ОЛЕКСАНДР ТЕСЛЕНКО

Корида - ОЛЕКСАНДР ТЕСЛЕНКО

Олександр Тесленко


Корида


——————————-

Тесленко Олександр Костянтинович

Дьондюранг: Науково-фантастичні оповідання та повісті

К.: Веселка, 1987

——————————-


ЗВІТ БІОКІБЕРА ВАЗАРА ПРО ТРИДЦЯТЬ ДРУГУ УЧБОВУ ЕКСПЕДИЦІЮ АКАДЕМІЧНОЇ КОСМІЧНОЇ БАЗИ „КОРИДА“.

1. Насамперед хочу висловити свої припущення щодо недоцільності комплектації учбових груп з уже усталених шкільних колективів.

2. Наголошую на необхідності серйознішого медичного огляду кожного курсанта.

3. Для продовження навчання в Академії космічних досліджень можу рекомендувати лише Фреда Савченка.

4. Ставлю до відома Академію, що я, біокібер Вазар, хочу облишити роботу на учбовій базі „Корида“.


Номер сьомий — на заправку! Негайно! Так. Я чую прекрасно. Тільки немає чого слухати. Так. Це все нісенітниці. Так. Я відповідаю за свої слова. Теревені будеш розводити з Рябим Фалом. Все! Одинадцятий — контакт! Все гаразд. Спасибі. Третій — переходиш на автоматичне керування. Бажаю успіху. Двадцять сьомий — терміново звільни місце для рейсової посадки. Так, для „горобців“. Вони прилітають через шість хвилин.

Біокібер Вазар сидів у просторій диспетчерській, дивився на метушливого Флера, завжди збудженого, аж ніби роздратованого, проте насправді дуже добродушного і веселого диспетчера-оператора. Флер був не молодий, але й не старий. І біокібер Вазар, дивлячись на віртуозну Флерову роботу біля центрального пульта, чомусь думав про свої дев'яносто сім років і про те, що, можливо, вже скоро, може, вже в цьому польоті щось трапиться... Перестане функціонувати? Навряд. На останньому профілактичному огляді в нього не виявили ніяких відхилень. Але вже кілька місяців підряд він жив у передчутті наближення чогось нового, ще незнаного йому. Може, старості?

Вазар слухав уривчасті накази Флера і раптом помітив розірвану кишеню на його оранжевому комбінезоні. Подумав, як це Флер, завжди такий охайний, такий чепурний, розірвав кишеню і навіть не помічає цього? Може, сказати йому? Проте ця думка не заглушила невиразну тривогу, яка все частіше охоплювала його...

— Ну, ще ніхто не передумав? Підлітаємо.— Старий Омбре усміхнувся. Ветеран Академії, старий космічний вовк, він давно вже відлітав своє і останні роки насолоджувався земним життям, як свого часу насолоджувався напруженими буднями космічного розвідника.— За п'ять хвилин, шановні, ми зробимо посадку, і старий Омбре скаже вам усім „до побачення“. І вже нічого не зможе порадити, ні від чого не зможе застерегти... А я трохи знаю те життя, до якого ви так нестримно прагнете... Знаю... І трохи заздрю, але не вам, а собі молодому. Нині я вже напевно знаю — витримав усе, що доля готувала для мене. Я витримав. Я заздрю тому молодому Омбре, котрий усе витримав. Я знаю, що ви зараз думаєте. Мовляв, старий набиває собі ціну. Ні. Повірте. Коли ви реально зіткнетесь із тим, що тільки уявляєте собі зараз, ви ще згадаєте мої слова...

— Я розумію — він багато бачив і пережив, але це його самолюбування... і ці застереження...— прошепотіла Гванца на вухо Антуанові.

— Не треба, Гванцо,— відказав юнак.— Просто він уже не молодий, і йому хочеться, щоб усі зрозуміли — він прожив своє не даремно.

— Чому я повинна захоплюватись його колишнім героїзмом? Він хотів бути космодослідником, і він був ним. І він діяв, врешті, як того вимагали...

— Облиш, Гванцо. Ти сьогодні якась... Я не впізнаю тебе. Ти хвилюєшся? Ти завжди колюча, коли хвилюєшся... Краще пригадай, що він розповідав нам учора... І немає в тому ніякого самолюбування. А повчає він тому, що знає більше від нас.

— Що ти їси, що такий розумний, Антуане?— Гванца насупилась і демонстративно відвернулась.

Ірен куняла. Вчора вони з Тадеєм і Олексою допізна сиділи в кімнаті, співали, грали на інканському радо.

Анджей проходив повз їхні двері, чув голоси, звуки радо, хотів зайти, але щось стримало, попрямував до своєї кімнати, марно намагався заснути. Вже десь під ранок зрозумів — треба було зайти до товаришів і не вдавати з себе надто ревного учня, який хоче добре відпочити перед напруженим завтрашнім днем.

Мадлен захоплено дивилася на старого Омбре, проте Фред, добре знаючи дівчину, відчував — вона зараз думає про щось своє і, певно, не чує ні слова.

Ніколь демонстративно читав підручник з планетографії.

Станіслав позирав в ілюмінатор і час від часу підтримував розмову:

— Але ж погодьтеся, Омбре, що кожне покоління відкриває заново для себе вічні істини... І так має бути...

Старий Омбре ствердно кивнув головою і подумав: „Хочеться знову бути молодим і нерозумним, аби почати все з початку, але це неможливо, неможливо скинути з себе вантаж прожитих років і поглянути на світ наївно й захоплено“.

Наближався космопорт.

— Омбре, веди на двадцять сьомий,— голос диспетчера.

— Добре, Флере.

— Як твої пасажири?

— Як і має бути,— відповів Омбре.— „Горобці“ нудьгують, не можуть дочекатися хвилини, коли стара планета лишиться тільки в їхній пам'яті.

