Всі публікації щодо:
Тесленко Олександр

Діти Ніколіана

Ще ніхто й ніколи не міг однозначно твердити, де і з чого починається коріння зла, бо воно ховається чи не в усьому, що існує, і навіть у тому, що лише збирається існувати. Воно чатує скрізь, чекає — чи десь не спіткнеться добро? Воно чекає свого часу, щоб вилитись безборонно, як річка з берегів, і повладарювати коли й не вічно, то принаймні досхочу. Кожен, хто мислить, щомиті повинен прагнути не помилятися навіть у дрібницях, бо навіть у найкращих пориваннях, у найчистіших помислах чаяться непомітні корінчики зла. Біймося не помітити їх!“

(Дьондюранг, „Коріння болю“, видавництво „Земля“, 2976 рік)


Космодослідник Віллі Джеррі майже все життя прожив одинаком. До цього його змусила робота, яку він любив і якої не зрадив. Бажання літати з'явилося в нього у далекому дитинстві й згодом не пригасало, а розгорялося дедалі дужче. Хлопчаком він утік з дому, залишивши вже немолодих батьків у містечку Тошин, і вступив до косморозвідувальної Академії, блискуче склавши всі іспити. Навчаючись, Віллі зустрічався з дівчиною Анель, вона працювала в редакції невеликої газети. Він вважав, що без неї не зможе жити, а їй видавалося, що без Віллі вона не зможе жити. „Я так люблю тебе,— казала Анель.— Я хочу літати з тобою і описувати всі твої пригоди“. Закінчивши навчання, Віллі вирушив у свій перший політ, а коли повернувся — Анель жила з „талановитим художником“. Вона зустріла його безневинною, дитинною усмішкою і поцілунками:

— О, Віллі, ти так змужнів! Але, знаєш... Я не буду літати з тобою. Я була просто дівчиськом. У мене зараз така гарна робота... І ось познайомся — мій чоловік...

Відтоді Віллі Джеррі про сім'ю більше ніколи не думав.

Проте на схилі років, передчуваючи хай ще й не швидкий, але, безумовно, невідворотний фінал, повернувшись із чергового польоту, він звернувся в Інститут генетики з проханням виростити йому сина. Потім замовив на Інканському комбінаті біокібера Бетсі й поселив її разом з малюком у місті Білозера. А сам знову літав.

Маленький хлопчик бавився різноколірними камінцями, які батько привозив з далеких планет. Завжди поруч — біокібер Бетсі, турботлива й запопадлива.

— Цей камінець твій тато привіз із Центурії, Ніколь. Ось ти виростеш...

— А коли він повернеться?

— Через три роки, Ніколь.

— А де моя мама?

— Ніколь, я не раз уже тобі розповідала: мислячі істоти з'являються на світ по-всякому — одних народжують мами, інших вирощують із клітин, третіх синтезують у бароретортах, це біокібери, ще інші монтуються як машини, це просто кібери...

— Я це все знаю, Бетсі.

— То чого ж ти запитуєш?

— Чому мене не народила мама? У нас у класі в кожного є мами... І тільки я один із клітини... Чому?

— Твій тато — космодослідник. Він весь час літає десь далеко-далеко, і якби в тебе була мама, вона б дуже сумувала за ним.

— І я за ним дуже сумую. Я не пам'ятаю татового обличчя.

— А якби в тебе була мама, ви б сумували обоє. Було б двоє сумних людей. А дорослі сумують дуже сильно, не так, як діти. Тож, мабуть, твій тато вчинив правильно.

— А навіщо я йому потрібен? Літав би собі просто так.

Бетсі сміялася:

— Ось ти виростеш і зрозумієш, що кожному приємно лишати по собі нащадка. Ти колись усе зрозумієш.

Батька Ніколіан майже не бачив. Його виховала Бетсі.

Політ на планету Едіна був останнім для Віллі Джеррі. Він помер через три місяці після повернення — упокорений життям і усвідомленням, що залишає по собі сина, розумного і беручкого до всього. На той час Ніколіан уже закінчував біофак Білозерського університету.

За кілька днів до смерті Віллі Джеррі був випадковим свідком однієї синової розмови. Ніколіан готувався до останнього іспиту, лежав на тапчані у своїй кімнаті й не виходив навіть поїсти. Голодному, казав, краще думається. Проте коли Бетсі повідомила, що прийшла його однокурсниця, рудоволоса Дюлія Логвин, зразу вибіг, мов тільки на неї й чекав.

— Ходімо? — запитала дівчина втаємничено.

— Куди? Завтра ж останній іспит...

— Ніколь, то аж завтра... Ти й так усе знаєш. Ходімо.

— Куди?

— Туди, де були вчора. До лісового озера.

— Я не піду... І взагалі все це гидко...

— Що, Ніколь?

— Усе, що було вчора... І взагалі... Якщо я колись захочу сина, я замовлю його на комбінаті, як це зробив мій батько.

— Ніколь! — спалахнула дівчина.— Ти... ти... такий сухий і жорстокий... Я тебе ненавиджу! Вчора був такий день... А тобі... Прощавай! Ми більше ніколи не побачимось!

Ніколіан повернувся до своєї кімнати і сів за стіл до книжок. Коли Віллі Джеррі зайшов до сина, той саме виписував щось з екрана великого бібліоскопа.

— Ким ти хочеш бути, Ніколь? — запитав старий Джеррі.

Син нічого не відповів, навіть не відірвав погляду від екрана.

— Вибач, я чув вашу розмову. Якщо вона справді любить тебе... Це, загалом, велике щастя, Ніколь, якщо тебе хтось по-справжньому любить. Мені видається, що ти не хочеш бути космодослідником. Чи не так, сину?

— Не знаю... Але я не люблю дівчат. Я вчора зрозумів — це не для мене.

Старий Віллі стримав усмішку і серйозно мовив:

— Дивись, Ніколь, тобі жити... Я не буду приховувати, що мене тішить твоя вдача. Я впізнаю себе...

— Ще б не впізнати,— кинув Ніколіан, і в його голосі батькові вчувся якийсь тамований біль.

— Нічим не легковаж у житті, Ніколь. Відмовитись від будь-чого дуже легко, а повернути його часто буває неможливо. Тож будь мудрим. Я хочу, аби тобі жилось краще, ніж мені...

— Хіба ти був не щасливим? — запитав Ніколіан з подивом і прихованою іронією водночас.

Старий Джеррі сумно посміхнувся:

— Я хочу, щоб ти був ще щасливішим.

Батько підійшов до поличок над синовим робочим столом і, думаючи про щось своє, роздивлявся, вже вкотре після свого повернення на Землю, химерні фігурки, виліплені Ніколіаном. Безліч чудернацьких людських подоб товпилось за склом, усі однакові в своїй потворності і водночас усі різні.

Колись Бетсі хотіла викинути ці дитячі забавки, які тільки місце займають, проте Ніколь заборонив їй навіть підходити до фігурок.

— Це мої діти! — сказав не по-дитячому серйозно.

Батько взяв до рук одну з фігурок. Неолін уже пересох, місцями потріскався, від чого обличчя химерних істот вкрилося зморшками. Хотів поставити неолінову фігурку на місце, але вона випала зі старечих рук, лунко вдарившись об підлогу, розлетілась на безліч шматочків.

— Що ти зробив! — вигукнув Ніколіан.— Що ти зробив!

— Пробач мені, сину...— ледь чутно вимовив Джеррі.— Все пробач, якщо зможеш...

За кілька днів старий Джеррі помер.


„Причиною трагічної долі переселенців на планеті Едіна (Дюлії), як твердять більшість спеціалістів, виявилась дія практично не вивченого, блукаючого поля „Циклоп“. Важко передбачити, до яких ще, окрім безпліддя, наслідків може призвести згубна дія того блукаючого поля. Хоча зараз планета Едіна (Дюлія) вже вийшла із зони впливу „Циклопа“ і така зустріч можлива за розрахунками не раніше, як через два мільйони років, на планеті зникає тваринний світ, залишаються тільки рослинні види з вегетативною формою розмноження, і можна чекати інших серйозних змін в існуванні біологічних форм. Тому створення переселенцями комбінату штучної репродукції сприймається нашим зібранням як рішення дуже передчасне, не зумовлене серйозними потребами і вкрай небезпечне, не лише з огляду на деякі науково-технічні та моральні проблеми. Оскільки не викликає ніякого сумніву, що життя переселенців на планеті Едіна (Дюлії) потребує найретельнішого вивчення, рішенням об'єднаної Ради по освоєнню космічного простору одностайно ухвалено розробити програму, яка полягатиме в невідкладному дослідженні умов життя колоністів на планеті Едіна (Дюлії). До виконання цієї програми необхідно повністю припинити транспортне і пасажирське сполучення з планетою. Відповідальним за виконання програми призначено професора біології Ферроса Вейна“.

(З рішення об'єднаної Ради по освоєнню космічного простору, 12 серпня 3286 року).


Сандро Новак повільно простував до свого Оранжа, ступаючи пожухлим від спеки килимом трави. Вийшов на ситалове покриття, де під розлогою дюлійською горобиною від ранку нудьгував його гелікомобіль. Оранж стиха насвистував веселу мелодію, але, помітивши Новака, затих і прочинив дверцята кабіни:

— Чому так довго, Сандро Дю? — запитав стурбовано.

Той нічого не відповів, став у затінок горобини, ховаючись від сонця.

— Чому так довго? — знову запитав Оранж.— Сідай, У кабіні прохолодніше.

Сандро сів у м'яке крісло й довго сидів непорушно, заплющивши очі. Оранж нічого не запитував, чекав. Сандро завжди сам розповідав усе про свою роботу.

— Поїдеш додому чи подрімаєш тут?

— Додому.

І вони поїхали. Вихопились на сьому радіаль, розвернувшись довкола сідловидної споруди центрального корпусу Академії, і пірнули в широкий тунель, влились у потужний потік машин.

— У тебе щось негаразд?

— Втомився,— мовив Сандро якомога байдужіше і відчув, що Оранж не повірив йому.

— Ковтни таблетку ремінісу.

— Немає... Вдома...

На крутому повороті його завалило ліворуч, і він, напружившись, знову сів рівно:

— Не жени так. Нам немає куди поспішати,— сказав тихо.

Оранж зменшив швидкість і здивовано запитав:

— Справді?

Сандро знову оповила хвиля хворобливого, болісного забуття. Він думав про Землю, думав без розчулення, яке часто охоплювало його в перші роки життя на Дюлії. „Я не бачив її чотирнадцять років. І навіть якщо вилетіти ось зараз, цієї миті, то все одно я побачу Землю лише через чотири роки...“

— Я вже не можу більше...— вихопилось у Сандро мимовільно.

