ВАСИЛЬ СТУС

Вірші - ВАСИЛЬ СТУС

1. Над осiннiм озером.

Цей став повiсплений, осiннiй чорний став,

як антрацит видiнь i кремiнь крику,

виблискуе Люципера очима.

П“янке бездоння лащиться до нiг.

Криваво рветься з нього вороння

майбутнього. Летить крилатолезо

на вiття виголiле. Рине впрост

на утлу синь, високогорлi сосни

i на пропащу голову мою.

Охриплi очi збiглися в одне -

повторення оцього чорноставу,

насилу вбгане в череп.

Неприхищений,

а чуеш, чуеш протяг у душi!

2.

Менi здаеться, що живу не я,

а iнший хтось живе за мене в свiтi

в моiй подобi.

Нi очей, нi вух,

нi рук, нi нiг, нi рота. Очужiлий

в своему тiлi. I, кавалок болю,

I, самозамкнений, у тьмущiй тьмi завис.

Ти, народившись, виголiв лишень,

а не прирiс до тiла. Не дiйшов

своеi плотi. Тiльки перехожий

межисвiтiв, ворушишся на сподi

чужого iснування.

Сто ночей

попереду i сто ночей позаду,

а межi ними - лялечка нiма:

розпечена, аж бiла з самоболю,

як цятка пекла, лаконiчний крик

усесвiту, маленький шротик сонця,

зчужiлий i заблуканий у тiлi.

Ти ждеш iще народження для себе,

а смерть ввiйшла у тебе вже давно.

3.

Порiдшала земна тужава твердь,

мiський мурашник поточив планету.

Мiлiцьйонери, фiзики, поети

вигадливо майструють власну смерть.

Протрухлий украiнський материк

росте, як гриб. Вже навiть немовлятко

й те обiцяе стати нашим катом

i порубати вiковий порiг,

дiдiвським вимшiлий патрiотизмом,

де зрiдка тiльки човгання чобiт

нагадуе : iще iснуе свiт,

справiку заборонений, як схизма.

Ця твердь земна трухлявiе щодня,

а ми все визначаемось. До сутi

доходимо. I господом забутi,

вiтчизни просимо, як подання.

4.

Бiля метро “ Хрещатик “

щоранку зупиняеться

дитячий вiзок.

Двiрничка вибирае з чавунних урн

накиданий мотлох -

старi газети. ганчiр“я,

коробки з-пiд сiрникiв, недокурки,

навантажить ними вiзок

i сквером каштанiв рушае далi.

А сьогоднi, напередоднi свята,

вона вбрала найкращу спiдницю з сатину,

новенькi черевики й фуфайку,

навiть вiзок прикрасила

штучними квiтами з поролону.

Усмiшка й задума на ii обличчi

творить рiвновагу щастя.

5.

Посадити деревце -

залишити про себе найкращу пам“ять.

I вони стали насаджувати вздовж колючого дроту

квiти, кущi, дерева.

Дикий виноград обснував гострi шпичаки,

розвiсив лапате листя

i навiть попускав синюватi грона,

повився повiй,

трублячи в поблiдлi сурми нiжностi.

Коло горожi порозпускались такi пiвники,

пiвонii, жоржини,

що заберуть очi i не повернуть.

Начальство, перевiряючи, як вони виконують

взятi соцзобов“язання,

завжди ставило проти графи

“заходи щодо естетичного виховання

ув“язнених“ :

ведеться на високому iдейно-полiтичному рiвнi.

Однi тiльки пiдписи високого начальства

Iм нагадували забутi шпичаки дроту.

6.

Iх було двое - прибиральниця i двiрник.

Вони сидiли на Володимирськiй гiрцi -

там, де видно увесь Труханiв острiв,

Дарницю i навiть поближнi трамваi,

i жваво обговорювали замацану статтю

“Як ми готуемо пленум райкому“.

Мiж ними спалахнула жвава дискусiя,

в якому районi мiста

пленуми провадяться найкраще.

Двiрник був настирливий,

але прибиральниця не здавалась:

по пам“ятi вона цитувала Брежнева.

Докази ii, майже незаперечливi,

таки справляли враження,

бо двiрник, скiльки не опирався,

мусив був здатися.

З кишенi вiн дiстав

загорнений у газету снiданок -

цибулю, хлiб, кусень сала й пляшку води,

щедро розполовинив,

вiддавши iй бiльшу частину

хлiба, цибулi i навiть сала.

Поiвши i попивши,

прибиральниця дiстала з-за пазухи

зашмарованого вузлика,

висипала в жменю дрiб“язок,

пiднесла до очей

i стала пiдраховувати навпомац.

Напевно, вона збиралася

розрахуватися за снiданок,

але двiрник зробив королiвський жест:

мовляв, не треба платнi,

сьогоднi вiн частуе.

7.

Тато молиться богу,

тужить мама. Сестра

уникае порогу,

хоч вернутись пора.

Уникае - радiе,

повертае - мовчить.

Повечiр“я ще тлiе,

Iще хвiртка рипить.

Iще видно дорогу,

Iще гусне жура.

Тато молиться богу.

I ридае сестра.

8.

На Лисiй горi догоряе багаття нiчне,

I листя осiнне на Лисiй горi догоряе,

а я вже забув, де та Лиса гора, i не знаю,

чи Лиса гора впiзнала б мене.

Середина жовтня, пора надвечiр“iв твоiх,

твоiх недовiр i невiр i осiннього вiтру.

I вже половина життя забуваеться. Грiх

уже забуваеться. Горе i радiсть нехитра.

Середина жовтня - твоiх тонкогорлих розлук,

I я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,

чи я вже помер, чи живу, чи живцем помираю,

бо вже вiдбринiло, вiдквiтло, вiдгасло, вiдграло

навкруг.

Та досi ще пахнуть тужливi долонi тобi,

I губи гiркi аж солонi i досi ще пахнуть,

I Лиса гора пролiта - схарапудженим птахом,

I глухо, як кров ув аортах, надсадно гудуть голуби.

9.

Вiдлюбилося.

Вiдвiрилося.

Вiдпраглося.

День врiвноважений,

як вичовганий валун.

Поступово перетворюешся

на власний архiв,

дорогий,

мов померлий родич.

Нiчний ставок попiд соснами,

книги, самота -

бiльше не зворохоблюють.

Свiт - мiрiадом досяжних мет.

Забаганки - здiйсненнi.

Простягни руку попереду -

схололими пальцями

вiдчуеш самого себе.

Спокiй

вичинений.

10. М у м i я.

1

Голова його заполонена спогадами.

(Вiчне перемелювання однiеi iстини:

гримаси пiдлостi, пiдлiсть пiдлостi,

пiдлiсть пiдлостi пiдлостi).

Хтиво показуе старечим ротом:

те, що було 1968 року новоi ери

вiддзеркалюе, нiби в мертвiй водi,

подii 1968 року перед Христом.

Рухаеться, зазираючи в брезклу воду.

Пiдiйшов побачив збагнув

збагнув пiдiйшов побачив.

Все вже збагнуте,

пiдiйшов побачив,

нi греця не збагнуть.

Але - стверджуватися:

утверджування покiйника,

реанiмацiя на рiвнi народження,

демократiя цвинтаря.

Очей - не треба.

Нiг - не треба.

Рук - не треба.

Зусилля - зайвi.

Зайва голова

на рудиментарних плечах.

Цар природи, вiнець ii,

бiльшае, отже, малiе.

2

Проминання - цiлюще.

