Всі публікації щодо:
Титикайло Євген

Вибрані поезії

Євген Юрійович Титикайло народився 30 липня 1937 року в Бориславі в родині робітника нафтових копалень. Із 1941 по 1952 р. жив на Волині, рятуючись від голоду та матеріальних нестатків. Після повернення до Борислава закінчив Дрогобицький педінститут ім. Івана Франка (факультет української мови та літератури), працював журналістом у міськгазеті “Нафтовик Борислава“ та в студентській багатотиражній газеті педінституту в Дрогобичі, а поміж тим – землекопом, робітником взуттєвої фабрики, техніком комунальної служби. Член Спілки письменників України. Друкувався в багатьох газетах та журналах України, а також за рубежем (Польща, США). Видав три книжки поезій – “Крайка“, “Тривожні громи“, “Пролог“.

“Три суті надії“ – книжка, до якої увійшло все краще з поетичного доробку автора.

ДНІ І НОЧІ ВОЛИНІ

ЗАВИДІВСЬКИЙ ЛІС

Там, у Завидівському лісі,

дуби звелися, мов титани,

Кора на соснах червоніє,

як згустки крові захололі.

Там, у Завидівському лісі,

лежать побиті партизани,

Ті, що боролися за волю,

не дочекавшись тої волі.

Це б їх назвати поіменно –

так ані імені, ні дати,

Лиш хрест березовий сумує,

розправивши рамена-руки.

Вже не розбудять їх ніколи

далеких стійок автомати,

Вплітаючи свій ритм звитяжний

у лісові тривожні звуки.

Позаростали дерням схрони,

стежки ожиною взялися,

І тихо, тихо так довкола,

мов не було й душі живої.

А вас чекали в Прикарпатті,

а вас чекали на Поліссі,

Щоб ви вернулися живими

як переможці, як герої...

Не дочекались. В лютій січі

всі полягли тут до одного,

По селах ворог бенкетує,

він палить храми і оселі.

Чи нам тебе уже не ждати,

кривава наша перемого?

Чи вже довіку у неволі

клясти години невеселі?

І чути: оживає тиша,

шикуються повстанців лави,

Євген і Вишня поміж ними,

а знають їх у кожній хаті.

Вони прорвуть кільце вороже,

живими вийдуть із облави,

Собі лишивши наостанку

лиш по набою та гранаті.

Не буде вже катам спокою:

згорить колгосп у Білополі,

А там насипле хтось могилу,

сховавшись за нічну завісу.

На всю Волинь ще залунає

і помсти клич, і поклик волі,

Леліяний в душі повстанця

під шум Завидівського лісу.

РАНОК НА ХУТОРІ

(Образок)

Знову б'ють гармати

В сіру непроглядь.

Погоріли хати –

Димарі стоять...

Мов билина квола,

Дивиться маля:

Трупами довкола

Встелено поля.

Ручки захололи,

Вузлик на плечі.

Сталінські “соколи“

Тут пройшли вночі.

ПІСНЯ НАШОГО ДИТИНСТВА

Боям – ні літа, ні зими,

Душа просякла болем.

Понад Загоровом – дими,

Дими над Білополем.

І гинуть хлопці задарма,

Наш цвіт і наша сила:

Одним – тортури і тюрма,

Другим – сира могила.

А ворог злішає щодня –

Нема для нього впину,

Неначе чорне вороння

Злетілось на Вкраїну.

Ой, закуріли порохи

І впали на діброви;

То не татари, не ляхи –

Московські людолови.

Ми їх не звали на обід,

І ситі, і не голі...

А слід од кирзових чобіт

Проліг крізь наші долі.

СПОГАД ПРО ВІЙНУ

Тоді ще з німецької каски

курчата пили у нас воду,

І порох ставав у нагоді,

коли не було сірників.

І бідкалась мати на долю,

вертаючись мокра з городу,

Чому б із того залізяччя

не наробити підків?

А можна було б і мотики –

нехай би служили для діла,

А то позичай у сусідів,

записуйся у старці...

У чорних пробоїнах танка

тепер кропива молоділа,

Хлопчиська залазили в люки,

і кублились горобці.

До нього усі ми вже звикли:

курили там часто до млості,

Ділились добутим з городів,

ховалися від дощу.

На днищі його заржавілім

лежали обвуглені кості,

І те, як по них ми топтались,

я й досі собі не прощу.

А потім зійшлися сусіди,

збирали ті кості у рядна

І зносили в яму навпроти.

Було це либонь у жнива.

“Отак десь і в мене синочок...–

зітхала тітка Орядна.–

Нехай воно, людоньки, й ворог,

і в нього – душа жива...“.

Тепер вже від того танка

немає, напевно, й сліду,

Тепер вже на тому місці

давно поросли бур'яни...

І все ж я візьму відпустку

і ще раз туди поїду,

В країну свого дитинства,

що теж не прийшло з війни.

ПОВСТАНСЬКА БАЛАДА

Все Полісся – мов кривава рана.

Бились хлопці з вечора до рана.

Бились хлопці, не складали зброї,

Всі відважні, хоч і не герої.

Врешті стало битися несила,

Так ворожа облягла їх сила –

З Переславич аж по самі Кути...

Як тут, хлопці, день ще перебути?

Ворог тисне, ворог провокує,

А в повстанців куль уже бракує.

“Вийти мусим з огненного кола,–

Каже друзям Джугало Микола.–

Хоч до лісу і не близько, брате,

Нам поможуть кріси і гранати,

А ще краще нам поможе нині

Той туман, що в'ється по долині“.

Ой, тумане, рідний брате ночі,

Ще густіш стелися по обочі,

Там – болото, хижі калабані,

Там не ступить ворог у тумані.

Знов у полі розгорілась січа,

Бо ж завзяття – риса чоловіча.

Хоч були це і останні сили,

Стільки трупу того накосили!..

Схаменулись пізно супостати –

Їхнім кулям хлопців не дістати.

КОЖУХ

(Бувальщина)

Гей, не спалось лютим завірюхам,

Звіром хуга кидалась до віч...

Ми ж, малі, тулились під кожухом,

І кожух той заміняв нам піч.

Ліз мороз в усі щілини хати,

З ночі бралась кригою вода...

А для нас, скажу, щоб не збрехати,

Й найлютіший холод – не біда.

Під повстанським гріємось кожухом,

Кожен трішки – шибеник і зух.

Димом вогнищ та овечим духом

Так приємно пахнув той кожух.

Не простий він: хоч і свого крою,

Та пошитий кріпко, на віки.

Дядько Вишня брав його до бою,

А тепер віддав нам залюбки.

Він сказав: “Не мерзнути ж малечі,

А кожух – то діло наживне...“.

Скільки раз в найбільші холоднечі

Виручав він брата і мене.

Може, й смішно, та сказати мушу,

Хай поважний критик вибача:

Він і досі гріє мені душу,

Той кожух з повстанського плеча.

ПРО ОПЕРА-УПИРЯ

Ця згадка не з веселих,

За нею – смерть і кров.

Гуляв по наших селах

Товариш Шупаков.

Куди поніс ним вітер –

Там смуток і плачі.

Його жахались діти,

Зриваючись вночі.

Не раз він автоматом

Полохав спокій хат

І крив московським матом,

Усім – суддя і кат.

Нікчемна одноденка,

Чи спраглий крові звір? –

Він за портрет Шевченка

Міг вислати в Сибір.

Не тямлячись од злості,–

Партійне, бач, цабе! –

Скільком ламав він кості

В застінках кагебе.

Ішли на смерть завзяті –

І гасли, мов свіча.

По ньому в кожній хаті

Когось не вистача.

Не вітру плач в діброві –

Це тужать матері...

Ой, напилися ж крові

Московські упирі!

МОНОЛОГ ПАМ'ЯТІ

Присвячується Домні Яйчук-Куль

та її братові – воякові УПА

Трохимові Кулю

Тітко Домко, не плачте, не треба,

все минеться, і лихо – минуще.

Це ж наскільки від вас я молодший,

а й тепер пам'ятаю війну ще.

Як ходили ми в біженські мандри,

як жили у нетопленій хаті...

Може й хліба було в нас не досить,

та були ми хоч духом багаті.

То ж горнулись – сусід до сусіда,

помагаючи в горі і в скруті,

А свій біль виливали у пісні –

не топили в московській отруті.

Ах, та пісня Волинського краю,

копитами потоптане жито!..

Тітко Домко, я все пам'ятаю,

все, що нами було пережито.

Ті облави, розправи й погрози,

крик наруги у ніч безголосу,

Й те, як били чекісти Танашку

з-за чийогось лихого доносу.