— Що? — сторожко запитав Оранж.

— Ми дуже різні з Морі Дю... Ми не потрібні один одному...

Оранж сказав повчально:

— Ти втомився. Ти химерно мислиш. Ми з тобою теж дуже різні, ти — людина, а я — машина для пересування в просторі, але ж ми потрібні один одному. Ти мені дуже потрібен, а я потрібен тобі. Чи не так?

— Так, Оранже. Облиш мене. Ти все правильно говориш. Але облиш мене.

І раптом з відразою до самого себе Сандро Новак гостро відчув, що він звик до цієї химерної, страшної планети... „Ще хлопчиськом читав в одному з романів Андреша про те, як герой... Як же його звали? Якось його звали... Герой прожив двадцять років ув'язнений. Якась печера чи лабораторія... А коли його звільнили, він не зміг жити серед людей. Він повернувся у свою самотність. Мені вже сорок років. У мене могла бути... дружина. Не думати про це! Витримати ще кілька днів! Син... або дочка. Невже я повернусь на Землю? І невже я не збожеволію від щастя?“

Тунель скінчився, і вони виїхали на площу. Очі засліпило яскраве світло.

— Чому ти так довго був в Академії?

Його цікавість, до якої Новак звик, цього разу починала дратувати. Вдавши, що дрімає, Сандро нічого не відповів, хоча й знав — обдурити Оранжа практично неможливо.

— Ти мені сьогодні не подобаєшся. Ти не хочеш спілкуватися зі мною. Чому?

— Я просто втомився.

— Що ти робив в Академії?

— Розмовляв з професором Ферросом.

— Увесь цей час?

— Так.

— Дивно.

— Що дивно, Оранже?

— Дивно, що ти мене обдурюєш. Що з тобою, Сандро?

„Мабуть, я геть розпустив себе. Треба якось пояснити Оранжу... І не хвилюватись! Не хвилюватись! Але ж не скажу я йому, що ми з професором Ферросом Вейном виходили на зв'язок з кораблем, який наближається до Дюлії...“

— У професора йшов тривалий синтез... А ми з ним сперечалися. Власне, мене як журналіста цікавили насамперед прогностичні аспекти, але професор захопився, почав підраховувати співвідношення мітохондрій до концентрації введеного аміна, а мене це зовсім не цікавило, я хотів лише дізнатися, якою мірою це може впливати на хід нуклеарного кодування. Я ж просто журналіст! Розумієш, Оранже? — свідомо розпалював себе, імпровізуючи переказ розмови, яка насправді була трохи іншою.— Я журналіст! Я добре знаю тільки свою справу. Всього знати неможливо. Хіба ж ні? У кожного в житті своє місце. А Феррос затявся, почав мені розповідати про спеціальні методики, а я ж намагався щось збагнути... І втомився. Дуже втомився.

— Хай буде так,— ображено мовив Оранж.

Коли зупинилися біля будинку, Оранж не зразу відчинив дверцята кабіни, якусь мить ніби зважував щось, потім запитав:

— Справді все гаразд? Як ти себе почуваєш, Сандро Дю?

— Спасибі, Оранже. Ти так турбуєшся про мене.

— Я звик до тебе. А коли ми, машини, звикаємо — то це назавжди, це по-справжньому. Бути корисним тобі у всьому — для мене найбільша насолода.

— Спасибі, Оранже.

Вхідний робот, котрий не бачив його відучора, від'їхав полідікроловим жолобом у нішу, але так, аби Сандро не зміг відразу зайти до помешкання. Робі любив побалакати. Голос Сандро Дю, казав він, допомагав йому саморегулюватися, як гарна музика. Мабуть, це були звичайні компліменти робота, аби потішити самолюбство дюлійця, але все одно Новакові завжди було приємно чути ці слова. Цього разу Робі знову почав:

— О, нарешті! Я вже так хвилювався. Вас так довго не було. Ви зовсім не думаєте про мене. Якби ви знали, як мені потрібен ваш голос... Я думав, що цього разу перестану функціонувати...— він заїхав глибше в нішу, даючи дорогу.

— Пробач, Робі. У мене було багато роботи.

— Ви зовсім не бережете себе.

Робі дивився на нього темним вічком телекаріуса.

Сандро зайшов до помешкання. Морі в кімнаті не було. Сандро підійшов до вікна і довго споглядав з висоти сорокового поверху місто, рухливі ланцюжки машин на магістралях.

— Ти прийшов?— звичний фальцет Морі змусив обернутися.

Новак вдав здивування:

— Я гадав, що ти десь розважаєшся. У тебе ж сьогодні вихідний.

— Сандро...

— Що?

— Де ти був? — Його коротка зачіска була, як завжди, акуратною, тонкі губи складені в ображену посмішку.

— Я працював з професором Ферросом... Ти ж знав...

Морі дивився на нього довго, незворушно. Новакові стало аж страшно від його погляду. І раптом Морі сказав:

— Зачекай. Я зараз. Дуже тебе прошу, зачекай!

Він вибіг до кімнати технічного обслуговування і надовго там принишк. Щось там робив, але так тихо, що не долітало жодного звуку. Сандро дивувала його поведінка. Це все було так не схоже на Морі. Та ось щось клацнуло в кімнаті технічного обслуговування і пролунав голос:

— Нарешті.

Якийсь дивний схвильований голос. Новак не впізнав його. Раптом відзначив, що в приміщенні стало на диво тихо, наче вмерла вся апаратура, згасли сигнальні вогники всіх систем. „Навіщо він це зробив?“

Морі зайшов до кімнати, як сновида. Його постать у тонкому блакитному комбінезоні хилилася, мов од сильного вітру.

— Ходімо! — кволо, але рішуче сказав Морі Дю.

— Куди?

— До мене в кімнату. Так треба... Будь-якої хвилини хтось може прийти із Центру. Я вимкнув усі системи. І систему медичного спостереження. Ми можемо вільно поговорити. Ходімо. Ніби ми просто заснули і не помітили, що зникло...

— Навіщо?

— Ходімо, Сандро Дю.

Новак нічого не міг зрозуміти, але слухняно пішов за ним. Морі якось сторожко ліг на широкий тапчан. Сандро сів поруч.

— Ти мені нічого не хочеш сказати?

Сандро не впізнавав його голосу. Тамоване хвилювання проривалося гортанними модуляціями. „Що це з ним?“

— А що ти хочеш, аби я тобі сказав? — спробував він усміхнутися і завчено торкнувся долонею пасма темного волосся на чолі Морі.

— Сандро, в нас так мало часу. Кожної хвилини може прийти хтось із Центру.

І раптом Морі наче захлинувся тамованим болем. Його тіло судомно здригнулося. Очі були безтямно розширені, бездонні чорні зіниці стали схожими на вічка двох телекаріусів. Він був потворний тої миті. Нарешті Морі опанував себе.

— Ти справді хочеш зупинити „Вікторію“?

— Навіщо ти вимкнув живлення?

— Я хочу, щоб ти сказав правду.

— Я завжди кажу правду.

— Припини гру! — раптом крикнув Морі.— Я десять років з тобою! — Він підхопився і напружено сів на тапчані, обхопивши руками коліна.— Я десять років стежу за тобою. Але не просто, Сандро... Я дуже звик до тебе... Ти хочеш зупинити „Вікторію“? Скажи, у нас мало часу.

Новаку було важко зорієнтуватись, проте йому видалось, що Морі щирий тої миті, що на думці в нього немає нічого лихого.

— Хіба справа у „Вікторії“?— спромігся на якусь відповідь.

А Морі радо підхопив його слова:

— Ти не хочеш зупиняти „Вікторію“. Правда? Може, інші й хочуть цього... А ти ж ні... Правда?

„Перевірка! — подумав Сандро.— Він перевіряє мене. Просто провокує. Метод вербальної регургітації, як кажуть працівники Центру. Він перевіряє мене. За ці десять років я не міг не викликати підозр... І наші зустрічі з професором Вейном не могли залишитися непоміченими... Але чому саме зараз? Тому, що скоро прилетить корабель? Що ж робити? Може, просто вдати, що я не розумію його? Ні... Все не так просто...“

— Морі, давай ми завтра... візьмемо маленького,— несподівано для самого себе сказав Новак.— Нам уже давно пора. Нам давно пора жити, як справжні дюлійці...

— Справді?— перепитав Морі ледь чутно. Він не чекав від Сандро цих слів.

— Так...— ствердно кивнув і побачив, що Морі плаче. Сандро навіть уявити не міг, що Морі взагалі може плакати.— Все буде гаразд...

— Семен Дю хоче тебе бачити післязавтра о дванадцятій годині,— промовив Морі Дю якомога спокійніше.

— Мене хоче бачити Семен Михай? — перепитав Новак.

— Так.

— Навіщо?

Новак хотів пригадати обличчя Семена, але марно.

— Він тобі сам скаже, навіщо... Ти справді не хочеш зупиняти „Вікторію“?

— Я вже казав тобі.

— Казав, що не хочеш... Так?

— Так. Чому ти плакав?

— Не знаю. Ти землянин. А я справжній дюлієць. Я звик до тебе, але ми такі різні. А ще я боявся, що ти скажеш: „Хочу зупинити „Вікторію“. І тоді б тебе не стало. А я цього не хотів. Розумієш?

— Ти давно співробітничаєш з Центром?

— Десять років.

Десять років життя вже пролетіло для нього на цій химерній планеті. І Сандро Новаку раптом до болю гостро пригадався той день, коли вони вперше зустрілися з Морі. Зустрілися випадково, але ця випадковість врятувала Сандро життя...

...Довкола міста Онто — гори, дикий праліс. Одного ранку невдовзі після їхнього прильоту на Дюлію Сандро Новак закинув за плечі рюкзак і вирішив добратися до Плато Двох Братів. Колись там з невідомих досі причин загинули брати-космодослідники Антон і Гнат Стиги. Він сподівався знайти на тому плато бодай якісь їхні сліди. Але не знайшов нічого і попрямував відрогами донизу... Продирався крізь зарості низькорослого дюлійського вільшаника. Тим часом посутеніло, пішов сильний дощ. Навпомацки поставив намет і довго сидів у темряві під хистким дахом, почуваючись досить жалюгідно. Нараз усе довколишнє освітилось яскравим холодним сяйвом, і в наметі стало видно, як удень. Сандро закам'янів від страху. А потім загриміло, і він зрозумів, що це гроза в горах. Змусив себе заспокоїтись. Він і уявити не міг, чим закінчиться його вихід у дюлійський праліс. Витягнув спальник і заліз у нього. Заснув.

