться воно, мов нетривка сітка золотого дощу, що не напоює землю, а тільки залишає на ній рясноту сліз?

З темряви печаллю і ніжністю дивиться жінка на свого другого мужа, який інколи здається їй сином. Тоді вдалині оживав перший чоловік, а всю душу охоплювали страждання: чи мала вона право на друге одруження, на другу любов? І навіть п'ятеро дітей, які б гибіли на вдовиних достатках, у такі часи не могли захистити її, і ніхто в світі не міг струсонути холодні краплини болю, що обнизували її, як обнизує роса нерозвите дерево. Що ж, інші жінки простіше дивляться на любов, любощі, а вона й досі чаїть у собі почуття провини і перед людьми, і перед Григорієм, і перед першим мужем.

У такі тяжкі години вона себе збоку бачить пересадженим деревом, що й само не знає: чи прийматися, чи всихати йому. Отаке її вдовине щастя, як сонце поза хмарами, і чи довго воно світитиме їй?..

Наполохані думки забігають та й забігають наперед і зупиняються перед тією безоднею, що лякає кожну жінку, яку горе зробило вдовою: чи не збайдужніє, чи не одкинеться од неї друга любов?..

Почуття Катерини в якійсь мірі передаються Григорієві, якого й досі дивує глибока сором'язливість у коханні дружини. П'ятеро ж дітей має вона, але й досі залишилась чистою, мов дівоча сльоза. І ні спалаху, ні тіні жіночої пристрасті чи вдоволення ніколи не побачив у її рухах і на її обличчі. Тільки материнством, тільки ним і в ньому то сумно, то насторожено, то вперто жила вона, і все погане не чіплялось до неї, як болото до білої лебідки. І чого сумніватись тобі? Вже за одні коси, за один голос ти достойна любові, кохання... Вродяться ж такі слова у глибинах людської душі, мов зорі на віях ночі. І хіба це не чудо, що кожен по-своєму знаходить любов і кожен по-своєму кохає?..

Тільки чому в стількох людей кохання так схоже на перелітну птицю: майне крилом над твоєю весною, струсить з того крила кілька світосяйних росинок чи сльозин та й зникне за тими обріями, де хмари бредуть, мов старці, та й залишить для обіднілої душі життєву необхідність чи життєвий тягар... Щось подібне і в нього було після історії з Оксаною. Але ось негадано прийшла і до тебе твоя запізніла весна, прийшла несподівано, мов злива, і щедра, мов злива.

Він їхав до Катерини лише з однією думкою: чимось пособити їй, щоб не запухали з голоду діти. Вони одразу потяглись до нього: старшим хотілося якомога більше знати про бої, а менших приваблювали його партизанські цяцьки: автомат, пістолет і німецький кортик.

Катерина ж тоді сторонилась його, і на її чолі увесь час при ньому вперто і наполохано тремтіли складки. Хоча вона без спочинку вилася біля свого виводка, важкуватими і легкими руками пригортала їх до самої душі, сидячи, засинала над ними, та в очах її світилася замкнена жіноча самотність. Він помічав, як ця самотність твердіше окреслювала її повіки, я. робила менш рухливими невигаслі очі, накладала на обличчя скульптурну виразність. Хоча це було жорстоко, але йому не раз спадало на думку, що Катерина зараз схожа на той образ, який виходить із каменя або входить у камінь, щоб із нього без слів і сліз говорити про людське горе і знівечену любов.

Якось його в Катерининій оселі розшукав скульптор Колісниченко, дебеляга, з стіжком розкуйовдженого волосся і бездонними очищами; йому від природи пасувало жити між брилами каміння. У партизанському загоні він почерком розгніваного Мікеланджело зривав залізничні мости і пишався цим руйнуванням, як пишався колись першими творіннями своїх рук, спочатку називав їх геніальними, а далі — бездарними. Тепер у сусідньому райцентрі він мав реставрувати свою найкращу довоєнну роботу: щаслива мати з дитям над водою.

Війна з-під ніг скульптури забрала воду, осколком скосила голову матері, а осиротіле нерозумне немовля і досі посміхалося довоєнною посмішкою, страхаючи нею людей. Зваживши на час і на зміну своїх смаків, Колісниченко хотів дати інше обличчя матері, і він занадто вимогливо добирав типаж і добрати не міг.

— Ось тобі справжній образ, — показав йому очима на Катерину, яка в напівтемряві босою ногою гойдала колиску, а руками ворожила біля клаптя парашутного шовку, щоб пошити з нього сорочечку.

Колісниченко професійним оком зиркнув на вдову, підійшов до неї, поглянув на її шитво, погомонів трохи, а потім повернувся до столу й тихо, навіть із захопленням, забубонів:

— Божественний типаж! Чи не можна, Григорію, і мені тут квартирантом стати? Ох, і типаж, але, на жаль, не оптимістичного звучання, а це — недолік. Бачиш, як тіні і складки підрізали її життєрадісність, сміх.

— А тобі після такого лихоліття неодмінно треба на камені різати материнський сміх? — обурився він. — Саме такий образ і зачепить за живе людей, які пережили війну. Чи тобі й твоїй спілці потрібний відомчий ентузіазм і плакатна посмішка?

— Це ти вже загнув, братику, не читаючи статей деяких мистецтвознавців. Вони, живі, хоч і рідко посміхаються, та з мертвого каменя вимагають побільше сміху, — розреготався Колісниченко, потім замислився, знову підійшов до вдови і, придивляючись до неї, почав допомагати шити сорочечку немовляті...

Скульптор таки послухався пораті і не помилився, не помилився й він, повіривши, що Катерина його суджена.

А почалось воно зовсім несподівано й просто. Якось надвечір'ям, коли сонячні відблиски прокладали на морській зелені небосхилу золоті мости, він від партизанамірошника привіз пошивку муки, що пахла і грозовими полями, і теплом млинового каменя. В сінях, скидаючи її з плеча, побачив на порозі Катерину, вірніше її розплетені косища і дві завислі сльозини в нерухомих очах. Оті дві коси, дві сльози і стали містком до великого кохання. Слався цей місток неймовірно швидко, як усе швидко робиться у війну.

В передосінній вечір він пізно повертався з наради. Сонне село так тремтіло в тихому місячному сяйві, що здавалося, наче хати, і сади, і журавлі потроху переходили з одного місця на друге. Він любив цю мінливу таємничість вечорів, коли розпухлий соняшник місяця осипав і осипав своїм химерним цвітом усе, що знаходилось під покрівлею неба.

Біля плоту, по якому плелися з цвітом і плодами гарбузиння й тичкова квасоля, він побачив Катерину. В сполоханій грі тіней і проміння вона здавалась висіченою з каменя, і тільки в очах її тремтіла місячна роса. Жінка почула ного ходу, тісніше притулилась до тину, а він збентежено зупинився напроти неї. Чомусь здалося, що такий самий вечір і така сама зустріч з Катериною вже були в нього. В тиші він чув, як гупало його серце, але стояв, наче заворожений, без жодного слова і руху.

Нарешті Катерина у благанні підвела руки, і він побачив, як у її очах з місячної роси набиралися сльози.

— Що з вами, Катерино Павлівно? — запитав, наче прокинувся од сну.

— Григорію Стратоновичу, — боляче заклекотав її голос, мукою узялось її привабливо заокруглене обличчя, — вам треба їхати од нас.

— Їхати? — підсвідомий острах зчавив його серце і почав руйнувати в душі виплекану за останні дні радість. — Я вам надокучив?

— Не надокучили, — запнулася вона, — але так треба...

— Чому?

Вона опустила важкуваті руки, одвела од нього погляд і ледве чутно промовила:

— Бо я соромлюсь вас, а це вже недобре.

— Невже соромитесь? — він чогось аж зрадів.

— Хіба ж не видно?.. Не можна вам і вдові бути під одним дахом, — печаллю, тривогою і хвилюючою жіночністю обрисувались її повні трепетні уста.

І його потягнуло до них, потягнуло до її важкуватих рук, що безвільно звисли донизу, до її плечей, до стану. Він, здається, лише тепер збагнув, скільки прекрасного є в жінці.

— Ви боїтеся поговору? — запитав хрипко, вже розуміючи,. що не може жити без Катерини, без її очей, її уст, її брів і ось цих сонних грудей, на яких так добре лежати дітям.

Вона похитала головою:

— Ні, поговору я не боюсь. На мене ніхто ніколи не тицяв пальцем.

— То чого ж ви? — їв нього, як у неї, глухішим стає голос.

— Так ліпше буде, — підвела на нього правдиві і скорбні очі, з яких от-от мала обірватись місячна роса чи сльоза.

Він рукою хотів торкнутись до них, але жінка, не зрозумівши його, поточилась назад, обдала його теплою хвилею кіс, що якось одразу темною повінню впали їй на стан, місяць заграв на тій повені, і він руками, душею потягнувся до цієї повені...

"Дві коси, дві сльози", — і зараз у думці, наче вірш, повторює Григорій Стратонович, а сам відчуває, як жінка у ваганні зупинилась біля церковних дверей" як з темряви .приглядається і надивляється на нього. А він робить вигляд, що прикипів до книжки, бо хіба ж не приємно, що такі очі вірними зорями тягнуться до нього, наче моляться на такого вченого чоловіка.

І при згадці, що Катерина вважає його дуже вченим, він мимоволі починає посміхатися.

— Григорію, ти кому посміхаєшся? — низинно, з незбагненними переливами клекоту й дзвінкості питає вона. Щось є в її голосі і від хвилі, що плещеться-схлипує, і від співу, коли він завмирає. Йому здається, що Катерина не говорить, а творить свою мову, бо ніколи не вгадаєш, які звуки проб'ються в її наступному слові. Він був закоханий і в її голос. Часто, прокидаючись уночі, йому хотілось розбудити дружину, щоб почути її нерівний співучий клекіт. Навіть сміх у неї — незвичайність: кожного разу бринів інакше. Інколи, одриваючись од зошитів або книг, він прохав її:

— Катерино, засмійся.

— Ти що, Григорію? — дивувалась вона, а в очах займалися такі загадкові вогники, які теж здавалися відкриттям, але й страхали його: що іще нерозгадане таїться у них?

— А тобі шкода засміятись?

— З якої б радості?

— З тієї, що є такий сміх на світі. — І справді, мав насолоду від нього і від тих двох борозенок, що від підборіддя вибігали на щоки, і дивувався, чого не подарує вигадлива природа людині в свою добру годину творчості...

Григорій Стратонович підводиться з обсмаленого стільчика, радо йде назустріч дружині.

— Питаєшся, кому посміхався? Відгадай!

— Де вже мені відгадати, — простягає до нього важкуваті й такі милі руки, але одразу ж боязко опускає їх донизу — згадує, що в церкві.

— Посміхався твоїм думкам.

— Моїм думкам? — Подивом озивається не лише клекіт голосу, а вся її глибина. — Хіба ти чув, коли я увійшла?

— Аякже! Ще чув, як ти з землянки виходила, як вулицями й завулками йшла.

—Знову насміхаєшся, — закохано і вдячно дивиться на свого мужа і не вірить, що він назовсім її. — Але скажи по правді: чув, як сюди прийшла, як дивилась на тебе?

— Звісно. Як я міг не почути такого?

— І прикидався? — більшають Її очі, що в темряві здаються чорними, а насправді вони ясно-ясно зелені, як весняні листочки, зволожені росою, соком і краплинками сонця.

— І трохи прикидався.

— Он ти який! — так нижчає її голос, що він, здається, бринить в усьому тілі, як гудіння у дзвоні. — А про що ж я думала?

— Про те саме: що маєш дуже вченого чоловіка. Вгадав? — сердечно сміється він.

— Таки вгадав, — чудується Катерина, чу дуються соковиті, переповнені зморшками уста, молодиця красиво підводить угору повне округле плече. — І все насміхаєшся наді мною?

— Тільки трошки, бо твоє непорозуміння про мою ученість недовчену приносить мені одну приємність. Я теж падкий на шанобу, наче муха на мед.

— Смійся, смійся. А мені, буває, аж страшно стає, що ти так багато знаєш, а я нічого не варта, — припала чолом до його плеча, і тепер він уже на хвильку здається їй не сином, не мужем, а рідним батьком, до якого було так хороше притулитися головою.

Григорій поклав руку на хустку, з-під якої вибивався пахучий сніп волосся дружини.

— І про себе, і про мене вигадуєш по доброті своїй... Що я? От мене вчили учителі! То справжні були праведники в будьонівських шапках! — обвів поглядом святих. — Спасибі їм, що людиною зробили мене. Де вони тепер?..

— І ні про кого з них не знаєш?

— Світ великий, дороги широкі. Розійшлись по них мої праведники, тільки про двох і знаю: один командував дивізією, а тепер після важкого поранення працює головою облвиконкому, а другий робить аж у ЦК.

— Ти б хоч написав їм.

— Незручно, щоб не подумали чого...

— Отаким точнісінько Іван був: усе міг. а тримався у тіні, щоб люди не подумали чого. А цим, Григорію, і користуються різні хамуваті пролази... Вони й на стіл вилізуть, щоб себе показати.

— На стіл ще не біда, а от коли вони в душі влазять і починають їх толочити... Ну, як у тебе справи по відділу будівництва і реевакуації з богоугодної дзвіниці?

— Ми вже зовсім перебрались у землянку. Зовсім! — радісно і журно посміхнулась Катерина.

— Та що ти!? Коли ж встигли? Там хтозна-яке безладдя творилося, — здивувався Григорій Стратонович.

— Для тебе усі-усі старалися. Навіть найменший не писнув, ніби розумів. Ходімо ж, подивишся.

— Спасибі. Ходімо. — Він хоче пригорнути дружину, але вона відхилилась: Григорій знову забув, що знаходиться в церкві. — І як тобі нова оселя?

— Нічого. Стеля над головою є, тільки все одно капає з неї. — Згадалась та, вже продана, хатина, яку добрими зеленими руками, неначе колиску, погойдували ясени. І стало жаль і давньої оселі, і ясенів, мов близької рідні.

Григорій Стратонович бере автомата, розбухлого портфелика, задмухує світло й плечем в плече йде з дружиною, яка одразу ж притихла — лячно стало в темній церкві. Надворі аж зітхну лося з полегкістю, і вона притулилась головою до мужа.

— Це що за ніжності перед самою дзвіницею? — забурчав наче невдоволено, зупинився, поцілував дружину, а вона зітхнула. — Чого ти?

— Боюсь, що спливе оце, наче сон, — сумовито призналась вона й притулилася до нього, руками охопила його плечі, а свою голову опустила мужу на груди.

— Ну, що ти, кохана! — До його любові приєднався і жаль: — Навіщо тільки сумне бачити попереду.

— Бо так воно часто й буває в житті. Надивилась я на це, Григорію; спочатку вуркотіння й любощі, а далі — чого не буває: байдужість, неприязнь чи й сльози.

— Хай ні одна не проллється у тебе, — обома руками підвів її голову й поцілував очі, брови, міжбрів'я.

— Милий мій, милий, — заклекотів її голос, і вона тепер уся стояла перед мужем, як саме кохання.

— Отак і забулись про вхідчини, — напівжартівливо промовив він і поглянув на дзвіницю. — Може, з такої історичної нагоди вдарити в усі дзвони? Хай сходяться до нас добрі люди.

— А чим ти їх будеш частувати? — набігла тінь на прояснене обличчя Катерини. — Хоч би хлібина чи якийсь кришеник сала був на столі.

— Так зате ж картопля є! А сіль яка? Чого печалитись? В лісах це здалось би розкошуванням! То вдаримо в дзвони? Я вмію! Хлопчаком не раз вителенькував усячину. Сам дяк мені за це вуха обривав, але й хвалив за талант. — Григорій Стратонович насправді підійшов до дверей дзвіниці, але Катерина обхопила його по-чоловічи міцними руками.

— Досить. Іноді ти буваєш наче дитина.

— От і розберися, що ти за одно! — сказав ніби з образою. — То вченим величаєш, то докоряєш дитячим розумом. Коли ж ти правду мені говориш, а коли і лукавиш?

— Люблю тебе, — тихо загуділа у відповідь.

— І зараз викрутилась, — провів рукою по її міжпліччі, що різкуватою лінією вигиналось до стану. І стегна різкувато виділялись у жінки, неначе одштовхувались од стану, але вся її постать була сповнена такою своєрідністю і жіночою принадою, що мало хто не заглядався на неї. Григорія це радувало, але іноді й бісило, коли чиїсь очі більш звичайного паслись на постаті дружини.

Коли подружжя підійшло до землянки, там саме погас вогник, зате зчинився неймовірний шарварок.

— Що тільки ці пустотники витворяють!? — стривожилась Катерина.

— Напевне, у піжмурки почали гратися, бо воля: ні мене, ні тебе нема.

Але невдовзі у віконцях знову блимнуло світло, поколивалося якусь хвилинку і погасло.

— Діти, що ви тільки робите? — гнівно стала на поріг Катерина.

— А ми нічого, мамо, не робимо! — одразу ж загомоніло кілька голосів. — Засвітимо каганець, а він гасне, засвітимо, а він гасне, бо з стелин вибивається вітер і хукає на світло, — показали і губами, і коловоротом рук, як вітер задмухує сліпачок.

Катерина сама засвітила мигунець, але вітер одразу ж вигнув пелюсток вогню донизу. Жінка мовчки, з докором, подивилась на стелю, прикрила дражливе світло рукою, перенесла в інше місце. Тут менш віяло, і вогнищ, здригаючись, почав освітлювати бліді, але веселі обличчя дітвори і вогке убожество землянки, яка на сьогодні вважалася мало не розкішшю.

— Гарну маємо оселю. — Григорій Стратонович, приховуючи посмішку, серйозно розглядається довкола. — Навіть піч є, і запічок, і лежанка, тільки пашні нема на печі. Ну, діти, як вам тут живеться?

— Добре, тату! Страшно добре! Мама навіть до картоплі уволю хліба дала! О! —різними голосами закричала з усіх закутків дітвора.

— От яка у нас сьогодні щедра мати. Почубитись на новому місці ще не встигли?

— Встигли, тільки трошки!

— Василь мені головиць дає! То дайте йому бобу, — заремствував малий Степанко.

— А чого ти без мами лізеш до хліба? їв же сьогодні, як молотник! — баском гримнув Василь на нерозумного братика.

— Зараз, діти, іще поїсте, — посумнілим, з усмішкою Поглядом перелічила дитячі голівки.

На застеленому свіжою полотняною скатертиною столі з начищеної гільзи снаряда ніжно проглядав пучок сонних, ще запечатаних підсніжників і гілочка ліщини, вкрита вже розпухлими сережками. Це були перші весняні квіти. Вони одразу нагадали Григорію і дитинство, і партизанські весни, коли вісники їх — підсніжники — проростали між гільзами патронів чи стояли в гільзі снаряда у його землянці.

— От і дочекались весни, — підніс квіти до обличчя, вдихнув їхній свіжий земляний повів. —Хто назбирав?

— Я, тату, — обізвалася зеленоока, як і мати, Люба. — Це для вас, бо ви їх любите.

— І не побоялася в ліс піти?

— Ми з сусідською Ольгою бігали. В озері під берегом щуку побачили, велику-велику, — розвела ручатами. — Очі в неї були наче квасолини. Вона мало до самої кладки Не підпливла. Отам біля озера і назбирали квітів.

— Спасибі, доню, — притулив до себе дебеленьку, вилицюватеньку десятилітку, яка вже три дні не могла натішитися своїми новими чобітками і де треба й не треба хвалилася:

— А в мене обновка, тато купив.

Повінь добрих почуттів затоплює душу вчителя, коли він чує, як довірливо тулиться до нього дитина. Але на цій світлій радості нема-нема та й озветься болем холодна краплина: до цього б гурту хоча б ще одно дитя. Але на це поки що не має він права.

— Діти, і в мене є для вас гостинець! Вгадаєте? — приглушує сумну росину.

— Цукерки? — першим закричав малий Степанко.

— Не вгадав. Хто далі? — заохочував Григорій Стратонович, трусячи обстріпаним портфеликом.

— Булка!

— Де вона тепер візьметься? — розважливо заперечив найстарший, одинадцятиліток Володимир, такий самий великоокий сміливець, яким був і його тато.

— Цукор!

— Кислиці!

— Яблука!

Григорій Стратонович, надавши обличчю таємничого виразу, розщебнув портфелик, і в землянці одразу стало тихо.

— Ось що! — вийняв грубу і чисту, як сніг, четвертинку сала, а діти аж заплескали в долоні. — Зараз і в нас буде королівська вечеря. Знаєте, як вечеряли королі?

— У них було багацько пундиків, м'яса і продуктів, — обізвався Василь.

— Правильно, Василю, у них було багато пундиків, м'яса і... печеної картоплі.

— І в нас є печена картопля! Чуєте, як пахне, — подав голос Степанко, який і справді повірив, що королі ласували печеноюкартоплею.

— От і будемо їсти її з салом. Так навіть не кожен король вечеряв. Правда, діти?

— Правда, тату! — засміялася дітвора.

— А зараз мерщій сідайте мені! — і поклав у глиняний полумисок своє добро.

Діти так дивилися на цей шматок, наче перед ними лежало якесь диво. Мати подобрілими очима спостерігала за цією сценою, а коли малеча обліпила стіл, крадькома шепнула Григорієві:

— Люблю тебе.

— Справді? — лукаво поглянув на дружину.

— Дуже! — мало не застогнав її низький з незбагненним клекотом і дзвоном голос.

— Що ж, і це непогано, коли любов переходить в нову оселю. Хай вона без хліба, зате з любов'ю.

— А ти ж мене? — куточком ока зиркнула на дітей, чи не чують їх. Але дітям уже було не до батьків.

— Та не без того, — запишався чоловік.

— Противний. Чогось кращого не міг мені сказати на вхідчини?

— І тут скажу: ти найкраща!

— Чогось боюсь за тебе, за нас, — одразу ж зболісніло і з ледь помітними вилицями, хороше заокруглене обличчя, де справді зорями сяяли правдиві весняні очі.

— Та що ти, Катерино? — любується її крупним розламом брів, її очима, що раз од разу міняють свій колір. — Чого тобі боятися?

— І сама не знаю, щось тривожить і тривожить. Іноді так затремчу, немов росинка; навіть оглянуся, чи не сідає біля тебе передвістя біди.

— От цього я вже не хотів би'чути в новій хаті.

— Проклятий Поцілуйко отруїв моє щастя, — трагедійно зламалися брови у жінки.

Григорій Стратонович спохмурнів:

— Щастя само ніколи не ходить. Недарма кажуть: з щастя і горя вродилася доля.

— Та чи не досить нам, Григорію, і горя, і нестатків і поцілуйків?

— Все це минеться, серденятко, бо воно не сутнє, а перебутне.

— Утішаєш мене?

— Ні, свято вірю в це. Зломимо фашизм — доберемось і до нестатків. Прийде час — і не над хлібом сушитимем голови... Будем думати, як їм розумнішими ставати... А поцілуйки що? Гриби-поганки. Виприщило їх на здоровому тілі, поки ми боролись за все краще, виприщив їх бруд пережитків і війни, то й знесе, мов бруд.

— Чогось довго не зносить його. Навчилися ж деякі людей не любити, а сліпити. З тою анонімкою все уляглося?

— Як же інакше могло бути?

— Могло бути й інакше. Скільки скубли тебе через першу, — провела рукою по його чуприні.

— І нічого не вискубли, бо у нас нема зерна неправди

за собою.

— Так бачиш, яким дідьком кривда шипить. Спочатку від тих обмов навіть смішно і дивно було. А тепер — страх огортає. Хоч би подивитись збоку на того біса, — позлішало її обличчя і навіть брови позлішали. — Що він за одно і на кого схожий?

— На людину скидається, в свиню ж переродився. А свиня навіть у церкві баюри шукає.

— Це правда, — метнулася до печі, шаріючи, заметушилася біля неї, проворно поставила вечерю на стіл і знову до свого мужа, притулилась і посміхнулась йому. — Але ніяк не збагну, де ти міг сало дістати?

— Де? Партизанська кмітливість, — посміхнувся, а очима запряв на дітей, мовляв, не розпитуйся при них.

Після вечері Григорій Стратонович зібрався до церкви, де лежали всі його книги.

— Знову до богів і Шексгііра? — з жалем запитала Катерина, коли вони східцями піднялися нагору.

— Знову ж до них.

— Скоро прийдеш?

— Попрацюю ще трохи, поки дітвора посне, а потім і до тебе, коли не надокучив.

— Тільки не барися. Чуєш? — обвилась, обплелася навколо мужа, наче входячи в нього.

— Постараюсь. Яка ти міцна!

— Ти ж мене землею називаєш.

— А чим твої коси пахнуть?

— Вгадай.

— Моїм далеким дитинством... Нагадують матір, коли вона була ще молодою... коли сади і люди не горіли в огні.

— Ой... І не згадуй усього...

— То чим пахнуть коси?

— Любистком.

— Значить, угадав: моїм дитинством пахнуть вони. Дурний у тебе чоловік?

— Найрозумніший, найкращий, — загуділа вся, неначе мідь. — Невже так можна вік прожити? — знову вгору поглянула щастям, довірою, коханням;

Григорій нагнувся над нею, поцілував.

— Гляди, ще діти повиходять, а ми стоїмо, як молодята.

— Справді, вже й не можна так, — здивувалась і посмутнішала Катерина. — Боже, коли є щастя в світі — це ти, — обіймаючи, не випускала його. А скрипнули двері землянки, вона одразу ж відхилилась од мужа. Прощаючись біля двох стовпчиків, де колись має бути хвіртка, запитала: — А все-таки, Григорію, де ти сала дістав? У тебе ж ні копійки за душею не було.

— Так душа була.

— Таїшся?

Григорій Стратонович загадково посміхнувся:

— Я ж тобі казав, що виявив партизанську винахідність.

— І як ти іі виявив?

— Ох, жінко, добираєшся ти до моїх найбільших секретів. Сваритися не будеш?

— Ну, що ти!

— Тоді слухай: сьогодні я заглянув у потайничок отця Хрисантія, де лежить його випивка і закуска. Скажу тобі — приємне видовище побачив.

—Григорію, ти поліз у потайничок? — непідробний жах забився на її обличчі.

— А чого ж і не полізти, коли така причина була? — засміявся чоловік. — Хіба погане сало роздобув? Понюхай тільки, як воно пахне!

— Ти ще й смієшся? — заклекотала докором і прихованим обуренням. — Ні, ти жартуєш! Це ні в які двері не лізе.

— А в царські врата й полізло.

— Ну, ніколи не надіялась на тебе, — притиснула руки до грудей.

— От і скажи тобі правду, а ти й почнеш ремствувати на чоловіка. Отець Хрисантій сам кілька разів набивався, щоб я щось узяв на вхідчини з його потайника.

— І сьогодні казав? — на вищих нотах затремтів голос Катерини.

— І сьогодні. Але я вагався. А ввечері таки перемогла спокуса. Та не журися, отець Хрисантій людина далекоглядна, розуміє, що йому з партизанами краще жити в злагоді. Переживеш моє гріхопадіння?

— Ох, не подобається воно мені. А ти ніскілечки й не журишся?

— Ані на макову росину. То й бувай. Я скажу отцю Хрисантію, як ти побиваєшся над зменшенням його продуктово-горілчаної бази. Старий розчулиться і в ризниці хильне за здоров'я раби божої Катерини і усіх її нащадків.

Дружина, розпогоджуючись, засміялась:

— Невже він у самій ризниці п'є?

— І в ризниці, й у вівтарі. І навіть з пляшки не соромиться дудлити. Тоді булькіт і щасливе чмокання так підіймаються до самої бані, що прокидаються наполохані горобці. Отець Хрисантій говорить, що це, може, і святий дух має крилами. Він чоловік не без гумору.

— Такий, як і ти. Чекаю ж тебе.

— Лягай спати, — навихалася за день...

І коли він вийшов на вулицю, і коли підходив до церкви — увесь час чув, що навколо нього витає її любов. Простягни руку — і доторкнешся до цього дивного снування.

".Земля!" Як це слово пасувало до Катерини, до її весняних з темними крапинками очей, до голосу, до постаті. Ні в житті, ні в одній картині від епохи Відродження і до наших днів не зустрічав чогось подібного. Родена, тільки Родена треба для такого образу! Хоча, може, комусь вона буде здаватися самою звичайною жінкою. Але це тому, хто не знає її, хто не вміє бачити усіх таємниць людської краси, а бачить її лише на обмеженій площині, що зветься обличчям. Ця площина в його Оксани була правильнішою, досконалішою, але хіба вона може витримати будь-яке порівняння з його Катериною?

Отак і йде людина в м'якому стеливі кохання, ясниться посмішкою. І не тільки погляд жінки, але й добрі, в скорбі й турботах людські очі сяють йому, дарма що в світі є війна і поцілуйки.

Коли він увійшов до церкви, там в напівтемряві велетенською птицею наполохано заметушилась кордубата постать отця Хрисантія.

— А, це ти, чадо многодумне, — заспокоївся отець Хрисантій. — Що на фронтах?

Григорій Стратонович міцно стиснув розчепірені пальці:

— Добираємось до самої голови гадини.

— Гарно сказав, гарно. А про мого сина часом нічого не чували?

— Не чув.

— Жаль, — похитав головою отець Хрисантій, а на його ніздрястому обличчі заграла посмішка.

— А що таке?

— Достойне чадо! Одержав богоугодний орден — Олександра Невського. — От я і прийшов сюди воздати за нього хвалу Всевишньому, — отець Хрисантій потягнувся вгору всією своєю незграбною постаттю, рясні рукава його ряси опустилися вниз, оголяючи ту задичавлену волохатість рук, яка наочно підтверджувала небогоугодну істину про походження людини.

— У вас, панотче, мало не щодня знаходиться привід заглянути у свій закапелок, — засміявся Григорій Стратонович.

— У такий біблейський час живемо, чадо, — повчально прорік отець Хрисантій.

— Може, в історичний?

— Для вас історичний, для мене — біблейський — різниця світоглядів, як пишеться тепер. Іноді собі зрю ясно і мислю ясно: от-от підуть пророки по землі.

— Що ж тоді вони з вами, отче, таким многогрішним, зроблять?

— Смиренно в робості серця буду уповати на милость божу. Пітіє хмільне — це не первородний гріх, — безжурно відповів піп. — Омиємо, Григорію Стратоновичу, достойну нагороду мого чаду ні?

— Не можу, панотче.

— Гординя обуяла, Григорію Стратоновичу. А я приложуся, бо маю свято в душі своїй.

— Так для чого ж тоді чреву догоджати? — насмішкувато поглянув на отця Хрисантія, якому вже не терпілося заглянути в свій закапелок, і він тягнувся до нього всією ряснотою свого тіла, особливо підкуцьорбленим носом, на якому аж вигравали великі, чутливі до трунку ніздрі.

— Гріх іде не в уста, а з уст, — рішуче махнув рукою і пішов у ризницю. Незабаром щось у ній забряжчало, клокнуло й забулькало.

А Григорій Стратонович біля дверей у подиві почув кроки своєї Катерини.

— Що серденя? — посміхаючись, пішов їй назустріч.

— Як у тебе холодно, — аж затремтіла, кутаючись у теплу хустку. — Бр-р-р...

— Оце й усе, що мала сказати?

— Ні. До тебе приїхав якийсь чолов яга. Дуже хоче побачитися віч-на-віч з тобою.

— А у мене хіба сьогодні приймальний день.

Катерина засміялася:

— Диви, який бюрократ, і в церкві не приймає.

— Звідки ж той чоловік і чого?

— Наче з району. Тобі гостинця привіз: кілька дощок, щоб встелити в землянці долівку, і аж цілий кулик борошна. Я не хотіла брати, так він сам дошки скинув біля порога, а муку заніс у землянку.

— Щось це не подобається мені, — одразу насторожився, нахмурився вчитель.

— Може, він твій партизанський побратим? Хіба знав би хтось із чужих, що тобі дошки потрібні?

Григорій Стратонович задумався.

— Може, й іак. Який він із себе?

— Довготелесий, білявий і наче розгублений, бо погляд якось не тримається середини: то вниз вигинається, то поверх вій вислизає.

— Чом не картина!? Одразу негідника намалювала, — здивовано хмикнув Григорій Стратонович. — такою парсуною, після твоїх слів, ніколи і ніде не хотілось би зустрітись.

— Вид багато що може сказати, але не все. Хай приходить до тебе цей чолов'яга?

— Де він?

— Біля дзвіниці очікує. Зі мною чогось не хотів заходити.

— І це не подобається мені.

— То кликати його?

— Що ж, клич, а сама йди спати.

— То й пішла, коли надокучила. — Освітила своє і його обличчя усмішкою. — Ти ж не барися. — Забирає з собою частку його радості.

Знову заскрипіли церковні двері. З темряви повільно вигнувся довготелесий чолов'яга. На його стовбуристій шиї незграбилась невелика з укороченим підборіддям голова, яка наче опасалась вибитись за межі нерівно роздутої шиї. Коли він підвів тонкі ліплені повіки, в очах недобре заколивався "одсвіт хиткого світильника, і вони з цим одсвітом так забігали, наче хтось підворушував їх на невидимому решеті.

Якби з мальованого пекла знагла відслоївся якийсь присмалений чорт і присунувся до Григорія Стратоновича, він, певне, менше здивувався б, аніж зустрічі з довготелесим.

— Це ти!? —не вірячи собі, запитав учитель, і його потріскані уста здригнулись, обурились і скособочились од безмежної огиди.

— Це... я, — так, ніби не вірячи, що це він, сказав довготелесий, мертвотно ступнув ще крок і завмер в одубінні, а на його броватому, з жмаканцями під очима обличчі туманом проходить приниження, прохання, ніяковість, впертість й острах. Невірне світло, здавалось, вихопило це обличчя з темені зіпсованого екрана, мінило його і вганяло в зіниці не тільки зловісний мерехтливий одсвіт, але й кіптявість, скупчувало її під повіками, на яких, коли вони опускались, теж тремтіли страждання і острах.

— Як же ти посмів прийти до мене? — переходить на шепіт Григорій Стратонович, а стиснута в кулак рука сама потягнулась до серця, зчавлюючи біль і гнів. — Як ти насмілився... нечестивцю? —насилу стримує себе чоловік.

Обличчя довготелесого ще більше сіріє, і на ньому виліплюються три вирази: муки, прохання, каяття. Він теж прикладає руку до грудей, і його розчепірені пальці кліткою впиваються в серце, а зібгане тонкогуб'я сіпаєт.ься, пересмикується і не може чи спасається зронити перші слова, але ось вони зриваються й спочатку риплять, мов стара хвіртка у темряві, а вчитель одразу ж відгортає їх рукою:

— Іди, потворо. Не доводь до гріха — мій автомат ще при мені, — кивнув головою на поставець.

— Григорію Стратоновичу, вбивайте, але вислухайте великодушно, — як умієте ви. — Слова довготелесого, здається, народжуються у темряві і падають у темряву. Він, прокашлюючись, вивільняє голос від хрипу, а сам гнеться, перехитується, оживає і в'яне, ладен от-от розпластатися перед вчителем. — Дітьми своїми, чим хочете, благаю — прийміть мою муку і не дайте загинути, людині... Моє дурноголове засліплення принесло вам прикрості і навіть горе. Але дайте покаятись мені.

— Ти, Поцілуйко, й винитись прийшов?! — щиросерде здивувався і навіть оторопів Григорій Стратонович. — Та що це? Хіба в тебе не замулилась до решти совість?

— Вірте не вірте, а виходить... не зовсім... Каяття тепер поїдом жере, доїдає мене. — Поцілуйко до болю натиснув кліткою пальців на серце, бажаючи показати, як його з'їдає гризота. Але в цьому русі Григорій Стратонович безпомилково вловлює фальш, і насмішка викривлює його припухлі уста:

— Що ж, непогане для цього місце знайшов, — перевів погляд на картину пекла. — Хіба ж хоч одному твоєму слову можна вірити? Хіба ти і зараз не звиваєшся всією хитрістю і підступністю?

— Ваше право і ваша воля не вірити мені, але я теж колись не був таким.

— Охоче вірю, що мати породила тебе схожим на всіх дітей. Це була заслуга матері. Як вона, сердешна, десь, уповала на своє дитя, коли годувала його молоком, як надіялась, що її нащадок людиною піде між людьми, а він виріс і свинякою втерся в життя.

— Це зробила війна, будь вона тричі проклята! — заволав Поцілуйко, одірвав руку від серця, підніс її до уст і окам'янілого носа. — Як я ненавиджу її!

— Багато чого можна звалити на війну, та не її вина, а навіть заслуга, що вона розкрила твою каламутну душу. Хай люди обходять її, наче помийницю.

— До війни у мене, Григорію Стратоновичу, не було... теє — каламуті. В мене була, так би мовити, голуба біографія, без жодної плямочки, без жодної цяточки.

— Навіть без цяточки? — В учителя розгонисте злетіли брови на чоло, і згадалось, скільки ж неприємностей було в нього зі своєю біографією. — Якими ж ділами, подвигами вона голубіла у тебе?

Поцілуйко випростався:

— Пильністю, любов'ю до Радянської влади. — Хотів сказати з достоїнством, але самі слова не послухались його й прошелестіли зліченою, нікчемною скоромовкою.

— Ох, і нахаба ж ти! — знову обурився Григорій Стратонович. — Яке ж ти маєш право говорити про любов до Радянської влади!? Це ж блюзнірство, святотатство!

— Ні, це любов, — уперто сказав Поцілуйко. У вирази муки, прохання і каяття вплелася злість, а вкорочене підборіддя і жирова дужка під ним нервово затіпались.

— Хоча б у церкві не брехав. Пам'ятаєш, як у сорок першому році я відшукав тебе в потаємному закапелку?

— Пам'ятаю, — здригнувся і похнюпився Поцілуйко.

— В цей найтрудніший час для Радянської влади ти став не воїном, а приймаком, і площа твоєї любові рівно обмежилась площею твоєї шкури. А Радянська влада, надіючись на Поцілуйка, залишала його для підпілля, не для приймацтва. Так утоптав ти в багно свою голубу анкету!.. Мовчищ? То я ще дещо нагадаю. Пам'ятаєш, .як ми з комісаром допитувались у тебе, де закопана зброя, що залишилась для підпілля? "Не знаю", — скриводушничав ти. А коли приперли тебе, що сказав? Зброї не віддам, бо мені після війни треба за неї буде відчитуватись перед райкомом. Ти думав про паперові відчити й тоді, коли найкращі люди відчитувались кров'ю і життям. Ми викопали кулемети і гранати, а ти плакав над розритими ямами, немов над покійниками, голосив, що не зможеш по формі відчитатися після війни. Партизани тоді сміялись і плювали на тебе... Чого ж ти хоч тоді не пішов з цією ж зброєю бити ворога? Чому?

Поцілуйко обвів язиком смагу на устах і не сказав, а знову заскрипів:

— Чому не пішов?.. Бо ваш партизанський підрозділ, пробачте, був самочинним.

— Як це самочинним? — не зрозумів Григорій Стра-тонович.

— Ви самі, стихійною масою, значить, організували його, без ніякого розпорядження, без ніякої вказівки. В той час я не міг довіритись стихійному руху, бо маса — це маса...

Григорій Стратонович оторопів:

— Скажи, Поцілуйко, чи це ти від хитрості, чи від страху став дурноколінним?

— Добивайте, Григорію Стратоновичу, — ваше право. В тодішній ситуації і найрозумніший ставав дурним наче пень. Одурів і я. Гадав, що збережу себе, а досвідчені кадри будуть потрібні країні. Ну, й дух сміливості покинув мене, дух зневіри потягнув у болото, я став боязливцем, але ж не зрадником... Од вас, тільки від вас тепер залежить моє життя, моє майбутнє. У мене ж діти є. Без матері лишились... померла цими днями вона... перед смертью сказала, щоб я прийшов з каяттям до вас. І от я падаю ниць перед вами. — Він справді в благанні опустився на коліна й схлипнув.

На чиє серце не діють покаяння, сльози, слова "діти" і "мати"? Подіяли вони й на Григорія Стратоновича. Він підійшов до Поцілуйка, взяв його за ту саму руку, яка за війну не доторкнулась до зброї, але яка тепер стільки зробила йому зла звичайнісінькою школярською ручкою.

— Устань! Я тобі не бог і не суддя.

— Не встану, Григорію Стратоновичу. До ранку, до свого судного дня простою, умру отут, інфаркт схоплю, — схлипнув і прикрив очі рукою Поцілуйко. Було схоже на те, що він насправді зможе отак простояти цілу вічність.

— Чого ти хочеш од мене?

— Простіть мою злобу до вас, пролетіть, як говорилось колись, мої навєти.

Григорій Стратонович похитав головою:

— Гаразд, Поцілуйко, якщо ти щиросерде покаявся, постараюся не мати великої злості до тебе, постараюсь видерти з серця те лихо, що ти приніс мені, моїй дружині, моїм дітям. Тільки більше нічого не вимагай. Іди від мене і не попадайся мені на очі. Хоч це ти зможеш зробити?

