Всі публікації щодо:
Тесленко Олександр

В моєму серці немає зла

Мідний дзвін на вхідних дверях басовито бовкнув. Раз, потім удруге. Худорлявий, середніх років чоловік сидів у м'якому рожевому кріслі готельного номера і якось упокорено споглядав з висоти панораму зимового міста. Дзвін калатнув утретє, і чоловік голосно гукнув:

— Заходьте! Відчинено!

Він дивився у вікно, аж доки почув позад себе хрипкий і чомусь схвильований голос:

— Добрий день. Ви — Самійло Борунь? Я не помилився?

— Так,— одповів чоловік і повернув до незнайомця довгасте зморшкувате обличчя.— Я Самійло Борунь.

— Пробачте. Я — журналіст. Я просив би вашого дозволу на коротку розмову,— він дістав з кишені фонозаписник, але не поспішав сідати й не роздягався: на плечах його брунатної шкіряної куртки і на волохатій шапці, котру він тримав у руці, лежав сніг.

— Сідайте. Що привело вас саме до мене?

Журналіст квапно роздягнувся.

— Ви сьогодні прилетіли з Інкани на запрошення Земної Ради?

— Так, на урочисту церемонію десятої річниці...

Запанувала довга мовчанка.

Журналіст марно шукав слова і раптом сказав:

— Зима,— і подивився у вікно. Чоловік у тон йому продовжив:

— Зима, та снігу зараз менше, ніж того року... Я знову на Землі...

Видавалося, Самійла Боруня цілком задовольняла розмова про сніг, про погоду, він жодним словом чи рухом не виказував цікавості. Він дивився на високі будинки, що біліли за вікном, на темну смужку лісу, на те, як струменить магістраллю рухлива маса гелікомобілів.

— Розкажіть, будь ласка, про ті події! — мовив нарешті журналіст.— Розумієте?

— Я не письменник і поганий оповідач.

— Будь ласка, пригадайте все, розкажіть, це дуже важливо для мене...

— Важливо для вас особисто? Пробачте, незнаю вашого імені,— на обличчі Боруня майнула цікавість.— Мені справді часом хотілося написати книгу. Я ні на хвилину не забував тих днів. А ось тепер усе пригадується надзвичай гостро.

— Розповідайте, прошу вас,— схвильовано сказав журналіст, поклавши на коліна увімкнений фонозаписник.

— Розповідати?

— Так, усе з самого початку.

— Десять років тому наш трансангуляр спеціального призначення зробив посадку в північноамериканському космоцентрі,— Самійло Бо-рунь на хвилину замовк. Журналіст тим часом напруженим поглядом заохочував його до розповіді.

— Нам не дозволили посадку на території Європи, хоча звідти рукою подати до Нойвіда. Нам дарували ще одну годину й сімнадцять хвилин, аби ми вже на Землі все зважили й збагнули глибину нашої відповідальності... Вам цікаво? Я поганий оповідач. Я просто робітник...

— Розповідайте.

— У космоцентрі нас зустрів голова Земної Ради Іван Моревіль. Він помітно хвилювався, але був дуже стриманий. Його хвилювання передалося й нам. Сказав: „Хлопці, сподіваюся, ви розумієте, чому Земля викликала саме вас...“ Наша бригада спеціального призначення вважалася найкращою. Цієї слави зажили після робіт у 142-му штучному зоряному метакаскаді астероїдного поясу. Але кожен розумів: то все іграшки порівняно з тим, що нас чекає на Землі. „Хлопці, шість мільйонів населення Нойвіда евакуйовано ще вчора. Ми розуміємо, що на разі вашої помилки чи просто якоїсь фатальності треба говорити про евакуацію всіх землян, та в нас немає ні часу, ні потрібної кількості кораблів... А на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи... Тож кожної хвилини може трапитись...“— так сказав Моревіль. Ми пішли з ним до червоного овоїдного гелікомобіля. Я тоді вперше бачив Землю. Я народився на орбітоні „Земля-8“, мої батьки і зараз працюють там... Того дня кожен із нас вперше побачив сніг. Не просто замерзлі краплі води, не вкриті памороззю тенета арматури, а справжній сніг, що повільно кружляв у небі, як у кінофільмах. Лапаті сніжини падали на наші плечі, на наші когерати, перекинуті через плече, і довго не танули. А одна на вилозі мого комбінезона виблискувала кілька хвилин ще й в салоні гелікомобіля, вона була прекрасна, як споруда сучасного орбітона, коли дивитися на нього здалеку. Але, врешті, розтанула...

