Всі публікації щодо:
Тесленко Олександр

Дозвольте народитися

Русуля сиділа у м’якому кріслі біля великого екрана телеінформатора, на котрому кумедні мальовані чоловічки літали, наче великі мухи, і співали пісеньку про білого слона, що махає хоботом. Ось уже сьомий день вона нудьгувала в блакитних сутінках зали відпочинку. Вже сьомий день намагалася вона уявити свою появу на світ, вже вкотре втомлювалась від безлічі можливих варіантів. Буде поважна комісія, перевірять, як вона функціонує - медичний працівник, біокібер Русуля. Потім дадуть технічний паспорт і направлення на роботу. Цікаво, на яку роботу? В лікарню чи до якогось дослідного центру? Чи все буде якось по-іншому? Як? Губилася в догадках.

Поруч з Русулею дрімав майбутній викладач фізики. Трохи далі - майбутній консультант по науці читав якусь грубезну книгу, водив пальцем по рядках, ворушив безмовно губами. Клітоцибер, біокібер широкого призначення, усміхнено дивився на екран телеінформатора. Румеч, консультант з мистецтва, сидів у куточку біля тьмяного блакитного торшера з великим фонозаписником на колінах і складав вірші. Він сидів замислено, потім уголос читав, не зважаючи на інших (ті теж не зважали на нього).

- Під якою сосною високою... - промовив задумливо і надовго замовк, щось напружено пригадуючи. - Так, все вірно. Сосна - це вічнозелене дерево... Певне, дуже красиве... Тож


під якою сосною високою,

у якому далекому лісі

проростуть моїх рук чагарі,

старим коренем випнуться плечі?

І на денце якої криниці,

край якої дороги

силуету мого тьмяна тінь

упаде, як прощальне фото?

Де я буду?

Ким буду я завтра?

На якому із атомів?

На якій дощовій краплині

прилечу до якої хати?

І лише одне запитання

несу, ніби квітку осені:

дощі мої сліди змиють -

що ж по мені лишиться?..


Заплющив очі і знову нерухомо, задумливо сидів, складаючи наступного вірша.

Інших біокіберів Русуля майже не знала.

Здалеку долинув басовитий голос майстра Імбрикатуса. А потім ще один, незнайомий. Імбрикатус прочинив двері і зайшов до зали, але сам, і Русуля почала думати, з ким же він ішов коридором і кому голосно щось пояснював.

- Привіт, Русуля! - Майстер сів у вільне крісло поруч, дістав сигарету з великої кишені свого засмальцьованого комбінезона, що виділяв безліч запахів.

- Ви з цеху? - запитала його Русуля сторожко і навіть злякано.

- Так. - Імбрикатус зробив різкий рух, підносячи сигарету до рота, і сколихнув те море запахів, що виділяв його комбінезон. Русуля аж поморщилась від нудотного біолаку, що вже встиг вивітритися з неї самої за ті сім днів, відколи вона зійшла з конвейєра.

- Комбінат одержав нові замовлення?

- Ні, - байдуже відказав Імбрикатус, дивлячись на кумедних мальованих чоловіків на екрані.

- Чому ж ви були в цеху?

- Яка ти цікава!

- А з ким ви щойно балакали?

- З одним лікарем... Русулю, дай мені спокій. Он дивися краще, - показав поглядом на екран телеінформатора.

- А чого він приходив? - запитала Русуля, слухняно дивлячись на екран.

Імбрикатус демонстративно змовчав.

- Ви мусите відповісти.

- Я не люблю теревенити.

- Я не знаю, що це таке.

- Це значить підтримувати розмову без певної мети, аби згаяти час, - посміхнувся майстер.

- Я на таке взагалі не здатна, - образилась Русуля. - І ви це знаєте. Як ви можете чекати від мене цих... теревенів, коли самі створили нездатною на такі дії?

- Звідки я знаю, якою тебе створили?

- А хто ж знає?

- Я тебе не конструював. Я лише майстер, я знаю...

- Ви знаєте, як обшпувати смердючим біолаком, щоб аж очі виїдав, - спалахнула Русуля. - Чого приходив той лікар?

- Замовити для роботи біокібера.

- Ви прийняли його замовлення?

- Ні.

- Чому? - скрикнула Русуля. - Я створена медичним працівником. Я прагну щонайшвидше народитися, почати усвідомлену діяльність, а ви не приймаєте замовлення у лікаря, котрому потрібні кібери...

- Йому потрібна хатня робітниця і няня майбутній дитині. - Імбрикатус дихнув на Русулю димом, і вона закашлялась.

- А-а-а... То в нього приватне замовлення, - розчаровано мовила. - А наш комбінат служниць не випускає. Правда ж?