Одужання - самовтратою.

Дозрiвання - знищенням,

Вивершення - божевiллям.

Композицiя багатьох голов,

поставлених одна на одну

(перша спить,

друга спить,

третя - спить,

четверта, п“ята -

до нескiнченностi! -

спить)

Верхня пантруе сон.

3

Кинеш камiнь -

розходяться рiвнi кола.

Ловиш кола -

тодi вони знов збiгаються,

утворюють подобу

стисненоi пружини.

Виймаеш камiнь -

чорнiе дiрка сама.

11.

Ось вам сонце, сказав чоловiк з кокардою

на кашкетi

I витягнув п“ятака, схожого на сонечко.

А це вам дорога, вiн зробив кiлька ступнiв

праворуч,

носаком позначивши ii межу.

Щоб вам було радiсно - вмикайте магнiтофони,

транзистори,

берiть до рук iграшковi калатала,

бемкайте, хоч би й по головi.

Щоб не хотiлося iсти й пити -

слухайте лекцii, дивiться популярнi кiнофiльми,

як ви житимете щасливо,

коли доправитесь небесного царства.

А щоб не капав за шию дощ,

пам“ятайте,

що будь-яка злива

колись-то кiнчаеться,

навiть потоп.

Буде холодно - спiвайте оцих пiсень,

при цьому вiн подав жмутик

проштемпельованих текстiв

(дозволено цензурою

для колективного спiву

двом, трьом i бiльше спiвакам).

Коли вам захочеться вiдпочити -

розучуйте цiкаву гру про вiйну,

уявiть, що опали вас вороги

i хочуть позбавити щасливоо iснування.

Словом стрiляйте, кидайтеся на амбразури,

падайте пiд танки,

тiльки не розбiгайтесь, докинув вiн.

— Благодiйнику наш,

кому хочеться тiкати з раю,

загукали ми в одне горло,

вдивляючись в очi пiд кокардою,

схожi на двi крапельки ртутi.

12.

Я йшов за труною товариша й думав:

щастить - таки людям,

задер ноги, i нiякого тобi клопоту,

востанне блиснув голими стегнами покiйника,

а свiт хай собi ходить хоч на головi.

Та коли ми прийшли на цвинтар,

побачили стiльки машин, фургонiв, катафалкiв -

не те пiдступитися

голови встромити немае де.

Стояла величезна черга за ямами.

Кожен намагався захопити шмат землi

(на руки давали 1, 5 х 2 метри).

Наша черга була вiсiмсот шiстдесят третя.

Де його було дочекатися

коли полiзло стiльки горлохватiв

той iнвалiд першоi групи

в того право в тiеi немовля на руках

а той просто так - залляв з самого ранку слiпи

i суне куди втрапить

байдуже за капустою чи по смерть

Мали вже повертатися додому нi з чим

Думаю собi : приiдемо назад

я й кину покiйниковi як з кiлочка,

буде тобi вилежуватись, уставай-но

потерпи днiв зо три зо чотири

поки той плав спливе

однак спiшити - якого чорта

Аж тут пiдступаеться до нас

баба з двома кошиками

(на цвинтарi випродуе городину)

вам ями треба питае

можу вiдступити свою

карбованцiв за сто п“ятдесят

Воно можна знайти й дешевше

але ж то тiльки звання що яма

а в мене просто тобi перина -

i полежати i виспатись

там самому чи й з молодицею

(у баби весь металевий рот,

що називаеться озброена до зубiв)

Я вiдразу збагнув що це перекупка -

скуповуе й перепродуе цi ями

але не торгуючись

вийняв з кишенi грошi й вiддав -

на, щоб ти землi сироi наiлась.

13. Пам“ятi А. Г. *

Ярiй, душе. Ярiй, а не ридай.

У бiлiй стужi сонце Украiни.

А ти шукай - червону тiнь калини

на чорних водах - тiнь ii шукай,

де жменька нас. Малесенька шопта

лише для молитов i сподiвання.

Усiм нам смерть судилася зарання,

бо калинова кров - така ж крута,

вона така ж терпка, як в наших жилах.

У сивiй завiрюсi голосiнь

цi грона болю, що падуть в глибiнь,

безсмертною бiдою окошились.

———

* Вiрш пам“ятi художницi Алли Горськоi, по-звiрячому вбитої при загадкових обставинах 1970 р.

14.

Попереду, нарештi, порожнеча

I довгождана. Вiчнiсть пiзнаю,

даровану годиною лихою.

А бiлий свiт - без кольору i звуку,

нi форми, нi ваги, анi смаку,

розлився безберегою водою.

Цей бенкет смертi в образi життя

щасливого вiдстрашуе i врочить:

устромиш ногу в воду - i помреш.

15.

Вони сидять за столом,

поклавши перед собою жилавi руки.

Ось сухi i нервовi - маминi,

ось татовi - важкi наче гирi,

сидить сестра - таемнича усмiшка

сновигае ii непевним обличчям,

усмiхаючись вона думае про свое.

Маленька племiнничка шестилiтня

навдивовижу вiдкритим поглядом,

пласким, як медуза,

по черзi прилiплюеться до брата,

матерi, тiтки,

сидить мiй син,

вибавляючись наостанок

увагою присутнiх,

купаючись у нiй,

як у розкошах.

— Час, каже тато

i помалу пiдводиться з-за стiльця,

мамине обличчя тьмянiшае,

нiкому зачепитись

нiзащо.

В кишенi я маю телеграму,

що через чотири години

лiтак прилетить до Жулян

I я почую

найрадiснiше i найздивованiше

“таточку!“,

щасливий крик дитинчати,

не призвиклого до життьових перепадiв,

вогню й морозу,

ночi й дня,

радощiв i горя

(скiльки то йому треба ще

обiрвати натужних жил,

аби збагнути рiзницю).

В кишенi я мав телегpаму

i, впpавний pежисеp,

пpимушую pухатись

своiх piдних далеких доpогих

так, як менi заманеться.

Я тоpжествую, маленький Бог,

окpiм телегpами

в кишенi у мене лiтак,

дpужина з усiма доpожнiми бебехами

i син пpинишкло-гpайливий,

як довipливе зайча.

Я насалоджуюсь надутою певнiстю,

адже пpотягом тpьох годин чекання

я можу бути певним,

що свiт не збожеволiв.

16.

Сповнений почуття вдячностi,

вiн захотiв переповiсти менi

всю свою iсторiю,

але виявилось,

що iсторii нема,

i вiн мусив був обмежитись

самими словами вдячностi.

17.

Я знав майже напевно,

що вiн обiкрав моiх друзiв,

зробив нещасною мою матiр,

а дружину призвiв до сухот.

I сповнений рiшучостi,

я подався до нього на розплату.

— Де ти, мiй кате?

гукнув я на весь знелюднiлий зал,

в якому кат проживае.

У вiдповiдь чотири реви,

одбитi од стiн,

вдарилися об стелю

i, мертвi, впали до моiх нiг.

— Де ти, мiй кате?

гукав я удруге i втрете,

чотири реви воскресали iз мертвих,

пiдводились догори i падали об землю.

Невже вiн здох 1 вирiшив я зрадiло.

Але повертаючись додому,

Побачив, що бiля моiх дверей

зупинилися двi ноги, двi руки й тулуб

(голови не було).

— Ти що тут робиш i я застукав його зненацька,

I з переляку двi руки, двi ноги й тулуб

збiглися в тiло без голови.