— Ви поет,— мовив журналіст.

— Облиште... До речі, як вас звати?

— Даруйте, я хотів би назватися згодом,— сказав журналіст, підсилюючи цими словами таємничість свого приходу.— Розповідайте, будь ласка...

— Добре... Моревіль провів нас аж до станції пневматичного трансатлантичного зв'язку. „Одна година і сімнадцять хвилин, хлопці, аби ви зрозуміли...“— почав Моревіль, але біокібер Гайвір раптом перебив його: „Ми все розуміємо. Даремно не дозволили посадку в Європі. Час такий дорогий. А ми все розуміємо. І ніщо нас не відстрашить. Не зупинить. Ми ж любимо Землю: Ця любов закладена ще на першому конвейєрі...“ Пам'ятаю, він раптом замовк, поглянув на інших, а потім упевнено продовжив: „Так, вона закладена у кожному із нас“. Моревіль тоді втомлено усміхнувся, його тонкі губи затремтіли — так посміхаються злякані діти, безневинно і сторожко. „Спасибі, хлопці. Там, у Європі, вас зустрінуть. Другий день ідуть роботи. Земля чекає вашої допомоги“. І ми поїхали. Пасажирська пневмокапсула була порожня. Спершу подумалось, що то особисто для нас виділили величезний салон, але раптом я збагнув: хто ж зараз може їхати до Європи, окрім таких, як ми? З кожною хвилиною ми відчували, як щось огортає пеленою свідомість, наші посмішки ставали дедалі напруженішими, як посмішка Моревіля, а обличчя перетворювались на театральні гумові маски. Ми ніби потрапляли в якесь потужне поле, заплутувались в його силових лініях, і я добре розумів, що та пелена, те невидиме павутиння — СТРАХ. Він наближався до нас, або ми наближалися до нього. Мені тоді було тридцять шість. Уперше в житті я кожною клітиною свого єства відчував, що таке страх. Ні, це не хвилювання, не усвідомлення небезпеки і навіть не той стан заціпеніння, тілесного та духовного, коли сам собі нагадуєш крижану поставу. Це якесь раптове, болісне, подібне до вибуху усвідомлення фатальної матеріальності світу, матеріальності народжень і фіналів. А за тьмяно-прозорими стінами салону на арках підземного тунелю миготіли видовжені у тонкі волокна сигнальні ліхтарі. За ту годину і сімнадцять хвилин кожен із нас справді збагнув глибинний сенс слів простих, мов часописне повідомлення — в Європі під містом Нойвід на глибині двох кілометрів під час прокладання додаткової транспортної пневмомагістралі виявлено велетенські запаси древньої нуклонної зброї, на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи, другий день ведуться роботи по знешкодженню. Сьогодні всі ці події — історія. Я зараз уже знаю і найменші подробиці, котрих тоді ніхто із нас не знав, хоч ми й були учасниками тих подій... Ловлю себе на думці, що згадую книгу Олександра Буркуна „Земля, народжена вдруге“. Ви читали?

— Так,— мовив журналіст.