Десь фронти покотились на захід,

а у нас і війна не стихала,

Лиш бундючну фашистську навалу

замінила московська навала.

Мов хорти, сновигали облавці,

очманілі з добра й самогону,

Та й довбали землицю штиками,

чи нема де повстанського схрону.

Що не крок – то пікети й засади,

умирай – а не вийдеш із хати.

Як-то вам ще вдалося до лісу

хлопцям їсти тоді передати?

Це вже потім не стало Трохима –

не встерігся ворожої кулі.

Голосили вітри за дверима,

і сивіли жінки, мов зозулі.

Бо ж у кожної – горя і горя,

і своя неоплакана втрата:

В тої син не вернувся з походу,

ви хороните рідного брата.

Тітко Домко, ну, що вам пораю? –

мусим горе якось пережити.

Ах, та пісня Волинського краю,

копитами потоптане жито!..

ГОЛОД 1947-го РОКУ

Ми скрипіли зубами:

Чорний привиде, згинь!

Пів-Росії з торбами

Затопило Волинь.

По розкислім болоті

Суне темна їх тьма...

“Дайтє хлєбушка, тьотя!“ –

А вже й хліба нема.

Ой ти, горенько-горе,

Та ж і в нас дітлахи.

Опустіли комори,

Спорожніли льохи.

Роздали все, що мали,

По шматку, по куску.

А людей тих – навали,

Наче в морі піску.

З-під Ростова й Калуги,

Слабосиле й бліде,

Понад берегом Луги1,

Мов на прошу, іде.

Там жіноцтво і діти,

Аж дивитися страх:

Все в лахміття зодіте

Й личаки на ногах.

Хоч і мова – не наша,

Всяк одне повіда:

“Ми с Рассєї, мамаша,

В нас калхози, бєда“.

А як гомін той вичах,

День у Бозі спочив,

Я по їхніх обличчях

Політграмоту вчив.

БАЛАДА ПРО ДЯДЬКА КОРНІЯ

Забрали в Корнія поле,

і сад його, і стодолу.

“Заяву пиши!“ – звеліли,

але він затявся: ні!

Приходили сірі тіні,

всідалися біля столу,

Їх важко було збагнути –

такі вони всі чудні.

Навіщо їм ця заява?

хіба ж ми не те, що люди?

Вигадують та мудрують,

а правда таки одна...

І завчено бив оратор

себе кулаками в груди,

Доводячи, що безвинність –

найважча з усіх вина.

Та щось до таких балачок

дядьки не були охочі.

Ну, чесно жила людина,

трудилася, як бджола...

Й коли піднімали руки –

то відвертали очі:

Не май нам за зле, Корнію,

а совість нас підвела.

І кільчився дим цигарок,

всідаючись на папері,

І слово “одноосібник“

зірвалося вперше з уст.

...А вранці зорали поле

попід саміські двері –

Живи отут, чоловіче,

не думаючи про глузд!

Та він і тоді не перечив

і не чіплявсь зубами,

Спасибі, що хату лишили,–

тісненьке, але своє.

Не зважився до колгоспу,

то підеш хіба з торбами,

Бо так воно повелося,

бо так воно в світі є.

Кому ти тепер потрібний –

ні владі, ані громаді,

У них там своє – це наше,

хоч нашим воно й було.

Вирубують сад на дрова,

бо, бачите, на заваді,

А що ж там родити буде? –

будяччя або зело!..

Та ж в нього до того саду

тяглися душа і руки –

Тепер воно без потреби,

бо клином зійшовся світ.

Рішили, мовляв, на зборах,

злетілися, наче круки,

А хтось же із вас та й мусить

держати за це одвіт!

І вперше тоді до чарки

звернувся Корній по раду,

Дружину побив нізащо

і плакав, немов дитя...

З усього, що він утратив,

було йому шкода саду,

Порубаного на дрова

не дерева – а життя.

СТРИБКИ

Із літ повоєнних це слово-каліка

Приклигало ще раз, як темна примара.

...В чужу одежину вдягли чоловіка

І з нього зробили стрибка-яничара.

Ходили стрибки ті від хати до хати,

Сп'янілі від крові та люті-прелюті,

Немов їх родила вовчиця – не мати,

Свої наче хлопці, а зайди по суті.

“Кулацька ти морда!“ – кричали на діда,

Хоч в діда, напевно, і діти, й онуки.

От виросло зілля,– ніхто і не віда,

Звідкіль вони тої набрались науки.

Ще вчора із нами корів випасали,

Картоплю пекли в кізяковім багатті,

А нині, слухняні московські васали,

Вони перевершать і чорта в завзятті.

Полізуть у схрони, пролізуть у душі,

Щоб рідного брата в неволю продати.

Отак-то з іванів ставали в а н ю ш і,

Душителі свого, свої ренегати.

Їх “подвиги ратні“ –

це кров і руїни,

Це спалені храми й поламані долі.

Які ж вони, в біса, сини України? –

Московське будяччя на нашому полі.

МАРИНА

Відчиняй, мати, ворота...

З народної пісні

Два сини у Марини,

два сини, мов соколи,

Як покинули матір –

не зійдуться ніколи.

Що один – у Донбасі,

а другий – у Росії.

Хто вас, дітоньки-діти,

так по світу розсіяв?

Повозив по сибірах,

по чужій-чужениці?..

Не пригріла вас хата,

тільки мури в'язниці.

За яку ж то провину

ви терпіли спокуту?

Хто вам долю наврочив,

наче мачуху люту?

Сорок років розлуки,

сорок років розпуки...

А в синів уже діти,

а у діток – онуки.

Лиш в Марини нікого,

тільки Бог та сусіди.

Ніби й роду багато,

та ніхто не приїде.

Сяде в хаті небога

й опускаються руки:

Ну, які ж бо ви, діти?

та які ж ви, онуки?

Ой, ламали вам душі,

в три погибелі гнули,

Це ж і матірню мову

ви, напевно, забули.

Думка думку мордує,

хоч біжи до ворожки.

А за вікнами вечір

розсіває волошки.

Колос хилиться долу

і скрипить яворина...

А вночі її будить

голос меншого сина:

“Не вчинили ми злого,

що пішли у повстанці,

Бо й тепера ми, мамо,

хоч на волі, та бранці.

Недаремно списали

з нас такі протоколи,

Щоб до рідної хати

не вернутись ніколи“.

Піють півні, і другі,

скоро, мабуть, і днина.

І вчувається ненці

голос старшого сина:

“Не кляни нас, матусю,

що не так повелося,

Що дочасно у тебе

посивіло волосся.

Що не здужали стати

ми в твоїй обороні,

Коли з тебе знущались

комісари червоні“.

“Ой, знущалися, діти,

та бодай не казати!“ –

Схилить голову сиву,

запечалиться мати.

І поплаче в хустину,

і помолиться Богу,

Та й синів виглядати

знову йде на дорогу.

Так і вік звікувала

і пішла спочивати.

...Не скрипіли ворота

до вдовиної хати.

ІВАХОВА ХАТА

В Іваховій хаті жила таємниця,

І знали про неї лиш ніч та криниця.

Вів хід потаємний з криниці під хату,

У ньому чекісти зірвали гранату,

Розбили присінок і двір розкопали –

Були тут повстанці, були – і пропали.

Ні сліду тобі, ні малої прикмети...

Мовчали націлені в ніч кулемети,

Готові свинцем пригостити щомиті,

Аби-но де миша зашемрала в житі.

А жито довкола – солдатам по плечі,

Хати бовваніють, мов гнізда лелечі.

І вийти із пастки немислима справа,

Бо зліва – застава, і справа – застава.

Обставили добре – куди уже краще...

Який би сміливець пішов напропаще?

А ті таки вийшли і щезли, мов тіні,

Хоч кажуть: людина – не голка у сіні.

Сидів комісар, посірілий від злості,

Стискав кулачища, аж лускали кості.

Він міг присягнути на чорта чи Бога:

Так близько, здавалось, була перемога.

Не знав той приблуда і вся його зграя,

Що вдома людині й земля помагає.

ОСТАННІЙ ВІТРЯК

Які, мій Боже, тут вершились драми,

А ми жили – де впроголодь, де так.

Та ще вітряк борюкався з вітрами,

То був сусідський, Ярошів вітряк.

Стояв він там, на пригірку, у полі,

Де три дороги сходяться в одну.

Дядьки з возами сунули поволі,

Щоб при ковші згадати давнину.

А тут сучасність перла, як на лихо,

Та що йому до того, вітряку?..

То ж він, крильми вимахуючи тихо,

Молов зерно хазяйське на муку.

Крутити жорна – теж потрібне діло,

І він крутив – чи літо, чи зима.

