НАТАЛЯ ТИСОВСЬКА

ПОМСТА - НАТАЛЯ ТИСОВСЬКА

Сирена шаленіла. З двох боків до місця пригоди мчали “швидка” й міліція. Гамір вулиці, в якому ще хвилину тому розрізнити можна було збуджені голоси, сигнали трамваїв, гуркіт будівництва неподалік, потонув у різких механічних звуках, від яких судомило щелепи.

Новий хмарочос — двадцять чотири поверхи синього скла й бетону — вивищувався над вулицею. Коло його підніжжя, майже не видне з висоти останнього поверху, розпластане було тіло — розкидало руки, підігнуло неприродно коліна, вивернуло голову. Водоспад скла струменів додолу — змити з тротуару криваву пляму, стерти сліди смерті — і не міг ніяк досягнути землі.
* * *
М’яко клацнув замок, і я опинивсь у великому офісному приміщенні. У шибку пробивалося сонячне світло, пекло очі. Пухкий килим на підлозі приховував мої кроки, і я ступав ним обережно, боячись зім’яти довгу ворсу.

Навіщо ж я опинився в чужому офісі в неділю? Все почалося з телефонного дзвінка. Ірця, моя шкільна товаришка, з якою останнім часом я підтримував стосунки на льоту, у вічному поспіху — її й моєму, — ридма ридала в слухавку. З нечленоподільного потоку слів я вирізнити зміг лише одне: “Мене штовхнули в спину”. Не реагуючи на мої непевні спроби втрутитись у її монолог, вона проридала хвилин зо п’ять, а тоді враз повісила слухавку. І все.

Потім я дзвонив їй додому, на роботу, на мобільний. Її ніде не було. Зі всіх відомих мені номерів лилися рулади довгих гудків, за якими не вгадувалася присутність людини. Я легко погодивсь із власним припущенням, що Ірця могла дзвонити і з вуличного автомата, і з іншого міста, але тривога не полишала — гризла й гризла мене жовтими щурячими зубами.

Зранку був іще один дзвінок. Сухий офіційний голос наказав повідомити йому, з ким він має честь розмовляти, а на мої несміливі заперечення відповів, що мій номер телефону — останній, на який учора дзвонили з мобільного покійної Ірини В’ячеславівни Солтис. У горлі в мене булькнуло, але вигук я притлумив. Сухий офіційний голос витлумачив мовчання на свій копил і суворо порадив мені не намагатися перервати зв’язок і тоді квапливо тікати від закону.

— Що з нею сталося? — слабко промимрив я у відповідь. — Коли?
— На ці питання я зможу відповісти вам лише під час особистої зустрічі,— іронічно повідомив голос.
* * *
Страшну задуху в кабінеті слідчого не міг збороти навіть дощ, що вже з півгодини періщив за вікнами. Слідчий, для якого Ірчина смерть була тільки зайвим клопотом, але він намагався не видати цього різким зауваженням, глядів на мене співчутливо. Мружив очі на мої плутані й неоковирні пояснення.

— Так о котрій годині дзвонила вам учора Ірина В’ячеславівна? — раз у раз перепитував він.
— Близько другої. Я точніше не скажу, — відповідав я хрипко й сам дивувався неприродності свого голосу. — Я на годинника не глянув, тільки знаю, обідня перерва якраз скінчилася…
— Послухайте, — казав на це слідчий, — ви щось, мабуть, переплутали. Ірина В’ячеславівна загинула опівдні. І “швидка”, й оперативники були на місці за п’ятнадцять перша. Як могла вона вам дзвонити о другій?
— Не знаю, — ще більше губився я. — Не міг я так сильно з часом помилитися…
— Час ви назвали правильно, бо дзвінок був лише один, от тільки, може, то вам дзвонила зовсім не вона? Хтось інший — з її телефону? Бо ж мобільного на ній не знайшли — він лишивсь удома, підключений до зарядного пристрою.
— Ні-ні, це дзвонила вона! — заперечував я без ентузіазму. — Як міг я не впізнати Ірчин го… тобто, голос Ірини В’ячеславівни!
— Але на той час Ірина В’ячеславівна була вже дві години мертва!
Хибне коло.
* * *
Роззираючись на всі боки, я стояв посеред Ірчиного офісу. Боявся ступити крок, боявся дихати повітрям кімнати, мені-бо здавалося, що, вдихнувши одного з Ірцею повітря, я навчуся читати її думки, зможу проникнути в таємницю її смерті, бо ж, як не хотілося б мені її розкрити, я лякався до підшкірного холоду, що не зможу потім із нею жити.