Прокинувся від страшного болю, який виповнював його зсередини. Розплющив очі і побачив білі, холодні, матові стіни, ліжко, а на ньому — людина, і апарат штучного дихання поряд, і система для переливання крові.:. „Де це я?“ Такі білі стіни... „Чому поруч цей чоловік на штучному диханні? Такий схожий на... Це ж Григір, один із нас... Один із трьохсот. Що з ним? Як болить усе всередині...“

Пам'ять зберігала якісь уривки спогадів... „Нас було триста... Чотири роки польоту... Може, наснилося?“

Сандро Новака затрусило у лихоманці, і відразу до нього хтось підійшов у рожевому халаті. Величезні карі очі, рівні брови, з-під рожевого ковпака вибиваються пасма волосся.

— Він отямився, Джиммі, іди сюди!

„Я отямився. Я в лікарні. Що зі мною?“ Сандро прохрипів:

— Пити...

Відчув на губах життєдайну вологу. Жадібно ковтнув двічі.

— Не давай йому більше води,— почувся голос.— Введи йому трохи ремінісу, хай ще поспить.

Коли нарешті Сандро Новак по-справжньому прийшов до тями, Морі розповів йому, що під час грози на його намет упало дерево, в яке влучила блискавка. Знайшли Новака випадково...

— А Григір?

— Григора вже немає... Серце зупинилося... Хочеш, я буду жити з тобою?

Питання прозвучало дико й несподівано, проте Сандро змусив себе не дивуватися. Морі працював у клініці Ніколіана, а кожному з трьохсот на Землі наголошували, що особливо уважно треба дослідити діяльність Ніколіана Джеррі та його комбінату „Вікторія“. Тоді Сандро Новак ще не знав, що йому дуже поталанило. Прихильність Морі Дю врятувала його. Він вийшов живим із клініки Ніколіана.

Його спогади перебив голос Морі:

— Два-три тіла на рік, Дю, це така дрібниця. Але я дуже звик до тебе. І я не хотів, щоб саме ти відходив. І ви самі у всьому винні. Земляни могли б організувати донорство для Дюлії. Завжди треба чимось жертвувати, Сандро. Хіба не так? І хіба ми загрожуємо чимось землянам? І тут, на Дюлії, хіба землянам погано?

— Дуже добре,— мовив Сандро, зціпивши зуби.

— Сандро Дю, ти повинен про все подумати сам. Післязавтра з тобою розмовлятиме Семен Дю... Він теж землянин... І Ніколіан Джеррі землянин... Але вони справжні дюлійці... Ти розумієш мене, Сандро? З тобою говоритиме Семен Дю. І ти мусиш про все сам добре подумати.

— Так, Морі Дю...

— А ти більше нічого не хочеш мені сказати?

— А що ти хочеш від мене почути? Морі довго мовчав.

— Може, справді візьмемо маленького? — нарешті сказав він.

— Візьмемо...

— Спасибі, Сандро Дю. Спасибі. Якби ти знав, як я мучився ці десять років. Мені наказали стежити за тобою. Спершу просто так, а потім стало відомо про вашу програму. „Програму трьохсот...“ І тоді я зрозумів, що ти нас усіх ненавидиш, хоча й не показуєш цього. І маленького я не просив тебе брати. Я все чекав, доки ти сам... Ти мусив нас, дюлійців, нарешті зрозуміти. І сьогодні... Спасибі, Сандро Дю.

Новак спробував усміхнутися, і Морі відповів йому вдячною усмішкою.

— Вони прийшли, чуєш... Чуєш? З Центру. Ми спимо. У нас вихідний. Ми спимо. І нічого не знаємо. Вони вже у вітальні,— раптом скоромовкою проказав Морі.

Він випростався на повний зріст і ліг невимушено, поклав голову Сандро на плече, заплющив очі. І лише одна сльозинка нагадувала про... Сандро Новак ледве встиг заплющити очі. До кімнати вже заходили.

— Ось вони,— пролунав басовитий голос.

— Нічого не розумію,— другий голос.

— Мертві?

— Дивно.

— Що ж тут сталося?

Морі ворухнувся, ніби вві сні.

— Може, сплять?

— Сплять?

Сандро відчув легкий доторк до свого плеча і розплющив очі, але не поспішав підводитися, вдавав, що тільки-но прокинувся і не може збагнути, де він і що з ним.

— Що у вас сталося? — запитав кремезний дюлієць і поправив вилоги свого рожевого медичного халата.

Другий дюлієць був у формі працівника технічного обслуговування.

— У нас? — перепитав Новак, підвівся і поклав руку на плече Морі.— Що у нас сталося?

Той спроквола розплющив очі й позіхнув.

— Що ти кажеш, Сандро Дю? — Він ніби тільки тепер побачив працівників Центру.— О, перепрошую...— і підхопився рвучко з тапчана.— Я вас слухаю.

— Що тут у вас діється?

— У нас? Ніби нічого... А що таке?

— У вас не працює жодна система. Вимкнулось живлення.

— Справді? Дивно.

Морі вибіг до сусідньої кімнати, і вже звідти долетів його стурбований голос:

— Сандро! Все мертве! Ах, Сандро Дю, що ж це таке?! Іди сюди! І наш Робі! Наш любий Робі! Ви врятуєте його?

— Не хвилюйтесь,— мовив працівник технічного обслуговування.— З Робі все буде гаразд, минуло тільки десять хвилин, він ще не втратив заряд на п'ятій клемі... Все буде гаразд... Але як це трапилось?

— Не знаю,— сказала Морі.— Ми спали. У нас сьогодні вихідний. Ми вирішили трохи відпочити.

— Спали? — з недовірою перепитав кремезний і попрямував до вікна, потім до кімнати технічного обслуговування, довго роздивлявся начиння блоків, захованих за пластиконовими дверцятами в стіні, нарешті здивовано вигукнув:

— Ви відкривали сьомий блок?

— Я спав,— мовив Сандро похмуро.— Я нічого не відкривав.

— Я відкривав,— знічено мовив Морі.— Мені видалося, що він перегрівся, було чути запах горілого пластикону. Я відкрив... І трохи полив водою...

Сандро відчував, що Морі дуже хвилюється, проте зовні його поведінка була майже звичайною.

— Полили водою?

— Так... А потім ліг спати... У мене сьогодні вихідний...

— Пробачте... Я раджу вам звернутися до лікаря. А в разі, якщо вам знову захочеться полити водою блоки системи спостереження, ми вас ізолюємо. Обох! Але цього разу раджу просто звернутися до лікаря. І перечитати інструкцію користування блоками технічного обслуговування.

Кілька хвилин вони покопирсались, невдовзі знову загорілись усі сигнальні лампочки. Працівники Центру попрощалися і квапно пішли, кинувши з порога докірливі погляди на Сандро й Морі.

Вхідний робот голосно гукнув:

— Що там сталося? Я думав, що вже помер.

— Все гаразд, Робі,— мовив Морі, не виходячи до нього.— Чомусь зникло живлення. Але вже все гаразд. Не турбуйся.

Вони сіли до столу і довго мовчки дивилися один на одного. Біла скатерка, гаптована сріблом. Дві червоні дюлійські троянди в блакитній вазі. Сандро розумів, що їм з Морі треба продовжити розмову. Але обидва мовчали. А на них дивилися чорні вічка системи спостереження.

І раптом засвітився екран відеона, а на ньому — обличчя того кремезного дюлійця, котрий щойно походжав помешканням.

— До речі, шановний Сандро Дю, безпосередньо перед зникненням енергії у вашому блоці ви не спали, а розмовляли з Морі Дю. А шановний Морі Дю сказав: „Зачекай. Я зараз. Я дуже прошу тебе, зачекай...“ Після цих слів Морі Дю пішов до кімнати технічного обслуговування.

— Я почув запах горілого пластикону і пішов подивитися, що там таке...

— Досить. Це ми вже чули. В нас немає сумніву, що вам обом треба трохи підлікуватися. Сподіваюсь, що система медичного спостереження теж помітить у вас відхилення від норми...

Після слів кремезного на екрані загорілася червона сигнальна лампа. Морі здригнувся, наче його вдарили, безпомічно дивлячись на екран відеона, на червоний вогник.

— Ні! — раптом крик Морі.— Ні!

Кремезний на екрані криво усміхнувся.

— Не хвилюйтесь. Зараз прибуде машина медичної служби. Все буде гаразд.

— Програма „Білальген-Сімнадцять“! Терміново зробіть запит! Дайте нам спокій! — крикнув Морі Дю.

Кремезний здивовано звів брови, натиснув якусь клавішу й відвів погляд убік, за мить сердито сказавши:

— Могли б попередити нас зарані, шановний Морі Дю. Бажаю всього найкращого.

— Ви теж могли б бути краще поінформовані,— сухо відповів.

Екран загас.

„Що це за програма? А що Морі сказав? І той кремезний так зразу змінився... Як це розуміти? Якась програма... Може, це звичайна інсценізація? Ганебна інсценізація... Чи ж судилося мені повернутися на Землю?“

— Що це за програма, „Білальген-Сімнадцять“?!

— Програма мого нагляду за тобою. Особисте завдання Семена Дю.

— Семена? — перепитав Новак і мимоволі всміхнувся.

„Виявляється, Семер Михай щось робить. Тоді все не так і кепсько... А ми думали, що Семенові одне в голові — врятувати власну шкуру. Вже минуло шість років, як Семен став консультантом Ніколіана Джеррі, і відтоді він демонстративно припинив будь-які контакти з землянами... Виявляється, Семен Михай щось робить... Якби не ця програма, Білальген-Сімнадцять, мене б назавжди забрала машина медичного Центру...“


Про планету Едіна земляни почули вперше три століття тому. Одна з розвідувальних експедицій, очолювана молодим космодослідником Іваном Едіним, повернулася на Землю з цікавими матеріалами — у 172-му квадрі простору була помічена зірка, схожа на Сонце, навколо якої оберталася велика планета. Енергетичні запаси вичерпувались, тому експедиція зробила тільки короткочасну посадку на незнайомій планеті. Зняли фільм і взяли проби грунту. Своєю рослинністю і тваринним світом планета була схожа на молоду Землю. Зірку назвали сонцем Едіна, а планету — планетою Едіна. Зразу по поверненню організували наступну спеціальну експедицію, яку очолив Віллі Джеррі. Невдовзі почалось освоєння планети Едіна. Відстань до планети космічні кораблі долали приблизно за чотири роки за земним часом. Через систему автоматичних станцій постійно підтримувався зв'язок із Землею, яка з цікавістю і захопленням стежила, як виростає місто Онто на далекій планеті, як з'являються наукові дослідні центри, як живуть у глибинах Всесвіту посланці Землі. З ініціативи молодого біолога Ніколіана Джеррі планету було переіменовано на Дюлію. Все було б гаразд, якби дуже скоро не виявилось — усі колоністи, а їх на планеті жило на той час уже близько шестисот тисяч, стали безплідними.