— Книга загалом про нас, і я тепер, мабуть, не зможу сказати жодного слова, не додам жодної нової деталі до створених письменником образів, до опису нашої роботи. Хоч там і багато вигаданого. Але я можу погодитися, що все було саме так. Я просто не міг тоді запам'ятати, що в Авеніра Горлача, ми з ним сиділи поруч в салоні пневмокапсули, на правому плечі був пошкоджений комбінезон, і Авенір уважно роздивлявся довгасту дірку, силкуючись пригадати, де саме він подер костюм. Бернард Болл, можливо, і справді всю дорогу мугикав дитячу пісеньку про сороку, а Аскольд Зимнич сидів нерухомо із заплющеними очима, ніби дрімав, лиш руки судомно стискали когерат. Будимир Глей кожної хвилини рвучко зводив погляд на стінний годинник і якось байдуже повторював: „Уже скоро приїдемо“, а Вацлав Манчарський запропонував випити кожному по ковтку боро із його похідної фляги, і ніхто не відмовився, біокібер Доброслав усю дорогу перевіряв справність свого когерата, кілька разів повторив голосно: „Незбагненно, як вони могли, мислячі, вбивати мислячих?“

— Так, справді...— вихопилось у журналіста.

— Що справді?

— Не зважайте,— мовив вибачливо.— Не зважайте на мене, будь ласка. Розповідайте.

— Рудий хлопчина у блискучому захисному костюмі з шоломом в лівій руці зустрів нас на третій європейській колекторній станції лиш одним словом: „Ходімте!“ Потім по короткій паузі додав: „Ходімте швидше!“ Біля пластиконових біксів з костюмами радіаційного захисту він нетерпляче чекав, доки ми всі перевдягнемось. Його руки тоді тремтіли, обличчя ж, кругловиде і ще таке дитяче, було навдивовижу спокійне. Відгалуженням основного тунелю ми пішли за ним. Скоро побачили в кінці кам'яного коридора людей, їхні постаті, освітлені потужними прожекторами, кидали химерні видовжені тіні на стіни підземної зали, яку вирили променями стаціонарних когератів навколо велетенських контейнерів, що громадились посередині. Вони були страхітливо буденні й скидалися на продуктові блоки сільськогосподарської фірми „Гуллівер“. „Ось вони, древні нуклонки“,— мовив рудоволосий, його голос спотворювався динаміком або ж просто хвилювання насичувало його нелюдськими модуляціями. Без привітання і традиційного потиску рук до нас звернувся кремезний бородань. Під кулястим шоломом його борода також видавалася кулястою. Пригадую, він сказав: „Моє ім'я Іліан Верн. Ми третю годину чекаємо на вас. Треба все узгодити, зупинитися на котромусь із варіантів. Ми спершу вирішили законсервувати це проклятуще лайно, та на двох контейнерах пошкоджено захисні рифи. Рано чи пізно це призведе до вибуху. Значить, ці два контейнери доведеться анігілювати. Що скажете на це?“—„А відновити захисні рифи?“—сказав тоді я і сам подумав, що відновлення рифів, та ще в таких умовах, небезпечніше за анігіляцію. „Це лайно пролежало майже вісімсот років, на нього навіть дивитися треба лагідно, а мусимо ж якось до нього підступитися“,— майже крикнув тоді бородань.

Буркун писав, що в цю хвилину особисто я думав про сина та дружину, котрі залишилися на Веріані, про тридцять шість прожитих років, а ще про Землю і про її долю... Так, мабуть, я тоді думав про це... Руки тремтіли, а ноги виповнювались ватою, не хотіли мене тримати. Я зголосився першим почати анігіляцію одного з контейнерів. Довго я порався біля свого когерата на розсувних триногах. Мене ніхто не підганяв, хоч кожен розумів, що часу в нього мало: чутливий лічильник Бакса сухо клацав. То скидалося на цокання старих годинників, але цокав він усе частіше й частіше, ніби час прискорював свій біг. Зростав рівень радіації. Наші костюми ще рятували, та час прискорював свій плин, і небезпека кожної миті зростала. Філігранність роботи полягала в тому, що прямий когератний промінь відразу б викликав вибух... В Буркуна то описано з цікавими подробицями. Я скажу лише одне — з першим контейнером ми морочились вісім діб без хвилини перерви. Працювали по черзі, часто змінювались.

