Всі публікації щодо:
Ців’юк Дмитро

За волю розбійник не стане

ТРУСКАВЧАНИ У ЛАВАХ УПА


Скільки їх? Скільки тих борців за волю України за останні чотири століття? Ніхто конкретно про це не скаже. Але достеменно відомо, що було їх десятки мільйонів. Адже всі ці роки Україна ні на мить не перестала боротися за свою свободу. Перемагала, падала і знову підіймалась на боротьбу. В нашій пам’яті назавжди Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кость Гордієнко… Та хіба всіх перелічиш?

Початок ХХ ст. приніс відродження Україні. І гартувалось воно у вогні. У нерівному бою гинуть триста юнаків під Крутами. Триста п’ятдесят дев’ять лицарів живцем закопані під Базаром. А як не згадати отаманів Гайдамацького краю, Холодний Яр. На Чигиринщині і сьогодні пам’ятають Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупаку. Щороку 12 квітня в село Мельники до його могили прибувають українці з різних країв. А таких могил – по всій Україні!

Покрили себе невмирущою славою Українські січові стрільці.

Бились стрільці на Маківці.

Аж світ дивувався…

1929 рік. Естафету у січових стрільців переймає Організація Українських Націоналістів. Трускавець прославили Василь Білас і Дмитро Данилишин. Їхня геройська смерть виховала ціле покоління борців за волю України. І це покоління було готове до зустрічі московських „визволителів“ і в 1939 і в 1944 роках. Боротьба була жорстокою. З 1941 року – з фашистами, а з 1944 – з московськими бандами. Кого найперше можна згадати з трускавецьких месників? Безперечно, легендарного Героя Романа Макомацького. Багато розповідають про цього месника. Про нього написана книга Романа Горака „Месник Макомацький“, на його честь 14 жовтня 1995 року освячено пам’ятник. Кожного року 12 березня трускавчани відзначають його день народження. Проте є ще багато білих плям в історії цієї славної людини. Ми навіть не знаємо, де його могила…

Люто ненавиділи і ненавидять вороги України Романа Макомацького. Особливо скаженіли вони після освячення пам’ятника Герою. Та нехай собі, як знають… ті василенки, полінчуки, журналісти з „Вільної України“ та іже з ними.

Людська пам’ять – то найкращий архів. А є ще живі побратими Макомацького. Один із них – легендарний Андрій Макарчук. Скільки історій підпільного життя він може розповісти. Записати б і зберегти для майбутніх поколінь.

Так, багато було повстанців у Трускавці. Чимало їх імен викарбувано на могилі вояків УПА. Героїчне життя кожного з них заслуговує пера літописця. Згадаймо сьогодні їх: Костур Осип, Павличко Петро, Бурик Ярослав, Василишин Іван, Стецик Михайло, Матейків Ярослав, Кіселичник Василь, Кіселичник Михайло, Божик Осип, Божик Михайло, Данилишин Володимир, Гресько Лев, Гресько Мирослава, Гресько Володимир, Лиско Зенон, Лиско Мирослав, Грановський Ярослав, Слонський Зенон, Голубовський Ярослав, Гандзюк Маркіян, Горбаль Ярослав, Габшій Павло, Стинавський Ярослав, Кавцун Богдан, Петрушак Володимир, Габшій Роман…

Напевно, багатьох ми ще не згадали. Пробачте, рідні загиблих за Україну. Вони разом з тими, чиї імена записано…

З великої сім’ї Різняків ще живе тільки Оксана, сестра Романа Макомацького. Ось що вона згадує: „У 1957 році я приїхала у село Фолиш, що на Стрийщині. Приїхала до батьків свого чоловіка. З Трускавця мене прогнали з трирічною дитиною. Але і в селі мене не хотіли прописати, і я довго жила без прописки. Мені казали: „Доки буде радянська влада, доти ти будеш ворогом народу“. Але світ не без добрих людей. Знайшлася і серед кагебістів добра людина. Це був українець Ковальчук. Він звернувся до свого співробітника – росіянина, який не хотів мене прописувати: „Слухай, вся західна Україна була бандерівська. Це був такий час. Пропиши цю молоду жінку“. І мене прописали.

Живучи в селі Фолиш, доводилось приховувати своє минуле життя. Працювала я в колгоспі мовчки. Але мене чомусь люди поважали, навіть любили. За що – не знаю.

Так само було і в таборах. Я жила серед прекрасних людей. Посилок я не отримувала, тому що всі мої рідні були виселені в Сибір. І мені в таборі допомагали, як рідній сестрі.

Тепер воскресла Україна, воскресли люди. Тепер можна вільно говорити про своє минуле, про яке раніше боялась розповісти навіть дітям“.

Не можна забути й Хом’яка Михайла. Він родом не з Трускавця, але вже десятки років проживає в нашому місті. Повстанець, учасник боїв з московськими ордами. Важкопораненим потрапив до рук ворогів, був засуджений до смертної кари, яку пізніше замінили 25-ма роками каторги. Повернувшись із табору, не каявся, завжди вірив у кращу долю України. І багато робив для того, щоб цю кращу долю наблизити. Активним був Михайло в роки, коли Україна ставала вільною. Навіть тепер, прикутий до ліжка, Михайло не здається. Він продовжує писати статті. „Не хочу забрати історію з собою в могилу“,– говорить він.

Скільки ще можна сказати добрих слів про Михайла та всього не скажеш.

Яку Україну ми зараз маємо, хто ми є? Яка наша інтелігенція? У Трускавці тисячі інтелігентів, але ця інтелігенція здатна лише стогнати. Частина інтелігенції навіть тужить за тим, що колись було. Від одного свого знайомого інтелігента я почув: „У колгоспників горища тріщали від пшениці, я міг купити хлібину за 16 копійок, а кілограм ковбаси – за 2 крб. 16 коп.“… Ще багато переваг радянського ладу перераховував мій колега. І для чого йому ця Україна? А зробити щось такого, щоб ця Україна була кращою, він не хоче. Жде, щоб за нього це зробили Кучма та його антиукраїнське оточення. Не діждеться від бика молока і від півня яєць.

Хочу закінчити словами Михайла Хом’яка: „Гадаю, нам треба і далі боротися, бо держави, про яку ми мріяли, за яку змагалися і страждали, ми ще не маємо“.






З ВОЛИНІ ЧЕРЕЗ КОЛИМУ

В ТРУСКАВЕЦЬ НАВІЧНО



У Трускавці Андрія Макарчука знали всі. Адже прожив він у цьому місті півстоліття. Родом він із Волині. Ще в 1944 році, коли Андрієві було двадцять років, він був призваний не в армію, а для служби в міліції. Скерували його в Трускавець. Війна ще не закінчилась, вона продовжувалася за межами України. Жорстока боротьба відбувалась і в Трускавці. Начальником міліції тоді був патріот московської влади, відданий Сталінові та партії, тов. Федір Шапченко з Полтавщини. Андрія готували, насамперед, для боротьби з бандерівцями. Хто такі були бандерівці, Андрій тоді ще добре не знав. Йому втовкмачували, що це бандити. А трускавчани Андрієві подобалися. Культурні люди, які ще були вільними господарями на рідній землі. І він згадував нещасну Волинь, де його сестра з родиною з ранку до ночі важко працювала цілий рік за мішок пшениці. Це було гірше від кріпацтва, про яке Андрій знав з історії.

Несподівано Андрій познайомився з Романом Макомацьким, якого раніше боялися фашисти, а тепер так само боялися московські енкаведисти. Андрія запросив до себе в гості на Різдво поляк Гондроленські. Тут Андрій і познайомився з Романом Макомацьким. Андрій зовсім нічого не знав про Макомацького. Він дістав від Макомацького фотографію, яку показав черговому. Черговий розповів про Макомацького: „Ти знаєш, що то за один? Та за ним німці всю війну шукали. А тепер шукають наші. Та якби ти його впіймав, то мав би орден Леніна і 30 тисяч рублів“.

Тепер Андрій знав про Макомацького. А через місяць зустрівся з капітаном радянської армії. Це й був Макомацький.

– То ти тепер знаєш, хто я? – запитав Андрія.

– Знаю.

– І ордена не хочеш?

– Не хочу.

– Тоді гроші візьми. Сестрі поможеш.

– Нехай хтось інший подавиться ними,– відповів Андрій. Він погодився допомагати Макомацькому. Треба було діставати зброю та набої для неї, одяг, медикаменти. А через рік до Андрія приєдналися ще два міліціонери. Це були Дмитро Мацейко та Володимир Петрушак. Тепер було краще виносити зброю, набої, медикаменти, одяг, взуття. Трійця знала сексотів, попереджала про облави, арешти. Дехто весь час опускав очі в землю, зустрічаючись з Андрієм. Хлопці розповсюджували також листівки. Та підпільники через провокацію і були заарештовані. Це було в 1948 році. Андрій Макарчук та Дмитро Мацейко були засуджені на 25 років. А Володимир Петрушак загинув. Андрія завезли на Колиму. Там пробув дев’ять років. Повернувся до сестри на Волинь у 1956 році. Колись Тарас Шевченко писав: „Я бачив пекло, там неволя“. Те ж саме побачив Андрій на Волині. Це було рабство. Мабуть, і рабство було легшим. Краще було навіть у зоні на Колимі. Тут не треба було думати за шмат хліба. І Андрій утік з Волині в Трускавець. Але й тут для нього не було добра. Нема де жити, нема роботи, не прописують. Андрій навіть чекістам у Дрогобичі сказав, що хоче знову на Колиму. Тоді Андрія відправили на будівництво.

Переслідуваний на кожному кроці, дожив Андрій до 24 серпня 1991 року. Зустрів цей день у Києві на майдані біля Верховної Ради України. Бачив, як на радощах люди цілувалися, цілувався й Андрій з незнайомими людьми.

Останні роки жив Україною, багато читав, особливо про минуле нашого народу. Прочитав сотні таких книг. Захоплювався журналами „Зона“ та „Визвольний шлях“. Не один раз перечитував книги „Перспективи української революції“ Степана Бандери, „Московство“ Павла Штепи, „Голгота України“ Дмитра Соловея, „Холодний Яр“ Ю. Горліса-Горського.

Андрій виховав двох доньок. Оксана – педагог. Леся працює викладачем Трускавецької музичної школи. Дуже радів онукам. Ярослав є студентом Дрогобицького університету. Тарас – учень Дрогобицького педагогічного ліцею. А найменша Наталочка навчається у 6 класі Трускавецької середньої школи.