Уже в селі й людей тих поріділо:

Кого не фронт – забрала Колима,

А хто пішов до лісу, у повстанці,

Лишивши все – і хату, і рідню.

...Над ним іще зоря світила вранці,

Немов жарина, вийнята з вогню.

І ми, хлопчиська, марили про крила,

Нас так до себе вабив той вітряк,–

Якби ж то мати потім не сварила

За брудний ніс та пізній переляк.

А вже під вечір вітряка не стало:

Його по дошці розтягли – і квит.

Чи млива в міхах виявилось мало?

Чи він псував колгоспний краєвид?

Пройшли літа, а серце, чую, плаче,

Мале та кволе – все ще дитинча:

Махни крилом над обрієм, вітряче,

Бо так мені тих крил не вистача!

ПІСЛЯСЛОВО

Згадалося і се, і те –

Хто був, кого немає.

Мете метелиця, мете,

Дороги замітає...

І от не сплачено борги

Полям оцим і Богу,

Кого засипали сніги,

Кого взяли в облогу.

І мусим їх тягар нести,

Назвавшись їх синами,

І лиш похилені хрести

Тужитимуть за нами.

ЗЕЛЕНА СПРАГА

(Вінок)

1

Коли запахнуть надвечір'ям клени

І стане світ вагітним від роси,

Напну дерев невидимі антени,

Щоб слухати пташині голоси,

І ріст зела, і дозрівання плоду,

Бо ж ними всі позначені часи –

Від первоздань до племені і роду,

І до ракет, що рвуться догори,

Коли в туман відчалять явори.

2

Коли в туман відчалять явори,

Широких віт розкриливши вітрила,

Чекатиму смерканної пори,

Щоб тишею земля заговорила.

Десь зорі там кували золоті –

Палає жар небесного горнила,

Аж обрії забризкало круті...

У тихий час під полум'я зелене

Прийди, моя надієнько, до мене.

3

Прийди, моя надієнько, до мене

З турботами земними на чоло.

Ще юністю не вибродили вени

І старості у згадці не було.

Ще совісті не ділено на чверті,

Приємлю все: і колос, і зело,–

То дні мої напружено-уперті.

Про них отут, у затінку гори,

Вустами трав зі мною говори.

4

Вустами трав зі мною говори –

Я збанував за мовою природи!

Поснули вже і хмари, і бори,

Вечірньої ковтнувши прохолоди.

Ніхто сюди не вийде до зорі,

Не загудуть, віщуючи негоди,

Старі дуби – одвічні кобзарі.

Щоб у душі добру не половіти,

Візьми мене під вигойдані віти.

5

Візьми мене під вигойдані віти

Старих дерев – вони моя рідня.

Хто змалку їх учився розуміти,

Не побреде у хащі навмання.

Нехай і ваблять вогники химерні –

То тільки порохно гнилого пня,

Стежки туди повилися у терня.

Від них тікай, неначе від мари,

У світ дерев – і листя, і кори.

6

У світ дерев – і листя, і кори

Вели мене дитячі таємниці;

По-іншому тут пахнуть вечори

І зоряться по-іншому зірниці.

І місяць тут над обрієм повис,

Мов золота підкова веселиці,

Коли гроза відкотиться униз.

О, як тоді, зеленолистий світе,

Я прагну все душею зрозуміти.

7

Я прагну все душею зрозуміти,

Бо не чекає невблаганна мить,

Бо поміж віт, ламаючи орбіти,

Ще не одна негода відшумить.

І, захлиснувшись музикою грому,

Можливо серце болем защемить,

Та я у ноги не впаду нікому,

А переймуся блиском громовиць,

Народжений не плазувати ниць.

8

Народжений не плазувати ниць,

Люблю дерев і мудрість, і одвагу.

Мою земну, мою зелену спрагу

Не погасити з тисячі криниць!

Бо виростав я з рубленої хати

Під колискову вітру і синиць,

Щоб землю цю навіки покохати.

І, непідвладний суєті дрібниць,

Шукаю ключ до вічних таємниць.

9

Шукаю ключ до вічних таємниць,

Як мандрівник дороги в океані.

Тут голосами зелені і птиць

Мені говорять пращури незнані.

Тут стільки бур у тишу відгуло,

І стільки мрій спинилося на грані.

І я збагнув: мовчання не було.

Тут б'ється серце пралісу зелене,

Коли запахнуть надвечір'ям клени.

10

Коли запахнуть надвечір'ям клени,

Коли в туман відчалять явори,

Прийди, моя надієнько, до мене,

Вустами трав зі мною говори.

Візьми мене під вигойдані віти,

У світ дерев – і листя, і кори,

Я прагну все душею зрозуміти.

Народжений не плазувати ниць,

Шукаю ключ до вічних таємниць.


Колискова для болю

ВЧОРАШНІ

Вони іще не склали зброї,

Надіючись на слушний час.

Вони ще ходять, як герої,

І просторікують про нас,

Що всіх не вивезли в сибіри –

Забракло таборів і грат;

Що не холуйської ми віри,

Де ідолом – верховний кат.

Вони йому служить готові,

Хоч мертвому вже, сатані.

Ще мало їм і мук, і крові,

Аби насититись вповні.

Не все ще вигребли з комори,

Не обчухрали всі двори,–

Їм дай нові голодомори,

Нові чорнобилі створи!..

Їх наша мова солов'їна

Пече, як рана від ножа.

Їм снилась інша Україна –

Продажна хвойда і ханжа,

Що лиш смішити вміє пана,

Московські взувши постоли,

Безпам'яттю своєю п'яна,

Куди б її не повели...

Та не здійснились їхні мрії,

Зламалось знамено руде.

А над землею вітер віє –

Весна, оновлення гряде.

З дороги, каже, душі ниці,

Однак на вас чекає скін!

В кольорах неба і пшениці

Вкраїна зводиться з колін.

ДОНОЩИКИ

З чорними душами, мов з орденами,

Тайні донощики ходять між нами.

Ті, що доносили й вірно служили,

Буйних голів на олтар не зложили.

Добре вгодовані й добре зодіті,

Стало їм нині сутужно на світі.

Чахнуть без діла і згадують дати,–

Нікому совість нечисту продати.

МОНОЛОГ “ТИХОГО“ УКРАЇНЦЯ

Тішмося, братове, купно й поодинці,

Що і ми – хоч бідні – але українці.

Маєм власну фаму й рятівні купони,

А зерно і цукор возим за кордони.

Не в Канаду, звісно, чи до Сальвадору,

А в оту російську (пек би їй!) комору.

Це ж брати по крові, хоч і шовіністи,

І вони, напевно, потребують їсти...

Просимо ласкаво на хлібець і сало,–

Щоб і ви поївши, і для нас ще стало.

Бо така хохлацька, вибачте, натура:

Що не втямить розум – витримає шкура.

Був у нас Бандера, Маківка і Крути,

Ми ж бо задля згоди ладні все забути,

І на перший поклик ситого нездари

Проклясти Донцова, відцуратись Хмари.

Бо вони, скажу вам, хитрі радикали,

Так вони ні в чому рації не мали...

А Москву не треба дратувати всує,–

З нею все ж, повірте, ладити пасує.

Може нам дозволить у “народів колі“

Мати трохи війська і, звичайно, волі,

Не гострити зуби на чужу калитку –

Друкувати гроші для свойого вжитку,

Їздити в Росію, мов до тещі в гості,–

Хай держави різні, та єдиний простір.

Будуть нас єднати спільні інтереси.–

Як Москві без Криму, Мурці без Одеси?

А тоді і впишем під загальну мірку

Нашу суверенність в п'ятикутну зірку.

ЛИХОЛІТТЯ

Мізерія чужих історій

Та сльози п'яних кобзарів.

Євген МАЛАНЮК

Це вже ніхто: ні нація,

ні люди,–

Історія зіграла внічию.

Ліна КОСТЕНКО

Сліпченку ти сліпий,

сліпого батька сину,

Засліплено перед тобою Україну.

Пантелеймон КУЛІШ

1

І сад не цвів, і не цвіли черешні,

І день за днем спішив у небуття...

І люди стали ніби нетутешні:

З постави – муж, а розумом – дитя.

Чужим пророкам вірячи з півслова,

Забули все: і корінь свій, і рід.

І був народ – осталась лиш полова,

Причина наших злигоднів і бід.

2

Якої вам іще навали?!.–

Та ж без нагайки, без дубця

Розпродали й розторгували

Всю Україну до рубця.

Свої ж таки, хрещенолобі,

Не вороженьки, не борці –

Несита тля в людській подобі

З тавром безчестя на лиці.

3

Сліпих батьків сліпі, кажу, ми діти,

Йдемо, самі не знаючи, куди...