Морі Дю поспішав. Швидко прямував до широких прозорих дверей клініки. Підлога відшліфована до дзеркального блиску. Тиша коридорів. Морі Дю лишалось три хвилини, аби встигнути накинути рожевий халат і піднятися до центральної маніпуляційної зали на третьому поверсі. „Дисципліна — насамперед, вона — запорука нормальної діяльності“,— вже вчувався голос старого Кларка Дю, дюлійця першого покоління, правої руки Ніколіана Джеррі. Була надія не зустрітися з ним, хоча головний адміністратор майже кожного дня заходив до центральної зали саме в годину зміни робочих бригад. Морі Дю спізнювався.

„Це Сандро винен. Він стає просто нестерпним. Він чекає прильоту корабля із Землі. Він ще не забув... Але ж він не винен, що там народився і пам'ятає... Я теж ніколи не зможу забути „Вікторію“, навіть якби і потрапив кудись, де краще. Хоча хіба може десь бути краще, ніж на Дюлії?“

І раптом з глибини коридору виринула чиясь постать:

— Пробачте... Ви тут працюєте?

Морі зупинився і глянув на годинник. Залишалося дві хвилини.

То була жінка — худорлява, з короткою, як у всіх дюлійців, зачіскою, в сірому комбінезоні.

— Як ви тут опинилися? — запитав він майже гнівно і знову глянув на годинник.— Хто вас пропустив?

— Я зайшла через восьмий службовий вхід. Я колись допомагала будувати цей комбінат, знаю план...

— Що ви хочете? Швидше...

Вони саме зупинилися біля дверей службового гардеробу, і за мить Морі Дю вийшов звідти у рожевому халаті наопашки:

— То я вас слухаю... Ходімте...

— Вчора до вас привезли Андрія Дю...

— Можливо, цілком можливо. Я вчора був вихідний. А що ви хотіли?

— Я хотіла запитати, як він себе почуває.

— Хіба ви не одержали відповіді від централізованої системи інформації?

— Розумієте... Я хотіла запропонувати свої послуги. За фахом я медпрацівник. Я дуже хочу його врятувати...

— Шановна...

— Стелла Дю...

— Шановна Стелло Дю, невже ви гадаєте, що така клініка, як наша „Вікторія“, не має всього необхідного, аби подати медичну допомогу?

— Пробачте, я хочу, щоб ви зрозуміли мене правильно...

— Не хвилюйтесь, я не можу зрозуміти вас неправильно. А хто такий Андрій Дю?

— Він... Він син моїх друзів на Землі...

— Він прилетів разом з вами?

— Ні... Десять років тому... Він ще зовсім дитина...

„Десять років тому. Отже, цей Андрій Дю — один із трьохсот. Невражений, чистий біологічний матеріал. Настала його черга відійти, черга продовжити життя Дюлії...“

Вони саме виходили з кабіни ліфта на третьому поверсі навпроти центральної маніпуляційної зали.

— У нас є все необхідне для того, щоб допомогти вашому Андрієві Дю. Якщо йому взагалі ще можна якось допомогти.

— Андрію! — розпачливо зойкнула жінка і кинулась до прозорих дверей. За ними — медичне ліжко і обриси людського тіла, поряд — апарат штучного дихання.— Андрію! Це він...

— Туди не можна!

— Він ще живий? Чи вже...— жінка замовкла, тамуючи ридання.

— Я обіцяю вам,— майже крикнув Морі Дю.— Я зроблю все, що буде необхідно. А зараз — вам треба йти звідси.

Морі Дю підвів жінку до ліфта і з полегкістю зітхнув, коли дверцята зачинилися за нею.

Він зайшов до маніпуляційної і зразу побачив біля центрального пульта Кларка і Патреса Дю.

— Ви, як завжди, дуже пунктуальні, Морі Дю,— сказав Кларк.

Морі поглянув на годинник — він справді зайшов з точністю до секунди.

Кларк підійшов до Морі, взяв його під руку:

— Ось ваш сьогоднішній хворий...— спроквола почав він.— Треба обстежити у нього гемоциркуляцію в малому колі та функцію ренальних мітохондрій в умовах хронічної гіпоксії. Ну і, як завжди, бажано протримати його якомога довше. Та ви ж усе знаєте, шановний Морі Дю. Кому я це все розповідаю... В індивідуальному блоці все записано. Бажаю всього найкращого!

Морі підійшов до столу, де схилився над паперами Патрес Дю.

— Привіт!

— О, Морі Дю, у нас сьогодні цікавий хворий...

Морі сів на м'який дзиґлик, він не слухав Патреса, він думав про своє: „Ніколіан Дю готує для Сандро Дю велике випробування. Якщо Сандро витримає, якщо я виховав за ці роки справжнього дюлійця — він буде нашим героєм“.


Із щоденника Сандро Новака


„Ферросе, навіть якщо нам з тобою і не судилося повернутися на Землю, наші записи відкриють усю правду. Аби вони не потрапили до рук дюлійців, треба користуватися кодом. Скажімо, дуже легко зробити, щоб усе записане відразу стиралося з електронної пам'яті, якщо попередньо не натиснути клавішу „рест“. Мені видається, що варто „засекретити“ саме цю клавішу, бо в записниках будь-якої конструкції вона не використовується для відтворення записаного. Все, що ми дізнаємось тут, ми мусимо зафіксувати. І якщо ти загинеш, твій записник перейде до мене. Якщо загину я, тоді ти мусиш берегти мої записи. А нас обох підстрахують інші. Але, гадаю, не варто втаємничувати будь-кого із трьохсот у наш код. Хоч як це ганебно, а можуть знайтися і зрадники. Вже на собі пересвідчився, що немає наркотика підступнішого за ремініс. Боюся ремінісу страшенно. І не маю сумніву, що Ніколіан та його поплічники „нафарширували“ ремінісом перших переселенців цілком свідомо...“


Вір, вхідний робот у помешканні професора Ферроса Вейна, повільно від'їхав у нішу, пропускаючи Сандро. Новак на якусь мить затримався коло великого дзеркала біля входу, ніби вагався, але врешті рішуче ступив до кімнати.

Феррос сидів у глибокому кріслі і, здавалось, дрімав. Проте коли Сандро підійшов до нього, то побачив, що очі його розплющені. Вони зустрілись поглядами і довго безмовно дивилися один на одного. Сандро розумів стан професора. Нарешті Вейн тихо промовив:

— Привіт.

— Як життя? — вимушено усміхнувся Новак і сів у крісло поруч.

— Прекрасно! Все прекрасно! — бадьоро вигукнув професор і озирнувся на темне вічко телекаріуса системи спостереження.

Від тої хвилини, коли вони дізналися про справжнє призначення системи медичного спостереження, спілкуватися по-земному стало безглуздо, принизливо і просто небезпечно. Кожен вихитровував свій спосіб спілкування. Сандро з Ферросом обрали найпростіший і, мабуть, наймудріший — вони писали.

— Ось поглянь... Моя стаття в останній номер,— голосно мовив Сандро і простягнув Ферросові кишеньковий бібліоскоп.

Професор натиснув клавішу „рест“, маленький екран засвітився.

„Я повідомив про точну годину прильоту корабля лише сімдесят трьох товаришів. Як у тебе?“

Феррос довго дивився на екран, нарешті багатозначо проказав:

— Ти молодець, Сандро Дю. Ти прекрасний журналіст. Мені особливо подобається оцей абзац про те, як на Дюлії дбають про здоров'я кожного. Дуже переконливо і емоційно написано. Але я теж не гуляв. Ось поглянь результати мого останнього біологічного досліду.— Він подав свій записник.

„Я інформував дев'яносто чотирьох товаришів. Гадаю, цього досить. Головне — знищити „Вікторію“. Решта — дрібниці. Хіба що поб'ємося трохи навкулачки. Чи не так? Тримаймося! Вже скоро!“

— Добре, Ферросе. Дуже цікаві результати. Ти чудовий вчений. І тобі все так легко дається...— мовив Сандро по паузі.


Із щоденника Ферроса Вейна


„Нині вже ясно — ми в пастці. І цієї миті я навіть уявити не можу, що ж нам робити, що робити мені особисто? Ніхто з нас не чекав такої підступності. На сьомий день після посадки бригада дюлійських техніків визнала наш корабель цілком непридатним для польотів. Ніхто з наших не встиг вчасно приїхати в космопорт. Від нашого корабля не лишилось і сліду. А разом з ним зникла і можливість неконтрольованої лінії зв'язку з Землею на кодовій частоті.

Треба потай зробити нейтрино-передавач і вийти на самостійний зв'язок з Землею. Всі наші передачі через Дюлійський Центр Зв'язку або ж коригуються, або ж узагалі не виходять в ефір. Треба діяти. Корабель із Землі летітиме чотири роки...

Ніколіан Джеррі від нашого імені робить регулярні передачі на Землю. Він мені сам про це сьогодні сказав. Негідник! Він запевняє Землю', що на Дюлії все гаразд, а кожному із нас ніби так сподобалось на Дюлії, що ми вирішили не повертатися додому. Лицемір! Та ще й просить Землю про всяк випадок відрядити на Дюлію порожню машину, бо наш корабель визнано геть не придатним для польотів. Ще не можу зрозуміти цього Ніколіанового прохання. Якийсь черговий підступний план... Треба терміново закінчувати монтаж передавача. Земля знатиме правду...“


Це було десять років тому...

Космопорт був переповнений. Як тільки замовкли могутні голоси двигунів, як тільки розвіялись хмари пилу, здійнятого потужним струменем із сопел анігіляторів, до корабля, побігли тисячі зустрічаючих.

Феррос Вейн вийшов першим.

Ніхто не чекав такої зустрічі. Радісний гомін, вигуки привітання, усмішки, квіти...

Феррос вийшов і зупинився на першій сходинці. В небі ясне сонце, чуже сонце, але таке схоже на земне, таке тепле. Чисте небо. Примружившись від сліпучого сяйва, Вейн усміхнувся, якось розгублено помахав рукою.

— Привіт, брати! — вихопився із загального галасу чийсь могутній голос.

Інструкція передбачала: третина екіпажу лишиться на кораблі доти, доки не буде цілковитої певності, що вихід з корабля нічим не загрожує.

Від гурту відокремилась постать худорлявого, збудженого чоловіка.