— Для вас усе зроблю, Григорію Стратоновичу, сиру землю гризтиму! — підвівся Поцілуйко, і його сльоза впала на руку вчителя, той здригнувся, витер її об шинелю. — Тільки дайте мені ще справочку, що зброю здав у справності.

— І цю справочку дам: зброя, дійсно, була у справності, хоча ти не торкався до неї.

— Боюся зброї, Григорію Стратоновичу, у мене якась відраза до неї. Я навіть у дитинстві не грався у війну. — Поцілуйко знову облизав пересохлі уста і понизив голос до благального шепоту: —У цій справочці, будьте милостиві, черкніть з пару слів, що я мав якийсь там невеличкий зв'язок з партизанами.

— Таке спроста не черкають — воно життям заробляється. І на що це тобі?

— Ця дописочка, Григорію Стратоновичу, ці кілька слів установлять мене в партії. Тоді я оживу, стану зовсім іншою людиною, а вас повік не забуду... І дітей, сиріт своїх безщасних, навчу шанувати вас, — із благанням і мукою дивився на учителя.

— Я розумію, партія потрібна тобі, але чи потрібний ти їй? — безжалісно відрізав Григорій Стратонович. — І хто тепер тебе прийме до неї?

— Приймуть, побачите, приймуть. У мене збереглися давні знайомства, зв'язки... Дописочка врятує мене. Я ж не прошу чистої партизанської справки. А моя зброя, коли подумати, все-таки допомагала вам, а не ворогу.

— І що ж ти далі думаєш робити? —вже з зацікавленням подивився в жалюгідне обличчя Поцілуйка.

— Мені тепер доведеться йти по господарчій лінії, ідеологічні, вважайте, відсіклись, ну, й заважкі вони для мене. Стану собі директором маслозаводу та й буду тихцем виконувати плани. Це якраз пост по моїх нервах. І все вже накльовується, тільки ви трішечки допоможіть.

— Ні, не допоможу я тебе встановлювати в партії, не допоможу тобі стати й директором маслозаводу. На цьому й розпрощаємось, їдь собі своєю дорогою, та не забудь забрати хабар, що привіз. На моїй совісті нема жодної чужої копійки.

Поцілуйко затремтів, мов осика у вітер.

— І моїх дітей не пожалієте? Ви ж учитель, гуманісті.

— Хіба діти гіршими стануть, коли їхній тато не буде директором маслозаводу?

— Ви вбиваєте мене довічним безчестям!

— Ні, ти сам себе вбив трьома отруйними кулями:

зневагою до людей, дрібним інтриганством і великою любов'ю до власної шкури. Так яке ж ти маєш відношення до партії? Якщо в тебе залишилась хоч одна брунька людяності, тремти над нею, розвивай її не на директорському маслі, а на чорному хлібі і дякуй людям, що хоч яку працю будеш робити поруч з ними.

Жах тіпонув усією постаттю Поцілуйка:

— Зрозумійте, Григорію Стратоновичу: коли я піду на низову роботу, мене заклюють.

— Хто ж тебе заклює?

Поцілуйко гойднувся, і єдине слово зірвалось з його уст:

— Люди.

— Навіщо приписувати їм свої вади? У людей є більші турботи...

— Це теорія, — обірвав його Поцілуйко. — Люди не забули, як я був секретарем райвиконкому, а ви ж знаєте, що той не вродився, щоб усім догодив.

— Але вродились такі, що пожинали людську славу, доброту і плоди їхньої праці, а людям повертали свинство нікчемних вигаслих душ. Боїшся людей?

— Не так їх, як їхніх насмішок, — признався Поцілуйко. — Я не переживу такого сорому.

— Переживеш, — заспокоїв його Григорій Стратонович. — Коли в схованках пережив війну, то все перекліпаєш — вії у тебе не соромливі, одвіють усе, як млинки.

Після цих слів у Поцілуйка несамохіть заворушились вії, ворухнулись повіки S стали такими, наче їх щойно хтось умочив у болісну злість. Нею насочились і жмаканці під очима, а далі злість поповзла по щоках, накопичуючись у складках біля уст і носа.

— І ніяк не зміните свого рішення? — потвердішали шия і постать Поцілуйка.

— Ніяк.

— Подумайте, Григорію Стратоновичу. Подумайте! — Тепер у голосі поєднались прохання і погроза. — Це ж тільки одна манюсінька дописочка.

— Із нею ти вже іменем живих і мертвих почнеш вичавлювати масло особистого достатку. Іди...

Злоба струсилася з повік на обличчя Поцілуйка, по-іншому спотворила його. Тепер каламутна і чорна душа Поцілуйка виходила з гри в прибіднення, і в голосі його холодним металом заскреготіла погроза.

— Проганяєте! Ну, й проганяйте собі на горе. Я піду з нічим, але за мою ганьбу ви і ваша жінка проллєте відро кривавих сліз. Я віднайду отой жолобець, яким поллються вони.

При згадці про жінку Григорій Стратонович здригнувся, перед ним за коротку мить розверзлась страшна гнилизна безодні, що звалась життям негідника. Вилуплюючись із усіх одяганок, вона вже погрожувала і шипіла, мов гадюка:

— Я знаю, ви, відхопивши вищу освіту, і досі живете великим, різним художеством, шекспірами і духом. Але, коли зло пішло на зло, я стягну вас із усіх високостей на таке дно, що й шекспірам не снилось, Сторч головою летітимете в гірше пекло, аніж ви показували мені.

— Брешеш, мерзотнику!

— Хто бреше, тому легше. Це теж народ видумав.

— Не народ, а покидьки його! І ти далеко думаєш виїхати на брехні?

— До свого берега. І думаєте, не виїду? Згадайте: ніби не граф Толстой писав, що істина переплетена з брехнею найтоншими нитками?

— Це ж він про вірування писав!

— Цього я вже не пам'ятаю, а цитата сама по собі стояща. І я не посоромлюсь накинути на вашу біографію таку брехню, що вона стане правдою. Бо що мені залишається робити? Вдавитися?.. Та ви знаєте, що ципльонок тоже хоче жить. І я хочу жити. Не ставайте мені на заваді, бо тоді чим завгодно, а стягну вас з високості духу. Я знаю, як це робиться, знаю, що ви маєте відкриту, мов рана, душу, вразливе, незахищене серце. Воно у сто крат слабіше мого. І я, захочу, згризу його, мов качан капусти. І це не так тяжко зробити, бо ви хоч висока за духом, але тінева людина.

— Яка, яка я людина? — перепитав Григорій Стратонович, страхаючись, навіть не вірячи, що стільки нечистот може зібратись у одній потворі.

— Тінева, не на виду. По делікатності чи легковажності своїй ви не вмієте зайняти відповідне вашим заслугам положення. А його вам на тарілочці не піднесуть. У наш вік у кожного по горло власної роботи, і тому ніхто не має часу розбиратися в скромності якогось індивідуума. І це теж проти вас. То не робіть мене таким підлим, яким я ще не був. Це буде краще для мене, для вас, а значить, і для суспільства. Що вам коштує, хай проти волі, черкнути кілька слів? Зате будете мати біля себе чистий спокій. А для таких людей спокій дуже потрібний, щоб рости духовно. Не заважатиму.

Тепер прийшов час побліднути Задніпровському. За війну він встиг надивитися і на злобу, і на мізерію тих покидьків, які мали людську подобу. Але такої гадини ще не бачив. І, головне, вона так і зробить, як говорить А може, це поганий сон?.. Ні, реальний, нашорошений і озлоблений Поцілуйко стоїть перед ним і ще з краплинкою надії дивиться йому в лице, немов вичитує з нього слова жаданої дописочки. Взяти автомат і сіконути по цьому стовпу гною. Але Григорій Стратонович перемагає себе і наче з цікавістю запитує:

— Достойну себе намалював перспективу. Як же ти будеш відривати мене від високості духу?

— Це буде залежати від політичної ситуації, — не довго думаючи, випалив Поцілуйко, і в його очах побільшало надії.

— Як це зрозуміти?

— Можу розкрити карти і масть. Тільки не прогнівайтесь — вислухайте спокійно.

— Говори!

— І скажу! — В Поцілуйка якось з-під шкіри висоталась подоба недоречної посмішки. — Будуть у нас головними ворогами націсти — я і ті, що біля мене крутяться, зробимо вас націстом; буде головною небезпекою націоналізм — ми вам підкинемо їжака в образі українського буржуазного націоналізму. А можемо тим і другим зробити ще й додати якесь моральне падіння. Ось тоді й спробуйте викрутитися, коли такі сигнали почнуть надходити з різних місць і коли навіть добрі знайомі почнуть косувати на вас і переходити на другий бік вулиці... Дивуєтесь, що я йду ва-банк? Він страшний не для мене, бо на обмовника ще немає закону, а обмовлений може зустрітись навіть зі смертю. А це така тітка, що й найчистішим лебедям відкручує голови. Отак і виходить: хто мед збирає, той скоро помирає. Логічно?

Небувалий оголений цинізм, страхітлива мерзота так обурили вчителя, що він, повернувшись, хотів схопити автомата і хоч прикладом вимісити огидну Поцілункову пику, що вже оживала в передчутті відплати. Але в цей час відкрились царські врата, з них, із високо піднятим хрестом, похитуючись, вийшов отець Хрисантій.

— Ізиді, темнозрячий ябеднику! І глагол'ю тобі: бог любить праведника, а чорт ябедника, — урочисто проголосив і махнув хрестом. — Ізиді, заволоко, не пожирай древа жизні, древа разума.

Од несподіванки очі в Поцілуйка поширшали, оскліли, і він з жахом подався назад. Поява отця Хрисантія спочатку здалась йому біблейською картиною. Ожили давні забобони, на якусь хвилину потьмарився розум, і Поцілуйко ганебно вискочив з церкви.

Лише на цвинтарі, прийшовши до пам'яті і розібравшись у всьому, він мало не заплакав од безсилля і люті:

як же не повезло йому — при їхній розмові з Задніпровським був свідок! Він руйнував його плани, як павутиння, і хто міг чекати ось такої несподіванки? Тепер вимислюй, чоловіче, щось інше або й на себе опасайся заяви. І де той піп узявся на його безголов'я? А може, варто вхопитись за якусь полу його ряси, довідатись, що він за одно і які грішки водяться за ним?.. А чого він так захищав Задніпровського?.. Бачиш, яка зворушлива спілка, — піп і вчитель! Варто подумати, чим це пахне. Він підійшов до коня, скочив у сани і, новими нитками обплутуючи своє порване хитросплетіння, в найпаскуднішому настрої поїхав сонним селом.

А в церкві, задоволений своїм "виходом", отець Хрисантій і досі метав громи та блискавки на клятвовідступника Поцілуйка, що від отця лжі влазить у світ.

— Лайдак, зажера, заздрісник, дрантогуз, мерзопакосник, що легкого хліба і масла шукає. Такий, гадаєте, людської насмішки боїться? Роботи боїться. Воістину, шашіль, — звернув погляд на старовинний ветхий образ богоматері. — А шашелі й богів їдять.

— Цей Радянську владу їсть, а сам кричить, що любить її і любитиме до гробової дошки, — похмуро відповів учитель, струшуючи й не можучи струсити з плечей огиду й нервовий дрож. А як він вірно про відкриту душу сказав! Теж розбирається в психології, для вигід своїх, для мерзоти своєї. Схилився над книгою, розгорнув її, але довго нічого не міг прочитати: не слова, а темні шекспірівські образи наближались до його зору, і серед них витягував свою стовбуристу шию дрібноголовий Поцілуйко...

XII

Діти нарешті поснули, а вона босоніж, з піднятими долонями снує і снує по землянці — руками і всім тілом дослухається, як з вогких стелин сліпо вибиваються і тремтять ниті холоду, як знизу спроквола в'юняться волокна вітерця. А може, це в досаді дихає сама земля, невдоволена тим, що люди без жалю вивертають і вивертають її нутро?

"І забреде ж таке в голову!" —дивується Катерина, а руки її спірно ворожать то в кутках, то біля дверей, зашпаровуючи глиною невидимі для ока шпарини.

Через якийсь час в оселі стає затишніше, полохливий мигунець сміливіш, без трепету за життя, випростує свою золотисту, але чадну квітку. І це вже радує молодицю. Вимивши руки і озувшись у чоботи, що туго обтягують литки, жінка стає посеред землянки, ще недовірливо прислухається до підступної стелі: чи не височить вона крижані жала. Але замість холодного подиху чує згори тихий відгомін дівочої пісні. Не про битви, не про війни виводять дівчата, а давню, як вічність, пісню про те, що мала мати одну дочку та й купала її у медочку.

І душа молодиці стрепенулась назустріч пісні, поєдналася з нею, а далі полетіла через плетиво доріг, через поля, ліси і луки до того клаптя землі, де мала мати одну дочку, і цією дочкою була вона, Катерина. І тато був у неї, завжди білий і теплий од борошна. Ішов він по землі — за ним залишалася біла пороша, сміявся чи співав — з одежі, чуприни й обличчя його трусився пахучий пилок, а коли мельник Павло завзято вививався у танці, то з нього так сипалась мука, що він ставав схожим на заметіль.

Він днював і ночував у старенькому залишаєному й застудженому млині, що обріс вільшиною, вербами і верболозом. То синя, то блакитнава, то зелена, то темна вода завжди лихоманила млин, він пересварювався з нею і в той же час з роздутих защічин вихукував муку або дерть.

Вона спочатку побоювалась і млина,, і колеса, під яким кублилися чорти і водяник. Але тато переконав її, що млин має зовсім лагідну душу, а під колесом чорти жили тільки до революції, потім вони десь повіялися з панством і різними графами, бо жити з хліборобами нечистій силі не було ніякої вигоди. І мала мельниківна після цього вже не боялася ні заглядати в усі шпарини млина, ні ночувати в ньому. Перед сном тато сам укривав її рядниною, що теж пахла мукою, і розказував різні дивовижні історії, казки або видзвонював пісню на чорних цимбалах. У селі довго люди підсміювалися з мельника Павла й кожухаря Володимира. Обоє вони побували на війні, обоє нагибілися, намучилися в Карпатах, а привезли з тих країв таке, що мало кому в голову забреде: Павло приїхав з цимбалами, а Володимир — з торбою кремінців. Побачила мельничиха цимбали — засміялася, побачила кожухарша розкладені камінці — заголосила, що для неї не знайшлося кращого подарунка.

Цимбали тато завжди тримав у млині, і добре було осінніми вечорами чи в заметіль прислухатись до м'якого срібла музики. За стінами крихітної кімнатки гуділо млинове каміння; спадаючи з лотків, у гніві клекотіла й шумувала вода, а тут струни видзвонювали про людську радість, печаль чи одна одній говорили про кохання.

— Як славно ви граєте, — одного разу потягнулась вона руками до батька зі своєї висівками набитої подушечки.

— Славно? — перепитав її тато і змовницьки повів бровою, з якої одразу ж посипалась мука. — То в мене цимбали такі: самі виграють.

— Як же вони самі грають?

— Бо мають живу душу.

— Хіба цимбали мають душу? — ширшають очі у дівчинки, і їй чогось стає лячно.

— Коли кажу, то мають. Думаєш, вони з дерева зроблені?

— А ніби з чого? — уже недовірливо поглядає на почорніле од негоди і років дерево: яка таємниця, яке диво криється в ньому?

— Цимбали ці, Катерино, зроблені з самої любові... Дісталися вони мені від гуцульського роду, в якому народився найкращий цимбаліст. Колись, скажу тобі, на Гуцульщині було три прославлених музики: Веселі Цимбали, Журлива Скрипка і Ніжна Сопілка. Вони побратимами ходили від села до села, розвіювали людську тугу, приносили радість у душу і заповзяття у ноги. І доти вони всюди були разом, поки не зустріли в горах біля потічка одну дівчину, красну, мов світанкова зоря. Побачили її музики — поніміли і всі троє залюбилися в цю дівчину. Отаке буває. Через це кохання побратими пересварились між собою, затаїли злобу один на одного і навіть грати покинули. А потім разом пішли до красуні, щоб вибрала з них, кого захоче, дружиною. Дівчина покохала Веселі Цимбали. Але здушила свою любов і так сказала побратимам:

— Я люблю і Веселі Цимбали, і Журливу Скрипку, і Ніжну Сопілку, а тому не можу вийти заміж за когось із вас. Коли хочете, буду вашою сестрою... — Після того знову на землі ще краще заграли Веселі Цимбали, Журлива Скрипка і Ніжна Сопілка, бо в них увійшло те, що є найкраще на світі, — любов!

У її батька мало не все було найкращим: і друзі, і дружина, і донька, і їхня хатина, не кажучи вже про старенький млин, рівні якому не було в цілім світі. Навіть їхня корівчина теж була найкращою, бо хоч вона й мало давала молока, зате в неї були роги розкішні, мов корона...

Згадавши це, і посміхнулась, і зажурилася жінка: де тепер, у яких світах її тато? У сорок другому році його з кількома підпільниками схопили німці, а млин облили гасом і запалили. Вже охоплений кривавими руками вогню, він чесно молов своє останнє мливо. Тільки обгоріле колесо залишилось од млина, бо здогадалось упасти в ту воду, з якою весь час пересварювався млин. А від батька залишились одні згадки-спомини. Але, може, настане та година, коли якогось дня відчиняться двері і в землянку увійде її сивий, не від муки, а від муки тато і, як в дитинстві покладе свою руку на її коси і скаже, що вона найкраща і діти в неї найкращі в світі.

З очима повними сліз і видінь Катерина підійшла до дітей, подивилась на всі голівки, поправила постіль та и почала думати про завтрашній день: чим вона нагодує свою сім'ю? І тільки тепер відчула, яка вона голодна. Хоча сьогодні і діти, і Григорій уволю поїли хліба, але вона собі не могла дозволити такої розкоші: переділила свою пайку і залишила на ранок для найменшого.

Молодиця підійшла до мисника, дістала з-під полумиска шматок хліба, що вилискував іскорками картоплі, зважила в руці, вдихнула його пахощі і знову бережно накрила полумиском, її уста затремтіли, на них ворухнувся біль, а думки закружляли навколо того кулика з борошном, яке привіз сьогоднішній гість. Хіба ж могла погана людина завітати до них? Пособив комусь Григорій, от, спасибі, й віддячує. Вона підійшла до мішка, пригнулась, обхопила його обома руками, і знову перед очима заколивався старий млин, заставлений мішками збіжжя і сипанками з вимолом, біля яких весело порались важкі селянські руки.

Катерина розшморгнула зав язку, з дитинства знайомий повів пшеничного борошна, повів далекого степу охоплює все її єство. Молодиця вже не знає, чи переконує, чи обдурює себе, що от-от гість прийде з Григорієм вечеряти. А що ж покладеш їм на стіл? Оту дитячу пайку? Треба хоч якогось коржа спекти. Вона ясно уявляє, як незручно почуватиме себе Григорій, коли не буде чим почастувати гостя. І вже без ваганини здіймає з кілка підситок, а з мішка набирає повну миску муки. Легко в її руках залопотів, затанцював підситок, а на стіл білим дощиком потекла пшенична мука, дихай — не надихаєшся нею. У жінки прояснилось обличчя, хоча сумління інколи шпигало її своїми колючками: чи не зарані почала вона поратись біля чужого добра?

Вгорі загупали чиїсь кроки.

"Ідуть!" — зраділа і перелякалась Катерина, біля її красиво окресленого рота ворухнулась нерішучість, а в очах очікування.

Незабаром чиїсь руки невміло зашаруділи по дверях, і в землянку, низько пригинаючись, увійшов Поцілуйко. Він одразу ж одвів погляд від її очей, наче вони просвічували його думки. І це насторожує жінку: справжні партизани завжди рівно, з приємністю чи цікавістю, дивились їй у вічі, дарма що вони були зеленими.

— Ви самі прийшли? А Григорій де? — здивувалась і насторожилась вона.

— Там, — невиразно крутнув обм'яклою рукою Поцілуйко і пустив погляд кудись за стіни землянки. Сліди збентеження ворушаться на його нездоровому сірому обличчі і на червоних білках.

Катерина ще більше насторожується, одразу кілька питань занепокоєно розповзаються в голові, і хоч вона не може стримати їх, але вже більше ні про що не розпитує гостя, а запрошує сідати за стіл.

— Спасибі, Катерино Павлівно, я й постою, — тільки тепер поглянув на неї, як на жінку. І хоча це зовсім було невчасно, недоречно, але відзначив про себе: "Гарна, з якоюсь таємницею. До такої тягне чоловіків. Недарма Задніпровський узяв її з цілим виводком. Ех, коли б можна було повернути минулі роки... сам би закружляв навколо такої".

Потім перевів погляд на розв'язаний мішок, і щось подібне до посмішки вигнулось на його широкувате розкраєному роті. Далі зиркнув на дітей, в почервонілих очах майнуло співчуття. Він, ніби докоряючи комусь, похитав головою.

І цей німий докір недобрим передчуттям охопив молодицю, вона поклала підситок на стіл.

— Щось трапилось? — пошепки запитала у незнайомого.

— Трапилось, Катерино Павлівно, — нарешті глянув їй у вічі. — Я таки присяду, бо дуже хвилююсь. Сідайте і ви, щоб лихо сідало, а не гналось за вами.

Вони напружено сідають одне проти одного, їх розділяє купка борошна, що пахне далеким степом і життям. Поцілуйко якийсь час прислухається, що робиться нагорі, косує на двері, а потім, тамуючи в грудях біль, образу і рештки своєї гордості, починає повільно і переконливо говорити:

— Катерино Павлівно, ви дружина Григорія Стратоновича, мати аж п'ятьох дітей. Вам усім треба мати сяке-таке щастя. Але так вийшло, вірніше, так воно виходить, що ви можете назавжди позбутись його, бо щастя, кажуть люди, перелітна птаха.

Кам'яніючи, молодиця піднесла до грудей сплетені руки, зітхнула, відчуваючи, як од неї відходить Григорій, кохання. Болючий туман наліг їй на очі і душу.

— Господи, що ж трапилось? — не спитала — зойкнула всім тілом. — Яке лихо стало на дорозі?

— Іще не стало, тільки стоїть... Іще не пізно, — заспокоїв її Поцілуйко, і надія заворушилась у його грудях:

він одразу збагнув, як жінка кохає свого другого мужа. Такі молодиці за любов усе зроблять, навіть на злочин підуть.

— Кажіть-но мерщій!

— То й скажу. Тільки слухайте — і не дивуйтесь, і не страхайтеся, і не гнівайтесь, а зважте все. У кожної людини, Катерино Павлівно, є такі закутки, в які вона й сама не хотіла б заглядати. Але що зроблено, те зроблено, а людині треба жити... У війну і я трохи схибив, не розгорнув підпільної роботи, словом, не зорієнтувався... Звідси і все лихо... Не перший день воно карає мою душу. Карається і моя родина, і діти мої. Тепер моя і їхня судьба в руках вашого Григорія. Напише він довідочку про мою діяльність, черкне пару слів — і все у мене переінакшиться, не напише — втопить мене. Ну, а коли на це піде, то, потопаючи, я потягну за собою і вашого Григорія. А хто із нас потім випливе — це тяжко сказати, бо в Туреччині я не був і в оточення не попадав... Поки не пізно, допоможіть мені, а цим допоможете й собі.

— Ви — Поцілуйко! — з жахом вигукнула жінка.

— Припустімо, ви частково угадали, — насторожено підвівся Поцілуйко. — Ви таки, можна сказати, дійсно вгадали, що це я. Але не обрушуйте на мене свій гнів, не кленіть, а послухайте мого слова, бо'життя різні має гудзи і тенета, всякий негадано може потрапити в них.

— Який ви негідник! — рвучко підвелась Катерина, і її очі викресали кетяшини іскор. Від злостивих рум'янців вона помолоділа і покращала.

"Відьма, відьмочка!" — з обуренням і заздрістю вдивляється в гаряче обличчя молодиці. Злоба спотворила і зробила старішим Поцілуйка. О, як йому не вистачає колишньої влади, щоб хоч по-справжньому цитькнути, приголомшити цю дикувату красу, коли не можна надломити чи обдурити її.

— Лаятись не штука! — з погрозою поглянув на молодицю.

їв тебе, заслинений болотнику, вистачило совісті приволокти сюди своє зрадницьке м'ясо!? Зараз же вимітайся втрістя! Зараз же! — лютує молодиця.

Поцілуйко з острахом подається до дверей, а в очі його затікають рішучість і оскаженіння.

— Я піду, але, запам'ятайте, замість мене сюди прийде горе!

— Хоч і смерть! Забирайся! — Вигляд у жінки був таким грізним, що Поцілуйко, мовчки проклинаючи її, обернувся і сліпо, хрестом, вперся у двері, не можучи знайти клямки.

— Муку ж свою прихопи! — наказала жінка. — Та дошки забери! Може, тобі чи якомусь негіднику на домовину згодяться!

Останні слова аж скоцюрбили Поцілуйка, але він обома руками вхопився за гузир мішка і, підпихаючи його коліном, поперед себе виволік за двері. В землянку клубками туману вкотився мороз. Катерина було кинулась до порога, а потім щось згадала і почала рукою згрібати у миску просіяну муку. Поверх неї вона висипала рожевий грис і швидко вискочила надвір, де Поцілуйко порався біля дощок.

— І це, мерзотнику, забери! — простягнула йому миску. — Може, когось іншого купиш.

— Нащо воно мені, — люто одгризнувся Поцілуйко, одводячи погляд од молодиці.

Тоді вона плеснула мукою йому на голову.

— Їж, давися, хай тебе розіпре!

В темряві клубом туману закружляв пахучий пилок. Поцілуйко, задихаючись у ньому, закашляв і замахав обома руками. А Катерина, тамуючи сльози, рівно пішла до землянки, залишаючи за собою на землі білу порошу, як колись залишав її тато...

Григорій Стратонович пізно повернувся додому: хотів, щоб дружина не помітила його гризоти. Він так увійшов у землянку, що й Катерина не прокинулась. Спати не міг. Погані думки й передчуття мучили й мучили вразливе серце, яке не загрубіло і в тяжких випробуваннях. "Інтелігентик ти, та й більш нічого, — лаяв себе, але й від лайки не ставало легше. — Що ж, Поцілуйко на все піде. Може, справді треба було йому черкнути кілька слів?.. Ні, не дочекаєшся, враже! Тоді скільки ще страждань вицідить з нього цей вуж? Але хай навіть стражданнями, але ти повинен спинити хоч якусь частку підлоти: відступлю я, відступить хтось од неї — і вона лишаєм поповзе по живому".

На ліжку заворушилась дружина, зашелестіли її коси, осипаючись на долівку. Він підвівся, щоб поправити їх, і вражено застиг.

— Іва-аночку, — не його, живого, а вбитого мужа покликала Катерина.

Це сьогодні було найтяжчою краплиною гіркоти. Провівши рукою по віях, він сів біля столу і поклав чубату голову на зціплені руки, як окривджене дитя.

"Дві коси, дві сльози", — наспівом обізвалося те, що було початком кохання, обізвалося, щоб відігнати ним інші почуття...

Він вийшов з землянки і на подвір'ї побачив сліди копаниць... "Ага, це тут стояли Поцілуйкові сани. Але хто це розсипав муку?" —Григорій Стратонович нахиляється до землі, вбирає пахощі розтрушеного борошна і ніяк не може збагнути, що тут сталося, коли його не було вдома.

XIII

Кінь ударив копитищем, під ним зойкнула, хруснула і мов з щедрої пригорщі бризнула в обличчя крижаною гречкою передвесняна земля.

— Ірод! — відпльовуючись, недобре скривився Поцілуйко. Він рукавом протер наколені землею щоки і знову почув на них липкий, неначе павутиння, слід муки. Поцілуйко з усієї сили вперіщив нагаєм загнузданого коня і, коли той, зметнувши гривою, вилетів на вулицю, безжалісно рвонув на себе віжки. Воронець, болісно вивертаючи побільшене око, вигнувся в дугу, а з вудил закапала кров.

— Я тобі, іроде, відіб'ю і печійки, : селезінки! — Поцілуйко витріщився на коня, вдає він був причиною всіх його невдач, і потім ще раз зірвав із себе пальто і почав із нього витрушувати отой пилок, що так ніжно пахнув казкою достиглої ниви, невсипущих, почорнілих од негоди млинів і життя. Але не це, а тільки свіжу образу нагадував йому пшеничний пилок, що запорошував, а не веселив його.

Дзино давно, мов і не було їх, минулися ті часи, коли и Поцілуйко зі своїм хитруватим батечком радісно на вислобоких коненятках їздив до млина, з гребельки вдивлявся у підсинену куширувату річку, де снували жуки-водолюби, або довго простоював біля доша, підставляючи всі пальці під в юнкі струмочки борошна. Тоді вони утішали ного, теплом пестили руки, і йому хотілося бути мельником, якого так шанували всі люди.

А потім, через роки, що збігли, як вода під млиновим колесом, якось пізнього вечора Поцілуйкові привезли в просторе коморище ту муку, на яку не старався ні за плугом, ні за косою, ні за своїм службовим столом. На хвилю вона обпекла руки і кров, неначе мололась не на звичайній воді, а на окропі. Не гордим мірошником, а наполоханим ганчірником обвис він біля непевного добра, чуючи, як всередині щось гидотно тіпається в тенетах спокуси, протиріч і остраху. Але жилося йому не в розкошах, і він прийняв подарунок. Взамін ткнув у розчепірену, з сучкуватими пальцями п'ятірню клаптик паперу, з якого ображеним оком дивилась на світ звичайна печатка. Пізньому гостеві вона була потрібна більше хліба насущного.

— Спасибі вам, велике спасибі. Вашу ласку запам'ятаю повік, —зашелестів словами, папірцем і одягом огрядний гість та й пірнув у темряву, мов жук-водолюб у воду.

Той голос довго бентежив Поцілуйка і тоді, коли надходили дурні думки, і тоді, коли говорив перед людьми про чесність, і за їжею, коли дармовий хліб ще пік його пальці й сумління. Але згодом спокійніше став дивитися на ту першу вечірню пригоду, бо за нею пішли інші, а в душі знайшлись оправдання. Не тільки ж один він грішить! Зрештою, не підривав же він основ Радянської влади і політики, не фальшував державні знаки. А що в довідках до правдивих данихгівро ім'я, прізвище та місце народження додавалися деякі неточності, то навіть у письменників ще й не так буває. Тоді про них пишуть, що вони мають буйну фантазію або помиляються. А ніби не може помилитися звичайний секретар райвиконкому! Хіба не доводиться йому з веління деякого иачальства завищувати цифре по району? І це вже зветься не помилкою, а досягжеяням! Правда, на таких фальшованих цифрах Поцілуйко одного разу мало не спікся, але, зрештою, усе обійшлося: він повив у дурні своїх недругів, а сам конем красномовства вискочив на сухе. Коли його загнали на слизьке, одразу ж визнав свою провину і навіть не подумав спихнути її на ширші плечі, бо вони, як не тепер, то в четвер, могли взяти ото під захист.

Він і досі пам'ятає, як гарячкове намацував ліричну труну в голови контрольної комісії, як придивлявся до Його ордена Червоного Прапора, до шраму на щоці, до скронь, що накипіли сивиною. Такого якимсь хитрим ходом, запобігливістю чи улесливістю не об'їдеш. Він зібрав у свої очі усю, яку тільки міг, правдивість і подобу її, додав до них гіркоту каяття і всім цим поглянув на голову контрольної комісії, зітхнув, мов на похороні, і краєчком ока прослідкував, чи дійшло по адресі це зітхання...

— Ваше слово, товаришу Поцілуйко, — ніби ласкавіше сказав голова контрольної комісії.

Він так підвівся, наче з нього вийняли середину.

— Я, товариші, не буду оправдуватись, захищатись: тільки на моїй совісті лежить моя тяжка провина — більше ніхто не причетний до неї, — покосився на голову райвиконкому, і той полегшено зітхнув. — Ви хочете знати, чому я це робив. То хай моя щиросерда відповідь не дивує і не обурює вас: буду різати правду-матінку у вічі. Ми, після всіх своїх розрух, злигоднів, нестач, так тепер прагнемо бачити у себе побільше досягнень, що заради цього не поскупишся зайвим словом чи цифрою, щоб людям краще було хоча б на душі. Ви читаєте наших поетів. Скільки у них кругом у віршах, к приміру, насаджено садів! А кіба це перебільшення шкодить народу? Навпаки, мобілізовує його, вселяє радість. От і я так думав недозрілою головою: цифра теж схожа на вірш; навіть не зовсім точна, вона служить загальній справі — когось веселить, когось підганяє, а ворогів б'є по голові. Коли можете, простіть, що не так зрозумів силу і поезію цифри.

— Хоч і плутаник, але молодець! — задоволене вдарив кулаком по столі голова контрольної комісії, якого розчулила ефектна сповідь Поцілуйка. — Не крючкотворпо, а вболівання за громадське я бачу тепер у цифрах Поцілуйка, хай і дуті вони, мов пухирі. Він, як догадуєтесь ви, своєю фальшованою поезією цифри не дійшов до справжнього розуміння цифри, не збагнув, що така статистика має не три, а всі чотири виміри: вона може бити по голові не тільки ворогів, але й нас самих. Запам'ятайте це, товаришів і не грайтеся з цифрами. За ними — стоїть життя людей. А щодо Поцілуйкі, то, на перший раз, гадаю, не треба його суворо карати.

Після цього випадку акції Поцілуйка, неждано для нього самого, пішли вгору, і він потихеньку почав розправлятися зі своїми недругами. Красномовства і тут не бракувало йому: воно спочатку переміщало людей на менші посади або гнало їх в інші місця. А в тридцять сьомому році погнало у тюрми і на заслання.

Поцілуйка в районі почали боятися, мало кому хотілось зустрітися з його холодним і владним поглядом, бачити його тонкі, в злобу умочені повіки. В нього збільшилось коло знайомих і підлабузників, які захоплювались його виступами і рішучістю. У вічі Поцілуйка все більше хвалили, а поза очі, теж все більше, проклинали. Зростала вага лукавого, правдоподібністю підбитого Поцілуйкового слова, зростала і ціна його довідок. Правда, ними він не дуже розкидався, але дер за них, мов за рідного тата. З фальшованих папірців він збудував простору, мов клуб, кам'яницю, обзавівся хазяйством і вже на свою зарплату дивився як на мізерію, що і в якійсь мірі не винагороджує його заслуг і талантів, у які він увірував із роками, як і в те, що навколо нього сидять менш здібні люди. Ця віра породила пиху і гостру неприязнь до справді талановитих і знаючих людей. Для них у нього завжди знаходилось зневажливе визначення: антилігенція, тобто прошарки, які починаються з "анти"; з ними треба вуха на маківці тримати.

Після тридцять сьомого року поскладнішав лабіринт Поцілуйкових ходів, але житейська філософія збідніла. Офіційно людей він ділив за класовим походженням чи анкетою. А неофіційно — на тих, що сидять на коні, і на пішаниць. До перших він тягнувся, других зневажав. Правда, маса ще була потрібна для відчитів, але кар'єра його залежала від тих, які сиділи на коні. І Поцілуйко примірявся до грив цих коней, щоб і самому опинитись у високому сідлі.

Якби не війна, він збудував би собі не лише кам'яницю, але й трон честолюбця, та вона, проклятуща, відірвала його від золотого шовку грив і кинула під ті копита, під якими ріепались і не такі голови. Щоб врятувати свою, він, залишений на підпільну роботу, з жахом почав одривати од себе усі ниті, які в'язали його з минулою діяльністю і підпіллям. Утікаючи од нечистої совісті, він уночі спалив партквиток, покинув свою кривдою збудовану кам`яницю. Після кількаденних блукань зашився у затишний хуторець до блідавої короткогубої і коротконосої удовиці. Навколо її рота майже завжди тремтіла прекрасна жіноча жалостинка, в очах світилась тиха передосіння печаль, і навіть довгі загущені вії тримали в своєму сплетінні задавнений смуток.

— Скільки ж вашого брата вигибає на війні. Тьма-тьмуща! Хто переховається, той, може, і врятується, — по-бабськи прикладаючи руку до обличчя, не раз журилася вона, не гудила тих, які злякалися війни, ні словом не дорікнула Поцілуйкові за те, що він зробився нахлібником. Але й жити не стала з ним. Вона була такої думки, що тільки справжня любов прикрашає людину, а баболюбство — нівечить її.

"Сама лірика і ніякої біології", — зневажливо подумав тоді про неї Поцілуйко.

Щоб здаватися старшим, він запустив бороду, вуса і навіть став накульгувати. А щоб не знидіти від безділля, взявся за шевство. І часто латки на чоботях нагадували йому сліди його колишніх печаток і колишньої влади. Коли на хутір заскакували німці чи поліція, він заповзав у тайник, та бувало, що не встигав уберегтися, і тоді сидів на шевському стільчику, мов на електричному стільці.

Якось у похмурий передосінній день у хату вскочила перелякана господиня. Клямка дверей вирвалась з її тремтячої руки, а погляд сказав йому все. Він хотів кинутись до тайника, але вже подвір'ям обережно з автоматами на животі йшло кілька німців. Не то зітхання, не то стогін вирвався у Поцілуйка, переламлюючись, він болісно опустився на шевський стілець, похапцем затис губами кілька цвяхів і почав лагодити чиєсь дрантя.

"Головне в такому випадку — не розгубитися, не розгубитися", — умовляв себе і наказував собі.

Він шкірою відчув ходу німців, шкірою полічив, скільки їх, а коли один із них українською мовою наказав хазяйці щось поставити на стіл, здригнувся шкірою і всім тілом: якась знайома нотка почулася йому в голосі непроханого гостя. А той уже допитувався у вдови:

— Це хто лагодить чоботи?

Поцілуйко теж шкірою відчув, як у його спину вбуравлювалися чужі очі, але вганяв шило в ремінь, неначе у власне тіло.

Мій ловік, — спокійно відповіла Василина, і Поцілуико німотно дякував їй, хоча сьогодні ж, якусь годину тому, впік удову насмішкою, що її вірність навряд чи потрібна тому, хто лежить на цвинтарі.

— Ваш чоловік? — здивувався і насторожився зайда. — Ви правду кажете?

— Авжеж.

— А може, це партизан? — запитав уже з погрозою.

— Що ви, пане офіцер!? — зовсім природно засміялася жінка. — Партизани в лісах воюють, а не шкарбани латають.

— Щось ти, господине, дуже ревно свого шевця захищаєш, — поглузував зайда. — Може, краще скажеш, коли помер твій чоловік? Тільки не спробуй викручуватись.

В руці Поцілуйка дрібно затремтів і повис у повітрі молоток, а з ниточки губ, пританцьовуючи, почали випадати цвяхи.

"От і все! Нащо вона назвала мене своїм чоловіком?" — наливався болем і раптом побачив себе на занедбаному сільському кладовищі, де лежав перший чоловік удови. Поцілуйко в жасі уже оплакував свою смерть не сльозами, а потом, що густо виступив на чолі. насочувався на брови і пригинав повіки та вії.

Але жінка не збентежилась і так само спокійно відповіла зайді:

— Чого ж мені, пане офіцер, викручуватись? Перший мій чоловік помер шість років тому... Ну, а мої роки ще не ті, щоб вікувати самій.

— Прийняла собі приймака? — подобрішав і став масним голос невідомого.

— Мусила, — відказала грайливо.

"І звідки все це взялося у неї? От тобі й тихий осінній смуток". Поцілуйко побачив, як від нього, похитуючись, віддаляється цвинтар.

— Кажеш, мусила? — зареготав зайда, багатозначно поплескав господиню по плечах і підійшов до шевського столика: — Добридень, бороданю!

— Дай боже здоров я. — Поцілуйко, щоб нічого не подумали, випустив молоток, підвівся з шевського стільця і скосив очі: щось до болю знайоме було і в голосі, і в заокругленій гладком ясій постаті цього невеликого чолов'яги, на картузі якого вкороченими вилами кособочився петлюрівський тризубець.

— Ой батечку ріднийІ Який збіг обставин! Кого я тільки бачу! —аж заточився од несподіванки бандерівець. — Самого секретаря райвиконкому товариша Поцілуйка! Хто б тільки міг подумати і повірити?

Перелякано зойкнула, притулилась до печі вдова, моторошний острах велетенським кліщем усмоктався в душу Поцілуйка, перед очима знову поплив цвинтар. І Поцілуйко вперше пошкодував, що не пішов у партизани.

— Так ось де ви живете-переховуєтеся, товаришу Поцілуйко! — все більше дивувались і пика, і постать бандерівця, але він не поспішав вихопити зброю.

— Ви помиляєтесь, пане офіцер, — насилу одірвав десь з живота не округлість слів, а якісь пересохлі вичавки їх, бо жах заглинув увесь дар його красномовства.

— Та невже помиляюсь? — солодкомовно і глузливо запитав бандерівець. Його волохаті руки чомусь нагадали жука-водолюба. Якась павутинка давнини єднала образ цієї комахи з образом невідомого.

— Еге ж, помиляєтесь, бо я не Поцілуйко, а зроду Вакуленко.