Ще нам на волю і не бралось дніти,

Ще ми й на п'ядь

Не вигреблись з біди,

А вже гетьманські міряли б жупани –

І ті для нас, як бачте, затісні.

Та раб ніколи гетьманом не стане,

Він волю звик лиш бачити ввісні,

Чужим годити та писать доноси,

Зректися всього, тільки – не ярма.

Ще ми не люди,

Просто – малороси,

Народ, якому й імені нема.

4

Україно, мій пекучий болю,

Всі ми ніби й добрі, і прості,

За чиє ж безчестя чи сваволю

Терпиш ти і досі на хресті?

Що за плуг нам перекраяв душі,

Хто гострив до нього лемеші

Під розбійні посвисти “катюші“

Та безтямно п'яні “комиші“?..

Досить долю гудити щербату,

Бо щербились душі... і мечі,

І сумлінно відробляли плату

Шептуни, сексоти й стукачі.

Із якого вийшли ми горнила –

Хай посвідчать тисячі могил!

Тільки знову зловорожа сила

Не дає нам випростати крил.

Стрепенімось!

Розламаймо грати!

Та ж нема в нас іншої мети –

Якщо хочем Україну мати,

Якщо хочем рід свій зберегти!..

ЄДНАЙМОСЬ, БРАТОВЕ!

З невиголошеної промови

на відкритті пам'ятника

Т. Шевченкові в Бориславі,

яке не відбулося

Шановна громадо! І сестри, і браття,

Хто свого не зрікся в найтяжчу годину,

За віщо над нами нависло прокляття?

Чи нам це прокляття нести до загину?

Хіба за Шевченка не йшли ми в сибіри?

Чи слово Франкове не звало до бою?

Чого ж у нас раптом поменшало віри

І ми із народу стаємо юрбою?..

Той мову міняє на хліб та ковбаси,

Той матір міняє на мачуху люту

І ділить родину на клани і класи,

Щоб потім ганьбою платити спокуту.

Перевертням душі не випалить сором,

Але і у нас ще ті душі – як з вати.

Про геній Шевченка так мудро говорим,

А думаєм: як би його приховати?

Щоб далі від люду, щоб десь на обочі,

В глухі закамарки, на вулиці сонні,

Щоб постать поета не муляла очі

Своїй і приїжджій чиновній персоні.

Ставаймо ж горою за наші святині,

З народним, братове, єднаймося рухом,

Бо те, що зумієм відстояти нині –

То наше, і нашим освячене духом.

І хай там скрегочуть зубами манкурти,

Зривають наш прапор комусь на догоду,–

На площі Франковій Шевченкові бути,

Як символу єдності заходу й сходу!

ПРИТЧА ПРО ЗМІЯ

Дитячих вражень дивна веремія,

Магічна сила образів і слів...

Нам так хотілось казочки про змія,

Що звавсь Горинич і літати вмів.

Він дихав жаром, мов космічна ера,

Ще й мав голів чимало про запас.

І то була – повірте – не химера,

Придумана дорослими для нас.

Усе у ній вершилось, як належить,

Там зло не знало обхідних доріг.

Мав силу змій,

Та занеміг на нежить –

І Син Селянський змія переміг.

Він за жону узяв собі царівну,

Від неї був, як кажуть, без ума...

Та хто повірить в казочку наївну

Про те, що змія начебто нема?

Воно живе, страховисько печерне,

І вже давно оклигало від ран.

Ще на розбій не раз воно поверне

Вогонь і воду, порох і уран.

Не пощадить ні матір, ні дитину,

Ні те добро, яке нам берегти.

І я кажу:

– Прийди, Селянський Сину,

Щоб злого змія знов перемогти!

НОВИЙ ГРЯДЕ ЄРМОЛОВ

Грудень 1994 року

Що там нині промов рулади,

Вся парламентська круговерть!

Над Чечнею рвуться снаряди,

Над Чечнею нависла смерть.

І стискає пекельні кола,

Обернувши в руїни край...

Це новітній гряде Єрмолов

На чолі здичавілих зграй.

Той півсвіту кістками всіє,

Дай лиш волю йому і час.

Не покаялась ти, Росіє,

Ні за Крути, ні за Кавказ.

ПРИТЧА ПРО ХАНА

Ще спить орда, розкинувши намети,

Лиш він не спить – і хан, і поводир.

Його в піснях прославили поети,–

Він сіє смерть, а пожинає мир.

Лягло уже півсвіту під копита

Тим диким коням, що прудкі, як мить.

Його ж пече жага несамовита –

Усе до краю кров'ю затопить.

Пройти землею, мов господня кара,

Змести з дороги села і міста,

Щоб від Паміру аж до Гібралтара

Ім'я Аллаха славили вуста.

І хай йому пророчать недоріки

Людське прокляття – важив би на те!..

Він трупами перегородить ріки,

Щоб збудувати царство золоте.

Звести його ще й списами підперти –

Ця мрія в серці зріла недарма.

Він змусить всіх коритись або вмерти,

Бо іншого в них вибору нема.

Що племена і що йому народи! –

Тверда рука – кермо, а не весло,

Він войовник, а не шукач пригоди,

І смерть – його одвічне ремесло.

Нехай князі, на мить забувши чвари,

Єднаються, щоб стати в боротьбі.

Мудрішої не вигадаєш кари,

Ніж їх в раби призначити собі.

А хто коритись ханові не схоче,

Він сам розчавить їх гадючий рід.

Йому здається: кров уже хлюпоче,

Він і по крові перейде убрід...

І хан сяга рукою до корану,

Задуму власну скинувши з плеча.

Священна книга – то порадник хана,

Її слова – гостріші від меча.

Чого ж рука спіткнулась у безсиллі?

В очах темніє... Що воно за знак?

І хан на ноги зводиться в тій хвилі

І падає... на власний свій кулак.

...А вранці табір обійшла новина:

Не стало хана... Хана вже нема!..

Ридала війська добра половина,

Зате раділа друга крадькома.

Хтось з бурдюками біг уже по воду,

Хтось ладив збрую чи творив намаз.

Лиш не було великого походу,–

Орда спинилась...

Не спинився час.

ТАНЕЦЬ ГОГОЛЯ

Танцює Гоголь!

Чуєш, Риме, чуєш?!

Дмитро ПАВЛИЧКО

Ах, то був танець! Чуєте ви – танець,

Той крик душі, гіркіший за полин!..

Він танцював у Римі, мов поганець,

Статечних предків непокірний син.

Кришився кремінь і вгиналась брила,

Гарячим приском бризкало з-під ніг.

Либонь, козацька кров заговорила –

І він себе вже стримати не міг.

На це ж не треба дозволу, ні права –

Сюди жандармська не сягне рука...

Ззирались люди: що то за проява

В “святому місті“ чеше гопака?

Він їх не бачив в гордому розгоні –

Такого їм не звідати повік!..

І тільки гучно ляскали долоні

На подив панства, бевзів і калік.

Отак пройтись, а там хоч на катуші,

В огонь, у пекло – чи не все одно?

Хай знає Рим, що ми не мертві душі,

Що ми без волі зниділи б давно!

КРІС

Колись його у Чорний ліс

До сховку хтось одніс,

Уже й травою він заріс,

Старий гуцульський кріс.

Його ж кували у селі

Найкращі ковалі,

І кожна мітка на стволі –

То дідич у землі.

Як дати пороху п'ять мір,

Він пробивав топір,

Його боявся вуйко з гір –

І сокотився звір.

Він хлопа боронив од бід,

Під ним вельможа блід.

Мені розказував це дід,

А дідові – сусід.

Як забуяв гуцулам бук

(Вже років тому гук!),

Той кріс Олекса Довбущук

Не випускав із рук.

Ходив із ним аж у Майдан

Опришків капітан,

Чи завірюха, чи туман –

Не знав спокою пан.

У дуки – і земля, і ліс,

Худоба й сінокіс.

У Довбуша хіба що кріс,

Завішений навкіс.

У пана золота – не мір! –

Пивниці попід двір.

У Довбуша – один топір

Та кулі на добір.

А був то лепський чоловік

І знав на кривду лік,

Він не одному зайді вік

Укоротив навік.

Коли толочили наш край

Жовніри та нагай,

Ходив із крісом тим Шугай

У вандри за Дунай.

І не робив гуцул, як віл,

На цісарський наділ,

Бо чув із полонин і сіл

Старого кріса стріл.

Де гори повторяли згук –

Там осипався бук,

І не один сконав гайдук

Від Шугаєвих рук.

І варувався вражий рід,

І хлоп не відав бід.

Мені розказував так дід,

А дідові – сусід.

ГЕЙ, КИЧЕРО НАША!