— Я — Ніколіан Джеррі,— мовив він, утираючи сльози радості.— Привіт, земляни! Дорогі наші! Не хвилюйтесь. У нас на Дюлії вже все гаразд. Той проклятий „Циклоп“... Але не хвилюйтесь, брати. Друзі! Дорогі наші! — Ніколіан завмер в обіймах професора Ферроса.— Спасибі, що ви прилетіли. Спасибі. У нас на Дюлії вже все гаразд. Тут усе добре, лиш до Землі так далеко... Ви назовсім?

— Ще не знаємо,— мовив Феррос.

Дюлія була інформована про приліт корабля з Землі, хоча про мету експедиції дюлійці, певна річ, нічого не знали.

Ферроса Вейна підхопили на руки і понесли. А за ним і решту тих, хто виходив з корабля. Земляни були зворушені. Третина екіпажу, як і передбачалося, лишилась на кораблі, проте вже наступного дня Феррос Вейн дозволив вийти всім. Це було фатальною помилкою. Корабель ні в якому разі не можна було залишати без нагляду. Прискіпливий медичний огляд ще більше приспав пильність землян.


Із щоденника Сандро Новака


„Лише Ніколіан Джеррі та його поплічники знають правду про Дюлію, про комбінат „Вікторія“. Решта переселенців, ощасливлені ремінісом, нічого не знають і знати не хочуть.

Система Ніколіана працює безвідмовно.

Вчора зникли Антон і Василь, зникли разом з тими дюлійцями, кому вони розповідали про справжнє призначення комбінату „Вікторія“. Це жахливо...“


Майже кожної ночі його обступали видіння, вривались у перевтомлений мозок поодинці й по кілька нараз. Мучили, знесилювали. Всі такі схожі одне на одне і водночас щоразу чимось відмінні. Батько. Мати. Заплава Дніпра під Києвом. Оленка в рожевому, поцяткованому зеленим платтячку.

— Я скоро повернусь,— казав він їй.

Проте Оленка не всміхалась безтурботно і дитинно, як колись наяву, дивилась непорушно, а позад неї, наче в кіно, пропливали далекі дуби на тому березі заплави, блакить води, хвилі, хмари в синьому небі. Той погляд завдавав нестерпних мук, і він стогнав, і тоді Морі Дю будив його безпорадного, беззахисного перед нічними видіннями:

— Сандро Дю... Тобі погано? Прокинься...

— А-а-а... Ти чекай, я скоро повернусь...

— Ти плачеш, Сандро Дю... Чому?

— Це ти, Морі?

І Морі починав його втішати, завчено, як належало втішати землянина.

— Ти плачеш, Сандро Дю... Чому?

— Морі, облиш мене. Все гаразд. Облиш. Не треба.

Але пам'ять вистражданого тіла ще берегла спогади.

А потім знову засинав, і знову приходили видіння. Приходив батько і, як і колись на Землі, клав руку на плече.

— Тату?

— Що, синку? Про що ти думаєш?

— Про життя.

— І що ж ти про нього думаєш?

Сандро розчулено всміхнувся уві сні, відчуваючи міцну батькову руку.

— Воно таке складне і прекрасне.

— Воно просте, синку.

— Просте?

— Так. Дуже просте, якщо жити чесно.

— Але ж, тату...

— Повір мені, синку. Ти ще дуже молодий. Ти ще зовсім дитина...

— Мені вже двадцять шість.

— А мені лише вісімдесят, синку.

— Мене виснажує чекання.

— А чого ж ти чекаєш, синку?

— Любові...

— Так...— утаємничено говорив батько, а Сандро пильно вдивлявся в дорогі риси батькового обличчя.— Ми живемо, доки любимо це життя...

— І людина не може так довго чекати, тату.

— Не хоче...

— Чекання виснажує...

— Гартує, сину. Повір.

Роззявлена пащека лева, слинява й огидна, зависала над Сандро і реготала.

— Я люблю тебе,— казав лев.— А ти мене любиш?

— Морі Дю... Все гаразд... Облиш мене...

— Давай по одній таблетці ремінісу,— казала мати, і її брунатне волосся виблискувало у світлі місяця яскравими лелітками.— Лише по одній таблетці, і все одразу стане гарним і довершеним, як у кіно. Пропливатимуть картинки за вікном — а ми сидітимемо і дивитимемось, але будемо знати, відчувати, що то не кіно, то життя, а ми його активні учасники, герої того дійства за вікном. Розумні люди винайшли ремініс. Все красиве і приємне зринає з нашої пам'яті, а погане взагалі не з'являється...

— Мамо... Ти ж нічого не знаєш... А мати плакала безгучно:

— Я все знаю, синку.

— Мамо... Я скоро повернусь.

— Синку, ти завжди був такою розумною дитиною.

— Мамо...

— Прилітай... Ми так давно тебе не бачили.

І знову приходила Оленка. Рожеве, поцятковане зеленим платтячко. Вітер. Дніпровська затока. Могутні дуби на тому березі...

— Оленко, я скоро повернусь.

— Ти просто втомився. Втомився. Але за життя треба боротися, як і за любов.

— Боротьба гартує, сину!— лунав батьківський голос звідкись із піднебесся.

— Чекання гартує, тату... Ти казав, що чекання гартує...

— Так. Чекання і є боротьба. Діяти — це дуже легко... Та от яким ти вийдеш зі свого чекання? Яким, сину? Мені болітиме, якщо... Але ми з мамою знаємо, ти все витримаєш...


І вітер, і знову дніпровська затока, і могутні дуби на тому березі, і рожеве платтячко, поцятковане зеленим, а всі погляди застиглі, мертві...

„Я щасливий. Бо я самотній. І сильний, як мій батько. І я творець нового світу, про який мріяв ще мій батько. Я відчуваю, що саме про таке життя мріяв мій батько. Він і мене виростив з клітини власного тіла. В мене немає матері. Цокання годинника лунає десь у мені. Хтось відлічує хвилини мого щастя. То гупає кров у скронях... Кров? Життя? Як там у Андреша?.. „І день і ніч. Тремтлива свічка. Останній день останнього жалю. Згорає у вогні останнє протиріччя. Я теж помру. Я теж помру. Але немає страху. І нема любові. Бажань немає. І нічого вже нема. Живе вмирає. Залишиться атом. Слухняний атом у реакції окислення добра. Все, що живе, те мусить вмерти. А в пам'яті ще не зотлів той доторк до чола тендітної руки, нездатної подарувати щастя, а лише розпач втрати, невідворотної, мов смерть...“ Ніби про мене написано...“

Ніколіан Джеррі був одним із перших переселенців на планету Едіна. На Землі він закінчив біофак університету. Спершу планував просто пожити кілька років на планеті диким життям десь у пралісі. Романтично і красиво. Він тоді був ще наївним хлопчиськом. Спорудив собі житло в Тошинських лісах, названих так його батьком на честь земного міста Тошин, де він народився.

Та минуло кілька років, і на планеті Едіна заговорили про безплідність, спершу жартівливо, потім стурбовано, аж до істеричного крику Фреда Савчина на центральній площі:

— Ми — кастрати! Чуєте?! Ми — кастрати! — кричав він і плакав, розмазуючи брудними долонями сльози на обличчі. Фред Савчин прилетів на планету Едіна з молодою вродливою дружиною. Вони мріяли про трьох дітей, про життя на дикій планеті і ось... Не буде! Нічого цього не буде!

Саме тоді на одному із засідань Ради з'явився молодий хлопчина в темно-синіх ледрових штанях, у білій простій сорочці з закасаними рукавами. Він вийшов у центр зібрання і сказав голосно і владно:

— Нам немає шляху назад. Ми безплідні тут і лишимося такими ж і на Землі. Але я обіцяю створити комбінат по вирощенню наших нащадків із клітин наших тіл. Нам немає шляху назад. У нас єдиний вихід.

Ніхто не знав і навіть не підозрював, який страшний план визріває у голові Ніколіана Джеррі.

„Скільки землян гине щороку в глибинах космосу, скільки на самій Землі від нещасних випадків, хвороб і просто своєю смертю. А з кожним тілом зникає чистий, неушкоджений біологічний матеріал. Одне-два тіла на рік. Цього б вистачило для роботи комбінату...“

„Всього знати неможливо. І не варто до цього прагнути. Досконало мусиш знати тільки шляхи до обраної мети“,— ці слова чув колись Ніколіан від батька. Все, колись почуте від батька, добре запам'яталося Ніколіаном. Може, просто тому, що Ніколіан не багато чув від нього і все так пожадливо вбирав у свою пам'ять.

„Кожен повинен бути маленькою часткою великого організму, навіть не усвідомлюючи загальних функцій. Ніхто не повинен знати зайвого,— думав уже Ніколіан Джеррі на планеті Едіна.— Принаймні спершу ніхто не повинен знати зайвого, доки планета не виробить власну міцну позицію існування. А потім можна диктувати Землі свої умови. І потім можна сказати й правду, якщо вона комусь буде потрібною. Бо є лише одна правда — бажання жити! Земля поки що нічого не повинна знати. Бо нас просто силоміць повернуть додому. І буде шістсот тисяч трагедій. Але може бути шістсот тисяч переможців! І вони будуть! План простий і реальний. Будуть діти Ніколіана Джеррі! І буде планета з красивою назвою ДЮЛІЯ!“

Його звали Пульсаром... Антон Пульсар...

Це був перший злочин Ніколіана...

Почали будувати „Вікторію“. Ніхто (окрім однодумців Джеррі) не знав, до чого йдеться. Біохімічні лабораторії, монтаж обладнання, електроніка, реактори... „З клітин наших тіл скоро будуть з'являтися наші діти!„ — „Але ж, Ніколіане, щоб змусити клітини не просто ділитися, а давати початок новому організмові, потрібен бодай такий препарат, як енема. Чи, краще, моневіт. Ці препарати не синтезовані ще й на Землі, це біологічні витяжки... Але Земля не пришле нам ці препарати. Земля не схвалює будівництво „Вікторії“, Ніколіане...“—„Я вже синтезував енему з дюлійської секвойї. Все буде гаразд. Ми будемо вирішувати самі свою долю“.

Тоді він ще просто брехав, йдучи до свого першого злочину. Брехав про препарат з дюлійської секвойї. Про людське око безліч разів вилітав своєю авієткою в глибини дюлійського пралісу, повертався з контейнером різного зілля, переважно з дюлійською секвойєю, йому подобався її запах.