— А може, ви не швець Вакуленко, а коваль Вакула з гегелівської "Ночі перед різдвом"? Може, ви з цього реміняччя шиєте собі царські золоті черевички? — вже аж перехитувався од сміху бандерівець, і перехитувався в нього при боці пістолет. — Наш вік — вік перевдягання, вік такого театру, який і не снився синам древньої Еллади. Так, пане, чи добродію, чи товаришу, чи приймаче Поцілуйко? — Він прямо впивався своєю владою і дотепами, а Поцілуйко вже в повній безнадії тупо повторював своє:

— Ви помилились. Я не Поцілуйко.

Обличчя бандерівця змінилось, у темних западинах сторожко поширшали очі, взялися плівками холоду, на них затремтіли нерівні крижані цятки.

— Може, й так, може, я й помилився, — щось роздумуючи, погодився він. — Ви, чоловіче, документально доведете, що ви Вакуленко? Пашпортом чи якоюсь довідочкою?

Поцілуйко через силу поглянув на бандерівця:

— Не доведу. Всі мої документи загинули.

— І партквиток?

— Я ніколи не був партійним! — нарешті жахом виштовхнувся на волю голос Поцілуйка. Він відчував, що на нього от-от замість очей бандерівця подивляться очі зброї і очниці смерті. Він так водяніє, що ного сорочка на спині береться гарячими плямами.

Але бандерівець не потягнувся до свого вальтера, а вагомо, відрубуючи кожне слово, промовив:

— Здається, тільки тепер ви сказали правду: дійсно, як я розумію, ви ніколи не були партійним, хоча й носили партквиток.

Коли б йому раніше ці слова кинув у вічі хтось із радянських людей, Поцілуйко віддав би всі свої сили, щоб з'їсти, знівечити його. А тепер, коли цю страшну правду сказав бандерівець, Поцілуйко був навіть вдячний йому: німці, як він зрозумів, і до комуністів підходять не з однією міркою — ідейних не милують, а плутаників по-різному решетують на своїх решетах. Не в обійми смерті, а на якесь із них і він може потрапити. І почав звідусіль гарячкове стягати всю ту мізерію, яка зараз могла б його відгородити від ідейності та більшовицького фанатизму. Очевидно, про це щось знає і бандерівець. Тоді якось можна буде порозумітися з ним.

— А пригадуєте, пане Поцілуйко... “Це вже добре, що він мене почав паном називати”,— прокидається надія.

— ...Як ми колись познайомились із вами?

— Ні, не пригадую,— напружував пам'ять. По ній павутинкою викручувався давній спогад, знову чогось згадувався старий млин, жуки-водолюби, але за ними не видно було людини.

— Не довгу ви маєте пам'ять,— вибалушив перецвілі, ледь блакитнаві очі на Поцілуйка.

“Що крилось за тим гадюкуватим поглядом, який вирок виносився йому?” — І Поцілуйко запобігливо приноровлював свій погляд так, щоб чимсь сподобатись чи хоча б викликати співчуття у бандерівця і в німців, які вже, ґелґочучи, розсілися за столом, не звертаючи уваги на те, що робилось біля чоботарського дрантя.

— Сідайте, пане офіцер, за стіл. Нащо вам здався мій штурпак? Він прямо очманів од страху. Ось вам і горілочка із свого заводу — ожинівка, може, й не вживали такої,— Василина заграла білозубою, з лукавинкою і все ж із жалостинкою посмішкою, наче невимушене защебетала і поставила на стіл пляшку.— Люблю, коли в хаті людно і горілчане. Призволяйтесь, коли ваша ласка.

— Гарну маєте полюбовницю. З такою не пропадеш,— хтива посмішка поповзла по товстому, наче озаддя, виду бандерівця. — Не баба — вогонь. До такої і я пристав би в прийми. Смак маєте, пане Поцілуйко, — зміряв з голови до ніг удовицю і обернувсь до Поцілуйка: — І досі не пригадаєте нашу першу зустріч?

—— Ні, пане офіцер.

— А пам'ятаєте, як ви мені якогось вечора давали в коморі довідочку? Я за неї привіз вам пшеничного борошна і сказав, що повік не забуду вашої ласки. Було таке?

— Було, — прошепотів Поцілуйко. Із темені років, наче з води, виринув той жук-водолюб, з якого почалося його падіння. Яка страшна й неймовірна випадковість! Але хіба може той, хто купив довідку для життя, забрати його життя?

— Вам повезло, пане Поцілуйко, крепко повезло. Певне, в сорочці народились ви! — підбадьорив його бандерівець. — Хтось на моєму місці добряче заробив би за голову секретаря райвиконкому, а я збережу її, бо знаю, що до підпілля і партизанського руху ви поки що непричетні.

— Спасибі вам, велике спасибі, — так само подякував і уклонився бандерівцю, як він йому колись дякував і уклонявся в коморі. Життя знову поверталося в тіло Поцілуйка.

— А може, відсидівши своє на хуторі, почнете співробітничати з нами?

— Ні-ні, пане офіцер...

— З шевства та гречкосійства думаєте їсти хліб? — зміряв його довгим поглядом.

— Хоча б і так, пане офіцер, — догідливою посмішкою хоче розчулити бандерівця. — Як вас зовуть-величають?

— Олейком Гавриловичем Крижаком. Це і в довідочці ви писали. Тільки тоді я звався не Олейком, а Олександром і замість глитаєнка став бідняцьким сином. Життя — це завжди театр! Тільки одним у цьому театрі випадають справжні ролі, а інші стають довічними статистами. Не станьте ним... Не спокушає вас нова влада? Не хочете, як більшовики говорять, перебудовуватися? До цієї розмови ми ще колись повернемось, а зараз можу видати папірець, щоб вас помилково не взяли за жабри. Око за око, вухо за вухо! — засміявся і відкрив розбухлий планшет. З нього витягнув бланк з штампом начальника української поліції, зігнувся над столом і навстоячки черкнув на ньому кілька слів і скріпив їх хитруватим підписом, що скидався на тулуб обскубаного крижака.

І от все не просохлий папірець тремтить у руках Поцілуйка і зміцнює, і збільшує клубок життя в його душі. Шортуна знову посміхнулася Поцілуйкові, але нащо було при цьому мати свідка? Чи не можна було б на цей час хоч у комірчину чи сіни випхнути вдову? Тепер її погляд більше бентежив Поцілуйка, аніж гадюкуваті очі начальника поліції.

Коли гітлерівці вичавкали все, що було на столі їстівного, і коли ожинівка плямами вийшла на широкощокому обличчі Крижака, він владним порухом руки викликав Поцілуйка надвір і на порозі тихо зашипів:

— Не зрозумійте мою великодушність і мій добрий гумор, як мою слабість. Я поки що не силую вас працювати з нами, бо з вас ще не злізла шкура страхополоха. Але якщо на хуторі з'являться партизани чи підпільники, ви одразу ж маєте про це повідомити мене. Інакше з вами буде розмовляти гестапо, а воно витягне з шкури ваше м ясо. До побачення, пане Поцілуйко.

— До побачення — здригнувся од осклянілого погляду поліцая. Мов у поганому сні, повз нього пройшли німці, і він, як побитий пес, зіщулившись, пішов до хати. Вдова навіть не поглянула на нього. Але її обличчя, вся постать інавіть одежа наїжачились проти непевного нахлібника. Потрісканими, деркими руками вона повідчиняла усі кватирки і двері, щоб з хати вивітрився дух проклятої чужини.

Цієї ночі вони довго не могли поснути. Вона проклинала себе, що дала притулок слизняку і дурисвіту, який ще до війни запесиголовився. А він мучився, що йото ганьба краплинами олії випливла на воду, і лаяв свого, як виявилось, досить небезпечного свідка. "Теж якусь ідейність має! В постелі мають кінчатися всі бабські ідеї. Але цю відьмочку, напевне, не привабить і царське ліжко. І як у ній вживається любов до мертвого і жорстокосердя до живого! Ох, Василино, Василино, чимало ти можеш принести горя, якщо клубок війни покотиться назад".

З цієї ночі він почав боятися нашої перемоги. У фальшивій душі мололося страшне мливо фальшивої довідочки.

А неділь через три в запівнічну годину до хати вдови прибилися нові гості — два партизани. Голодні, в подертому ганчірястому одязі, погано озброєні, вони зовсім не були схожі на грізних народних месників. Василина впізнала одного з них, почала збирати вечерю. Партизани сіли за стіл, запросили й господиню посидіти з ними, а Поцілуйка пронизували й виміряли недобрими поглядами. По вечері обидва підійшли до нього, і старший, з півмісяцем борідки, насмішкувато запитав:

— Так ви, громадянине Поцілуйко, всю війну збираєтесь як пень, дотрухати в цьому закапелку? Не затяжкі для вас вдовині харчі і шевське заробляння? Чи, може, Іів,дюлизача "нової влади" перекинетесь? Ну, скажіть щось красненьке, як ви на трибуні, бувало, витюрлюнькували.

Але красномовство і зараз покинуло Поцілуйка. Він щось невиразне промимрив, а партизан здивовано знизав плечима.

— Кумедія, та й годі! Яким колись був оратором, а тепер магулою став. Невже у вас язик зачерепів? Чи, може, душу заклинило? Я ще давно грішив на вас, що в лиху годину ви станете як не зрадливцем, то пень-колодою. А наш командир не вірить у це. Що накажете йому передати ?

— Хто ж ваш командир?

— Мироненко.

— Мироненко!? Той самий?.. — несподівано вирвались дурні слова.

— Той самий, якому ви колись винесли політичне недовір'я. І все одно він ще вірить у вас, хоч і залили ви йому сала за шкуру. Я теж охоче запив би змирщину з вами, але я не такий довірливий, як мій командир. Так що сказати йому?

— Я ще подумаю над цим питанням, — пробубонів Поцілуйко. — Це складне питання.

— Навіть дуже складне! — насмішкувато сказав партизан. — І довго будете думати?

— Почекайте хоч трохи.

— Що ж, почекаємо, поки дехто всю війну вибуде на хуторі. Спасибі, Василино, за хліб-сіль. Бувай здорова. — Месники навіть не поглянули на Поцілуйка і тихцем вислизнули з хати.

Не кров, а полум'я бухнуло тоді в мізок Поцілуйка. Слова партизана вишкварювали з нього всі соки. Острах гидотно розповзався по всьому тілі і морозив його отруйним холодом. От і. зашився ти, чоловіче, в тихий закапелок, а потрапив зра'зу межи три вогні. Що, як завтра німці чи поліція дізнаються про партизан? Одна згадка про гестапо кинула його в дрож, і він мало не застогнав.

— Чого вас так лихоманить? — здивувалася Василина. — Це ж не фашисти, а свої люди приходили.

— Так, так, свої люди,— відповів наче спросоння, а хижа думка довбала своє: "Та за цих людей гестапо оббілує тебе, наче зайця... А коли й не потрапиш до лапищ гестапо, свій суд добереться до тебе. Чого тільки цей свідок у спідниці не скаже про нього?" — ворухнулась ненависть до вдови.

Безсонна ніч гадюкою ворушилась у його душі, жалила, заковтувала її, а в голові гуділи і скреготали прокляті млинові камені. І вдень він ходив, наче неприкаяний, з жахом придивляючись і прислухаючись до лісових доріг. І спати ліг в одежі й чоботях. А світанням, не дивлячись на Василину, сказав, що піде на пораду в район до однієї людини. Пора, мовляв, за живе діло братися, не вічно ж бути приймаком.

— І то правда,— відразу погодилась удова.— Тільки будьте обережним. Неодмінно довідочку захопіть із собою, що той чортів каламутник залишив. Якраз тепер стане в пригоді. Я вам щось їсти приготую.

— Не треба.

— І не кажіть такого.— Вдова кинулась до комори, а він тупо подивився на її тугі ноги, що рожевіли з-під широкої спідниці, і зітхнув.

— Чого так зітхаєте? — з-за плеча зиркнула на нього вдова, зупинилась.

— Нелегко йти од вас,— опустив очі вниз.

— Дякую на доброму слові. А я, грішним ділом, думала, що ви гірші. Тепер не дивина розгубитися, як розгубилися ви. Але й це має минутись.—• Вона підійшла до Поцілуйка, довірливо вперше пригорнулась до нього, подивилась йому в вічі й метнулася до комори.

Цього ж ранку з її торбиною, з її харчами Поцілуйко опинився в начальника української поліції і заявив йому, що Василина Вакуленко тримає зв'язок з партизанами.

— Гарну мали полюбовницю, пане Поцілуйко! — так сказав про Василину, наче її вже не було на світі.— За неї і ви б могли потанцювати на шворці,— підвівся з-за столу Крижак.— Спасибі вам. Тепер, коли ви неофіційно почали працювати на нас, можете вибрати вже й офіційну посаду.

— Ні-ні,— злякано замахав руками і поточився назад Поцілуйко.

— Як хочете. Силуваним конем не наробиш,— поблажливо сказав Крижак.— Але рано чи пізно прийдете до нас, бо сьогодні ви спалили останній міст до того берега, — махнув рукою на стіну позад себе.

Поцілуйко здригнувся, його хвороблива уява вималювала в темені знівечений міст у вогні, а слова начальника холодними мурашками розповзались по всьому тілі.

Адже його, Поцілуйка, думки не сягали так далеко, як зараз сказав начальник поліції. Думалось не про останній місток, не про два береги, не про два світи, а лише про одну жінку в цьому світі, яка може зганьбити його. І він, тремтячи за свій вчинок, тут, у кабінеті начальника поліції, мовчки клявся, що більше ніколи-ніколи не загляне сюди. Скоріше б тільки закінчилась уся історія з удовою.

Широко без стуку відчинилися двері, і на порозі кабінету зупинився довгорукий, прикорочений сутулістю німець, заважка голова якого разюче нависла над тулубом. В крупних зморшках його обличчя причаїлись тіні і звіряча жорстокість. Але не постать фашиста вразила Поцілуйка, навіть не звірячі риси обличчя, а страшний дух анатомки, мертвої крові, що йшов од довгорукого. Фашист кинув Крижакові кілька слів по-німецьки, стрельнув очима і вийшов, а Поцілуйка мало не вивернуло: йому й досі здавалося, що перед ним стояла не людина чи її подоба, а смерть у формі.

Крижак подивився на нього, засміявся:

— Занудило?

— Занудило. Що він за один? — кивнув головою на двері.

— Дух нашого гестапо. Цей залізом, вогнем і пальцями, бачили, які вони в нього, вичавить з тіла кожну краплину життя. Глядіть, не попадіться йому.

Блювота підступила до горла, але Поцілуйко якось переміг себе, щоб не розгнівити начальство.

Увечері він повернувся на хутір, покружляв навколо хати вдови і, наче не своїми пальцями, постукав у вікно. Незабаром відчинилися двері, і з сіней війнуло духом осінньої калини.

— Як ваші справи? — привітно зустріла його Василина.

— Наче нічого... Зустрівся з добрими людьми, — відповів на диво спокійно і, добряче повечерявши, вклався спати.

Через два дні, коли Поцілуйка не було дома, поліція заарештувала Василину. Хуторяни, як тільки він з явився на хуторі, порадили йому підшукати іншу схованку, бо чорт круки шукали і його. Поцілуйко уважно вислухав їх і пішов до вдовиної оселі, щоб узята щось на дорогу. Не засвічуючи гасника, він з боденьки вибрав сало, з мисника взяв зачерствілий хліб і вийшов у сіни. І тут прив'ялі пахощі калини на мить приголомшили його, бо згадалось, як удова приносила ягоди з лісу... Оце, певне, й усе, що лишилось од неї. Він востаннє переступив поріг охололої хати, і враз назустріч йому з темряви гойднулася постать уасилини. Поцілуйко затремтів од жаху, пошивка з харчами вислизнула з рук. Він спиною вперся в одвірок, і єдине слово стогоном вихопилось із грудей — їй!?

Але ніхто не відповів йому. Тільки через Якусь хвилину і Юцілуико збагнув, що назустріч йому подалася не Василина, а и розп`яте плаття, яке зривав з металевих прищіпок ос.ннж вітер. А які металеві защіпки розпинали тепер саму Василину?..

Кілька років збігло з того страшного часу. Поцілуйко позбувся небезпечного свідка, та не позбувся тривоги: а що, коли Василина залишилась живою і не сьогодні-завтра повернеться з якогось табору смерті? Правда, вона, напевне, нічого не знає про те, хто віддав її до рук поліції. Але може трапитись так, що якогось дня схоплять і Олександра Крижака. А той, рятуючи свою шкуру, почне топити всіх, кого можна втопити.

Страшне борошно, взяте за першу фальшиву довідку, і досі мололо його душу. Про це й зараз нагадував мішок. що лежав за плечима. Коли б знав чоловік, що доля готує йому через якийсь проміжок часу, тоді б десятою дорогою обминав непевні стежки і мав би таку чисту печатку, як серце дитяти.

Кінь трощить і трощить копитищами зашерхлі калюж ки, вибризкує з них воду, а пам'ять Поцілуйка вибризкує те, що навіки хотілось би стерти, випалити з тіла. Коли б на світ, були такі огні... І він знову кляне війну, наче вона винна у всьому, і знову, мов сіті, виплітає і розкидає думки, як йому по-справжньому вхопитись за гілки життя, як списати в свою біографію коли не подвиги, то хоча б такі вчинки, які можуть винести його на гребінь. Хіба ж його розум не знадобиться ще при якомусь ділі? Хіба його колишні заслуги, хоча б так не так, не залатають його розгубленості у війну? Хіба ж не він першим із шкури вилазив, руйнуючи хутори і ті хати, які віддалялися від сіл. Мороки тоді було з дядьками, а особливо з тітками: то в них не було дерева на нову будову, а стара ще б постояла, то нове місце не подобалось, то ще щось вигадували. Tоди він власною персоною сів на трактора і поїхав до самих затятих. В нього недовга була розмова з ними — линвою ванрканив зруб, крикнув трактористу: "готово", трактор забурчав, напружився, а хата, мов жива, рушила за ним, скособочилась, зойкнула і розвалилась на купеляччя дров. І в цьому селі він зніс не одну оселю. Правда, тоді кляли його баби, наче проклятого, навіть у вічі дурноколінним . називали, але план було виконано довчасно. Дядька тільки припечи, то він і чорта зробить, не те що другу хату.

Поцілуйко оглянувся, ніби мав зустрітись з минувшиною. Але навколо побачив Тільки нарости землянок і розхристане, де-не-де огороджене воринням дрібнодвір'я. Коло стайні забовваніла людська постать. Коли кінь порівнявся із нею, вона владним рухом зупинила його.

— Стій! Хто їде?

— Це я, товаришу Дибенко! — Пізнав голос діда Євмена і мимоволі поморщився.

— Хто "я"? — недовірливо запитав старий. Поцілуйко зіскочив із саней, підійшов до старого.

— Добрий вечір, діду Євмене! Хіба не пізнаєте?

— А чого б я мав тебе пізнавати? Показуй документи.

— Які документи? —обурився Поцілуйко. —Що з вами, діду?

— Не те, що з вами! — відрізав конюх.

— Невже не пізнали мене, Поцілуйка?

— Поцілуйка? Це того, що до війни був аж секретарем райвиконкому?

— Того ж самого, — не вловив у голосі старого презирства.

— І того самого, що війну пересидів на харчуванні вдів і сиріт?

— Як міг, так і пересиджував, — розсердився Поцілуйко. — Яке вам діло до мене?

— Навіть велике. — Старий проворно обмацав кишені Поцілуйка. — Зброї, виходить, нема?

— Навіщо вона вам? — прийшов до тями Поцілуйко.

— Щоб ти часом не стрельнув у старого. Хто ж тебе знає, в якого дідька ти перешерстився за війну... Ану, показуй документи.

Поцілуйко злостиво поліз до кишені.

— Броні вам вистачить?

— Броні? За які ж такі заслуги доп'яв її?

— Це вже не вашого розуму діло.

— Гляди, яким вельможним став! А чи не завеликий у тебе довісок спритності до розуму? — Старий в одну руку взяв броню, а другою повів коня до стайні.

— Куди ж ви, діду?

— Документи перевіряти.

— Я вам присвічу.

— Мені не треба .чужого світла. Ти вже раз присвітив мені.

— Коли ж це було?

— Забувся?

— Не пам'ятаю.

— Ои, брешеш, дурисвітеї А хто мою хату на порохно розтрусив, не пам'ятаєш?

— На те була директива.

— Директива була радянська, щоб людей не зобижати, а руйнував ти, як фашист, плюючи на людей.

— Я вам таких слів повік не забуду.

— І на мене донос напишеш? — пожвавішав старий. — Напиши, напиши! Папір усе стерпить. А люди не захочуть таких свиней терпіти, хоч вони і встигли бронею запастись од війни. Від людей ніхто не видасть тобі броні.

— Недаром вас елементом прозивають.

— І аки прозивають. А на ділі елементами виходять такі, як ти.

— Все своєї дрібновласницької хати не можете забути?

— Бачу, ти як був дурнем, так ним і залишився. Не хати, а знущання не можу забути! Тоді ж у мене ні деревця на дровітні, ні копійки за душею не було. Стара моя тільки одного прохала: попрощатися із хатою — хотіла побілити її, одягнути на смерть, як одягають людину, бо в тій хаті ми вік прожили. А ти й цього не дозволив. То хто ж тебе міг керівником назначити?

— Найшлись такі, що не мали часу радитися з вами.

— Тепер, надіюсь, будуть радитися. А ми вже, коли зламали хребет фашизму, то поломимо й броню таких вишкребків.

— Бге, так вам і дадуть демократію в обидві жмені!

Сподівайтесь...

На пересварку зі стайні повиходили конюхи.

— Хлопці, до нас Поцілуйко з бронею заїхав! — гукнув до них дід Євмен.

— З якою Бронею? З новою жінкою чи полюбовницею?

— От жеребило! — хтось обурився в темряві.

— Та ні, не з Бронею, — потряс дід Євмеи книжечкою, — а з оцим папірцем, що одгородив Поцілуйка од війни, од армії, од людей, одгородила б його гробова дошка.

— Де там, цей крутіяка із домовини вилізе, як почує добрий хабар, — діловито обізвався хтось із конюхів.

— Чуєш, як народ голосує за тебе? Впав би, сучий вилупку, оце на коліна і попросив, щоб простили тобі різне твоє гидомирство. Або, чуєш, давай зробимо так: я рвону твою броню на клапті, а ти завтра рви на фронт?!

— Отямтесь, діду! — злякано вчепився в руку старого.

— Не шарпайся, бо як шарпну! — Старий відтрутив Поцілуйка і обернувся до конюхів: —Що ж нам, хлопці, зробити з ним? Не випускати ж таку здобич із рук? Хабарі він брав?

— Брав.

— Хати наші ломив?

— Руйнував.

— Від фронту і партизанщини втік?

— Утік! — уже грізно обізвались конюхи.

— То, може, причавим його тут, щоб не паскудив землі?

— А чого ж із ним церемонитись. — Конюхи кругом обступили Поцілуйка. Він злякано озирнувся довкола, але на обличчях прочитав суворий вирок і почав ікати.

— Люди добрі, змилуйтесь. Я справлюсь ще... — надломилась уся його постать.

У відповідь гримнув шалений регіт. Рубані, калічені, вогнем печені люди сміялися і насміхалися над здорованем.

— Кому ти, стерво, потрібне? Хто буде паскудити руки об тебе? — повернув йому броню дід Євмен. — Ну, а на коня теж маєш броню?

— Яка ж може бути броня на худобу?

— Тоді коника ми залишимо у себе.

— Це ж сваволя, грабіж, діду! — нарешті одійшов од страху Поцілуйко. — Віддайте коня!

— Без документів ніяк не можу — тепер воєнний час.

— І цього я вам не забуду, — вже посмілішав Поцілуйко. Він круто повернув од стайні й підтюпцем побіг до Безбородька.

Антон Іванович уже крізь сон почув настирливий стук у шибку. Позіхаючи і чортихаючись, він зіскочив на підлогу, підійшов до вікна.

— Хто там?

— Це я, Антоне Івановичу, — почув знайомий голос. "Поцілуйко", — пізнав і знову тихцем чортихнувся Безбородько. Притарабаниться ж таке щастя до двору. Він би залюбки прогнав сьогоднішнього Поцілуйка, але ж невідомо, ким він стане завтра. Керувати — це передбачати. Не одна ниточка, зв'язувала його раніше з Поцілуйком, може, зв`яже й тепер, бо Поцілуйко — це такий ловкач-доробкевич, що сьогодні під льодом торохтить, а завтра, гляди, в якомусь міністерстві вирине. Тоді він і згадає, як намарно стояв під чужими вікнами. Безбородько, лаючись і розкидаючи на всі боки розумом, швидко одягається, одчиняє двері і привітно зустрічає гостя:

— Припізнились ви, Гнате Родіоновичу. Вже й перші півні скоро співатимуть.

— Що вам до півнів?! Вони знають свою службу, а ми свою, — з гідністю відповідає гість і поважно, як і до війни, входить в оселю.

В голові Безбородька висновується здогад, що справи в Поцілуйка, мабуть, пішли на краще. Хоча хто розкусить його? Якраз, може, "сьогодні Поцілуйко погорів, як швед під Полтавою, а перед ним бадьориться, забиває баки! Артист! Але що робити з ним? Чи, для годиться, послухати його теревенів, та й бувай здоров, чи від усієї душі ставити на стіл печене й варене?

— Далеко ж їздийи? — Безбородько обережно промацує Поцілуйка.

— Звідси не видно, — безжурно відповідає той. — Підвертається нова робота, — говорить з довірою, але красномовно озирається.

Безбородькові зразу ж стає ясно, що гостя треба частувати хлібом, і сіллю, і чимсь міцнішим.

— Роздягайтесь, роздягайтесь, Гнате Родіоновичу, а я зараз свою стару потривожу.

— Не треба, Антоне Івановичу. Пізня година, хай спочиває жінка.

— Дарма, дарма, розбуджу, а то ще клуби перележить, — щиросерде сміється Безбородько, йде в другу кімнату і торсає за плече дружину.

— Хто там іще так пізно? — спросоння питається Марія і сердито позіхає.

— Поцілуйко.

— Це той засядько, що...

— Прикуси язика, — стискає жінчине плече, — бо він колись згадає твого засядька.

— Як це все надокучило мені! — позіхаючи, неохоче підводиться з постелі. — Чим же частувати вас?

— Бобрятиною, — фиркає Безбородько. — Що є, те й давай. Та меду внеси, тільки не з горлового горщика, а з липівки, і налавник на покутті постели.

— Знову пішов Поцілуйко вгору? — пожвавішала Марія, яка розбиралась у місцевому начальстві тільки по тому, чим його треба було частувати.

Незабаром гість і Безбородько сіли за стіл, а Марія крутилася по світлиці, як метелик біля світла.

— За твоє здоров'я, Антоне Івановичу. — Поцілуйко високо підняв першу чарку. — Хай тобі все буде з землі, з води і роси.

— Спасибі, Гнате Родіоновичу. Добре, що ви не забули мене. На чому ж сюди добирались?

— На рисаку. Залишив його у вашій стайні, хоч і бурчав дід Євмен.

— Той на всіх бурчить.

— Вреднючий дід. Документа захотів на коня. Ну, не бюрократ?.. А як твої справи?

— Хвалитись нема чим, але живемо не гірш за деяких сусідів.

— Може й погіршати, — з співчуттям на щось натякнув, і Антон Іванович закрутився на стільці. — Розумієш, про що йде мова?

— Поки що не догадуюсь.

— Жаль, — багатозначно помовчав Поцілуйко.

— То доказуйте, Гнате Родіоновичу.

— Можу й доказати. Бійся Марка Безсмертного. Він підкопується під тебе. Напевне, пронюхав, що ти колись на нього заявочку носив.

Безбородька від цього натяку зсудомило:

— Невже здогадується?

— Стверджувати не буду, але... Ну, а в районі дехто тягне його руку... Вже разів пару відстоював тебе. Я хоча поки що і невеликий голос маю, але старі друзі, спасибі їм, не цураються, — напускає на обличчя таємничість.

— Дякую, Гнате Родіоновичу. Ви завжди підтримували мене! Ваше здоров'я! Чого ж той Марко підкопується?

— В чиєсь гніздо хоче сісти, а в чиє — помізкуй. Головою колгоспу і на милицях можна бути, коні повезуть. За твоє процвітання! Ох, і скажену тримаєш ти веселуху. Мелясівка?

— Мелясівка.

— А знаєш, хто з села обома руками вчепився за Марка?

— Хто його знає.

— Ваш новий учитель.

—Задніпровський!? — здивовано вигукнув Безбородько. — Та що ж він має проти мене?

— Цього вже не знаю, — розвів руками Поцілуйко. — Свинякуватий він чоловік. З одного боку під'їдає тебе, що не допомагаєш школі, з другого — б'є тебе Безсмертним, а сам веде дружбу з попом. Подейкують, що в Задніпровського і заслуги не того—липові. В лісах був не командиром, а грибарем — гриби збирав. Але орденів назбирав, наче грибів. Придивись до нього, Антоне Івановичу, бо дуже він гострозорим став до тебе.

— Треба буде придивитись. — Похмурість залягла в глибоких очницях Безбородька.

Поцілуйко бачить, що кинутий ним їжак уже ворушиться всередині Безбородька, і, щоб не передати куті меду, зводить розмову на інше. Та господар сам навертає її на своїх недругів, оздоблюючись, обкидає гряззю Безсмертного й Задніпровського, який за всю війну навіть ні разу не був поранений, та й втрати в його загоні були чомусь найменшими.

— Невже найменшими? — перепитує Поцілуйко.

— Слово честі! А чому? Бо тільки тримався в лісах, перекопував їх різними ходами, наче кріт кротовище.

— Це ж непогано для оборони. — Поцілуйко вже навіть починає захищати Задніпровського, а сам надіється виловити із гніву господаря якусь користь для себе.

— Для оборони, може, й непогано, а от наступав Задніпровський тільки в крайніх випадках. Зберігті себе, і своїх прибічників. Треба копнутись у ньому. В нашому загоні загинула майже половина партизанів, а в Мироненка, вважайте, ніхто не залишився в живих.

— Невже ніхто? — вражено перепитав Поцілуйко. Він згадав зустріч з двома партизанами в хаті Василини Вакуленко, і думки його закружляли в шаленій круговерті. Безбородько не помітив, з якою цікавістю чекав його розповіді Поцілуйко, і спокійно говорив далі:

— Сердезі Мироненку найбільш не поталанило. В болотах оточили його фашисти. Тільки четверо партизанів врятувалось тоді.

— А де ж вони тепер? — завмираючи, запитав Поцілуйко.

— Усі пішли воювати. Один із них відвоювався, а про решту не знаю.

"І це невелика біда. В крайньому разі, можна буде стати зв язківцем Мироненка... На це я маю право, бо ж стрічався з його людьми". Нарешті за ці останні дні велика радість ворухнулась у думках Поцілуйка. Він підняв чарку. випив до крапелинки й поцілував Безбородька.

"Оце справжній гість", — розчулено подумав той...

XIV

Мотрі ніколи не подобалось, якщо її Євмен починав умирати.

Хоча вона й знала, що її йоржистий чоловік з доброго Дива не стане збиратися в далеку дорогу, але в ці години таки починала думати про потойбічний світ, і всяка всілячина тоді жужмом коловоротилась у голові. Острах брав од самої думки, що десь у глибокій темряві є пекло з розімлілою смолою і чіпкохвостими чортами, ввижався і рай, Що дуже нагадував святоіванівське поле, город і сад заодно... Як добре було б у тому раю знову, неначе на землі, зустрітися з Євменом; там він уже зовсім би не лаявся, не сердився, не гарикався, а тільки лагідно посміхався б, як посміхаються на виборчих портретах різні кандидати. В раю Євмен, десь, правив би кіньми пророка Іллі, а вона полола б свою небесну норму та все, прикладаючи руку до очей, любувалася б підсвіченими сонцем гречками.

Її лагідна селянська душа нічого. так не любила, як цвіт найчистіших і найгустіших барв, а особливо рожевий на ранніх і пізніх гречках, коли бджоли збивають крильми і солодкий ранковий туман, і теплу хвилю, і тихий дзвін.

Що б іще могло бути гарного в тому раю? Може б, там варто посадити маку з її городу? Він, коли зацвітає, такі пишні і славні має рум янці. І укропу, напевне, в раю нема, а хіба можна восени обійтись без його пахощів?.." — думала зараз Мотря, сидячи в узголів'ї чоловіка, який умирав без термометра і лікарів, але при чарці й скаженому, з Німеччини завезеному аспірині. Старий самокритично ставився до себе — знав, що його не дуже очікують у раю, тому для хоробрості, щоб не спасувати перед чертами, бавився буряковою веселухою, а закушував аспірином, який потом вичавлював із тіла кінський дух.

Їжакувата і навіть тепер нічим не вдоволена дідова голова відпочивала на подушці, набитій сіном з блакитними кучерями чебрецю. Над головою старого, на ріжку скрині, потріскувала саморобна воскова свіча, а в ногах лежав добрячий плетений батіг, —на тому світі він також може знадобитись йому... —зараз дідова душа коливалася поміж небесними видіннями і мирською суєтою. Він іще мовчки долаювався з Безбородьком і тужив за кіньми, яких тільки напувають, але не годують. Оце й поклало старого в постіль: напоїв сьогодні вранці коней, нахилився, потемнів над порожніми яслами, почув біль усередині й голові та й вирішив попрощатися з світом.

Від чарки й аспірину з тіла аж капає тепло, але голос у діда потріскує, мов крига:

— Мотре, ти ж мені, коли помру, не став ні залізного, ні камінного хреста, бо то панський, мертвий матеріал, на ньому навіть гриб-поганка не виросте. І яблуньку посадиш мені, бо птиця співає і на цвинтарному дереві, — дає старий останні розпорядження, а перед його очима стоять коні: вони схиляють засмучені голови до діда, тепло дихають на нього і плачуть за ним, як люди.

Жінка не раз чула за свій вік ці розпорядження і спокійно відповідає:

— І яблуньку посаджу, аякже. Тільки — зимову, ренет який чи літню скороспілку?

— Напевне, краще зимову, — по-господарськи розмірковує дід. — На ній яблука довше тримаються.

— А хіба тобі не все одно буде? — лише порухом плеча виказує Мотря подив.

— Це вже не твого розуму діло, не ти вмираєш. — Євмен відчуває в русі жінчиного плеча непоштивість і починає гніватись, але ще стримує себе. — Так посадиш зимову, щепу візьмеш у кума Олександра. — На мить над собою, над своєю могилкою він бачить деревце у першому цвіті й мимоволі здригається. Краще б оце біля копей порпатися, а не лежати там, де й копито кінське не обізветься дзвоном. Ех, коли б це хоч кум Олександр прийшов, посвітив снопом своєї бороди, щось про політику сказав би, то все легше відходила б душа з тіла.

— І не забудь батога покласти в домовину. Чуєш? — недовірливо дивиться на жінку, яка ніби й слухняна в нього, але теж уміє все повернути своїм трибом...

— Батога? Навіщо там таке щастя здалося? — наче не про той світ, а про щось буденне говорить Мотря.

— А хіба на тому світі коней не буде? Там така біла масть водиться, що куди твоє діло! — зі знанням справи говорить Євмен, а сам обурюється, бо Мотря, по всьому видать, аніскілечки не вірить, що він має помирати.

— Як там будуть коні, то будуть і різні батоги, — розважливо, але й з недовірою одказує жінка. — Ти краще скажи до пуття, що в тебе болить?

— Я ж тобі казав: уся душа!

— В якому саме місці?

— В усій середині, — старий обвів рукою недосконалий круг навколо своєї душі. Цей круг, певне, нічогісінько не сказав би медицині, бо в нього входили і серце, і легені, і печінка, і навіть частина присохлого черева.

Мотрі після такого визначення душі залишилось тільки запитати:

— Ти б, Євмене, може, щось закусив? Бо яка там користь із цього аспірину? Піт чавить, а спожитку не дає.

— Не дзяволи про їжу. Не хочу і не можу їсти, — скривився і застогнав чоловік.

: Та й чому?

— Дурна ти баба...

— Яв тебе розумною тільки тоді була, коли дівувала, — не сердячись, одказує Мотря.

Ця відповідь вражає старого. Справді, коли Мотря дівувала, він тоді не обізвав й ні одним недобрим словом. Чоловік відчув свою провину і спокійніше заговорив:

— Як же мені щось на душу піде, коли коні од вітру падають з ніг, до решти гибіють? Думаєш ти головою чи ні? Ось навіть ця свіча, мені здається, капає не воском, а плаче безневинною сльозою мого карого. Пам'ятаєш, як я рятував його?

— Пам'ятаю твого півкрівця, — покосилась на свічу, і тепер їй теж воскові краплини нагадали сльози пораненого коня. — І однак їсти щось треба, бо хто знає, чим там будуть частувати. Може, на тему світі і картопля не родить.

— Не може такого бути, бо тоді вигибне селянин і в раю, і в пеклі. Ех, Мотре, Мотре, коли б я мав товсті тисячі або яке золото!

— І що б ти тоді робив?

— Знайшов би що. Накупив би сіна пахучого та вівса чистого, як сльоза, привіз би коням і був би кумом королю! — на мить пожвавішав і знов засумував старий. — А є ж паразити, що все мають: і гроші, і золото, і зерно, а совісті ж у них і на мачину не вродило. І вони, іроди, не помирають, ще й до комунізму зможуть дожити! — Старий стиснув кулаки, а в його вусах і борідці ворухнулася злість.

— Та всяких людей є на світі, — зрозуміла Мотря натяк, але не стала розпалювати гнів чоловіка.

— Є, бодай над ними цвинтарна трава поросла. — Він ще болісно про щось подумав, прогнав думки про хрест, зимову яблуньку і попрохав жінку: — Чуєш, постав біля мене моє господарство — глиняні коні. Добре, що хоч ці їсти не просять.

Мотря підійшла до мисника, неподалік якого стояв гончарський круг, взяла кілька іграшкових коників (їх у вільну і веселу годину завжди з усміхом чи лукавинкою виліплював старий), поставила на стільці і сама залюбувалася різними чотириногими цяцьками.

Тепер уже не пекло і не рай, а світ милої казки і далекого дитинства повертали до неї оці веселі, завзяті і хитроокі створіння. З такими коненятами не гріх би навіть у місті ямаркувати. Але хіба скажеш про це чоловікові? Він тільки за німців, коли біда приневолила, дозволив їй одного разу розпродати глиняну худобу. І жінка, дивуючись, збула її за якусь невелику годину. Чого так люди накинулись тоді на полив'яні цяцьки і чого так тішились ними, коли пізнавали в них риси своїх заклятих ворогів?

— Їй-бо, цей клишоногий усім на Геббельса схожий, — дивувався хтось із покупців.

Вона не бачила ніякого Геббельса в чи не найгіршому, на її розсуд, ліпленні. Добре, що й таку погань збула з рук. А через день люди переказали, щоб Мотря більше не виносила на торг свій товар, бо найшовся каїн, що і в глині розкопав політику, і гітлерівці вже розшукують крамольного скульптора.

— Ну, то чи варить у них, у фашистів, глиняний горщик!? Вони вже й мене в скульптуру вписали! — насміхався тоді над недоумками Євмен, який про скульпторів думав, як про якесь недосяжне чудо. Старому ніколи й на думку не спадало, що з його коників крізь їхні веселі, хитрі очі або злобні, у ворогів позичені риси проглядала не тільки любов до забавки, а й справжній талант.

Мотря ж на іграшки старого дивилася простіше, як господиня, що прожила свій вік без достатку і завжди потерпала за характер чоловіка: з цих коників Євмен, аби захотів, міг би їсти спокійніший хліб і не гризти свого серця з Безбородьком та його шатією. Ось вона подивилась на одну цяцьку і, забувши, що старий зібрався помирати, недоречно засміялась:

— Чоловіче, а цей вислоухий і череватий, ну, зовсім схожий на того начальника, який приїжджав до нас.

— На Киселя? — пожвавішав Євмен, скосив очі на цяцьку, і не передсмертна, а задоволена посмішка творця поповзла од його уст до самісінького кінчика борідки.

— Бге ж, на нього. Але чого він у тебе вийшов таким недотепою?

— Бо він і є дурним. Мотря сплеснула руками:

— Їй не забагато, чоловіче, дурнями розкидаєшся? Кисіль же, кажуть, в начальстві аж з тридцятого року.

— А дурний ще з народження, — махнув Євмен рукою, наче скидав з посади Киселя.

Відповідь хоч і сподобалась Мотрі, та все одно вона засумлівалася, чи старий, як це він уміє, не передав куті меду.

— Ніхто, Євмене, бачу, не вгодить тобі і в судний день. Хіба ж може безклепкий так славно і довго, аж до сну, говорити з трибуни? За щось же йому гроші платять і тримають на посту.

— Бо має таких сватів та братів, які не мізками, а зубами тримаються один одного, і, поки не вдарить грім, вони свіжу й головату людину не пустять на місце Киселя. А він же має в руках і владу, і ордери, і печатки, а не рятує наших коней. Він же не до коней, а тільки до свиней заглядає, щоб вивезти собі якесь кувікало... Ой, не можу я жити більше на світі. Ніяк не можу, — вхопився обома руками за серце, і в усіх його потом нарошених зморшках заворушився біль. — Прозвали мене елементом і, виходить, вірно прозвали.