Славному бойкові, голові

товариства “Бойківщина“

у Великобританії

п. Романові Гринашу

Гей, кичеро наша,

Яка ж бо ти мила!

Дала-с мені добре серце,

Як орлови крила.

Як орлови крила,

А хмаронці – неба.

Понад твою пишну вроду

Нич мені не треба!

Кичеро, кичеро,

Наша люба мати,

За тобов я, поки жию,

Буду банувати.

Кичеро зелена,

Смерекова мріє,

Як почую твою мову –

Світ ми веселіє.

БОЙКО Я СИ, БОЙКО

Бойко я си, бойко,

З бойківського краю,

Маю гуню й гачі,

Більше нич не маю.

Капелюх зносився,

Ходаки пропали,

А грунець і волю

Москалі забрали.

Встану серед ночи,

Наладую кріса,

Скличу побратимів

Та й підем до ліса.

Там нас привітає

Верховина-мати,

Будем Україні

Волю здобувати.

КОМПРОМІСИ

А люди йдуть на компроміси,

Отак собі – поволеньки, тактовно...

Спочатку –

Не образити б сусіда,

Хоч він нікчема і страшне ледащо.

А потім – родича.

Ну, звісно, родич,

То де вже там годиться говорити

Про те, що декому не до вподоби.

А то якось начальник на роботі

Повівсь нечесно,

Та про це – ні слова!

Йому ж усе дозволено.

А скажеш –

То ще, крий Боже, премії позбавить.

Отак і входять компроміси

В звичку:

Те – промовчав, а того – недобачив,

Хай другим разом,

З іншої нагоди...

І лиш нема зі смертю компромісу,

Вона нам не попустить

Ні на йоту.

* * *

Боягузливий чоловічок,

який ще вчора

сахався своєї тіні,

нині носиться із портретом

Василя Стуса

і просторікує про поезію,

ніби все життя

був її вибранцем

і оборонцем...

Ах, правдолюби,

чорт би вас побрав!

ОСТАННЄ СЛОВО ВАСИЛЯ СТУСА

Вгомонися, осінній дощику,–

Хто почує твої плачі?..

Правдолюби пішли в донощики,

А романтики – в стукачі.

Той талант проміняв на вигоду,

Правду міряючи рублем,

Той в горілці шукає виходу

Із тверезих своїх проблем.

Гей, яріє душа під ручкою –

І не годиться на поклін,

Та обнесено світ колючкою

Із усіх чотирьох сторін.

І покликати вже не в силі я

Ані матері, ні вітця...

Арештантська моя “ідилія“

Наближається до кінця.

І оркестра у ній не гратиме,

Розсипаючи срібний трин.

Посумують лише за гратами

Безіменні хрести модрин.

ПРИТЧА ПРО МРІЮ

Химерні зелені істоти

в скафандрах із власної шкіри

З'явилися дядькові в полі

отак серед білої днини.

Він людям пішов розповісти –

даремне, не ймуть йому віри,

А де ж бо хто бачив істоту,

подібну з лиця до рослини?

Ну, бачили покруч усяку,

та все це буденне для ока.

А так, щоб зелені собою,

а мали і руки, і ноги?..

Та дядько стояв на свойому,

із дядьком одна лиш морока:

Ніщо йому кпини сусідів,

байдуже чиїсь остороги.

Він твердить уперто, що бачив,

ходив до них навіть у гості,

Єдине, що їхньої мови

не можна було зрозуміти.

Спустилися, каже, із неба,

ну, просто отак з високості,

Поставою трохи невдатні –

сказав би, звичайно, що діти.

І хмикали скептики в жмені,

і мудрі здвигали плечима:

Усе це, мовляв, небилиці,

привиділось, може, з похмілля.

А дядько виходив у поле

і небо голубив очима,

І справді п'янів від надії,

немов від зрадливого зілля.

Та вже не з'являлись у гості

далеких світів піонери.

Минали і літа, і зими,

як звично ведеться в природі.

І дядько змінився неначе,

утративши віру в химери,–

Ходив до крамниці по цукор,

картоплю садив на городі.

Росли йому діти й онуки –

отож вистачало клопоту,

А там і літа помаленьку

взялись налягати на плечі.

До смерті робив він при хаті

усяку буденну роботу,

І все не було йому часу

поглянути в небо, до речі.

ДО ПИТАННЯ ПРО ВИНЯТКОВІСТЬ

Смішні, кирпаті “ерудити“!..

В них – телевізор і кіно,

Машини вміють вже водити,

З батьками грають в доміно.

Змінивши стежечку на трасу

І пісню матері – на джаз,

Спішать із класу і до класу,

Все віддаляючись від нас.

Спішать у музику, у моди,

У дивокрай прийдешніх літ,

Батьків маленькі антиподи

З очима ясними, як світ.

Їх не здивує вже дрібниця,

Не заболить у них душа

За тим, що вистрашена птиця

Своє гніздечко полиша,

Що десь всихає деревина,

Скупіше стало на дощі,

Що скоро птиця та загине,

Отак, як згинули хрущі.

У них в житті свої проблеми,

Їм сентименти не з руки.

Вони засвоювали теми,

Коли трудилися батьки.

Їм все одно, якого роду

Був їхній прадід а чи дід.

Вони лиш візьмуть у народу,

Та не звеличать родовід.

СИНАША

Ще він був, як кажуть, у зачатку,

І не чув про кайф та матюки,

А йому вже ставили печатку

На квартирнім ордері батьки.

Купували джинсики та шубки,

Розбивались, дбали, берегли...

А синок лише копилив губки,

Бо привик, як кіт, до похвали.

На його найменші забаганки

Вся, як є, збігалася рідня.

Десь казились у під'їздах панки,

І воно між ними, вороня.

Тато й мама, мов наївні вівці,

Йдуть з роботи, ледве що живі,

А йому – “металліка“ в голівці,

А йому – “банани“ в голові.

Може, влад, а може, й не до ладу

Син підріс – змінитися пора.

Це б йому ще “оппеля“ чи “ладу“,

Щоб не так, як інша дітвора.

То ж батьки, долаючи завали,

Півжиття лишивши на кону,

Ще йому й посаду сторгували,

Не просту, звичайно,– керівну.

А синкові тільки дай свободу:

За кермо – і вже погуркотів.

А синок і за холодну воду

До роботи братись не хотів.

Їв, катався, набирався сили,

Набухали міццю кулаки...

Зразу хлопця на руках носили,

Потім гірко каялись батьки.

Отаку-то заварили кашу,

Кримінально-детективне шоу:

Мітили в начальники синашу,

А синаша – в лобурі пішов.

ТЕЛЕВІЗОРНІ ДІТИ

Клісок та кічку, милі ті розваги,–

Про них давно забула дітвора...

Тепер чаклують на екранах маги,

Тепер на магів – мода і пора.

Реальний світ обернено на тіні –

І от, збагни: людина ти чи тінь?

А тут земля купається в промінні

І кличе трав густа палахкотінь.

Ну, що, малі, набігались доволі?

Уже й корівки просяться у хлів.

Скупа вечеря – борщ без бараболі,

Яку ніхто здебільшого й не їв.

Була ця ніч нам бажана та люба:

Валила змора кожного із ніг...

Ну хто тепер в квача чи горидуба

Отак, як ми, забавитися б міг?

Щось відійшло, змінилося, пропало,

Неначе жив – нічого не надбав.

Тепер в дітей дитячого так мало,

І наших їм не хочеться забав.

В дворі зберуться – в руки автомати,

Ногами мітко ціляться у м'яч

І ждуть, коли з вікна покличе мати

В уявний світ реальних передач.

Там просто все – це кожен розуміє:

Сиди собі й дивися без кінця.

Шиплять екрани, мов голодні змії,

Беруть в полон і душі, і серця.

Ах, не хвилюйтесь, що непевні тіні,

Либонь, гроза на вашій частоті.

Вам не кортить від затишку та ліні

На плеса трав, на стерні золоті?..

ХЛІБ І ПІСНЯ

(Вінок)

1

У світі щось та й діється потрохи:

Хоч зранку ще і паморозь, і сніг,

А вже вітри, як ті страхополохи,

Настрімголов розбіглися з-під стріх.

Ще день чи два – і леготом повіє,

Зажебонять струмочки вздовж доріг,

Похмурий ліс – і той повеселіє.

Бо так уже ведеться навесні:

Скресає крига – родяться пісні.

2

Скресає крига – родяться пісні,

П'янить, як хміль, передчуття відлиги.

І наслухаєш наяву, не в сні,

Життя нового неспокійні здвиги.

Знов вабить око синя далина...

І ліс, і поле – то рядки із книги,

Яку ніхто ще не збагнув до дна.