Та невблаганна смерть змусила покинути всіх, кого він так любив. Сотні трускавчан проводили в останню далеку дорогу Андрія Макарчука. Трускавецька поетеса Стефанія Шумило написала вірша, якого присвятила ще живому Андрієві Макарчуку. Але довелося прочитати цього вірша біля могили, в якій вічно спочиватиме Андрій Макарчук. Посипались грудки землі на домовину. Нехай ця земля буде тобі пером, дорогий Андрію.





ТРИ РОКИ БЕЗ ІРИНИ КОВАЛИШИН



Минають десятиліття і століття. Людей згадують, якщо вони цього заслужили. До таких належить Олександр Феданко із Солотвини, що на Івано-Франківщині. Це він організував у Солотвині Відродження Самостійної України 30 серпня 1941 року. Завдяки йому більше сотні хлопців і дівчат навколишніх сіл тоді Солотвинського району закінчили у 1943 році семирічну освіту. Олександр Феданко брав активну участь у відновленні Скиту Манявського. У Солотвині відкрив музей. Цей музей і сьогодні називають Феданковим.

Патріотів завжди любить і шанує народ. І патріотів завжди ненавидять вороги. Та найбільше їх ненавиділи і ненавидять свої яничари. У цьому солотвинці переконалися, коли помер Олександр Феданко. Він був заслуженим учителем. Тому солотвинці запропонували, щоб тіло покійного перед похованням перебувало в школі. Та „рідні“ яничари боялися й покійного. Райкомівці змусили директора школи Івана Стрембецького, щоб не дозволив принести тіло покійного до школи. Цинізмові яничарів немає меж.

1998 рік. Ніхто вже не зміг заборонити відзначення 100-річчя від дня народження Олександра Феданка. З багатьох сіл і міст Івано-Франківщини прибули люди в Солотвину, щоб вшанувати пам’ять патріота Олександра Феданка. Були в Солотвині в цей день і трускавчани.

Важкий шлях боротьби батька продовжує і його донька Ірина Ковалишин. Від 1949 року вона навчалася у Львівському медичному інституті. Чудом вдалося уникнути арешту. З 1969 року Ірина працює лікарем у Трускавці. Її знають не тільки як лікаря. У 1989 році Ірина однією з перших вступила у вир боротьби. Адже почалося Відродження України, й Ірина стала активним членом Товариства української мови. Потім вступила в Рух, Союз Українок. До останніх днів свого життя перебувала в Конгресі Українських Націоналістів.

Уже три роки немає між нами Ірини Ковалишин. Та естафету вона передала своїм дітям. Донька Наталка працює лікарем у Трускавці. Друга донька, Оксана, є викладачем Коломийського медичного училища. Син Володимир має музичну освіту. Трускавчани і гості міста часто слухають патріотичні пісні у виконанні Володимира. Чоловік Ірини, Ярослав Ковалишин, ще продовжує працювати лікарем у Трускавці. Рідні, друзі, знайомі вже третій рік сумують за прекрасною людиною. Вічна Тобі пам’ять, Ірино! Земля Тобі пером!





МОСКВА – ЦЕНТР СВІТОВОГО ТЕРОРИЗМУ



Терор. Терорист. Самі слова наводять страх на кожного. Якби це були тільки слова! Ми є свідками жахливих дій терористів. І перша гігантська терористична трагедія 11 вересня 2001 року в США потрясла жахом все людство світу. Терор набуває великого розміру. Це тепер. Та чи існував терор у минулому? Існував. Але тоді не існувало поняття тероризм. Не буде помилково, коли я назву центром світового тероризму Москву. Прикладів тероризму є десятки тисяч. Щоб їх назвати, треба багато томів. А тому й буду називати тільки окремі факти тероризму з історії Московської держави.

Почну з московського царя Івана III. Це був не цар, а справжній нелюд. Він для власної втіхи мордував бояр, купців та рядових москвинів. А їхнє багатство переходило у власність царя.

Ось ще один приклад терору. 2 січня 1570 року. Загін царської дружини увійшов у Новгород. Почалась жорстока розправа над новгородцями. Їх спочатку катували. Потім прив’язували до саней, тягли до Волховського мосту і звідти штовхали в ріку. Туди ж кидали їхніх жінок і дітей. Немовлят прив’язували до матерів і кидали з моста у воду. Царські стрільці плавали на маленьких човнах по Волхову з рогатинами, списами, гаками, сокирами і, хто спливав нагору, того прихоплювали гаками, кололи рогатинами, списами і занурювали у глибину. Так робилося кожен день протягом п’яти тижнів. У такий спосіб загинули тисячі новгородців. То хіба ж це не тероризм?

Терористом був і московський цар Петро І. Свої криваві терористичні дії він проводив в Україні з неймовірною жорстокістю. 11 листопада 1708 р. Меншиков підійшов з великою силою війська до столиці Івана Мазепи Батурина. Москалі не взяли б Батурина, якби не зрада. Один з головних старшин прилуцького полку Нос уночі потайними дверима ввів москалів у місто. Почалась різанина. Вирізали все населення. Меншиков дав наказ не щадити нікого і вбивати навіть дітей. І жертвами московських терористів стали 15000 батуринців. Трупи старшин прибивали цвяхами до дощок і вкидали їх до Сейму. Цей кривавий злочин українці не повинні забути.

Нищення мазепинців проходило всюди. Так, у Лебедині біля Харкова було замучено 900 людей. А скільки було таких Лебединів! Україна спливала кров’ю. То хіба це не тероризм? Так діяв в Україні „братній“ російський народ.

Минали століття, а московський тероризм процвітав. 1917 року в Росії відбувся переворот. До влади прийшли російські „трудящі“. На жаль, вони не забули про Україну. Вже в січні 1918 р. московська орда на чолі з Муравйовим ринула на Вкраїну. Жертвами цієї банди під Крутами стали 300 студентів, які полягли в нерівному бою. І знову Москва. Вона не забуває про своїх „менших“ братів. І це ще не все. У лютому 1918 року ці хижаки вриваються в Київ. За кілька днів терористи Муравйова розстріляли 5000 киян. Москалі на цьому не зупиняються. Вони не можуть насититися українською кров’ю. 21 листопада 1921 року московські орди на чолі з Котовським живцем закопали 359 українських лицарів під Базаром на Житомирщині. Це жахливий тероризм. Це було під час війни України з Росією. Тероризм не припинявся і в мирний час. До 1939 року московськими терористами було знищено мільйони українців. Всі терористи світу за такий період цього не зробили. Якби не було так багато жертв, то можна б і прізвища назвати. Щоб їх тільки перелічити, потрібно сотні книг. Лише на Соловках щоденно мордували до 300 людей. Більшість з них були українцями. А є ще Колима, Воркута…

Московському терору немає меж. Тільки за два тижні в червні 1941 року московські людожери жорстоко замордували в тюрмах Західної України 50000 людей. За які злочини їх замордували? Це Дем’янів Лаз, Дрогобич, Львів, Золочів, Вінниця… Тюрми були в кожному районному центрі, навіть в окремих селах.

А що було в Західній Україні після закінчення війни між червоною Росією та коричневою Німеччиною? Це була війна між червоними та коричневими фашистами. А після її закінчення московський терор у Західній Україні став пекельним. Але ні! Чорти не завдають таких мук грішникам. Ось один із тисячі прикладів: бойовий побратим „легендарного“ Кузнєцова Струтинський, підвипивши, у колі своїх друзів любив оповідати, як йому раз дали завдання привезти до Львова на показ повбиваних у кам’янецькому лісі повстанців. Було їх 17. Стільки на сани не могло вміститись, а тому тов. Струтинський, хлопець тямущий, розв’язав проблему простіше. Він повідрізував голови і склав їх на сани. Але по дорозі загубив десь одну голову. „Скільки то було клопоту“,– бідкався Струтинський опісля. Але якось минуло. Після цього він звернувся до уряду, аби йому присвоїли за його подвиги звання героя Радянського Союзу. Даремно, що не дали. Він цього заслужив. Це ж подвиг, якому немає аналогів у цивілізованому світі. Просто дивно, що йому не присвоїли звання героя Радянського Союзу. А скільки таких Струтинських!

До кожного села в Західній Україні знайшли дорогу московські терористи. Так, у моєму рідному селі Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області вже після війни жертвами московських терористів стали 98 старунців. А таких сіл тисячі.

Хто злодій? Той, хто краде, чи той, у кого крадуть? Таке саме запитання можна поставити і до терористів. Терористами були опришки та їхній ватажок Олекса Довбуш. А український народ складав пісні і легенди про своїх славних терористів. Всі знають пісню „За Сибіром сонце сходить“. Навіть у школі цю пісню вивчають. А ця пісня присвячена „терористові“ Устимові Кармелюку. Любить український народ і „терориста“ Миколу Шугая. А Степан Бандера, а Микола Лемик? Героями називає цих „терористів“ народ. Це справжні національні герої. І ось протилежне. Московськими терористами були вбиті Петлюра, Коновалець, Ребет, Бандера… Хто назве героями цих московських вбивць? Зараз навіть Москва цього не зробить. Вони навіки затавровані словами вбивці, злочинці. Так що терористи поділяються і на героїв, і на злочинців. Але буває й таке, що злочинці ведуть боротьбу з героями, називаючи їх „терористами“.

Москва і далі дивує світ жахами. Російський президент Володимир Путін продовжує криваві злочини Івана III, Івана Грозного, Петра І, Леніна, Сталіна. Терористи Путіна залили кров’ю чеченських героїв міста та села Чеченії. Тільки за останні 5 років від рук московських вбивць загинули 80000 чеченців. Жертвами ставали навіть жінки та діти. Вбивали свідомо і жорстоко. За що? За які провини? Путін пояснює це по-імперськи. Росія провадить боротьбу з чеченськими терористами. Це те саме, що злодій, який грабує, називає злодієм того, кого грабує. Чи не так було в Західній Україні в 40–50 роках? Московські окупанти називали героїв УПА бандитами. Стиль Москви, від якого вона ніколи не відмовиться.

26 жовтня 2002 року Москва здивувала світ ще однією жорстокістю. Що ж було перед цим? Увечері 23 жовтня чеченські бойовики в московському Театральному центрі захопили один з концертних залів, в якому було 800–1000 людей. Усі ці люди стали заручниками. Чеченці не вимагали мільйони доларів чи рублів, щоб звільнити заручників. Якщо б вони цього вимагали, ось тоді їх можна б називати терористами. Та чеченці вимагали вивести російські війська з Чечні. Тільки за це чеченські герої і героїні йшли на вірну смерть. То чи можна їх називати „терористами“? Ці терористи відпустили дітей, вагітних жінок та хворих. Чеченці зовсім не мали наміру вбивати заручників. Вони б усіх заручників відпустили і прийняли смертельний бій. Ось чого боявся Путін. Як тоді цих героїв назвати терористами? А про виведення російських військ з Чеченії московські окупанти й не думали. Путін був би навіть задоволений, якби чеченці вбивали заручників. Та цього не сталося. І московський цар Путін знайшов вихід. Чогось жахливішого придумати неможливо. Що не зробили й не думали робити чеченські бойовики, це зробив московський Нерон. Свідомо отруїли газом сотні своїх людей! Скільки цих жертв? Від брехливої Москви про це не довідаєшся. То кого назвати терористами? Чеченських бойовиків чи московських убивць?