— Дурні бездушники, баляндрасники і невігласи прозвали! — одразу ж обурилась, занепокоїлась і похолола Мотря: вона добре знала, як не любить цього паскудного прізвиська чоловік, а коли він починає визнавати його, то це вже пахне лихом — може, й справді, бідаха, не доведи свята діво, чує свою смерть? — Ніякий ти не елемент, а справедливий, дуже справедливий, тільки з характером дід.

— Елемент, Мотре, та й більш нічого, — і далі уперто ганьбив себе старий. — Бо що таке, це коли подумати на перед, коні? Красивий пережиток, як дехто говорить з проворних. Різна машинерія через якийсь час геть чисто замінить, вичавить їх, і не стане тоді у світі ні гордих верш ників, ні добрих скрипучих возів, ні легкокрилих санок. Зникнуть, як зникли чумаки, і їздові, і конюхи, і конокради заодно. Все це я розумію, а все одно помираю від того, що теперішні коні не мають їдла. То хіба ще знайдеш такого довбеху?

Очі старого заблищали вогкістю. Йому раптом шкода стало не лише коней, але й себе; гай-гай, хтозна по-якому одшуміли його роки: не знайшов він свого талану в житті, і минулось воно, мов сльотава осіння година, з малими радощами та великим горем, не заслужив він ні спокійної старості, ні пошани, ні одного рядка хоча б у райгазеті, а ні за що ні про що заслужив паскудного "елемента". Усе це одразу хвилями набігло на чоловіка, і він, певне, заплакав би з'досади, але плакати не любив, тому стиснув кулаки і щелепи, примусив себе розсердитися знову ж на своє життя, і на "елемента", і на Безбородька, і на паскудну безгосподарність. Отож, у хвилях гніву, забуваючи про смерть, рішуче опустив ноги з ліжка, навпомацки знайшов розтоптані шкарбани й, покректуючи, почав озуватись.

Мотря аж остовпіла від такої переміни:

— Ти куди, Євмене?

— Ой, — скривився старий, — болить усе... Піду до Марка Безсмертного, погомоню з ним трохи.

— Як же ти дійдеш, коли піт з тебе аж ющить?

— А я його витру, — покосував на свіжий лілієвий рушник.

— І що ти за чоловік? Хвороби ж не витреш?

— Не чіпляйся, жінко, бо в мене душа ненадовго повосковіла.

— Про що ж ти хочеш говорити з Марком?

— Про що ж інакше, як не про коні. Щось же треба думати чи робити.

— Після тієї та знову ж тієї. Ти ж умирати зібрався, — нагадала жінка.

— Прийду від Марка, тоді вже, мабуть, і помиратиму. Хай тобі веселіше буде. — Він дмухнув на свічку, старанно, раз і вдруге, обтер піт рушником, одягнувся й нетвердими кроками, щоб жінка бачила, яка в нього слабість, подався з вогкої оселі, але одразу й повернувся.

— Ти чого? Щось забувся?

Євмен одвів очі од жінки:

— Хочу подушку взяти з собою.

— В Марка думаєш полежати, чи що? — недовірливо здивувалася жінка.

— Та ні, — невдоволено поморщився чоловік. — Висиплю з неї сіно.

— Куди?

— От усе тобі треба знати! Не на вулицю ж, а своєму карому. Хай хоч трохи йому сіном запахне! — хмуро кинув чоловік, сунув ще теплу подушку під руку і кволо вийшов із землянки, щоб не чути дурних умовлянь і докорів.

От і кінчилось помирання. Мотря мовчки провела чоловіка повеселілими очима, виглянула у віконце та й засміялась до дідових чобіт, що вже завзято міряли землю. Таки несерйозний у неї дід. І після цього висновку знов почала розглядати коники, знаходити в них риси знайомих людей і чудуватися, як воно так виходить у її несерйозного чоловіка.

В землянці Безсмертних дід Євмен застав тільки Хведька, який, підібравшії під себе ноги, голосно читав якусь книгу. Вгледівши діда, хлопчак скочив з лави і шанобливо завмер. Це розчулило старого: хоч і війна, а таки поштиве дитя росте. Та й біля коней уже вміє ходити, а це .теж щось значить. Він погладив малолітка по голові, пригорнув його до себе однією рукою.

— Читаєш, Хведю, науку?

— Читаю, — ледь помітно посміхнулося хлоп'я.

— То читай і пий її, як здоров'я. Нічогенько живеться в Марка Трохимовича?

— Дуже добре, діду.

— Їсти дають?

— Дають, — почервонів хлопчак.

— Значить, рости будеш. А в школі одиниць не випасаєш?

— Поки'що без них обходиться, —навіть спогорда відказав Хведько.

— Гляди, ііс хапай таке добро, бо тоді сам батогом буду вибивати з тебе, — посварився пальцем на хлопця. — Правда, ти метикований і маєш вчитися тільки на медаль. Заходь до мене, я тобі якогось коника подарую, бо більше не маю чого подарувати — окапцанів дід за війну.

— Спасибі.

— Е, Хведю, та ти вже розжився на нові чоботята і не хвалишся! — здивувався старий.

— Це Марко Трохимович сам пошив мені із своїх довоєнних чобіт. Сам і колодки вирізав. Теж наказував, щоб я одиниць не хапав.

— Аякже, ми з ним заодно, хоч і не вчились по класах. Не знаєш, де Марко Трохимович?

— Вони пішли на стайню.

— На стайню? — зацікавився, зрадів старий і почав набивати люльку тютюном. — Не знаєш чого?

— Неспокій погнав їх. Тут вони довго з дядьком Тримайводою та дідом Гордієнком і сяк, і так прикидали, щоб врятувати корови і свині. Надумались, що треба їх, поки не з явиться паша, роздати людям. А з кіньми гірша справа. Хто їх візьме?

— Отак воно, Хведю, й виходить: хто найбільш і найкревніше робить, про того найменше дбають, — зажурився старий, посмоктуючи згаслу люльку. Через якусь хвилину його знов туманом охопили думи, він забув, що в землянці сидить Хведько, й почав розмовляти сам із собою: — Ну що його на милість божу придумати? Де б їм чогось роздобути? Хоч бери та на злодійську стежку пускайся!

Після цих слів дід справді почав розмишляти, чи не можна десь вкрасти сіна, згадав стіжки свого кума Олександра, потім здивувався, як таке паскудство могло спасти на думку, і вголос обурився:

— Чорти батька зна що лізе в голову! Химерія, та й годі.

— Про що ви, діду? —з цікавістю поглянув на нього Хведько. — Щось не виходить?

— Та то таке, нікому не потрібне, — ухилився од відповіді й зітхнув. — Приходь до мене. — Він ще раз поклав руку на голову хлопцеві, приголубив його, згадав свого сина і швидко вийшов з землянки. Але й на дорозі до нього знову підкралася злодійська думка, і старий хоч і проганяв її, але й прислухався до неї, як до потаємця, що заліз усередину з своєю радою.

— А в кума Олександра таки без надобності стоять стіжки, — знову сказав уголос. — Що він, квасити чи солити буде їх?

— Про що ви, діду? — здивовано зупинилась біля нього Мавра Покритченко.

Старий став посеред дороги, зміряв недобрим поглядом жінку і невдоволено буркнув:

— Про любов...

— Про яку любов? — спочатку здивувалась, а потім жахнулась од страшної здогадки вдова.

— Про незаконну. Є і така для декого. — Розгніваний, пішов до стайні, а жінка схилила голову, і в розвеснілу колію з її дикуватих очей упали дві сльозинки.

XV

Старіші коні пізнавали Марка, тягнулись до нього, стиха іржали, оксамитними губами торкались його рук, плечей, одежі, і в їхніх скорботних зголоднілих очах очевидячки воскресала минувшина.

— Пізнають, Марку, своє кінське щастя, коли в них сіна було по коліна, коли й вівсом пахло у жолобах, — обізвався з порога дід Євмен, що саме нагодився до стайні.

— Таки не забули мене. — Розчулений, збентежений і водночас розгніваний, Марко сутулився на костурах і не знав, чим утішити, чим порадувати четвероногих друзів, що чекали від нього і ласки, і їжі. Він гладив, обіймав їх вільною рукою, не соромлячись, притулявся до них обличчям і з великою скорботою заглядав у їхні очі. Де поділася з них довірлива веселість, сумовите всепрощення до людини, яка частіш потрібного хапається за батіг, гарячий із кров'ю і сполохом огонь чи розумна, зовсім людська лукавинка?

Примара, страшна примара голоду все це висмоктала з теплих кінських очей, оточила їх пухлинами повік, і вона ж потворними тінями висить над ще живим маслаччям, ждучи, коли воно звалиться із ніг. Вискочити б з цієї кінської каторги, заплакати, як плакалось у дитинстві, чи хоча б потрощити костури на Безбородькові і його злодійському кодлі. В гніві й розпачі Марко не помічає, як на його повіках накипають сльози. Він зараз би пострибав зі стайні, але збоку знову до нього, непокоячись, тягнеться вислогубий високий кінь. Треба й його втішити, хоч рукою.

— І Лорд пізнає тебе, — підходить ближче старий. — Чи пам'ятаєш його?

— Чом не пам ятаю. Був огонь — не кінь.

— На очах згорів огонь, тільки попіл тримається під шкурою.

Кінь уткнувся Маркові в груди, й чоловіку пригадалася давня пора щедрого розімлілого літа, коли голова колгоспу забуває, що, крім роботи, на світі буває й сон. Засипати доводилось тільки в дорозі, поки віз котився від одного урочища до другого. Якось беззоряного вечора вони виїхали з дідом Євменом до найдальшого поля, де люди круглу добу робили біля молотарки. Збиралась гроза, поздовжні блискавиці розпанахували, а поземні вогнем відгойдували вгору почорніле небо. Під їхні щедрі спалахи і гуркіт грому він спокійно заснув, а коли прокинувся, почув, як над ним шелестіло колосся і дощ. Він ще спросоння не збагнув, що це дід Євмен нашвидкуруч зробив на возі куреник із снопів, ще не розумів, що робиться навкруги, коли щось темне і тепле наблизилось до нього. Він здригнувся, подався назад і раптом побачив, як біля крайніх снопів на якійсь невеличкій, округлій площині замерехтів раз і вдруге здрібнілий корінь блискавиці. І він тоді зрозумів, що то грає блискавка в кінському оці. — Лорд, це ти? — зрадів і засміявся, зовсім виходячи зі сну.

Наляканий громовицею, кінь тихенько заіржав, губами знайшов тоді Маркову голову, притулився до неї і знову заіржав, а блискавка й далі раз по раз мерехтіла в його оці...

Марко підходить до Лорда, що ледве тримається на ногах, гладить гриву і з болем дивиться на його велике око: невже в ньому навіки відіграли спалахи блискавиць?

— Дай своєму мазуну сінця, — дід Євмен з розпореної насипки витягає жменю сіна і простягає Безсмертному.

Марка вражає і дідова насипка, і пучок сіна з прив'ялим чебрецем, що чимсь нагадує спалахи блискавки в кінському оці. Він, тремтячи, з руки згодовує сіно і мерщій видибує зі стайні, хоча до нього з кутка іще обзивається довірливо-болісне іржання.

— Почекай, Марку, — наздоганяє його біля порога дід Євмен із своєю подушкою в руках. — Сінце ж зосталося...

Ці слова, і насипка, що тремтить у старечих руках, і безкорислива любов діда Євмена, і його уболівання над голодною худобиною до решти крають серце чоловікові.

— Не можу, діду, снаги не вистачає дивитися на ці муки, — і в Марка стискається кулак.

— І я вже не можу. А скільки вертигузів крутиться біля колгоспу, щось глибокодумно мугикають, у блокноти записують, десь доповідають — і нічого... В серце б їм усі їхні записи вкарбувати, щоб кожна буква до живого діла тягла. От за яку я сердечну грамоту! Тоді коні будуть з сіном, люди з хлібом, а вчені не з блокнотами, а з головами на в'язах.

— Це ви, діду, все розоряєтесь? Уже чимсь учені не догодили вам? — проснувся за перегородкою Максим Полатайко і, позіхаючи, округлив широкі губи.

— А ти, вертію, усе спиш? — обурився старий.

— Хто там спить, коли на душі сама гризота, — здивувався Максим і одразу ж пірнув у сон з повною впевненістю, що в такий час ніхто з конюхів не може спати.

— Украв же сьогодні цей халамидник десь бобу для коней, а сам спить, неначе праведник, — старий навіть із співчуттям кивнув головою на перегородку. — І я вже сам думаю, де б щось можна було вихопити для коней.

Що міг відповісти на це Марко? З болем поглянув на діда Євмена, потис йому руку та й подибуляв у тяжких думках на дорогу.

— Ти ж куди, Марку?

— До добрих людей.

— Просити порятунку?

— Просити.

— І далеко збираєшся? — якась надія прокинулась у голосі старого.

— Поїду колядувати до своїх друзів. Може, щось розживуся у них.

— То я тебе на стаєнних конях повезу, вони ще тримаються на ногах. Куди ж тобі з костурами?

— Спасибі, діду, але не хочу, щоб вас. потім Безбородько розпікав. Ви вже тут дивіться, бо я, напевне, затримаюсь на день-два.

— Щасти тобі, Марку, — старий скинув шапку і помахав нею услід Безсмертному, який наче поменшав, побувши у стайні.

Сьогодні довго, як на зло, німував шлях, тільки потемнілі одволожені липи зрідка обзивались простудженими голосами гайворонів. Сіреньке небо з невиразними клаптями хмар інколи поглядало на землю здрібнілим оком сонця і не знало, що йому робити: чи сіяти мряку, чи трусити крупу?

З в язками хмизу з лісу брели натомлсні жінки, плечі їх були зігнуті, очі втуплені в землю. І ця картина болем зчавила Маркове серце: вона знову ясніше всяких звітів говорила, що село не має господаря. Жінки підійшли до Марка, поздоровкались, випростались, але не скинули в язок з плечей, і тепер вони були схожі на. купку цвинтарних обшарпаних хрестів. Маркові стало моторошно від цього видовища. Тяжкий свій хрест мовчки несло жіноцтво у війну. Але навіщо його нести тоді, коли нема в цьому потреби?

— Жінки Безбородька, Мамури і Шавули теж отак стараються на паливо? — запитав, міняючись на обличчі. Де там, вони живуть на панських дровах і харчах.

— Таке привозять і з комори, і з лісу.

— Це, Марку, ще не біда, ми все перетерпимо, — обізвалась вдова Софія Кушніренко, в якої і досі великі очі леліли дитячою голубінню. — Аби тільки наші сини повернулись.

— Та в тебе ж, Софіє, нема синів, — хтось поправив удову.

— Так у людей є, — сказала з такою материнською тугою, що Марко аж затремтів.

— Ти, сину, якось одужуй скоріше та прибирай до своїх рук наше господарство, осиротіло воно тепер, зовсім осиротіло. — Вдова ближче підійшла до Безсмертного і голубим, дитячим сумом дивилась йому у вічі.

Саме на шляху показався старенький грузовик. Жінки зійшли на узбіччя, а Марко підняв угору костур. Машина заскрипіла усім кістяком, зупинилась, із кабіни виглянуло вугластеньке обличчя Галини Кушніренко, найменшої Софиної доньки. І хоч усмішка тріпоче на пошерхлих з милою окантовкою устах дівчини, та в її незвичайних, димчасто-сизих очах, затінених берегами густих вій, лежить смуток.

— Добрий день, Марку Трохимовичу. Вам далеко?

— Прямо та й прямо, на самий край світу.

— На самий край не можна — війна перепинить.

— А може, поки доїдемо, вона й закінчиться.

— І оді їдьмо, хоч і нагорить мені від Безбородька, — знову посміхнулась окантованими устами, а в очах, як і раніше, стояла печаль.

Обличчя Галини, коли розглядати кожну його частину, не було красивим: івилиці, і широкуваті щоки, і звичайний, не витонченої роботи ніс здавались буденними. Але в цей будень таким святом входило надбрів'я і розгонисті, з непокоєм брови, незвична сизість очей і пухла довірлива свіжість вуст, що кожному, хто дивився на дівчину, одразу ставало хороше на душі.

Галина вискочила з кабіни, приязно поздоровкалась із жінками і сказала матері, щоб та кинула хмиз у машину.

— Обійдеться. Як люди, так і я, — відповіла вдова.

— Ну як собі хочете, —трохи зобижено сказала донька і допомогла Маркові вмоститись у, кабіні. Машина чмихнула, затремтіла і, минаючи мішанину оголених печей і наростів землянок, рушила в сіреньку далечінь.

— То на край світу? — вивчаюче поглянула на Марка.

— Ні, дівчино люба, значно ближче... На край світу поїдеш зі своїм коханням.

— Якщо воно буде, — просто сказала Галина, стискаючи невеликими огрубілими ручатами кермо.

— Неодмінно буде! — гаряче вирвалось у Марка. — А як же інакше!

У дівчини звузились вії:

— Може бути й інакше: багато нашого брата залишиться дівчатами на все життя, бо війна розкидає коханих і розколює кохання—так само просто відказала, її сумна розсудливість здивувала і навіть неприємно вразила Марка. Звідки це взялося х дівчини? Невже за війну притупились її почуття?.

— А в тебе є коханий? — неждано вирвалось, хоча и знав, що не треба говорити про це.

— Нема й не було, — зітхнула Галина.

— Навіть не було?

— Може, й був, але я нічого не розуміла тоді, бо и що таке любов, не знаю, тільки від інших чую, недовірливо сказала дівчина і зовсім одверто, як, може, й матерів не говорила, розповіла про свій перший, юний неспокій. Перед самою війною на мене почав задивлятися Василь Денисенко. Пам'ятаєте його?

— Пам'ятаю. Чорнявий такий, з чубом...

— Чорнявий, кремезний, мов дубок, — лягла печаль біля дівочих уст. — Де б я не з'явилась, а його погляд уже й відчуваю. І собі крадькома задивлялась на нього... І так тоді очікувалось чогось доброго, незвичного. І в снах бачила, як він дивиться на мене. А потім прийшла війна. Ні Василь мені, ні я йому навіть слова не сказали. Коли він прощався з селом, то теж найбільше дивився на мене, потім підійшов, простягнув руку:

— Прощавай, Галинко, — і посміхнувся.

— Прощавай, Василю, — мало не заплакала я, надивляючись на нього. І от Василя вже нема. А погляд його не можу забути й досі. То це, Марку Трохимовичу, була любов чи щось інше?

— Напевно, любов, — з жалістю і подивом глянув на повне довіри і смутку обличчя дівчини, яка тепер здавалась йому вже красунею...

За лісом, наче зовсім з іншого світу, вигулькнуло з біленькими і блакитними хатками придолинне село. Над округлим, ніби полумисок, ставом довгатились охайні колгоспні будівлі, на льоду білими островами збились гуси, а біля прикриничних жолобів тіснилися справні, незахарчовані коні.

"Зразу видно господарську руку Броварника", — подумав Марко.

— Тут і зупинися, дівчино! Приїхали.

— Оце ваш край світу?

— Ні, тільки початок! — Він подякував Галині, звернув із шляху на м'яку стежину та й пострибав до колгоспного подвір'я.

Гуси, побачивши незнайомого чоловіка, загелготіли, засичали, а коні зустріли його м'яким фіалковим сяйвом очей. Правда, в деяких очах він бачив і тіні тривоги. Це були ті коні, що носили шрами і вм'ятини війни. Чоловік на костурах знову їм нагадав і їхнє каліцтво.

— Ви когось розшукуєте? — підійшов до Марка немолодий конюх, розгойдуючи довгі й цупкі закарлючини вусів.

— Розшукую кінське щастя, коли вони ще не перевелося, — поздоровкався Марко. — Любуюсь вашою худобою.

— Є чим любуватись, — у вусах старого заворушилась зневага. — Це вже самі перебірки та вишкребки. От до війни в нас були коні! Змії їм навіть я боявся показувати батога, щоб на небо не винесли. Від них тільки спомин, та медаль залишилась, — посмутнів старий. — Ви ж будете з ходаків чи прошаків?

—Ні, — розгубився Марко. — Або що?

— Та немало приїжджає тепер різних колядників до нашого колгоспу: тим позич того, іншим — другого, а декому просто поклади щось на віз чи в машину.

— І кладете?

Конюх озирнувся, поправив карлючини вусів.

— І це буває. З деяким начальством треба ладити, бо воно як не знайде недоліків, то може щось приписати, як не по господарству, то по ідеях... Розпаскудились, розбо-сотились деякі за війну, самі не дуже хочуть переживати труднощі, а нас агітують. Ви до Броварника?

— До нього ж.

— Знаєте його?

— Знаю.

— І як він вам? —запитав зацікавлено.

— Господар.

— Аякже, аякже, — зрадів конюх. — Цей не головує, а хазяйнує. Такий ні людину, ні землю не обмане. Зараз у правлінні його не шукайте — саме додому з одним гостем пішов. Якраз трапите на обід. Хату Данила Васильовича знайдете чи показати?

— Знайду.

Марко добре знав, де стояла стара, схожа на бабусю, хата Броварника, у вікна якої ціле літо заглядали соняшники, рожі і кручені паничі. Данило Васильович належав до тих широких натур, які, ставши на громадську роботу, нікого не забувають, окрім себе. Його, розумного й начитаного правдолюбця, зовсім без тієї хитринки, яку так часто приписують українцеві, село мало .не носило на руках. Добре знаючи і глибини, і мілкі місця хлібороба, він до кожного мав свій підхід і слово, ним чоловік ніколи не страхав, не погрожував, і кулаками теж не бив по столу, бо и дерево не терпить людської дурості. Бригадирів він підбирав таких, що мали любов до людей і землі, ланкових — найбільш співучих, а сторожів — найбільш ледачих.

— Що таке на даному етапі наш селянин? — любив інколи за чаркою пофілософствувати Броварник. — Це — соняшник! Голова його тягнеться до сонця, а коріння — у землю. І що йому треба для повного цвіту і щастя? Побільше сонця і поменше горобців, що випивають насіння. Зараз цей соняшник ще засмучений, бо чого тільки не беруть із нього, бо хто йому тільки не нагинає голову. Та прийде час, і справжній хазяїн кишкне на горобців і різних отих, що наперед прицілились до кожної насінини, кишкне на дармоїдів та горлохватів — і змете всі туманні непорозуміння й бюрократичні інстанції між соняшником і сонцем.

За цю філософію засмученого соняшника і додатки до неї не раз перепадало Броварникові: знайшлися горобці й на його голову, полізли й до його анкети. Але Броварник не розгубився і на пленумі райкому сказав, що його анкета має вісім пунктів — вісім полів і кожне з них поки що дає по району найвищий урожай. І це тільки тому, що він вірить людям, а вони йому. Він старається заглянути їм у душу, а не запустити пазури в печінку. І, напівобернувшись до критиканів, так закінчив свій виступ:

— То чи будуть ще питання з боку печіночних? Чи закінчимо демагогію?

Увесь пленум гримнув аплодисментами і реготом, а після пленуму до Броварника назавжди прилипло прізвисько Соняшника, дарма, що носив він на голові уже не золото кучерів, а зимову наморозь...

На подвір'ї Данила Васильовича стояв м'ятий і тертий, видно, зібраний з кількох поламаних машин вілліс, а на його бампері примостився красень півень; він одним оком розніжено, із погордою поглядав на зграйку своїх неревнивих коханок.

Марко, наче з людиною, вітається з старою хатою, що ще більше вросла в землю, біля неї сторожею стояли посохлі, з невідкрученими головами соняшники і обнизані гудзиками насіння височенні рожі, а на хаті кустратилось гніздо лелеки. Все тут було таким, як і колись, окрім землянистої німецької каски, з якої кури пили воду.

Марко, мов росу, обтрушує згадки довоєнних років і з хвилюванням прямує до дверей: як його зустріне Соняшник? Чи дуже він змінився за війну, як відгукнеться на його прохання. Скриплять-мурличуть двері, на півслові обривають запальну суперечку в хаті господаря. Марко відразу чує на собі погляди трьох людей, що сидять за обіднім столом, і з приємністю вдихає настій жита: на покуті красується розкішний сніп, а його колосся нависає над головами Броварника і огрядного гостя. Невідомий повернувся, підвів руку до голови, вдарив нею по колоску і поморщився.

— Марку, це ти? — скрикнув Броварник, рвучко підвівся з-за столу і застиг у подиві.

— Із дерев'яччям пізнали мене? — Марко стукнув костурами об долівку.

Загримів стіл, щось дзенькнуло, перекинулось на ньому, відлітає набік стілець, і до Марка, сяючи сивиною і посмішкою, наближається сивоголовий Соняшник. Обличчя його за ці роки підсохло, притемнилось, в сіро-блакитних очах крізь здивовання і радість пробивається сум — таки, видно, горе не обминуло людини.

— Живий, значить! — Данило Васильович, придивляючись, кладе великі руки на плечі Марка, потім міцно цілує його. — І не забув старого? Молодчина! Спасибі, спасибі, хлопче! Жінко, поглянь, це ж Марко, — повертає чоловіка. — Постав ще одну чарку на стіл.

— Зараз. Добридень, Марку, добридень, синку. — Тітка Соломія, наче виходячи зі сну, витирає руки і 'потихеньку підходить до Марка, а крізь проріджену оправу її коротких вій починає просочуватись волога. І чоловік уже знає, що єдиний син більше ніколи не переступить порога батьківської хати, не скаже "мамо", не поцілує її. І Марко зараз цілує її, як сини цілують матерів. Тітка Соломія припала головою до його шинелі, потім випросталась, важко зітхнула. Вогонь од печі почервонив її обвислі сльози.

— Слава богу, що хоч ти повернувся, — ріжечком хустки обтирає очі. — Сідай, синку, де мій Дмитро сидів.

— Не треба, стара, не треба, — тихо заспокоює її Данило Васильович.

Марко підходить до столу, за яким німотно і напружено сидить розрум'янений чолов'яга років сорока п'яти з головою лева, підстриженою під бобрик. Очі в нього адміністративні, мов перепустки, а одяг того напіввійськового фасону, що може завести в оману лише сугубо цивільних жінок.

— Знайомся, Марку, з моїм гостем. Це Андрон Потапович Кисіль. — Господар вважає, що цим він сказав усе, але Маркові прізвище Киселя поки що нічого не говорить.

— Дуже приємно, — з гідністю підводиться гість і через стіл простягає випещену, пампушкувату руку, але на його обличчі проходить не приємність, а погано прихована кислуватість. Потім він питальне Поглядає на Данила Васильовича, той одним порухом надбрів'я вимовляє, що з таким чоловіком і чарку можна випити. Кисіль заспокоюється, з його зіниць зіскакують насторожені перепустки, і м'якшає ямка на вареникоподібному підборідді.,

Марко перехоплює цю мовчазну розмову, придивляється до нездорового Киселевого жиру, що звузив його білкасті очі, але поширив живіт і протилежну йому частину тіла. Напіввійськове галіфе Киселя чесно витримувало свою нагрузку, хоч і не могло похвалитися досконалістю форм. Та не ці форми, а обличчя з печаттю грубої владності і зарозумілості підказують Маркові, що Андрон Потапович не належить до тих, які люблять приносити людям радість, втіху чи хоча б обдаровувати їх звичайною посмішкою. "Але перше враження часто буває помилковим, — думає Марко. — Побачимо, як воно далі буде".

— Сідай, Марку, поки горілка не скисла. — Броварник припрошує гостя до столу і, коли той умощується на скрипучому стільці, високо віднімає чарку: — За тебе, воя, за твоє здоров'я, за нашу піч, у якій згорять твої костури.

— Гарно сказав. Ще добре, то добре, — похвалив Кисіль Броварника, мружачись, націдився чаркою на Безсмертного і з гідністю випив горілку.

— А перед цим я не так rapeo говорив? — напівобернувся до гостя Броварник, і насмішка затремтіла в зморшках його повік.

— Не говорив, а варнякав чорт зна що. — В Киселя скривились уста, підборіддя і ямка в ньому.

— А мені здалось, що ти, Андроне Потаповичу, попав на слизьке, а признатися не хотів, — засміявся Броварник.

— І знову ж варнякаєш чорті-що. Гарний ти господар, а мислитель нікудишній, ие переріс тих дядьків, які мало не кожну вільну годину теревенять, навіть, неначе міністри, лізуть у політику і міжнародне життя. Вони, бачиш, без високої політики ніяк не можуть обійтися.

— Жаль, що ти, Андроне Потаповичу, серед таких дядьків не побачив справжніх мислителів. Іноді в їхньому слові більше мислі, аніж в іншого в усій голові.

— Після тієї та знову ж тієї. — Кисіль виморщив зверхню посмішечку. — Темний ти, непоправний ідеаліст, Данило Васильовичу. В своїх дідах ти бачиш селянських , пророків, у дядьках — мислителів, а сам, як видиться, як розуміється збоку, мрієш побудувати селянський рай. А мені плювати на нього! — високо махнув рукою і вдарив нею кілька житніх колосків.

— Це можна, — одразу посмутнішали зморшки на високому чолі Броварника.

— Що .можна? — здивовано запитав Кисіль, не вловивши неприязні в голосі Броварника.

— Та наплювати ж на все, — поволі, ніби ліньки, відповів Броварник, а Кисіль стрепенувся, наче горобець після купання.

— Уже вчепився за слово?

— Ні, за стиль у керівництві, за стиль!

— Ото, куди скочив... Це вже не твоя єпархія і не твоя печаль, — одразу хоче приголомшити, але не приголомшує Броварника.

— Так, це не моя єпархія, але печаль моя, більша навіть, аніж хтось думає чи догадується. А наплювати — це не керувати. Наплювати можна й у криницю, з якої воду береш, можна й з людьми розплюватися, можна й на житній колосок, і на землю під ним плюнути, та землю не обманеш: на плювок вона й відповість плювком. Ось так я думаю, Андроне Потаповичу, і щось, бачу, не подобається тобі моя мова. Ну, а підсолоджувати її, пробач, совість не велить. Це вже твої підхлібливі уміють робити.

Кисіль трибунне махнув кулаком:

— Хитруєш, Даниле Васильовичу, ох і хитруєш, захищаючи з усіх боків свого дядька.

— Кусати його легше, але кому це потрібно?

— І це потрібно! Хитрість, індивідуалізм і різні пережитки треба вибивати з дядька. Ми рано чи пізно заставимо його працювати на соціалізм.

— Ніби він зараз на капіталізм працює? — Потемнішало обличчя Броварника, похмурнів і Марко.

— Ні, на соціалізм, але віддає йому тільки частку, а не всю працю. З дядька доброю довбнею треба вибивати різні пережитки, різні садочки, і ставочки, і городи.

—— А може, не довбнею, а добробутом! — втрутився . Марко, напружено придивляючись до розчервонілого обличчя Киселя. — Довбнею легше бити по голові, аніж дукати нею.

В Киселя спочатку ображено тіпнулись дві прямовисні складки, що йшли від уст, потім гнівно підскочили гору короткуваті нерівні брови. Він угатив своє грізнооччя в Марка, і той неприємно .з дивувався: увесь вид Киселя говорив, що він одразу зненавидів його, зненавидів, як ворога. І Марко зрозумів, що мстива Киселева натура не простить цих слів, всюди шкодитиме йому, коли десь хоч окрайцем зійдуться їхні дороги.

"Значить, дрібненька ти людина". — Витримав погляд Киселя, а той уже норовисто ворухнув плечем і грізно заговорив до Броварника:

— Не подобається мені, Даниле Васильовичу, сьогоднішня розмова з тобою. Вся з самого початку не подобається... Війна завжди розв'язує язики, вільнодумство й анархізм, їх треба тримати в пляшці, як нечистого духа, бо сьогодні якомусь філософу з якоїсь Захлюпанки захочеться лібералізму чи селянського раю, а завтра він уже почне переглядати державні податки й плани... Так я тебе зрозумів? Чи, може, мені це здалося за чаркою?

— Ні, не здалося.

— От-от! — зрадів Кисіль. — А післязавтра ця демагогія вже запахне не тільки ревізією нашої економічної політики, але й економічною контрреволюцією! — і знову трибунно махнув кулаком. Колоски відскочили від нього, заколивались і вдарили Киселя по обличчю. Він підвівся і, мнучи їх, почав затикати у сніп, а коли розправився з колосками, вже з посмішкою кинув Броварнику: — От так, голубе сиз, на цих мислях можна докотитися і до білих ведмедів..

Данило Васильович змінився од гніву, але пересилив себе і, приховавши образу, рівно поглянув на Киселя:

— Нащо ж так швидко, за чаркою, не подумавши головою, хапатися за контрреволюцію, за довбню, за білих ведмедів? Хіба це іграшки? Ми починали з тобою за здравіє, чого ж ти тягнеш за упокій? Ну, бийте дядька довбнею, добивайте грамами, замазуйте власні помилки чи недоліки підчищеними рапортами або словесним глеєм, а кому від цього легше буде? Державі, дядькові, вам?.. Вузли, що нав'язувались роками, не так легко розрубати. їх треба розв'язувати. І рано чи пізно ми таки будемо їх, засукавши рукава чи й сорочку скинувши, розв'язувати. Спочатку, може, й зубами, але без довбні, без крику про контрреволюцію, а з осудженням помилок і з повагою до цього ж дядька, з якого ти зволиш насміхатись і називати його темним, як ніч.

— Звідки ти набрав якихось підозрілих вузлів? — морщиться, але вже спокійніше говорить Кисіль.

— А ти, бідненький, і досі не догадуєшся? З недосконалості нашого господарювання.

— Чого ще тобі зобижатися, коли в тебе не так багато різних помилок.

— Я менше про себе думаю.

— А більше про селянський рай?

— Ні, про селянське щастя. Про чорний хліб і що треба людині до цього хліба... Скільки разів, Андроне Потаповичу, з високих, середніх і низьких трибун ти говорив про селянське щастя, а чи насправді хоч на один грам вірив у нього?. Чи між трибунним і справжнім щастям не бачив різниці? Чи тобі живеться на білому світі, ях тому півневі: проспівав своє, а там хоч і не розвидняйся?

— Ет, не псуй до решти настрою, бо мені ще сьогодні треба виступати, — відмахнувся кулаком Кисіль, увесь вид його почав багровіти, а в словах озвалась погроза: —Колись ми, селянський апостоле, поговоримо більш детально і в іншому місці про твій рай.

— Не лякай, — ми вже лякані.

Кисіль щось насурмонено подумав, потарабанив пальцями по столі:

— Так-так, Даниле Васильовичу, нав'язав ти, накрутив якихось вузлів, наче паршива пряля. Ну, а як думаєш їх розв'язувати, що для цього треба зробити?

— Мислити, думати, і не тільки про заготівлі та закупки, а про життя і землі, і хлібороба, — задумливо вів Броварник. — Тут є над чим покрутити мізками, і ні я, ні ти одразу не розв'яжемо, не розрубаємо цих вузлів.

— А хто ж їх розрубає?

— Партія, тільки вона.

—Ху, — полегшено зітхнув Кисіль і посміхнувся: — Прямо гора звалилася з моїх плечей. А я вже все передумав про тебе: чи не скапустився ти насом за свою партизанщину, чи не загітував тебе якийсь елемент...

— І вже щось шукав у мені?

— Та шукав... Другу душу намацував, — знову посміхнувся Кисіль.

— Другу душу намацував? — недобрі вогники спалахнули в сіро-блакитних очах Броварника. — Так заведи в мою душу міліцію, щоб вона потрусила її.

Кисіль здивувався:

— Та чого ти після партизанщини таким гарячим став?

— Тому, що багато холоднолобих крутиться біля села.

— Ну, це, знаєш, переходить всякі межі! — підвівся з-за столу Кисіль. — Гостювання гостюванням, але й господар честь повинен знати.

— Це і гостя трохи стосується, — і собі підвівся Броварник.

— Даниле, бог з тобою, що ти верзеш... Посидьте ще, Андроне Потаповичу, будьте настільки ласкаві... Мій старий коли тільки вип'є, то знайде якогось вузла, — почала втихомирювати чоловіка й гостя дружина Броварника. — Та прошу, їжте, їжте, щоб менше говорили.

Ці слова якось отямили всіх, а Марко засміявся.

— Прямо не пізнаю тебе нині, — насторожено дивиться на господаря Кисіль і знехотя сідає на лаву. — Ну чого ти розприндився? На мозоль наступив тобі?

— На корінь мій наступив.

— Тендітний він у тебе. Пораджу тобі по-товариськи: твої думки про дядька і різні вузли — це думки на драбині. Занадто багато береш на себе.

—Я завжди брав на себе стільки, скільки міг витримати, іноді навіть більше, а ти, як придивлюсь, всюди жалів себе. Тепер, коли я кидаю правду у вічі, ти ладен стати моїм ворогом. От і послухай ще трохи мене і про мою душу теж. Ти плюнув сьогодні в неї і навіть не зрозумів цього, бо, пробач, ти не ореш, не сієш, а лише підганяєш, підштовхуєш, і горе твоє тільки в цьому. Як ти міг подумати про другу душу партизана, комуніста в такий час, коли навіть деякі принци й королі з подивом придивляються до комунізму? От і виходить, що відстав ти від нас на років двадцять.

— Скажи: на тридцять! — криво засміявся Кисіль.

— Вистачить з тебе й двадцяти... І звідки тільки беруться знавці, які люблять намацувати другу душу? Хай вони краще розберуться в теперішній єдиній душі хлібороба без крику і підозрінь.

— Шкода мені тебе! — стримуючи гнів, сказав Кисіль. — Зарання ти благодухість почав розводити. Про пильність треба думати.

— Треба і про пильність не забувати, але не так, як дехто робить — кидає підозру на кожну людину, мов латку на одежину, — втрутився Марко.

Його слова збісили Киселя.

— Ви теж у селянські пророки лізете живцем?! — блимнув одним оком на Марка, але воно було таким, наче в нього перекачалась злоба з усієї душі. — І, зрештою, хто ви будете, щоб повчати мене?

— Хто я буду? — перепитав Марко. — Я той, хто хліб, а як нелевує. Ще вам якісь анкетні дані потрібні?

— Ідіть ви під три чорти! — вигукнув, шаленіючи, Кисіль.

— Я вже там був! — одрізав Безсмертний. Кисіль нагнувся, схопив шапку і кинувся до дверей. Коли вони з грюкотом зачинилися, Броварник похитав головою і сказав:

— До булави ще треба й голови... Прощай, відсталість.

—— Хіба ж так можна, — забідкалась дружина. — Тепер він насолить тобі.

— Ет, нічого мені не буде до самісінької смерті.

— Що це за одно гостювало, таке непривітне і довбнякувате? —запитав Марко.

— А ти й не знав? — здивувався господар. — Це ж Кисіль!

— Перевертня Адама Киселя з історії знаю, а цього — ні. Хто ж він?

— Як тобі сказати, — замислився Броварник. — Люди його прозвали Приїхав-Поїхав. Це його суть: приїхав, не розібрався, накричав і поїхав. А служба його — начальник обласного управління сільського господарства.

— Грізного маємо погонича, — зітхнув Марко.

— Грізний, та не до всіх. Перед вищим начальством — він з шовку витканий. Там і приязнь має, і посмішкою виграє, а в селі тільки й чуєш од нього: "Давай, давай, виконуй, вивозь, бо я з когось юшку зроблю!" Цей, напевне, довго буде їсти начальницький хліб: людей підбирає тільки з чистими анкетами або за чиїмись срібними дзвінками, працює тільки за вказівками. Самостійно теж може, але не поворухне навіть пальцем, щоб хтось потім і не подумав чогось про цей палець. Твоє здров'я, Марку.

— За нашого Соняшника!

— Не забув мого прізвиська? А все-таки селянин — це соняшник?

— Соняшник.

— От закінчиться війна, підлікуємо свої рани, розв'яжемо різні вузли й вузлики, зметемо з дороги всяку погань, яка хоче, щоб ми дурнішими були, і таки потягнемось і дотягнемось усім цвітом до сонця. Таку, а не інакшу віру маю в голові.

— І я такою живу.

— Отож воно й є. І знову-таки повернусь до соняшника. В повне літо, після цвітіння, кожну його зернину вінчає золота корона, кожна зернина тобі прямо королевою пишається. А чому ж так бояться пишатись людиною різні киселі? Бо любов у них одірвалась од серця, мов яблуко-червивка від яблуні. От коли буде директива про любов до людини, тоді й киселі заговорять про неї з різних трибун.

— Ще й як заговорять.

— Марку, а тебе ще не обрали головою?.. Чому? — вже строго допитується Броварник.

— Хіба ж це від мене залежить?

— І від тебе. Скромність скромністю, а державне діло вище за неї.

— Так що ж мені робити: на трибуну вилазити і кричати, що й хочу бути головою?

— Не тумань мене трибунами. Ти що, хитрувати сюди приїхав? —вдарив кулаком по столу.

— Ні, приїхав... просити допомоги.

— Допомоги? Чим же я тобі пособлю?

— Не мені, нашим коням, бо вже останніми сльозами плачуть вони. Старцем приїхав до вас.