— Омбре!— вигукнула Гванца.— Ви можете думати про нас будь-що, але прізвисько „горобці“— це образливо.

— А от ми з тобою, Флере, вже не поспішаємо тікати звідси. Чи не так?— Омбре ніби не почув вигуку Гванци.— То я іду на двадцять сьомий.

— Так.

— Спасибі, Флере.

Омбре вимкнув зв'язок з диспетчером і мовив, обернувшись до своїх пасажирів:

— „Горобцями“ ми називаємо геть усіх молодих розвідників... І немає в цьому нічого образливого... Увага! Іду на посадку.

Машина здригнулась. Провалилась. Аж у грудях замлоїло.

Першими з авієтки вийшли дівчата. Прохолодний осінній вітер. До авієтки під'їхав сірий автобус, з нього вийшов худорлявий, високий чоловік.

— Біокібер Вазар,— мовив тихо.

На вітрі його слова були майже не чутними.

— Сідайте в машину.

„Горобці“ попрощалися з Омбре.

За хвилину сірий автобус зупинився біля велетенського космічного корабля.

— От ми й біля дому.

Вазар дістав з кишені пласку коробочку передавача, натиснув червону клавішу:

— „Корида“! Приймай гостей! Приймай гостей!

Масивний вхідний люк ожив, почав поволі прочинятися. Невдовзі на землю опустився широкий трап.

Біокібер Вазар швидко рушив до деклімаційної камери. Поворот ліворуч, довгий тамбур. Пластиконові гладенькі оранжеві стіни. Поворот праворуч. Велика зала. Вони пройшли її не зупиняючись. На стінах картини, кіноекран, стільці, пригвинчені до підлоги, і кілька невеликих столиків. Зала відпочинку? Учбова кімната? Знову коридор. Скляні двері...

— Вибирайте собі службові відсіки, кому який до вподоби. Перевдягайтесь. Свої валізки можете лишити тут. Я на вас чекаю.

Хвилин за десять усі вже стояли в блакитних комбінезонах, усміхалися схвильовано, дивились одне на одного і наче не впізнавали.

Гуртом вийшли через інші двері до великої зали, де все — і стіни, і крісла — було вкрито зеленим ледром.

— Сідайте,— біокібер був академічно стриманий, навіть суворий.— Сьогоднішній день присвячений... власне, нічому не присвячений. Ви повинні трохи обжитися, адаптуватися... Ви давно вже знаєте один одного, давно становите собою дружний колектив, тому часу на знайомство витрачати не будемо. Наш відліт запланований на завтра. Ось, прошу ознайомитися з планом корабля, з планом нашої „Кориди“.

Вазар, відійшовши від стінної шафи, простягнув десять нових, складених учетверо, схем.

Поверх перший, поверх другий, технічний поверх, навігаційний поверх, третій віадук, блакитний коридор, біохімічна лабораторія, басейн, зелена зала, рожева зала...

— Тож сьогодні ви просто відпочиваєте і знайомитесь з кораблем... Ваші житлові кімнати — другий поверх, третій сектор. Якщо захочете побачити мене, то в кожній залі, в кожній кімнаті й через кожні п'ятдесят метрів коридорів є гнізда відеозв'язку. Всі службові номери написані там. Бажаю всього найкращого...— Вазар почекав хвильку, сподіваючись можливих запитань, але ніхто не озвався.— Прошу всіх зібратися в цій залі о дванадцятій годині. Без запізнень,— додав по паузі і, рвучко повернувшись, попрямував геть.

Білі матові двері м'яко зачинилися за ним.

Довго всі сиділи мовчки.

— Я багато чого уявляла собі не так...— нарешті мовила Ірен.

Вона була невисока, худенька, з красивим хвилястим волоссям, її слів ніби не почули. Гванца вивчала план корабля. Антуан сидів усміхнений, вмостившись у зручному кріслі. Ніколь заглибився у якісь свої думки. Станіслав щось записував до відеозаписника.

— Яку ми виробимо програму?— знову порушила тишу Ірен.

— Досить! І так нас назвали „горобцями“. Кожен хай буде сам собі господарем. Кожен житиме так, як визнає за потрібне. Ми вже не в школі. Досить літати зграйкою,— тон Ніколя був роздратований, дивний, чужий.

— Облиш,—мовив Антуан.—Ніби тебе справді образило наше прізвисько. „Горобці“ то й горобці. Навіть цікаво. Ти ж сам розумієш, що ми „горобці-молодці“— зберегли свій шкільний колектив, шкільну дружбу... Таких, як ми, небагато на цілій планеті, а серед космодослідників і взагалі немає...

— Ми ще не космодослідники,— буркнув Ніколь.

— Я теж багато чого уявляв собі не так,— мовив Фред.— Нас доставили на „Кориду“... Я, власне, нічого особливого не чекав, проте такої буденності...

— Ми вже не діти...— похмуро вів далі Ніколь.— І не треба про це забувати. Нас уже ніхто не буде розважати, повчати, влаштовувати нам свята... Почалося самостійне життя. Ходімте! Треба оглянути корабель. Вазар дав майже цілковиту свободу... Це найкращий спосіб якнайшвидше призвичаїтись до нових умов.

Усі слухняно пішли за ним. Син професора біології Ніколіан Сторін віддавна користувався повагою в класі. Стриманий, розважливий, беручкий до будь-якої роботи, він подавав надії скоро стати серйозним науковцем.

Вони ходили величезним кораблем — бібліотека, технічний поверх, громаддя реакторів, навігаційний поверх, миготнява сигнальних лампочок і круговий екран зовнішньої панорами, оранжерея, складне мереживо коридорів, басейн, житловий сектор, учбові кімнати...