Московські вожді та генерали ніколи не берегли своїх людей. Під час війни Ватутін, Жуков та подібні їм генерали сотнями тисяч гнали навіть неозброєних людей під фашистські кулі. Згадаймо Олександра Матросова. Скільки сотень солдат скосив один німець своїм кулеметом! Добре, що знайшовся Олександр Матросов, який своїм подвигом врятував життя ще сотням солдат. „Взяти!“ – лунала завжди команда, і ніхто ніколи не питав, скільки загинуло солдат при виконанні цього наказу. Тому і втрати під час війни в чотири рази перевищували втрати німців. 26 жовтня Володимир Путін продовжив жахливу традицію царів, вождів та генералів. Треба втратити зовсім людську гідність, щоб отруїти до двох сотень своїх людей. І як зрозуміти, що серед заручників є пропалі безвісти? Якщо конкретно, то ці пропалі безвісти втекли на той світ. Адже ніхто в Москві не говорить, що вони втекли в іншу країну.

Хочу нагадати про гуманність звірів. Мова йде про хижих звірів. Вовки є хижаками і часто гризуться між собою. Але коли кривава гризня закінчується, то переможець переможеному вовкові зализує рани. Росію часто порівнюють з північним ведмедем. Та це не відповідає дійсності. Ведмідь оминає жертву, яка лежить. Пригадайте оповідання про двох друзів, що були в лісі. Несподівано хлопці побачили ведмедя. Один з них швидко заліз на дерево, залишивши товариша в біді. Другий хлопчина перелякався і впав. Ведмідь підійшов до хлопчини, обнюхав його і відійшов. А ось Путін та вишколені ним вбивці перевершили і вовків, і ведмедів. Вони цинічно труїли своїх. А чеченців? Безпощадно розстрілювали отруєних. Розстрілювали жінок. Якби таке сталось у якійсь іншій країні, то чеченців не розстрілювали б – їх би судили. Але за який злочин судити їх? Адже чеченці не вбили жодного заручника? І зовсім не мали наміру когось із заручників убивати. Та ще й відпустили 56 заручників. Ось чому московські кати їх розстріляли. То цих катів треба судити. Путін є найбільшим терористом. Чому його не судять? Адже жорстокий терор 26 жовтня у Москві не можна виправдати. Та нехай вже не судять Путіна. Я був би дуже радий, якби Путіна та його однодумців захопили чеченці в заручники. Це було б велике свято для всього чеченського народу. І не тільки для чеченського. Можливо, що це й здійсниться. Адже боротьба продовжується. Чеченія бореться. Воля або смерть! Український народ підтримує героїчну Чеченію в її справедливій боротьбі за незалежність. Тільки не зараховуйте до цього нашого путінця Леоніда Кучму. Він не тільки Чеченію, а й Україну віддав би Путіну, щоб той тільки дозволив поцілувати його капці. Такий у нас президент. Справжній „патріот“. Це ще добре, що він не має права посилати українців у Чеченію. Адже колись українці воювали в Афганістані. За яку ідею?






ІСТОРІЯ НАС НІЧОМУ НЕ НАВЧИЛА…



Ні один народ у світі не має такої історії, як український. Хочеться почати з Київської Русі. Це була наймогутніша держава в Європі, яка вела безперервні жорстокі битви з нападниками: хозарами, печенігами, половцями та ін. Їхні напади відбивались від Київської Русі, як морські хвилі від скалистого берега. Так і зникли навіки ці незчисленні полчища ворожих орд. Від їхньої загрози була врятована вся Європа. У чому тоді була сила Київської Русі? У єдності.

Трагедія почалась, коли утворювалися все нові і нові князівства. Окремі князі ще й кликали половців та поляків на рідну українську землю помогти їм здолати своїх рідних братів. І сталося страшне лихо. У 1223 році на річці Калці українські князі потерпіли поразку…

Слід згадати і козацький період в історії України. Запорізькі козаки змусили тремтіти найсильнішу в світі Турецьку імперію. Часто турецький султан втікав із Стамбула, коли зненацька нападали козаки. Петро Сагайдачний на чолі козацького війська здобув блискучу перемогу над турецькими полчищами під Хотином 1621 року. Єдність козаків була причиною цих успіхів Петра Сагайдачного. Він був навіть під Москвою. Здобував блискучі перемоги і Богдан Хмельницький над польським військом.

Тільки Москва зуміла роз’єднати козаків. Це сталося після смерті Богдана Хмельницького. Гетьман Іван Виговський виступив проти Москви. Та на захист Москви став полковник Мартин Пушкар. Тільки розбивши заколотників, Іван Виговський здобув блискучу перемогу над великим московським військом під Конотопом у 1659 році.

Москва продовжувала роз’єднувати українців. Коли гетьман Іван Мазепа готувався звільнити Україну з московської неволі, про це донесли цареві Петрові І Кочубей та Іскра. А під Полтавою було ще гірше. Частина полковників зрадила Мазепу і перейшла на бік ката українського народу Петра І. Тому московське військо й здобуло перемогу під Полтавою. У своїй „Думі“ Іван Мазепа писав:


Не маш любви, не маш згоди,

Од Жовтої взявши Води

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали!


Москва і далі готувала зради. У 1917–1920 роках проти вільної Української держави виступили українські яничари Микола Щорс, Юрій Коцюбинський, Віталій Примаков… За це їх покарала сама Москва.

У роки першої світової війни в Галичині вкрили себе невмирущою славою Українські Січові Стрільці:


Бились стрільці на Маківці,

Аж світ дивувався.


Ось що говорили про Січових Стрільців між собою два німецькі генерали: „Ми воювали у Франції. Були жорстокі бої. Але у Франції воював муж проти мужа. А в Карпатах воюють чорти проти чортів“. До речі, у Карпатах воювали українці проти українців. У цей час не було зради. Тому й перемагали Січові Стрільці.

Спочатку єдиною була й ОУН. Але пізніше й тут стався розкол. Утворились ОУН Степана Бандери й ОУН Андрія Мельника. Правда, вони спільно воювали проти коричневих фашистів та червоної Москви. А УПА була армією, яка дивувала світ. Генерал Шарль де Голль говорив: „Якби Франція мала таку армію, як УПА, то німецький чобіт ніколи не топтав би французької землі“.

24 серпня 1991 року було проголошено Самостійну Україну. А тепер про партії. Спочатку була сильна організація Народний Рух. Добре слово треба сказати і про Українську Республіканську партію. Рух та УРП діяли разом. Їхня згуртованість відчувалась і у Верховній Раді України.

Минали роки після проголошення незалежності України, й ставало гірше та гірше. Зате Україна мала великий успіх у кількості партій, яка невпинно збільшувалась. Навіть членам НРУ стало затісно в одній партії. Маємо тепер лідерів кількох рухів. Не втрималась й УРП. А найбільше партій християнських. Навіть є зовсім нехристиянські християнські партії. І таке буває в Україні. Що більше партій, то гірше стало для нас. Відчуваємо це й на регіональному рівні.

Минуло вже десять років, як у Львові утворилась Спілка політв’язнів, а трохи пізніше створюється ще й Товариство політв’язнів та репресованих. Ярослав Малицький та Петро Франко керують політв’язнями Львівщини, але різними організаціями. Чи є в цьому потреба?

Не відстає від Львова й Трускавець, де є не менше як 20 партій та організацій. Чи будуть вони одностайними? Чи будуть знову йти разом у різні сторони до нової поразки на наступних виборах? Невже історія нас нічому так і не навчила?





ВІЙНА “ВЕТЕРАНІВ” З БАНДЕРІВЦЯМИ
ПРОДОВЖУЄТЬСЯ…



Ветерани! Є дві категорії ветеранів. Це ветерани, які пройшли важкими дорогами війни з 1941 до 1945 року. І є „ветерани“, які всю війну не бачили фашистів, були далеко від фронту. Але ці „ветерани“ не дармували. Вони всі роки війни завзято боролися із „зрадниками“. Найбільше „зрадників“ було в Україні. Такими зрадниками були мільйони. Їх безпощадно мордували, виселяли в Сибір. У Західній Україні „ветерани“ воювали з бандерівцями. І як воювали! Тисячі людей, що й не бачили бандерівців, були замордовані, розстріляні цими катами. Сотні тисяч зовсім невинних людей було відправлено в Сибір.

Дві категорії ветеранів. Одні з них воювали з фашистами, другі мордували своїх людей. І яка між ними відмінність навіть тепер! Чи однакову пенсію отримують одні і другі? Яку пенсію одержують ті, що воювали з фашистами? Дещо більшу від звичайної. А ветерани-кати? У Трускавці їх чимало. Недавно політв’язні Трускавця звернулися в собез, щоб взяти списки всіх ветеранів і які пенсії вони отримують. І яке було здивування, коли довідались, що ветеранів-катів у цьому списку зовсім не було. „А вони в нас пенсію не одержують“,– відповіли нам працівники собезу. Потім довідались, що ці душогуби одержують пенсію в Ощадному банку. Звернулися до Ощадного банку. І ще більше здивувались. Адже в Ощадному банку нам відповіли: „Ми не маємо права повідомити вам, яку пенсію одержують ці ветерани“. Совєршенно сєкрєтно! Чому? То яку пенсію отримують кати? За кров, за сльози, за руїну їм зараз у незалежній Україні дають велику пенсію! Це справжній абсурд!

Собака завжди віддячує господареві за шматок м’яса. Не відстають від собак і кати-ветерани. Вони й зараз продовжують завзяту боротьбу з бандерівцями. Правда, вже не в катівнях, як у 40-ві та 50-ті роки.