— Не кажи такого: брат до брата, хоча б він був навіть без сорочки, не приходить старцем. — І після цих слів погляд Броварника затуманився. — А я, Марку, таки був справжнім старцем. Скуштував і жебрацького хліба.

— Що ви, Даниле Васильовичу? Як це трапилось?

— Навчила біда і подаяніє просити, і на лірі грати, — провів рукою, наче крутнув ручку ліри, й посміхнувся. — В сорок другому році я прибився до загону Григорія Задніпровського. Він тепер у вас. учителює. Познайомився з ним?

— Познайомився.

— І як він тобі?

— Гарна людина.

— Гарна — мало. Чудесна! Має чоловік серце лева, чоло мислителя, а очі — дівчини. От він і зробив мене, як найстаршого, щоб не їв даремно партизанського хліба, старцем. Відпустив я собі чуприну до бороди, а бороду мало не до колін, доп'яв якесь дрантя і з торбою та лірою пішов по дорогах і селах. В одному місці псалми співаю, в другому — з людьми гомоню, а в третьому:

Гітлер високо літав

І хрести катам чіпляв,

А ми його, розбишаку,

Та й почепим на гілляку.

Броварник тихенько заспівав, засміявся.

— І таки виходило це діло в мене. Прибивався зі своєю лірою і на явочні квартири, і в табори. Правда, якось схопили мене фашисти, і мусив я перед ними тримати іспит: сів на долівку і почав виспівувати таких божественних, як "Мімо рая прохожу, горько плачу і тужу..." Таки перехитрив їх. Про мене, чуєш, і в московській "Правде" згадувалось. От як довелося ходити в артистах. А як Григорій Стратонович поживає? Бідує зі своєю сімейкою?

— Бідує.

— Передасиїв йому гостинця від мене?

— Передам.

— Ну, а ти хліба не маєш?

— Зате картопля є.

— Якийсь пуд муки візьмеш у мене.

— Я й так перебуду, не пропаду... А от з кіньми як?

— З кіньми, з кіньми! — перекривив його Броварник. — Ще на одній стрибаєш, а вже у кінську шкуру обома влазиш. І коням чимсь пособимо. А тепер скажи мені, як думаєш головувати? Які плани маєш у своїх закапелках?

— Які можуть бути плани, коли я не голова.

— Ох, нема кому тобі, чоловіче, всипати березової каші, щоб не був таким хитрим. Чи не мені взятись за це діло? Ану, присовуйся ближче. От за що вхопишся зараз, щоб витягнути колгосп? І не крути мені головою, наче кобила в спасівку. Говори!

— Що ж я маю казати?

— З чого почнемо витягати господарство. Мені теж болить за це голова. Менше буде безбородьків, усім, і мені, полегшає. Виходить, плану в тебе ніякого нема? Може, в голові лою поменшало? Чи якогось пережитку, як говорив Кисіль, побільшало?.. Горох у вас є?

— Не знаю.

— Не знаєш? Та нащо на світі живеш? — обурився Броварник. — Ox, і розледачів ти, як церковна брама. А я знаю: нема в Безбородька ні горошинки в коморі. А в мене ж такий, що по 30 центнерів вигорошує з гектара. Пособлю тобі ним.

— Спасибі, — Марко обняв і поцілував Броварника.

— Піддобрюєшся? —хотів гримнути Броварник, але обхопив Марка обома руками і посмутнів: згадав убитого сина.

До півночі просидів Марко з Данилом Васильовичем і його дружиною. Десятки спогадів, десятки років, десятки людей, живих і мертвих, пройшло перед їхніми очима. Чого тільки не згадалось і не передумалось за цей вечір... Данило Васильович навіть спом'янув учительку Степаниду, яка давно вчителювала в Марковому селі.

— Пам'ятаєш, які в неї красиві довгасті очі були?

— Пам'ятаю, — задумався Марко.

— Коли я побачив її в лікарні біля тебе, подумав, що це твоя судьба.

— Ніхто її не вгадає, — зітхнула тітка Соломія.

— Гарне дівча було, дуже гарне, — вів далі Данило Васильович. — Де воно тепер?

— І за ким воно тепер? — Марко напівжартом хотів обірвати цю розмову, бо минувшина болем заворушилась у грудях.

Коли проспівали перші півні, Данило Васильович повів Марка у ванькир, де густо пахли сухі васильки і чорнобривці.

— Ось тут і відпочивай, Марку, — показав рукою на вузький тапчан. — Коли проспишся, подумай, як почнеш головувати, і тільки тоді показуйся мені на очі. Я тобі зроблю іспит, на дурничку не повезеш сіно від мене. Ну, спи спокійно, — пригинаючись, вийшов із ваиькира.

І Марко справді спокійно-спокійно почав засипати. До нього навшпиньках скрадалися далекі роки, підійшли вишняки у цвіту і дівчина, якій він колись приніс гілочку вишневого цвіту і своє перше'кохання. Потім хтось підняв над землею і сади, і дівчину, а він, мов на крилах, почав опускатися в тепле забуття.

І ось тоди почув, як тихенько скрипнули, прочинилися двері. Він ледь-ледь розплющив очі й побачив на порозі Данила Васильовича зі свічкою в руці. Це здивувало Марка, він хотів обізватися, але вдав, що спить.

А Данило Васильович потихеньку підійшов до маленького столика, поставив свічку і сів на стілець. А потім ще тихіше, наче тінь, у ванькир увійшла тітка Соломія і мовчки стала біля чоловіка. Не скоро, не скоро, зітхнувши, вона сказала:

— Як він схожий на нашого Дмитра.

— І в характері щось таке є, — і собі зітхнув Данило Васильович.

Збагнувши все, Марко мало не розплакався. Стримуючи.себе, він застогнав, поворухнувся і відчув, що над ним схилився Данило Васильович. Марко розплющив очі, на які набігали сльози.

— Тобі, видать, поганий сон приснився, — ніяково сказав Данило Васильович. — Спи, дитино...

XVI

Тихо і темно в землянці. За благеньким, теж війною каліченим столом над сорочкою сина горбиться старий Євмен, а думки його витають по далеких Карпатських горах і нетрях, тужать біля невідомої камінної стежки, з якої вже не підвівся його Іван, або зустрічають минувшину, коли його Іван легко ходив по землі.

Нічого в світі нема кращого, ніж м'яка, що аж попискує соком, весняна земля, достигле, з текучим зоряним туманцем осіннє небо і ясноокі діти з батьками. Ні небо, ні земля ніколи, навіть у снах, не покидають людини. Так чого ж, якою злобою і яким людоїдським правом од батьків назавжди забирають їхнє найкраще в світі—їхніх дітей?.. То будь прокляте навіки те срібло і злото, з якого вилуплюються гітлери, будь прокляте і оте сім'я, що викліщує катюг і убивць, будьте прокляті й ті, ненавистю пожмаковані, гадючим смальцем насочені мізки, що не вміють любити людини, її роду, її звичайних земних турбот; радощів і високих поривань.

Великий гнів і велика скорбота гнуть, нагинають непокірну сиву голову Євмена Дибенка, а в ного наболілій душі клекочуть найстрашніші прокляття тим, у кого серце обросло диким м'ясом людиноненависництва; на сльозах старого проростають найніжніші слова до свого єдиного сина, що не встиг ще находитися і налюбуватися землею.

— Ластовенятко ти моє, сокіл мій, місяченько між хмарами" — шепче старий до синової сорочки, на яку зрідка з вогкої стелі, лхов сльози самої землі, падають важкі краплини...

З далеких років і доріг приходять видіння, і він бачить свого сина то синьоокою дитиною, то струнким і гожим юнаком, то нахмуреним сірооким воїном. Неначе вік пройшов з того дня, коли він за селом попрощався з батьками, з оханою дівчиною, з кумом Олександром, з ріднею та й пішов битим шляхом наздоганяти війну і ту лінію фронту, на якій смерть не могла здолати життя, а життя — смерті... Ось він самотньо зійшов на крутий пагорб і зник за білим громаддям хмар, за яким, здавалось, обривався світ... Ні робота, ні наука не були заважкими для його Івана, не була заважкою і горда солдатська слава, і щире золоте заслуг. І тільки заважким став отой клубок свинцю і чаду, який він прикрив своїм добрим серцем.

— Про що ти думав тоді, дитино моя? — Бережно потрісканими руками торкається рукавів сорочки, а перед очима ясно і неясно вимальовуються і оживають далекі невідомі краї. — Про що ти думав тоді?..

І старому ввижається і вчувається, як роздаються стіни землянки, як до нього через гори і доли з далекої Словаччини долітає тиха відповідь сина:

"Я думав, тату, про своє вірне товариство, що було зі мною, і про те, що тільки ми, прості, голодні, змучені, дуже гнівні і дуже добрі Івани, зможемо відтягти, одірвати смерть од людей, не чекаючи собі за це ні викупів, ні грошви, ні земель, ні маєтків, ні чинів, ні заслуг. І думав, тату, про свою рідну землю, за якою .дуже скучив і дрібочок якої носив у своєму медальйоні смерті, щоб, коли уб ють, цю землю залишили зі мною. І думав про свою Оксану, яка має наймилішу посмішку і очі в цілому світі і яка вміє найкраще складати сіно в стіжки... Я всюди шукав її. І вже в проклятому таборі, де вона була, знайшов тільки стіжок пересохлих дівочих кіс. Фашисти палили у печах і дівчат, і матерів, а їхні коси зрізали для господарських потреб і фальшування арійської краси. Я на зброї поклявся тоді, що не заспокоюся, поки хоч один нелюд буде сквернити зобижену землю, простягати лапища і ножиці до кіс матерів і дівчат. І в свою останню хвилину я думав про вас із мамою, про те, скільки ви діла зробили своїми ласкавими руками. Мені дуже шкода було вас, я наперед бачив, як плакали ви наді мною, коли ще не плакали ви. Але інакше, тату, я не міг зробити, бо дуже усе любив..."

Старий підводить голову, щоб побачити образ сина, що наблизився до нього. Але видіння зникає у сутінках, а в кутку людською тінню бовваніє гончарський круг з немудрим виробом на ньому. Як часто колись прибігав до такого круга малий Іван і просив, щоб тато йому виліпив коня. Тоді ,тато кидав свої глечики і горшки, брав шматок глини, починав пальцями бгати його, а дитя, затаївши подих, радісно дивилось, як з глини народжується баский гривастий коник, як оживають його губи, очі і навіть посмішка. А то іноді коні були череватими, пихатими чи п'яними, і в них люди, регочучи, пізнавали то попа з 'сусіднього селища, то свого ж зава крамниці, то Безбородька чи якогось бундючного недотепу... Як недавно і як давно все це було.

Розчавленими роботою руками старий розгладжує білу, з очицями барвінку сорочку і гнеться над нею то мов над колискою, то мов над домовиною.

З темряви відвалюються шматки минувшини, в них він знову чує і перший крик, і сміх, і спів своєї дитини, чує її милий голос над незбагненними, самою мудрістю начиненими книгами, і закохане воркотіння біля старого порома, куди виходила Оксана... Це ж усе було і більше ніколи вже не буде. І навіть солдатський трикутничок не постукає у віконце до батьків. Голова старого падає на розпростерту сорочку, торкається вишитого, неживого барвінку, який пережив його сина.

— Поки ти, Ір.ане, ходив по землі, я старості не чув; тоді я був батьком, а тепер став немічним дідом, без дітей, без онуків, — жаліється сорочці, немов, своїй судьбі.

Вгорі загупали кроки, їхній відгомін обізвався у непросохлій стелі. Євмен здригнувся, похитуючись, підвівся, похапцем згорнув синову сорочку, поклав її у скриню і провів рукою по обличчі, щоб зменшити, притерти сліди печалі — нащо її виносити на люди. Він підходить до гончарського круга, на якому стоїть ще не обсохлий глечик, і удає, наче щось робить.

На порозі, поблискуючи вогником цигарки, з являється худий, журавлистий конюх Петро Гайшук. Від нього завжди пахне тютюном, сіном і рибою.

— У вас, діду, і досі поночі? — дивується він, по-пташиному розставляє ноги, а голову пригинає. —Чому свою електрику не світите?

— Конюх, наче злодій, повинен і в темряві бачити. — Євмен, як може, відганяє од себе скорботу, квапливо одягається в незмінну свитку і, не встигши за своїми думами приторкнутись до їжі, виходить із землянки.

На заході в сутінках уже розпадаються останні вишневі згустки, залишені сонцем, кілька похилих дерев під ними стоять, мов скорбні матері. В такий час навіть дерева печаляться, когось виглядають з далеких доріг. А йому вже нема кого виглядати. І старий теж гнеться, мов дерево.

— Небо наче на вітер показує, — невдоволенням бринить тенористий голос Гайшука. — А я завтра хотів рибалити.

— Рибалити? — здивовано перепитує... Хоча, коли подумати, чому й не рибалити чоловіку? Йому річка не навіє болісних згадок... — Сьогодні вловив щось?

— Одного сомка, фунтів на п'ять, — задоволене посміхається Гайшук. — На клок пішов.

— Де зловив?

— На Королевщині, недалеко від порома. Добрячі там для сомів ковбані.

— Кума ж мого не бачив?

— Бачив. Усе людей перевозить. І Оксанку чекає свою, — та й запнувся, щоб не ятрити серце старого.

— Оксану? Та що ти? Може, є вістка од псі: — затремтів Євмен.

— Є звістка. Прийшла з Пруссії. Учора на поромі ваш кум Олександр усіх, хто не їхав, цілий день частував горілкою. Так дехто тільки й робив, що перевозився з одного берега на другий. Всякого тепер є люду.

— Виходить, дочекається кум Олександр своєї дитини. Щасти їм, щасти... — мало не зітхнув старий, і дурні думки знову полізли в голову: не батьком, а тільки зігнутим гостем буде він сидіти на Оксаниному весіллі...

— Ви ж, діду, хоч повечеряли? — Гайшук перехоплює його думки і хоче бодай трохи звернути їх на інші стежини.

— Я то повечеряв, а от що коням будемо на ніч закладати? — переходить від однієї журби до другої. — Може, впіймати Безбородька та Мамуру і кинути їх, болотяників, за драбини?

— Коні такої погані не їстимуть, — невесело посмїхається Гайшук і поправляє свою мілкувату і темну, мов кротяча, купина, шапку.

Не оминаючи поморщених, з льодком на споді калюж, з яких виходять сліди коліс, конюхи зосереджено йдуть до стайні, де чахнуть од голоду коні. І про них, і про війну, і про Оксану зараз думає старий і здригається од згадки, що в якомусь таборі біля печей смерті стіжком лежала дівоча'краса—дівочі коси... Як же могли так здичавіти навіть нелюди?..

— Все меншає в людей любові, меншає, та й годі, — вголос відповідає своїм думкам старий.

Гайшук стишує ходу і багатозначно піднімає вгору довгий вказівний палець:

— Бо війна, діду, а при ній, костомасі, усього меншає: і хліба, і люду, і любові. Та й часу на неї війна не дає. Цілий вік треба любитись чоловіку, а тепер інший на всю свою любов не має навіть однієї малої години.

Останні слова пересмикнули старого, і він аж рукою відмахнув та здих.

— Я зараз не про це, Петре.

— А про що? Може, знову про коні? — з співчуттям запитав Гайшук.

— Ні, про найгіршу худобину, про двоногу скотину! — понуро подивився собі під ноги Дибенко.

— Про двоногу. Значить, про самого Безбородька? Дуже заїлися ви з ним. І він вам не подарує свого. Дивіться, ще лісу не випише на хату.

— Це він може зробити, по-всякому вміє скрутити людину. Та що мені, коли розсудити, Безбородько!? Зараз я, чоловіче добрий, з темними тисячами заївся.

— З якими це темними тисячами? — Гайшук од подиву виплюнув недокурок і покосився на Дибенка: чи не почав той часом заговорюватися з горя.

Старий став на слід колії і, стиснувши кулаки, пристрасно заговорив:

— З тими, чуєш, тисячами, що хитрість, злобу виплітають на весь світ, а гробову дошку витесують на все живе, що народилось і що має народитися... Не так уже багато, коли подумати, є на землі цих чорних гробарів і мудреців, та впрягли і загнуздали вони в своєму диявольському золотому шарабані і науку, і обман, і бога, і чорта заодно, і голод, і страх, і цим усім спритно .окайданили, зчавили, змізернили людину та й випихають на смерть її: шукай у чужій землі свою могилу і свій хрест. То я й думаю собі: час уже людям одірвати від свого тіла оцих кілька темних тисяч і хоча б закинути їх на якийсь океанський острів, щоб там вони трохи вилюдніли, доросли, ну, хоча б до рівня звичайних дикунів.

Гайшук, здивовано поглядаючи на старого, подався назад вузький станом, посміхнувся:

— Це утопія!

— І втопити можна таких, — погодився Євмен і цим ще більше розвеселив Гайшука.

Біля самої стайні по-весняному жебонить струмок, він ще не пахне ніяким зіллям, а лише'пріснотою розмороженої землі. Коні чують прихід Євмена і з сумним іржанням повертають до нього безнадійно похилені голови. Над ними по стінах потворяться великі переламані тіні, і вони здаються нині Євмену теж кістлявими.

Пекучий жаль і біль переплітають своє снування. Старий мовчки, одним гірким помахом руки відпускає зміну, знімає з стовпа ліхтар і поволі йде по стайні, черкаючи своєю тінню безпровинно змучених коней. В їхні очі, ворушачись, втікає золотий відбиток ліхтаря, викреслюючи і окреслюючи в них тільки темну муку голоду.

Євмен одводить погляд од коней, що ждуть порятунку від нього: він більше не може дивитись на них, не може бачити, як на їхніх головах вибиваються лінії кісток. Зіщулюючись, старий нагинається до ліхтаря, задмухує його.

І щось недобре в цьому почули коні: заворушились, забили копитами, і жалісне, схоже на стогін іржання обізвалося з усіх боків. Євмен затремтів, приклав руку до чола, а потім вибіг зі стайні, розмахуючи омертвілим ліхтарем. А позаду в спину йому батогами шмагало голодне кінське благання.

Біля струмка зачалапали кроки ї обізвався занепокоєний голос Безбородька:

— Ген, хто там огонь погасив!? Не знайшов, чим бавитись?.

Євмен Дибенко, забувши, що сам задмухав огонь, підняв ліхтар, щоб краще бачити голову, який стає насупроти нього і гнівно дихає горілчаним духом.

— Діду, чого темно у стайні?

— А хіба коли-небудь було світло в домовині!? — рубонув навідмаш старий.

— В домовині? Про що ви мелете? — обурився Безбородько. — Чи не випили часом зайвину? Здається, ясно питаю: чого нема вогню у стайні?

— А хіба ж це стайня? — натягується голос у старого. — Це вже домовина! Чуєш, яким стогоном проклинають коні твоє безголове головування? На, посвіти над ними похоронною свічкою, — втиснув у руку голови ліхтар, з якого височувався чад.

Безбородька пересмикнуло, наче в його руці опинився не світильник, а жаба. Він одразу ж навідліг жбурнув його у струмок і накинувся на Євмена:

— Їй-богу, ви, діду, або запили, як останній швець, або натурально збожеволіли...

— З горя збожеволів. А чому ж ти не збожеволієш отак хоча б на кілька днів та не мотнешся по всіх усюдах шукати якогось порятунку? Вже завтра можеш приносити акти про падіж. Та після цього байстрюк ти чи голова?

Безбородько затрясся:

— За такі слова, старе одоробло, в тюрмі будеш кістками цемент вигрівати! В тюрмі!

— Сам, тобі на радість, піду в тюрягу. Усі примусові по твоїй резолюції і відроблю, і відбуду, тільки врятуй, Антоне, коні, бо, їй-бо, не можу витримати — душа перерветься, — і аж застогнав старий.

— Легко сказати: врятуй! А чим я їх рятуватиму? — трохи одійшов Безбородько. — Може, спробуєм завтра вигнати в ліс?

— Вигнати можна, якусь бруньку знайдуть, та на ній не виживуть. Сіна, хоча б соломи їм треба.

— Зрештою, чи розумієте ви: я все робив, що міг, — стишив голос Безбородько. — Трохи пособила держава, а більше не може, бо війна.

— На її плечі усе можна скинути — і вкрадене, і згноєне. Але цією байкою не нагодуєш худоби.

— Ну й пальцями я теж не нагадую їх! — простягнув руки до Євмена.

— Такими пальцями не нагодуєш, — погодився старий, — бо приросли вони не до живого діла, а до печатки. Заважка вона для тебе, Антоне, заважка.

Безбородько мимоволі намацав у кишені печатку, але стримав себе, не скипів, а глумливо подивився на конюха:

— Коли завидуєте на мою печатку, залюбки можу її передати вам.

— Ти краще Марку передай її.

— Що з вами говорити! — махнув рукою. — Краще порадьте, де щось коням добути.

— Чому ж ти раніше, влітку, не радився зі мною? Але й зараз ще не пропащий світ, тільки не послухаєшся мене, ще й гніватись будеш.

— А може, й не буду?

— Будеш. З.наю. тебе, Антоне, як облупленого, — аж зітхнув старий.

— Все одно кажіть.

— Прошу тебе, чоловіче, коли таке тяжке діло, знайди в своєму нутрі те, що великодушністю зветься. Кинь на харчування усю свою чисту і нечисту грошву, навіть палац продай, а потім ще більше наживешся на цих же конях і на нас, дідько з тобою, не пожаліємо! Коли не заглядаєш наперед, як голова, заглянь, як лихвар, що проценту чекає. їй-бо, не помилишся! І перед районом гоголем випливеш, усім пір'ям заграєш. Не один скаже: є ж такий голова, який і оселі позбувся, щоб громадські коні врятувати! Це ж, Антоне, в перспективу, в анкету, в характеристику тобі самим прибутковим ордером впишеться!

Ці слова одночасно і обурили, і здивували Безбородька: дивись, старий дідько почав заглядати у його кишеню. Але який чудернацький і не такий уже поганий хід каруселиться. Гляди, щось можна виграти ним і навіть трохи авторитет свій підняти... Таки є клепка в голові конюха. Але, коли подумав, що має позбутися всіх своїх статків, одразу ж злякався і обурився: з такими прибутковими ордерами сам, неначе кріт, у землянку потрапиш, а коли, не доведи господи, скинуть з головування, то станеш посміховиськом усього села. Біля рота він виморщив криву посмішку для старого:

— Ну й штукар ви, діду, яких світ не бачив. Такого наговорили та налихословили, що на вас навіть гніватись по-справжньому не можна...

— Нічого не кинеш на коней? — зів'яв. Дибенко.

— Ви думаєте, що я банк чи його філія? Хтось, може, й лічить у моїм гаманці гроші а насправді там вітер свистить.

— Не в гаманці, а в голові свистить, — зітхнув старий.

— Скільки у нас є тепер ыайслабщих койей? — нетерпляче перебив його Безбородько.

— Або що? — насторожився старий: він завжди нюхом відчував якусь каверзу чи лиходійство. " Біля Безбородькового рота ворухнулась жорстока складка:

— Доведеться добити їх!

— Добити ? — з жахом перепитав старий, і в нього пригнулася голова наче по ній мали вдарити молотом. — Ти що? При своєму розумі?

— А що маю робити?.. Я вже радився з одним начальником, він теж пристає, що слабіші коні треба вбити і їхнє м'ясо згодувати свиням, щоб хоч вони вижили.

— Раніше мене з своїм начальником уб'єш, розтрясця вашій матері, а потім уже коні! Геть, душогубе, геть, іроде, звідси! — закричав не своїм голосом Дибенко і, піднявши угору кулаки, ладен був пустити їх у діло.

— Сказився старий! — з опаскою вигукнув Безбородько, позадкував і зник у темряві, не дочекавшись, поки в стайні засвітять світло.

— Конеїд! Балаболка! Довбеха! — навздогін жбурнув йому старий, чуючи, що його валить із ніг. — Ех, серце, дурне серце, — промовив сам до себе, але потягнувся рукою не до нього, а до очей, що не могли втримати сліз. Плачучи, він підійшов до струмка, навпомацки знайшов ліхтар, почав його витирати тремтячими руками і полою свитки.

— Або ти мене зведеш зі світу, або я тебе зведу, прилюдно вилами прохромлю, а коней не дам, — продовжував розмову з Безбородьком .і всім тілом здригався при самій думці, що хтось може вбивати коней. І за що, за яку провину? Так чому ж тоді не карають самого Безбородька, який на злодійському поводі веде смерть коням? Тільки тому, що він має на шиї не конячу, а людську голову?

— Наговорились, діду? — з співчуттям обізвався з порога етапні Гайшук.

— Я то наговорився, а чого ти мовчав? Язика проковтнув на той час? — витріщився старий на конюха.

— А нащо мені заїдатися, — пробурмотів Гайшук. — Чи це пособить? І довідочку в лісництво буду брати не у когось, а до нього ж прийду.

— Багато таких вас, хитроверхих, на світі розвелося.

— Не хитроверхих, а обережних, — поправив Гайшук. — Не з великого добра доводиться іноді тримати язик за зубами: вчили вже нас, і добре вчили.

І мене ж учили...

Вам легше: що з старого візьмеш!

Ех, Петре, не раз я собі думаю: чого у війну, та й без неї, одні люди стають у нас орлами, а другі — прожерливою мишвою біля нашого зерна. Жеруть, переводять, трублять ще й гидять його, а самі всюди галасують, що вони охоронці. І так мудро галасують, що їм і зверху вірять. Невже наше життя це може обійтись без усяких безбородьків?

— Не може, — впевнено відповів Гайшук.

— То чому?

Гайшук поліз рукою до потилиці, і на його високочолій голові кротячою купинкою заворушилася шапка.

— Це, діду, не проста арифметика, і задачка в ній складалася не один день чи рік. Трудна і заплутана задачка!

— Поговори — послухаєм.

— То й слухайте, коли маєте час. Як ви думаєте: від старої кривди залишились у нас ріжки та ніжки чи ще щось?

— Та лишилося ще щось. І воно, як прожерливе зозуленя, вихоплює для себе все, що може вихопити.

— Ще й як вихоплює! І це така штуковина, що її наказом не звільниш з роботи, директивою не заборониш, не розкуркулиш і не продасиш на торгу. Чи не так я думаю?

— Не тягни. Сучи вже далі свій мотузочок.

— Він такий мій, як і ваш. Я своє мужицьке накипіле викидаю, — насупився Гайшук. — І от далі виходить таке: при нашій великій правді, що прийшла від самої революції, перед кривдою є тільки дві дороги: вона мусить услід за капіталізмом із мосту та у воду або лукаво натягти на себе одежинку правди і нею ж захищати свою шкуру. Тепер на світі правда стала більшою, а кривда хитрішою, її не одразу й розкусиш у якомусь кабінеті чи на трибуні, де вона буде говорити й голосувати за соціалізм для народу, а потім з цього ж народу дертиме хабарі. Ну, хто живе по правді, той не шукає дармовизни, не має нахабства пертися поверх чиїхось голів чи й скручувати їх, той і конюхом залюбки піде працювати. А всіляки більші чи менші безбородьки в конюхи вже не підуть: вони скуштували і легкого хліба, і меду, заробленого язиком чи лукавством, і їм це харчування стало таким смачним, як мамине молоко, вони вже його донесхочу смоктатимуть, хоч би з мами и кров ішла. Ось таке налипле начальство батогом звідсіль треба гнати справжньому начальству. Батогом!

— Намалював картину, — щось прикидаючи своє, примружився старий. — Ну, а коли ж їм, пережиткам різним, кінець прийде?

— Це вже друга задачка, і її можна так починати: скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться. Я мислю — однаково треба вірити людям, щоб не було так: я, к приміру, син, ви — пасинок, а ще хтось — і зовсім байстрюк, і не тому, що йому не подобається Радянська влада, а тому, що він, за дрібну провину чи гостре слово, не подобається якомусь не робітникові, а заготувачеві, який ближче стоїть і до меду, і до ідей по сумісництву. То поки ось такому заготувачеві більше вірять, аніж мені чи вам, з ним не поборешся чесно — хрест-навхрест. Він тебе під силу схопить і підніжку дасть, перш ніж ти його вхопиш хоч за бублик хвоста. Ось тому багато в нас балачок по кутках і закутках, а на відкритих зборах ми набираємо в рот води. Наш дядько по-справжньому ще не заговорив і по-справжньому ще вміння і сили господарської не показав. А в партії досить великих і невідкладних турбот. Вона зараз саму смерть ломить! І зломить! Але руки її й до цього дійдуть: розкусить вона усіх пустомолів-свистунів, хоч би як висвистували вони по різних трибунах — і аж захурчить за ними. Спочатку полетять, як гнилі груші, безбородьки, а далі й хитріші індивідууми, а найспритніші підуть за власним бажанням з високих посад, не забувши виклопотати собі високі пенсії.

— Хай жеруть ці пенсії, аби людей та держави не жерли. Але, по твоїх словах, не швидко ми позбудемось цих нахлібників?

— Та, мабуть, на наш вік вистачить і приймаків, і бюрократів, і пажерливих жорстокосердців, і невігласів, що дивляться не в душу людини, а на своє черево.

— Чи не прибавив ти їм віку?

— Навряд, діду. Вони про своє довголіття більше дбають, аніж ми.

— Умієш ти, Петре, утішати людину, як різник довбнею. Потримай ліхтар. — Старий засвітив огонь, знову попрямував до стайні, але вже уникав дивитися коням у вічі. До нього поволі підійшов широкогубий конюх Максим Полатайко. В невисокій лапатій постаті чоловіка було щось від окоренка, але це не заважало йому виявляти в деяких справах дивовижну спритність. Максим з-під самого носа досвідчених сторожів, шуткуючи, міг украсти для коней з десяток снопів вівса або вночі вкоситись у сочевицю чи вегу сусіднього колгоспу. Навіть зараз його улюбленці були схожі на коней, бо він звідкись потаємно приносив їм у торбі чи опалці якийсь додатковий раціон. Коли ж Максима ловили на гарячому, він з таким трагізмом і сльозою виступав на захист коней, що йому все прощалося. Через те чоловіка прозвали Артистом, але він навіть таким прізвиськом не гордився і не втішався, бо не був славолюбцем. Зараз Максим тривожився: цієї ночі він обнишпорив дві найбільш надійні комори, але не знайшов там і жмені вівса. Правда, він таки напакував свою торбу турецьким бобом але його треба було перемолоти на жорнах. Цієї машинерії в Максима не водилось, а поткнутися до сусідів не дуже хотілось.

— Піп ж робитимем, діду? — Максим скривився усім обличчям і повів головою в бік коней. — Коли плаче людина — можна витримати, а коли плаче худоба — не витримує серце.

— Твої ще не плачуть.

Максим пропустив натяк повз вуха і вів своє:

— Щось дитяче є в кінському плачі. І кричать вони, мов діти. Я на батарею підвозив снаряди. Ну, під Львовом на світанку й накрили мене міною. Якраз, стерво, під копита моїх вороних гепнулась. Я ще побачив, як обрисувались і рвонулись вони в огненному стовпі, а потім так заголосили, закричали, що і я заплакав і, притримуючи руками своє м'ясо, поповз до них. А вони на перебитих ногах потягнулись до мене, губами обціловують мене, а в самих, безневинних, сльози, мов квасолини, летять... Так що зараз маємо робити?

— Візьмемось, хлопче, за злодійське ремесло, може, воно трохи пособить нам, — понуро, але твердо відповів старий.

— Та що ви, діду, проти ночі говорите!? — вражено розвів руками Максим. — Все село знає, що ви ніде навіть билиночки не підняли чужої.

— Що правда, то правда, а зараз піду на таку ганьбу, бо інакше, виходить, не можна. — Старий задумався, пильно поглянув на Максима, який мало не танцював, знайшовши собі такого спільника. — Не вибрикуй. І чуєш, не всякий крадіж є злодійством.

— Це вже щось нове навіть для мене, — аж рота роззявив Максим.

— Пригадуєш, у книжках писалося про того великого чоловіка, що вкрав у бога вогонь для людей. А його ще й хвалять. От і виходить: не всяка крадіжка — злодійство. А ми з тобою не такі великі люди, то вкрадемо для коней сіна. Поїдеш зі мною чи побоїшся?

— І ви не жартуєте? — ще запитав з недовірою, а очі загорілись злодійським блиском.

— Не до жартів тепер.

— Тоді поїхали! Зараз же! — І хлопець кинувся одв'язувати виїзні коні.

— Де ж ви нагибали це сіно? — здивовано розгойдується на журавлиних ногах Петро Гайшук.

— Там, де ти рибу ловиш.

— Так це ж сіно вашого кума! — аж скрикнув Гайшук.

— А кум завжди збирає сіно, мов барвінок, не помилимось.

— Оце так, а не інакше! — Гайшук поліз рукою до потилиці, не знаючи, що робити: чи сміятись, чи обурюватись. — Можна сказати, по-родинному.

— Влітку по-родинному, так само як і взяли, одвеземо кумові сіно. Не хвалився часом кум, що завтра поїде на ярмарок?

— Хвалився. Йому не терпиться усім розказати, що має таку велику радість.

— Це добре, — відповів своїм думкам старий. Незабаром віз, розкидаючи болото і хлюпаючи по калюжах викотився на м'яку луговину. На ній темними птицями окреслювались кущі верболозу, а поміж ними тривожно билась і стогнала, мов поранений, невидима вода.

Мало не з-під копит коней з тріском і лопотінням вилетіла пара крижаків, їх одразу проковтнула вогкувата глибінь беззоряної ночі. І після цього захотілось летіти деревам, вони замахали своїми крилами, ронячи на землю пахощі вже напіврозповитих бруньок. Неспокійно цього року ішла весна по землі, і тривожно зустрічався з нею дід Євмен. Це тільки подумати: не до плуга, не до сівалки, не до чистого зерна, а до чужого добра зібрався він. Навіть коли не впіймається, шила в мішку не втаїш, і що тоді подумають, заговорять про нього?! Ну, і хай говорять і судять по всьому району, а коні мають жити. І, щоб підбадьорити себе, він торкається рукою Максимового плеча.

Не первина тобі йти на таке непевне діло? Не первина, діду, вірно здогадуєтесь, — приємним голосом признається Максим, товстогубство не заважає чоловікові говорити співуче і чисто.

— І що ж ти крав?

— Ви краще спитайте, чого я не крав? — весело говорить конюх. — І овес із поля, і сіно та отаву з лугів, і зерно з-під машин та в коморах, і хліб з пекарні, і снопи з ожередів, тільки шампанського не тягнув з ресторанів, бо не знаю, чи пособляє воно коням, чи то по дурості поміщиків бавилися. А знав би — й до нього добрався б.

— Так ти спробуй.

— А що, коли коні алкоголіками стануть? — серйозно запитав Максим. —Якось незручно вийде: конюх тверезеник, а коні — п'янюги. Не люблю я непорядків.

— Ну, а біб ти крав, Максиме?

— Який біб? — насторожився і обернувся до старого.

— Турецький.

— Турецький? Крав колись на городах.

— А в коморах?

— Ні. А хіба його коні люблять?

— Про коней не знаю, а деякі люди полюбляють.

— Американці найбільше. В них, видать, животи міцні, — хитро вивертається Максим.

— Ох, і збосотився ж ти, до самого краю збосотився, — з жалем сказав старий, а Максим весело хмикнув.

Десь біля півночі вони виїхали на Королевщину, над якою то тут, то там урочисто підіймались поодинокі велетні дуби.

Максим поставив коні біля порома, під яким попискувала і клекотіла вода, і, щоб не вшелепатись, підійшов до невеликої клуні перевізника, в якій дід Олександр завжди літував. Недалеко від клуні, над крутояр'ям, стояло два гостроверхеньких стіжки сіна, господаровитий кум накосив їх у таких болотах та заростях, куди не добирався жоден косар. Зараз яружний вітерець підвівав стіжки знизу, і вони, окутані пахощами, здавалося, хотіли кудись летіти.

— Діду Олександре, де ви там, давайте перевозу! — голосно гукнув у браму Максим раз і вдруге, прислухався до відгомону, а потім сміливо пішов до коней, підвів їх під стіжок, скинув з воза мотузки, рубель та вила.

І тільки тепер старому Євмену стало не по собі, він мало не застогнав од болю і, щоб приглушити його, вилами зірвав шапку з стіжка і з силою кинув її на воза.

— Вкладай!

— Слухаюсь начальника! — весело обізвався Максим і заходився втоптувати сіно.

— Ох, і шибенної ти вдачі! — покосився на нього старий.

— Під вашим чуйним керівництвом! — гигикнув Максим, спритно орудуючи граблями.

Вони по-господарськи широко вклали і врублили сіно. Тепер Євмен пожалкував: чому було не приїхати на Королевщину двома возами? На душі в нього зараз не було ні гризоти, ні каяття, лише з голови не виходив образ Оксани, наче її дух витав біля цих стіжків.

— Ех, донечко люба, — зітхнув старий, коли заскрипіла, заколивалася хура.

— Ви щось сказали? — обізвався зверху Максим.

— І а нічого, їдь. — Він по-господарськи згріб натрушене сіно, піддав його до другого стіжка і притулився до нього руками.

Далеким густим повівом достиглого літа пахло потривожене сіно і насіння, а берег річки обзивався голосами його Івана і не його Оксани.

— Значить, не судьба. — Старий поклав граблі на плече й повернув услід за возом, на якому курникав якусь веселу пісеньку шибенної вдачі Максим. Йому, крученому, набагато легше живеться на світі, ніж серйозній людині.

Ще хура не під їхала до струмка, а коні почули свій порятунок — і стайня затряслась од ударів копит, гудіння цимбалин і дружного іржання.

— Чуєте? — переможно обізвався з хури Максим.

— Та чую.

З стайні занепокоєно вибіг Петро Гайшук.

— Показились коні. Скоріше розрубляйте, а то пообривають поводи. Все гаразд обійшлося?

— Краще, ніж у Прометея! — клубком скотився з воза Максим.

— Жаль, що він без тебе орудував, — в'їв Максима Гайшук. — Удвох ви й богів обхитрили б.

— Склади в торбу свої дотепи і передай жінці на згадку про її достогибелі розумного чоловіка. Ох, і їсти ж захотілось після такого діла. В тебе сомини часом нема?

— Є шматочок для курохвата.

— Оце спасибі, порозкошую, мов кіт біля сала, — і Максим першим поніс сіно до стайні.

Наступного дня він побував і на Королевщині, і на ярмарку, сердечно зустрівся там з дідом Олександром, який чаркувався з ріднею і знайомими, привітав його з радістю, сам на дурничку випив чарку і хитромудре довідався, що старий нічого не знає про нічну пригоду. Це зовсім розвеселило чоловіка, і він з ярмарку мало не біг у село, щоб вдруге обернутись за дідовим сіном.

— Коли поскоромили губи, то треба й до рота класти, а стаття, якщо навіть до цього дійде, і за одну, і за дві хури буде однакова. Навіть, коли подумати, більша крадіжка вигідніша за меншу. У нас і за тисячу, і за сто тисяч однаково судять. — Максим тихцем викладав конюхам тонкощі законодавства.

— І звідки це все тобі відомо? — перебільшено здивувався Гайшук. — Чи ти закони вивчав, чи що?

— Не закони, а щілини в них, це інколи знадобиться, — не криючись, одказав Максим.

Пізнього вечора він знову поїхав з дідом Євменом на Королевщину, знову біля порома і клуні про всякий випадок гукав перевозу, а потім підвів коні до стіжка. І тільки з нього злетіла і вляглася на віз шапка, як від клуні почувся насмішкуватий, в'їдливий голос діда Олександра:

— Може, вам, робітнички, ще треба з одного помагача?

З несподіванки Максим пригнувся і хотів погнати коні, але в діда Євмена вирвались дурні слова:

— О, і кум мій прийшов до нас... Максим у розпачі застогнав і опустив голову: тікати було вже пізно. І зараз його добиває їдкий сміх старого:

— Дивись, навіть поночі пізнав кума! Добрі очі в когось позичили. — І кум Олександр, сяючи буйною сивиною, мов засніжене дерево, підходить до воза, здоровкається з кумом і допитує його: — Промишляєш, Євмене, моїм сіном? Хоч би мене, для годиться, в пайку взяв.

— Не візьму, куме, ніяк не візьму, — твердішає і аж переривається од болю й рішучості голос Євмена.

— Ти чого так загордився? — перебільшено дивується Олександр; проти Дибенка він здається велетнем. —Чого тобі по-чесному не поділитись виторгом? За роботу і фір манку візьміть, іцо треба, а дещицю й мені поверніть на частування добрих людей. Я тепер, куме, гуляю — за дочку п'ю з людьми. І з тобою хотів би випити, але зобижаєш, обезгрошуєш ти мене

— Я себе, куме, більше зобижаю,— аж заклекотіло всередині Євмена — Моя честь дорожча за твої копички, але з горя проміняв її на сіио. І не смійся, не насміхайся, Олександре, наді мною, бо, їй-бо, ударю тебе.

— Оце так! За моє жито мене ж буде битої? — здивовано вигукнув кум і з усмішкою подивився на свій великий, мов довбня, кулак — Не сподівався такого від тебе!