Транспортний корабель „Медіна“ нарешті зробив посадку в космопорту міста Онто. Привезли вантажі, замовлені чотири роки тому. Незважаючи на те, що фахівці визнали — на Дюлії нині людям уже нічого не загрожує, блукаюче поле вийшло з цього квадра-простору, екіпаж „Медіни“ не знімав універсальних захисних костюмів, вийшовши з корабля. В кімнаті головного диспетчера всі відмовилися від обіду („В нас на „Медіні“ все є. Спасибі. Ми поспішаємо на Землю...“). Владнали всі формальності. Почалось розвантаження. Екіпаж квапно повернувся на борт корабля.

Ніколіана впустили до „Медіни“ відверто неохоче.

— Я хотів би побачити командира.

— Хто ви?— стримано запитав біокібер.

— Я Ніколіан Джеррі, науковий керівник дюлійського комбінату „Вікторія“

— В якій ви справі?

— Я хотів би поговорити з командиром... як землянин з землянином.

Довго не було ніякої відповіді. Нарешті повільно прочинився люк деклімаційної камери.

Командира звали Антоном Пульсаром.

Вони сіли до столу в блакитному холі „Медіни“. Пульсар не знімав захисного комбінезона. Розмовляв через фонотранслятор на грудях.

— Ви справді так боїтесь нашої Дюлії?— запитав Ніколіан.

— А що, гадаєте, я бавлюся в обачного космодослідника? Боюся. Справді, я боюся. Мені, друже, ще тільки тридцять вісім. І я ще хочу побачити своїх сина й дочку...

— Але ж ви знаєте, що на Дюлії вже все гаразд.

— От і прекрасно, що тут у вас все гаразд...

— Тож не вірите.

— Вірю... Але боюся... І не розумію...

— Мене?

— І вас також. Не розумію тих, хто живе на Дюлії і вважає, ніби штучна репродукція щось вирішить. Вам була потрібна ця планета, ця дика, красива планета, щоб відчути себе тут першими людьми на ній. Саме людьми. Дуже сумно, що так все сталося... Це трагедія не лише ваша, це трагедія усіх землян. Проте... Кому потрібна ваша „Вікторія“? Немає ж ніякої потреби за будь-яку ціну колонізувати цю планету...

— Ви не розумієте нас... Зате я розумію кожного із шестисот тисяч. І вони розуміють мене. Мій батько Віллі Джеррі все життя був космодослідником. У мене немає матері. Батько виростив мене з клітини власного тіла. Він хотів залишити по собі нащадка. І я не бачу ніякої різниці... Для мого батька це не було трагедією.

— Пробачте, якщо я образив вас своїм нерозумінням... Але... У якій, власне, справі ви прийшли до мене?

Ніколіан внутрішньо напружився.

„Іншого виходу немає. Якщо не він, то хто ж інший? Ніхто не виходить із корабля. І якщо хто і вийде, його також буде шкода. Завжди когось буває шкода. Так говорив колись батько“.

— Справи як такої у мене немає, але...— раптом Ніколіан театрально звів руки і голосно вигукнув:— Що з вами? Вам погано?

Зненацька він кинувся до командира „Медіни“ і, стиснувши лівою рукою патрубок газообмінника, правою сильно рвонув шнур фонотранслятора. Штекер вискочив із гнізда на сірому еластичному комбінезоні. Пульсар був настільки приголомшений цим несподіваним нападом, що навіть не боронився спершу. Але скоро очі його вибалушились, він почав задихатися.

Коли на крик Ніколіана прибігла решта членів екіпажу, вони не почули від свого командира жодного слова. Тіло Пульсара конвульсійно здригалося.

— Схоже на короткочасну зупинку серця,— переконував Ніколіан, підводячись.— Треба негайно викликати машину з нашого дюлійського медичного центру.

Антон Пульсар ніби приходив до тями, важко дихав і беззвучно ворушив губами.

В ту мить ніхто навіть не подумав, що фонотранслятор не діє.

— Що ти зробив із ним?!— раптом вигукнув один із членів екіпажу.— Що?!— і кинувся до Ніколіана.

Але його зупинив інший:

— Цей хлопець каже правду. Я сидів в операторській і слухав їхню розмову. Все було так, як він каже. Треба негайно викликати машину.

Всі знали, що у командира справді не зовсім здорове серце.

Джеррі супроводжував Пульсара до „Вікторії“.

Далі події розвивалися не менш блискавично...

Потім Ніколіан плакав. Плакав щиро. Від радості. „Ми зробили все, що могли. Операція пройшла вдало. Ми вживили серцевий стимулятор. Але серце відмовилось працювати...“

На той час у Ніколіана було сім відданих йому однодумців і помічників.

Один із них був хірургом.

Тіло Пульсара повернулося на Землю.

А незабаром комбінат „Вікторія“ почав функціонувати.

Якби можна було, Ніколіан Джеррі поставив би пам'ятник тому Антонові Пульсару на центральній площі міста.

То був перший злочин. Проте сам Ніколіан інакше оцінював власний вчинок.

„Так, безумовно, про це не можна розповідати і цим не можна гордитися вголос, проте у кожній справі є чорнова, невдячна робота. І якщо задуматися, то в людській історії можна віднайти більше таких чернеток, ніж благородних діянь,— переконував себе Ніколіан.— „Зерна сьогоднішнього добра виростають на перегної вчорашнього зла“,— казав колись батько. А хіба не так? Людство розмножує на тваринницьких фермах і потім споживає своїх еволюційних попередників спокійно, без сентиментів. А скільки воєн було? Скільки просто смертей подаровано людьми людям?! І все те в ім'я добрих намірів. Скільки космодослідників гине щороку в глибинах Всесвіту?! Це життя! Отож хіба шістсот тисяч калік-переселенців не мають права спробувати стати переможцями? Часом умовності стають нездоланним бар'єром... Розумна брехня в стократ корисніша за правду... Люди хочуть відчувати себе справедливими і мудрими, добрими і чесними, вони самі вимагають, аби їх дурили, красиво й розумно, аби переконали їх, що вони саме такі і є, якими себе хочуть бачити... Одначе комусь треба бути і чорноробом...“

У Ніколіана було семеро найближчих друзів, які цілком поділяли його погляди. Цього було достатньо, щоб розпочати будівництво „Вікторії“ і вдало імітувати відкриття енеми, але... Ніколіан боявся... „Люди хочуть бути одуреними, але не хочуть знати, що їх одурено“.

Кілька разів за своє життя Ніколіан спробував дію ремінісу. Той дивний стан упокореного блаженства, усвідомлення власної мудрості і загальної гармонії, коли все довколишнє набирає до болю гострих ознак довершеності і краси, запам'ятався йому. Так, саме ремініс і допоможе їм! Таблетки щастя і здоров'я! Ще одна невелика брехня — в цьому допоміг Мартін Стелкер,— ще одне „наукове відкриття“: ремініс виявився дуже потрібним для процесів обміну речовин. Таблетки щастя, здоров'я і довголіття!

Щоправда, Мартін Стелкер вагався:

— Послухай, Джеррі... А може, варто зупинитися?

— Що?— Ніколіан презирливо усміхнувся.

— Давай усе зважимо... Ми вже не діти...

Мартін був на сім років молодший за Джеррі.

— На жаль, уже не діти. І тому ми повинні самі вирішувати власну долю. І ніхто цього не зробить за нас. У нас із тобою багато спільного, Мартіне. В тебе також немає матері; як і в мене. Я не хочу повертатися на Землю. І ти не хочеш. Ми залишимось тут. Але ж яке безглуздя лишатися на планеті, знаючи, що все, створене власними руками, зникне разом з тобою. Або, скажімо, прилітатимуть нові переселенці — молоді, сильні, здорові. Вони жалітимуть нас, калік. Невже ти цього хочеш? Навряд. Тож мета в нас одна. І шлях один. Ти переконаєш більшість у корисності ремінісу. Віталій Гар організує його масове виробництво. Ремініс позбавляє людину хворобливих сумнівів. Це потрібно. Потрібно навіть нам самим. Ми не повинні ні в чому сумніватися. „Вікторія“— це є майбутнє нашої планети, майбутнє кожного із нас. А одне-два тіла на рік... Це дрібниця. Час від часу будуть прилітати земляни. Вони боятимуться, але ж прилітатимуть. Врешті, ми ж замовлятимемо якісь вантажі. Вони прилітатимуть, хтось із них хворітиме... А потім Дюлія почне диктувати свої умови.


Із щоденника Ферроса Вейна


„Вчора я мав можливість його убити. Убити Ніколіана Джеррі. І якби була хоч найменша надія, що це щось змінить на Дюлії, я не вагаючись вчинив би так. Проте це нічого не змінило б. Не стало б Ніколіана. Не стало б і мене. Але залишилася б „Вікторія“. А зупинити її ми ще не можемо. Система Ніколіана працює безвідмовно. Шістсот тисяч переселенців, отруєних ремінісом, і чотириста тисяч дюлійців з „Вікторії“— це вже єдиний суспільний організм...“


— Доброго дня, Ферросе. Ви, здається, хотіли мене бачити?

— Так,— мовив професор здивовано і до принизливого безпорадно. Підвівся з-за столу. Останнім часом він тричі намагався зустрітися з Ніколіаном Джеррі, але той демонстративно уникав зустрічі. І ось раптом сам прийшов до професора в лабораторію.

Джеррі сів до столу спокійно, розважливо, по-домашньому.

— Як вам працюється?— запитав.

Феррос нічого не відповів, нервово дістав сигарету. Прихід Ніколіана був дуже несподіваним для нього.

— Даремно курите, професоре. Навіть ці арнікові сигарети... ще з Землі. Треба берегти себе. То як вам у нас на Дюлії? Тільки щиро, професоре.

Феррос мовчав. Ніколіан простягнув йому коробочку з таблетками. Ремініс.

— Пригощайтесь.

— Дякую... Не вживаю.

— Даремно.

— Можливо.

— Що вам не подобається у нас на Дюлії?— в голосі Ніколіана звучала щира турбота, аж мурашки пробігли спиною професора Вейна. „Що це? Знущання? Цинізм? Божевілля?“ Проте спромігся на спокійну відповідь.

— Усе.

— Вам усе не подобається?—теж спокійно запитав Джеррі.

— Так.

— Вам не подобається ваше помешкання, де є все необхідне для життя і навіть для будь-яких забаганок? Вам не подобається можливість цілком самостійно розпоряджатися власним часом? Вам не подобається, що ніхто ні до чого вас не примушує?

— Від мене вимагають небагато...

— Облиште, професоре,— перебив його Ніколіан.— Того вимагає від вас не Дюлія, а саме життя. Але до цього ми повернемось трохи згодом... З вашого дозволу... Вам не подобається, що вам дали можливість працювати, творити. Я певен, що кращих лабораторій ви не бачили у своєму житті. Але наші лабораторії вам не подобаються. І наша бібліотека. І слухняні дюлійці, власне, ваші слуги. Все вам не подобається. Так, професоре?