Перед ними прочинялися двері, їх зустрічали допитливими поглядами темні вічка телекаріусів системи спостереження, але вони не побачили нікого з обслуги корабля, не зустріли й Вазара, хоча, здається, не минали жодного приміщення. І від того несподівано з'явилося відчуття покинутості, якогось незрозумілого страху.

В цей час Вазар сидів біля екрана в службовому приміщенні, востаннє „продзвонював“ усі системи корабля перед відльотом і проганяв думки про свої дев'яносто сім років.

О дванадцятій годині всі зібралися в зеленій залі. Минуло вже понад десять годин з тої миті, як вони переступили поріг „Кориди“.

Вазар вийшов у центр великої зали хвилина в хвилину. Привітавшись, звернувся до присутніх:

— Завтра о сьомій годині ранку ми стартуємо. З програмою ви загалом ознайомлені. Подробиці — в робочому порядку. Сподіваюсь, ви вже добре орієнтуєтесь на кораблі?— посміхався.— Завтрашній день теж у вас вільний. Старт. Адаптація. Але не хвилюйтесь — так довго не буде. Зараз я хочу познайомити вас з постійним екіпажем „Кориди“.

Вазар підійшов до невеликого пульта на стіні біля телеекрана, натиснув рожеву клавішу:

— Рокоте, ми вже всі зібралися. Приходьте.

Почувся звук, схожий на позіхання, а за ним і голос, низький, з металічним відтінком:

— Уже йдемо, Вазаре.

За кілька хвилин прочинилися двері й до зали зайшло четверо механічних роботів досить давньої конструкції. Пластиконові корпуси були різного кольору, аби їх легше було розрізняти.

— Рокіт,— сказав білий робот, підняв у привітанні правицю, пройшов до столу й сів поруч з Базаром.

— Клавір,— мовив блакитний.

— Цебер,— сказав чорний.

— Діон,— буркнув рожевий.

Вазар почекав, доки запанувала глибока тиша, і відрекомендував кожного механічного робота:

— Рокіт — досвідчений навігатор, Цебер — прекрасний механік, Клавір — мій помічник гуманітарного профілю, Діон — викладач точних наук. Мене ви знаєте, я — командир цього корабля і ваш вихователь.

Озвався Рокіт:

— У мене традиційне запитання до новобранців... Чому ви вирішили стати космодослідниками?— Витримавши паузу, робот повів далі:— Власне, це риторичне питання. Можете не відповідати, принаймні мені... Але послухайте. Робота космодослідника за своєю специфікою більше відповідає нам, роботам, та ще біокіберам. Люди ж, які присвячують своє життя дослідженню космосу, мусять відмовитись від багатьох чисто людських утіх. Однак і ми, механічні роботи, без вас не зробимо нічого. Абсолютно нічого. Нас не рухає цікавість — а що ж там далі? І скажу відверто, біокібери багато в чому ближчі до нас, механічних роботів, ніж до людей. Хоч самі біокібери цього й не хочуть визнавати... Але я певен, що якби суспільство складалося тільки з роботів та біокіберів, воно було б настільки ідеальним, що взагалі не змогло б розвиватися. Ми б не шукали від добра добра. Кожен з нас би чинив так, як вимагають закони загальної гармонії — і годі. Безумовно, в моїх словах є лише півправди. А друга половина має бути у словах вашої відповіді на моє запитання. А цю відповідь я чую такою: „Ми, люди, є тою силою, що оживляє метал і кристали, спрямовує і керує, ми — душа матерії, і саме тому ми хочемо бути космодослідниками, саме тому ми йдемо на великі жертви“. Ось так...— Рокіт підняв руку.— Я щиро бажаю кожному з вас здійснення всіх мрій.

Наступного дня о шостій ранку всі, окрім механічних роботів, сиділи в центральному навігаційному салоні. До запуску стартового анігілятора лишалася година.

— Сподіваюсь, ви зрозумієте мене правильно,— мовив тихо Вазар, сидячи в кріслі біля центрального пульта.— Я буду тільки щасливий, якщо помиляюсь... Але за дев'яносто сім років роботи я бачив так багато, що з повним на те правом можу стверджувати — винятки з правил трапляються вкрай рідко та й то, як кажуть, не з нами. Хай вас не дивують мої слова. Скоро старт. І я ніби повинен думати про інше. Проте щось непокоїть мене... Я передчуваю...

— Ви хочете запропонувати нам ще раз усе зважити?— похопилася Гванца.

— Так,— мовив Вазар.— Саме так.

— Ніхто з нас не змінить свого рішення!— рішуче сказала дівчина.

Вазар подивився на неї без осуду, повільно промовив:

— Я лише хочу закликати вас до серйозного ставлення... до аналізу своїх прагнень... І не треба, Гванцо, відповідати за всіх відразу. Краще скажи, якою особисто ти уявляєш свою майбутню долю? Я сподіваюсь, ти розумієш, що на вас чекає. Ти — жінка... Вибираючи долю косморозвідниці...

Гванца незадоволено пересмикнула плечима:

— Я про все подумала. І хочу всім довести, що можна... Я сама хочу вирішувати...

— Але ж не за мій рахунок,— перебив її Вазар.— Я хочу бачити наслідки своєї роботи. Я хочу виховати з вас справжніх космодослідників. Розумієш, Гванцо? Ніхто не боронить тобі самій вирішувати, проте... Моя упередженість, мабуть, є простою обережністю, хвилюванням. Але, Гванцо, мене чомусь непокоїть саме твоя доля. Ти вже пробач, дівчинко, мої відчуття мене рідко зраджують. Мені чомусь шкода тебе... Тебе щось турбує? Щось хвилює?

— Ні,— сказала дівчина і зашарілась.— Все гаразд.