Я хочу запитати цих ветеранів, чи зможуть вони назвати хоч один великий народ, який би був у страшній неволі понад три століття! 337 років без перерви Україна перебувала в московській неволі. Блідне перед цією неволею татаро-монгольське іго. Хотів би я ще запитати ветеранів, які так завзято звинувачують бандерівців, називають їх тільки бандитами і вбивцями, чи називали бандитами і вбивцями в історії СРСР Пугачова, Разіна, Булавіна? Чи називали в цій же історії бандитом генерала Власова? Ні, не називали. Так чому тоді в цій же історії СРСР називали зрадниками Івана Виговського, Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Костя Гордієнка, Павла Полуботка, Петра Дорошенка? Кого ж вони зраджували? Український народ чи московську імперію? Хіба ж борців за волю свого народу можна називати зрадниками цього народу? Скажіть, ветерани, в якій країні є щось подібне! Я хотів би почути відповідь від усіх тих ветеранів, які так „переконливо“ обвинувачують бандерівців. А кого зраджували Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Євген Коновалець? Адже історія СРСР всіх їх називає зрадниками.

Уже минає десятиліття, як була проголошена незалежна Україна 24 серпня 1991 року. Та захисники большевицько-московської імперії набирають сміливості й тепер переходити в атаку проти ОУН-УПА. Коли йде мова про реабілітацію ОУН-УПА, то навіть у залі Верховної Ради України комуністи скаженіють. Вони так кричать, що й у будинках для божевільних такого крику ніколи не чути. Так що в божевільних є більше культури, як у депутатів-комуністів.

А тепер буду конкретно називати тих, хто звинувачує бандерівців у тяжких злочинах. Ось колишня жителька Рівненської області, яка зараз живе на Херсонщині із засекреченим прізвищем, говорить, що бандерівці вбивали комуністів. Бандерівці ніколи не вбивали людину тільки за те, що вона була комуністом. Якщо бандерівці й карали, то карали в бою, карали сексотів, карали співробітників НКВС. Чи могли бандерівці таких не карати? Скажіть мені, шановна добродійко, хто і коли щадив стукачів? Ви жили в той час і повинні пам’ятати, скільки горя принесли такі люди мешканцям Західної України. Чия заслуга в тому, що півтора мільйона жителів Західної України відправлено в Сибір? Чи скажете ви, що це неправда? Та в кого шукати правди? У співробітників НКВС? А ці органи боротьби з бандерівцями розуміли по-більшовицьки: „Якщо ми вбиваємо, то ми герої. А якщо нас б’ють, то це вже бандити і вбивці“. Ще один автор з Рівненщини у своєму листі розповідає, що бандерівці вбили його маму, двох братиків і двох сестричок. А чому не назвав свого прізвища цей чоловік? Він розповів про надзвичайно трагічну подію, достовірність якої ніхто не зможе перевірити. Де конкретно відбулась ця подія? І я дуже хотів би зустрітись з обома авторами з Рівненщини в їхніх рідних селах. Хотів би конкретно поговорити з ними про діяльність ОУН-УПА. Адже вони були свідками цього всього. Та чомусь ті, хто говорить про злочини, не дуже спішать зустрітись. Поговорити зі своїми односельцями, перед якими кожен буде змушений сказати правду. Переконаний, що два автори цих листів ніколи не захочуть такої зустрічі. Чому? Наведу такий приклад, який буде конкретною відповіддю на запитання. Коли я їхав у вересні позаминулого року із Запоріжжя до Львова, то у вагоні почув надзвичайну історію. Розповідав її один з пасажирів, родом з Тернопільщини. В одному із сіл цієї області бандерівці на чолі із самим Бандерою спалили село і повбивали всіх мешканців. І це за те, що вони записалися в колгосп. Я відразу запропонував цьому пасажирові зійти разом з ним з поїзда в Тернополі і заїхати в це село. Та брехун не зміг навіть назвати цього села. Адже історія була видумана. І тому брехун втік з вагона ще до прибуття поїзда в Тернопіль. До речі, батько цього пасажира колись так само втік з Тернополя. Він зараз вчителює на Кіровоградщині. Це колишній стукач і співробітник НКВС. І синок не кращий.

Так переконайте мене в цьому, що й ви не такі, автори двох листів. Про себе. Я зараз живу в Трускавці по вулиці Гоголя, 9. Це на Львівщині. А народився і виріс у селі Старуні Богородчанського району Івано-Франківської області. Був свідком кривавих подій у Західній Україні.

У 1944 році мені вже було 15 років. На моїх очах вмирали ровесники. І гинули вони не від рук бандерівців, а від катів НКВС. Не вірите? То я вас запрошую в Старуню. І в Старуні переконаєтесь, що я говорю правду. Так що, сподіваюсь, зустрінемось: чи в Рівненській області, чи в Старуні на Івано-Франківщині. І я надіюсь, що редакція газети „Дзвін Севастополя“ допоможе нам зустрітися в присутності свого журналіста. Я переконаний, що це буде цікава зустріч для всіх нас. Це коли ми зустрінемось і з правдою.

Хочу згадати й голову голопристанської ради ветеранів війни С. П. Мелащенка, що живе на Херсонщині. За дорученням 400 ветеранів він протестує проти героїзації та реабілітації вояків ОУН-УПА. Бо не добро і волю, на його думку, а горе і смерть несли вони українському народові.

Тов. Мелащенко! Тов. ветерани Голопристані! У 1939 році в Західній Україні встановилася совєцька влада. У той час бандерівців зовсім не було. Ніхто тоді не провокував органи НКВС до тотальних репресій. Так чому ж тоді з перших днів після „возз’єднання“ західноукраїнських земель кати НКВС заповнювали тюрми тими людьми, яких визволили? Чому нещадно розстрілювали і мордували невинних? Чому по-ординськи вивозили в Сибір сотні тисяч мешканців Західної України? Чому тільки в червні 1941 року в тюрмах Західної України закатовано 50 тисяч людей? Чому? Тепер вам відомо, тов. ветерани, хто ніс горе і смерть українському народові, хто полив невинною кров’ю і вистелив кістками землю не тільки Західної України, а й землю безмежного Сибіру.

Тоді могли в Західній Україні 1944 року зустріти більшовицькі орди, зустріти кривавих „визволителів“, які вже показали себе напередодні, хто вони такі? Західну Україну в 1944 році звільнили червоні окупанти від коричневих. І що ж принесло народові Західної України це звеличуване „визволення“? Знову кати НКВС тисячами мордували невинних людей. Знову тисячами вивозили на вірну смерть у Сибір. То хто ж приніс горе і смерть народові Західної України після її визволення? І чи не був хто-небудь із вас, тов. ветерани, тим катом, хто ніс горе і смерть на мирну землю Західної України? То було від кого захищати цей народ? Адже кати НКВС зовсім не різнилися від фашистських катів. Тому бандерівці майже десять років захищали свій народ від неперевершених катів НКВС. Це був справжній визвольний рух.

Тов. ветерани заперечують боротьбу УПА проти фашистів: „УПА, створена 1942 року, була оснащена і озброєна вермахтом, ніколи не виступала проти фашистів“. Гарно співають ветерани. Ця пісенька нам добре відома вже десятки років. Адже вони знають тільки історію СРСР. Але є ще історія України. Прочитайте її. Якраз відділи УПА не допомагали фашистам, а вели з ними безперервні бої. Таких боїв було сотні. У цих боях загинули тисячі фашистів. Ось місця лише окремих боїв: Володимирець, Висоцьке, Оршев, Деражня, Людиполь, Костопіль, Шкробатівка, Цумань, Бороздово, Острог, Загорів. Візьміть у руки історію України, тов. ветерани. Про все це ви довідаєтесь.

І зброю бандерівцям не давали німці. Цю зброю здобували в жорстоких боях з німцями. То звідки ви взяли, що бандерівці не боролися з фашистами?

У зверненні ветеранів говориться: „Якщо ви чесні перед народом, то відкрито виступіть проти бандерівщини, засудіть її, як ми засудили злодіяння сталінщини“.

Знову цинізм! Засудили злодіяння сталінщини! Як ви сталінщину засудили? На словах. Ви добре пам’ятаєте, як після закінчення війни судили фашистських злочинців. А хіба ж кати НКВС і КДБ здійснили менші злочини? Ви засудили сталінщину символічно, засудили саме поняття. А хто хоч одне слово з вас сказав про те, що всіх злочинців, які діяли в період сталінщини, теж треба судити? А ці кати зараз стверджують, що вони виконували волю партії. Чому не судили і зовсім не думають судити сотні тисяч вишколених катів НКВС і КДБ? Вони ще й сьогодні виблискують державними нагородами за свої криваві подвиги на українській землі. А які високі пенсії вони сьогодні одержують! За що? Чому ми не судимо, а нагороджуємо катів? Скільки мільйонів жертв вони замордували! А якщо своїх катів порівняти з фашистськими! Хто з них завоює пальму першості? Я віддаю перевагу неперевершеним катам НКВС і КДБ. А що скажете ви, тов. ветерани? А якщо ви чесні перед народом, то зверніться до Верховної ради України з вимогою віддати всіх злочинців НКВС і КДБ до суду.

В усі часи були злодії, грабіжники, ґвалтівники. Є вони й тепер. Були вони і в той час, коли діяли бандерівці. Та тоді всі ці злочини грабіжників, злодіїв, ґвалтівників приписували тільки бандерівцям. Так було вигідно комуністичній пропаганді. Ось і в Старуні Богородчанського району на Івано-Франківщині самі бандерівці покарали двох грабіжників, які називали себе бандерівцями. А скільки було таких справжніх грабіжників і злодіїв? А скільки злочинів скоїли спецгрупи НКВС та ястребків, переодягнених на бандерівців! Кілька таких прикладів я особисто можу назвати. Дехто з вас, тов. ветерани, у той час служив в органах НКВС і прекрасно про це знає. А для прикладу я вам наведу з газети „Вінницькі вісті“ статтю інваліда війни І. Полянського „Як ми захищали населення від бандерівців“.

Не один з вас, тов. ветерани, знає подібні факти, але мовчите. Ось якби таке вчинили бандерівці! А подія ця сталася восени 1945 року в селі Козовій, що біля Тернополя. Наведу уривок з цієї статті: „Одного разу два солдати, один з них на прізвище Тур, зайшли до хати селянина Йосипа. Сім’я Йосипа: жінка, дочка і немовля дочки. Зайшовши в хату, Тур почав приставати до дочки Йосипа. Щоб залякати жертву, Тур кладе на стіл бойову гранату і загрожує зірвати її в хаті, якщо дочка не стане з ним любуватися. Дочка зуміла вирватися з хати і втекти. Почали втікати Йосип і жінка з немовлям. Солдат Тур, зрозумівши, що допустив беззаконня, вирішив знищити сім’ю і звернути все на бандерівців.

Тур вибігає з хати і пускає автоматну чергу по Йосипові. Втікач упав мертвим на стерні. Жінку з немовлям Тур розстріляв ще на подвір’ї.