Вхопивши тiло без голови,

я гукнув у порожню рурку шиi:

— Скажи менi, де мiй кат.

— Не бий мене, попросила рурка,

Йди до того будинку, де був,

у першiй кiмнатi сидiтимуть люди без голови,

в другiй - ще й без нiг,

у третiй - ще й без рук,

у четвертiй побачиш самi тулуби,

а в п“ятiй нiчого не побачиш -

там i е твiй кат.

Але повторюй i повторюй до безкiнця

все, що хочеш йому сказати.

тiльки не вiр своiм очам:

Вiн там, де його немае.

18. Пам“ятi М. К. Зерова.

Колеса глухо стукотять,

мов хвиля об паром,

стрiчай товаришу Хароне,

з лихом i з добром.

Колеса б“ють, колеса б“ють,

кудись торують путь,

уже й додому не вернуть,

додому - не вернуть.

Колеса глухо стукотять,

колеса стукотять

в христа, в вождя, в усiх божат

i в мать i в перемать.

Москва, гора Ведмежа, Кем

i Попiв-острiв - шлях

за гратами, за вартами,

розбухлий на сльозах.

I знову Вятка, Котлас, Усть -

Вим. Далi - до Чиб“ю.

рад-соц-концтаборiв союз,

котрий господь забув.

Диявол теж забув. Тепер

тут править iнший бог:

марксист, расист i людожер

один - за трьох.

Москва - Чиб“ю, Москва - Чиб“ю,

печорский концентрак

споруджуе нову добу

на кровi i кiстках.

19.

Так явно свiт тобi належать став,

що, вражений дарованим багатством

оцього дня, вiдчув як святотатство:

блукати лiсом, йти межи отав,

топтати ряст, аби спiзнати в зорi

наближення своiх грiховних прав.

Рушай вперед. I добротою хворий,

розтань росою димною мiж трав.

20.

Ця п“еса почалася вже давно,

I лиш тепер збагнув я: то вистава,

де кожен, власну сутнiсть загубивши,

i дивиться, i грае. Не живе.

Отож менi найщасливiша роль

дiсталася в цiй незнайомiй п“есi,

в якiй я слова жодного не вчив

(сувора таемниця). Автор теж

лишаеться iнкогнiто. Актори

чи е чи нi - не знаю . Монолог?

Але без слiв? Бо промовляють жести

непевнi. Що то - сон ачи ява?

Чи химороднi вигадки каббали?

Чи маячня i тiльки?

Стежу оком

за тим, що наш глухонiмий суфлер

показуе на мигах. Не збагну я:

захочу стати - вiн накаже: йди,

а йти почну - примушуе стояти,

у обрiй декорований вдивляюсь -

велить склепити очi. Мружусь - вiн:

у свiтле майбуття свое вглядайся.

Сiдаю - каже, встань. Отетерiлий,

вирiшую : найщасливiша роль

дiсталась iншому комусь. Ти граеш

несповна розуму.

Й одразу входжу в роль,

загравши навпаки. Менi б смiятись -

я плачу. Груди розпирае гнiв

(маленьке перебiльшення : сновиди

навiки врiвноваженi в чуттях) -

а я радiю. Рушив катафалк -

а я втiшаюсь. Вилiзши на повiз,

шаленствую : хай славиться життя.

Захоплений суфлер не сходить з дива

i тiльки пiдбадьорюе: вiват.

Поскрипують стiльцi в порожнiй залi,

единi глядачi цiеi сцени,

i мудро так вглядаються крiзь мене

у порожнечу, видну тiльки iм.

Так голова болить. I так нестерпно

прожекторна освiтлюе пiтьму,

неначе тьмавий зал перетворився

на снiп вогню пекельного.

Суфлер

наказуе нарештi зупинитись.

I я вганяюся з розгону в зал.

I все. Скiнчилося. Вистава щезла.

Завiса впала. Я вже не актор -

глядач. А скiльки покотом у залi

лежить живих мерцiв, старих акторiв,

обпалених огнем шалених рамп.

I всi вони до мене простягають

осклiлi руки:

— О, щасливий Йорику,

твiй номер тут сто тридцять п“ять. По ньому

шукай подушку, ковдру i матрац,

I можеш спочивати, скiльки хочеш.

Тут час стоiть. Тут роки не минають.

Бо тут життя - з обiрваним кiнцем,

як у виставi. Тiльки е початок.

Кiнця ж нема.

— Як ця вистава зветься?

— Щасливий Йорик.

— Тобто, я герой,

як кажуть заголовний?

— Був героем,

тепер - скiнчилося.

Ми теж колись б у л и.

— А що за п“еса?

— Варiант удатний

давно вже призабутого Шекспiра,

ii створив славетний драматург.

— А як його на прiзвище?

— Нема в нас прiзвища.

— То як же так?

— Iм“я годиться тiльки тим,

котрi iснують.

— А ви?

— Ми всi однаково щасливi!

— А Йорик - божевiльний?

— Нi. Щасливий.

Щасливий? Так? А я кретина грав.

— То що тебе дивуе? Хай кретин,

розумний, генiальний чи щасливий

або нещасний - то пустi слова,

що правлять для розрiзнення та й тiльки.

А тут немае родових одмiн.

Бо кожен з нас - актор обо глядач

А це одне i те ж. Бо глядачевi

так само треба грати глядача,

I то - захопленого. А наймення

У нас нема свого. Нинi - Йорик,

а завтра вже н i х т о. Чекай на роль,

якою i почнеш найменуватись,

допоки скону. Раз единий - Йорик,

а все життя - нiхто. Нi тобi виду,

нi iменi. А грай чуже занудне

нашiптане життя - самi повтори.

Так живучи у ролi аж до смертi,

вивчай слова забутi: боротьба,

народ, любов, несамовитiсть, зрада,

поряднiсть, чеснiсть . . .

Так багато слiв

тi предки повигадували. Боже -

життя на грiш, а так багато слiв:

I всi вони чужi i незнайомi.

Скажiмо, нас назвали будiвничi,

а що то - будiвничi - не питай.

— Ви щось будуете?

— А що то - будувати?

Так звуть вас - будiвничi, от i вже.

А нам до того байдуже. Хiба

тобi не все одно, що справжнiй Йорик

був зовсiм, може, i не Йорик. Навiть

напевне нi, раз так його зовуть.

Ти пам“ятаеш? Гамлетовi в руки

попав лиш череп - нi очей, нi губ,

нi носа анi вух - зотлiв геть чисто,

ось так, як ми. То можеш називатись

як заманеться. Тут усе одно:

герой, актор, глядач, суфлер i автор -

усi живуть одне чуже життя:

удень - вистава, все одна й та сама,

хоч завше невiдома, бо ждання

то теж актор, що грае сподiвання

I вмiе виiнакшувати свiт.

А уночi - те ж саме. Лицедiй

вже звик до спокою. Допiру смеркне -

ховаеться пiд ковдру, нiби равлик

у мушлю. Той, скажiмо, бубонить

собi пiд нiс якiсь уривки ролi

(озвучуе мовчання й мертвий жест),

а той займеться реготом - вiдлоск

летить в концертну яму. Третiй спить,

четвертий плаче. П“ятий - втупить очi

у стелю - i мовчить, мовчить, мовчить.

Ще був один - молився. Скiльки знаю -

вiн був iз нас найстаршим, пережив

аж трьох суфлерiв (iх життя коротке).

допоки не завiсився. З нудьги,

подейкували нашi лицедii,

хоча розмов про те i не було.