— Що ж... Коли так, то прошу уваги.— Вазар натиснув клавішу на пульті перед собою і на великому екрані з'явилась карта з координатами їхнього маршруту.— Хочу вас попередньо ознайомити з трасою. Вона пролягає на максимальному віддаленні від світил і планет, а також від квадрів метеоритної насиченості. Час польоту — три роки. Мета: випробувати кожного з вас і збагатити певним запасом елементарних-знань і навиків, які ви потім будете розвивати, якщо комісія Академії, враховуючи мої рекомендації... Одне слово, на вас чекають випробування... А зараз прошу приготуватися до старту.


„Батьки, Земля, друзі, небо, сонце, і місяць, і вітер, і розваги на шкільному подвір'ї, і танці, і співи, і все, все, все зараз залишиться позаду. Ми вже не діти. Ми вже не діти! А хто ж ми тепер? Курсанти? Смішно. Нас кличе космос? Страшно. Але ми вирішили. Три роки. Ми вирішили. Ми витримаємо. Три роки. Зате потім... А що буде потім? Старт!“


Чорне тло неба, космосу. Зірки. Всі напружено вдивлялися у ту безмежність, тамували кожен у собі радість і непевність, страх і піднесення.

І саме першого вечора, першого вечора після старту Гванца зайшла в номер до Антуана і тихо сказала, так тихо, що він спершу навіть не почув, стояв біля стінної шафи, розкладав на полиці речі, взяті з дому...

— Антуане... Я... Хочу тобі сказати... Антуане... Ти тільки не гнівайся... Вислухай спокійно... У нас... У мене буде дитина...

— Що? Що ти сказала?

— У нас буде дитина,— повторила Гванца.— Я знаю про це вже другий місяць. Але ж моя мама... Вона б нізащо не відпустила мене.

— Ти серйозно? Ти збожеволіла?!

— Антуане...— мовила Гванца жалісливо.— Антуане... Ти вже не любиш мене?

— Ти... Ти... Про що ти думала? Навіщо ти полетіла, якщо знала... Гванцо...

— Я не хотіла, аби ти заради мене змінював свої плани... Я хотіла, щоб усе було так, як ми планували, як ми мріяли...

Антуан криво усміхнувся:

— І ти гадаєш, що зараз усе буде так, як ми планували?

— Не хвилюйся, Антуане. Я про все подбаю. Тобі не треба хвилюватись. Я не зв'яжу тобі руки. Чуєш?

— Це легковажно, це нерозумно, це дико, це нікому не потрібні жертви... Власне, які жертви? Звичайна дурість.

— Ти вважаєш — я дурна, що любила тебе і ще люблю... Дурна?!

Антуан зітхнув, заплющив очі й нічого не відповів.

...Мокрий осінній сквер був непривітний і холодний. Вони поверталися з театру. Гванца щулилася у своєму благенькому плащі. Коротка сіра спідниця ледь прикривала її стрункі красиві ноги в темних панчохах... Потім був перший поцілунок...


Вранці їх розбудив голос Вазара з динаміка:

— Увага! За десять хвилин всім зібратися в першій кімнаті для занять. Увага! За десять хвилин всім зібратися в першій кімнаті для занять. Перший поверх, сірий радіальний коридор. Увага! За десять хвилин...

Так почалося їхнє нове життя. Доволі буденно. Все майже так, як і в школі. Тільки немає вже школи, немає батьків, немає щасливої безтурботності, а натомість — незвичне відчуття серйозності всього довколишнього.

Вазар зайшов до кімнати похмурий. Рожевий Діон ніс за ним щось схоже на велику настільну гру.

— Зараз трохи потренуємо нашу просторову уяву,— сказав біокібер.— Спробуємо знайти вихід з об'ємного тримірного лабіринту. Ось ця кулька імітує космічний корабель... Думайте всі... Антуане, чому сумуєш? Веселіше. Активніше.

В учбовій кімнаті запанувало веселе пожвавлення.

Несподівано Вазар рішуче підійшов до Гванци і тихо, але так, що почули всі, сказав:

— Гванцо... Я все зрозумів... Ти вагітна? Дівчина зашарілась, проте відповіла зразу, зухвало й навіть задерикувато:

— Так. А звідки ви знаєте?— і поглянула на Антуана.

— Я просто здогадався, Гванцо... Ну, і як же ти думаєш далі?

— Принаймні обіцяю, що не завдам нікому клопоту...

— А тобі не здається, що це, м'яко кажучи, не дуже порядно?

Гванца мовчала.

Підійшов Антуан, за ним Мадлен з Фредом, але Вазар підвищив голос:

— Ви, здається, шукаєте виходу з лабіринту, шановні? Чи ви знайшли його? З Гванцою побалакаєте ввечері.

Всі повернулися до столу, а Гванца і Вазар стояли і непорушно дивилися один на одного. Нарешті біокібер мовив:

— Такого в мене ще не було...

Вазар потім довго ходив коридором, слухав відлуння власних кроків, монотонне, ритмічне, як цокання метронома, і воно заспокоювало, повертало владу над власними почуттями і, що було дивно, наче бриніло десь у свідомості запитанням:

„Ці-каво, що далі? Ці-каво, що далі?“ Вазар не знав, що робити в цій ситуації і як повестися, але це чомусь ніби й не зачіпало, не хвилювало вже його. Відчував якусь внутрішню насолоду від можливості просто спостерігати своїх студентів і ніби самому вчитися у них... Вчитися? Аж усміхнувся. Чого вчитися? Здатності робити дурниці? Усвідомлював усю безглуздість Гванцового вчинку, проте водночас і... захоплювався, якось первісно, розкуто, як ніколи раніше. Дівча відважилось на все відразу — полюбити і не зрадити дитячої мрії бути космодослідницею і... Смішно... Немає сумніву, що з Гванци ніколи не вийде дослідник космосу, проте оце шалене, молоде бажання, ще дитяча впевненість, що тобі все під силу, що тебе на все вистачить — зворушувало, захоплювало і... змушувало думати про свої дев'яносто сім...