На цьому недолюдок Тур не зупинився. Він підпалив будівлю, клуню і два хліви. І щоб цей злочин від себе відвернути, посилає свого напарника до найближчого гарнізону, мовляв, напали бандерівці“.

Ось якими словами закінчує свою статтю І. Полянський: „Мені й досі не дає спокою цей кошмар. Такими діями ми робили ворогами радянської влади навіть тих, хто добре ставився до неї. Вважаю, що злочин Тура не може мати строку давності. І коли він, можливо, ще живий, то повинен понести суворе покарання“.

А скільки було таких Турів? І чому ви, тов. ветерани, про такі трагедії не згадуєте? Я зовсім не вірю, що жодному з вас такі трагедії невідомі. А особливо тим, хто в той час служив в органах НКВС. До речі, І. Полянський був свідком цієї трагічної події, яку він описав у своїй статті „Як ми захищали населення від бандерівців“.

Ветерани війни! Хто вони зараз? Вони самі себе називають будівничими демократичної української держави.

Який парадокс! Та саме слово „самостійна“ і зараз приводить їх до втрати свідомості, вони скаженіють, почувши це слово. Вони й зараз активно звинувачують борців за волю України – вояків УПА. Вони хочуть такої України, яка б і далі була колонією кривавої Москви. Та цього вони вже ніколи не діждуться.





ОДНІ БАВЛЯТЬСЯ, ІНШІ ГОЛОДУЮТЬ



Коли за незалежність свого народу виступає молодь, тоді можна надіятись на перемогу. Авангардом молоді є студенти. Приклади сьогодення в цьому переконують. Студенти були першими в рядах борців проти антинародних урядів Румунії, Чехословаччини, Болгарії, Польщі.

Україна віками веде боротьбу за незалежність. Особливо вона набрала сили у XX столітті. Листопад 1918 року. Юнаки стали на захист української землі від польських окупантів. Вони в жорстоких боях проявили чудеса хоробрості.


А там українські стрільці січові –

Палкі усуси — юнацтво безусе…

Франкові сини, його мрії живі…


І це „юнацтво безусе“ вкрило себе невмирущою славою, їм ми і завдячуємо в тому, що не втратили вільного руху, не втратили сили боротися й сьогодні за незалежність України.

Не осоромили пам’яті січових стрільців і молоді вояки УПА. Ось що розповідає Анна Плечій із села Головецького Сколівського району:

„6 січня 1951 року загинув мій брат Іван Плечій із своїм побратимом Лук’яном Марочковичем. Десятки автоматників оточили будинок, де знаходились повстанці. Хлопці відбивали ворожі атаки. Тоді енкаведисти підпалили будинок. Відступати не було можливості. Лук’ян підірвався гранатою, а мій братик застрілився. В останні хвилини свого життя хлопці заспівали „Ще не вмерла Україна“, гукнули востаннє „Слава Україні!“ і вмерли, та не здалися ворогам“.

Так боролись і вмирали тисячі синів і дочок України в нерівному бою з більшовицькими ордами за незалежність України.

І сьогодні замучена Україна може всміхнутись. Десятки тисяч студентів, десятки тисяч юнаків і дівчат знову стали на прю з безличними і безсердечними кам’яними фігурами із групи „239“. І сьогодні ми можемо сказати: „Ще не вмерла Україна і не вмре“.

У середині жовтня тисячі трускавчан прийшли на площу Січових Стрільців відзначити ювілей утворення УПА, вшанувати пам’ять повстанців, які загинули за незалежність України. Відрадно, що на мітингу були юнаки і дівчата. Хочеться щиро подякувати батькам, які виховують молодих патріотів України.

Але мушу згадати й болюче. Саме в той час, коли на площі Січових Стрільців проходив мітинг, немало хлопців і дівчат проводили інший „мітинг“ у „Червоній руті“ та в „Старому дубі“. Свій „патріотизм“ вони проявляли біля чарок, наповнених хмільним. Лунали пісні „Ще не вмерла Україна“, „Гей, у лузі червона калина“. Та чи знають ці хлопці і дівчата, що в той час, коли вони розкошували в барі чи ресторані, сотні їхніх ровесників у Києві, Львові, Тернополі, Івано-Франківську та інших містах голодували? А коли й знали, то як вони могли пояснити свою поведінку? Хоч особисто собі дати відповідь на це запитання.

Шановні батьки цих синів і дочок! Мабуть, немало вас 14 жовтня було на площі Січових Стрільців, слухало виступи старих учасників УПА. Слухали й розповіді про голодуючих студентів, захоплювались їхнім героїзмом. А що ви самі думали про своїх дітей, які в той час веселились у „Дубі“ та „Червоній руті“? Як же ви їх виховували? Чи доцільно вам бути на мітингу, на якому йде мова про долю України, коли ваші діти зовсім байдужі до цієї долі? Подумайте над цим. Звичайно, ніхто не забороняє молоді відвідувати веселі місця. Я не закликаю хлопців і дівчат голодувати. Але розкошувати в той час, коли їх ровесники голодують?! Розсудіть самі.







ГУК Є ВОРОГОМ
КОМУНІСТІВ І ОЛІГАРХІВ



Розповсюджую газету „Дзвін Севастополя“. Ніхто мені не заперечить, що це одна з найкращих патріотичних газет в Україні. Ця газета закликає підтримувати блок Віктора Ющенка „Наша Україна“. Візьміть у мене газету № 10–11 за 2001 рік, і кожен з вас у цьому переконається. Але якраз від прихильників Віктора Ющенка я несподівано почув такі слова: „Не роздавайте газети „Дзвін Севастополя“, не агітуйте за Гука, адже Гук є противником Петра Димінського“.

Що я міг відповісти? Я сказав так: „Шановні прихильники Петра Димінського! Дай нам, Боже, щоб ми завжди мали таких противників, як Микола Гук“.

Микола Гук увійшов у моє життя з першим номером газети „Дзвін Севастополя“ ще в березні 1995 року. А в березні вже цього року вийшов 74 номер газети, її читають не тільки у Севастополі та Криму, але й по всій Україні.

Про те, що Микола Гук буде балотуватися до Верховної Ради України, я довідався ще 2 грудня 2001 року. У той час про Петра Димінського не було ще й мови. То що мені тепер робити? Покинути Миколу Гука і переходити до Петра Димінського? Я сам себе назвав би негідником. І він теж мене не похвалив би.

Тепер ще хочу вас дещо запитати. Зараз на Дрогобиччині 12 кандидатів ведуть завзяті бої, щоб уже в квітні зайти до сесійної зали Верховної Ради України. Як довідатися, хто з них справжній патріот України? А якби сьогодні чи завтра треба було захищати Україну від ворогів зі зброєю в руках, хто з цих кандидатів пішов би на барикади? Я назву одного такого кандидата. Таким є Микола Гук. Кого ви ще назвете? Я залишаю вам ще 11 кандидатів, є з кого вибирати. Ось тоді ви, шановні друзі, переконаєтеся, хто такий Микола Гук.

Кожен з вас пам’ятає попередні вибори. І чомусь ми боїмося самих себе. Я не говорю про своїх і чужих. У мене такого поняття немає. Є вороги, які явно проти незалежної України. Є свої, хоч вони з Криму, Луганщини, Івано-Франківщини чи Львівщини. Мене дивує, чому ми не обираємо галичан? Виходить, зневажаємо самих себе. І навіть тепер галичанина називаємо противником. Бійтеся Бога, люди! Добре думайте, коли щось говорите. Та цього разу галичанин повинен бути депутатом Верховної Ради України. Це буде Микола Гук. Допоможіть йому в цьому, галичани Дрогобиччини! І хоч раз Дрогобиччина буде мати депутатом галичанина.





ДЗВОНАР МИКОЛА ГУК



Хто не знає сили дзвону! Щонеділі і кожного свята дзвін скликає всіх християн на Службу Божу. Дзвін завжди попереджав про небезпеку. Дзвін бив на сполох, коли в далекому минулому татари підходили до села чи міста. Коли новітні татари – дикі московські орди – несподівано хотіли вдертися в наш край, знову дзвін давав знати про біду. Велика відповідальність лежала на дзвонарях. Про них говорить народна мудрість: „Якщо ти навіть не вмієш дзвонити, то негайно дзвони, коли наближається небезпека“.

Є дзвін, що пробуджує людську свідомість, закликає до боротьби. Таким дзвоном, безперечно, є газета „Дзвін Севастополя“, яка кличе севастопольців і всіх українців до боротьби за українську Україну з березня 1995 року. До кожного дзвону треба свого дзвонаря. У талановитого дзвонаря від дзвону лине музика скрипки. А чарівна мелодія „Дзвону Севастополя“ вже сім років лунає по Україні. Гідним дзвонарем цього „Дзвону“ є старший офіцер Військово-Морських сил України Микола Гук.

„Дзвін Севастополя“ найперше гуртував не лише патріотів Севастополя. Патріотична мелодія „Дзвону“ доходила до Запоріжжя, її чули у селах і містах на Черкащині, у Києві, у селі Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області, на Львівщині і Донеччині, у Тернополі і Херсоні, у Дрогобичі і Харкові.

Тепер „Дзвін Севастополя“ закликає мешканців Дрогобиччини до вирішального бою, який відбудеться 31 березня 2002 року. Готується до цього бою і сам „дзвонар“, справжній патріот України Гук Микола. Багато кандидатів у депутати на зустрічах із виборцями стільки обіцяють, що їм навіть самим смішно стає. Виконати цих обіцянок вони не зможуть, хоч би й хотіли. Але майже ніхто з кандидатів у депутати не говорить, що він зробив до цього часу. І не говорить тому, що не має про що сказати. Того не скажеш про Гука Миколу. Він не тільки сім років видає газету, але увесь час виступає проти антиукраїнської влади на чолі з Леонідом Кучмою. Найбільше в газеті є виступів проти комуністів. Чого варті тільки слова, надруковані в одній із статей газети „Дзвін Севастополя“: „Хто вірить у комунізм – є свідомим злочинцем проти самого себе, своєї родини, свого народу. Хто славить комунізм – той дурень. А хто надіється, що комунізм зміниться – ідіот. Комунізм є зараза. Де він ступає, там смерть“.