— Чому ж? - А що балакати? Даремне

плескати язиком. Ще хто почуе

i донесе суфлеровi. Бо ми

радiти зобов“язанi до смертi.

Це перший наш обов“язок. Колись

був завiтав до нас найголовнiший

суфлер. Велику раду вiн зiбрав

i слухав кожного. А ми стояли

i хором дякували. - Ну, а той? - Дивився

i розуму випитував у нас.

Хто радо радiсть грав - того налiво,

нерадо хто - направо йди. Бо грiшник,

хто журиться. А праведний радiе.

Ото ж бо й е що так. I перегодом

понурих вивезли кудись. Казали,

до школи радостi. Та досi жоден з них

не повернувся звiдти. Ну, бувай,

бо завтра загадав менi суфлер

демонструвати щастя три години,

чотири - гнiв, а решту дня - любов

i вiдданiсть. То треба й вiдпочити.

I вже залишений напризволяще,

я мiзкував собi, що досить рух

единий одмiнити - i тодi

вже не збагнеш кiнця анi початку,

бо все переiнакшуеться. Свiт

тримаеться на випадкових рухах,

якi його озвучують. Пiтьма

навпомацки у костi грала. Глухо

постогнували соннi лицедii,

i оком Полiфема угорi

свiтив червоний мiсяць безязикий.

Я ждав чогось до ранку. Нiч? Життя?

Чи може, вiчнiсть проминула? Тiльки

нарештi, увiмкнули дня рубильник

i краном баштовим пiдняли сонце,

а на склепiннi неба появило

двох лицедiiв, що спiвали дружно

за жайворонiв. Iз лабораторiй

взяло росу на пробу. I вчепило

рекламний щит: “Ставай - но до роботи,

почався день“. До будки влiз суфлер,

i п“еса почалася, не скiнчившись.

21.

Змагай, знеможений життям,

знеможений, змагай.

Минуле вабить вороттям

i врочить i нехай.

А ти, сомнамбуло, змагай,

у напiвснi живи,

де жовтi сходяться леви

у присмерковий гай.

У воду зазирнуть ставка

й свiчадо ночi п“ють,

iм шерсть полискуе шорстка,

мов пелехата лють.

А голоси протобажань

лиш горло перетнуть,

покрають серце без ножа

i мовчки одiйдуть,

лишивши, як загуслий бiль,

укритий смерком гай,

де тiнi товпляться в тобi,

проте - не потурай.

Он бач - верба - димочком тiнь.

Ти ж тiнi тiнi тiнi тiнi тiнь.

Анi рухнеться волосiнь,

занурена в глибiнь.

22.

Мов жертва щиростi - життя,

мов молодечих крил

пружнавий трiск, як небуттям

укрився суходiл.

Ти ще на кiнчику пера

возносишся увись.

а вже пора ? Давно пора.

Спадаючи, молись.

Як жертва щиростi, як кат

оговтаних бажань,

переминай за гранню грань,

чекаючи розплат -

за те, що марнував свiй вiк,

надмiру неба праг,

що був людинi чоловiк,

i друг, i брат, i враг.

I я найперше помолюсь

I вдруге помолюсь

I втрете помолюсь.

I в смерть

з землею порiднюсь.

23.

У тридцять лiт ти тiльки народився,

аби збагнути: мертвий ти еси

у мертвiм свiтi. I нема нiкого

окруж. Ти тiльки сам. I - мрець еси.

Хiба що так: недозволенний простiр

живого духу кличе самосмерть

подобою життя. Це - на початку.

А далi вже - й убiйництвом. Проте

природа розправляеться простiше.

Бо плоть твоя сплюндрована до тебе

I дух тобi спотворили давно.

Поневажаю iндивiдуальнiсть -

справiковий набуток лихолiть.

Отож - бреди назад. I скiльки сили

простуй назад. Бо тiльки там життя -

ще до народження. Iз свiту iмiтацiй -

вповзи у кожну з вимiнених шкур.

Простуй назад - в народження вертайся,

де щастя глупства, смороду i тьми,

I там витворюй рай. Там так i треба:

людина мае спати - отже й спить,

белькочучи якiсь слова спросоння.

Земля укрилась панцирем, немов

стара, давно оглухла черепаха,

а ти на нiй, мов кузочка мала,

що творить сталий свiт на збiглiй хвилi.

Нiвроку, вiдмолоджуеться смерть.

24.

Людина флюгер. Так. Людина флюгер.

пiдвладний вiтровi, а не собi.

Я знаю? Може, бог чуттями править.

чуттями править, може, дика товч

ще не оговтаних бажань людських.

А ти живеш навпомацки - i тiльки.

Самопiзнання - самозагасання.

Триматися у власному сiдлi -

такi химери юностi, що шкода

i часу i себе i бога - теж.

I вже. Вкипiла пiд ногами магма,

й ствердiла товщ i магма почувань,

i прагнення ствердiлостi - повтори.

...А змучений повторами, натрудиш

з“ятрiлу душу. I нема тобi

рятунку: прохромити твердь змертвiлу

I в море неспокiйно увiйти,

щоб борсатися i, немов вiтрило

порожне, виповнитись шалом дня

i вже покореному, порiднитись

з безумством свiту бiлого. Пливи

i погинай, заблукане човенце.

Як здумано життя чуттями править.

Зухвало як - цуратися душi

i навертати й повнитись. I вiчно

летiти в сонмi самопочезань.

25.

Вмирае пiзно чоловiк,

а родиться дочасно,

тому й на свiтi жити звик,

як раб i рабовласник.

Вiн като-жертва, жертво-кат,

страждае i богуе,

iде вперед, немов назад,

як душу гнiв руйнуе.

О свiте свiте свiте мiй,

Iй-бо, нiяк не звикну:

невже твiй син - то тiльки злий,

а добрий - то калiка?

А все немудре. Доживу

вiка, докалiчiю,

Допоки жили не зiрву

чи не зламаю шиi.

26. В е р т а н н я .

Перерiзане свiтлом вiкно

вулицi - бiле по бiлому

аж до болю.

Насип.

Далеке шосе.

Машини.

I небо вологе - над.

Шлях у себе:

вабить (уже закритий),

вiдкриваеться (на розлуцi).

Темiнь. Шукай.

Що там? Снiг,

бором - кукурудзиння.

Досвiтнi таемницi.

Терикон.

Смердюча рiчка

глибом випахла.

Нехитрi подорожi

ставком.

Дитяча зверхнiсть,

невимовлене зрiднення

з кригою, з вiтром.

Душе, шалiй.

Скiльки не повертайся

(черга даремних спроб) -

ось воно, зачудоване:

перерiзане свiтлом вiкно

вулицi - бiле по бiлому.

Аж до болю.

Насип.

Далеке шосе.

Машини. I небо вологе - над.

27.

Молочною рiкою довго плив:

об мене бились бiлостегнi риби,

стояв нестерпний свiт, як круча здиблений,

а попiд кручу зяяв чорний рiв.

Оце. Оце воно. Оце воно -

лиш ти i я. I здиблений, мов круча,

високий свiт. Ану ж, тебе я тручу,

аби з тобою запiзнати дно,

де лiтеплена рiчка молока

потьмариться до вигусклоi спеки,

день збрижиться, утеклий i далекий,

i ледве висхла, наче вiск, рука

малу об“яснить свiчку. Мов живиця,

спижово-згускла обтiкае нiч,

по краплi скапуючи.