Наступного дня за планом був вихід у відкритий космос. Тема: „Елементарні поняття про ремонтно-монтажні маніпуляції в космосі“.

— Виходити будете зі мною по три чоловіки. Окрім Гванци.

— Чому? Навіщо ви так?— схвильована Гванца намагалася щось заперечити.— Хіба я не можу сама за себе вирішувати?

А потім Гванца довго плакала, зачинившись у своєму номері.

Антуан зайшов до неї пізно ввечері.

Вона підвела заплакані очі:

— Я не зробила нікому... нічого... поганого... Я любила тебе... І люблю... Антуане... Хоч ти не зневажай мене... Скажи хоч слово...

Але він ще не міг отямитись.

— Дівчисько.

Гванца розридалася.


„Як ми змінилися. Минуло тільки два тижні, а ми так невпізнанно змінилися. Я чекав цього, але не думав, що це трапиться так швидко. Ми немов стали чужі один одному і водночас рідніші. Сам дивуюся, як можна поєднати ці протилежні відчуття, але вже знаю — можна. У кожного з нас — безліч турбот і обов'язків: фізичні вправи, теоретична підготовка, творчі заняття. І у всьому ми відчуваємо свою недосконалість. Треба багато працювати. І кожен не хоче виявитись гіршим від інших... Ото тільки Гванца... Але про неї потім. Колись я напишу про неї цілу повість. Головне те, що ми стали краще розуміти одне одного, краще відчувати. Часом нам уже не потрібні слова — достатньо погляду, поруху і просто думки.

З кожним днем ми мужнішаємо.

Гванца... Дивна дівчина... Я раніше й уявити не міг, що вона на таке здатна. Що це? Легковажність? Наївність? Мужня дівчина, вона у всьому намагається не відставати від нас, хоча Вазар і не допускає її до складних і хоч трохи небезпечних завдань... Вона хоче випробувати себе? Дивне випробування. Може, вона хоче змінити ставлення до жінки на космічному дослідницькому кораблі? Важко сказати...


Цей безмір космосу

близького і далекого,

чужого й рідного,

як спогад,

як сльоза

далекого юначого зізнання,

що відцвіла,

що розлилась

і переповнила собою пустку,

бездонну пустку Всесвіту,

де ми шукаємо себе

і материнський голос...


Коли ми розмовляли останній раз по відеотелефону, мама нагадала мені, щоб я не забував щодня голитися, щоб не заростав, як первісна людина, щоб стежив за собою...

Зворушливо...“


Ірен, Олекса і Тадей вже котру годину не виходили з блакитної зали, де стояв електророяль і було інканське радо.

Співали...

— Сумуєте за Землею?— запитав Клавір, зайшовши до блакитної зали і пильно вдивляючись чорними вічками своїх телекаріусів.

— Чому? Ні...— озвалася Ірен.— Хоча...

— Так, в цьому немає нічого дивного. Можете не виправдовуватись,— промовив Клавір.— Заспівайте ще. Я вам щиро бажаю якомога довше залишатися такими... людьми... Заспівайте ще...

— Давай Олексину!— мовила Ірен.— Ми її давно не співали.

Тадей змахнув рукою:

— Починаємо!

Зойкнув електророяль, розсипало перебори інканське радо.


Туман колись розвіється,

Берези сонцем вмиються.

Та мов прощальний плач —

Пробач... Пробач... Пробач...

Не я тумани висушу,

Не я колиску витешу

Для дітлахів твоїх.

Не я вночі блукатиму.

Не я тебе шукатиму.

І чутиму твій плач

Не я... Пробач... Пробач...


— Ви справжні артисти,— мовив Клавір.— Ви відчуваєте музику, відчуваєте слова... Дозвольте, я також спробую... Хочу засвідчити, що я недаремно називаюся роботом гуманітарного профілю... Я теж інколи пишу вірші і музику... Ось послухайте...

Клавір узяв до рук радо, спробував струни...


А він безкрайній.

І безсонний.

І бездонний.

А він не знає ні початку ні кінця.

Ми в нім шукаємо рятунку і притулку.

Води шукаємо в цеберці, що без дна.

Шукаєм, як приймач радіохвилю.

Шукаєм і не можемо знайти.

Блукаємо примарами в ефірі.

Мовчить ефір.

І мозок наш мовчить.

Лише вогонь збагнув безмірність міри.

Він безконечно добрий,

Безконечно злий...


„Я дев'яносто сім років працюю на „Кориді“. Чимало людей пройшло переді мною за ці роки, і зовсім юних і цілком дорослих. Але таких, як оце зараз, я бачу вперше. Не знаю, чи вийдуть із них справжні космодослідники. А втім... Якби кілька років тому серед моїх учнів з'явилась ось така Гванца... На що вона сподівається? Я навіть не висварив її, не намагався повчати. Мабуть, це було б зайвим. Вона сама щось зрозуміє тут на „Кориді“. Повинна зрозуміти. Зрозуміти те, що приходить лише в глибинах космосу. Ми летимо вже сім місяців... А що повинен зрозуміти я? Що мене мучить? В глибинах космосу...“


Заняття перервав схвильований голос Клавіра з динаміка системи зв'язку:

— Гванца народжує!

Цих слів давно чекали. І все-таки вони прозвучали несподівано. Друзі дуже хвилювалися. А Антуан останніми днями просто не знаходив собі місця.

— Гванца народжує в медчастині!