У кожному номері „Дзвону Севастополя“ викриваються криваві злочини комуністів. Розповідається і про антиукраїнські дії сучасної КПУ. Ось чому комуністи по-зміїному сичать. Не зміг такої образи знести лідер КПУ Петро Симоненко. Він подав Миколу Гука і газету „Дзвін Севастополя“ до суду. Метою Петра Симоненка було зліквідувати газету „Дзвін Севастополя“. Майже рік продовжувався судовий процес. Битва в суді проходила з перемінним успіхом. За образу комуністів Петро Симоненко вимагав у Миколи Гука 120000 гривень. Мабуть, такої суми Микола Гук й не бачив ніколи. Але все добре, що добре закінчується. Петро Симоненко не зміг поласувати тими грішми. Він не виграв цього судового процесу.

Микола Гук створив і очолює Севастопольське товариство „Просвіта“ ім. Тараса Шевченка. Роботу цього товариства не можна переоцінити. Проводиться боротьба проти русифікації. Севастопольських дітей тепер чекає рідна школа. Класи з українською мовою навчання є в українській школі-ліцеї № 8, в українській школі-гімназії № 53, в українській школі-інтернаті № 7, у загальноосвітніх школах № 37 і № 34. І це в Севастополі! При Севастопольському державному технічному університеті відкрито факультет української філології.

Хочеться згадати українські бібліотеки в Севастополі. Це бібліотека Українського Культурно-інформаційного центру, Українсько-Канадійська бібліотека, бібліотека Севастопольського товариства „Просвіта“, філія бібліотеки Севастопольського товариства „Просвіта“ у Вільному гуманітарному коледжі.

Помітною подією минулого року було святкування 10-ї річниці Незалежності України. У цей день Севастополь подав приклад духовного єднання нашого народу. У цей день зібрались українці і священики УПЦ КП, УАПЦ і УГКЦ. Вони разом провели Службу Божу за Україну. Де ж було щось подібне? І все це – плід роботи Севастопольського товариства „Просвіта“ ім. Тараса Шевченка, яке очолює Микола Гук.

Минулого року проведено фестиваль української пісні, у книжковому магазині відкрито відділ української книги. Севастопольські патріоти пікетували міську раду, протестуючи проти будівництва у Севастополі пам’ятника катові українського народу Сталіну.

Це аж ніяк не все, що зробили у Севастополі просвітяни та Микола Гук. Я особисто розповсюдив сотні книг, виданих у Севастопольському видавництві „Просвіта“.

Тепер я хочу звернутися до всіх українців на Дрогобиччині. Назвіть мені таку людину, яка зробила для України більше за останні роки. Хто знайде таку людину, я нагороджу того своєю одноразовою пенсією, яка становить 139 гривень. Якщо таке станеться, то буду дуже радий, що є ще один такий патріот, як Микола Гук. Але шукайте цих активних патріотів не в Дрогобичі, Стрию, Івано-Франківську чи Львові. Шукайте їх у Запорізькому краї, на Херсонщині, Донеччині, Луганщині. Не знайдете, я в цьому переконаний. І я, на жаль, збережу свою пенсію.

А тепер подумайте, мої українці, всі чесні патріоти Дрогобиччини, чи не заслуговує Микола Гук своєю активною життєвою позицією, своєю працею бути депутатом Верховної Ради України? То чи знайдеться такий патріот Дрогобиччини, який не проголосує за Миколу Гука? І хто не проголосує за нього, той матиме не покутний гріх. Такий виборець зробить велике зло для України. Як він буде сповідатися перед Великоднем? Священик йому дасть прощення від імені Ісуса Христа. А Україна?

Дорогі дрогобичани! Не грішіть хоч перед Великоднем! Адже 31 березня відбудеться священний бій за Незалежну Соборну Україну. Голосуймо за Україну, за українську Україну, за Україну для себе і своїх дітей. Нехай допоможе нам у цьому Бог!





ЧИ ВБИВАЛИ БАНДЕРІВЦІ ВЧИТЕЛІВ?



Чи є хтось страшніший від комуніста? Таких не було і немає. Навіть змія кусає, обороняючись. Комуніст є гіршим від змії. Адже він може мордувати й безборонну жертву. Комуністи можуть знущатися й з мертвих. Скільки розрито могил цими нелюдами XX століття! До такого варварства не доходили навіть гуни, хазари, печеніги, половці, татаро-монголи…

Я хочу сказати про сьогоднішніх комуністів. Одні з них відкрито й тепер називають себе комуністами. Але є й друга категорія. Вони себе зараз називають „ветеранами отечественной войны“. А скільки таких ветеранів ніколи не бачили фашистів! Вони тут мордували своїх людей. Та для тих ветеранів ці люди були „ізмєннікамі родіни, бандітамі“. І ось справжні бандити і вбивці називали і називають себе „визволителями“. На їхніх грудях ордени та медалі. Якби вони тільки правду розказали, за що вони одержали ці ордени та медалі! І якщо колись про свої криваві подвиги відкрито говорили, то тепер уже не згадують. А ось про „злочини бандерівців“ вони говорять і сьогодні. Навіть сотні тисяч своїх власних жертв вони щедро дарують бандерівцям. Тепер колишні кати НКВС та КДБ відмовляються від своїх жертв і в Пасічній на Івано-Франківщині, і в Золочеві, і в селі Головецькому на Сколівщині, й у всіх інших селах та містах Західної України. А коли люди розкопали жертви комуністичного терору, то червоні кати стверджують, що це справа рук бандерівців.

Ці виродки в ролях „ветеранов отечественной войны“ ще й не таке говорять. Один такий ветеран зі Львова у вагоні електрички Львів-Трускавець стверджував: „Повідкопували кістки худоби і тепер кажуть, що це кістки людей, яких ми мордували“. Це вже виходить за всякі межі. Такої нісенітниці не може придумати й божевільна людина. А він має вищу освіту. Так що це розумний дурень.

Тепер хочу згадати й трускавецьких „ветеранов отечественной войны“. Буду говорити тільки про те, що сам чув. Один такий ветеран говорить, що бандерівці вбивали вчителів, яких присилали сюди зі Східної України. Я цьому ветеранові вже говорив, щоб він назвав факти. За його словами, вбивали вчителів тільки тому, що вони були комсомольцями. Цьому ветеранові і всім іншим ветеранам я хочу запропонувати поїхати в моє рідне село Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області. Чому якраз в Старуню? Та тому, що в Старуню зі Східної України було скеровано 15 вчителів. Це Калайда Віктор та Калайда Віра з Мелітополя, Бірка Ганна з Харківщини, Хмарна Ганна з Вінниччини, Фафлей Ганна та Пилип’юк Олена з Київщини, Камчатний Іван та Камчатна Ганна з Чернігівщини, Куцарьов Олександр та Войтюк Віра з Кіровоградщини. А також Казаренко Марія, Сав’юк Надія, Василець Галина, Шевчук Степан, Глодан Олена. Більша частина вчителів Старунської школи була зі Східної України. Чи є потреба питати, чи були вони комсомольцями? Адже в Західну Україну посилали тільки комсомольців. А раз так, то бандерівці повинні були їх повбивати. Та вони не вбили жодного вчителя.

Шановні ветерани! Хто з вас хоче переконатися в цьому, поїдемо в Старуню. Поговорите з тими вчителями, які ще живуть у Старуні, яка стала для них рідним селом.

Я готовий кожного дня поїхати туди. То коли поїдемо? Можливо, що ви виберете інше село, в якому бандерівці повбивали вчителів із Східної України. Я з вами поїду і туди.

Чи були випадки, коли бандерівці вбивали вчителів із Східної України? Такі випадки були. Траплялися вчителі, які були радянськими активістами. Такі вчителі в позаурочний час брали в руки автомати і разом з енкаведистами йшли проти бандерівців. Правда, особисто я таких випадків не знаю. То як повинні були чинити з такими „вчителями“? Та не тільки із вчителями, а й з головами сільських Рад, головами колгоспів, лікарями, які співпрацювали з НКВС.

Шановні ветерани! Ви повинні відгукнутися на мою статтю. Переконайте мене в тому, що бандерівці вбивали вчителів зі Східної України тільки за те, що вони були комсомольцями. Адже особисто мені про це ви говорили. Правда, не могли тільки знайти конкретних прикладів. То знайдіть ці приклади. Хто кого переконає? Ви мене чи я вас? Та переконати можна тільки правдою, фактами, а не брехнею.

Та від кого ждати правди? Від тих, що десятки років безсоромно брехали? То чи можна ждати, що хтось із цих брехунів відгукнеться на мою статтю? Ніхто не відгукнеться. Ніхто не запропонує поїхати зі мною в Старуню чи якесь інше село. Я в цьому переконаний. Та брехати ці негідники й далі будуть. Це їхня професія. Але чому вони не відповідають перед Законом за цю безсоромну брехню? Хто на це може дати відповідь?!





УКРАЇНА ЄДИНА



Підполковник у відставці з Радомишля Микола Крепченко, який півтора року воював з бандерівцями, говорить: „Коні колишніх солдатів Червоної Армії і вояків УПА вже долітають до останньої межі. Пора перестати шукати поміж себе ворогів. Змиритися, простягти один одному руки і залишок дороги віддати чесному служінню нашій одній Матері – Україні“.

Люди в Україні прозрівають всюди. У цьому я переконався, коли недавно побував у Запоріжжі. Я спілкувався із сотнями людей. Вони дуже незадоволені діями депутатів нашої Верховної Ради. В основному я не зустрічав таких, які звинувачують у наших негараздах незалежність України. Декому здається, що у Запоріжжі, Харкові чи Дніпропетровську більшість проти незалежності України. Неправда. Хто не вірить, поїдьте у Запоріжжя, поспілкуйтеся з людьми, і ви у цьому переконаєтесь. Опитав я 200 запоріжців, з якими спілкувався, і 144 із них переконані, що Україна повинна бути незалежною державою.

Та не буває села без болота. Це народне прислів’я. У Запоріжжі є радянські українці, для яких незалежність України є сіллю в оці. Одним з таких є мешканець Запоріжжя Микола Жало. Це він після війни служив у органах НКВС і катував людей у Бібрці, що на Львівщині. Часто називає себе партизаном, який полював на бандерівців. Чи потрібна йому зараз незалежність України? Ясно, що ні.

Тільки ненормальні люди можуть зараз прославляти комуністичну партію. Тільки фанати та божевільні можуть закликати, щоб на Україні знову відновити соціалістичний лад. А Микола Жало і Ко видають себе за нормальних людей і намагаються це робити.

Цікавим було свято першого дзвоника в Запорізькій СШ № 109, де я був присутнім. Школа № 109 є українською. Свято пройшло в національно-патріотичному дусі. Нічим воно не відрізнялось від такого ж свята у трускавецьких школах. Вносили синьо-жовтий прапор, лунав славень „Ще не вмерла Україна“. Були патріотичні виступи вчителів, батьків та учнів. Усі виступаючі говорили про Україну.