- Так. Я порадив йому звернутися до нас в архівний цех, там зможе підібрати собі ще путнього кібера, який був у вжитку. Все? Питань немає?

- Коли я дочекаюся народження?

- Звідки я знаю? Загалом комбінат забезпечив попит. Хіба якась технічна революція чи просто непередбачене замовлення.

- Для чого ж мене створили? Щоб я сиділа у цьому мороці біля екрана? Щоб я страждала? І Аманіту теж, - показала поглядом в глиб зали відпочинку, де біля колони дрімала така ж, як і вона, біокібер, медичний працівник. - Аби ми сиділи і чекали? Армілярію відправили в цех демонтажу відразу з цієї зали відпочинку! Вона тут просиділа десять років!

- Русулю, ми не винні, що за ті роки не прийшло жодного замовлення на кіберів такого вузького профілю, якою була Армілярія... Звідки ти взагалі знаєш про цю історію?

- Біокібери подейкують... - Русуля розхвилювалась. - До того ж в мені її блок корекції лімфодинаміки і ліва гемісфера центрального аналізатора... Тому кожна її думка... Все, що вона казала і лише думала, - зараз у мені. Тож я добре знаю, як ви з нею повелися.

- Ох, ця вже мені пам’ять поколінь, - зітхнув майстер. - Від вас нічого не приховаєш. - А подумки продовжив, що немає нічого доброго у використанні старих блоків пам’яті, більше клопотів. - Що ти хочеш від мене?

- Ще не знаю. Але ви можете щось зробити, аби мені не випала трагічна доля Армілярії... - відповіла і раптом попросила: - Віддайте мене цьому лікареві. Буду йому бавити дитину. Мені дуже тяжко тут, у вашій залі відпочинку. Дозвольте народитися!

Імбрикатус подивився здивовано, проте швидко підвівся і, не кажучи ні слова, підійшов до відеону в ближньому кутку зали.

- Алло! Архівний?

На екрані з’явилося сухорляве обличчя непевного віку і невизначеної статі.

- До вас приходив лікар вибрати старого кібера в служниці?

- Так, він і зараз у нас. Перебирає.

- Покличте його.

Майстер заступив екран відеону, і Русуля не побачила обличчя того лікаря, але почула голос, який їй сподобався.

- Слухаю вас.

- З вами виявила бажання працювати Русуля. Вона медичний працівник. Сподіваюсь, ви порозумієтесь.

- Пропонуєте кібера, котрий ще не функціонував? Чим зобов’язаний?

- Пусте. Дякуйте самій Русулі.

- Де і коли ми з нею зустрінемось?

- За півгодини біля центрального входу.

Імбрикатус повільно відійшов від відеону і спокійно повів Русулю в сектор технічного контролю, де формально її перевірили, бо ж ніхто не сумнівався, що новісінький сучасний кібер гуманітарного профілю впорається з такою спрощеною програмою, як хатнє господарювання.

Коли вона вийшла надвір, відразу впізнала з-поміж кількох чоловіків на тротуарі під деревами ЙОГО, свого визволителя, котрому завдячувала цією хвилиною своєї появи у яскравий, розмаїтий світ людей і машин на штучній планеті Інкана. Вона усміхнено, трохи злякано дивилася на НЬОГО і простувала по коротко стриженій траві.

- Ви чекаєте Русулю? - запитала, підійшовши.

- Так.

- Добрий день, - ледь помітно вклонилася. - Русуля - це я.

- Мене звати Вересом. Я - лікар. Скоро у нас з Рутою має народитися дитина. Ми чекаємо на вашу допомогу, Русулю.

- Так, я знаю, майстер мені все розповів. Ці дерева звуться акації? - запитала раптом.

- Так, - усміхнувся Верес. - Акації.

- Два місяці тому вони цвіли, правда? Таким запашним білим цвітом, як білим гроном, правда?

- Правда.

Русуля щасливо усміхалася, утверджуючись в правильності знань, закладених в її блоках синтез-аналізатора.

- А оті плескаті машини називаються гелікомобілями?

- Так. І ось та жовта машина серед них - моя. На ній ми поїдемо додому.

- О, це фантастично прекрасно. Я ще ніколи не їздила на гелікомобілі.

Верес розсміявся.

- А де працює ваша дружина? - запитала Русуля, трохи незграбно зачиняючи за собою дверцята.

- Вона хімік. Працює на комбінаті дитячого харчування... Тож проблем з харчуванням малого... чи малої не повинно бути.

- Нам довго їхати?

- А ти б хотіла довго?