„Нарешті. Нарешті все скінчиться,— думав Антуан, біжучи коридором до блоку медичного обслуговування.— Невже скінчиться? Почнеться!— і нервово засміявся.— Почнеться! Дитина! Моя дитина... Можна збожеволіти... Хіба ж я думав, що так буде... Той вечір... Осінній сквер... Хлопчик чи дівчинка?“

— Хлопчик,— спокійно сказав Клавір, коли Антуан забіг до маніпуляційної кімнати.

Ультрамариновий пуп'янок лежав на білій пелюшці просто серед широкого тапчана, а Гванца тихо стогнала і сміялася під цупким, аж ніби не матерчатим, білим простиралом на маніпуляційному столі.

— У нас хлопчик... Син...— прошепотіла вона.— Все буде гаразд. Ось побачиш...

В її голосі було стільки прихованої радості, віри й таїни, що Антуан до болю гостро, до щасливого щему у грудях відчув — усе буде гаразд! Гордість виповнювала його. Так ще ні в кого не було. Народжувались діти на орбітонах, на борту рейсових машин, але щоб жінка, яка хоче стати косморозвідницею... „А вона стане розвідницею. Вона вперта. Вона сильна. Мужня. Красива Гванца. Бідна Гванца. Я був жорстокий. Вона страждала через мою байдужість... Що ж ми робитимемо тепер з дитиною? Що ми всі робитимемо? Дівчисько...“

Антуан заплакав.

„Вона сильна... Вона вперта... Вона все зробить, як задумала... Все буде гаразд...“

— Не плач, Антуане.

Мадлен ішла коридором до своєї кімнати. З помешкання Гванци долинали голоси. Дитяче уакання... Мадлен раптом захотіла зайти туди, вже й ступила крок, але щось її стримало. Зайшла до своєї кімнати і лягла на тапчан.

Той дитячий голос, такий ніби недоречний на кораблі, розчулював її.

Набрала номер Фреда.

— Що сталося, Мадлен?

— Гадаєш, що розмовляти треба лише тоді, коли щось станеться?

Фред похмуро дивився на неї з екрана.

— Що ти зараз робиш, Фреде?

— Читаю „Основи космічної навігації“. А чому ти запитуєш?

— Просто... Аби щось запитати... Я втомилася... А ти?

— І я втомився... Але що з того?

— Нічого, Фреде... Ти пам'ятаєш, як ми колись... Ти хоч інколи згадуєш, Фреде, як ми...

— Мадлен, не треба про це... Ти сама знаєш, що не треба. Ми мусимо стати іншими. Ми мусимо багато про що забути.

— Забути нашу юність, і нашу дружбу, і наші... Фреде, це неможливо!

— Неможливо, Мадлен, але треба. Принаймні не думати. Я хочу стати косморозвідником. Хочу!

— Не переконуй себе, Фреде. Так чи інакше ти кимось станеш, але невідомо, чи станеш ти щасливим, таким, як ми були...

— Мадлен...

— Що?

— Не треба...

— Що не треба? Не треба цього пам'ятати? Все забути?

— ...

— Ти дуже змінився, Фреде... І я змінилася.

— Ти втомилася, Мадлен. Тобі треба відпочити. В мене так було місяць тому, тільки я про це нікому не казав. А потім приходить друге дихання. Повір мені. Треба витримати. Ти знаєш, мій батько лікар. І тут я часто згадую про нього. І в нього є своя „Корида“. Тільки не в космосі. Операції, лабораторія, бібліотека, операції, досліди, бібліотека, суперечки, операції... Там його світ, його „Корида“, звідки він виривався на тиждень чи на місяць... Як і ми будемо вириватися...

— Ти молодець, Фреде. Ти завжди був молодцем. Ти вмієш керувати собою. А знаєш, тільки не смійся, але я щойно... позаздрила Гванці.

— Жартуєш? Може, ти захотіла жити на Землі?

— Не знаю, Фреде... Кажу відверто... Щось у мені міняється, мабуть, поза моєю волею міняється...

— Тобі треба відпочити.

— Я вдивляюсь у безмежність Всесвіту на екранах і усвідомлюю всім єством, що мене не вистачить, аби виповнити собою...

— Мадлен...

— Ось уже скоро рік, як ми тут. Я немов закам'яніла. Я перестала помічати все навколишнє. Мені можна зав'язати очі і, мабуть, нічого не зміниться, я буду жити так, як і зараз — ходитиму, працюватиму, слухатиму мудрі поради... Я вже знаю кожен поворот коридора, знаю кожне крісло у кожній залі, пізнаю кожного по кроках, по диханню, по запаху... Мені вже немає про що говорити і думати.

— Мадлен, але ж потім...

— Потім ще сім років навчання в Академії... А потім... Вічна „Корида“...

— Мадлен, завжди мусиш від чогось відмовлятися, обмежувати себе, щоб не розчинитися у безконечності можливостей...

— Фреде...

— Що?

— Ходімо зараз до Гванци... Ми останнім часом про неї забуваємо... Ми ж люди, Фреде. Ми — сила, яка оживляє метали й кристали, ми — душа матерії...— Мадлен якось знічено усміхнулася.


Антуан зачинив за собою двері і мовчки сів біля стіни. Гванца спершу навіть не помітила його, щось тихо наспівуючи до малого, а коли обернулась і зустрілася поглядом, злякано спитала:

— Що трапилось?

Антуан мовчав, безтямно дивлячись в одну точку. Нарешті промовив:

— Аварія... Пошкодження центрального синтезатора...

— Цебер відремонтує...— на диво спокійно мовила Гванца.

— Через півроку... Цебер сказав, що не раніше...

— А що ж робити?— вже стурбовано запитала.— Що ж буде ці півроку?