Був я на першому уроці у вчительки першого класу Наталії Неділько. Я був зачарований. Зовсім не перебільшую. Як називається наша Батьківщина? Хто ми є? Назвіть національних героїв нашого краю? Чому наше місто називається Запоріжжя? Ще десятки подібних запитань поставила вчителька першокласникам. Вона говорила про любов і повагу до батьків, до дідусів та бабусь. Адже вони теж були на цьому уроці.

Мав я розмову з іншими вчителями. І я переконаний, що вони виховають справжніх патріотів України. У цьому сумніву немає.

Єдина Україна від Трускавця до Запоріжжя. Віками москалі роз’єднували її на ворожі табори. Та прийшов цьому кінець. Ніхто її тепер не роз’єднає! Ніколи!






ПАТРІОТІВ ВИХОВАЮТЬ ТІЛЬКИ ПАТРІОТИ



Кожен є таким, яким його виховали батьки і школа. Ще велике значення у вихованні молоді має художня література, телевізор, радіо. Часто можна почути, що виховує вулиця. Але це тільки тоді, коли відсутнє виховання батьків та вчителів.

Хочу згадати свої дитячі роки. Дай Боже, щоб всі так виховували тепер своїх дітей, як мене виховали мої тато й мама, хоч моя мама була малограмотна. А вчителі? Пригадую ще з першого класу вчительку Сушко. Такі, як мої тато, мама, вчителька Сушко виховувала в нас дитячий патріотизм. Ми тоді зовсім не мали поняття про патріотизм, навіть слова такого не знали. Але були справжніми патріотами.

Хочу згадати один випадок. У школі села Старуні, в якій я навчався, були вчителями і польські шовіністи. Кожного дня перед першим уроком ми молились. Одного ранку першим був урок польської мови. Завжди вчителька починала, а ми повинні були за нею повторювати:

– Ojcze nasz,– проказала вона.

– Отче наш,– проказали ми.

– Ręce! (Руки),– зарепетувала вчителька.

І посипались удари лінійкою по наших долонях. Але вибити з нас перші слова молитви „Отче наш“ вчителька не змогла. Хіба ж це не патріотизм? А хто в нас виховав цей патріотизм у восьмирічних хлопчиків та дівчаток? Це тато, мама і перші вчителі, які були патріотами. Ми теж виховували один одного. І виростали свідомими українцями. Моїми ровесниками були й поляки, які жили в Старуні, але ми зовсім не ворогували. Навіть були друзями.

Дочекались ми 1939 року, коли прийшли „визволителі“. Вперше в школу зайшов радянський офіцер. У класі він побачив ікону.

– Хто це такий на іконі? – запитав вчительку Сушко офіцер.

– Це Ісус Христос,– відповіла вчителька.

– А ви Ісуса Христа бачили? Він не існував.

– А я Сталіна теж не бачила, але вірю, що він є.

Офіцер замовк. Він не мав що відповісти.

Ми з перших днів відчули, що до нас прийшли вороги. І як не розхвалювали радянську владу, але ми бачили зовсім протилежне. Старунців вивозили в Сибір. За яку провину? Московський окупант був набагато жорстокіший від варшавського.

З нас намагалися зробити піонерів. Але з цього нічого не вийшло. Лиш один серед нас хотів стати піонером. Але ми його набили і тим врятували від кривавого піонерського галстука. Навіть пісеньку склали:


Ой у лузі галстука мотуззя

Висить на кущах.


Згадую минуле і звертаюся до Бога: „Боже! Допоможи, щоб і тепер наші вчителі виховували таких свідомих українців, якими були мої десятирічні та дванадцятирічні друзі“. Хочу згадати їх поіменно. Це Стефуняк Федір, Грицюк Петро, Грицак Юрко, Андрусяк Дмитро, Фафлей Дмитро, Грицак Катерина, Іванюк Михайло, Лукач Михайло, Лукань Іван, Ців’юк Василь. Я назвав тільки своїх однолітків, з якими найбільше спілкувався.

Чи можна порівняти теперішнє виховання з вихованням у 30-і та 40-і роки? Тепер часто кажуть, що всі негаразди у вихованні через бідність. Неправда. Я вас у цьому хочу переконати. Згадую роки фашистської окупації. У Старунській школі вчителями були Грибик Василь та його дружина. Як вони жили, то не тільки Бог знав, а й люди в Старуні. Тому й носили їм продукти. Носили, що хто міг. Я особисто вліті та восени носив своїм дорогим вчителям печериці, які росли на великому пасовиську, на якому я пастушив. Чому лише печериці? Тому що я сам для себе збирав лободу, листочки з буряків, молоді листочки капусти. Всю цю зелень мама варила з молоком. Це й були мої делікатеси і на сніданок, і на обід, і на вечерю. І своїм вчителям зовсім не заздрив. Вони жили на жебранину. Пригадую, як сусіди приготували для Грибиків сир, яйця, масло, хліб. І мене попросили, щоб я це все їм заніс. Але сталось лихо. Це був червень 1944 року. У селі були мадярські солдати. Вони й пограбували мене. Правда, пограбували не зовсім. Хлібину залишили. Ще й свою солдатську хлібину мені дали. Дали мені й сигарети.

Шановні сьогоднішні вчителі не тільки в Старуні та Трускавці! Ви не заздрите Грибикам? Переконаний, що ні. А ось Грибик Василь та його дружина вчили нас не лише географії, фізики, хімії, математики. Вони вчили нас бути українцями, більш за все на світі любити Україну. І хоч минає з того часу вже 60 років, ми й сьогодні згадуємо наших любих вчителів.

Колись будуть згадувати й вас, сьогоднішні вчителі. Але як і за що? Про це самі зробите висновок.

А тепер конкретні факти „патріотичного“ виховання в школах. Приклади будуть не з однієї школи. Читаю лекцію в Кричківській школі, що на Івано-Франківщині. Після лекції попросив директора школи дати мені списки учасників УПА. І хто б міг подумати! Директор дає мені списки ястребків. А про учасників УПА у школі зовсім нічого немає. У селі Кричка жив юний герой Івась Рінь. Коли в сусідньому селі Яблуньці його оточили кадебісти, він підірвав себе гранатою, відправивши на той світ і кадебістів. І скільки я не звертався до кричківських вчителів, але й до сьогоднішнього дня не можу довідатись від цих вчителів про легендарного юного героя Івася Ріня. Добре, що про це розповіли мені в Яблуньці свідки цього подвигу. Правда, вони так боялися, що просили мене не згадувати їхніх прізвищ. Я дав слово виконати їхнє прохання. Історію в цій школі вчать за старими радянськими підручниками. То ж яку історію вчать? Правда, це було в 1994 році. Я вислав їм книжки з історії України.

До однієї із шкіл Богородчанського району (Івано-Франківська обл.) я приходив три рази. Але жодного разу мені не дозволили зустрітися з учнями. Чому? Нехай відповість на це запитання дирекція цієї школи.

Читаю лекцію ще в одній школі на Богородчанщині. Учні одинадцятих класів не знають нічого про гетьманів України Івана Виговського, Петра Дорошенка, Пилипа Орлика, Павла Полуботка. За 300–500 метрів від школи жили повстанці, які загинули в боях з московськими катами. Я вже не дивуюсь, якщо не знають про цих повстанців діти. Але дивно, що про них не знають і вчителі. То що ж такий вчитель розкаже цікавого своїм учням? Хіба що пояснить теорему Піфагора. За радянської влади як у школу приходив навіть рядовий учасник війни, то в актовому залі школи збирали всіх учнів і вчителів, перед якими виступав цей ветеран. Тоді інакше й не могло бути.

Усе пізнається в порівнянні. Порівняємо і зробимо висновок. У Трускавецькій школі відбулася зустріч з Юрієм Шухевичем – сином генерала УПА Романа Шухевича-“Чупринки“. Про цю зустріч у Трускавці було повідомлено заздалегідь. Скажу кілька слів про Юрія Шухевича. Юрій Шухевич став національною легендою. На його долю випав героїзм особливого виміру. 41 рік із своїх сімдесяти він провів у тюрмі й на засланні. Якщо врахувати, що вперше його як сина „ворога народу“ заарештували в 15 років, а до по-справжньому вільного життя він повернувся аж у 1989 році, то виходить, що все своє свідоме життя він провів у большевицьких катівнях, до яких його кинули ще дитиною, а випустили інвалідом. Але людина власне тому має образ і подобу Божу, що, крім фізичної, виступає ще у двох іпостасях — духовній та інтелектуальній.

Інтелектуальний потенціал Юрія Шухевича надзвичайно високий. Він чудово знає політику Бісмарка, Черчіля, де Голя, Аденауера, генералісимуса Франко, до дрібниць знає стратегію і тактику змагань Мазепи, Коновальця, Бандери за українську державу, добре орієнтується у вітчизняній та світовій історії, розуміється на літературі, музиці. А духовно цей чоловік твердий як криця.

І ось відбувається зустріч. Зустріч у школі. Кращого й не придумаєш. Сотні учнів, десятки вчителів могли побачити цю легендарну людину, почути її виступ. Я радів, що ця зустріч відбудеться в школі. І ось вона почалася о 14-й годині. Якраз тоді, коли закінчуються уроки. І хто б міг подумати! Ні учнів, ні вчителів на зустрічі не було. Трохи помиляюсь. Було шість учителів та внуки політв’язнів. Чому ні один класний керівник не привів своїх учнів на зустріч з Юрієм Шухевичем? Що зробив для цього директор школи, щоб учні та вчителі побачили і почули цю людину?

Що ви на це скажете, шановні вчителі, шановні мої колеги? Чи будете виправдовуватись? Зголодніли, бідненькі, тому й спішили додому! Адже була вже 14 година. Я вам співчуваю. Прийміть мої „щирі“ співчуття. Більше нічим я вам не можу допомогти.

Який висновок із цього можна зробити? Патріотичне виховання в школі „на висоті“. Тому тут є юні рекетири, які вимагають навіть у своїх однокласників гроші, забирають мобільні телефони.

Не сердьтеся на мене, шановні колеги. Ви можете все спростувати, і мені ще доведеться просити у вас пробачення.

Таких прикладів виховання я можу навести десятки. Але для чого це?