У дні такі, погідні та ясні,

Стають нам стіни хати затісні.

3

Стають нам стіни хати затісні,

Як птиця, сили пробуєш для лету.

А вже в полях грайливо голосні

Толочать галки снігову верету.

Тож незабаром вийдуть орачі

На те роздолля, миле так поету,

І журавлині попливуть ключі.

Розбудять землю щебети та тьохи,

Світліш стають і душі, і епохи.

4

Світліш стають і душі, і епохи.

Снують задуму лагідну діди...

Плуги залізні й дерев'яні сохи

На їх руках залишили сліди.

Не бавила їх почестями доля,

Та їхніх рук цінилися плоди,

Налиті щедро пахощами поля.

І час спішив за ними навздогін

Від перших змін до вічних перемін.

5

Від перших змін до вічних перемін,

Від засіву до свіжої хлібини –

Лягали в скиби виораних гін

Спів Кобзаря і смуток Катерини.

Та ще – сльоза із Лесиних очей,

Та Рильського октави і терцини,

Що сто віків переживуть, ачей.

Повз їхній біль і сірі запорохи

Ідуть літа, як давні скоморохи.

6

Ідуть літа, як давні скоморохи:

Пора цвітіння, дозрівань пора...

Хто велич їх пізнати міг хоч трохи,

Той стане знов до плуга і пера.

Тяжкий то труд – орати перелоги,

Та в сівача прикмета є стара:

Де рівно поле стелеться під ноги –

Зерном і словом сіє він загін,

Бентежність дум лишаючи взамін.

7

Бентежність дум лишаючи взамін,

Ми на землі – не птахи перелітні,

Хоч маримо теплом чужих сторін,

Коли ударять приморозки в квітні.

Та серцю милі понад все в житті

Той сад, і стежка, і поля привітні,

Де нам стрічати ранки золоті,

І людям щастя зичити у слові

За біль утрат, невдачі випадкові.

8

За біль утрат, невдачі випадкові

Нам каяття сумління не пече,

Бо те зерно, що визріло з любові,

В людські оселі щастям потече.

То буде потім – і жнива, й обжинки,

Приємна втома ляже на плече,

А час віддячить за діла і вчинки.

Та вже тепер ми думати готові

За ту снагу, що в колосі і слові.

9

За ту снагу, що в колосі і слові,

Складе нам осінь повнозерний звіт,

І вляжуться турботи обжинкові

На жовте листя й перший околіт.

І сто надій, що виплекали люди,

Постукають зненацька до воріт...

І буде хліб, і пісня наша буде.

Хай недругів трясуть переполохи,–

У світі щось та й діється потрохи.

10

У світі щось та й діється потрохи:

Скресає крига, родяться пісні,

Стають нам стіни хати затісні,

Світліш стають і душі, і епохи.

Від перших змін до вічних перемін

Ідуть літа, як давні скоморохи,

Бентежність дум лишаючи взамін

За біль утрат, невдачі випадкові,

За ту снагу, що в колосі і слові.


МАЛА СТЕЖИНА В НІКУДИ

ДИТЯЧЕ

А що, якби-то все спочатку –

Той вигін, ранок і літа...

Чужих корів пасе хлопчатко,

А в мріях думкою вита.

І щось йому таке там мариться,

Таке щось діється із ним,

Неначебто вербова палиця –

Його буланий побратим.

Ось-ось підковами зацокає

І з нетерплячки заірже.

Хтось за левадою широкою

Його чекатиме уже.

Це буде дівчина, як горлиця,

Такої в світі пошукай!

Та він до неї не пригорнеться,

А тільки вимовить: бувай!..

В житті усе ще перемелеться,

Знайдеш коханого і ти.

Йому ж дорога інша стелеться,

Нові ввижаються світи.

І розвіває вітер поли

На полотнянім лахмані,

І ніг стерня йому не коле,

Бо змалку бігав по стерні.

А вже коли з дороги змориться –

Засне калачиком в траві,

Де сонний джміль на сонце молиться

І пахнуть квіти, бо живі.

* * *

Виросту явором

на косогорі,

В небо розкину

зелені віти...

Будуть мені

українські зорі

В очі дивитися

і гомоніти.

Щастя закоханим

напророчу,

Хай невелика

моя потреба,

Тільки б напитись

мені досхочу

Дощику з хмари

рідного неба.

ТАМ

Там тумани русі-русі

В шуварі лягають спати.

Піють півні на обрусі,

Лепехою пахнуть хати.

Снять весіллями дороги,

Що ведуть в літа дівочі.

Там до місячного бога

Жаби моляться щоночі.

Там на призьбі дідугани

Вечіркують до зірниці.

Сиві думи – як тумани

В поосінній косовиці...

Давню молодість в уяві

Не один тоді покличе.

Стрепенеться легінь-явір,

Мати-чайка закигиче.

З БЕРЕГІВ ДИТИНСТВА

М. Вінграновському

* * *

Чи так, чи сяк, а вже до літа,

А вже до літа, як на те...

Цвіте черемха білим цвітом,

І липа бджолами цвіте.

Цвітуть під хатою блавати,

Тому і синьо навкруги.

Дівчатко вибігло із хати

Та й подалося на луги.

Для нього вітер трави горне,

Воно ж радіє, молоде,

Що те цвітіння неповторне

Таки до літечка веде.

* * *

У те світання голубе

З рікою голубою

Придумаю собі себе –

Та й буду із собою.

На пальцях порахую дні

І роки без мороки:

Оце – тобі, а це – мені

І дещо для сороки.

Прийде лелека по росі

До нашої криниці,

І буде порівну усім

І сонця, і травиці,

І того неба, що в воді,

І того, над водою.

І сам собі у лободі

Ростиму з лободою.

* * *

Полився дощ на капусти,

На їх голівки голі...

Капусту, дощику, пусти

Погрітися в стодолі.

Намокла вишня і дрижить,

Город – неначе пустка.

Так може нежитю нажить

Рясна моя капустка.

А тут зігріється як слід,

Тоді відчиним двері,

Зайців запросим на обід,

А потім – до вечері.

Хай вовчик-братик до двора

І не підходить близько,

Його вже знає дітвора,

Який то він, вовчисько.

І буде вечір, повен див,

У полі і у хаті...

І хто капусту цю садив,

Питатимуть вухаті.

* * *

За білим полем – чорна балка,

Зайці там ходять на обід.

На чорній гілці чорна галка

Розкаркалась на білий світ.

Така у неї чорна вдача,

Щоб тільки каркати дарма.

Чекає галка та ледача

Весни, якої ще нема...

Ще до тепла три милі пішки,

Аби сховатися в траві.

Нам сніг – як сміх,

А їй – не смішки,

їй, чорній, чорне в голові.

КАЗКА

Хотів її так почати:

Плескали дуби в долоні,

І зорі, немов зайчата,

Розсілись на підвіконні.

Зліталися диво-птиці,

Шукали для себе пари.

Та вдарили громовиці,

Насунули чорні хмари.

Нахмарило небо вії,

Ще й бурею загуло.

Ридали у ніч завії,

А казки вже не було.

ДИТИНСТВО

Ще я був кимсь, а нас ще не було,

Співало серце під крилом у птаха,

А ти учився зорі рахувати.

З тих пір зірок поменшало на небі.

РІВНОВАГА

Ця пристрасть до суперечок!..

Хай кожен святкує, що хоче:

Хто – свято весни і квітів,

Хто – теплого Олексія,

Хто – роковини щастя,

Щоб не проходило мимо.

У мене теж незвичайне свято –

Свято народження ранку,

Бо, знаєте, це не просто

Деревам сказати: будьте!

І квітам сказати: квітніть!

І сонцю сказати: смійся!

І серцю сказати: слухай!

Того дня поменшало в мене смутку

І яблуні квітли гіллясто...

* * *

Чорніє ліс у траурі по літу...

Ріка – під лід і більше не тече.

Верба вербі схилилась на плече –

Вітрів журливу слухають сюїту.

І слуха даль, прозора і німа,

Прощань осінніх запізнілі гами.

То вороння сумує за снігами,

А їх і в січні деколи нема.

* * *

Казав же я: моя печале,

Чого печалиш ти мене?..

Вже дикі гуси відкричали,

Що скоро серпень промине,

Що час би літечко забути,

Бо ходить осінь по стерні,

Що буде все, як мало бути,

Як і не думалось мені.

Перегорять багаття пізні,

Пожухнуть трави на межі,

А нам залишаться у пісні

Чиїсь сподіванки чужі.

НАДВЕЧІР'Я

Вечірня тиша

обізветься дзвоном,

Дими простелить

вигаслий курай...

Заходить сонце

чeрвоно-червoно

За чорний ліс,

за темний небокрай.