Над Ірчиним столом на стіні скотчем була приліплена фотографія, на якій нам із нею по шість рочків — саме той вік, коли людина починає усвідомлювати себе. Тоді зароджуються спогади. Мій перший серйозний спогад — цікавуща гра, що її вигадала маленька фантазерка Ірця: з пагорба, який круто спускався в долину й занурювався в ріку, ми скочувалися по двадцять, по тридцять разів, доки сили ставало дертися нагору, доки в голові починали літати мухи, доки до горла підступала нудота, а обличчя з рожевого ставало зеленим, — і з розгону плюскали просто в воду, здіймаючи шалені бризки.

“Шолудивий Буняк! Шолудивий Буняк котиться!” — кричала Ірця, тицяючи тонким пальчиком у мене, поки я летів донизу, і реготала на все горло. Шолудивий Буняк прийшов із казок про половців, що ними Ірчина бабуся вколисувала маленьку онучку, насправді змушуючи її всеньку ніч труситися від жаху, із головою накриваючись коцом. Ми не знали, на кого схожий той дивний міфічний персонаж, знали тільки, що йому відрубали голову, яка довго-довго котилася полями й лісами, доки її не наздогнав якийсь руський молодець. І тепер вона виходить ночами, і якщо гляне на кого — той одразу помре.
“Шолудивий Буняк котиться!” — щирилася маленька реготуха, сміхом притлумлюючи страх. Я дивився на фотографію на стіні — і бачив живу Ірцю, ніби вона отут стояла переді мною.
* * *
Офісом блукала пустка: кожна книжка тут, кожна поличка волали про смерть їхньої власниці.

Слідство продовжувалось уже тиждень, а нічого конкретного так і не стало відомим. Знайшли Ірцю під висотною будівлею, в якій вона працювала. Чи випала вона з двадцятого поверху, на якому розташований її офіс, слідство стверджувати не могло, оскільки, хоча тіло знайшли під вікном її кімнати, саме вікно було щільно зачинене, а кімната замкнена на ключ зсередини.

Ушкодження на тілі такі, що медики не мали сумнівів: летіла Ірця щонайменше з дев’ятнадцятого поверху. Оперативники одразу ж метнули перевіряти кімнати над і під Ірчиною, але тут наштовхнулися на нову перешкоду: і на дев’ятнадцятому, і на двадцять першому поверхах велися ремонтні роботи, у приміщеннях штовхалася купа трудівників, у вікнах висіли муляри, тож випасти звідси Ірця ніяк не могла.

Слідчий, зрошений потом від задухи в кімнаті, втаємничено повідомив мені, що один із мулярів на дев’ятнадцятому поверсі звернув увагу на те, як повз нього щось нібито пролетіло, а тоді внизу вчулися крики; він визирнув і побачив на асфальті людину в темному брючному костюмі, тож він не відразу навіть зрозумів, що це була жінка. Ніхто з робочих двадцять першого поверху анічогісінько не помітив, про нещасний випадок здогадалися, коли на вулиці зчинився ґвалт.

Перевіряли оперативники й непевну можливість, що Ірця випала з сусіднього вікна чи з іншого поверху — набагато нижче або вище двадцятого, але всюди заходили в глухий кут: кругом знаходилося ніяк не менше двох свідків, які кров’ю могли підписатися, що вже з їхнього вікна жодна Ірця не випадала. Погодитися ж, що людина випала з вікна, на хвильку затримавшись, аби щільно його зачинити за собою…
* * *
Мене ж бо якраз не здивував факт, що двері були замкнені зсередини. Маючи — службова необхідність! — певні навички роботи з сейфовими замками, я міг би досить легко організувати фокус із замиканням чи відмиканням замка, в якому з іншого боку стирчить ключ, — за умови, що замок буде не дуже складним. Тому я вирішив для себе, що повинен потрапити в Ірчин кабінет. Повинен перевірити сам, чи можна таке вчинити з тамтим замком.

За тиждень я визрів до потрібної кондиції і тепер стояв ув Ірчиній кімнаті, потопаючи в пухкому килимі. Фокус із замком виявився легким: замок був поганеньким і простим, тож одну задачу я вже вирішив Але якщо вбивця хотів заплутати слідство і спершу викинув Ірцю з вікна, а тоді вікно зачинив і, вийшовши з кімнати, замкнув двері, лишаючи ключ усередині, то питання поставало важливіше: хто він — Ірчин убивця? Не можу ж я, справді, повірити, що Ірця напилася до нестями й випала з вікна, а раму потім на місце шарпнув вітер — чи що Ірця, вічна оптимістка, яка сотню разів рятувала мене від хвороби, котру Максудов називав меланхолією, вистрибнула з двадцятого поверху!..

