Всі публікації щодо:
Тесленко Олександр

Крізь базальт Інкани

„Конструкція постійно вдосконалюється нашим підприємством, і тому на час, коли ви придбаєте наш автомобіль, в його конструкцію можуть бути внесені конструктивні зміни, які не погіршують технічних характеристик конструкції“.

(З технічного паспорта)


— Нині саме той час,— пробуркотів дідок, його ніс бурулькою кумедно збрижився.— Як кажуть, що далі до лісу, то дрова дешевші. Бо кому ж вони потрібні, як до лісу далеко. То вже не дрова, а торба клопоту. Чи торба таємниць, що ростуть зараз, як гриби після дощу.

— На Інкані не гриби, а макри,— театрально чемно проказав молодик у синьому вельветовому костюмі з недоречно яскравою золотистою краваткою.— Ви тут давно мешкаєте?

— Маєте на увазі, чому я ще не забув, як називаються на Землі гриби? — старий іронічно примружився.— Я мешкаю тут дуже давно. Можете вважати, що я тут народився. А ви здалеку завітали?

— Я землянин,— з гордістю сказав молодик і дістав з кишені пачку арнікових сигарет.— Дозволите мені закурити, чи краще вийти в тамбур?

— Якщо й мене пригостите, то дозволю.

— Будь ласка... Мені чомусь видавалося, що ви не курите...

— А я й справді не курю. Ви не помилилися.— Старий дістав із кишені запальничку і, хвацько клацнувши, простягнув гойдливого півника.— Але курити можу. Навчився колись. Треба все уміти в цьому світі, що ти здатен уміти. Але не завжди треба використовувати своє уміння. Навіть помовчати про нього впереваж не гріх. А часом варто взагалі забути, що ти щось умієш. Міра наших можливостей, як я колись прочитав у когось із письменників, ніколи не повинна стати мірою наших потреб. Чи ви не згодні із цим? Як ви гадаєте, юначе? Чи вам подавай гіпнофони, кишенькових кіберонів? Що вам там іще треба з того, що цілком байдуже мені?

„Дивний дідуган. Аж слухати неприємно. Живе категоріями минулого. Про гіпнофони згадав, про які молодь вже і не думає. За звичкою старі ярлики розвішує“,— подумав Зенон, але вголос спромігся на інше:

— Я набагато молодший від вас, проте... Дозвольте сказати, що мені видається — не варто бути таким категоричним в оцінках сучасної молоді...

За ілюмінатором пролітали синтетичні лісосмуги, хутірки дачних котеджів, хмарочоси передмість. До заходу хилилося оранжеве штучне світило.

— Що мене роздратувало? Хоча б те, юначе, що ми з вами змушені їхати ще півгодини, а вам не спало на думку, що варто познайомитись. Коли вже починати балачку про життєві таємниці, то не гріх знати ім'я співрозмовника. Чи сучасна молодь має це за непотрібні умовності? Яка різниця, як кого звати?! Головне інше! Головне — рух! Але дозвольте запитати — куди? За оцією миготнявою я нічого розгледіти не можу.

— Ви запитали — куди? Але ж ви знаєте цієї миті, куди ви рухаєтесь? Чи не так? — трохи насторожено, проте з ледь вловимою зверхністю запитав молодик.

— Я їду до себе додому, юначе, з розширеної академічної наради... Звати мене Микола Юрович...

Двері купе нараз прочинилися, і на порозі став чоловік років сорока із фонозаписником в одній руці та великою чорною валізою в другій, у легкій сірій ледровій куртці, зі шкіперською борідкою. Він заклопотано озирнувся довкола:

— Пробачте, це дев'яте купе?

— Так.

— А вагон сьомий?

— Сьомий.