Ряди тополь,

немов зальотні птиці,

Пішли ген-ген

у мандри від села.

І пахне вечір

солодом пшениці,

І пахне двір наш

свіжістю зела.

ПРИХОДИТЬ ОСІНЬ...

Пам'яті Володимира Підпалого

Приходить осінь:

срібною павутинкою на обніжку,

листочком з ясена,

що довго кружляє в повітрі

і не наважиться впасти

на підвіконня,

а ще – рядками поезій,

за якими знудьгувала душа,

як подвір'я сільської хати

за дитячим сміхом.

Усе так просто і закономірно.

Шкода лише,

що цього не скажеш птицям,–

вони відлетіли у теплі краї.

ОСІННІЙ ЕСКІЗ

Задощило, замжичило –

і нема уже просвітку:

Тільки холод та дощ,

та вітрів голосіння.

Вже й дерева на зиму

отримали посвідки

І жовтіють поволі –

погода ж осіння...

Хтось про бабине літо,

якось так не до ладу,

Нагадає в розмові,

ніби мова про моду.

Пропливають тумани

мимо мокрого саду,

Як димки від багаття,

що віщують погоду.

Та погоди не буде

ані завтра, ні згодом,

Кожна крапля дощу

нависатиме гроном.

Позбігаються верби

звідусіль за городом,

Щоб-то затишок дати

горобцям і воронам.

В тому царстві пернатому

паніка знову,

Бо ж зігрітися всім

і обсохнути треба.

Починають під ніч

верескливу розмову,

Розгойдавши гілля

від землі аж до неба.

А туман наляга

усе нижче і нижче,

Поки стихнуть і ті

голоси безіменні...

На покоси отав,

на пухкі картоплища

Сіє осінь дощем,

наче з повної жмені.

МЕТАМОРФОЗИ НАСТРОЮ

Дощової днини

можна не виходити з кімнати,

а писати вірші.

Писати про щось хороше,

відгородившись від самого себе

стосами образів та метафор,

немов кам'яною стіною.

Так мені думалося спочатку,

але я помилився...

Бо приходили дерева

і просили рятунку.

Люди з докором дивились на мене,

коли вмирали могили,

віддані бульдозерам на поталу.

А бджоли, отруєні хімікатами,

падали на папір

і плутали мені рими.

БУЯЛИ ТРАВИ...

Буяли трави та й порідли,

Вітри їх гнули й вітерці...

Були надії – та й поблідли,

Лишивши зморшки на лиці.

І от щемить у серці скруха,

І тільки серцю невздогад,

Чи то квітнева завірюха,

А чи похмурий листопад.

ОСІННІ ЕЛЕГІЇ

1

Не жаль мені за літечком, не жаль,–

Прийшла пора – і час йому минати.

Громадить осінь хмари у кагати,

І снить дощами посивіла даль.

Дивлюсь на сад – його і не впізнати,

Сьогодні він навіює печаль...

Пишнот минулих золоті дукати

Тепер лежать, як вицвіла емаль.

Вже відлетіли зграї журавлині,

І так самотньо на сухій стеблині

Тремтить мала краплиночка роси,

Немов сльоза, пролита на розлуку.

А навкруги – ні просвітку, ні звуку,

Лиш квилить сум на різні голоси.

2

Багать осінніх гульбища недавні,

Знайомий дух картоплі й полину...

Все, чим земля пишалася у травні,

Пішло тепер з димами вдалину.

І тільки ми, мов діти непоправні,

Ще віримо в якусь там дивину.

Дощі ж прядуть мелодію сумну

На тишу піль, на безголосі плавні.

Під мокрим небом щулиться стерня,

Надходить ніч, і кряче вороння,

Що знов свої поплутало маршрути.

А серце нам говорить крадькома

Про пізній сніг, якого ще нема,

Але його, як долі, не минути.

ОСІННЄ

На вересневому ринку

перепродую давні образи

за безцінь осіннього золота.

Але покупців не видно...

Злетілись одні синиці,

обсіли мій крам довкола

та й нацвірінькали снігу.

* * *

Агей, берізко, чи жива ти?

Чи ждеш гостей на калачі?

Пішли вітри парубкувати

Та й заблудилися вночі.

Чимало снігу потоптали,

Аж десь під ранок прилягли.

Уже й дороги не питали,

Хоч і спитатися могли...

КОЛЯДА

Ще тій дрімоті не дрімалось,

А нам, малим, і поготів.

І вітряку з гори здавалось,

Що він у вирій полетів.

Десь за лісами, за морями

Йому ввижалася зоря...

І вився дим над димарями,

І квилив чорт із димаря.

Він пригадав старі образи –

Та й затужив: така біда!

Через двори ще й перелази

Ішла весела коляда.

Несла нам сміх і посіванку,

І добру вісточку у двір.

І ніч дивилась крізь фіранку

Очима янголів і зір.

МАТЕРІ

Ця біла ніч снігами відбіліла,

Ця біла ніч пішла у небуття.

А так мене сльоза твоя боліла,

Не день, не два –

Цілісіньке життя.

ПУСТКА

Білий вірш пам'яті

озвався до мене болем...

Розпитую сусідів, а вони дивуються:

– З того часу, як похоронили,

уже й могилка запалася.–

...а мені болить.

Старенька хата в бур'яни забігла,

вікна повибивані – вороння кряче,

а на долівці миші

череп'ям граються.

...пустка.

Стежка споришем закучерявилася

і за порогом щезла,

так і не дочекавшись господині.

* * *

Відголосили й поховали,

Та вже й забулось: хто і де.

Як нам від долі треба мало!

А час іде... А час іде!..

І не зогледишся, коли-то

Скупим літам урветься лік.

Отак: мов жито – і не жито,

А вже й минувся чоловік.

А чи минувся – хто це знає?

Ми надто віримо в нове.

А скрипка все ж його співає,

А думка все ж його живе!

* * *

Ще ліс рудий, як хвіст у лиса,

Туман задумоньку пряде,

І та гора, що зветься Лиса,

Рябить з-під снігу де-не-де.

Від неї – тінь по оболоні,–

До сонця гріється, мабуть.

А вже весни весільні коні

Сьогодні вирушили в путь.

* * *

А так деревам квапилось до листя,

І враз – сніги: мете собі й мете.

Вже й пролісок у сніговій колисці

Заснути встиг і більше не цвіте.

Така біда – яке вже там цвітіння!

Птахи у крик, бо – вітер, холода.

Верба – і та промерзла до коріння,

Стоїть, як сум, і сонця вигляда.

ВЕЧОРОВЕ

Подаленіли дальні далі

Та й загубилися в імлі

Від солов'їної печалі,

Від тополиної землі.

І ходить тиша чорноброва,

Мовчання ночі кленучи,

Коли і слову на півслова

Було говорено: мовчи.

СТЕЖИНА

Де голосів пташиних клекіт,

Де заєць плутає сліди,

Попід дуби, попід смереки

Біжить стежина в нікуди.

Біжить стежина й не вертає,

І не спиняється ніде.

Будяк голівкою хитає,

Бджола здивовано гуде...

Куди б їй бігти спозаранку,

Коли ще й сонечко дріма?

Зоря ще слуха колисанку –

А їй і сну, дивись, нема.

Нема ні сну їй, ані втоми,

Мина поляни і ліси,

Де бурі пні – неначе гноми,

По вуха мокрі від роси.

Спішить в обійми звіробою,

На звук джерельної води

І там стає вона собою,

Мала стежина в нікуди.

НА БОЛОТІ

До жаби жаба: кум та й кум,

Накумкалися досить.

А кум отой сумний, як сум,

Бо лихо бузька носить.

Чужій не вірить він біді –

Така натура клята,–

А босий ходить по воді

І ловить жабенята.

СТАРА ЯК СВІТ БАЙКА

Хома невірний? Де він, той Хома?

Віджив своє – і вже його нема.

Не кваптесь, люди!

Стримайтесь, музики!..

В Хоми є діти – Януси дволикі.

КРАЙКА

Ким ти вишита-розшита,

Що в твоїй обнові?

Крешуть ковані копита

Об містки кленові.

Де дубочки-незрадливці,

Хата на помості,

Їдуть хлопці-чорнобривці

До русявки в гості.

Та й до тої, що чекала

В будні і в неділі,

Дорогі узори клала

На полотна білі.

Як ходила по суниці –

Не сколола ноги.

Видивляла дві зірниці

На курні дороги.

Вийде батько, а чи мати

(Ой літа розлуки!),

Будуть крайкою в'язати

Молодих за руки.

Три дні бубон буде бити,

Запиватись змова.

Чим ти вишита-розшита,

Краєчко шовкова?