Хай святиться

ця маячня, що стала при вiкнi

i бiлою, мов немiч, головою

об шибу б“еться. Хай святиться сон

i роками проритий, як прокльон,

цей спогад, що спотворений явою.

28.

Рятуючись од сумнiвiв,

б“ю телеграму собi самому:

вчасколивесьрадянськийнарод

iвсепрогресивнелюдствоготуеть

сягiднозустрiтичерговийз“iздкпрс,

бажаю тобi великих успiхiв,

щиро заздрю, що ось уже тридцять рокiв

ти живеш у найщасливiшiй у свiтi краiнi.

Але й пiсля цього досада не минае.

Тодi я примушую себе пригадати,

що мiжнародна обстановка

сьогоднi складна як нiколи

i заспокоююсь.

29.

Як страшно вiдкриватися добру.

Як страшно зiзнаватись, що людина

Iще не вмерла в нас. Як страшно ждати,

коли вона захована помре

у темрявi, щоб нишком вiдвезти

на цвинтар душ, i щастя запопасти,

якого вже до ран не прикладеш.

Як вабить зло. Як вабить грiх - пiти

свiт-за-очi, повiятися з вiтром

i власноi подоби утекти,

мов чорта лисого. Кульгавий день

увiйде в темiнь, гляне по криiвках

i завагаеться. Бо шкода працi:

сидить при ватрi плем“я самоiдiв,

щасливо позiхае. На вогнi

печеться м“ясо. В казанi окрiп

переливаеться. Сьорбають юшку

i, повнi фiлософських резигнацiй,

мiзкують, з кого б смажити печеню,

щоб стало на снiданок i обiд.

Кульгавий день вiдходить, бо печерний

iкластий лютийсмерк не западе,

допоки аж останнiй самоiд

не з“iсть себе самого i помре

Iз фiлософським виразом. Мовляв,

Життя коротке, а - забракло м“яса.

30.

Напередоднi свята,

коли люди метнулися по крамницях,

виносячи звiдти шпроти, смажену рибу,

шинку i горiлку з перцем,

якийсь дивак, обутий в моднi черевики

(такi тиждень тому були викинули

в унiвермазi “ Украiна “ - двадцять два

п“ятдесят з навантаженням - дитячi штанцi

вiсiмнадцятого розмiру), облився чортiвнею

i пiдпалив себе.

О, вiн горiв, як порося, смажене примусом, -

налетiв на людей, що культурно собi стояли

в черзi за цитринами.

Порозбiгалися усi як один:

вiд нього так несло смаленим -

носа було навернути нiяк.

На щастя узялося кiлька мiлiцiонерiв,

одразу вкинули його в машину

i помчали в бiк Лук“янiвки.

А черги ми таки достоялись. Аякже:

що то за святковий стiл без цитрин?

31.

Сьогоднi свято.

Спереду трамвая

вчепили шмат полотна з написом:

“Хай живе рiдна КПРС!“.

На зупинцi, обступивши вагон,

один з-перед другого

люди пхаються у дверi,

а старий чоловiк,

геть обвiшаний медалями,

лишився в кiнцi натовпу

i лаеться на чому свiт стоiть.

Вiн набрався ще зранку

I ледве тримаеться на ногах.

32.

Утрачено останнi сподiвання,

Нарештi - вiльний, вiльний, вiльний ти.

Тож приспiшись, йдучи в самовигнання:

безжально спалюй дорогi листи,

i вiршi спалюй, душу спалюй, спалюй

свiй найчистiший горнiй бiль - пали.

Тепер, упертий, безвiсти одчалюй,

бездомного озувши постоли.

Що буде завтра? Дасть бiг день i хлiба.

А що, коли не буде того дня?

Тодi вже гибiй. Отодi вже - гибiй,

Простуючи до смертi навмання.

33.

Цей корабель виготовили з людських тiл.

Геть усе: палуба, трюм, щогли

I навiть машинне вiддiлення.

Морока була з обшивкою -

особливо погано держали воду мiсця,

де попадалися людськi голови.

Коли утворювалася потужна водотеча,

дiру затикали кимось з екiпажу,

в той час як решта

шукала щасливоi пристанi

у вiдкритому морi.

34.

У Прохорiвцi - сни, мов рiки

напровеснi: об груди б“ють,

як об пороги. Думи йдуть,

неначе дзвони. I великi

тумани в головах ростуть.

У Прохорiвцi сни, мов рiки.

Так увижаеться не раз:

заснеш - не чути й третiх пiвнiв,

i сновигають тiнi дивнi -

то Максимович i Тарас

бредуть Михайловим узвозом

угору й гору - аж до хмар,

де виткався Волосожар,

де марення чумацьким возом

пускаються у Крим по сiль.

А потiм враз оступить бiль

натужну душу - й не дихнути.

Iдеш у визорену нiч,

поки зблукаеш межи рути,

вiддавшись довгiй маячнi.

У Прохорiвцi сни, мов рiки.

35.

Чоловiк пiдiйшов до меморiуму

i прочитав на ньому власне iм“я:

вiчна слава героям,

що полягли за незалежнiсть Вiтчизни.

Йому приемно й боляче.

Пiд однiею сорочкою Колима i Ташкент.

Та мешканцi мiста зiгнорували його:

хто повiрить цiй байцi?

Якщо ти й живий - тим гiрше для тебе:

вшановуем тiльки мертвих.

Весь клопiт скiнчився, коли видали довiдку:

“ Пред“явника вважати за мерця “.

36.

Я сидiв на весiллi

серед поважних молодикiв -

у того голос, наче в диякона,

той остаточно схрип вiд горiлки й спiву,

а та в котрий вже раз переконувала присутнiх,

що не така вже й дурепа,

як здаеться на перший погляд.

Я вигукував з усiма “гiрко!“

i думав про Валентина Мороза,

згадував його лоб i волосся й очi

i переконувався знову й знову,

що горiшньою частиною обличчя

вiн скидаеться на пророка.

Всi жували, пиячили, удавали з себе веселих,

I я жував, пиячив, удавав з себе веселого,

але так було гiрко на душi,

так несподiвано пронизливо гiрко,

що побачивши, як дружина моргае

менi “ ходiм “,

з полегкiстю вiдiтхнув

i схопився за втечу,

як потопельник за соломину.

37.

Сидимо бiля погаслого вогнища,

перетрушуемо в долонях попiл,

розтираемо витухлi геть вуглини:

а що як зажеврiе раптом жар?

Тут темно i темно там i ще далi темно,

але жар нiби жеврiе.

Ось вiн ! задумано каже друг,

очi його туманiють страхом.

Бачу, вiдказую скорбно друговi,

придивляючись до нiчних свiтлячкiв.

Сидимо бiля погаслого вогнища -

столiття, друге, трете,

жар не стухае, не гасне.

Такщо друг, коли невiра його нестерпна,

називае купину вiчним вогнем

i просить сiрника,

щоб запалити цигарку.

38.

То все не так. Бо ти не ти,

I не живий. А тiльки згадка

минулих лiт. Черед мости

вiкiв блага маленька кладка.

А небо корчиться в тобi

своiм надсадним загасанням,

яке ти тiльки звеш стражданням.

Цi роки, збавленi в ганьбi, -

то так судилося . . .

————-

39.

Спочатку вони вбивали людину,

потiм вбитого оживляли.

Реанiмацiею займалися

в косметичних кабiнетах

(малярi - замiсть лiкарiв).

Справi оживлення

вiддавали життя

цiлi династii майстрiв пензля.