— Голод,— витиснув із себе Антуан.— Буде голод. Щоправда, твоя харчова пайка не зміниться, бо ти з дитиною... Але ж усе це за рахунок інших, Гванцо...

— А що сказав Вазар?

— Сказав, що справжні космодослідники, такі, як ти, повинні бути готовими до будь-яких несподіванок...


Анджей був старанним у всьому, проте одного разу Вазар відверто сказав йому:

— Анджею, пробач... Ти дуже сумлінний, але... З тебе ніколи не вийде косморозвідника. В тебе уповільнена реакція. І фізично, як для косморозвідника, ти кволий. І головне, що ти вже не переробиш себе. Ти не біокібер. Я щиро тобі раджу не виснажуватись на заняттях. Тільки марно витрачатимеш сили. Просто живи і думай, а вже потім, на Землі, знайдеш себе...

Вигляд у Анджея тієї миті був жалюгідний. Стримуючи тремтіння в голосі, він сказав:

— Так. Я сам думав. Шкода. Я так хотів... І зараз хочу. Але не можу... Дуже важко...

А ще аварія з синтезатором.

На дванадцятий день недоїдання Анджей знепритомнів у деклімаційній камері.

Незважаючи на розмову з Базаром, Анджей продовжував напружені заняття. Він ще не здавався остаточно. А що коли якийсь внутрішній вибух?! Може, якесь невидиме гальмо відпустить його тіло і розум. Але з кожним днем напруження зростало. Вазар вимагав повної самовіддачі, завдання ставали дедалі складніші, а ще й голод, недоїдання... На добу — 0,5 води, 0,02 білкової суміші, 0,03 пасти Оерза, 0,03 вітамінізованої пінки. І все. Життя ніби будь-що хотіло зламати Анджея.

— Я трохи розуміюсь на техніці... Може, я зміг би допомогти Цеберу?— звернувся він до Вазара на третій день недоїдання.— Я знаю будову багатьох синтезаторів...

— Ти не зможеш допомогти, хлопче. І ніхто з вас не зможе. На „Кориді“ стоїть несерійний синтезатор. Вважайте, що це просто чергове випробування. В кожному польоті всяке трапляється... От і трапилось. На жаль... А уявіть себе на далеких планетах. Уявіть себе на майбутніх ваших трасах. Я бачу, ти, Анджею, ще не лишаєш думки до кінця випробувати себе... Все буде гаразд. Цебер обов'язково відремонтує синтезатор. Та, врешті, і зараз усе гаразд. Аварійна система продукує необхідний харчовий мінімум. Немає делікатесів, це вже даруйте...

Товариші занесли Анджея до медичної частини. Клавір поворожив кілька хвилин над хлопцем, лазерним стимулятором пройшовся по активних точках шкіри, і коли Анджей безтямно розплющив очі, голосно мовив до решти:

— Йому треба збільшити харчовий пайок. Розумієте? Це означає, що ви будете одержувати ще менше... Ось так. Усе буде гаразд,— він поплескав Анджея по щоках своєю важкою блакитною долонею.


Снилося...

Вона біжить степом. Біжить, аж подих забиває. Довкола — розмаїття трав, квітів, метеликів. І якась мелодія однієї дзвінкої пульсуючої ноти бринить у настояному повітрі.

— Іре-е-ен!— хтось гукає здалеку.

Вона зупиняється, наслухає. Нікого.

— Іре-е-е-ен!— уже ніби з протилежного боку.

Вона падає в густу траву і слухає сюрчання коників. „Якщо хтось мене шукає, то й так найде“,— думає. Просто в очі світить яскраве сонце. Тепло. Парко. І радісно. І раптом уже зовсім поруч:

— Ірен!

Барвисті метелики літають, не махаючи крильцями, як великі різнокольорові планери.

— Ірен, чому ти не озиваєшся? Я шукаю тебе...

— Іванко?

Ірен здивовано зазирає йому в очі і бачить у його зіницях, як у двох дзеркалах, своє відображення.

— Ти прилетіла? І не зайшла до мене... Чому?

— Не знаю... Я хотіла забути про тебе...

— Чому? А я ось хліба приніс для тебе... І сиру... Хочеш їсти? Я знав, що ти хочеш їсти. Ти три роки літала... З дороги завжди хочеться їсти.

— Спасибі... Який смачний хліб! У нас на „Кориді“ такого не було.

— А сир?

— Я ще не куштувала. Ти сам його робив?

— Мама... Твоя мама.

— Моя?

— Так. Я зараз живу з твоєю мамою. Щоб веселіше. Тато помер, а мамі одній сумно.

— Тато? Помер? Я нічого не знаю. Іванку... Я щойно прилетіла, я нічого не знаю... Іванку...

— Не плач. Може, він і не помер. Я не знаю точно. Але я переїхав до вас. Думав, ти прилетиш, і ми відразу зустрінемось.

— Далекі світи кликали мене і кличуть, Іванку... Я сподівалась, я хотіла...

— Знайти свою мудрість? Так, Ірен? Але й до тебе жили мудрі.

— І вони знаходили...

— Але не так далеко, Ірен. Світ безконечний, і ми, не знаючи самих себе...

— Іванку, не осуджуй...

— Ні! Я люблю тебе. А хто ж осуджує того, кого любить?

— Я.

— Ти осуджуєш мене?

— Себе, Іванку. Я в чомусь помилялась. Але не знаю, в чому... Я не знаходжу відповіді, остаточної відповіді...

— Просто ще не настав той час... Ти її знайдеш, свою відповідь.

— Як добре на Землі, Іванку! Яка вона велика.

— Ти їж, Ірен, їж. Усе буде добре.