Безліч разів на зв'язок з нами виходив Іван Моревіль, питав про самопочуття, про допомогу, від імені всіх землян передавав вітання і бажав успіху... Та лічильник Бакса вже захлинався. Часом здавалося, що я відчуваю, як мене пронизує потік нейтронів. Костюми вже не рятували. Першим знепритомнів Лавро Білий, і відразу ж за ним — Лукаш Гудим. Представники медичної служби винесли їх, виринувши несподівано, ще до нашого виклику з глибини головного тунелю. Лиш тоді я зрозумів: за нами постійно стежили. Роздивившись, я помітив п'ять червоних сигнальних вогників телекаріусів, тож усі ці дні нас транслювали по Всеземній Телеінформаційній Системі...

— А чому ви відмовились від допомоги? Пам'ятаю, тоді навіть ішлося про заміну всіх бригадою біокіберів...— несміливо перебив його журналіст.

— Так, коли знепритомніли Лавро Білий та Лукаш Гудим, Іван Моревіль категорично заявив, що вимагає нашої заміни. Але то було недоцільно. Та й пізно. Кожен із нас був уже як решето. До того ж ми були найкращими когератниками Сонячної системи. Біокібери не могли нас гідно замінити. Зрозумійте мене правильно. Вони молодці, вони завжди працюють з максимальною віддачею, та коли треба зробити неможливе, тоді потрібна людина. Розумієте? Людина часом витримує неможливе...

— Людина — справді велика загадка,— мовив журналіст.— Але біокібер Доброслав був з вами до останньої хвилини.

— Можливо. Я погано пам'ятаю останні дні... З другим контейнером було зовсім тяжко. Вивільнення енергії катастрофічно прискорювалось, ми самі це провокували своїм втручанням. А швидкість анігіляції ми змінити не могли. До того ж із кожним днем нас ставало все менше, дедалі більше часу доводилось перебувати під смертоносним потоком нейтронів... Останні дні я зовсім не пам'ятаю. Не можу точно назвати, коли відмовила пам'ять. Здається, то був день одинадцятий... Але я так само затято брався до когерата, як надходила черга, впевнено краяв смертоносний контейнер. Так розповідали мені потім ті, хто сидів біля телеекранів. Та я нічого не пам'ятаю,— в голосі Самійла Боруня вчувалася гордість за себе, за людину.— Кажуть, я останній вийшов після знешкодження другого контейнера...

— Так, ви були останній. Вас виніс на руках біокібер Доброслав. Ви вже не могли самі йти... З його пошкоджених вазопроводів витікала біоплазма, та він виніс вас, мов малу дитину. А ви кричали з останніх сил: „Чуєте, хлопці! Все гаразд! Земля, наша Земля!“

— Справді? Не пам'ятаю цього. І ніхто мені не розповів.

— Останні години жоден з телекаріусів не працював. Вони були пошкоджені нейтронним потоком. Тож телеінформатори на Землі мовчали... А лікар, що відправляв вас і Доброслава на поверхню, був такий схвильований... Тому про це ніхто і не знає. Та й хіба це так важливо? А ви справді не пам'ятаєте?

Самійло Борунь голосно розсміявся:

— Справді, я нічого не пам'ятаю. Ви мені не вірите?

— Колись не вірив...

— Даруйте, а звідки вам відомі ці подробиці?

— Пробачте, але я... біокібер Доброслав.

— Ви? Доброслав? — все тіло чоловіка напружилося.— І ви чекали десять років, аби сказати мені про це? Чому!? — його очі зволожніли.— Ми всі дуже змінилися,— сказав по паузі.— Чому ми з вами не зустрічалися ці роки? Позаминулої осені в „Континенталі“...

— Пробачте, я гадав, що ви не хочете мене бачити... Я не розумів чому, але так думав... Пробачте, я не вірив, що ви не пам'ятаєте...

— Як ти міг, Доброславе? — Самійло Борунь уже не стримував сліз.

Вони довго дивилися один на одного.

— Це треба бути біокібером, аби так...— крізь сльози мовив Самійло.— Ти дуже змінився.

— Та й вас важко впізнати. Але ми живемо. І я завжди казав собі: то пусте, що він не хоче мене бачити, що він забув про мене. Головне — всі ми витримали, залишилась Земля... І знаєте, в моєму серці ніколи не було зла... Я тоді витримав тільки завдяки вам...



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.