Зате й вiдрiзнити живого вiд мертвого

було неможливо.

40.

Вечiрнiй сон. I спогади. I дощ

колише свiт розпуклого ясмину.

Бездомний вiтер. Спи, маленький сину,

спи, сину мiй маленький, коли хоч.

Немае мами нашоi давно -

вертала, поспiшала, забарилась.

Надворi дощ i лле як iз барила.

Заснеш - i чуеш: торготить вiкно.

Здаеться, хтось пiдiйде до дверей,

проситиме негоду переждати.

Ти ж, синку, спи i не питай про матiр,

I бiльше не загадуй наперед,

бо не стоiть хвилина на хвилинi,

хвилина на хвилинi не стоiть.

Нехай тобi бодай у сновидiннi

появиться очiкувана мить.

41.

Цей бiль - як алкоголь агонiй,

як вимерзлий до хрусту жаль.

Передруковуйте прокльони

i переписуйте печаль.

Давно забуто, що е жити

I що е свiт i що е ти.

У власне тiло увiйти

дано лише несамовитим.

А ти ще довго сатанiй,

ще довго сатанiй, допоки

помреш, вiдчувши власнi кроки

на сивiй головi своiй.

42.

Тагiл. Зима. Шiстдесят перший рiк.

I я солдат, що пiсля всiх скорочень

попав сюди - докантувати строку,

одержав за зразкове военробство

(були солдатськi жарти - военраб)

увiльнення.

Напевне, цiлий рiк

проживши мiж болiт, ялин, казарм,

до мiста не показуючи носа,

я звикнув пити був (замiсть горiлки -

трiйний одеколон). Онучi прати

хоч раз на мiсяць. Згадувать дiвчат,

що буцiмто в життi одним i снили,

аби менi вiддати свiй вiнок.

Пускати в дiло свiй солдатський пасок,

розповiдать солонi анекдоти.

Навчився сачкувати так майстерно,

немов солдат, що добувае строк.

Отож - Тагiл. Не пам“ятаю - парк

чи сквер мiський зiбрав великий натовп

щасливих гаволовiв: школярi,

студенти, металурги, кагебiсти,

наш брат солдат, старi пенсiонери -

дивилися на виставку собак.

I то було видовище, скажу вам:

орденоноснi пси - могутнi груди,

обвiшанi медалями, а морди -

пихатi, як в заслужених митцiв

чи лаврейованих мiлiцйонерiв -

подзенькуючи бляшками, проходять,

зневагою вшановуючи натовп,

а бiля них, тримаючи побожно

ланцюг, - щасливi власники собак.

О мить блаженства - i людей i псiв!

Однi - щасливi ницiстю своею

i пpиналежнiстю чотиpиногим

так низько хиляться благочестиво

пеpед Н i ч и м, що зветься зокiл.

А дpугi - на хpебтах своiх довгастих

несуть такий тягаp своеi слави,

аж закипае вiд обpази кpов

в собачiм сеpцi: ось воно, мовляв

мистецтво для безpогих. Гнiт тяжкий

зумисних демокpатiй. П е p е д к и м

демонстpуватимем ясновельможнiсть

своiх заслуг i подвигiв? Кого

вщасливлювати власною явою?

К о м у показувати псову мiць,

деpжавну гоpдовитiсть i незламнiсть?

Я був у натовпi. Я був н i к и м.

Я соpом вiдчував за власну ницiсть,

за военpабство. I безмipний жаль

виповнював мою голодну душу,

що я не пес. Оpденоносний пес.

43.

У цьому полi, синьому, як льон,

де тiльки ти i нi душi навколо,

уздрiв i скляк: блукало в тому полi

сто тiней. В полi, синьому, як льон.

А в цьому полi синьому, як льон,

судилося тобi самому бути,

аби спiзнати долi, як покути,

у цьому полi синьому, як льон.

Сто чорних тiней довжаться, ростуть

I вже, як лiс сосновоi малечi,

устрiч рушають. Вдатися до втечi?

Стежину власну, нiби дрiт, згорнуть?

Нi. Вистояти. Вистояти. Нi -

стояти. Тiльки тут. У цьому полi,

що наче льон. I власноi неволi

спiзнати тут, на рiднiй чужинi.

У цьому полi, синьому, як льон,

супроти тебе - сто тебе супроти.

I кожен супротивник - у скорботi.

I кожен супротивник, заборон

не знаючи, вергатиме прокльон,

твоею самотою обгорiлий.

Здичавiв дух i не впiзнае тiла

у цьому полi синьому, як льон.

44.

— Громадяни, дотримуйтесь тишi,

вимагають чотири щити навколо високоi вежi,

де великими лiтерами зазначено

“Всесоюзний науково-дослiдний центр

по аклiматизацii картоплi на Марсi“.

— Колись вона була дешевша за сiрники,

патетично вигукуе високий дiдусь,

гладячи рукою кота,

що визирае з-пiд пальта,

яке бувало в бувальцях.

— Ви бачили, в них нiколи не гасне свiтло,

пiдносить догори пальця

облисiлий пенсiонер у пенсне

(тiльки тепер вiн вiдриваеится вiд фолiанту).

— Да-да, докидае лiтнiй чоловiк

у пожмаканiм костюмi,

i важко второпати, про що вiн думае.

— Героiчна, подиву гiдна робота,

компетентно протягуе людина в штатському,

при цьому вiн владно обдивляе численний гурт,

що зiбрався перед брамою,

i жде, коли ж, нарештi,

можна буде пекти картоплю на вулицях.

— Ось де повчитися, як треба служити

народовi,

мрiйливо виспiвуе бiлява дiвчина,

для якоi любов до народу

означае тiльки плотську любов.

З виразом облич як на сповiдi

люди побожно прислухаються

до врочистого гамору за муром.

Pаптом звiдти долинае хтивий

дiвочий веpеск.

Високий дiдуган витягуе суху шию,

вуха його нашоpошенi як у зайця.

Iнтелигент, втупившись у читання,

мало не носом водить по стоpiнках.

Знiяковiлий чоловiк у пожмаканiм костюмi

починае стаpанно пpигладжувати pуками

пасмуги на лацканах.

Людина у штатському вiдходить у тiнь

i там, нiби свiчки, запалюе очi:

спочатку починае жевpiти одне, потiм дpуге.

Бiлява дiвчина стае схожою на весталку.

Натовпом ходить оpганiзований кашель,

настiльки стpашний , що обличчя деяких

скидаються на синi баклажани.

Дiвочi веpески не вщухають.

Вони pостуть i pостуть,

починаеться дика оpгiя,

тлустi муpи заходяться смiхом,

що збiгае iз них, як тiсто.

Люди нишкнуть, похиляючи голови,

нi паpи з уст.

Тимчасом на муp видиpаеться гаpна гейша

i показуе натовповi язика.

45.

Чого ти ждеш? Скажи - чого ти ждеш?

Кого ти виглядаеш з-перед свiту?

Кого ти сподiваешся зустрiти,

а най i стрiнеш - вiри не доймеш?

Тамтого свiту закуток глухий,

а в ньому жiнка, здумана зiгзиця,

шепоче спрагло: боже 6 най святиться,

о най святиться край проклятий мiй.

Ще видиться: чужий далекий край

i серед степу, де горить калина -

могила. Там ридае Украiна

над головою сина: прощавай.

I плачуть там, видушуючи з себе

сльозу навмисну, двое ворогiв,

радiючи, що син той не любив

нi Украiни, нi землi, нi неба.