- Так, хочу подивитися на це місто, воно зветься Дзябран, хочу багато чого побачити... Як приємно пахнуть ваші сигарети... Це запах конвалій?

- Так.

- Вас турбує серце?

- Ні.

- Чому ж тоді ви курите ці сигарети з конвалійними алкалоїдами?

- Так просто. Люблю цей запах.

- Бачите, я і про дію конвалійних сигарет знаю, - задоволена сама собою, мовила Русуля.

- Казали, ти медичний працівник, тож мусиш знати.

Русуля розсміялася:

- Останнім часом нашу конструкцію ускладнили новим мультипроектором домінанти, але пристрій виявився тендітним, часто емболізується, що зовні проявляється інформаційним провалом саме фахових, домінантних знань. Розумієте?

- Розумію.

- Але в мені ще все працює, як і належить. Все бачу, все розумію, все можу описати, відчуваю навколишнє усіма рецепторами, знаю своє місце в цьому світі, ніщо мене не лякає і не виводить з себе, з рівноваги, я відчуваю внутрішню гармонію. Це називається щастям. Правда?

Верес прочинив віконце і викинув недопалок.

- Подивись ліворуч, ми їдемо повз Центр проблем довголіття. Я тут працюю.

- О, ви працюєте у великого Бера. Нам на комбінаті про нього багато розповідали. Який ви щасливий! Ви працюєте в славетного Бера.

- А ти створена на комбінаті, який очолює не менш славетний Сфагнум! - в тон Русулі продовжив Верес. - Яка ти щаслива!

- Хочете сказати, що добре там, де нас немає? Але хіба можна порівнювати нашого Сфагнума з великим Бером?

- Котрого ти не бачила.

- Але я про нього все знаю...

- Не сперечайся, Русулю. Ось поживеш разом з нами...

- Ви хочете сказати, що закладена нам інформація вже застаріла? Люди живуть не так, як нам казали?

- Ваш Сфагнум великий вже тим, що створив таке чудо, як ти, Русулю.

- Ну, що ви, яке ж я чудо, - здивовано оглянула себе Русуля. - Все за генеральним затвердженим проектом... А що ви робите у великого Бера?

- Вивчаю тонкі механізми старіння людського серця. Така собі досить вузька тема...

- Людського серця... - зачаровано, з благоговінням у голосі повторила Русуля, а Верес посміхнувся і не став продовжувати далі.

Він дивився на її світле волосся, яке красиво спадало на груди, і не вірив, що поряд з ним не людина, а кібер. Такий красивий біокібер.

- Ви так спокійно говорите про свою роботу... - Верес спіймав у її погляді докір. - А я навіть розхвилювалася. Вивчаєте людське серце...

- Ми вже приїхали. - Верес різко загальмував і раптом побачив машину “швидкої допомоги” біля будинку, де він жив, і побачив, як до тої машини заходить його Рута і двоє в білих халатах. Не встиг зупинитися поряд, як “швидка” подалася геть. Верес знову запустив двигун на повну потужність і лиш прошепотів:

- Чому сьогодні? Адже ще зо два тижні?

Напружено вдивлявся в контури медичної машини, що майже летіла широкою магістраллю. Потім вона круто звернула ліворуч. Верес теж повернув кермо ліворуч, але на магістральному селекторі загорілось червоне, примушуючи зупинитись.

- Ви знаєте, куди вони поїхали?

- Так, знаю. Але чому сьогодні? Що ж трапилось?

- А чому б і не сьогодні? - розсміялась Русуля.

- Ах, Русулю, тобі смішно. Але ми з Рутою дуже добре пам’ятаємо той день... Ми знаємо, що сьогодні трохи зарано...

На подвір’ї було тихо, з неба світила яскрава ракета-сонце, віяв легкий вітерець, розносячи аромат квітів, що росли на клумбах. Повільно прогулювались у сквері поодинокі хворі.

Під прозорим куполом приймального покою, мов під шапинкою великого прозорого гриба, сиділа жінка чи біокібер у білім халаті.

- Пробачте... Щойно до вас...

- Чому ви хвилюєтесь? Ваша дружина зараз народжує.

- Так, я розумію. Але... я сам лікар. То, може...

- То, може, ви народите замість неї? Ваша присутність абсолютно зайва. Чекайте. Скоро повезете своє дитя додому. Ви ще пригадуватимете свою безклопітну юність.

Верес картав себе за те, що не був поряд з Рутою в такий відповідальний момент.

- А ви розкажіть мені, - тихо мовила Русуля. - І час збіжить для нас набагато швидше.

- Що тобі розказати?

- Про той день, який ви з Рутою так добре пам’ятаєте, - ніяково посміхнулася.