Після місячного недоїдання Ніколь зрозумів — він більше не витримає. Він може вмерти. Принаймні так йому здавалось. Ця думка жахала його своєю безглуздістю. Померти отак по-дурному людині, яка присвятила себе великій меті? Померти від якоїсь неполадки на учбовому кораблі? „Чому Вазар не повертає машину на зворотній курс? Чому він такий спокійний? А що Базару? В нього універсальний ензимний тракт. Йому їсти не хочеться. Він не може навіть відчути, як це страшно. Страшно. Мій батько — мудрий. Він мені був поклав до валізки аж десять тюбиків пасти „Уні“, але ж я викинув їх геть. Батько колись замолоду не один рік провів за кермом експедиційного трансангуляра. Він знає життя. Він знає — трапляється всяк. А я, останній дурень, повикидав з валізи все, що не мною покладено. Невже я помру?! Ні! Ні! Десять тюбиків пасти „Уні“ мені б вистачило... місяців на три. Дурень! Невже я помру? Це ж учбовий політ. Врешті, все має бути передбачено. Якщо з нами щось трапиться, Вазар буде відповідати... Хоча... Всяк буває... Невже я не побачу батька? Якщо повернусь на Землю, вже ніколи не вилечу без аварійного запасу. Ніколи. Якщо повернусь...“


Біокібер Вазар і механічний робот Діон сиділи в спеціальній кімнаті. Голубим світлом блимали десятки телеекранів.

— Вазаре, мені видається, що це випробування пора закінчувати,— мовив Діон.

— Гванца і малий Антуан мають нормальне харчування.

— І все-таки...

— Минає тільки шістдесят дев'ятий день недоїдання.

— У Ніколя серйозні зміни в психіці. Ось, поглянь сам... його енцефалограма, онейрограма, а це просто аналізи...

— Так. Ти маєш рацію. Загалом, гадаю, і решта відчула, що таке голод...

— Одне слово, Вазаре, пора кінчати. За кілька днів негативні реакції можуть з'явитися і в решти.

— Діоне, хоч ти не дратуй мене. Цього разу в нас і так вийшов не учбовий, а якийсь розважальний політ. Ще треба дозволити їм кожного дня виходити на зв'язок з Землею, теревенити з друзями, з батьками, ловити програми земного телебачення, виспівувати...

— Вазаре...

— Я все розумію... У Ніколя справді серйозні зміни в психіці. Однак...

— Ніяких однак, Вазаре... Ти сам прекрасно розумієш, що, окрім хіба що Фреда, навряд чи хто стане справжнім косморозвідником.


— Прошу всіх негайно зібратися в зеленій залі,— пролунав голос Вазара з динаміка.— Прошу терміново зібратися в зеленій залі.

Прийшла і Гванца з дитиною на руках.

— Я спробую бути лаконічним. Сподіваюсь, ви все розумієте й самі. Я хочу запитати вас: „Хто хоче бути космодослідником?“

Доволі довго всі мовчали, нарешті голос Фреда порушив тишу:

— Я... Фред Савченко.

— Я так і думав, Фреде. Послухай мене уважно... Я хочу зарахувати тобі наш трирічний курс і повертатися додому, хоча ми і навчаємося лише рік... Ти згоден? Тобі багато чого доведеться опановувати самотужки. Але ти продовжиш навчання в Академії майже на два роки раніше. Подумай сам... Тобі буде важко, але...

— Витримаю.

— Ні в кого немає заперечень?— запитав і поглянув на Гванцу. Вона похнюпилась, відвела погляд.


— Номер п'ятий, на заправку! Негайно! Так. Це ти вирішиш із Фалом. Дев'ятий на третю. П'ятий, переходь на автоматичне керування. Спасибі. Я відключаюся. Десятий! Контакт! Всього найкращого. Сьомий у резерві. Дванадцятий, звільни майданчик для „Кориди“.

Гванца з дитиною на руках і Антуан вийшли першими. За ними — Анджей, Мадлен, Ірен, Станіслав... Всі стояли тісним гуртом на сірому ситаловому покритті космопорту, зволоженому недавнім дощем. Чотири механічні роботи з борту „Кориди“ прощально махали їм.

Вазар дивився на малого Антуана — сонного, крихітного, зворушливого — відчував, як десь у глибині, на самому споді його біокібернетичного єства, остаточно народжується якась думка...

„Земля. Лоскіт вітру. Когось зустрічають. Червоні троянди в руці. Не нас зустрічають, ми поза всіма графіками і без попередження. Малий Антуан, яке славне дитя... І таке високе небо. Гванца намагається стримувати свою радість від повернення. Стримує, бо я йду поруч. Смішна. Усміхайся, радій! Я для тебе вже хіба що не дуже приємний спогад. Не більше. Чим я допоміг цим хлопцям і дівчатам? Що вони осягнули в глибинах космосу? Ще недавно вони так прагнули бути косморозвідниками. А ось сьогодні такі раді зустрічі з Землею. Станіслав, я певен, буде письменником і, можливо, колись літатиме далеко від Землі, але тільки для того, щоб, повернувшись, писати про неї і відчувати себе щасливим лише на рідній планеті. Ніколь, певно, торуватиме батьківську стежку. Тадей стане композитором...“

— От ми і вдома,— тихо мовив до Гванци.— Ти рада?

— Так,— усміхнулась вона, і в її посмішці, в голосі було стільки трепетної радості, і не було й крихти ніякої внутрішньої гризоти, ніяковості, що Вазар і сам мимоволі всміхнувся і раптом зрозумів, яка думка намагалася заволодіти ним останнім часом, бентежила і мучила — він більше ніколи не полетить із Землі.

„Ніколи. Цей осінній день, і проміння сонця, призахідного сонця, і це високе небо — які вони прекрасні! І яка Гванца красива! І малий Антуан. І всі. І все. От я й постарів. Мені вже не хочеться нікуди летіти. Але чому я такий щасливий?“