ОЛЕКСАНДР ТЕСЛЕНКО

Русуля - ОЛЕКСАНДР ТЕСЛЕНКО

Олександр Тесленко


Русуля


——————————-

Тесленко Олександр Костянтинович

Дьондюранг: Науково-фантастичні оповідання та повісті

К.: Веселка, 1987

——————————-


Мала прокинулась серед ночі і зіскочила з ліжечка. Вона шукала горщик, але, наштовхнувшись на нього в сутінках, від несподіванки заплакала:

— Бабай! — і обмочила штанці.

То змусило Русулю, старого біокібера, розплющити очі і підвестися до дитини. Вона перевдягла малу Торонку і проспівала тихо пісеньку:


А вчора нам сорока

дорогу перейшла

і з білими боками

нам зиму принесла.

А вчора нам сорока

казала про сніги,

своїм човнявим хвостиком

всі замела сліди.

А вчора нам сорока

казала про печаль.

А нам малу сороку

було зовсім не жаль.


Русуля поклала Торонку до ліжечка і сама знову намагалася заснути. Але марно. Ні Антін Курай, ні його дружина Всеслава Рута не прокинулись від плачу дитини, потомлені денними турботами.

Лікар Антін Курай захопився останні роки альпінізмом. Вчора він брав участь у Всеінканських змаганнях, що відбулися на стіні відомого хмарочоса по вулиці Соло № 567 та на риштуванні Флітського мосту. Антін Курай зайняв перше місце. Вчора він так захоплено розповідав про свою перемогу. І навіть ось зараз серед ночі він щось викрикує, стогне, просить товаришів по команді подати крювіца, аби втриматися на пласких поверхнях риштування.

Минуло вже багато робочих днів відтоді, як біокібер Русуля мусила піти на демонтаж. Відробила своє. Вона б і сама вже давно не проти цього, але ж діти. Чебер і Шафран дуже її полюбили. А минулого року Торонка з'явилася, мала щебетушка. Як тепер залишиш її? Ось прокинулась, з ліжечка зіскочила серед ночі...

В кімнаті панувала така глибока тиша, як в залі гіпноматографа. Антін Курай затих, ніби вибрався на арку Флітського мосту. І Всеслава заснула міцно. Глибока тиша збуджувала, як найголосніший окрик, як найщемкіша музика інканського радо. І Русуля підвелася з ліжка, підійшла до шафи. Вона одягла свою ультрамаринову віраску, але ще не знала навіщо. І лише, коли взула в передпокої блискучі чорні черевики, святкові черевики, то зрозуміла — вона принесе малій Торонці з Далекого Яру живу квітку. Торонка кожного разу так бентежно усміхається, як бачить живі квіти. На Інкані їх знайдеш хіба у Фіївському заповіднику. Або в Далекому Яру, куди не кожен і зайде — глибокі урвища, утворені первинним синтезом цієї штучної планети за мільйони кілометрів від Сонця в астероїдному поясі.

Русуля проминула кабіну швидкісного ліфта, неквапом пішла сходинками, їхнє помешкання було на третьому поверсі. Вона вийшла на безлюдну вулицю. Нічну вулицю. Ніщо не порушувало тиші. Хіба далекий, тільки для біокібера вловимий, рокіт Дзябранського комбінату. Срібні кулі ліхтарів зависли над магістраллю густим пунктиром.

Русуля любила ходити пішки. Можна було викликати маршрутне таксі, можна було навіть дочекатися нічного рейсового геліткорема, але до Далекого Яру лише дві години спокійного ходу. Русуля пішла, захотіла знову відчути приємне відчуття втоми. Ущелина вулиці вивела до площі Соло. А з площі треба повернути праворуч. Пройшовши сто сімдесят другою магістраллю до перехрестя з вулицею Верда, треба повернути ліворуч. А там вже поруч і Далекий Яр. Вдень, коли горить над Інканою оранжева ракета-сонце, не кожному туди вільно заходити. То заповідник. Але серед ночі, коли тільки велика зірка справжнього сонця кволо освітлює химерні контури інканських дерев, тоді ніхто не зупинить ні людину, ні кібера, хто знає стежки в Далекому Яру. Там ростуть жовті живі квіти. Вони мусили розквітнути ще позавчора. Вона знайде їх.

Проходячи повз великий магазин, що на площі Соло, Русуля пригадала, як минулого тижня за подвійне скло вітрини залетів інканський горобець, експериментальний продукт комбінату біокібернетики. Він якось втрапив туди крізь малий отвір кондиціонера. Русуля б і не знала про те, але її зупинили діти:

— Він там помре,— злякано мовив русявий хлопчина.

— Хто помре?

— Наш інканський горобець,— вигукнула дівчина з рожевими бантами.

Троє дітлахів чекали від Русулі допомоги. Хлопчак у строкатому костюмі й картузі по-дорослому розважливо сказав:

— Він там помре і буде сморід... Він же біокібернетичний, він не металевий і не пластиконовий,— хлопець дивився переможно, сподіваючись, що такі розсудливі слова не можуть не переконати.