— Мовчи, куме! — і Євмен відвів руку для удару

— Тю на тебе! — обурився Олександр.— Навкулачки захотілося біля мого добра? Ти краще розкажи, що тебе приневолило приїхати сюди?

.— Біда заставила, куме

— Та сам бачу, що не розкіш. Кажи! Коли старий Євмен розповів усю свою історію, кум тільки головою похитав:

— За цей крадіж я тобі не суддя. І я тримаюсь, куме, на тому, що і коні, і земля, і все-усе — це наше. А безбородьки з нашого тільки своє викрадають собі. Втому вони забули вже не тільки про худобу, а й про людей. От як воно одне чіпляється за друге... Забирай мій стіжок до билиночки Це навіть добре, що ти до мене приїхав. Так я, може, пожалкував би віддати сіно, а тепер нікуди дітися... Тільки моїй бабі анігугу, бо вона поки що на щедрість не хворіла. '

— Які ви, діду, красиві! — вирвалось у Максима.

— А, це ти, патякало злоязичне! — Старий кулаком посварився на Максима і заговорив до Євмена — І звідки воно, куме, такі блазнюки беруться? Сьогодні ж удень цей торохтій і пустомолот пив мою чарку, а ввечері приїхав красти моє сіно ще й красивістю піддобрюється. То не варто його батожити від мого стіжка аж до вашого села?

— Руки заболять од такої роботи,— анітрохи не образився, а навіть гигикнув Максим, У цей час його чутке вухо вловило, як хтось зачалапав у темряві.— Ану, тихенько мені. Чи не справжній злодіяка добирається до сіна? Тоді я йому дам бобу,— загрозливо підняв угору вила.

— Ну, що ти скажеш про цього правдолюбця? — Кум Олександр, підсміюючись у бороду, поглянув на Максима, а той аж витріщився, подаючи знаки мовчати.

Незабаром до клуні наблизилася висока постать, і Максим розчаровано скривив своє товстогуб я:

— Та це ж наш міністр без портфеля. І чого він тільки притарабанився? Чи не якусь філософію розводити?

Забрьоханий, але веселий, Петро Гайшук підійшов до воза і, навіть не привітавшись, радісно сказав:

— Скидайте, робітнички, сіно. Досить ось так промишляти.

— А що трапилось? —з надією поглянув иа нього дід Євмен

— Марко Безсмертний привіз од добрих людей і сіно, і просянку Добрий вечір, діду Олександре. Ви не маєте на нас великого зла? От і добре. Я завжди думав, що ви такий чоловік, яких мало на світі...

XVII

Привезене сіно і просянка спочатку порадували, а потім засмутили і стривожили Безбородька. Він, ще стоячи поміж хурами паші, відчув, як вони з темені насуваються на нього, мов лихо. Еге ж, тепер коням буде легко, а йому до синього смутку тяжко. Уже зараз, практично, від землянки до землянки аж підстрибує звістка, що не він, а Марко врятував худобу. От і почнуть дурні язики до небес піднімати Марка, а його місити в грязюці. І не одному пустомолету захочеться сколупнути голову з головування. Ет, ніколи, практично, чоловік не знає, звідки йому піднесуть понюхати тертого хріну

Безбородькові після цих роздумів одразу гіркими стали пахощі привезеного сіна. Але як тобі не каламутне, як не гірко на душі, проте мусиш посміхатися, навіть із самого болю віддирати похвалу Безсмертному, хоч і шкварчить усе твоє нутро, немов підсмажують його на пекельному вогні

І громаддя чужих хур, і думи, і темрява аж сутулять Безбородька, та все одно він тримає фасон — на когось покрикує, когось розпікає за безгосподарність, Мамурі наказує нагодувати хурщиків, а потім кладе руку на плече Безсмертного

— Виручив, братику, практично Навіть не знаю, чим віддячити тобі Ну, звісно, могорич із мене — Так придивляється до Марка, наче хоче поглядом висвердлити його приховані думки.— Ходім зараз же, вип'ємо за твоє здоров'я.

— Та ні, Антоне, почалапаю додому — втомився, перемерз.

— От чаркою і нагониш втому та холод. Не погорджуй нами, — стримує і стримати не може образи.

— — Колись іншим разом загляну в твої хороми.

— Ну, як собі хочеш. На прошеного гостя важко вгодити. — Безбородько ще стримує себе, посміхається очима, а сам відчуває, як у них насочується злість.

Кілька гостроверхеньких копичок виросло біля стайні, у стайні коні хрумкотіли просянку, раділи люди, тільки не було й крихти радості в Безбородька. Він звідусіль стягав різні думки, шеретував їх на своєму решеті, але мало було толку з цієї роботи. Отак і додому йшов чоловік, вимішуючи думки і місячи багнюку.

Надворі зовсім розвеснилось, з тополиного і вербового галуззя обтрушувались пахощі набряклих бруньок. Гляди, ще кілька днів пролетить — і земля піде в ріст. Завтра ж у район треба відрапортувати, що він таки роздобув паші. Як це тільки до ладу скласти? Мовляв, труднощі труднощами, але й з ними боремося потроху... А той дурень за свою роботу і від чарки відмовився. Ех, аби якось тишком-нишком вижити його з села, щоб не баламутив людей.

Біля самого двору Безбородька„осяяла щаслива думка. Він аж зупинився, крутнув нею і сяк, і так, і он як, одчинив ворота і вдоволено засміявся, бо ще, практично, щось варить його баняк.

— Чого це ти, чоловіче, зуби сушиш? — обізвалась із городця гостровуха Марія. — Нажлуктився десь?

— Не мели дурного. Радію, бо коням є що їсти. — Одразу ж знайшовся чоловік, підходячи до типу. — Розжилися на пашу — і вже легше на серці.

— Марко ж, а не ти розжився, — вкусила жінка.

— Ну й що? А тепер і я, практично, спробую дістати. Що ти там робиш?

— Кригу в сажалці розбиваю, щоб, часом лини та карасі не задихнулись.

— І це діло, — похвалив жінку. — Таки добре мати про запас свою линину та карасятину.

— Свою, але не для себе, — махнула рукою Марія.

— Чого ж не для себе? А для кого? —здивувався чоловік.

— Усе для твоїх гостей і представників.

— Ет, не підкована ти політичне, шкабарчиш, як дід Євмен. Краще одскоч до Галини Кушігіренко — нехай скоріше заводить машину та під'їжджає до мене.

— Куди тебе несе проти ночі? — В голосі жінки прокинулась задавнена підозра.

— Не туди,куди ти подумала.

— І скоро повернешся?

— До перших півнів. Біжи, не патякай. Жінка забряжчала хвірткою, зникла в темряві, а він у задумі сперся на тин і заходився до крихти обмізковувати свій план.

По сусідству, в невеликому селі Зелена Брама, головує старий і недужий Саврадим Капустянський. Тільки війна поставила чоловіка на голову колгоспу, бо ця робота була не по його силах. Не раз, не два Саврадим просився, щоб його звільнили з нелегкої посади. От хай він тепер і вхопиться обома руками за Марка. Чим тобі поганий голова? Такого завзятого не так легко знайти!

Безбородько, захоплений своїм планом, навіть не помічає, що чи не вперше підхвалює Марка. Коли б удалось перетягти його в Зелену Браму, то не знати який могорич поставив би старому Саврадимові, хай п'є на здоров я.. Але чого Саврадимові ставити, могорич? За таке діло хай краще Саврадим старається на добру чарку. За нього ж дбають люди. Ось так — не інакше треба робити...

Через якусь годину Антон Безбородько статечно заходив до хати Капустянського. Бородатий, змарнілий господар, покректуючи, лежав на ліжку, а біля нього поралась жінка, поправляючи розпарене зерно і гірчичники.

— Захворіли, Саврадиме Григоровичу? Пашнею хворобу виганяєте? — Безбородько поздоровкався, натягнув на щоки співчуття і підійшов до ліжка.

— Та виганяю ж кляту. — Чоловік нетерпляче однією рукою відмахнувся од жінки, а другу подав Безбородькові. — Трясе якась трясця, наче хто найняв її за добрі гроші... Ех, літа, літа, пробуркотіли, наче голуби, а тепер болячки та старість нишпорять у тілі, мов злодійня у коморі. Аби ж знайшлись такі гаки у світі, щоб витягнути цю гидоту. Та сідай, хитруне, кажи, чого завернув до старого? Ти ж запросто не заїхав? Що там намізкував своєю головою?

Співчуття зіскочило, з щік Безбородька, натомість з я-вилися подив і образа:

—Приїхав, практично, провідати вас. Почув, що нездужаєте, от і заглянув до вас.

— Крути язиком, як лисиця хвостом,— засміявся і одразу ж поморщився од болю Саврадим Григорович.— Жінко, в тебе є щось у печі?

— Тільки дієтичне...

— От і давай цьому лису дієтичне.

— Як тобі не соромно, бувши хворим, отаке варнякати!?—гримнула жінка і, напівобернувшись, посміхнулася.— Ще чоловік через поріг не переступив...

— Бо чогось цьому чоловікові треба від старого. Він задарма поріг не переступить.— Засвітилось колишнє завзяття в погляді Саврадима.— Ну, в якому місці тебе припекло?

— Ет, після такого вітання потягло на шапкобрання,—' насурмонився Безбородько.— За таку шанобу і сам дістанеш хворобу. Та й бувайте здорові. Сусідський привіт вам.— Настовбурчив шапку на голові і зібрався йти.

— Та куди ти, оглашенний!? Дивись, уже й розсердився за правду на старого! — здивувався і обурився Капустянський. Розсипаючи зерно і зриваючи гірчичники, він зіскочив з ліжка і обома руками всадив Безбородька на лаві.— Стара, став щось на стіл, бо, видать, Антін таки по-добросусідськи приїхав.

— Поставлю без твоєї команди. А ти ж мерщій лягай,— заойкала жінка.

— І не помислю! Це гості будуть сидіти, а я лежати? — почав одягатися Саврадим.

— То як же хворість одійде від тебе, непутящого? — сплеснула руками жінка.

— Трясе вона мене, буду й я її трясти! — посварився на когось кулаком.— Добре тобі, Антоне, що ти здоровий, мов бут. До сівби вже все підготував?

— Ет, і не питайте. Насіння не вистачає, худоба не того...

— У мене справи ніби кращі, та здоров'я витекло, наче вода...— Старий витер долонею піт і важко сів на стілець.— Мені б уже на печі або призьбі кахикати потроху, а не головувати. Журба поїдом їсть, що опинився на старості літ не на своєму місці.

“Чудило”,— насмішкувато подумав Безбородько, а на обличчі виморщив співчуття і душевно заговорив:

— Бережіть себе, Саврадиме Григоровичу, бо здоров'я не позичиш і не прикупиш.

— А як його берегти, коли стільки роботи лежить на тобі?

— Воно таке діло. — Безбородько вдав, що він задумався, а потім сказав: — А може, Саврадиме Григоровичу, я міг би щось порадити вам?

— Радь, радь,послухаю.

— Е, які ви швидкі. — Безбородько багатозначно посварився пальцем на старого. — Ставте могорич, тоді скажу дещо, може, й зарадимо вашій біді.

— Я тобі не могорич, а цілу каністру поставлю, коли виручиш старого! — з надією, цікавістю і підозрою поглянув на крутія.

— А де вона, ця каністра? Вважайте, що вона вже моя! — засміявся Безбородько.

— Ну, не тягни, як багатого за печінки, говори вже!

— Скажу, коли така нетерплячка, практично, бере. Марка Безсмертного пам'ятаєте?

— А хто його в районі не пам'ятає.

— От і агітуйте, щоб вій узявся за діло. Хай такни голова не ходить безробітним. Ви ж знаєте, який він господар? Це — кадр!

— Ти наче діло кажеш, — зрадів старий, а потім завагався: — А піде Марко на такий маленький колгосп?

— Це діло, вважайте, у ваших руках. Маркові зараз навіть ліпше мати невелике господарство, бо ви тепер ще на костурах шкандибає. У вас йому буде спокійніше. Ну, от і треба створити йому умови, хату знайти чи побудувати, бо він, бідолашний, у землянці чманіє, те, се зробити, і діло закрутиться колесом. То заробив я могорич?

— Заробив. Спасибі тобі за пораду.

— Чому ж не пособити добрій людині, — великодушничав Безбородько.

Капустянський підвівся з стільця і крикнув до жінки:

— Чула, стара, план!

— Не оглухла ж!

— То де мій кожух?! Зараз же поїду до Марка!

— Не дам! Нікуди ти не поїдеш. Ти при своєму розумі!? — в жасі заволала дружина.

— Брешеш, поїду! — гнівно поглянув на свою пару. — Ще й тебе для допомоги прихоплю. Подивиться Марко на пас і уважить мені. Чуєш?..

Але жінка вже не слухала чоловіка. Знаючи його вдачу, вона метнулась до вішалки, зірвала з неї кожух і пальто й проворно побігла до дверей.

— Куди!? Почекай, бісове насіння! Та я тобі! — обурився чоловік і собі кинувся до порога. Але жінка грюк пула дверима й незабаром попід вікнами залопотіли її швидкі кроки.

— То бачиш, з яким я чортом усе життя прожив? Антоне, дожени її, похатницю!—спересердя вдарив кулаком У двері.

Безбородько засміявся:

— Тепер її, практично, і машиною не доженеш, видно, навіть духу вашого боїться.

— Ти ж бачив, як боїться. Баби — завжди бабами залишаються. Все бідкається біля старого і не знає, що його свічка догоріла до полички. Що ж мені робити тепер? Таке діло не хочеться відкладати на завтра,— витер піт, що аж юшив з обличчя.

— Їхати вам зараз не можна,— розсудливо сказав Безбородько.— Напишіть Маркові листа, душевного, з сльозою, це він любить, і, практично, запрошуйте до себе в гості. Це він теж полюбляє,— і осікся, згадавши, як Марко сьогодні відмовився прийти до нього...

— Папір папером, а самому краще було б погомоніти з ним,— зітхаючи, сів на стілець...

На другий день Безбородько завітав до Безсмертного і з порога весело сказав:

— Не хотів, Марку, прийти до мене на могорич, так тепер став свій!

— За що?

— За оцю штуковину! — витягнув з кишені конверт і урочисто передав Маркові.— Зелена Брама, практично, просить тебе головувати.

Марко прочитав листа, пильно поглянув на гостя і нічого не сказав. Безбородько захвилювався:

— То як ти?

— Не знаю як. А старого провідаю.

— Провідай! І головувати йди, не прогадаєш. Там і земля краща, і село неспалене, і господарство невелике — спокійніше буде тобі. Словом, став могорич!

— А може, Антоне, ти поставиш?

— Чого ж я?

— Відступаю це головування тобі. Згоден?—примружився Марко.— Там ліпше буде.

— Чого так думаєш? — розгубився Безбородько.

— Бо там і земля краща, і село неспалене, і господарство невелике, і сватати мене на головування не доведеться — все менше матимеш клопоту на свою дуже розумну голову,— засміявся Марко.

— Доброго знайшов собі свата, — не знає, що сказати Безбородько, але бачить, що його план з тріском провалився... "Вип'єш у такого дідька чарку, бодай вона тобі в горлі скрижаніла..."

XVIII

Ставки — це блакитні очі землі, їй теж треба дивитись і на сонце, і на зорі, і на людей, і на оці зеленокорі верби, що побралися за руки, мов дівчата, і ведуть своє коло.

Статечний бусел, високо підкачавши штани, критично дивиться на воду, що догори ногами перекинула верби і, мов докоряючи їй, похитує головою та й дивується: чому вона так побідніла — навіть жаб нема? Птах і не догадується, що їх за війну повиїдали якісь фашистські вояки. Спочатку делікатним м'ясом ласували і вищі, і нижчі чини. А коли жаб'яче царство задихало на ладан, каб'ятину споживали тільки офіцери. Тоді біля двох кадубів з балухатими і широкоротими квакухами навіть виставлялась при повному озброєнні денна і нічна варта. Чи думали колись жаби про таке шанування?

Згадавши цю розповідь, Марко розсміявся і сполохав невдоволеного чорногуза. Той насторожено повернув до чоловіка червононосу голову, але одразу заспокоївся і з гідністю задибав по вогкій прибережній смужці, в марній надії виколошкати з неї хоч якесь дурне жабеня.

За греблею, у придолинку, біля двох осокорів, що на осяяній воді погойдували свої тіні, Марко побачив чималу купу напатланих за зиму конопель. Напівроздягнені горстки матірки з відсталим волокном, з поламаними верхами наче скаржились на людську безгосподарність.

"Чого ж їх вивезли до води? — ніяк не міг збагнути чоловік. — Не могло ж комусь спасти на думку вимочувати матірку в крижаній воді... Чи не спробувати отут?"

Марко зручніше примостився за коноплями, розмотав свою копійчану вудочку, наживив гачок, поплював на нього, майже в безнадії закинув його: "Ловися, рибко, велика й маленька!" До конопель придибав бусел, велично зупинився, і Марко подумав, що тепер, мабуть, у птиці і в нього буде однаковий пожиток. Але неждано поплавець — торк-торк — і затремтів, а потім дрібно-дрібно пішов уперед і пірнув у воду. Чоловік у хвилюванні, не підсікаючи, потягнув вудку. Із води, обтрушуючи бризки, випорснув райдужний злиток і впав на траву. Це був сріблястий, з золотим відливом карась. Темним оком він зворушливо і боляче дивився у високе небо і не розумів його. Марко знову закинув свою снасть, і через якихось пару хвилин так само затанцював поплавець і, не потопаючи, пішов по воді... І на цей раз впіймався карась, але він був більшим і дурнішим за першого: устиг увібрати всередину свою смерть — увесь гачок.

“Оце завтра з Хведьком прийдемо сюди”,— подумав Марко.

Поки він тішився вудінням, від ставу донеслись обурені жіночі голоси, їх втихомирював густий буркотливий голос Тодоха Мамури, а потім обізвався й грізний Антона Безбородька:

— Що ви мені бабський бунт підіймаєте. Іч, як розбестилися за окупацію!

— Безсовісний, чого ти нам вибиваєш очі окупацією!? — як біль, злетів жіночий зойк.

— Щоб власницькі ідеї вибити з вас.

— Зі своєї жінки спочатку вибийте! Хтось за окупації в неволі умирав, а вона аж в Трансністрію спекулювати їздила!—обізвалася Варка Тримайвода.

— А ти бачила? — визвірився Безбородько.

— Авжеж!

— То гляди, щоб свого села не побачила. За агітацію і до білих ведмедів недалеко.

— Тільки з вашою жінкою разом! — відрізала Варка.— Мене ти на переляк не візьмеш.

— Та що ви, бабоньки, показилися чи дурманом сьогодні поснідали? Хіба ж прядиво для мене чи для голови потрібне? Усе ж для фронту, тільки для нього! — Подобрішав голос Тодоха Мамури.

— Отак би й говорив одразу, а не страхав нас. Ми вже з сорок першого року лякані.

Марко виглянув із своєї схованки. До конопель наближався гурт дівчат і молодиць, а за ними їхали на конях Безбородько і Мамура. Деякі жінки були з лопатами, в деяких за плечима коливалися в'язки лискучих перевесел, з яких стікали краплини води і сонця. Сумніву не було: голова гнав жінок мочити коноплі. Марко спочатку оторопів, а потім спалахнув од гніву. Про що ж Безбородько думав у теплі передосінні дні? Про що ж він думає тепер, на каліцтво посилаючи матерів і дівчат!?

Біля конопель усі зупинилися, хтось із дівчат зігнувся над ставом, черпнув рукою воду.

— Ну, як, Ганно?

— Трохи тепліша, ніж на Водохреща. Ще онде крига під берегом блищить...

— Ви, баби, гарячі, одразу нагрієте воду, — пожартував Безбородько.

—— Совісті нема у вас ні на копійку, — затремтів од злості і сліз голос Варки Тримайводи. — Це ж усі ми принесемо додому простуду і кольки. Хіба ж ми колгоспу тільки на один день потрібні?

— Вийдете, як перемиті, — заспокоїв Безбородько. — А щоб і різні виделікатнілі не кахикали та не морщилися — пошлю за горілкою. Хто має такий-сякий запас?

— У мене є, — обізвалася Мавра Покритченко, її обличчя, здавалось, було обведене самим сумом.

— У тебе? — невдоволено поглянув на вдовицю Безбородько. Хтось із жінок значуще покосився на голову. — Ну що ж, давай ключа, Тодох в один чирк перебіжить верхи.

Мавра підійшла до завгоспа, з презирством тицьнула йому ключа, і Тодох, крутнувши коня, здимів поміж вербами.

— Іч, як потягнуло на дармову горілку! — і тут не втрималась Варка.

Безбородько несхвальне похитав головою:

— Чи ти, жінко добра, не можеш хоча б на часину втримати йзика на зашморзі? Он молодші дивляться і вчаться у тебе непослуху, — показав на дівчат, які вже пеленали перевеслами висушені горстки матірки.

— Моя наука не крадена і не хапана, — війнула спідницею Варка і завзято, як вогонь, почала працювати.

Безбородько зліз з коня, поглянув на годинник, потім прищурився на сонце:

— От бачите, й припікає сьогодні. Значить, потеплішає вода. Ну, бабоньки, хто найсміливіший з вас? — А коли побачив, що першою пішла у воду Мавра, сердито зупинив її: — Чого поперед батька лізеш у пекло? Молодших нема? Краще в'яжи манделі.

— Таки хоч одну пожалів. З якого б це дива? — обізвався чийсь в'їдливий голос.

Мавра почервоніла, мовчки увійшла у воду, а за нею побрели Ольга Бойчук і Василина Куценко.

— Стійте, проворні! — гукнув на них Марко Безсмертний, дибаючи до жінок. — Ану, вилазьте мерщій!

Жінки здивовано перезирнулись поміж собою, зашепотіли. їх усіх вразило обличчя Марка, навіть Безбородько спочатку розгубився і подав якийсь знак Маврі, але вона, як стояла у воді, так і залишилась стояти, хоча дівчата вже вискочили на берег.

— Вилазь, Мавро! — коротко наказав Марко.— Русалкою чи калікою хочеш стати? Це недовго при такому начальстві.— Невидющою темінню поглянув на Безбородька.

Жінка байдуже, безвільно опустивши руки, вийшла на берег. З подолка її благенької спідниці задзюрчала вода. Марко круто обернувся до Безбородька:

— Нове хрещення Русі вигадав? Святим Володимиром хочеш стати ?

— А тобі, практично, яке діло, ким я хочу стати!? Бач, яким розумним по історії вишукався! Я ще покажу комусь науки! Повчиш їх—порозумнішаєш!.. Ти чого мій авторитет на людях підриваєш!?—і собі визвірився Безбородько.— Коли нема чого робити, накульгуй додому. А нам прядиво треба.

— Було б не вивозити його ночами поза хмари.

— Мені не такі розумні пишуть укази. Бабоньки, чого розвісили вуха, баламутство слухаючи? У воду! — кишнув руками на жінок.

— Ні, голубе, вони у воду не полізуть! — відкусив Безсмертний.

— А хто ж полізе!? Може, мені'накажеш? —В глибині очниць Безбородька задимилися тіні.

— І накажу! Ану, лізь!—ступнув до нього Марко, а жіноцтво злякано ахнуло.

— Я!? — позеленів од злості Безбородько.— Ти збожеволів чи забувся, з ким говориш!?

— Лізь, жабо! І то не роздумуючи! — В очах його вже кипіла темінь.

— Марку, отямся! — вже перелякався Безбородько, збагнувши, що це не жарти. Під шкіру, прямо у кров, йому хтось кинув жменю мурашні, і вона, роз'їдаючи сміливість, гаряче побігла по всіх жилах. Оступаючись, він спиною подався до коня.

— Я що сказав!?— Марко тремтячою рукою вийняв а кишені пістолета. Чорний отвір його вибив з Безбородька останні краплі сміливості,. а замість них отруювала кров пекуча комашня.

— Не жартуй, Марку,— заволав поганим голосом, а розчепірена п'ятірня його повисла в повітрі, не дотягнувшись до повода.

— Лізеш? Раз... Два...

Марко зараз мав такий скажений вигляд, що Безбородько, вже притершись спиною до коня, підняв руки вгору і злякано вигукнув:

— Здаюсь, тобто лізу... Але це насильство над головою. Запам'ятай, — жалюгідний в своєму падінні, вій, мов не своїми ногами, підійшов до води і, коли в ній побачив себе полоненим з підійнятими руками, знову жахнувся, скособочився і попрохав Марка: — Ти присоромив і осоромив мене. То, може, по-доброму на цьому й кінчимо комедію.

— Вона тільки починається. Топай!

— Марку, нащо ж нам судитися?

— Ти ще й про суди не забув? Так я тобі зараз буду суддею! Ольго, подавай своєму голові лопату. І то замашнішу. Сили в нього, як у бугая.

Дівчина, знітившись, виконала наказ. Безбородько брав ту лопату, мов гадину. Він ще сподівався, що Марко опам'ятаеться і не примусить його прикопувати коноплі. Але й це сподівання розвіялось, коли йому подали перші манделі. Він втопив їх у воду, приколов кілками і почав зривати з дна болотну землю. А вода уже робила своє діло: хлющала в чоботях, вогнем обпікала стегна, краплинами спухала під віями і щеміла сльозами сорому та злості. Хоч би ніхто не побачив їх. Нагнувшись, він крадькома витер очі, а сам придумував найстрашнішу кару на свого напасника.

"Заструпіли твої виразки на нозі, але нові наріжуться на всьому тілі. Я вже постелю тобі доріжку до хати з залізними гратами". Почуття помсти почало перемагати сором, тільки не могло здолати огидливого холоду. І він лише тепер подумав, що краще було б мочити коноплі у копанках. Чому це раніше йому не спало на думку?

— Марку, покинь оці жарти, бо пропаду, — зіпершись на лопату, обернувся до Безсмертного, але уникав його погляду.

— Уже напрацювався? — злостивий подив викривив Маркові уста. — Відстоїш у воді вдвічі довше, ніж мали відстояти жінки.

— Чому ж удвічі?

— Бо тобі не треба родити дітей! — непримиренно поглянув на Безбородька і почув, як хтось з жінок зітхнув.

Це була Мавра. При останніх словах Марка в її дикуватих блакитних очах стрепенувся сірий острах.

Біля греблі загупали копита. Тодох Мамура, тримаючи біля грудей, наче дитя, четвертину з самогоном, молодцювате під'їжджав до жінок.

— Ось вона, веселуха! — радісно вигукнув і осікся. Четвертина вислизнула з його рук, упала на землю, але він і не зирнув на неї, прикгіпівши переляканим поглядом до постаті свого начальства, яке з лопатою в руках згиналося над манделями. Тодох навіть очі заплющив і покрутив головою, одганяючи від себе, як йому здавалося, сатанинське навождення. Але Безбородько таки стояв у воді.

— Ой-ой, що тут скоїлось?—пошепки, ні до кого не звертаючись, запитав Мамура.

— Може, пособиш голові? —обізвалась Варка Тримайвода. Вона підняла четвертину, всунула в руки Мамурі.— Пригости свого хлібодавця.

Тодох боязко глипнув на Марка, збіднюючись, зігнувся в три погибелі:

— Можна хоч однією чарочкою пособити, щоб кров не застоялась?

— Пособляй!

Мамура вихопив з кишені стограмову чарку, налив її по вінця і бережно поніс до голови, виявляючи йому очима і всією постаттю свою облесливу відданість і співчуття. Безбородько одним духом перехилив чарку.

Завгосп підійшов до Марка і пошепки заговорив:

— Отак же й пропаде чоловік, у нього ж партизанська ревматизма, у нього ж жінка. Нащо ж нам калічити один одного? Ви сусідили колись, і ваші батьки сусідили. Чого на віку не буває: почубились, але одразу помирились.

Гнів у Марка вже почав прочахати, і в цій історії він зараз уже бачив і смішне.

— Вилазь, мочільнику! — гукнув до Безбородька. Той, крекчучи, вийшов на берег, почав роззуватися й виливати воду з чобіт, а Мамура порався біля четвертини, бо треба було горілкою і напоїти голову, і натерти його померзлі ноги.

Село ніколи так не зустрічало Безбородька, як сьогодні. На вулицю повиходили старі й малі. Навіть конюхи й скотарі покидали роботу, щоб побачити, як буде повертатися з купання їхній голова. І от на царині з'явилися два вершники, один похнюплений, а другий догідливе пригнутий, з сулією в руках.

Побачивши попереду стільки людей, Безбородько занепокоївся:

— Якого їм дідька стовбичити в робочу годину?

На це й вірний Мамура нічого не міг відповісти. В його темній душі сьогодні теж похитнулася віра в Безбородька. Добре, коли він запроторить Марка в тюрягу, а якщо ці гемонські коноплі до решти підмочать авторитет голови? Тоді й тебе, Тодоше, вирвуть з начальства, як цибулину з грядки. У сулії тихо схлипувала горілка, ніби співчувала завгоспу.

Здалеку Безбородько не може розібрати, що написано на людських обличчях. Спочатку вся вулиця, здається йому, злилася в єдиний коловорот насмішки, навіть дерево біля з'юрмлених бабів повишкіряло окоренки. Та під'їжджаючи ближче, він бачить співчутливі погояди. Це підбадьорило його. Але чому це то тут, то там веселіють очі? Він хоче на чиємусь виду перехопити, спіймати цю веселість, та знову ловить жалість, невідомо, чи вдавану, чи справжню.

З другого краю вулиці вибігає розпатлана, в кожушку на розхристі його жінка і ще здалеку починає голосити:

— Ой Антоночку рідний, чи ти живий, чи здоровий, чи не втопив тебе той ідол на костурах, бодай його топила і благовіщенська, і святоюрська, і святоіванова, і водохрещенська вода, бодай його топило не переставало і в калюжах-баюрах, і в морях-океанах.

— І в горілці-калганівці, — несподівано для себе випалив несміливий Омелян Корж.

І вся вулиця одразу ж вибухнула таким одностайним реготом, що під вершниками схарапудились коні, а з рук Мамури випала сулія і, жалібно дзенькнувши, розсілась на дві половини.

— Ая-яй, — забідкався Мамура, скочив на землю, для чогось хотів нахилитися до шматків сулії, але зашпортнувся і долілиць упав під ноги коня.

Другий вибух сміху пригвоздив Мамуру до землі, яка загуділа під кінськими копитами: то втікав од людей, од їхнього реготу Антон Безбородько. Мамура підвівся, глянув услід вершнику і поніс жалюгідну усмішку назустріч людям:

— От тікає-шпарить.

— А ти ж чому не здоганяєш? — спитав довгоногий, мов чапля, Омелян Корж.

— Я? — здивувався Мамура. —А може, це мені без великої надобности!

— Безбородько без надобності тобі? — аж легали од реготу люди. —Оце втнув!

— Що вмів, те і втнув, — огризнувся Мамура. Він, збайдужнілий, сів на коня і поїхав, щоб усі бачили, до свого двору, щось гиркнув на жінку, а потім подався до палацу свого владики.

Безбородько вже встиг переодягтися, хильнути полинівки і під прокльони та бідкання дебелоногої Марії залізти на піч вигріватися в розпареному просі.

— Одразу ж отут, на печі, пишіть донесенія, — з порога радить Мамура. В голосі його аж клекоче обурення.

— Кому писати? — журлива злість проглянула з глибини зіниць Безбородька.

— У всякі і різні інстанції, в різні! Як наганяти, так наганяти страху до самого страшного суду! Маріє, подай паперу, — вже командував Мамура. — По-перше, начміліції — за утопленіє і образу особи голови, якого було названо жабою. По-друге, органам за диверсію! По-третє, власноручно першому секретарю райкому за підрив політики По-четверте в газету за все разом і укупі. Потом побачимо та подивимось, кого топили, а хто захлинеться!

— Чи не забагато ж отак розведемо канцелярії? — завагався Безбородько.

— Маслом каші не збавиш! Раз є преступлєніє, повинно бути и наказаніє А Марко такий, що з однієї сіті зможе випорснути хоча и на костурах. Хай спробує з кількох вислизнути! —впевнено відповів, і Безбородько побачив на його обличчі давню рішучість Мамури-злодія. яка десь причаїлася відколи він став завгоспом.

Марія подала на піч дошку, на якій вимішувала тісто чорнильницю, ручку й папір. Безбородько, лежачи долічерева, наморщив лоба.

— Ех, шкода, що не було в цю пору якогось письменника, він би намалював картину, —пожалкував Мамура.

— Якось обійдеться без літератури — буркнув Безбородько.

— І Киселю треба про це написати. То такий теоретик, такий теоретик... — і не доказав.

На ганку почувся тупіт, і в будинок влетіла його огрядненька Наталка. Підіймаючи вгору руки, вона не своїм голосом закричала:

— Ой падку мій, ой людоньки добрі...

— Наталко, що з тобою!? — перелякався Мамура. — Що там скоїлося?

Жінка подивилась на чоловіка очима, повними сліз, за якими тремтіли біль і радість.

— Ой людоньки, ой Тодоше, жива наша Галя! Жива наша перепілочка! Визволили її наші воїни з неволі! Ой, дасть бог, дочекаємося своєї дитини!

Потрясіння пришило Мамуру до підлоги. Він зблід і глухо запитав жінку:

— Хтось передав, що жива?

— Щойно поштар листа заніс. Сама пише, своєю рукою.

— Де ж той лист?

— Дома на столі лежить.

— Дурна баба, не могла захопити його? — Не прощаючись з Безбородьком, Мамура вихопився за поріг, звідти махнув рукою: — Пишіть! — та й бігцем подався додому.

В недобудованій, на дві половини, хаті Тодоха вже сидів улізливий комірник Мирон Шавула, який завжди першим у селі дізнавався про родини й вмерлини, щастя і горе. Його кабанувата постать, і защетинене сивим, сірим і рудим волоссям обличчя, і дрібнуваті очі насочилися співчуттям і радістю.

— Такий я вже зволнований, Тодоше, такий зволнований, що й встояти на місці не можу. О! Читай! — спочатку понюхав, а потім простягнув завгоспу блакитний, наче витканий шматок паперу.

— Вона, донька! — глянувши на літери, пізнав Мамура, пробурмотів про себе якісь слова радості і пильно поглянув на фото: — Вже зовсім дівчина! А це з нею не Маркова Тетяна?

— Вона ж! — ствердив Шавула. — Викапана Олена. Погуляєм, Тодоше?..

— Чому й не погуляти!? Сип, жінко, що варила, — гукнув на всю хату, з підпіччя витяг четвертину самогонки і поставив її біля листа, що не літерами, а вже очима єдиної доньки дивився на нього. — Радість, Мироне, у мене.

— Ще б не радість! — комірник розщебнув свитку, відв'язав од пояса поморщене кільце ковбаси і, сяючи всіма барвами щетинистої бороди, самозадоволено кинув його на стіл. — загрянична.

— В трясцю її! Не хочу заграничного. Скільки там діти намучились наші.

— Дурний, то діти, а це ковбаса. Понятіє треба мати, о! — повчально сказав Шавула й розкапустився за столом, бо надокучило переминання а ноги на ногу. — Сідай. — зиркнув на Мамуру і з подивом побачив вперше в його очах щось подібне до бабської безпомічності.

"Навіть такий злодій може переживати", —здивувався і по-філософськи сказав:

— Люблю, коли є приключина випити і дати роботу зубам та кендюху. Якимсь тоді чоловік інтереснішим стає.

— Коли ж вона може прибути? — вголос думав про своє Мамура.

— Коли жива, то прибуде, а нежива — не встане з землі, — далі мудрагельствував Шавула. — Чи ж це правда, що шибенної вдачі Марко викупав Безбородька?

—Так йому й треба! Чого забажав: жінок попростуджувати і дівчат заодно! — вирвалось у Тодоха, але він одразу ж гостро зиркнув на Шавулу: — Гляди мені, не внеси тільки нашому в уха, бо оглухнеш.

— І знову дурний, — огризнувся Шавула. — Не сьогодні ж я на світ родився, щоб не знати політики, от Наталко, чи не час нам щось у кишку вкинути?

— зараз. Мироне, — жінка щасливими сльозами кропила зачерствілий книш, рукою витирала їх і ронила нові.

— Пересолиш хліб, — не витримав Шавула.

— Я зараз інший дістану, — схаменулась Наталка.

— Можна и цей хліб, ти ж не заразна, — заспокоїв її комірник.

— Ну, як ти можеш? — з докором крізь усі сльози поглянула на кабанистого Шавулу, який навіть здивувався:! "А що ж він такого сказав? Теж мені антилігенцію корчите наче не знаємо, з чого ти жила і чим живеш".

— Та Шавула не знав, що Наталка прокляла свою долю тієї самої ночі, коли чоловік приніс крадене добро. Він тоді пригрозив їй за дурне слово ножем вибрати душу. І з тієї ночі її похолола душа вже не жила, а животіла, щоденно и щонічно чекаючи нового нещастя.

Вже господарі і гість добре підобідали, коли відчинились двері и на порозі став блідий од хвилювання Марко Безсмертнии.

— Оце такі А я думав, Марку, що ти вже в тюрмі прохлаждается, — розповзлася посмішка по всій щетині Шавули.

Безсмертний навіть не зирнув на комірника.

— Тодоше, що в листі про мою доньку написано? — з мукою і надією поглянув на Мамуру.

— А він тобі й не скаже, що там написано, — несподівано для всіх одрізав Шавула й підвівся з-за столу.

— Чому не скаже? — ще більше поблід Марко.

— Тому, що ти копаєшся та підкопуєшся під нас, — Шах вула взяв з підвіконня конверт. — Ось він, лист, як миленький... Скинь шапку, поклонися, тоді й покажемо!

— Шапку тільки перед богами скидають! — Марко люто поглянув на Шавулу й навіть не почув, як з-під руя випали костури. Він без .них так ступив крок і другий, що Шавула з острахом поточився назад. —Давай листа, негіднику!

— Та бери... Я ж пошуткувати хотів. —В дрібних зіяцях комірника схрестилися злість і страх.

Марко тремтячими руками вихопив конверт, вииияів фото, прикипів до нього, застогнав, потім безпорадно оглянувся і почав рубом долоні витирати очі.

— Марку Трохимовичу, дорогенький... — і собі заплакала Наталка.

— Де вона тепер? — глухо запитав жінку.

— Ой не знаю, дорога людино, нічого не знаю. Розлучила ж їх страшна кривда ще в сорок четвертому, розлучила, як грім — голуб'ят.

— За політику забрали її, — з співчуттям сказав Тодох. — Тільки ж яка політика була в цих дітей?..

XIX

Першими до Марка прийшли конюхи з дідом Євменом і Григорій Задніпровський. Дід Євмен, Ще не скинувши млинець картуза, загримів на всю землянку:

— Не чекав такого від тебе, Марку: ліберал ти й попуртуніст!

Таких слів Марко не сподівався почути від діда і розреготався.

— Чого ж я, діду, ліберал і попу рту ніст?

— Він ще й сміється, а не кається! — обурився старий. — Скажи, що ти зробив з Безбородьком?

— Та хіба ж ви не знаєте? Покупав трохи.

— Покупав трохи! —перекривив старий.—А ще фронтовик! Утопити треба було торбохвата і ніяк не менше! Хоч би одні веселі похорони справили.

— Їй-бо, сказився чоловік! — сплеснула руками мати, а всі, окрім діда Євмена, засміялися.

— Невже тобі, Ганно, шкода було б бісового Безбородька? Може, ще й плакала б за цією сльотою? —почав допитуватися у матері старий.

— Безсовісний і єретичний ти дід. Хотів би, щоб моfo сина по судах затягали?

— Не затягали б. Усю вину свята вода взяла б на себе,— заспокоїв її старий.— Але тобі, Марку, треба кудись зашитися на ці дні, бо вже посланці, як у жнив'яну годину, помчали з папір'ям і в райком, і в райвиконком, і в редакцію, і в міліцію, і до прокурора. Нарешті пішов Безбородько воювати, і тут він свого не попустить.

— Що воно тільки буде? — забідкалась мати і, наче перед новою розлукою, не спускала погляду з Марка.

— Та нічого сурйозного не буде, а берегтися треба. Може, завезти тебе, Марку, на Королевщину? Це поки перекрутиться веремія. Там у круговині над річкою стоїть клунька мого кума...

Конюхи, згадавши, як дід Євмен унадився туди за кумовим сіном, засміялися, а дід Євмен витріщився на них:

— Чого повижолоблювали роти? Розживіться на такого кума, тоді й гигикайте. Отож, Марку, бісів Антон навіть запагубити не посоромиться тебе. Поки тут буде молотися, ти з моїм кумом візьмись рибалити. Він повезе тебе на такі, чуєш, карасюваті місця, що й не снились нікому. Недарма те урочище називається Королевщиною! Можеш і на посвіт поїхати щупаччя бити. І тобі перепочинок буде, і кумові радість. А ми всюди пустимо поголоску, що ти поїхав доліковуватися. По руках? — Міцно вдарив усіма мозолями по зделікатнілій в шпиталях руці Марка.

— Спокуса таки велика побувати на карасюватих місцях,— заіскрились очі в Безсмертного.— Кум ваш справний рибалка?