— Ну, нарешті... Даруйте... Ледь встиг ускочити до цього швидкісного хробака в третій вагон... Пробачте, я їду до кінцевої. І мені варто лягти трохи поспати. Хоча спати зовсім і не хочеться, але... маю по приїзді зустріч з презицентом Інканської академії наук, тож не гріх, як кажуть, прибути в найкращій формі. Досить і того, що дружина перед відльотом всі нерви вимотала... Пробачте...— не роздягаючись, чоловік зграбно вискочив на другу полицю, тихо увімкнув фонозаписник і кілька хвилин уважно слухав запис чиєїсь збудженої розмови на інтер-лінгві. Нараз вимкнув його і прошепотів сам до себе:

— Це мусить сподобатись найвищому шефові. Цікаво, що скаже сьогодні президент академії... Але все одно... Все це взято з самого життя... Все взято з життя...

— З життя вже взято майже все,— голосно перефразував його слова старий, уважно дивлячись на молодика в синьому вельветовому костюмі.— Вже, мабуть, час і віддавати... Принаймні я особисто взяв від життя майже все... Але брав я щонайменше. Я обходився, власне, крихтами, бо думав і про вас... Все ще не знаю вашого імені...

— Зеноном звати... Я будівельник з тринадцятої спецбригади. Не могли не чути про таку. На Інкані часто буваю. От і нині викликали — тут якась нагальна робота передбачається, а хлопці мої прилетять за кілька годин. Я — бригадир, тож мушу у всьому розібратися першим...

— От і познайомились... А таємниць, Зеноне, з кожним роком справді більшає. В цьому я вже переконався. Можете повірити старому. І те, що вам, молодим, сьогодні видається простим і зрозумілим, вже завтра може стати для вас загадковим, таємничим, навіть страшним.

Чоловік із фонозаписником звісив голову з полиці, уважно прислухався. За якусь мить він квапливо опустився і сів поруч із старим.

— Я журналіст. Станіслав Терер,— простягнув руку у привітанні.— Ви мене заінтригували. Вишукувати таємниці — моє ремесло, моє покликання. Але ви сказали, що сьогоднішнє може завтра виявитись страшним. Я не можу погодитись. І зовсім не тому, що я природжений оптиміст...

Між ними зав'язалася невимушена розмова людей, які прагнуть не без користі згаяти час в дорозі. Кожен із них — майже фаталіст, оскільки наступні дні — місяці — роки розписані в уяві, як програми для кіберонів, але в кожного в душі — ще й бентежне розуміння своєї причетності до таїни великого творення завтрашнього дня цієї виплеканої людьми планети.

— Я прилетів сюди, на Інкану, задля матеріалу на екологічну проблему...

Старий розсміявся:

— Середовище захищають не словами... І переконаний — ніколи й не було тих часів, коли можна було когось чи щось захистити словом, просто словом... І це зовсім не тому, шановні, що я сумніваюсь в могутності впливу справжнього мистецтва чи справжнього журналістського дару. Зовсім ні! Просто за будь-якими прекрасними словами завжди мусять стояти діла. А можливо, вони мусять стояти ще перед словами. Бо далеко не байдуже, хто виголошує ті чи інші думки, хай навіть найрозумніші... В різних устах ті ж самі слова звучать зовсім по-різному... Що ви зробили особисто для захисту середовища, шановний Станіславе? І, врешті, в умовах нашої Інкани ми середовище самі створили і можемо його переробити, як нам заманеться, але ж треба бути мудрими господарями... Мало щось створити. За ним треба доглядати і усвідомлювати значимість створеного нами... Слова — це дзеркало наших дій і наших прагнень. Дзеркало. Воно може вказувати нам на наші вади, воно може тішити нас нашою ж досконалістю, але не воно є рушієм нашого розвитку. Пробачте, що я знову запитую, що ви особисто зробили в плані екології, юначе?

— Я вас розумію... Я просто не можу вас не розуміти... Даруйте, як вас звати?

— Миколою Юровичем, але можете звертатись до мене просто по імені. Мені буде навіть приємно. Я ніяк не звикну, що вже старий. Що я вже не просто Микола, а для найближчих друзів не просто Кока.