- А-а-а, ось ти про що!

Підійшли до клумби з червоними локсами. Сіли на лавочку.

- Ми з Рутою познайомилися давно, кілька років тому, на концерті старовинних інструментів. Нас доля посадила в залі поруч. І ми... Нам обом... Ми відразу зрозуміли...

- Що особливості ваших характерів, - продовжила Русуля, не дочекавшись, доки Верес віднайде потрібне слово, - доповнюють одна одну, є конгруентними, що повинно бути фактором спрощення стосунків із зовнішнім середовищем. І ще ви відчували сильну взаємодію ваших еманаційних полів. Одне слово, ви закохалися. Правда?

- Правда, - усміхнувся Верес. - Але ми обоє на той час вважали, що кохання - це хвороба, котрої хоч можна і не боятись, але краще уникнути профілактично.

- Ой, нам на комбінаті не казали такого про кохання... Чому ви так?.. - глянула знову з докором. - Але пробачте, я розумію, що це мене не обходить... Ну, а про той же день?

- Про той день? Ми з Рутою полетіли на Веріану, курортну планету нашого метакаскаду... І от...

Раптом з якогось вікна лікарні долинув приглушений дитячий плач.

- Це ваш хлопчик, - сказала упевнено Русуля.

- Звідки знаєш?

- Я чую. То ваш хлопчик. І я заздрю йому. Це так прекрасно - бути щойно народженим. З вікна знову долинув дитячий плач.

- То справді мій? Ти не помиляєшся, Русулю?

- Я не помиляюся. У вас хлопчик. Стандартний. З об’ємом легень за голосовим спектром близько п’ятисот. З індексом Сорка сім, що відповідає масі три тисячі двісті. Чуєте? Не хвилюйтесь. Я ж не лише служниця. Моїм аналізаторам ще можна довіряти.

Але Верес мусив сам побачити і почути свою Руту і свого сина. І тоді він заспокоїться, тоді повірить, що все гаразд.

Над широкими скляними дверима засвітилося табло з блакитних літер: “Вітаємо з новонародженим!” Зупинилися під тим привітанням і дочекалися, доки приємний, з трохи металевим відтінком голос десь згори промовив:

- Лікаря Вереса вітаємо з народженням сина. Вага три двісті. Зріст п’ятдесят. Дружина Рута почуває себе добре. Урочиста зустріч молодої мами з сином за десять хвилин.

А потім пролунала увертюра славетного Лактаріуса до “Святкової симфонії № 2341”.

- От бачите, все, як я й казала, - мовила Русуля.

А Верес схвильовано ходив біля широких скляних дверей.

- Як несподівано вийшло. З батьками не поговорив, вони б прилетіли. І з друзів нікого... Лиш ми з тобою, Русулю. Але Рута буде щаслива, що я знайшов тебе. Я думаю, ви сподобаєтесь одна одній. - Він підійшов до біокібера і погладив долонею її світле довге волосся. - Рута в мене гарна, ось побачиш. До широких скляних дверей від вхідної брами поспішав гурт людей. Троє жінок і двоє чоловіків.

- У вашої ордер на котру годину?

- Моя народжувала без ордера.

Хтось невдоволено побурчав про людську психологію, про прагнення обійти встановлену чергу. Але раптом всі притихли, бо розчинилися широкі двері.

Русуля обернулася і очам своїм не повірила. Вона побачила Аманіту.

Минуло кілька годин, як вона залишила її в блакитних сутінках зали відпочинку. І от Аманіта стоїть перед нею, вправно і красиво тримає немовля в блакитному конверті: Поруч з нею усміхнена жінка. Рута.

Русуля була страшенно здивована, але, як і годиться, підійшла спершу до Рути, злегка вклонилася:

- Добрий день. Прийміть мої щирі вітання. Я - біокібер Русуля.

Потім взяла в Аманіти дитину.

- Аманіто, як ти тут опинилась?

- Десь за півгодини по тому, як ти пішла в служниці, приїхав представник цієї клініки з терміновим замовленням. У них несподівано вийшов з ладу помічник акушера. Підвели АТФ-генератори. Його привезли на комбінат, а мене взяли взамін. Це десь за півгодини, як ти пішла в служниці. - В голосі Аманіти відчувалася деяка зверхність.

Але Русуля не образилась.

- Я ні за чим не шкодую, Аманіто. Нам випало щастя народитися. І я щаслива тим, що народилася і живу.

Верес підійшов до Рути і поцілував її. Русуля тримала на руках немовля, маленького хлопчика, котрий ще нічого не знав про світ, у який прийшов, але вже радів своїй появі. Хлопчик усміхався.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.