— Все життя, мов чорногуз, у воду заглядає, тільки до неї, а не до хатніх гараздів тягнуло його. А який він човняр! Зробить човна, як скрипку,—хоч грай.на ньому. І чоловік він душевний, бо живе на людському перевозі.

— Так ваш кум перевізник? — згадав Марко сивоголового, високого дідиська, який завжди ходив улітку в полотняному одязі і чимсь був схожий на здиблену білу хмарину. — На Королевщині поромом перевозить?

— Атож, змалку на поромі. Тільки за німців не перевозив нікого, окрім партизанів. Хочеш, зараз же в акурат і завезу.

— Почекаю, діду, — з жалем сказав Марко.

— І сьогодні ж дочекаєшся міліції. А вона вже знає своє діло: ім'я — в протокол, а чоловіка — в каталажку. Нащо тобі мати цю комерцію?

— Заробив її, діду.

— Заробив, заробив! Безбородько не те ще заробив, а весь час вививається на праведника. Його б судити, що жінок у воду погнав, так вони ж ні в міліцію, ні до прокурора не побіжать.

— Треба, щоб побігли. Це допоможе Марку Трохимовичу, — обізвався Задніпровський.

— Поки це пособить, а час уже на боці Безбородька. Це теж треба розуміти! То, щоб якось і його, і наш час увійшли в однакову силу, Маркові треба їхати до мого

кума.

— Ай справді, час треба виграти. — Григорій Стратонович запитливо поглянув на Безсмертного.

— Постараємось без кума виграти його, — посміхнувся Марко, —бо що б довелося робити на білому світі, аби в діда Євмена не було такого доброго кума?

— Ет, розумний чоловік, а верзе чорти батька зна що! — розсердився старий. — Звісно, тебе не повісять за купання, та гіркої жовчі наковтаєшся, бо зараз, після всіх заяв Безбородька, твоє лежить знизу. Таки треба було втопити чортяку! Скоріше б його місце зайняв!

— Як із літ, так і з розуму, — безнадійно махнула рукою мати.

Григорій Стратонович підвівся з лави:

— Що ж, коли Безбородько розвинув таку бурхливу діяльність, я, Марку Трохимовичу, почалапаю сьогодні до секретаря райкому.

— Не варто.

— Чого там не варто, хай знає чоловік правду. — обізвався Гайшук.

— Хто секретарює тепер у нас?

— Іван Борисенко.

— Чорний, мов циган,— знову подав голос дід Євмен.— Коли вперше приїхав до нас і почав своїми очищами оглядати усю руйнацію і всі наші достатки, ми мало не всі .одразу й вирішили: “Оцей, окатий, буде дерти і з худоби, і з людей, і з землі. Нічого не пропустить, нікого не пожаліє, щоб без орденів не ходити”. І що ти думаєш, Марку? Усі помилились. Ордени він і за війну мав, не треба було їх з планів вичавлювати. Чоловік він виявився крепко душевний, а не печіночник. Ну, а очі й досі має строгі, навіть коли сміється. Це вже природа!..

Надвечір до землянки на заболоченому коні під'їхав дільничний міліціонер. Поки він витирав коня і підв'язував йому забрьоханого хвоста, то встиг розсердитись і в землянку спускався виконувати службові обов'язки не в безхмарному настрої.

— Тут живе партизан Марко Безсмертний!?—вдарив закаблуками на порозі, віддав рукою честь, а очума погрозу.

— Тут живе солдат Марко Безсмертний,— підвівся назустріч дільничному.

Милиці трохи подіяли на гостя, він уже спокійніше . оглянув Марка, крутнув головою і знову приклав руку до картуза:

— Честь маю — дільничний міліціонер Дорошенко. Значить, тут живе солдат? А дії — партизанські?

— Залежно від часу, обставин і сил. Відповідь сподобалась дільничному, і в його грізнооччі тепліше блиснули скри кольору недостиглої порічки.

— Правильно, службо! Сам так діяв — залежно від часу, обставин і сил. То поговоримо душевно?

— А хіба ж вийде у нас душевно?

— Кусаєшся, службо?

— Де там куситися — тремчу перед його величністю протоколом.

— Так і треба,— схвально кивнув головою.— Перед ним і генерали тремтять.

— В їхньому нині перед протоколом страшніше.

— Ти, службо, оптиміст! — засміявся дільничний. Підпротокольний почав йому подобатись.—Давно воюєш?

— Це теж для протоколу?

— Ні, для знайомства.

— Тридцятого червня сорок першого року стукнувся з десантниками. З того часу й пішло життя з перемінним інтересом: то мене били, то я бив.

— Рани болять?

— Ні, ниють.

— Хороми для них не підходящі. Деревляччя своє швидко порубаєш на дрова? — подивився на костури.

— До весняного Миколи.

Дільничний здивувався:

— Чому така точність?

— Бо люблю сіяти гречку.

— Гречку, кажеш!.. Як вона тільки пахне! — задумався і посмутнів міліціонер. —Довелось мені в сорок першому оборонятися на розквітлому гречищі. Міномети б ють — спасу нема, осколки фуркають, мов чортова начинка, а гречка аж гуде від бджіл і так пахне, мов сама на меду виростає. І ще я тоді вперше помітив, що бджоли у війну і вночі працювали.

— Як і народ, — теж задумався Марко.

— Істинно, як народ! Добре сказав! — Вже з приязню поглянув на підпротокольного. — На тому медозборі и підкосило мене. Коли прийшов до пам'яті, стебла гречки здались великими-великими; на них знову-таки господарювали бджоли, збирали мед уже не здоровим, а пораненим.. Що ж у тебе, службо, з Безбородьком вийшло? Конфуз?

— Думаю, для Безбородька.

— Заперечуєте факти?

— Ні, стверджую. Виймай протокол.

— Поки що послухаю так, — міліціонер не квапиться розщебувати планшета, а сам придивляється до Марка. — Будемо говорити як солдати однієї судьби?

— Он як! Теж добре сказав. Так, будем говорити мов солдати однієї судьби. Слухай...

Коли Марко закінчив свою розьовідь, дільничний мовчки підвівся, вийшов із землянки к незабаром повернувся з пляшкою явно медицинської форми. Він сам знайшов дві глиняні кварточки, наповнив їх і виголосив єдиний тост:

— За правду, яка б вона не була!

— За правду! — з вдячністю подивився на нього Марко.

— А більше мені пити не положено. З цим бувай здоров, Марку Трохимовичу. Заїду на весняного Миколи:

разом підемо сіяти гречку! Згода?

— Спасибі.

В колгоспі дільничного заклопотано зупинив Безбородько, з почуттям потис йому руку:

— Як воно справи?

— Ви що маєте на увазі? — офіційним тоном запитав дільничний.

— Питаюсь, як мої справи!

— Як в "Інтернаціоналі", перекладеному на українську мову.

— Не розумію.

— З охотою поясню. Там є геніальні слова: "А паразитів жде біда!" Усе вже в "Інтернаціоналі" було передбачено.

— Вірно, голубчику, — по-своєму зрозумів Безбородько дільничного. Не що інше, а біда жде Безсмертного. А як же інакше?

XX

Коні, важко дихаючи спітнілими пахвами, під'їхали до скверика, за яким білів свіжотинькований будинок райкому, і самі зупинилися біля живоплоту.

— Знають діло! — напівобернувся до Марка Мирон Шавула, який правував кіньми. Заволохачена посмішка нерівне розповзлася по кустратому виду комірника, а в дрібнуватих зіницях спалахнула зловтіха. — Значить, приїхали! Отут, в партійному домі, і вмолотять, Марку, тебеї Беу церемонії вмолотять, мов сніп сухого гороху, щоб не був таким розумним! О! — люто крутнув над головою батогом.

Марко поморщився, презирливо охопив усе скособочене вдоволення, що проглядало не тільки з п'янкуватих очей і туго натягнених, без жодної зморшки уст комірника, але й з цупких жмутків різнобарвної щетини, якою Шавула у війну набавляв собі віку.

— Радієш, Мироне?

Комірник на мить прикрив зловтіху широкими скойко-подібними повіками, а коли вони знову метнулися вгору, то вже сміх бринів у дрібних зіницях і великих білках.

— Питаєшся, чи радію? Та не дуже веселюся, але й не крепко печалюсь — нема чого, ги-ги-ги... — так засміявся, наче витрушував сміх із порожньої середини.

Марко, прислухаючись до такого незвичного реготу, підхвалив комірника:

— А добре ти гигикаєш.

— Як умію. — Не знає Шавула, чи образитись, чи дивуватись. — А спитати б, Марку, чому?.. Хоч ми й живемо в одному селі, хоч ти мені десь у сьомому чи восьмому коліні навіть ріднею доводишся, але від тебе ніколи я й доброго слова не почув. Не правду кажу?

— Правду, Мироне, — охоче погодився Безсмертний. — Якось ні добрих слів, ні душевності ніколи не було поміж нами, ніколи, і навряд чи скоро буде.

— От бачиш, яка в тебе натура, не той... Так нащо ж мені вболівати за тобою, коли ти самохіть узяв та и наступив на саму біду? Інтересу риального не бачу... І сам не знаю, чого нам з тобою завжди було затісно в одному селі? Затісно і тепер, коли в селі стало просторніше, а на цвинтарі тісніш. З якої б це причини?

— Ніби ти не знаєш цієї причини? — вже зацікавлено запитав Безсмертний, беручись за костури. Шавулине одверте посталакання навіть починало подобатись тому: тільки напідпитку така парсуна може вивернути своє нутро, хоч і противне, але чіпке, як усе, що пристосувалось не творити, а вихоплювати, віддирати, смоктати, ссати.

— Таки по-справжньому не знаю, чого нам затісно, як на кладці, з тобою, а тільки здогадуюсь і сяк-так маракую по-своєму, — зручніше вмостився на возі Шавула. Ти, як здається мені, нагрузив на свої плечі непосильну ношу: хочеш, щоб усеньке село взяло та й перейшло на твою єдину віру. А я не бажаю перед нею шапкувати: в мене є свій бог, свій закон, і хочу жити сам по собі, сам у свою волю, наскільки це можна при совєцькіи владі. Так мені і просторніше, і вигідніш.

— Це вірно. Ти всюди, Мироне, і завжди шукав тільки такого бога, що капав на тебе золотими сльозами. Але ти не тільки в бога, але і в чорта шукав собі вигод. Відколи я знаю тебе — на карбованці зависла твоя душа.

— А як же інакше? — щиросердо здивувався Шавула

і здивувалась його різномасна щетина. — І риба у воді, і птиця у небі, і навіть сліпий кріт у норі однаково шукають собі своєї вигоди, шукаю і я її, чи свого карбованця, як говориш ти. А коли вже находжу якусь абищицю — не випускаю із рук. О!

— Біда твоя навіть не в цьому, а в тому що руки у тебе липкі од цього слизького карбованця. І и не риба у річці, не птиця у небі, навіть не кріт у норі, а шершень біля чужого вулика, шершень, що й мед поїсть, і бджолу надвоє перекусить.

— Ось у цьому параграфі, Марку, ти вже загинаєш,— не обурився, а діловито почав поправляти комірник.— Що іноді до моїх рук щось прилипає,— ніяк не суперечу, бо нема такого навіть у законі, щоб біля вуликів ходити і меду не куштувати — це ненатурально буде. Ну, а щоб когось перекушувати надвоє чи начетверо — цим категорично не займаюсь. Я не такий жорстокосердець, як Тодох Мамура,— таке мені самому ні до чого і невигідно. О!

— А красти вигідно?

— Потроху — вигідно, а побагато — страшно, щоб не влипнути, а в мене ж і хазяйство, і жінка, і діти є... Ну, чого так дивишся і косуєш, наче вперше побачив Мирона? Не всі ж можуть і хочуть бути крепко ідейними. Ти, наприклад, бажаєш бути ідейним — будь ним собі на здоров'я, не суперечу, не заважаю, але й не завидую. За всі свої ідеї аж з вісімнадцятого року й понині ти заслужив на плечі одну солдатську шинелину та двоє костурів під пахви — і не журишся.

— Я проклинаю свої костури, але й горджуся ними! А чи ти проклинаєш свою душу, що зависла на костурах!? — скипів Марко.

— Почекай, і про це щось, мабуть, скажу,— зверхньо викривив посмішку Шавула.— Значить, заробив ти за довгі роки шинелину і милиці та й цим гордишся, бо найбільше думаєш не про себе, а про всі міжнародності, світові неблагополучія, революції, контрреволюції, демократію і різну опозицію. А мені все це, навіть коли гамузом узяти, і за вухом не свербить, мені, безідейному, хочеться хоч невеликого, а свого. Я бажаю краще сходити, щось солодше чи тлустіше в кендюх покласти, навіть, не спасаючись партійної догани, потриматись за чужу смаковиту молодицю та й запас якийсь у своїй коморі мати, щоб не сидіти без хліба, як ти, на маминій картоплі... В мами тільки її молоко добре, а решту харчів треба самому роздобувати... От як я думаю! Ти хочеш гуртового сонця, комунізму — піднімай його, а мене й звичайне, вікодавнє сонце поки що гріє, не зобижаюсь.

Марко спочатку навіть розгубився: чи не жартує подурному комірник. Але, коли поглянув на його зарослу пику, зрозумів, що тому було не до жартів.

— Був ти чмуром і залишився чмуром! Навіть ще більше зсередини обріс щетиною.— Марко гнівно махнув кулаком, а Шавула, одразу обізвався:

— Ну, й що з того? Всі твої лекції до лампочки мені.

Ще щось скажеш?

— Скажу одне: як ти хитро не крутишся, а твоє темне сонце заходить уже!

— Ти мені не дуже дзвони за упокій! Нарешті позлішав увесь вид Шавули позлішала і його кабаниста постать. Виніс кості з війни, то бережи їх тут, бо, чого доброго, розсиплються, мов драбиняк. І свою правду не дуже накидай іншому. Мені поки що вистачить і своєї правди і кривди. Я не знаю, що тобі партія сьогодні припише, але верховодити і на трибунах, і в селі ти вже не будеш. Ми постелили тобі криву доріжку по всіх законних органах а мало буде, ще достелимо. Війна вчила тебе, але вчила й нас, бо жити хоче кожне созданіє.

— Загрожуєш?

— Ні навіть остерігаю тебе. Живи, коли хочеш, коли можеш і маєш як, але не заважай і мені: Шавула теж хоче жити а не рглядатись. Можеш навіть головувати вискакувати в передовики, в сяке-таке начальство, в Герої, в портрети, але тільки в іншому селі чи районі! Зрозумів, звідки вітер віє?

— Зрозумів, звідки сморід іде! Ну, спасибі хоч за те що повністю розкрив свої карти сам просвітив себе. Це згодиться — спокійно сказав Марко і зсунувся з воза.

Комірник уже розкрив рота, щоб щось відповісти, але враз чогось занепокоївся і повів головою до Марка, скосив очі і навіть руку приклав до заволохаченого вуха: вдруге сьогодні він чує підозрілий передзвін: коли Марко вилазив на воза й коли опускався з нього.

— Що в тебе, Марку, так подзвонює?

Безсмертний оглянувся, вигляд комірника здивував його: стурбувався щур з комори!

—Не розібрався? — запитав їдко з-за плеча.

— Таки ні. — Тінь пройшла обличчям Шавули і наче підморозила його, навіть в очах застигли плівки несподіваного остраху.

— То розберешся, ще маєш час. А перед своїм богом зарання став свічку, щоб рятував тебе.

Марко подибав до райкому, а Шавула довго і пильно дивився йому вслід, потім поправив налюшника і поліз рукою до скуйовдженої потилиці.

“Невже то ордени чи медалі так задзвонили. Що, коли й справді цей ідейний чудачина заробив на війні не тільки милиці, але й іконостас? Тоді його трудніше буде вкусити навіть із кутка. І чи варто було лізти в таку душевну розмову? Таки, здається, по-дурному почав зарання розкривати свою масть. Тепер піде Марко ідейним тузом — і сам бджолою станеш, яку перекушують надвоє. Ет, нема в тебе. Мироне, принципової витримки,— теж заманулось на свою голову полізти в оратори”.

Шавула спересердя оперіщив батогом по горбкуватих клубах коней і в невеселих роздумах поїхав до чайної, де мав деякий інтерес до широкогрудої і стегнастої буфетниці.

* * *

В приймальній першого секретаря сиділа темноброва дівчина з таким непроникливим виглядом, наче в неї десь під перукарськими кучериками було виштампувано гриф “секретно”. Та навіть її, коли Марко назвав своє прізвище, на хвильку пройняв подив, але вона одразу ж погасила його одним порухом довгих вій русалки.

— Іван Артемович сказали, щоб ви, коли приїдете, вразу ж ішли на пленум,— чемно, але водночас і холодно підвелася з стільця.

— На пленум?—неприємно здивувався Марко і заглянув дівчині у круглуваті очі, де в потемнілих розводдях сіріли крихітки криги.

— Еге ж. Він уже закінчується — ви чогось припізнились. Я проведу вас. Це на другому поверсі.— Дівчина старанно зачинила всі шухляди, поторсала їхні ручки, непомітно підслинила пальцем бровенята і впевнено пішла попереду Марка, якого рішення секретаря занепокоїло і нахмурило.

“Невже йому заманулося виносити на люди таку дріб'язкову справу? Напевне, хоче на мені ще когось провчити? А може, дружки й прихильники Безбородька вдувають у це купання якусь “ідейність”? Спокійніше, Марку, спокійніше, на люди йдеш, а вони за війну в усьому навчились розбиратися”,— заспокоював себе, але не міг заспокоїтись.

Ще з порога він швидким поглядом окинув президію пленуму. За столом побачив тільки двоє знайомих облич:

Киселя і Броварника. Між ними сидів, зосереджено прислухаючись до голосу молодої жінки, яка стояла на трибуні, чолов'яга років тридцяти п'яти з хмурим циганським обличчям і таким чубом, наче з нього ковалі накували кілька низок чорних перснів.

"Оце й є Борисенко", — здогадався Марко, згадуючи, як дід Євмен малював йому образ секретаря райкому: На офіцерському без погонів кітелі Борисенка красувалося три бойових ордени.

"Це вже легше", — подумав Марко, а Борисенко великими з вогнем очима показав йому на лаву біля дверей і знову почав прислухатись до переривчастого дзвоника жінки, яка мило й зворушливо розкидала срібло над головами учасників пленуму. Жінка говорила про льон, як вона сіяла його, як доглядала, як він гарно зацвів, потім задзвонив крихітними голівками і прослався по вересневих росах.

— Порадував льон і нас, а потім і державу, тільки чомусь не порадував нашого бригадира... — запнулась молодиця, а по залі прокотився смішок... — З нього льону всі мої дівчата пошили найтонші сорочки, їх ми одягнемо в день перемоги, — закінчила жінка і під аплодисменти зійшла з трибуни.

Її місце зайняв дебелий чолов'яга з похнюпленим поглядом і носом. Він довго, плутано і невпевнено пояснював, що на сьогоднішній день нічого не має проти льону та ланкової, але в нього на сьогоднішній день були и інші культури.

— Гарбузи на сьогоднішній день! — в тон йому кинув Борисенко.

Ця культура, очевидно, була не випадковою у взаєминах бригадира й ланкової. Навколо вибухнув регіт. Бригадир до решти розгубився, а ланкова пригнулась, долонями прикрила рум'янці й усмішку. Марко зараз не завидував бригадирові, якого вже почав відчитувати секретар райкому за нелюбов до льону і за увагу до тієї гречки, через яку можна позбутися голови і ніг.

"Цей уміє пропісочити", — прислухаючись, прикидав у голові, що має сказати у свій захист. А Борисенко тим часом уже добрався й до нього.

— Ми сьогодні почули не тільки про льон, а й про іншу технічну культуру — коноплі.

В залі знову почувся сміх, Марко повів плечима, наче струшував його, а в цей час до нього ззаду просунулась корчувата рука і вручила порошком складену записочку. В ній олівцем було написано кілька слів: Марку Трохимовичу, не дрейфте, держіть хвіст бубликом! Григорій Задніпровський".

Корчувата, кручена всіма негодами і ревматизмами рука подружньому поторсала Маркове плече:

— Ну, що там по секрету пишуть вояці? Інструктують, як мочити коноплі?

Марко здивовано оглянувся. Позад нього добряче сміялось підсушене, легко обметане сніжком борідки обличчя старого вівчаря Панаса Гаркавого, який ще у вісімнадцятому році був за Радянську владу, тільки без комуністів, більшовиків і комісарів. На трофейному німецькому піджаку старого красуються чотири георгіївських хрести, а поверх них — срібна партизанська медаль.

— Діду Панасе, це ви?

— Га ніби я, — задоволене посміхається старий. — А чого ти на якогось генерала не вискочив? Побоявся? Чи щастя не посміхнулося?

Не посміхнулося — воно серйозне у мене. І що ж ви робите на пленумі?

— Що? Завжди те саме: сиджу, слухаю, голосую, але ще не виступаю і не вношу поправок, щоб не збитись політично.

— Та невже, діду, ви в партії? — ще більше здивувався Марко.

Старий схвально кивнув головою.

— Тепер я після партизанів, уже партійний і політичний дід, і всі мої діти партійні, бо так воюють на всіх побоїщах, як я колись за віру, царя і отечество. Марко посміхнувся:

— Діду Панасе, це безпартійний виступ.

А тоді ж і війна, либонь, безпартійною була, та все одно георпі кровю зароблялися... На хрести мої чудуєшся вже не для людей, а для овець — вони люблять, як щось подзенькує, — не добереш, чи серйозно говорить, чи лукавить старий.

А тим часом на трибуну при медалі і кількох значках піднявся Антон Безбородько. Вся його окривджена постать, усе його обличчя були такими, неначе вони щойно випірнули з хвиль смертельної небезпеки, образи й страждання.

— Ти думаєш на пленумі розглядати цю історію? — невдоволено шепнув Кисіль Борисенку.

— Ні, я думаю, чого навколо неї в районі закрутилась ціла завірюха? З ранку до вечора звідусіль тільки й дзвонять про купання, мовби це було якесь хрещення Русі.

Кисіль поморщився:

— Треба віддати Безсмертного під суд — І кінці у воду.

— Пораненого? — Борисенко в подиві підняв дугасті смільні брови.

— А що з такими типами робити? Сьогодні він заганяє чоловіка пістолетом у воду, а завтра цим же пістолетом пошле когось на небо вівці пасти. Яку анархію розвела війна!

— Розберемось, — і Борисенко, підперши рукою голову, почав прислухатись до окривдженого Безбородька.

Антон Іванович переконливо розповів про воєнні труднощі колгоспу, який ще торік не мав ні билинки, ш зернинки, про підготовку до посівної, про труднощі і враз, оздоблюючись, заговорив про всяких-різних, що заважають працювати на даному етапі. Коли ж він, стишивши голос, на найдраматичніших нотах сказав, як Марко зброєю погнав його в крижану воду, увесь зал неждано вибухнув сміхом.

— Що це робиться? Чого вони регочуть? — здивовано запитав Борисенка насурмонений Кисіль.

— Напевне, є така весела потреба в людей, — блиснув

чистим білозуб'ям.

— Людина знущання перенесла, а з неї сміються. Це навіть непристойно, це свідчить про падіння чуйності, обурено забубонів Кисіль, кивком голови підбадьорив Безбородька, і той уже сяк-так закінчив своє оповідання тим, що комуніст Марко Безсмертний нагло підірвав його авторитет серед тих людей, що побували в окупації і до яких ще всіляко треба приглядатися.

Кидаючи тінь на село, Безбородько був упевнений, що цим виявить неабияку пильність, хоча коріння її було не дуже глибоким — недовірою до людей, які перенесли неволю, вигідно вирізнитися на їхньому тлі, а на їхні нарікання й сигнали відповідати зневажливим помахом руки:

"Все це штучки зоставанців, сіяти їх треба на сито, а переціджувати на цідильник".

Останні слова Безбородька пересмикнули Марка, та й Борисенко ще більше нахмурився, а Кисіль ледь посміхнувся.

— Хай товариш Безсмертний тут одразу и дасть пояснення! — обізвався Броварник.

—А й справді! — підтримали його з зали.

Борисенко пильно подивився на Безсмертного і надав йому слово.

Марко поволі підвівся з лави, глянув на залу, але нікого не міг вирізнити в ній. Йому здавалося, що він безконечно довго добирався до трибуни, безконечно довго знаходив місце для костурів, що норовили впасти на поміст.

— Товаришу Безсмертний, ви уважно вислухали товариша Безбородька? — почув строгий голос Борисенка.

— Навіть дуже уважно, — тихо відповів Марко.

— Вас товариш Безбородько ніде не обмовив?

— Мене — ні, а людей обмовив: навіщо їм і досі пекти очі окупацією? Рани лікують, а не ятрять.

— Це вірно, — схвально кивнув головою Борисенко і вже уважніше поглянув на Безсмертного. — Ну, а в історії з Безбородьком ви свою, як би її назвати, помилку визнаєте?

— Ні, не визнаю, — вже відповів у безмежну тишу.

— Чому?

— Мене змалку батько-матір учили шанувати і жіночу красу, і жіночу працю, і особливо материнство, бо як цього буде менше на світі, то куцішою стане любов і віддаль між людиною і мавпою.

— Он як! — здивовано вирвалось у Борисенка, він блиснув очима і зубами і вперше посміхнувся.

— Це вже філософія, а не відповідь на задане запитання, — невдоволено кинув Кисіль.

— А ми, селяни, всі потроху філософи, бо все життя ходимо біля землі, хліба, меду, сонця, — спокійно відповів Марко, а внизу прокотився легенький, але схвальний смішок. — Правда, книг різних ми не писали, але прийде час — напишемо, бо є про що.

— Філософи! — їдко чмихнув Кисіль. — А чому ви, філософе, свого пістолета в міліцію не занесли? Може, ним думаєте книгу писати? Ви знаєте, скільки можна відхопити років за цю далеко не філософську штучку?

— Ні, не знаю.

— Від трьох до п'яти років! — Кисіль аж підвівся з місця і вказівним пальцем прокреслив у повітрі рішучу лінію.

— Від трьох до п'яти років? Чималенько, — роздумуючи, сказав Марко і звернувся до Киселя. —А коли мій пістолет особистий подарунок від мого генерала, скільки я отримаю?

— Цього я не знаю, це вже, виходить, інша річ, якщо е формальний папірець, — на мить розгубився Кисіль. І тоді з лави обізвався Безбородько:

— Безсмертному легко було воювати персональним пістолетом зі мною, абсолютно беззбройним і непідготованим. Хай він краще розкаже, як воював на фронті з фашистами і що там заслужив. Це діло трудніше. А в нас у селі пішли чутки, що й там він анархію накоїв і його позбавили нагород чи нагороди, словом, розжалували...

— Було таке? — пронизливо глянув на Марка Борисенко.

— Ні, не було, — поблід од незаслуженої образи, навіть кінчик губи прикусив.

— Нагороди маєте?

— Маю.

— Хай покаже! — гукнув Безбородько.

— Навіщо, Антоне? Це тобі невигідно... — І Марко навіть кинув посмішку в нерівну підківку вусів.

— Та хай покаже, коли є що показати, — весело обізвалося кілька голосів із залу.

Марко знизав плечима, поглянув на Борисенка, той кивнув головою, а Безбородько в напруженні аж підвівся з місця.

— Не застуй, водолазе. — Хтось позаду осадив його. Марко розщебнув шинелю, і Антона засліпив i приголомшив блиск орденів та медалей, а особливо Золотої Зірки.

"Та що це робиться в світі? — ледве не вирвалось уголос. — Як же воно так вийшло усе?"

— Ах ти боженьку мій, нічогенько собі нахватав заслуг, — не то захрипів, не то застогнав од радості дід Гаркавий, не помічаючи, що так неполітично згадав на пленумі бога, а всі знову сердечно розсміялись.

Повеселішало й обличчя Борисенка.

— От іще один Герой повернувся в нашу родину, — сказав до всіх, а потім — не то з повагою, не то з посмішкою глянув на Марка: — Трудно було стільки заробити?

— Спочатку—важкенько, а як до Героя доскочив — полегшало, — не криючись відповів Марко.

— І на чому ж ти, Марку, Героя заробив? — не витримав дід Гаркавий, прикриваючи рукою всі свої георгії.

— На танках, Панасе Дмитровичу.

— Тоді це серйозні ордени! — багатозначно промовив старий, не одпускаючи руки од Георгіїв, яких навіть у голод тридцять третього року не поніс до торгсину. — І скільки ж ти їхньої фашистської машинерії понівечив?

— В тому бою чотири чи п'ять.

— Як це так: чотири чи п'ять? — одразу насторожився Борисенко, знову не знаючи, що подумати про Марка: сам, чудило, себе підставляє під удар. — Такі бої не забуваються.

— Таке не забувається, — задумано погодився Марко, а перед ним нерівно виринув шмат снарядами пробуравленої долини, шмат скособоченого Неба, що страшно єдналося з пораненою землею нетривкими стовпами, в яких біснувався вогонь, дим і чорнозем.

— Так скільки ж ви, нарешті, танків підбили? — ожив Кисіль, гадаючи, що спіймав Марка на брехні.

— Я вже наче сказав, — відповів йому, а далі звернувся до людей. —За чотири точно пам'ятаю, бо тоді я ще був бійцем, а не продірявленим решетом. А п'ятий, не знаю, чи сам при останній пам'яті підбив, чи мої хлопці. Напевне, таки вони, а мені по великодушності своїй дописали, щоб я став Героєм, — щиросерде глянув у подобрілі очі незнайомих друзів, а погляд його полинув аж на фронти, несучи своїм побратимам, живим, а може, і мертвим, подяку, любов і вірність. І зараз в очах і постаті Марка було щось зворушливе і навіть трагедійне, як у журавля з перебитим крилом.

— Молодчина! — тихо вирвалось у Борисенка, якого вразив не так подвиг Марка, як його правдивість: адже міг би чоловік і не говорити про цей п'ятий, уже узаконений танк. Ні, з такою людиною, напевне, добре буде працювати. Цей не з гнучкохребетних, ніколи двоїти не буде.

Хорошу глибоку тишу, що очищала душу від намулу різних дріб'язків, об'єднувала добрі почуття і виколихувала незабутнє, бо мало не з кожного, хто сидів тут, можна було писати книгу, неприємно зруйнував Безбородько.

— От бачите, і примітка, чи як її назвати, знайшлася у геройстві товариша Безсмертного. І суттєва примітка. Видать, не за всіма правилами фортунило йому. І тому я хотів би довідатись ще про одно: чи знало командування, що товариш Безсмертний сидів у тюрмі?

В залі хтось аж зітхнув, а хтось вилаявся спересердя і знову залягла така тиша, наче хтось зачарував людей.

Вид Марка одразу ж зболіснів, а кінчики вусів затремтіли: Безбородько шукав і знайшов найболючіше місце.

— Знало, — ледве стримуючи себе, рівно відповів Марко, а сам відчув, як у колінах затенькали і почали підгинатися покалічені ноги. —Я не приховував своєї біографи, не кривив совістю ні перед людьми, ні перед смертю, їй теж так робив? —Посірілий, з насупленими бровами, він узявся за костури і хотів зійти з трибуни. Але його зупинив Борисенко.

— Що ж, товаришу Безсмертний, зараз вас незаслужено, підступно ударили під серце. Ну, а щоб не було потім по різних закутках кривих розмов, закінчимо їх тут перед людьми. Так ліпше буде... Довелось побувати в тюрмі?

— Не минула тяжка година.

— Розкажіть коротко.

Марко невесело і вперто поглянув на Борисенка:

— Про яку ж тільки тюрму розказувати: про царську чи...

Борисенко ошелешено підкинув угору дуги брів:

— А ви там і там встигли побувати?

— Мав таке щастя.

— Тоді про все й кажіть, це навіть краще... — не докінчив думки.

— Може, не треба? — насторожено запитав Марко. — Декому це може не сподобатись...

— Декому й сидіти не подобалось, а йому и досі цим вибивають очі. Так невже цим довіку мають цюкати вам? — обізлився Борисенко. — Якщо можете, говоріть.

Марко потягнувся до води, склянка задзвеніла на його зубах, а він ніяк не міг зібрати давніх літ: вони то бродили десь у темних полях, то вершниками летіли в бої, то коцюрбились на кам'яних плитах колишнього храму, який двічі за свою історію ставав темницею: за польного гетьмана Потоцького і за владарювання Денікіна. А увесь зал, притихши, чекав Маркового слова, і тільки нервували Безбородько та Кисіль.

— У вісімнадцятому році, коли мені щойно стукнуло сімнадцять літ, я одного вечора зі своїм другом Устимом Тримайводою вивів з обори хазяйські жереби та й помчав у ліси до партизанського загону. Спочатку не поталанило мені: я тоді був змучений, зачучвирений хазяйською роботою і скидався на хлопчака років чотирнадцяти. Ну, та знайшлися свідки і мене якось прийняли в партизани, тільки наказали, щоб скоріше підростав. Я пообіцяв, що так і. зроблю, і попервах побрив пушок на верхній губі. Отак і почалось моє партизанське життя: в бою мене хвалять, а після бою насміхаються і допитуються, чи скоро я відпущу вусища такі, як у польського магната. В одній сутичці біля Бугу денікінці підстрелили піді мною коня і захопили мене в полон. З двома партизанами нас кинули в старий католицький монастир, що всіма своїми вежами тягнувся до неба. Вночі під якимсь камінним святим ми голими руками почади робити підкоп, покалічили пальці, позривали нігті — і все даремно: на другий день нас привезли в школу до темнолицього і темноокого офіцера контррозвідки. Він, артистично граючи голосом, без крику, без лайки, наказав розстріляти нас, позіхнув, перехрестився і підійшов до телефону. І тоді я помітив, що в офіцера блищали тільки чоботи. Нас іще для чогось повезли в монастир, а через години три кудись повели сонними вуличками древнього повітового міста, де трухлявіла і розсипалась камінна старовина султанської Туреччини і шляхетської Польщі. Навколо неї кудись пливли і пливли звичайні біленькі хати. Тоді усе запам'ятовувалось і думалось про таку ж хатку в своєму селі, де з вікон чи порога виглядає мати свого найстаршого сина. Край міста починались поля, над ними підіймався наш старий липовий шлях... І мені так тоді захотілося жити, що я й не стямився, як на очі набігли сльози. Це побачив тільки старий партизан, якого ми всі звали дядьком Тарасом. Він бережно витер їх рубом долоні, поцілував мене в щоку і тихо сказав:

— Кріпися, дитино, вже небагато лишилось. Хто дітей убиває, той жити довго не буде. А наша правда переможе і ніколи не забуде нас, а особливо тебе, дитино.

— Мене? — я здивувавсь і зачудувався, уявляючи, як то правда згадає малого партизана, і тоді побачив її — вона була схожа на мою матір — і сльози вже більше не з'являлися на очах.

Через якусь хвилину нас поставили в житі. Дядько Тарас ще зірвав житній колосок, поклав його на долоню, понюхав. А я тільки побачив, як піднялись рушниці, блиснули вогники, як з руки дядька Тараса упав колосок і хтось тихенько зойкнув. Потім знову піднялись рушниці, і переді мною загойдалася наша біла хатинка... Прийшов я до пам'яті вже на хуторі, де господарювали наші партизани. Оце було моє перше сидіння...

А вдруге потрапив у холодне місце в тридцять сьомому році, за зерно. Тоді я був головою колгоспу. Виконали ми хлібозаготівлю, здали і зустрічний план, після цього, щоб не дочекатися ще якогось додаткового плану, я за одну ніч роздав хліб на трудодні. Ну, а хтось зразу ж і настрочив доноса, і я за економічну контрреволюцію, опинився за гратами. Мій слідчий Чорноволенко страшенно допитував, хто мене завербував...

При згадці прізвища слідчого Кисіль напівпіднявся з місця, хотів щось сказати, але передумав і, наливаючись лихим жаром, важко сів на стілець.

Безсмертний краєчком ока помітив це й вів далі:

— Слідчому Чорноволенку чомусь невигідно було повірити, що я міг роздати зароблений хліб без втручання якогось шпигуна. Я, як міг, тримався, а коли не хватило снаги, щоб покінчити з допитами, почав думати: хто б мене міг завербувати? Різне тоді приходило в голову: і страшне, і журливе, і надійне. В .нашому роді всі дуже полюбляли музику, дід і батько по слуху грали на скрипочці, виміняній років п'ятдесят тому в заїжджого волошина. Грав і я на ній, навіть навчився в ноти заглядати. Була така дурість у мене, як говорив колись Антон Безбородько. А найбільше завмирала моя душа від етюдів Шопена. Вродиться ж такий талант людям на радість. Не раз у тюрмі згадувалось, як до мене в колгосп, захекавшись, прибігала донька:

— Тату, Шопена грають!

І ми тоді припадали до приймача і мали свято в душі, і краще робили на полі, і веселіше слухали голоси людей і птиць. От однієї ночі, згадавши все це, я й сказав Чорноволенку, що мене ще з юнацьких років завербував етюд Шопена. Слідчий на радощах так схопився за папір, що й не подумав над моїм гірким жартом. І години не пройшло, як я підписав протокол зізнання, а слідчий все дивувався, чого я так швидко ставлю своє прізвище... Коли ж згодом мій вирок переглядала трійка, її здивував і зацікавив протокол зізнання. Викликали мене, розпитали про все і одразу ж пустили додому.

Мертва тиша залягла у залі. Тіні і видіння тридцять сьомого року ожили не перед одними очима, і Марко теж відчув ніяковість у душі: чи варто було чіпати своє, бо воно ж неминуче ятрило біль багатьох людей, які слухали його.

— Нелегка історія... І що ж ви, Марку Трохимовичу, винесли тоді з в'язниці? — схвильовано запитав Борисенко. — Образу, біль, злобу?

— Може, щось із цього й осіло б у душі, бо вона теж не з лопуцька. Але, на моє щастя, я кілька чи не найважчих днів пробув у камері із старим більшовиком, астрономом за освітою. Він особисто знав Володимира Ілліча Леніна. Образ цього вченого, який творив революцію на землі, а розумом заглядав у тайни всесвіту, й досі часто згадується мені. То людина була чиста, мов кришталь. Багато чого навчила вона мене. Найбільше з його розповідей я запам'ятав вікодавнє оповідання про свічку: людина, мовляв, коли й горить, мов свічка, має своє світло віддавати іншим. Я тоді ж у камері, як міг, на камені висік малюнок свічки, що горить, і дав собі клятву: хоч би на яких вогнях довелося горіти мені, а буду до останку служити людям. З цією клятвою і на війну пішов. А там уже моя свічка ясним огнем палила і найстрашніші німецькі танки, будь вони прокляті з війною разом!

Дружні оплески покрили останні слова Марка. Навіть обережний Кисіль, якого морщило й кривило оповідання Безсмертного, приклав долоню до долоні, та вчасно схаменувся, одразу опустив їх під стіл і насупив брови.

Марко й це помітив, але навіть не так з огудою, як з жалем подумав:

"Напевно, важко тобі, чоловіче, носити в тілі ось таку недовірливу чи полохливу душу. І освіту здобув ти, і чин маєш, може, досконало розбираєшся і у філософії, і в політиці, і в різних планах, директивах, калькуляціях, у відомчій дипломатії, а хіба від усього цього комусь легше на світі?"

Під схвальні усмішки, добрі погляди і слова Марко опустився з трибуни, сів на лаву і рукою витер піт.

— Молодець, синку, — одразу ж привітав його дід Гаркавий, вже обома руками прикриваючи свої георгії. — От кого б я в свої помічники взяв.

— Навіть кривого?

— Навіть кривого.

— То й берить.

— Е, ні, не візьму, — раптом передумав старий.

— І чого?

— Бо, може, ти і вівці персональним пістолетом будеш заганяти воду. А вівці, як дівчата, люблять персональну ласку, — посміхнувся старий.

— Що ж нам робити із Безсмертним? — спитав із-за столу Борисенко. — Чи притягувати до відповідальності, чи рекомендувати головою колгоспу?

— Головою колгоспу!

— Цей порядок наведе!

— Господар!

— Тільки головою! — звідусіль залунали голоси, і вони добивали знічену постать Безбородька.

"І треба ж отак промахнутись на проклятій воді, а сухим із неї вийшов тільки Безсмертний. Коли ж, нарешті, погасне твоя фортуна чи свічка?!"

Хоча йому було тоскно і тяжко зносити свою неждану поразку та думати, що буде після неї, але й він віддирав і чавив у собі згадку про донос на Марка в тридцять сьомому році. Не сумління і не каяття мучили його, а тільки те, щоб і його прізвище не випливло на якомусь пленумі, як прізвище Чорноволенка. Найшов на чому посковзнутися: на такій дрібничці, як музика. Чи, може, й він свій план виконував?

— Що, Антоне, готуєшся здавати головування? — беззлобно запитав його дід Гаркавий.

Безбородько тоскно поглянув на нього й мовчки пішов до дверей.

Після пленуму Кисіль, в передчутті різних неприємностей, невдоволено говорив Борисенкові:

— Не подобається мені сьогоднішня антимонія. Молодий ти дуже, Іване Артемовичу, ох і молодий...