— Миколо Юровичу, скажу щиро — для збереження земного чи інканського середовища я особисто не зробив нічого, у вашому розумінні. Але, врешті, я журналіст, і, гадаю, не треба вас переконувати, що моє головне покликання...

— Я втомився слухати красиві слова про покликання! — нараз запально і роздратовано вигукнув старий.— У кожного з нас, мислячих істот, одне-єдине покликання в цьому світі — бути мислячими істотами, бути людьми. І діяти!

Журналіст поблажливо усміхнувся:

— Ви мене дивуєте. Вже давно минулися часи майстрів на всі руки. Я при всьому бажанні не можу займатися озелененням нових інканських площ, прокладати гідроканали, обороняти природу від дурнів навкулачки чи з допомогою циркулярів і писати-організовувати матеріали для нашого часопису... Невже про це варто говорити і сперечатись? Я непогано роблю свою справу, як багато хто з друзів вважає. Я порушую гострі проблеми, я розбурхую людську уяву...

— Проблеми, шановний, порушуються самі собою, точніше, їх народжують діяння рук і розуму людських, і вирішувати проблеми в наш час покликані насамперед ті, хто їх народив. До речі, дуже мені стало цікаво: про що ви хочете писати з приводу нашої Інкани? Які слова хочете знайти, щоб зробити матеріал, як ви сказали, на економічну проблему?

— Коли хочете, можу справді розповісти! — вигукнув журналіст.— Мене дивує ваше ставлення до... Можливо, це просто до мене особисто, але... Я, врешті, професійний журналіст, і якщо ви ніколи не знайомились з матеріалами Станіслава Терера, зокрема й на екологічну тему, то це ще не означає, що можна так безпардонно ображати мене і мою роботу...

— Ви хотіли розповісти, про що ж ви плануєте писати...— в'їдливо перебив його старий.— Я вас уважно слухаю.

— Що ж, будь ласка... Цілком можливо, ви також знаєте, що тут, на Інкані, колись були гарячі джерела. І діти перших переселенців-піонерів розкошували тут навіть у великі, як на перші часи, люті морози. Вони купалися і раділи життю, новому життю на новій планеті...

— Чи знаю я про ці джерела! Шановний Станіславе... Я їх сам колись придумав! Гадаю, у вас немає підстав мені не вірити, дідові?

— У мене є всі підстави не сприймати серйозно ваші слова і твердження... Ви якось дивно все загострюєте...— І раптом журналіст майже вибухнув, не притамувавши роздратування: — Ви, даруйте, нагадуєте мені мою дружину, яка впереваж сама не знає, чого хоче, проте завжди знаходить будь-які аргументи, аби лиш довести свою вищість. Що ви сказали про теплі джерела? Ви їх колись придумали? Як розуміти ці слова?

— Справа в тому, юначе, що я той Чапол. котрий трохи доклав своїх рук і розуму до створення цієї планети...

— Чапол? — перепитав трохи збентежений журналіст.— Чув я таке прізвище... Чапол...

Старий стримано засміявся:

— Ви не могли не чути мого прізвища... Розумієте, це я колись придумав цю планету... Принаймні зробив усе, щоб вона з'явилась на світ... Вам смішно і дивно? Вам видається, що цій планеті уже вічність, та раптом де не взявся дідуган, котрий... Я, до речі, не такий і старий. Мені лише сто три роки,— старий розчулено поплескав попутників по плечах.— Ми, якщо вдуматись, майже ровесники, майже одне покоління... А теплі джерела допоміг угробити ваш колега-журналіст... До речі, коли я казав, що сумніваюся в можливостях слів, то мав на думці насамперед — допомогти важко, а спричинити будь-яке паскудство легко... Я вам зараз розповім... Цілком можливо, що все це також є причиною мого упередженого ставлення до журналістів... Врешті, подумайте самі — один авантюрник прилітає на нашу, на мою, Інкану, щоб погорлопанити у всіх можливих установах з усіх трибун про необхідність створення нового транспортного тунелю. І врешті-решт таки робить своє чорне діло — він переконує багатьох. Він, як ви кажете, збуджував людську уяву... Тунель почали споруджувати і досить швидко завершили дурну справу, навіть економічно невигідну, збиткову. При цьому будівництві майже свідомо й перерізали оті гарячі джерела, про які ви говорите... І тепер прилітаєте ви, колега свого самовпевненого і безвідповідального попередника, щоб поговорити про ті вже покійні гарячі озера... До речі, оця траса, якою ми зараз так успішно пересуваємось, пролягає і через той тунель, що пробили в сімнадцятикілометровому базальтовому пласті невідомо для чого. Щоб тільки засвідчити можливості людської техніки і людської впертості? — старий поглянув на годинник.— Хвилин через десять ми будемо пролітати цим тунелем, який обійшовся планеті недешево. Я вже взагалі мовчу про ті гарячі джерела, про які нині можна написати цікавий екологічний матеріал, але ж вони, оті джерела, коли тунель їх перерізав і вони почали конати, гарячими потоками вимили з недобудованого штреку всю техніку і забрали життя одинадцяти будівельників... Проте тунель все одно був споруджений, гарячі джерела загнали в глибини... І от прилітаєте ви... І ви кажете мені, що джерела комусь були потрібні, що діти перших піонерів-переселенців купалися на природі навіть у люті морози й раділи життю... Ви прилетіли захищати середовище... Джерел більше немає... Ви це розумієте? Що ж ви хочете захищати? Покійникам, шановний Станіславе Терере, вже не болить. І чудес не буває. Або, як сказав би один мій приятель-гуморист: „Помирають не для того, щоб оживати“. А ви можете тільки писати тепер про гарячі джерела скільки заманеться...

— І я буду писати! Бодай для того, щоб така помилка не повторилася ніколи, щоб люди звикали думати серйозно перед тим, як щось робити...

— Облиште. Красиві слова про помилки і про застороги — не для мене. Я звик цінувати лише діла. Вам, журналістові, ніколи не вдасться віднайти ті джерела, їх замурували, вони пішли в глибини. І нікого ви не змусите словами бути мудрішими! Хоча б тому, що кожного разу у кожного виникає оригінальна ситуація. І ніхто не хоче поводитись з огляду на ситуації своїх попередників. Кожен, і цілком справедливо, претендує на самобутність власної долі. Цього вже ніхто ніколи ні в кого не забере! Кожен вимагає права на власні помилки. А відтак, даруйте, нікого нічому не навчать ваші ще не написані і вже написані просторікування.

— Даремно ви так... Можете вважати, що я навіть не ображаюсь... Я просто знаю, що робота журналіста також потрібна... А ми з вами розмовляємо на різних мовах. Ви свідомо розмовляєте зі мною так, щоб я... Не знаходжу слів... Ви знову нагадали мені мою дружину! Чому люди дозволяють собі вишукано, цивілізовано знущатися один з одного? Все ж мусить бути навпаки! І ось ви вимагаєте однозначного розуміння і сприймання ваших поглядів. Ви ображаєте, не маючи на те жодних підстав! Я, до речі, пригадав ваше прізвище із студентських підручників — Чапол Микола Юрович, один із генеральних конструкторів штучної планети Інкана в астероїдному поясі Сонячної системи...

— А нині — віце-президент Інканської академії наук,— театрально опустивши погляд, зовсім по-хлопчачому проказав старий.

Після довгої мовчанки озвався Зенон:

— Я слухаю і не можу збагнути суті оцієї розмови... Я набагато молодший за вас, проте... Даруйте, Миколо Юровичу, не можу зрозуміти вашої категоричності... Ви — вже досвідчена людина. Ви, врешті,— творець цієї планети. Ви — віце-президент...