Я ще раз перейшов кімнатою, намагаючись визначити, чи зможе вона мені допомогти вияснити причину Ірчиної смерті. Колупатися в речах покійниці — особливо, якщо ця покійниця була вашою приятелькою ледь не з пісочниці,— не надто приємна справа, але нутро моє пекло вогнем, що я повинен це зробити: ще раз у цій кімнаті мені навряд чи випаде опинитися.
* * *
Відкривши верхню шухлядку Ірчиного столу, я відразу наштовхнувся на рукоопис її нової роботи — сценарію, з яким я ще не мав честі ознайомитись особисто, але про який мені доводилося чути багато разів. Ірця марила цим сюжетом іще з дитинства, і всі вже знали історію її чудесного порятунку: на сільській сумирній конячці маленька Ірця об’їздила свої володіння — здоровезне пасовище, де розбрелися від спеки неймовірно знуджені корови. Літній полудень розморив і корів, і собак, і людей — і навіть, здавалося, траву, яка ліниво схиляла своє колосся.

За Ірчиною спиною громадився ліс — такий само тихий і знуджений, як і все довкруж. Сонце на мить заховалося за білу-білу, майже прозору хмарку; несподівано дмухнув вітер. У глибині лісу вчулося тихе бурчання, і на пасовисько вийшов здоровезний пес, що більше нагадував величезного, надприродного вовка. Конячка під Ірцею нервово скосила правим оком, наштовхнулася на непорушний погляд пса, здригнулась — і понесла. Понесла так, що Ірця, вчепившись маленькими кулачками в гриву, мріяла тільки, аби конячка не перечепилася випадково через який корінь чи не втрапила копитом у ямку.

Не добігши п’ятьох метрів до яру, що ним закінчувалося пасовисько, конячка розвернулася під прямим кутом і рвонула вздовж нього, але Ірця, яку ніби штовхнули в спину, зірвалася з худого хребта, на мить зависла в повітрі й уже в наступну секунду летіла в яр. Не встигнувши навіть від страху замружити очі, Ірця дивилася, як наближається дно яру, де вона ось-ось зламає шию.

З дна яру на Ірцю сліпими більмами гляділа голова — просто голова без тулуба — і ядуче посміхалася. Видіння було таким реальним, що Ірця від подиву розтулила рот, забувши про страх. І в цю мить її сорочка зачепилася за товстий вербовий корінь — й Ірця зависла, недолетівши з метр до дна яру. “Я тебе ще дістану”,— чітко проказала голова — і провалилася під землю.

З тої пори Ірця й захворіла мультиплікаційним сюжетом, який виношувала вже тридцять років: сюжетом, де головними героями були польовики, лісовики, мавки, мелюзини, страдчата, нічки, гриф, песиголовець — всі ті, що приходять до дітей у снах і що їх діти забувають, стаючи дорослими.
* * *
Товстий стос малюнків був кольоровим. Всі книжки я читаю з кінця, й Ірчина праця не стала винятком. Я витягнув нижній аркуш.

З останньої сторінки до мене щирилася потворна голова, з очниць якої стирчали вила, увігнані туди міцною селянською рукою. Голова кривила вуста й, здавалося, примовляла: “Я тебе ще дістану!” Шолудивий Буняк — це ім’я дали йому в Карпатах, — у якого такі тяжкі брови, що їх вилами треба підіймати, щоби він міг бачити, — саме його так налякався у страшну третю ніч філософ Хома Брут.

Мить тому щільно замкнене вікно шарпнуло протягом. Вітер майнув по ногах, пробрався під холоші штанів, вистудив шкіру. За вікном потемніло: день перескочив у вечір непомітно. Сонце на заході з гарчанням проковтнула сердита грозова хмара. Серце моє чомусь неспокійно затенькало.
Брязнув телефон, і я механічно підняв трубку.

— Це ти? — почув я знесилений Ірчин голос. У мене потемніло в очах. — Що ти робиш? Навіщо ти сюди прийшов?!
Вона схлипнула в трубку — і зв’язок перервався.

Я втупився у вікно, не в силі поворухнутися, бо в цю мить усі розрізнені шматочки склалися в одне. Я вже знав, хто штовхнув Ірцю з двадцятого поверху й замкнув двері зсередини. Він дивився на мене пустими очницями, слабко віддзеркалюючись у зачиненій шибці.

Змахнувши руками, я хотів відскочити од вікна, але мене штовхнули в спину, і я відчув, як обличчям м’яко зануривсь у прохолодну воду скла, але не порушив її гладіні, лише шкіра ще довго відчувала дотик чогось гладкого й приємного.