ПРИТЧА ПРО ДОЛЮ

В її очах – і досі давня зваба,–

Не все ще час забрав без вороття.

Колись дівча, тепер вона вже баба,

Що нажилась – набачилась життя.

Росла без батька. З хати ані кроку.

Була з красунь – такої не знайти!

А ця краса лиш хлопцям на мороку,

Коли ні з чим верталися свати.

Що задля неї – і до пекла пішки

Пішов би кожен, тільки попроси.

А їй байдуже, все для неї – смішки,

Було, співа на різні голоси:

Чогось мені в відданиці

Ще йти неялoся,

Ще ж бо моє дівування

Тільки почалося.

Чим я собі не дівчина,

Не красна на твари?

Іще ся той не народив,

Щоб мені до пари.

Тож затихали пристрасті та бурі,

Палких надій розвіювався чад.

І парубки, з досади аж похмурі,

Других собі приводили дівчат.

Гули весілля з бубнами до ранку,

Музики тнули вальси й чардаші.

Лише вона, сховавшись за фіранку,

Таїла щось непевне на душі.

А що – сам Бог не зміг би відгадати,

Чужі думки – то діло непросте.

Була із нею заодно лиш мати:

– Воно ж дитя, нехай ще підросте.

І це казалось більше задля звички,

Щоб не свербіли в інших язики.

Усі дівки – давно вже молодички,

Переженились хлопці-парубки...

Співалася б співаночка,

Коби вечорниці.

Колись були дівки файні,

Тепер молодиці.

Були колись парубочки,

Та й перевелися.

Були колись дівки файні,

Та всі віддалися.

І тільки їй в селі забракло пари,

Цуралась всіх – і на тобі, хоч плач!

Пора б уже спуститися з-за хмари,

У самоті не киснути, мов квач...

Та щось у двір не квапились музики,

Ішли свати – та мимо все чомусь,

І женихи були якісь безликі,–

Ну, просто тінь своїх-таки мамусь.

З таким життя капарити? О, Боже,

Та ж він тобі ні рівня, ні рідня.

Він навіть слова вимовить не може –

Стоїть як пень і думає півдня.

Отак велось: то ледар, то гульвіса,

Пияцька бридь – і той тобі жених!

Було тих залицяльників до біса,

Та не було до пари серед них...

Коби мені чоловіка,

Коби любка мати,

А най би він був для серця,

Не тільки для хати,

Жила б собі у розкоші,

Не зналась з бідою.

Пішли літа молоденькі,

Мов лист за водою.

Чи то прокляття за якусь провину,

Чи то судилась доля вже така,

Щоб, згайнувавши віку половину,

Не вжити щастя і на п'ятака?

Сама у хаті, мов якась нечеса,

В усіх – сім'я, а ця собі сама...

Ще й злих обмов брехня довготелеса

Більмом до вікон липне крадькома.

Ну, мав би хтось за жінку чи коханку,

Краса – вона до часу, до пори...

Дурити вміла хлопців до останку,

Тепер попробуй – долю обдури!

ДОРОГА

(Вінок)

Важка дорога, хоч і знана,

І я її спізнати мушу...

Володимир БУЛАЄНКО

1

Кажу собі: душі не до мажору,

Ще буде все: і зазимки, і сніг,

Ще зворохобить далеч неозору

Той вітерець, що ластиться до ніг.

Прийдуть знічев'я каяття і мука

І нагадають під дошкульний сміх,

Що зле давалась досвіду наука,

Бо легко так, ступивши за поріг,

Кажу собі: життя – то переліг.

2

Кажу собі: життя – то переліг,

Воно чека і рук твоїх, і плуга,

Щоб там, де колос визернитись міг,

Не забуяла хопта недолуга.

А ти? Що ти? І де твоя робота? –

Щоб не взяли сусідоньки на сміх

І не поблякла слави позолота!..

Спіши за днем і не зважай на змору,

Чи круто вниз, чи ще крутіше вгору.

3

Чи круто вниз, чи ще крутіше вгору,

А треба йти – приквапили літа.

Немов картки останні архітвору,

Хтось дні твої уже перегорта.

І сам себе запитуєш в тривозі:

А де ж вона, омріяна мета?

І чи по тій ходилося дорозі?

Бо ж до бажань і намірів твоїх

Лежить одна із тисячі доріг...

4

Лежить одна із тисячі доріг –

Вона тобі призначена до скону.

Блажен, хто совість чистою зберіг

І не творив із вигадки ікону,

Кому світила вічна доброта,

Як дереву, що вибуяло в крону,

Зоря з-за хмари світить золота.

Хоч ця дорога – камені і скрути,

По ній піду і мушу перебути!

5

По ній піду і мушу перебути,

Допоки стане сили і снаги...

Кого біда не здужала зігнути,

То що йому підступні вороги?

Нехай шаліють у безсилій люті,

Клянуть мій рід і корінь до ноги,

В дорозі я, вони ж бо на розпутті.

Впаду – скажіть: у праці він знеміг,

Як той орач, припавши до чепіг.

6

Як той орач, припавши до чепіг,

Я з почуттями владити не вмію.

Де ластів'ята горнуться до стріх,

Плекати буду думу і надію.

І світ мій добрий, веселковий світ,

І слово рідне – ним я володію,

І дума віща проситься в політ...

Лети собі, дитя моє нескуте,–

Мене не мучить гіркота спокути.

7

Мене не мучить гіркота спокути

За всі минулі, вистраждані дні.

Минуле?.. Що ж, його не повернути,

Воно уже належить не мені.

Було й нема, знебулося, як літо,

Перегоріло в тихому вогні

Буденних фраз: побачено, зустріто.

Бентежна доле, ти мені прости,–

Тепер в минуле спалюю мости.

8

Тепер в минуле спалюю мости,

Собі узявши пісню на дорогу,

Бо як без неї дереву рости,

Житам гойдати нивоньку розлогу?

Вона – мов крапля дощику в маю:

Нема – то й осінь матимеш убогу.

А хто убогість вибачить мою?

То ж мушу йти, минаючи хрести,

Щоб пісню сонця людям донести.

9

Щоб пісню сонця людям донести,

Що сили множить і підносить духа.

Чей не здолає вже мене змести

З лиця землі ніяка завірюха!

А буде їх чимало ще в житті,

І смерть не раз шептатиме до вуха

Свої погрози – люті і круті...

У трудний час, у цю непевну пору

Кажу собі: душі не до мажору.

10

Кажу собі: душі не до мажору,

Кажу собі: життя – то переліг...

Чи круто вниз, чи ще крутіше вгору –

Лежить одна із тисячі доріг.

По ній піду і мушу перебути,

Як той орач, припавши до чепіг.

Мене не мучить гіркота спокути.

Тепер в минуле спалюю мости,

Щоб пісню сонця людям донести.

ЗМІСТ

Завидівський ліс 4

Ранок на хуторі. Образок 6

Пісня нашого дитинства 7

Спогад про війну 8

Повстанська балада 10

Кожух. Бувальщина 12

Про опера-упиря 13

Монолог пам'яті 15

Голод 1947-го року 17

Балада про дядька Корнія 19

Стрибки 21

Марина 22

Івахова хата 25

Останній вітряк 27

Післяслово 29

Зелена спрага. Вінок 30

Вчорашні 36

Донощики 38

Монолог “тихого“ українця 39

Лихоліття 41

Єднаймось, братове! 44

Притча про змія 46

Новий гряде Єрмолов 48

Притча про хана 49

Танець Гоголя 51

Кріс 52

Гей, кичеро наша! 55

Бойко я си, бойко 56

Компроміси 57

“Боягузливий чоловічок...“ 58

Останнє слово Василя Стуса 59

Притча про мрію 60

До питання про винятковість 62

Синаша 64

Телевізорні діти 66

Хліб і пісня. Вінок 68

Дитяче 74

“Виросту явором на косогорі...“ 76

Там 77

З берегів дитинства 78

Казка 81

Дитинство 82

Рівновага 83

“Чорніє ліс у траурі по літу...“ 84

“Казав же я: моя печале...“ 85

Надвечір'я 86

Приходить осінь 87

Осінній ескіз 88

Метаморфози настрою 90

Буяли трави 91

Осінні елегії 92

Осіннє 94

“Агей, берізко, чи жива ти?..“ 95

Коляда 96

Матері 97

Пустка 98

“Відголосили й поховали...“ 99

“Ще ліс рудий, як хвіст у лиса...“ 100

“А так деревам квапилось до листя...“ 101

Вечорове 102

Стежина 103

На болоті 104

Стара як світ байка 105

Крайка 106

Притча про долю 107

Дорога. Вінок 110


Річечка на Волині



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.