— Годі, юначе, читати мені моралі. Я сам усвідомлюю, що поводжусь не дуже коректно, але... Щось мене млоїть... А ще ми перед цим розговорилися з вами про таємниці, яких, на мою думку, з кожним роком більшає... Якийсь дивний стан охопив мене, стан бентежного передчуття... Передчуття якоїсь приємної і водночас трагічної несподіванки. Ви вже не гнівайтесь на старого, але я відчуваю, що зараз щось має статися, але я не знаю, що саме... І, мабуть, від цього залежить і тон моєї розмови з вами... Пробачте... Я і сам себе трохи не впізнаю...

І раптом... Все в салоні мов стало з ніг на голову. Удар.

Несподівано різке гальмування. Полетіли склянки зі столу, фонозаписник із рук журналіста. Зенон опинився на підлозі.

І за мить цілковитого хаосу, коли все змішалося в якомусь фаталістичному хвилинному протуберанці, всім видалось, що життя зупинилося. Стало раптом так тихо, мов у древньому склепі.

Кожен, поступово приходячи до тями, розумів, що сталося щось екстраординарне.

Нараз пролунав голос по транслятору:

— Шановні пасажири! Просимо вибачення. Пошкоджена магістраль зі ще не зовсім відомих для нас причин. Тимчасово рух припинено. Причини пошкодження терміново вивчаються і усуваються. Закликаємо до порядку, шановні пасажири.

— Ну, от я й накаркав щось,— буркнув старий, але вже зовсім упокорено. А на нього дивилися Станіслав і Зенон злякано і захоплено.— Але здається, я вже відчуваю, що сталося...

— А що сталось, товаришу президент?

— Віце-президент, дорогі мої... Сталось... Вже не маю ні найменшого сумніву, що це мої джерела. Ви вже вибачайте діда... Можете навіть звинуватити мене в пошкодженні магістралі... Але ж створене тобою обов'язково починає жити самостійно, аж стає незрозумілим і непідвладним тобі... Але знаєте, якби я власноручно їх убивав, якби власноручно заганяв свої джерела під землю, то вони б уже ніколи не попросилися назад... Інша справа, що навряд би я погодився виконувати подібну програму, але якби вже погодився,— старий зневажливо усміхнувся,— розуміючи надзвичайну необхідність спорудження нового транспортного тунелю і практичну непотрібність ніяких гарячих джерел на штучній планеті Інкана, то я вже зробив би все так, що зараз би ми не стояли перед тунелем, з якого хлище окріп... Ходімте подивимось. Я переконаний — наша зупинка надовго...

— Давайте справді вийдемо і поглянемо, що ж сталося... Можливо, це й не гарячі джерела? — сказав Зенон.— До речі, я сам брав участь у прокладанні цього тунелю. Я фаховий метробудівець. Я сам ці джерела пускав у глибини...

Старий засміявся:

— Мої джерела таки знайшли собі шлях! Мої гарячі джерела! Ходімте, справді переконаємось, що це саме так!..— Микола Юрович збуджено вигукнув, але несподівано застигнув у трохи неприродній напруженій позі: права рука — за потилицею, ліва —глибоко в кишені літника.— Пробачте мене, Станіславе... Мені чомусь видається, що ви справді гарний журналіст... Я дуже хочу саме вам запропонувати... Власне, я просто прошу поглянути на мій матеріал... Тут є все про ці теплі джерела: коли і як я їх задумав, чому погодився на їхнє знищення і чому вірив, що вони оживуть...— старий вибачливо дивився і усміхався, він квапливо, нервовими рухами потягнувся до свого портфеля, дістав сіру течку з паперами.— Ось тут я все написав про ці джерела... Візьміть... Я бачу, ви справжній журналіст, а я все одно із цими рядками нічого не зможу... Я все життя опікувався іншим... „Ходімте...

Микола Юрович першим прочинив двері купе.

Всі попростували за ним.

Червоно відсвічувало штучне світило. М'який килимок вистилала під ногами інканська синтетична трава. Блакитний хробак пасажирського состава зупинився перед тунелем, з якого нестримним потоком виривалися клуби пари й потоки води...



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.