I всуе хилиться висока тiнь

чужого болю. Пустинь Украiни

безмежнiшае в цьому голосiннi,

аж перемерзла луниться глибiнь

опiвнiчна.

Кого ж ти, демон зла,

кленеш, кленеш, кленеш i проклинаеш?

Кого з самого себе викликаеш?

Свою недолю? Грудочку тепла

пiд попелом столiть? Кого ж ти ждеш?

Невже сподiешся колись дожити,

щоб мовити чеканню: Все. Ми квити.

Ти забираеш, буцiмто даеш.

46.

Вдасться чи нi

сього разу повернутись додому?

Вдасться чи нi?

Cтарий терикон шахти 10 - бiс,

де ти в дитинствi збирав вугiлля,

обрiс чотирма новими.

I де з них твiй давнiй - не збагнеш.

Вулицею здибають тебе

незнайомi люди.

Двое старих,

чий син десять лiт тому

загинув в авiацiйнiй катастрофi,

колишуть немовля.

Давнi стежки переорано,

дороги дитинства

засадженi кукурудзою.

I навiть мама

з недовiрою позирае на тебе -

це ти чи нi?

Йде середина лiта.

Якраз над нашим городом,

над яблунями, обприсканими хлорофосом,

над карликовим вишником,

висадженим пару лiт тому

над твоею осамотiлою головою.

Йде середина лiта.

Зрiдка дощить високе серпневе небо,

гавкають собаки по дворищах

i крайня зоря над самим небосхилом

надсадно продираеться крiзь вiття дерев.

Йде середина лiта.

I видиться тобi потемнiлий став,

степ , охололий вiд птаства

i збирачiв овочу,

видиться вечiр,

заволочений хмарами,

видиться хатка - без вiкон i без дверей.

Йде середина лiта.

47. Марко Безсмертний

Напередоднi всенародного свята

покинувши могилу ,

Марко виграбався на свiт ,

розрiвняв землю ,

щоб нiхто не помiтив утечi ,

зайшов до найближчого райкому партii ,

вбрався в службовий одяг

/йому попалися червонi сап“янцi ,

синi шаровари з червоним поясом

i сорочка з вишиваною манiшкою

на всi груди/.

Треба було чимось прикрити

свою голомозу голову,

але не було нiчого пiдхожого,

довелося задовольнитися

шапкою з молодого оленя.

Тепер можна й вiдзначити

десятилiтнiй ювiлей своеi смертi.

I Марко, махнувши рукою,

вирiшив проциндрити

частину заощаджених за десять рокiв

партiйних внескiв:

у гастрономi купив пляшку Московськоi,

банку кiльки в томатному соусi,

головку цибулi

i пiвбуханки житнього хлiба.

Спорядивши сiтку,

вiн повернувся на цвинтар,

випив, закусив

i блаженно полежавши горiлиць

подався на урочистостi

Свiт вiдзначав 100-лiтнiй ювiлей

Володимира Iллiча Ленiна.

48.

Раз на тиждень

Вони викопуються з землi,

з нiрки, сизоi од самотностi,

i збираються разом.

Кожен крiт уявляе себе людиною,

забуваючи, що вiн крiт,

але забувши, який вiн крiт,

йому важко уявити себе людиною.

I тодi вони силують себе,

щоб пригадати небо над головою,

уявляють свiтаннi кольори

нiч вечiр дощовi хмари

поки стае важко й помiтити

що неба небо

розточене по нiрках

сховалось пiд землею

iхня натура

стае кожному за найбiльший тягар

важчий за землю

що провисла над головою

важчий за оскарження зниклого неба

важчий за iснування

iншими днями

вони почуваються щасливими

i тодi iх виповнюе

тьмяна радiсть

i тодi заклопотанi

I

вони забувають

що на iхнiх вiдгодованих спинах

тримаеться земна i небесна твердь

Обидвi твердi iснують уперемiш

i вони просто не помiчають жодноi

Але мученики свого щастя

кроти потребують забутого горя

мовби повiтря

це допомагае травленню

i раз на тиждень

кроти викопуються з землi.

49.

Один лиш час i мае совiсть:

тече й тече, немов Днiпро.

Не знаю, зло це чи добро -

та загадкова невiдомiсть

вже й закiнчитися спiшить .

I те - померти ачи жить -

однаковiсiнько, iй богу ж

однаково. Чи ти чи нi,

а помремо на чужинi,

шукавши отчого порогу.

50.

— Надворi дощ? - я запитав

— А так, на небi нi хмарини

I сльози на очах дружини

вiд сподiвань i вiд ослав

— А що ти, плачеш? та покинь

— Авжеж, смiюся. Довгi злиднi

в цiй подобизнi днiв невиднi.

Так розтае пiтьмою тiнь.

— Iй-богу, не збагну.

Дарма.

Усе збагнеш, коли прикрутить.

А хто вам вроду каламутить?

Хто варить воду з нас?

— Нема нiкого винного. Здаеться,

що сам господь - на всiй винi.

— Ти забiгаеш аж у днi майбутнього?

Тобi не йметься?

Надiешся на сили вiщi?

На арифметику чекань?

— На небi нi хмарини.

— Глянь -

надворi мов з вiдра перiщить.

51.

Ми сидiли за пляшкою шампанського

в тихенькому прокуреному кафе.

I вона вiдчувала себе царицею,

Афродитою, що проминувши рибалок

/ за столиками забивали козла /,

алкоголiкiв , невтомних шукачiв

великих жiночих бюстiв,

щойно зайшла в таверну,

де тiнь, i вино, i прихисток.

А коли ми вийшли

на знелюднiлий вечiрнiй берег

i я, не ждучи нагоди,

спробував ii взяти,

хвиля вiдбiгла, наче сторожовий пес,

якого чекае попереду

чорна робота.

52.

Вперiодрозгорнутогобудiвни

цтвакомунiзмунавсьомуфронтi

я вийшов уранцi за ворота -

бачу : крiзь штахетини

коза пробуе дiстати цибулю

з палiсадника

/у цибулi багато вiтамiнiв

отож ii садять замiсть квiток/.

Я вжарив по нiй цеглиною

i файно влучив, що аж - аж - аж.

Ось що менi згадалось i потiшило,

коли ввечерi я вкладався на сон.

53.

Вночi його кусали блохи,

а те,

що половина людей земноi кулi

досi ще стогне пiд гнiтом капiталiзму

не давало йому змоги

склепiти очей.

54.

День величався i пишався .

Ми ж, двое пiших пiшаниць,

упали в небо горiлиць,

а свiт, немов горiх, розпався.

I вже нi неба, нi землi -

лиш ти одна, моя надiе,

i та не жеврiе - чорнiе

в опротипiвнiчнiй iмлi.

Та дякувати богу - вдвох.

Наш день попереду - мов зараз.

Ще й солов“iв любовна пара

спiвае тьох та перетьох.

55.

— Досить кровi!, продекламував кат,

коли це нiж, загнаний менi попiд ребра,

стримiв у спинi.

А я подумав, весь скривившись од болю:

що як вiн заходиться

ще й лiкувати мене?

56.

Сто дзеркал спрямовано на мене,

в самоту мою i нiмоту .

Справдi - тут? Ти справдi - тут? Напевне,

ти таки не тут. Таки не тут .

Де ж ти е? А де ж ти е? А де ж ти?

Урвище? Залом? Ачи зигзаг?

Ось вiн, довгожданий дощ. Як з решета.

