Всі публікації щодо:
Фольклор
Казки
Зимівля звірів
В одного ледачого й злого хазяїна був Віл. Роботящий Віл був. Багато роботи всякої робив, — а Вола за все це в холодній повітці держали й харчі погані давали йому.
Прийшла зима лютая: стужа, холод, голод.
— Покину я хазяїна, піду світ за очі... Гірше не буде. І покинув він хазяїна.
Йде віл, іде, а назустріч йому — Баран.
— Куди, Баране, йдеш? — питає Віл.
— Від зими лютої тікаю, літа красного шукаю, — каже йому Баран.
— Ходім зо мною — веселіше буде.
От і пішли вони вдвох. Ідуть вони, йдуть, а назустріч їм Свиня снігом бреде, рохкає.
— Куди, капловуха, йдеш? — питає Віл.
— Від зими лютої тікаю, літа красного шукаю, — одказує Свиня.
— Ходім з нами — веселіше буде.
Всі гуртом далі йдуть, а назустріч їм — Гусак.
Іде Гусак, з боку на бік перевалюється, сам до себе говорить.
— Куди, Гусаче, йдеш? — питає віл.
— Від зими лютої тікаю, літа красного шукаю, — одказує Гусак.
— Ну, ходім з нами — веселіше буде.
От і Гусак пішов з ними.
Ідуть вони, йдуть, а назустріч їм — Півник-співунець, червоний гребінець, поважно так ступає, „ку-ку-рі-ку” своє виспівує.
— Куди, Півнику, йдеш?
— Від зими лютої тікаю, літа красного шукаю! — одказує Півник-співунець.
— Ходім з нами — веселіше буде. — Ідуть вони всі вкупі. Вечоріє, а мороз розлютувався, аж кусає. Віл і каже: — Давайте, друзі, хату шукати.
— Мені тая хата не потрібна: в мене кожух теплий, — Баран каже.
— І я морозу не боюся, — Свиня каже, — я в землю зариюся.
— А нас пух буде гріти, — кажуть Гусак з Півнем.
Довелося одному Волові йти. Бродив він, блудив у лісі, аж раптом дивиться — стоїть в гущавині хатина, а коло неї ще й стіжок сіна. Зажив тоді собі Віл приспівуючи: в теплі, в добрі — їжа Волові смачна й хатина тепла.
А то раз вранці, на світанку, чує Віл — хтось стукає. Відчинив він двері, а коло дверей стоїть Баран, змерз, аж тіло труситься. — Пусти, брате, погрітися.
— А ти ж казав, що в тебе кожух теплий... Не пущу!
— А коли не пустиш — я рогами колоду в стіні виверну, однаково не поможеться тобі: змерзнеш тоді. — Подумав Віл, подумав, та й пустив Барана.
А пізніше трохи й Свиня придибала до вола.
— Пусти, брате, погрітися.
— Ні, не пущу. Ти в землю зариєшся та й так перезимуєш.
— А як не пустиш, то я рилом всі шули* твоєї хатини підрию. А жити тоді в хатині, ясно, не можна буде.
Що його вдієш? Жаль Волові хатини — пустив він і Свиню. Минуло небагато часу — плентаються до Вола, мов ті старці, Гусак з Півнем:
— Пусти, братику, погрітися.
— Не пущу. Вас пух гріє.
— А як не пустиш, — каже Гусак, — я увесь мох в стінах твоєї хати повищипую.
— А я, — каже Півень, — всю стелю на горищі згребу ногами. Не жити тобі в хатині: змерзнеш.
Що його робити Волові? Пустив він до хатини й Гусака з Півнем.
Стали тоді жити вони всі вкупі.
Бігла собі, поживи шукаючи, повз хатину Лисиця. Чує — Півень пісні виспівує. Забажалося Лисичці півнячого м’ясця посмакувати, та як його дістати? Пішла тоді Лисиця на хитрощі, побігла до Ведмедя й до Вовка, та й каже їм:
— Знайшла я вам, друзі мої дорогі, славну поживу: тобі, Ведмедю, — ситого Бугая, тобі, Вовче, — хорошого Барана, а собі — доброго Півня.
— Гаразд, кумасю, — одказують Ведмідь з Вовком, — ми твоєї послуги ніколи не забудемо.
Повела Лисиця звірів до хатини. Ведмідь тоді й каже Вовкові:
— Ти йди вперед.
А Вовк одказує йому:
— Ні, ти, Ведмедю, більшу силу за мене маєш, тобі треба йти вперед.
— Ну, гаразд, — погодився Ведмідь.
Подивився Віл у вікно й побачив: до хатини звірі йдуть... Перелякався Баран, перелякалася Свиня, перелякалися Гусак з Півнем.
Що його робити?
А Віл тоді й каже:
— Не бійтеся, друзі, нічого. Живемо ми з вами тепер добре, не голодні, й тепло нам. А все це тому, що живемо ми в дружбі великій, один одному допомагаємо, з біди дружка дружку виручаємо. Давайте ж і зараз спільно, як друзі, бити наших ворогів.
— Згода, погоджуємося, — загукали всі.
Сказали — зробили.
Тільки-но Ведмідь підійшов до дверей, а Віл, Баран, Свиня й Гусак як вискочать з хатини... Не встиг Ведмідь і на задні лапи сп’ястися, як Віл придавив його до стіни рогами, а Баран на всю силу, з розгону, почав бити його своїм лобом. Свиня, часу не гаючи, розпочала шматувати Ведмедя своїми іклами, а Гусак теж задніх не пасе, товариство підтримує: щипає Ведмедя своїм міцним дзьобом.
Півень вилетів на двері та на всю силу як загорлає: „Ку-ку-рі-ку!”
Вовкові здалося, що Півень кричить: „За-рі-жу-у-у!” Перелякався Вовк та й кинувся тікати. А Лисичка ще раніш за Вовка втекла.
Насилу-насилу Ведмідь вирвався — доброї прочуханки дали дружні звірі.
А Віл, Баран, Свиня й Гусак з Півнем стали знову спокійно жити та поживати в хатині.
* Ш у л а (діал.) — стовп.