Ніколіан Джеррі поклав у рот таблетку ремінісу, повільно розкусив її, проковтнув.

— Ви вже все знаєте про Дюлію. Принаймні багато знаєте. Як і ми вже багато знаємо про вашу місію, про „Програму трьохсот“. Не ображайтесь, що я не зміг зустрітися з вами тоді, коли ви цього прагнули. В мене було так багато невідкладних справ. Хоча нам і справді вже давно час поговорити, спокійно порадитись, пофілософствувати як землянин з землянином, власне, як дюлієць з дюлійцем. Вас не ображає, що я так сказав? Але ви також уже дюлієць.

— Ні!— зі злим притиском мовив Феррос.— Я не відчуваю себе дюлійцем.

— Даремно... Врешті, можете відчувати себе землянином, який ніколи не повернеться на Землю.

— Ви так гадаєте?— мовив професор і відразу зрозумів, як недоречно впевнено прозвучав його голос, злякався, що Ніколіан запідозрить, здогадається про їхній зв'язок з Землею.

— Певен. Принаймні докладу всіх зусиль. Власне, вже доклав... А ви маєте надію повернутися?— Джеррі напружено усміхався.— Гадаєте, вам пощастить скористатися з того корабля, який я викликав з Землі і який наближається до нашої планети? Запевняю, нічого у вас не вийде. Чи, може, ви думаєте, що ваш передавач справді...— І раптом голосно, самовпевнено розсміявся.— Ходімте, я вам щось покажу.

Ніколіан тої миті був потворно задоволений усім і насамперед самим собою. А Феррос Вейн, приховуючи внутрішнє істеричне торжество свого здогаду, стримував бажання вбити чи хоча б ударити цього деградованого павука.

Феррос Вейн розумів, здогадувався, куди вони йдуть, і намагався щонайприродніше зіграти переляк, розгубленість, намагався відтворити всю трагедійність ситуації.

— Що це за споруда?— запитав Ніколіан і усміхнувся.

Феррос довго мовчав. Заплющив очі, зціпив зуби, аби приховати радість.

— Ми програли,— вимовив ледь чутно.— Це кінець,— сказав він з розпачем в голосі.

— Я гадаю, що це не кінець, а початок. Початок вашого дюлійського життя.

Феррос Вейн доторкнувся до недомонтованої споруди нейтрино-передавача, замаскованого під кріосубліматор, і поглянув на Джеррі з неприхованою ненавистю.

— Як ви здогадалися? Ніколіан засміявся:

— Даруйте, не з дурнями маєте справу. До речі, навіть якби ви встигли змонтувати його, все одно... Приміщення усіх бея винятку лабораторій екрановані, а нейтрино-фільтри — найпотужніші. Ви все одно не передали б на Землю ні кванта енергії.

Той передавач, який „розсекретила“ служба Ніколіана, спеціально монтувався так, аби відвернути увагу від передавача, що вже давно і регулярно виходив на зв'язок з Землею. Зв'язок був стійким і двостороннім. Тож казочки про фільтри — чергова брехня. Далекоглядна брехня, аби поглибити усвідомлення приреченості.

Земля вже все знала про Дюлію. Летів корабель. Лише дороги тої аж чотири роки. А щороку вони втрачали двох-трьох товаришів.


Оранж зупинився біля брами Академії і тихо мовив, прочинивши дверцята:

— Будь спокійним, Сандро Дю. Спокій — запорука мудрості. Бережи себе.

Сандро Новак нічого не відповів йому і відчув, що Оранж образився, не почувши звичного „дякую“. Сандро пішов довгою ситаловою стежкою до входу. Обабіч доріжки — високі дюлійські тополі і кущі дюлійського глоду.

Назвав своє прізвище черговому.

— Семен Дю на вас чекає,— мовив той по деякій паузі.— Проходьте, Семен Дю зараз вийде до вас.

Сандро сів біля столу у м'яке, глибоке крісло.

Семена Дю ніхто із землян не бачив уже шість років. Відтоді, як він став консультантом Джеррі. Всі розуміли — так треба! Один із трьохсот став правою рукою самого Ніколіана. Тож не можна легковажити, ризикувати...

Семен Михай зайшов тихо і несподівано. Сандро відчув доторк до свого плеча і здригнувся.

„Як він змінився. Сіре втомлене обличчя. Квола посмішка замість привітання. Сідає у крісло поруч. Під очима Набряки. Зіниці маленькі, як макові зернята. Це від ремінісу...“

Хворобливо всміхаючись, Семен сказав:

— Вона померла...

Новака злякали і здивували його слова, і та усмішка, і якесь приречене розчулення.

— Хто помер?

— Пам'ятаєш, ще на Землі померла... Моя Пальма! Яка розумниця була. Тобі не шкода мою Пальму?

Новак до болю гостро усвідомив, що психіка Семена Михая зруйнована ремінісом.

— Сандро, не бійся. Можеш говорити. В моєму будинку можеш говорити. В моєму будинку немає системи медичного спостереження. Це була умова співпраці з Ніколіаном. Тож можеш не хвилюватися.

Новак дивився на чорні цятки його очей, на сльозу, що затрималась на землистій щоці, чув його захриплий голос і не міг збагнути — хто ж він тепер, Семен Михай? Яким він став? „Він, мабуть, навіть і не здогадується, що є зв'язок з Землею, що прилетить корабель, який нібито викликав Ніколіан Джеррі, але все повинно відбутися не так, як Джеррі планує. Він, мабуть, нічого не знає. Шість років минуло, як його ніхто не бачив. І він нікого не хотів бачити. Але ж він щось робив... Он і програма „Білальген-Сімнадцять“. Вона врятувала мене. Проте я йому нічого не скажу сьогодні. Нічого“.

Семен Михай витер сльозу на щоці й мовив:

— Я запросив тебе не для того, щоб поплакати. Завтра прилетить корабель... Я хочу, аби ти все добре зважив. Сандро, не поспішай з висновками... Не поспішай з відповіддю... Я зупинив свій вибір саме на тобі, і сподіваюся, що не помилився. Скажи, тобі подобається на Дюлії?

Новак глянув на нього вкрай здивовано. Він зовсім не чекав такого запитання. Не відповів нічого.

— Сандро Дю, я гадаю, що не помилився в тобі, що ти єдиний із трьохсот, хто, на мою думку, може мене зрозуміти...

— Що я, власне, повинен зрозуміти?

— Сандро Дю, і ти, і я, і кожен із трьохсот нині знають усе про Дюлію, про комбінат „Вікторія“... Але...

— ...три-чотири тіла на рік — це така дрібниця, яка, проте, забезпечує існування нової цивілізації...— в тон йому продовжив Новак. Семен Михай навіть не відчув у голосі Сандро сарказму.— І навіть для тих, що відійшли передчасно, це не смерть, це — багатократне продовження себе в житті тих тисяч дюлійців, які з'являються на світ.

— Так, так...— усміхнувся Семен Михай.— Ти все розумієш...

А в Новака аж темні плями пішли перед очима. „Невже?! Невже він сприйняв мої слова серйозно? Один із трьохсот буде мене зараз умовляти залишитися на Дюлії. Ні! Цього не може бути!“

Семен хворобливо розсміявся, дістав з кишені невеличку синю коробочку і поклав у рот аж три таблетки ремінісу.

— Прекрасна штука цей ремініс. Я його відразу оцінив тут на Дюлії. Ніби дрібниця, маленька таблетка, а скільки в ній сили, скільки наснаги, щастя. І головне — зникають будь-які сумніви, вагання, надумані складності. Ти, мабуть, трохи недооцінюєш ремініс. Хоча, я цікавився, часом ти також його полюбляєш. Таблетки щастя... До речі...— Семен Мйхай проковтнув ремініс.— Ти, певно, погано знаєш Ніколіана. Це підступний хамовитий хижак — розумний і сильний. Аби забезпечити для Дюлії чистий біологічний матеріал, він готовий робити напади на земні кораблі і на саму Землю. Ти розумієш? Це — війна. Але практично я вже усунув його від керівництва. Перші роки я був консультантом лише формально... Та вже зараз я показав свою здатність мислити, керувати... Думаєш, я мало пережив? Думаєш, мені легко?— його обличчям потекли струмки сліз, ремініс почав діяти.— Ти послухай... Я відчуваю, все буде гаразд, ти мене відчуваєш, ти мене розумієш, ми однаково мислимо... Ти не можеш не погодитися, що земляни мають на Дюлії казкові умови. Комусь, правда, треба відходити... Але так уже ведеться в житті. Як не ти, то інший... Одне слово, Сандро, потрібні люди. Дуже потрібні люди. Через якихось двадцять-тридцять років знову гостро стане проблема. А я не можу собі дозволити робити напади на земні кораблі. Це дикість у наш час... — Семен Михай проковтнув ще кілька таблеток ремінісу.— Ти повинен повернутися на Землю... Не сам, з групою наших дюлійців... Ти повинен організувати нову експедицію чи й просто екскурсію... Завтра прилітає корабель, який викликав Ніколіан Дю. За кілька днів ви можете й вирушити. Треба, Сандро. Дуже потрібні люди. Для тебе це означатиме насамперед необмежене постачання ремінісом. Ти будеш найщасливішою людиною на цій планеті і до того ж матимеш право відійти останнім... Чуєш?

Новак боявся навіть вдумуватись у значення почутого.

— Якщо згоден, скажи... Тільки не думай хитрувати. Я все передбачив і все врахував. Будь-які випадковості неможливі. Тож подумай і скажи, чи згоден...

„Страхітлива маячня наркомана“.

— А чому ти довіряєш саме мені, Семене?

— Чому саме тобі?— загадково посміхнувся Михай.— Я дуже уважно вивчав характери всіх тут, на Дюлії, ваші погляди... Але скажу відверто — тебе рекомендував Морі Дю.

— А якщо я скажу — ні?!

— Якщо відмовишся? Все буде так, як було досі. Але, я вірю, ти погодишся. Розумію, дуже важко буде вісім років не бачити нашої прекрасної Дюлії, зате ж потім... Потім, Сандро, все на цій планеті буде твоїм. Це велика справа нашого майбутнього, нашої дюлійської цивілізації...

„Нашої планети, нашої цивілізації...“

— Семене, пригадай, якими ми прилетіли сюди... Про що ми думали? Що ми хотіли? Яким нам хотілося бачити життя? Семене... Ти зараз багато можеш... Вже немає фактора генетичного впливу на цій планеті... Я розумію твій стан... і все ж...