Заливае душу, всю в сльозах.

Сто твоiх конань. Твоiх народжень.

Страх як тяжко висохлим очам.

Хто еси? Живий чи мрець? Чи може,

i живий, i мрець? I сам на сам?

57.

Нацiлений у небо обелiск,

вода, як вiчнiсть, лiтепло струмуе,

старий ясмин - оцвiттям весь нiмуе,

а вiддалi - нiмуе чорний лiс,

а навпiл зламаний iржавий крiс

в гранiт угрузлий - нiби розкошуе.

I тiльки мати сина вже не чуе,

вже бiль ii старечий спопеливсь.

Вона сама. Вона слiпа - свiчадом

осiннього промерзлого ставка.

I висхла вижовкла ii рука

ще образи обмацуе нерадо.

Бо де там син? Де бог? Нема обох.

I смерть обсiла пустку, наче льох.

58.

Я блукав мiстом своеi юностi,

марно вiдшукуючи в нових кварталах

вчорашнi споруди, сквери, стежки,

знайому лiпку на фронтонах будинкiв -

географiя втрачена.

Мiсто покращало й виросло,

з“явились новi бульвари, готелi, вулицi,

пам“ятники, стадiони, дерева,

тiльки жодного знайомого обличчя в натовпi,

жодного обличчя,

котре б нагадало тобi

згублену молодiсть.

Сподiвався зустрiти бодай себе

отут, де струменiе фонтан,

лямований штучним мармуром.

Марно.

Нема.

Пропалий безвiстi.

Знялися в небо легкi висотнi будинки,

а ти бiля них - маленький-маленькйй.

Не розгледiти самому,

не те що зустрiчним.

Зупинивши таксi,

якийсь шофер пiдiйшов до фонтана,

що оприскував незнайому гiнку топольку,

вимив руки,

потiм витягши носовичка,

старанно витер долонi,

сiв за стерно й помчав,

знявши легеньку куряву.

Дивлячись йому вслiд,

я вперше збагнув: життя - не вдалося.

59.

В менi уже народжуеться бог,

i напiвпам“ятний, напiвзабутий,

немов i не в менi, а скраю смертi,

куди живому зась - мiй внук i прадiд -

пережидае, заки я помру .

Я з ним удвох живу. Удвох iсную,

коли нiкого. I гримить бiда,

мов канонада. Вiн опорятунок,

я ж бiлоусто мовлю: порятуй,

мiй господи. Опорятуй на мить,

а далi я, оговтаний, врятую

себе самого сам. Самого - сам.

Вiн хоче поза мене вийти. Прагне

рятуючи донищити мене,

аби на протязi, на буряних вiтрах

я вийшов сам iз себе, наче шабля

виходить з пiхов. Хоче вийти геть,

щоб згасла свiчка болю. Щоби тьма

впокорення мене порятувала

iнобуттям. Iножиттям. Найменням

уже невласним: ось вiн, той загал,

яким кермуе той шалений бог,

котрий в менi волiе народитись

/а я ще тую свiчку посвiчу,

аби менi не смеркло передчасно,

просвiтлоi дороги свiчка чорна -

неначе перемога крадькома/.

60.

I поблизу - радянський сад,

будова й роздуми в марудi

про довгу чергу самозрад.

Я кочегарю в халабудi.

Ставок тьмянiе, наче нiч,

розлита й вигускла до ртутi.

Так добираються до сутi

душi? Доходять протирiч

iз розумом? Iдуть на шпиль

тремкого молодого горя?

Як вечiр душу розпросторив.

Як сяе антрацитний бiль

iз темряви. Немов вiдьмак -

не вiдведе од тебе й ока,

все стежить, стежить неборак

i припадково й ненароком.

61.

Зазираю в завтра - тьма i тьмуща

тьма. I тьмуща тьма. I тьмуща тьма.

Тiльки чорна водь. I чорна пуща.

А твого Святошина - нема.

Нi сестри, нi матерi, нi батька.

Нi дружини. Синку, озовись.

Понiмiли друзi. Чорна гатка

в темiнi. Пiтьмою - хоч залийсь.

Лиш тремтить, як вiра в спроневiрi,

копiйчана свiчка на столi

та шугають люто по квартирi,

нiби кажани, твоi жалi.

Шурхоти i шепоти i щеми

то твого спогадування днi,

хлюпотять пiд веслами триреми,

що горить в антоновiм огнi.

Все життя - неначе озирання

у минулий вiк. Через плече.

Нi страху, нi болю, нi вагання

перед смертю. А господь рече:

вiдшукай навпомац давню кладку,

походи i виспокiйся в нiм,

у забутiм вiцi. Тепла згадка

Ще придасться на судi страшнiм.

62.

Людям,

рокованим на смерть,

видали рушницi

/вволили iхне останне бажання/

I вони стали розстрiлювати

iнших рокованих на смерть,

аби примиритися

iз власною загибеллю.

4 . 1 . 71 .

63.

Дiвчина

довгошия, мов сарна,

несла яйця

у червоному фартушку

I завороженi

збентеженою

цнотливiстю,

свiтлiли

похмурi люди

люди,

даючи iй

дорогу.

18 . 2 . 71 .

64.

Три скелети сидять за кавою

I провадять про фiлософiю Нiцше

до них присiдае рудава бестiя

i починае з одного кпити

що той недоладно грае

справжню людину.

25 . 2 .

65.

З бiлоi потойбiчностi

виринуло чорне сонце

25 . 2 .

66.

Вмiння бути цинiком

даеться i без зусиль

Бути людиною -

дертися по вертикальнiй стiнi

Сiзiфова робота

звичайне глупство

Кому то вдавалося -

дертися по вертикальнiй стiнi

25 . 2 .

67. Еволюцiя поета

Генiальний поет

роздвоiвся /на себе i страх!/

пiвпоета роздвоiлося

/на чвертьпоета i страх!/

Чвертьпоета роздвоiлося

/на осьмуху i страх/

Осьмуха поета роздвоiлася

/на понюху i страх/

Тепер, коли вiн проходив вулицею,

над головою його

висiв бiлий димок

а переляканi зустрiчнi

шанобливо вступали йому дорогу

25 . 2 . 71 .

68. П е р е в и х о в а н н я

Пан - отця

обернули

на войовничого атеiста

Спочатку вiн опирався:

як це пройти

до самого краю свого тiла

аби увiйти в антисебе?

Все одно, що бути

розстрiляним

Та з часом таки призвичаiвся

Замiсть звичайного хреста

тепер вiн носив хрест

iх впаяними по краях

гривениками

найостаннiшоi чеканки

перевихований

чувся щасливим

вiн легко мирився

з единим клопотом:

найостаннiше

було нескiнченним.

25 . 2 . 71 .

69. В и х о в а н н я

Подолай себе, грiшнику,

Правили вихователi,

Шмагаючи йому спину

канчуками

I бiдолашний не витримав

добре натужився

i посунувся з себе

поминаючи грiшну плоть

Вiдбiгши на кiлькадесят метрiв,

iще чуючи ляскання батогiв,

вiн украй розгубився:

куди йому бiгти -

уперед чи назад

Повертати йому зовсiм не кортiло, але залишатися

без шкiри не вабило теж

Можеш бiгати навколо своеi шкiри

як дикун коло забитого ведме -

дя i справляти ритуальний танок

своеi подоланостi

Нещасний був у захватi:

йому таки дозволили iснувати в собi

хоч i на вiдстанi.