Дітям було не зрозуміло, чому заради горобця не можна розбити магазинну вітрину. Адже горобець живий і такий красивий. Хіба його життя нічого не варте? Хай брязне на землю скло, холодні крихкі уламки, звільняючи сіре, дзвінкоголосе створіння.

Горобець залишився за склом. Сама Русуля нічим не могла зарадити, а звертатися до інших з подібним проханням видавалось наївним — заради горобця ніхто б не демонтував вітрину.

Від перехрестя з вулицею Верда повернула ліворуч. Дійшла до останнього будинку, що блимав очима вікон, мов казковий пангріль. Звідси вдень вже було видно Далекий Яр. Залишався останній підземний перехід. Жовта рука на білому трикутнику вказувала шлях до нього.

Русуля стала на шорстку доріжку ескалатора. Хвилювалася. Ось вона вирине з-під землі і побачить Далекий Яр. Нагромадження каменів, химерні живі дерева, жива трава, живий мох. То все з далекої Землі. Прижилось, їх змусили прижитися в цьому заповіднику.

Довго опускалась крутим схилом, нарешті вийшла до невеликої рівної площинки, де помітила малі голівки жовтих квітів. Зірвала лише три. Прикрасила їх широким листям папри. Поволі рушила назад.

Повертатися було важче. Русуля добре усвідомлювала свою старість, її не пригнічувало те, що доводиться часто зупинятись, аби перепочити. Вона усміхалася сама до себе. Уявляла, як зрадіє вранці мала Торонка. Квіти, мов жовтаві сонця на долоні.

Нарешті вибралась на тверде ситалове покриття. Жовта рука-вказівник показувала напрям до підземного переходу. Але чомусь з'явилося бажання перейти магістраль поверхнею.

Ніч. Тиша. На магістралі — жодної машини. Тож навіщо опускатися під землю?

І вона пішла. Урочисто тримала в лівій руці малий букетик. Люди називають ці квіти жовтим тирличем. На Землі ці квіти ростуть великими, а тут на Інкані — зовсім крихітні.

Вже доходила до середини магістралі, як раптом...

Вона здалеку помітила гелікомобіль і зрозуміла, що вони не зможуть розминутися. Все трапилось блискавично...


Коли водій побачив, що постраждав кібер, він трохи заспокоївся. Світло кулястих ліхтарів вздовж магістралі освітлювало тіло Русулі, далеко відкинене тупим носом гелікомобіля.

— В чому справа? — з кабіни долинув схвильований жіночий голос.— Як це трапилось?

— Це кібер,— сказав чоловік.

— Ти певен?

— Певен.

Чоловік бачив калюжку біоплазми, що витікала з порваних вазопроводів, понівечені тразонні головки ловили відблиски ліхтарів крізь розриви епітеліальної тканини.

Вона лежала жалюгідна, мов той інканський горобець, що минулого тижня залетів за подвійне скло вітрини.

— Ти певен, що це не людина? — крикнула жінка з машини.

— Так...— тихо проказав чоловік.— Але чому вона пішла поверхнею?

Чоловік дістав сигарету і закурив. Жінка в кабіні щось розгублено шепотіла, але він не прислухався до її слів, був просто не здатен їх чути. В ту мить світ втратив для нього реальність. Машина. Тіло кібера. Жовті квіти на ситаловому покритті магістралі. Ліхтарі. Темна ніч. Високі будинки з поодинокими освітленими вікнами. Мов зупинені кадри фільму.

Чоловік вирішив викликати машину з центрального магістрального селектора, але машина приїхала сама. Телекаріуси магістральних моніторів самі зафіксували аварійний статус.

— В чому справа? — запитав вусатий чоловік сонно. Він, певно, дрімав у своїй зонаті, коли загорілось табло тривоги.

— Вона переходила магістраль поверхнею. Я не знаю, чому вона так вчинила...

— Так, я бачу...— магістральний черговий насунув на самі очі форменого кашкета.— Ви не винні. Але чому ж вона не пішла підземним переходом?

До тіла Русулі підійшов біокібер, професійно оглянув і здивовано сказав:

— Хто ж це випустив таку стару серед ночі? Вона ж, як дитина. Це ще з першого покоління біокіберів. Коли не віддали на демонтаж, то бодай шанували б.

Вусатий чоловік офіційно мовив:

— Можете їхати. Не хвилюйтесь. Вашої вини немає. А цього старого біокібера ми зараз відвеземо на комбінат.


В цей час мала Торонка знову прокинулась серед ночі. Плакала. Але ні Антін Курай, ні його дружина не прокинулись. Ніхто не проспівав Торонці пісеньку про сороку. І вона, поплакавши, знову заснула. Антін Курай уві сні почав просити товаришів, аби подали крювіц, щоб утриматись на пласкій поверхні аркади. Врешті він затих. І Всеслава заснула міцно. В кімнаті було тихо, як у залі гіпноматографа.