Усе єство Сандро Новака противилось думці, що Семен Михай остаточно деградував від ремінісу. Він не міг повірити, що один із трьохсот міг виявитись таким негідником.

— Ми ще можемо стати звичайними людьми. Чуєш, Семене?

Той довго, незворушно дивився на Сандро Новака малими, чорними зіницями, раптом його правиця нервово сіпнулася, і Новак здригнувся, чекаючи удару. Але Михай дістав коробочку з ремінісом і ковтнув ще дві пігулки.

— Я пожартував, Сандро Дю,— сказав по довгій паузі.— Я просто хотів перевірити тебе. Перед прильотом корабля я всіх перевіряю. Принаймні багатьох. Сам розумієш — химерна планета, незвичне існування і такі необмежені можливості... Психіка людей дуже чутлива до розбещення. Вона легше переносить тяжкі випробування. А ти молодець, Сандро... Новак. Завтра виходь у космопорт зустрічати корабель. Все буде гаразд. Ти молодець, Сандро. Ти зберіг психіку. Завтра ми всі повертаємося на Землю. Все! Ти вільний. Не буду більше тебе затримувати.

Семен Михай підвівся з крісла і, згорбившись, швидко пішов геть. Сандро лишився сидіти.

„Перевірка? Перевірка, безумовно, потрібна... Але ж... Хіба такі перевірки влаштовують своїм друзям? Він навіть не вибачився переді мною. Зіниці, як макові зернята. Від ремінісу. І хіба треба закликати вчинити підлість, аби пересвідчитись, що в людини здорова психіка? Ні, це не перевірка. Він негідник. Завтра прилетить корабель, але все може відбутися не так, як ми сподіваємось...“

...Це було десять років тому...

Семен Михай прокинувся, розплющив очі і якусь мить не міг збагнути, де він перебуває.

— Доброго ранку,— несподівано почувся чийсь голос.

— Доброго ранку,— відповів Семен і побачив перед собою двох незнайомих чоловіків.

— Як вам у нас на Дюлії? Семен Михай нараз усе пригадав.

— Спасибі... Я ще не знаю, як у вас на Дюлії.

— Будемо снідати?

— Дякую, ще не хочу.

— Тоді бокал еклектону. Нашого, дюлійського.

На столику біля ліжка стояв виповнений ущерть келих з рожевою рідиною.

— Дякую.

Один із незнайомців підсунув келих Семенові. Він підвівся і, приємно вражений такою турботою і увагою, випив рідину.

— Мене звати Ілон Дю,— сказав один.

— А мене Зорян Дю,— мовив другий.

— Це ви... Ви брати?

— Так,— вони розсміялися.— Ми всі на Дюлії брати...

І Семен Михай засміявся теж. На душі в нього стало радісно і легко. Він ніби полетів, усвідомлюючи водночас, що сидить на ліжку голий перед незнайомими людьми, але не відчуваючи ніяковості, навпаки, тішачись, що ці люди не дивляться на нього з подивом і що він сам неначе набуває якогось іншого змісту поза оболонками одягу чи слів... „Світ такий прекрасний! Всі ми брати на цьому світі — всі, хто мислить. Красиві хлопці. Такі стримані, привітні. Діти Ніколіана Джеррі. Ось вони які... Трохи схожі на земних біокіберів...“

— А де мої друзі? — спитав він нарешті.

— В цьому ж будинку. Але не всі... Відеотелефон у сусідній кімнаті. Номери ваших друзів ми виписали на окремому аркуші. Він лежить біля апарата. Можете будь-коли з'єднатися з кожним із них,— терпляче пояснював Ілон Дю.

— У нас на Дюлії люди можуть відчувати себе по-справжньому щасливими,— сказав Зорян Дю.— Хоч, на жаль, і в нас треба колись померти, але це вже закон життя.

— Так, саме треба померти,— додав Ілон Дю.— Треба, бо життя і смерть — це два крила одного птаха, який зветься життям. Правда ж? Семене Дю? Можна, ми будемо вас називати Семеном Дю?

— Називайте...— Михай усміхався.

Все так просто, так зворушливо, так мудро, так прекрасно...


— Ти дуже швидко, Сандро Дю. Все гаразд?— запитав Оранж.

Новак сів до кабіни і все ще чекав, що ось зараз підійде хтось або зупиниться інша машина поряд... Але ніхто не підходив.

— До Ферроса Дю,— сказав Новак.— І мерщій.

— Щось трапилось?

— Оранже, ти, на жаль, нічим не зможеш мені допомогти.

— Так гадаєш, Сандро Дю?

— До Ферроса. І мерщій. Припини базікання!

— Не треба поспішати,— мовила машина.— Розкажи мені спершу...

— Ти нічим не зможеш мені допомогти. Замовкни!

— Помиляєшся, Сандро... Такі, як я, можуть вам допомогти.

— Ти щось знаєш?

— Я все знаю. Не знаю тільки, що ти відповів Семенові Дю.

Сили полишали Сандро Новака.

— Я відмовився від його пропозиції... Врешті, ми поїдемо до професора Ферроса чи мені піти пішки?

— За вами стежать. Біля професора Ферроса вартують ще зранку. Тебе заберуть зразу ж, тільки-но ми зупинимось біля його будинку. Я хочу запитати тебе: тобі подобається життя на Дюлії?

— Замовкни!— закричав Сандро.— Що це? Чергова перевірка? Чергове знущання?

— Пробач, Сандро... Ми їдемо додому. Система спостереження повинна засвідчити, що ти після розмови з Семеном Дю негайно повернувся додому. Треба уникнути будь-яких несподіванок.

— Але...— кволо спробував заперечити Сандро і відчув, що може знепритомніти.

— Ти все одно не зможеш зараз нічого зробити... Але знай, що я, і Чорний Тор, і решта машин — ми з вами. Ми вам допоможемо. Повір!

Розвернувшись на площі, вони в'їхали в широкий тунель. Оранж їхав з максимальною швидкістю. Новака раз у раз притискало в кріслі на крутих поворотах. Зупинилися біля будинку, і Оранж наказав, прочинивши дверцята:

— Заходь до помешкання. Мене не шукай. І не думай кудись вийти. Чуєш?

Оранж рушив з місця, набрав швидкість і зник за рогом будинку. Новак мов сновида попрямував до входу.

Робі зустрів його на диво спокійно, відразу відкотився у нішу, звільняючи дорогу, і тихо мовив:

— Доброго дня, Сандро Дю. Морі Дю просив вас нікуди не виходити. Зачекайте на нього. Він скоро буде.

Це пастка. Навіть якщо Оранж і був щирий зі мною. Це — пастка. Морі немає вдома. Безумовно, він на комбінаті. Готуються до прийому великої кількості землян. Пастка... І Оранж також сліпа частка велетенської страхітливої машини. А якщо цієї ночі нас усіх заберуть на „Вікторію“, тоді... Тоді ми загинемо разом з „Вікторією“... Треба до Ферроса. Треба все зважити...“

Він мимоволі ступив крок назад, але Робі загородив йому дорогу:

— Морі Дю дуже просив вас зачекати. „Треба заспокоїтись. Треба все зважити. Де взяти сили це витримати?!“

— Фреде, це небезпечно!

— Візьми себе в руки. Ти ж досвідчений пілот. Усе буде гаразд..

— Я боюся, Фреде.

— Антоне! Візьми себе в руки. Пригадуєш, як ми робили посадку в Піренеях?

— Так... Але тоді ми поверталися додому. А цього разу ми просто не маємо права на помилку. Вони чекають на нас.

— Все буде добре, Антоне. Увага! Бери по третьому нуль вісім. Прекрасно! Перевір координати.

— Все гаразд. Під нами комбінат. Його вже видно.

— Увага! Пеленг!

— Відхилення дві санті.

— Вмикаю блок корекції.

— Фреде...

— Замовкни! Бери по сьомому нуль три. Швидше! Отак! Усе гаразд. Ти молодець, хлопче. З тебе вже вийшов класний пілот...

— Спасибі, Фреде...

— Але ти забагато балакаєш...

— Тут мій брат.

— Я розумію. Все буде гаразд. Знімай основний фільтр.

— Готово!

— Бічні анігілятори!

— Готово!

— Контакт!

— Мені страшно!

— Контакт!

Корабель завис над корпусами комбінату „Вікторія“. Під потужним струменем від розекранованих анігіляторів руйнувалося все довкола.

— Посадка!

— Ще рано...

— Посадка! Негайно! Нам дорога кожна мить! Невідомо, як воно тут обернеться.


Ніколіан Джеррі відразу збагнув: діється щось непередбачене. Корабель не пішов на посадку в космопорт, де чекали заздалегідь підготовлені бригади, а завис над комбінатом. З вікна свого помешкання Ніколіан бачив велетенський бублик над „Вікторією“. Вибіг з будинку. Чорний Тор, завбачливо прочинивши дверцята, чекав на нього.

— До „Вікторії“! Негайно!

Чорний Тор відразу набрав швидкість.

Ніколіан намагався збагнути — що ж трапилось? Ніби бездоганно розроблений план... Джеррі бачив, як корабель опускається все нижче й нижче, як від роботи анігіляторів руйнуються споруди комбінату... Ніколіан шаленів. У безсилій люті стискав кулаки.

Тор зупинився на безпечній відстані, щоб потоки розпеченої плазми не пошкодили його самого. Ніколіан усім тілом нервово натиснув на дверцята, але вони не піддались.

— Тор!— закричав.— Негайно відчини!

— Навіщо?— спокійно запитала машина.— До того ж там зараз пекло пекельне.

— Облиш дурні жарти!

— Ти нікуди не вийдеш сам із цього салону, Ніколіане.

— Як це розуміти?!

— Тебе судитимуть, Дю.

— Проклята коробка! Я тебе знищу!

— Я не боюся смерті, Дю. Повір.

— Зрада...— белькотів Джеррі.— Це все Семен... А я йому повірив...

— Ти помиляєшся, Ніколіане. Семен Дю не зрадив. Але він виявився щасливішим від тебе. Вчора вночі він помер. Він прийняв забагато ремінісу.


„— Я не буду виправдовуватись. Ви все одно не зрозумієте мене...— і раптом Ніколіан Джеррі зірвався на крик.— Не чіпайте мене! Я нічого не зможу вам пояснити! Все це сталося... Я заплутався... Я програв! І тепер ви диктуєте умови й правила!

— Які правила?— спалахнув суддя, його обличчя налилося кров'ю, він ледве стримував себе, щоб не кричати.— Яка гра? Тридцять дев'ять смертей і комбінат смерті — для вас це була просто гра?!“



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.