— Є така хиба в моїй біографії, — безжурно засміявся Борисенко.

Кисіль поморщився і так провів рукою, неначе хотів одігнати од себе сміх.

— Чує моя душа — наберешся ти всячини з Марком Безсмертним, черпнеш з ним не один ківш лиха. Чого тільки варте його оповідання про тридцять сьомий рік? І що про це художество скаже наш начальник Управління державної безпеки?

— Невже ви йому про це будете розказувати? — насупився Борисенко.

— Як не я доповім, то знайдеться хтось інший. А наш начальник, сам знаєш, чоловік з гарячим характером і холодною владою.

— Холодною і навіть більшою, аніж би треба, — задумано подивився Борисенко на затверділе од невдоволення обличчя Киселя.

— Отож, сам це розумієш, а випускаєш духа із пляшки. Обережніше, обережніше ходи по землі, послизнутись не тяжко. Тут коли й говориш про недоліки, то на два боки мізками розкинь і очима косуй.

Біля уст Борисенка вибилась іронічна оборочка зморщок.

— Чому аж на два?

— Бо. не дурень вигадав, що береженого й бог береже. Коли ти говориш про недоліки, так одразу ж говори, що це поодинокі факти на тлі великих досягнень. Інакше це може комусь не подобатись, а по-друге, за це може вхопитися заграниця, і тоді...

Циганське обличчя Борисенка налилося гнівом:

— Кому ж потрібна ця обережність! Кому? Ви ж нею тільки окрилюєте негідників, не вириваєте бур'яни, а готуєте для них площу і добриво. І чому це ми повинні, на шкоду собі, оглядатись на той закордон, що ненавидить нас ще з сімнадцятого року?

— Ну, це питання великої політики... — надав обличчю вираз глибокодумності. — І не гарячкуй, Іване Артемовичу, бо опечешся. Ти ранній птах, а я стріляна птиця. Гляди, щоб за сьогоднішнє оповідання Безсмертного й тобі не ікнулося. На фронті твій Марко міг бавитися в демократію, а тут йому треба і зуби підточити, і язика обкарнати. Вже один вигляд Безсмертного насторожує мене.

— Один вигляд? Чого ж? — здивувався Борисенко.

— Бачив, ну, як би тобі сказати, яка рішуча незалежність вписана в його обличчя?

— Так, це не колегіальне обличчя! — не міг утриматись од жарту Борисенко, але це ще більше роздратувало Киселя.

— Не подобаються мені такі самостійні чи самостійницькі обличчя, які не люблять визнавати чиюсь волю. Ох, ці мені українські обличчя... — В голосі Киселя обізвались не тільки недобрі натяки, а й відгрмін тієї страшної підозри, яку невідомо хто каїновою ниткою роками протягав у саму основу нашого життя. — Чує моя душа, що цей самостійник накличе біду і на свою, і на твою голову.

— Чому самостійник? Що за нерозумні натяки і аналогії!? —скипів Борисенко. — Він же, зрештою, не петлюрівець, а Герой Радянського Союзу! На ньому місця живого нема...

— І це ще не факт! — Обличчя Киселя стало таким багатозначним, неначе він ще щось знав про Марка, але до якогось часу тримав це при собі.

Цю противну машкару багатозначності і глибокодумності на обличчі, що прикривала порожнечу в голові, Бо-рисенко уже навчився розпізнавати й гаряче обрушився на Киселя:

— А що ж тоді для вас є фактом? Мірка обережності, практика підозри і філософія страху? А я хочу бачити своїх людей, свою землю без цих мертвотних тіней. І чим скоріше вони покинуть нас, тим красивішими, тим дужчими, тим дружнішими будемо ми.

— Це все вірші, декламація і піна на молодому пиві. Це все добре для якогось поета-початківця, а не для солідного керівника, який на обох півкулях кори головного мозку повинен зарубати теоретичну аксіому: чим ближче нам буде до комунізму, тим більшим буде класовий опір... Я не хочу бути пророком, але застерігаю: бережи, Іване Артемовичу, свою голову, вона ще для чогось згодиться тобі, — з почуттям переваги сказав Кисіль. — Іди вже, підвозь на машині свого Марка. Та гляди, щоб не зсадив тебе він згодом і з машини, і з коня. Побачиш, як моя теорія здійсниться на практиці.

— І чого ви так насипались на Безсмертного?.. Рідню захищаєте?

— Яку рідню?

— Ну, Чорноволенка. Він же, здається, ваш сват?

— А ти звідки знаєш? — насторожився Кисіль.

— Чув од людей про його художества... Так рідня він ваша?

— Ет, не в тім сила! — похмарнів Кисіль, але більше нічого путнього не зміг сказати.

XXI

За містом, оживаючи, загойдались, закружляли вечірні поля і їхні тіні. В затишних долинах темнисто сріблились тихі стави; на них, неначе в глибокому сні, зривалися птиці, і крила їх маяли і над водою, і в воді. А на пагорбах, наче врізані в небо, стояли в дрімотному чеканні вітряки, здавалося, вони от-от мали когось зустріти і пригорнути своїми онемощілими руками.

Самотні тополі і груші, накупані місячним сяйвом, зворушливо іскрились, голубіли, туманились і мали ту прекрасну жіночу задуму, що солодко й тривожно манить у далечінь людину, стирає грані між нею і природою. І хто знає, чи не була колись дівчиною он та молоденька, росою закапана тополя ? А може, й виросла вона при битій дорозі, як пам'ять про дівчат, що понесли свої сльози в чужі краї?

Задумано дивлячись на тополю, Марко згадав доньку, зітхнув.

— Нога болить? — Борисенко, ведучи машину, строго подивився на Безсмертного, і тільки єдина трепетна зморшка в міжбрів'ї говорить про співчуття. Дійсно, в зіниці Борисенка, в його блакитнаві білки хтось прямо увігнав таку строгість і зосередженість, що за ними не видно було інших відтінків. — Може, помаліше їхати?

— Не треба. Відболілось моє.

— Щось не схоже, щоб відболілось, — покосився на костури. — Дуже ми в усьому терплячі люди.

— Нам, Іване Артемовичу, і належить терпіти.

— Чому?

— Якби всі наші болі тільки за оцю одну війну сплеснулися зойком, тоді, напевне, не тільки всі люди, але й каміння не витримало б того зойку: гори почали б колотися на шматки.

— Це наче й правильно, — задумано погодився Борисенко. — А є ж підлість, яку ніщо не може зворушити, ніщо: ні чиста краса життя, ні безмежна любов, ні безмірна скорб, ні материнські сльози, ні дитяче щебетання. Звідки ж узялася така задичавлена вбогість?

— З великого золота, з великого багатства. Вони розпростерли крила смерті над людьми. І поки це багатство буде панувати, доти смерть буде торохкотіти своїми кістками по землі. От яка у нас невесела розмова в такий вечір. — Марко поглянув на глибоке, з таким зоряним пилком небо, наче щойно хтось проїхав по ньому срібними возами і підняв чи посіяв легенький туманець цвітінь.

— Ну, Марку Трохимовичу, а ви не гніваєтесь на мене? — змінив тему розмови Борисенко.

— Чого б?

— Що, не питавши броду, засватав вас на голову колгоспу?

— Від цього сватання ще далеко до весілля, — посміхнувся Марко.

— Але ж не відмовитесь од нього? — допитливо поглянув на Безсмертного: хто його знає, що він може вчудити і які думки крутяться в цій завзятій голові. — Не одмовитесь ?

— Відмовитись легко, але комусь же треба братись за тяжче — за господарювання.

— Ого, ви наче хвалитись починаєте? —здивувався Борисенко.

— Чому не хвалитись, ідучи на таке весілля: замість короваю — одразу беру в одну руку двісті сорок тисяч боргів, а в другу — третину землі,, що пролежала під перелогом. Є де розгулятись... Ще сьогодні ці гріхи висять на Безбородькові, а завтра вони вже будуть моїми. І ви перший говоритимете про це на всіх нарадах і лаятимете мене, наче б їх викохав тільки я.

— І таки буду! А як же інакше? — здивовано подивився на Безсмертного. — Син, яку не одержує спадщину від батька, все одно зве її спадщиною.

— Спасибі, утішили такою спадщиною.

— А ви боїтесь?

— Наше, селянське, діло завжди боязке.

—Знову філософія?

— Ні, правда. Хіба, коли я кидаю сьогодні в землю зерно, не тремчу, що буде завтра? Вже з цієї години починаю боятися суховію і засухи, граду і вітру і різної нечисті. Отак і несеш увесь час у грудях і великий острах, і великі надії.

— Безбородько не це носив у грудях. Що скажете про нього?

— Та хіба ви його не розкусили ? — Навіть тепер не схотів обмовляти свого суперника.

— Виходить, не зовсім. Сьогодні він розкрився в усій красі. І думається мені так: звичайна людина має в серці два передсердечка і два підшлуночки, а у Безбородька все стало шлуночками.

— Чимало ще є у нас таких шлункових голів, і декого вони задовольняють.

— Ваше "декого" — означає Киселя.

— Хоча б і його, сперечатись не буду.

— Ви давно встигли заїстися з ним?

— Як побачились, так і заїлись, — з ходу, можна сказати.

Борисенко не посміхнувся, але обличчя його так ожило, неначе його зсередини підмивав посміх.

— Швидко це у вас, Марку Трохимовичу, робиться, дуже швидко, по-партизанськи. Не зійшлися характерами?

— І навряд чи зійдемось. Отак і почнеться моє головування, якщо ви за дорогу не зміните своєї думки. — Придивляється, як далеко у полі працює самотній, ще невидимий трактор — тільки рухлива гра світла говорить про це. "Ось що мені зараз найбільше потрібно", — думає вже як голова колгоспу.

— Дуже ви сьогодні розгнівалися на Киселя? Безсмертний вивчаюче подивився на Борисенка, несподівано знайшов у його погляді щось добре і сумне. "Видать, не такий ти, чоловіче, грізний, як здається з першого знайомства".

— Ні, Іване Артемовичу, може б, і гнівався на Киселя, та честь на собі кладу. Я просто зневажаю його, весь рід і увесь родовід його.

— Он як! У вас навіть до родоводу дійшло!? — Борисенко зменшив швидкість. — За який же родовідний корінець ухопилися ви?

— І це скажу, а ви вже подумайте, чи варто мене вибирати головою, бо змирщини з Киселем у нас не буде ні на людях, ні в полі. Коли я бачу справжнього керівника, — в мене розкривається серце, коли я стрічаюсь із якимсь киселем, — серце моє щемить, як перед хворобою... Колись учені люди чи письменники в своїх книгах напишуть, як с.ело одразу після Жовтня свято вірило кожному начальнику, бо вбачало в них не звичайних людей, а цвіт революції. Але згодом начальників з потребами, як у газетах пишуть, зросту і без таких потреб більшало та й більшало, і не все краще прибивалось до нашого берега та виприщувалось на різних посадах і в канцеляріях. Прибились і киселі — не заслугами, не роботою, а крученою спритністю та влізливістю своєю. Великого розуму їм, очевидно, ні рідна матір, ні баба-пупорізка не поклали куди треба, а самі вони, киселі, не дуже старались на нього ні за книжками, ні за роботою. А бути ж їм хотілось тільки на видноті, триматися тільки зверху. От, щоб довше втриматись, і почали вони не сходитись, а розходитись із людьми, страхати їх, розкидатись їхніми роками, їхньою долею. Це вийшло у киселів, це сподобалось їм, і вони вже не говорять з людьми, а вправляють їм мізки, сгружать з них стружку, пропісочують їх і все щось пришивають. Киселі навіть встигли увірувати, що не любов, а їхні погрози вирощують ідеї в голові і хліб у полях. А насправді виростили вони більше людських трагедій, аніж їх повинно бути на землі. За це киселів прилюдно треба, ну, хоча б з усіх посад знімати, як розкрадачів великої людської віри і скарбів революції.

— Не так їх легко спекатись, — задумано сказав Борисенко і повернув у поле до самотнього трактора.

В голубому туманному одсвіті фари погойдувалась свіжа рілля, і навіть тепер було видно, як жиром поблискували тлусті долинні скиби. Молодий веселогубий тракторист зупинив машину, скочив на землю і радісно поздоровкався з секретарем райкому та Безсмертним.

— Де ж ти, Ярославе, пального дістав? — з надією запитав Борисенко. — Невже підвезли увечері?

— Ні, Іване Артемовичу, не підвозили. —Пурхають угору зашерхлі кінчики уст, і рот молодого тракториста стає схожим на молодика ріжками вгору.

— Не підвезли? —хмурніє Борисенко. —А чим же ти ореш?

Тракторист вивчаюче дивиться на секретаря райкому, потім сміхотливо одводить од нього погляд:

— Поки що орю сумішшю свого рідного дядька.

—Дядька? Де ж він розстарався на таке добро?

— А він може розстаратися; дуже розДобутливий у мене дядечко. Коли німці тікали з нашого села, він, сам не знаючи для чого, поцупив собі кілька бочок пального і заховав свій трофей у темник.

— От спасибі твоєму догадливому дядькові. Молодчага він! Треба буде чимсь віддячити чоловікові за допомогу, хоч у газеті згадати.

— Та нащо, Іване Артемовичу, його ще й у газеті друкувати, обійдеться. —В тракториста занепокоєно осів півмісяць рота.

— Оце рідня! Ти щось маєш проти дядька? — Борисенко з цікавістю і подивом поглянув на тракториста.

— Та ні, я нічого не маю проти свого дядька, але, напевне, він щось має проти мене, — зам'явся Ярослав.

— Хитруєш, хлопче? Ану викладай, що в тебе. Ярослав ногою провів по ріллі дугу і втупив у неї очі.

— Кажи, кажи, не ори ногою, —підігнав його секретар райкому.

— Що ж тут говорити... Бачите, Іване Артемовичу, мій дядько й не знає, що я орю поле його добром.

— Як це так?

— Він, дядько, нівроку, загнибіда — скупенький у мене. Так я сам... теє, потихеньку його трофей перетрофеюю.

Марко, щоб не розсміятися, прикусив губу, а Борисен-ко далі строго допитує у тракториста:

— Гарну знайшов роботу. А що буде, як дядько дізнається?

Тракторист після цього запитання-підбадьорився:

— Він, я думаю, не дізнається, бо делікатно пораюсь біля його добра.

— Він ще й делікатність у крадіжці знайшов! — Повеселіло обличчя Борнсенка. —Як же ти делікатничаєш?

— Та... ви ще всім розкажете, а цим досвідом не варто ділитися.

— Кажи вже, кажи.

— То я роблю так: вибираю пальне не до самого дна — залишаю трохи, а бочку наливаю водою. І все стає в акурат. Кинеться дядько до свого добра і подумає, що його отак з водою й залишили німці. А я навіть поспівчуваю йому, щоб не дуже печалився чоловік.

— Ну й розжився твій рідний дядько на співчутливого небожа, не всюди такого знайдеш, — розсміявся Марко, за ним Борисенко і, нарешті, тракторист. — Дайте мені, Іване Артемовичу, цю жалісливу душу хоч на пару днів.

— Запорозьку Січ починаєте збирати?

— Такі січовики згодяться, щоб нестатки підсікти.

—— Ярославе, поїдете з пальним свого дядька до Марка Трохимовича Безсмертного?

— До Безсмертного?.. Того самого? — Пожвавішало обличчя Ярослава, і він з цікавістю поглянув на Марка. — До якого самого? — запитав Борисенко.

— Ну, до того, що Безбородька у ставку купав?

— До того ж.

— Тоді поїду! Де вже моє не пропадало! — радісно погодився тракторист.

XXII

Цього ж вечора Марко подибав до пасічника Зіновія Гордієнка. Старий бджоляр колись доглядав не тільки за бджолами, але й за гречкою, то треба було прикинути з ним, як і де найкраще взятися за гречкосійство.

На подвір'ї Гордієнка стояло кілька свіжих вуликів, а над ними з перекладини 'нависав старий, потемнілий дзвін. Марко зупинився біля нього.

Далекі роки, далеку молодість нагадав цей трофей котовця Гордієнка. Нагадав і ту молодюсеньку вчительку, яку все дивувало в його селі. Гай-гай, усе те давно відшуміло-відгуло і стало тільки то тривожним, то дивовижним спомином.

Марко поторгав рукою дзвін, злегенька гойднув било, і мідь, яка ще недавно мучилась, у землі, обізвалася низьким співучим голосом.

Ще в сорок першому році, коли фронт наблизився до села, Зіновій Петрович закопав свого дзвона посеред подвір'я, закопуючи, наказав сусідам:

— Отож має чоловік лишню роботу. Ну, та дзвона можна закопати і відкопати, а фашизм треба тільки закопати. Ще гудітиме над його могилою мій дзвін. Аякже, будуть мати свято і люди, і дзвін.

— Люди закопують добро, а мій що вигадав! — лохнула тоді тітка Христя. — Старе як мале...

В землянці Гордієнка стояв гомін, на невеликих шибках ворушились людські тіні. Коли Марко відчинив двері, він побачив за столом господарів, діда Євмена, Василя Тримайводу і його тітку Марію, бригадира Дем'яна Самойленка, Софію і Галину Кушніренків, Омеляна Коржа, Петра Гайшука і веселооку красуню Ольгу Бойчук з тим ніжним березневим туманцем на щоках, на якому пізніше проростуть веснянки. Тітка Христя першою кинулась до Безсмертного, несучи на обличчі посмішку, а на віях сльози.

— Добрий вечір, Марку. Сідай, дитино, до столу. От спасибі, що зайшов на радість нашу.

— На яку радість?

— А ти ніби не чув? — тітка Христя здивовано і навіть трохи ображено розвела руками, а в розгалужених, мов корінці, зморшках її обличчя заясніла добра посмішка.

— Вона, Марку, думає, як її син став генералом, то про це одразу має знати увесь світ, — насмішкувато обізвався Зіновій Петрович.

— А може, його і знатиме увесь світ! Бачиш, сину ще й тридцяти годочків нема, а вже генерал по артилерії! Не те, що ти! — зневажливо поглянула на старого.

— Аби я так зарані не оженився на тобі, може, досі й маршалом був би.

— Правда, Зіновію, правда: жінки—головне преп'ятствіє нашому брату, — обізвався Євмен Дибенко.

Марко обняв тітку Христю і поцілував її. Але тепер жінка не заточилась, не потягнулась долонею до очен, а щасливо й вдячно дивилася кудись далеко-далеко, де її син доламував карк фашизму.

— Сідай уже, генеральшо, бо картопля задубне, — так само насмішкувато сказав Зіновій Петрович і звернувся до людей: —Що воно тепер за генеральші пішли? От подивіться на мою: на ногах з камери броненосці, руки потріскані, мов сама земля. Чом не портрет?

Тітка Христя подивилась на свій незугарний одяг, на своє взуття і засміялась. І засміялись усі, крім Зіновія Петровича. Хоч він і говорив з насмішкою про генеральство своєї старої, та його щедра душа була сповнена гордощів. Тільки не варт показувати їх. Він підвівся з-за столу, підійшов до Марка, поздоровкався і задумано сказав:

— От і маю новий клопіт — свого ж генерала.

— Та який же це клопіт? —посміхнувся Марко.

— Великий, — переконано сказав старий. — Хіба ж це справжній генерал у двадцять вісім років? Ні тобі сивих вусів, ні шовкової бороди, ні навіть живота. Он про нього вже й французи написали, що не по правилах бив німців. А французи — це ж нація!

За столом знову засміялись, а Гордієнко похитав головою, щось подумав і вийшов із землянки. В оселі всі урочисто притихли, немов очікуючи чогось. Незабаром на подвір'ї великодньо бемкнув дзвін, раз, вдруге і втретє.

— За сина? — запитав Марко. '

— За тебе, — відповіла тітка Христя. — За твоє головування. Ми вже знаєм, що в райкомі сказали. Є правда на світі!

— Не зійшовся на безбородьках світ клином. Але чепкі вони, як бур'ян, — обізвався високочолий і впертогубий, з різко окресленим обличчям Дем'ян Самойленко, і в погляді його спалахнув недобрий огонь.

Зіновій Петрович вніс у землянку саморобну, недоплетену рафу і вручив Маркові:

— На нове господарювання. Не забув, для чого вона?

— Для гречки?

— Атож!

— Розкажіть, що воно і як воно, — попросила високогруда, з мальованими бровами Ольга Бойчук.

— Це Марко Трохимович розкаже. Хай отак і починається нове головування.

— Яке ще там головування, — відмахнувся Марко.

— А ти не дуже задавайся! — гримнув дід Євмен. — Розкажи! Дехто навіть не знає, скільки стебло гречки має цвіту.

— Про це найкраще розповість Зіновій Петрович: він улітку не вилазить з гречок.

Старий пасічник подивився на дівчат:

— Запам'ятайте, цокотухи: кожна звичайна стеблина гречки має приблизно триста квіточок, а на розкішній рослині їх буває і шістсот. Це ми колись з Марком Трохимовичем полічили. Таке стебло виростає з великої порідної зернини — її материнське харчування дає рослині і ріст, і силу, і врожай. От я й змайстрував цю рафу для відбору дорідного насіння. Жаль, що не привчають вас до гречкосійства.

— Як, дівчата, працюють ваші ланки?

— Погано, Марку Трохимовичу, нема кому людське слово сказати' нам, тільки лаяти є кому, — обізвалась Ольга Бойчук. — Навіть землю не за всіма ланками закріпили. Мою, краще доглянуту, віддали Шавулиній рідні.

— Ти буряки вирощуєш?

— Буряки, як вони вже надокучили мені.

— Чому?

— Бо половина їх іде на такий коньяк "три гички", що від нього й сльози стають каламутними.

— У нас діла більш-менш ідуть лише в городній бригаді, — Дем'ян Самойленко повернув голову в бік Марії Тримайводи. — У неї і насіння вдосталь, і парники вже зеленіють, і найраніше помідори та огірки родять. Знає жінка якесь ворожіння до городини.

— Тільки ніякого толку нема з цього: уся праця йде наче в прірву, — зажурено сказала вдова. — На вас, Марку Трохимовичу, надія.

— Аби городина була, а надія знайдеться, — посміхнувся Марко. —Зіновію Петровичу, гречки багато у вас?

— У війну тільки горя багато. Кривдить війна бджолу, кривдить і гречку — нема її у колгоспній коморі. Ну, я й наклав контрибуцію на сусідів, які сіяли гречку по городах. Не дуже, люди, лаєте мене за це?

— Що лаємо, то лаємо, бо ж останнє від рота відірвали, — обізвався дід Євмен.

— Таки останнє, — похитав головою Гордієнко. — Бо з війною велика бідність упала на нас. Упала і відходити не хоче. То треба якось громадою ломити її, наводити по_ рядок на землі. Жінко, в тебе є ще генеральські огірки?

— Тепер він і сироватку буде називати генеральською. їжте, люди добрі, що є, та вибачайте. Мій трутень навіть у такий день на млинці не дав своєї гречки...

Вже місяць опустився на край землі і потемніло село, коли Марко, попрощавшись із людьми, крадькома пошкутильгав до колгоспних парників. У голові чоловіка роїлися різні господарські плани, треба було думати і про скоростиглий карбованець, а його могла дати тільки рання городина.

В долині тьмяно блиснули перші рами парників. Марко обережно опустився біля однієї, трохи підважив її і вдихнув тепло-вологі пахощі молоденьких стеблин помідорів. Скло другої рами було зовсім темним. Марко вийняв трофейний ліхтар, присвітив ним і вражено застиг: сотні людей дивились на нього із темного скла негативів. Серед них він пізнавав своїх друзів, сусідів, пізнавав живих і мертвих, які й після смерті збирали тепло сонця для людей... А ти ж, чоловіче, живий, то й думай, і роби, як живий...

XXIII

Мертві очі линів тупо дивились на Безбородька, і ця ж тупість була в погляді Мирона Шавули.

— На кого ж ти нас, Антоне, покидаєш, на кого покидаєш? — охмеліло варнякав комірник, охопивши голову масними грабелястими руками. П'яний сум розтікався по його задичавлених заростях і болюче ворушив дрібним, як лісова грушка, носом. — На кого ти нас покидаєш?

— Цить, заголосив, неначе на похоронах, — витріщився на нього Тодох Мамура. По його ятаганистих щелепах вививається презирство. — Ти краще помізкуй, поворожи, як утримати нашого дорогого Антона Івановича на посту, бо діло йде — контора пише. Треба, помисливши, всю рідню, всіх друзяк блоком сколотити, всюди масову роботу підняти на рівень, а на зборах своїх людей порозтикати по закутках, щоб демократія була в голосах. Як ти думаєш, Антоне?

— Тепер, люди, добрі, з цього шуму не буде пива: час непідходящий. Треба риально думати. За ваше здоров'я. — Нахмурений Безбородько з гідністю підняв чарку, з'єднав її з двома, перехилив і крекнув:

— Огонь!

— Та цей вогонь не заллє душевного вогню... Невже, Антоне, все твоє з воза упало, невже отак і здасишся? — Б'є Шавула виделкою в око рибини. — Невже отак і здасишся?

— Мушу, братці, не хочу, але мушу, — трагедійне підіймає розчепірені руки. — Але справа не в тому, що Марко підійметься на мій пост, а в тім, як його найскорше сколупнути з поста. Ще не вродився той голова, що проголовує без помилок, чи недоліків, чи перекручень, чи недокручень. Нам, практично, треба вже сьогодні вхопитись за них...

— За що ж ухопитися, коли він ще не голова? — здивувався недалекий Шавула.

— За ті хвости, які лишаються на господарстві. За них чіпляйся і в'яжи на мертвий вузол, — повчально сказав Мамура. — Подумай лишень: чим і як тепер обсіється Марко? От і хапайся одразу ж за зрив посівної. Труби і пиши в усі інстанції, борись за правду!

Останні слова трохи розвеселили Шавулу, бо вже дуже не пасувало слово "правда" до Тодоха Мамури. Але, дивись, 'вимовляє його і писка не кривить. Зовсім запесиголовився чоловік. Комірник хотів чимось в'їсти Мамуру, та саме заговорив Безбородько:

— Ви, братці, не дуже, практично, печальтесь, але порох тримайте сухим — знадобиться! Мені, практично, тепер навіть краще скинути з плечей головування. Хай увесь цьогорічний клопіт впаде на Марка, хай його перешерстять за відсталість і в інстанціях, і в газетах, хай запариться він, а тоді й ми, тут як тут, вигулькнемо і знадобимось на щось.

— Міністерська у вас голова, міністерська, — похвалив ; Мамура і засміявся.

— Яка не є, а плечей тримається, — не перебільшує своїх талантів Безбородько. — Значить, нам зараз треба, практично, відступити крок назад, тільки з толком відступити, щоб не завіяти шляху наперед. Документи різні підготуйте, щоб і комар носа не підточив. Коли щось не так, то робіть, щоб було так, в ажурі, як учені голови кажуть, бо хтозна, які ревізії наїдуть чи наскочать на нас. Головне звести кінці з кінцями, без хвостів. Ну, а корови. які ми взяли з колгоспу, маємо сьогодні ж повернути. Так і рідні усій скажіть. Тут треба без дурних жалощів і лібералізму!

— Тепер, виходить, і на фермі буде молоко, — скривився Шавула, відірвав руки від голови. — Невже без цього ніяк не можна обійтись?

— Не можна! — твердо сказав Безбородько.

— Он, падку мій, смутку мій! Як же ці корови заводити на ферму? Сорому на весь район не оберешся, — заволав Шавула і знову охопив голову руками.

Безбородько заспокоїв комірника.

— Який там сором? Не туди дивишся, не те бачиш і не те мислиш. Ми просто рятували корів од голоду, врятували їх — і знову честь-честю здаємо в колгосп. Ми колгоспу добро робили.

— Ай справді! — здивувався, потім посміхнувся, а ще через хвилину спохмурнів Шавула. — Таку корову повертати. У неї ж вим'я, наче цебер! Може, її, Антоне, своєю замінити?

— Не роби цього, Мироне. На все є свій час. — Строго поглянув Безбородько. — Лисицю власний хвіст погубив, а тебе може погубити коров'ячий. Думай не тим місцем, на якому зараз сидиш, і готуйся до ревізії. Ну, а щоб тобі легше було здавати свою корову, спочатку, для практики, одведи мою.

— Коли?

— Зараз.

Вони всі троє підвелися з-за столу, вийшли на подвір'я. Безбородько рішуче пішов до великої, бляхою критої шопи, відв'язав породисту корову, що пахла молоком і лугом, злегка вдарив її чоботом і повів до воріт.

— Оце, Мироне, практично, робиться так, — повернув голову до завгоспа і комірника. — Відчиняються ворота — і гайда, коровице, з двору. Віддирай, Мироне, пережитки від серця і веди, щоб не повело кудись в недобре місце, — навіть посміхнувся Безбородько.

Шавула сплюнув, лайнувся в бороду і, згинаючись, пішов за коровою.

— Невже, Антоне, не жаль вам рекордистки? — зажурено похитав головою Мамура.

— Чому не жаль? Але мізки мої ще не притрусило кам'яною лускою. Нам не положено бути дурнями. Роби, Тодоше, як я сказав, не хапайся за різні викрутаси, то випливеш, як норець. Ну, йди до своїх документів, а дорогою пришли до мене Галю з машиною.

— Кудись у похід?

— До сусідів по пісні... Є різні діла. З головування ж сходжу. — Він попрощався з Мамурою і весь у невеселих думках увійшов у дім. Мертві очі линів тупо Дивились на чоловіка, і йому тяжко зітхнулось.

— З головування сходжу, — ще раз сказав сам собі.

Коли на вулиці забурчала машина, Безбородько погасив світло, вийшов з дому і ще завагався: чи їхати йому до Саврадима Капустянського, чи облишити свою затію. Але як облишиш її, коли припекло до самого краю? Він мовчки сідає в кабіну, косує на дівчисько: чи не насочилось воно насмішкою до голови, й наказує їхати в Зелену Браму... Чим тобі погане село? І назва гарна, і стоїть у садках, наче у вінку, і люди там спокійніші. Нема, коли помислити, ні Євмена Дибенка, ні Дем'яна Самойленка. Цей думає, як горів у танку, то йому все можна, бодай тобі язика заклинило.

Перед очима Безбородька проходять і проходять його недруги, які будуть патрати й шматувати чоловіка на звітно-виборних зборах. В цей день когось із них треба послати аж в область. Ну, а чийогось рота можна хитро-мудро замазати. Все треба з підходом робити.

В таких роздумах Антон Іванович під'їжджає до хрещатих воріт Саврадима Капустянського, перед порогом непомітно тричі спльовує через ліве плече й, невесело посміхаючись, заходить до хати.

— А, сват приїхав! — глумливо вітається Саврадим Григорович. Навіть в оселі він сидить у кожушку, і все одно холод порядкує в тілі чоловіка. — Може, вмовив Безсмертного до нас?

— Не зміг, — з жалем відповідає Безбородько. — Ви як у воду дивились: йому не хочеться йти на мале господарство.

— Ну, це діло його, — з жалем сказав Саврадим Григорович. — Коли вже я собі зміни дочекаюсь? Не витримує моя основа такої нагрузки, розповзається. Ех, літа, літа... А колись же найноровистіші огирі танцювали піді мною, шабля вилискувала і виспівувала в руках мов на-віжена, плуга виймав з борозни, як лялечку, воза з деревом одним плечем перекидав. Де ті лікарі в світі, що дають людині силу, а не могилу?

— Нема таких та й не скоро знайдуться, — впевнено відповів Безбородько. — Вся їхня ученість ще може щось підрізати, щось вкоротити в чоловіка, а наточити йому здоров'я не годна. Нема таких жбанів у неї.

— Як ти славно про жбани сказав, — зажурено погодився старий. — А колись і вони будуть, вип'єш з них здоров я — і ходи по землі, як сонце по небі... То яка нужда тебе погнала до мене? Пособити хочеш мені?

— Може, й пособити, як захочете, — ще з опаскою говорить Безбородько.

— Чому б помочі не захотіти? — пожвавішав старий. — Говори, що в тебе.

— І незручно про себе, та скажу: .хочу до вас у прийми! — одразу випалив Безбородько.

— Як!? —вражено поглянув на нього Саврадим Григорович. — Ти до нас хочеш головою? Так я розумію?

— Атож. Треба ж вам відпочинок дати. Я потоварисмед...

— То це я за твоєю спиною відпочиватиму? — старий викруглив очі, подався з доброго дива плечима до стіни і розреготався. І від цього реготу затанцювали йог'о чуприна і борода.

Наглий сміх пересмикнув Безбородька, тепер у цій хаті і йому стало холодно.

— Невже це так смішно? — злостиво скривив товсті губи.

— Для мене смішцо, для тебе сумно, — хапався за живіт Капустянський. — Ой, не можу далі... Безбородько подбав про мій відпочинок... Та не кривись, не злобствуй, чоловіче. Ти вибачай'старому, але я тебе і свинопасом не поставив би в своєму колгоспі.

— Чого ви так запишалися своїм господарством? Сріблом-злотом ощасливили його? — обурився Безбородько.

— І скажу, послухай, коли маєш час. — Капустянський нарешті пересміявся і з погордою поглянув на Безбородька. — Слухай та мотай на вус. Таке рідко в очі кажуть. Я думаю, людина, яка ходить біля живого діла, тільки з радістю повинна робити його. А пригадай, чи вмів ти щось робити з радістю? Анічогісінько. Ти навіть хліб не вирощуєш, а вичавлюєш з землі. Ти й їсиш його без радості, бо крадений він у тебе. І хоч я хворий дід, хоч я не маю твоїх років попереду, та я й досі маю радість од людей, од землі, од похилої травиці в лузі і від зірки в небі. Навіть умираючи, я не дам тобі волі, бо ти недобрий, злий чоловік! Ти не любиш навіть тих, хто працює на тебе, ти боїшся їхнього погляду, їхнього слова і сміху. Ще Шевченко писав: "І немає злому на всій землі безконечній веселого дому". Запам'ятай цю велику правду. Ти і в своєму домі не маєш радості, бо і він, і все в ньому хапане. То як я тебе можу допустити до громадського добра? Ти ж зразу почнеш думати не як його приумножити, а як розтягти, чесних тружеників заміниш хитрими пройдисвітами, підлабузниками і почнеш рубати під корінь людські надії і людську радість!.. Не шипи, не кривись, чоловіче, слухай старого, а ухвалу сам собі пиши, бо рано чи пізно пропишуть її люди... Жінко, постав нам щось на стіл, хай повечеряє Антон Безбородько. Ми ще погомонимо по-сусідськи про виправлення душі. Може, пособить.

— Нічого не треба мені — ні ваших доповідей, ні вечері їжте самі! — люто підвівся злобою натоптаний Безбородько.

Але дружина Капустянського вже несла назустріч полумисок, знову ж таки з рибою. Мертві очі щупаків тупо витріщились на Безбородька.

XXIV

Антон Безбородько не раз бував і на коні, і під конем і на це з роками почав дивитися, як на певну закономірність фортуни. Коли його обирали на голову, то він з гідністю тримав власну голову, коли ж переобирали, теж з гідністю ніс на поблідлім обличчі почуття незаслуженої образи і на щирі чи вдавані співчуття відповідав одне:

— Хіба нашим людям хтось догодить?

Найбільше йому подобались ті звітно-виборні збори, які не пахли переобранням. Щось тоді тепле, сімейне ворушилося на душі, хоча навколо бушувала пристрасть різних виступів. На таких зборах він охоче визнавав критику, обіцяв щось витягнути, десь виправитись, всюди поліпшити, добитись і перемогти. А далі знову йшла та сама карусель: його накачували, критикували, він по-бойовому сприймав критику, самокритикувався, на чомусь виїжджав, щось придумував і в роботі, і в рапортах, розправлявся з деякими критиканами, деяким хитро замазував рот і знову готував нові обіцянки: добре, що їх не треба купувати.

Коли ж його переобирали, тривожився, але не впадав у розпач, бо в тумані майбутнього бачив падіння новообраного голови і своє переобрання. Але в такі невеселі години Антон Безбородько мав одну найтяжчу хвилину — розлуку з печаткою. Недарма якийсь дурноязикий пустив колись дотеп, що печатка стала Безбородькові другим серцем. Тільки той, хто не розуміє, що таке печатка, може без шаноби говорити про неї.

Сьогодні ж особливо трудно було її класти на стіл. Може, того, що збори відбувались у церкві і на ганебне падіння голови дивились і люди, і боги, і нечиста сила. Залишки забобонного остраху інколи тривожили Антона Івановича, коли він стрічався поглядом з бісівськими очима, на яких мерехтів гарячий полиск пекла, дарма що біля нього ворушилась громіздка постать отця Хрисантія в підряснику ієромонаха. Чого ще попові треба на звітно-виборних зборах? Ага, то він за утвар потерпає... Безбородько не може угнатися за всіма думками і говорить сьогодні значно гірше, аніж уміє. Позаду хтось смачно позіхає і голосно мовить:

— Говорила-балакала до самої смерті. Хватить гандаляпати!

— Не збивайте чоловіка! Він же в такий час трудився! — одразу обізвались по кутках прихильники Безбородька.

— Так трудився та хапав, що ні світу, ні людей не бачив.

— А ти бачив? Бодай тобі повилазило!

— Та вже виліз палац у Антона і дурень біля Антона.

— Га-га-га!

— Клади, Антоне, клейдони на стіл! Досить колгоспом гендлювати!

В Безбородька тіпнулися плечі, він змовк, всвердлив очі в пекло і, оволодівши собою, сяк-так закінчив виступ, поліз у кишеню за печаткою і, перегинаючись, поклав іі на стіл. Але ж не Марко потягнувся до неї — першим узяв печатку дід Євмен, націлився недовірливим оком, безцеремонне покрутив її в руці, підніс до носа й понюхав.

— Чим пахне? — запитав збоку Василь Тримайвода.

— Буряківкою і шампанським, — серйозно відповів старий, і навколо розлігся регіт.

Безбородька знову пересмикнуло, але, зрештою, і це не так погано: краще хай сміються, аніж сердяться. Може, за сміхом ніхто не згадає про другу ревізію? Коли б ця хмара оминула його. Він тоскно вдивляється в обличчя людей і святих, найбільше побоюючись додаткової ревізії, бо вже й сам не знає, що може виявити вона.

Але якось обійшлося без неї. Про другу ревізію не згадав ні Борисенко, ні сам Безсмертний, і це зменшило болі Безбородька: йому не доведеться продавати з торгів свій палац. І нащо він його передчасно вигилив таким? Це можна було зробити і через рік-два.

Марко говорив коротко і в своєму виступі навіть не згадав прізвища свого попередника, чим здивував і людей, і самого Безбородька.

"Таки чогось побоюється мене", — по-своєму зрозумів це Безбородько.

— Яким би не був голова колгоспу, без вас, люди, без ваших рук, душевності і великодушності він погоди не зробить. Тільки в згоді з вами він буде господарем, без вас — прикажчиком. А земля прикажчиків не любить, хоч їм і перепадає більше її дарів, аніж справжнім хліборобам. Та гіркий і хліб, і мед такого прикажчика.

— Безбородька не кривила ця гіркість, — обізвався хтось позаду, і сміх загойдав людськими головами.

Але й після цього Марко не напався на свого попередника.

— Я не хочу їсти хліба і меду, відірваного від вашого рота, бо тоді й мед стане отрутою. Коли буде ваша велика підтримка, я надіюсь, обіцяю, що вже в цьому році у кожної вдови і сироти буде хліб на столі.

— Ми, Трохимовичу, не пожаліємо ні пучок, ні ручок, аби тільки нас не забували після жнив, бо пам'ятають нас тільки до жнив, — прожаліснів голос вдови Софії Кушніренчихи.

— Не забудемо, тітко Софіє. Зараз нам дуже тяжко, — продовжував Марко. — Тяжко і державі. Але ми всі радіємо, що вже наш воїн однією ногою стоїть на порозі перемоги. Цю перемогу кував і ваш святий хліб. Держави, народи ніколи не забудуть вашого трудного хліба. Нелегким він буде і в цьому році: у нас навіть насіння не вистачає, нема чим зорати землю. Не один день лопати, горіли б вони ясним вогнем, будуть витискати мозолі на жіночих і дівочих руках. Але за всяку ціну ми маємо обробити землю до останнього клаптя. Отак і почнемо рости, трудно, але міцно. І коли ми будемо однією сім'єю, то в цьому році до нас прийде хліб, а через два-три роки — справжній достаток. Через два-три роки справжньої, як я думаю, праці будемо тільки згадувати і дивуватися: невже ми були ще в тисяча дев'ятсот сорок п'ятому році такими голодними та бідними. Так хай із нашою великою перемогою над фашизмом, над кривдою скоріше приходить перемога над злиднями!

Останні слова Марка потонули в дружних оплесках.

Він відчував, що люди вірять йому, але й відчував, що Борисенкові щось не сподобалось у його виступі: це видно було по його темнив з блакитнавими білками очах. Але що саме не подобалось йому?

XXV

Після засідання новообраного правління Борисенко з Безсмертним останніми вийшли надвір.

Над землею аєгковійно тремтіло імлисте срібло місячної ночі, а на землі тіні хмарин чіплялися за тіні о