Ще розповім про школу, але вже за межами школи. У квітні в міській раді Трускавця зібрались учні, вчителі, батьки, представники міської влади, журналісти. Нагороджували найкращих учнів трьох трускавецьких шкіл. Це було свято учнів та батьків. Вони й раділи найбільше. Привітав обдарованих учнів і міський голова Лев Грицак. Наприкінці свого виступу він сказав: „Коли я ще вчився, то мене виховували на прикладах Леніна, Павки Корчагіна, Павлика Морозова… А тепер? З кого брати приклад?“

Дайте відповідь Левові Грицаку. Є з кого зараз учням брати приклад чи немає? Я звертаюсь до вчителів. Це ви повинні дати відповідь на запитання. А на чиїх прикладах виховували Василя Біласа, Дмитра Данилишина, Романа Макомацького? Чи не є вони зараз прикладом для наслідування?





ЮНІ ГЕРОЇ



Дуже мало ми знаємо про юних месників, які разом із своїми батьками та старшими братами боролися проти німецьких фашистів та московських ординців. Скільки таких дітей, яких можна заслужено назвати героями? Таких було сотні. Я зовсім не перебільшую. А чи знаємо ми про них? Скільки книжок надруковано? Я знаю тільки одну прекрасну книжечку „Михайлик“, яку написала вояк УПА Марія Дмитренко. Вона загинула 29 грудня 1948 р. у боротьбі з московськими варварами.

Таких, як Михайлик, багато. То чому не надрукувати про них велику книгу, в якій би розповідалось про десятки таких Михайликів.

Одним з таких героїв є Богдан Цицик. Він народився 1934 р. в селі Солоноватка на Старосамбірщині. У сім’ї було п’ятеро дітей: двоє хлопців і троє дівчаток. Батько Григорій був освіченою людиною. Він займався господарством, знаходив час і для просвітянської діяльності. В сім’ї були газети та книги. Ними користувалися і всі бажаючі односельці. Читав ці книжки і Богдан.

Скоро в сім’ю прийшло велике горе. Богданові виповнилося заледве п’ять років, як у нього померла мама. Батько одружився вдруге. Його дружина не стала мачухою. Вона настільки пригорнулася до дітей, що вони називали її мамою, не відчували її за нерідну. А батькова любов до України, його патріотичні почуття передавалися і Богданові. Він був дуже допитливим, цікавився історією України. Страшні події червня 1941 р. пером не описати. Більшовицький терор набував фатального розмаху. У дитячу свідомість Богдана не вкладалося побачене страшне видовисько того, як більшовицькі кати сотнями кидали невинних людей у соляні шахти. Дитячий страх переплівся з ненавистю до тих, хто зі звірячою жорстокістю убивав беззахисних, приречених на мученицьку смерть простих сільських людей, яких більшовики зганяли до соляних шахт на страту.

І ще одне горе увірвалося до Богданової родини в 1945 році: енкаведисти заарештували його батька. Після тортур у львівських катівнях, батька було відправлено етапом до Білгородської в’язниці в Росію, де з невідомих причин обірвалося його життя.

А Богдан? Він підростав осиротілий, а разом з ним зростала в його свідомості ненависть до більшовицького мотлоху, що глумився над невинним людом та знищив його тата – справного селянина, доброго господаря і батька багатодітної сім’ї. Помститися за батька, помститися за тих невинних, що просилися, складаючи на грудях руки: „Я не винна, у мене маленькі діточки, пощадіть, Бога ради. Невже у ваших грудях нема серця або не знаєте, що таке мама дітям“. І яка відповідь? Більшовик відповів по-сталінськи. Він прикладом з усієї сили ударив жінку в обличчя. Нещасна мати й не зойкнула, падаючи до глибокої шахти. Помститися більшовицьким зайдам за будь-яку ціну. Як це зробити? Треба мати зброю. Ця думка вже не покидала Богдана. Тому він спочатку добув револьвер з набоями. Маючи зброю, почав підготовку до помсти.

На початку 1949 р. в центрі Добромиля, за кільканадцять метрів від будинку міліції, Богдан перестрів начальника райвійськкомату майора Бугайова з його дружиною. Миттю вихопив з-за пазухи револьвер, впритул вистрелив у майора. Постріл був влучним, і Бугайов, колишній командир каральної групи НКВД, більшовицький кат, сконав на місці. Сам же Богдан безслідно зник. У тому ж 1949 р. він закінчив 6 клас і пішов вчитися на курси трактористів у село Підгірці Рудківського району на Львівщині. Але і тут Богдана не покидала думка про пошуки способів помсти більшовикам за батька, за його сирітську долю, за невинно убієнних, за страх і голод, завезений більшовиками до Богданової оселі, до кожної української родини. 1950 р. Богдан знову приїхав до Добромиля. Він безстрашно вистежував енкаведистів на вулицях міста. Одного дня лютий кат майор НКВД Скородєлов ішов з дружиною в будинок культури на виставу. Це вже після робочого катівського дня. Назустріч йому йшов хлопчина. Це був Богдан. Він пострілами з револьвера вбив Скородєлова. Сам знову зник.

З цього часу Богдан був змушений перебувати у підпіллі. Повстанців на той час у районі вже майже не було. Вони погинули в жорстоких боях з більшовицькими бандами. Але Богданові вдається знайти двох друзів і продовжити боротьбу. Трійка молодих месників проіснувала недовго. У 1951 р. їх було зраджено. Друзі гинуть. Богданові вдалося врятуватися. Він добирається додому. Переночував, а вранці, написавши на дверях „Або здобути, або вдома не бути!!!“, забрав свої речі і пішов. Вдома відчували, що Богдан задумав щось нове, але втримати, відговорити його було неможливо. Він пішов у село Конів, недалеко від Добромиля, щоб розквитатися із зрадником. Але тут на нього неначе чекали. Богдан потрапив у енкаведистську пастку. Діватися було нікуди. Він босим вискочив із явочної квартири і побіг до лісу. Біг по замерзлій землі. Болю зовсім не відчував. „Хоч би добігти до цього лісу“,– думав Богдан. А енкаведисти хотіли спіймати його живим. Вони були впевнені, що босий по примерзлій землі хлопчина далеко не втече. Тому енкаведисти гналися за ним, але не стріляли. Та коли побачили, що віддаль щораз збільшується і втікач добігає до лісу, лише тоді ординці випустили кулеметну чергу, після якої Богдан упав. Кулі попали у живіт.

Непритомного хлопця привезли в Добромильську лікарню. Лікарям було наказано будь-що врятувати хлопцеві життя. Енкаведисти розраховували з живого Богдана вибити на допитах зізнання. Операція пройшла вдало. Черговий лікар не відходив дні і ночі від пораненого. І коли, нарешті, Богдан опритомнів, то перше його запитання було, чи буде жити. Лікар відповів ствердно.

Довідавшись про це, що Богдана поранено, до нього в лікарню приїхала мама. Побачивши заплакані очі матері, він намагався заспокоїти її. Але після цього сказав, що буде вмирати. „Повстанці живими не здаються“,– говорив він матері.

Богдан добре знав, які страшні більшовицькі тортури чекають на нього після одужання. Його й тепер кожного дня прямо в лікарні мучать допитами. „Мене й так чекає смерть“,– думав Богдан.– То краще її самому собі заподіяти“.

Але як це зробити? І Богдан придумав. Вночі він зірвав з себе бинти. Тоді почав розривати рану. Шовкові нитки були міцні, їх не можна було розірвати. Він рвав живе тіло. Весь час сам до себе шептав: „Щоб тільки не закричати! Боже, допоможи мені перемогти біль!“ Богдан тільки стогнав. Боявся, щоб цього стогону не почув під дверима охоронець. Ще бачив, як зафонтанувала кров. Більше нічого не чув і не бачив.

Вранці до лікарні прийшов капітан, який допитував хлопця. Він спитав охоронця: „Як там Богдан?“. „Серед ночі стогнав, а потім затих. Зараз спить“,– відповів охоронець. Зайшли в палату і вжахнулися. Ліжко в крові. Рана розірвана, а Богдан лежить мертвий. Капітан, який в майбутньому мав катувати Богдана, тепер перед ним скинув шапку. „Герой! Справжній герой цей хлопець“,– сказав до охоронця.

Цей останній вчинок Богдана ніяк інакше, як геройським, не назвеш. Адже яку силу волі мусів мати хлопець, щоб у такий спосіб піти із життя. Правда, у Богдана іншого виходу не було.

Оскаженілі енкаведисти з нетерпінням чекали того моменту, коли разом із жилами витягнуть з Богдана зізнання. Все одно більшовицькі кати не помилували б. Та ж Богдан вбив двох душогубів, а більшовики такого не прощали. Але не дочекались помститись юному героєві: він своєю смертю їх перехитрив.

В СРСР десятки років найбільшим юним „героєм“ був Павлик Морозов. Сотні шкіл, вулиць, колгоспів носили його ім’я. За що? А за те, що він зрадив рідного батька і видав його на страту. Ось яких героїв виховувала радянська влада! Зрадник – і герой. А Богдан за страченого більшовиками батька відважився майже на неможливе. Відвага перемогла страх, а любов до України і ненависть до більшовицької голоти дали сили юному месникові звершити подвиг, про який має знати все українське юнацтво. А поки що 26 жовтня 1993 р. ім’я Богдана Цицика присвоєно Солоноватській школі Старосамбірського району. І це все. Чи знають хоч на Львівщині про подвиг Богдана Цицика? Мабуть, не знають.

У пошуках матеріалів про Богдана Цицика я відвідав голову КУНу м. Добромиля пані Марію Прокопець. Зустріч відбулася у неї вдома. Вона й розповіла героїчну історію Богдана Цицика.

Андрусяк Дмитро народився в с. Старуня Богородчанського району тепер Івано-Франківської області. Він бачив, що робили більшовицькі орди в Старуні. Тому й ненавидів більшовиків. У грудні 1945 р. Дмитро був на варті. Слідкував, щоб облавники несподівано не зайшли в село. І ось побачив, що до Старуні направляються новітні ординці. До речі, на село колись часто нападали татари. Навіть одна місцевість у Старуні називається Перебій. Тут старунці перебили татар.

Коли Дмитро побачив більшовиків, він кілька разів ударив по рейці. Це був сигнал тривоги. Після цього побіг у бік сусіднього села Монастирчани. Коли Дмитро опинився серед відкритого поля, він побачив, що з протилежного боку йдуть енкаведисти. Припав до землі. Але Дмитра побачили. До нього підбігли вороги. І в цей час вибухає граната. Дмитро гине разом з більшовиками. Недавно Дмитрова сестра Марія посвятила хрест пам’яті брата.

Івась Рінь народився в с. Кричка Богородчанського району на Івано-Франківщині. Боровся проти більшовиків разом з рідним батьком. Одного дня 1946 р. Івась перебував у сусідньому селі Яблунька. Проходячи вулицею, несподівано побачив перед собою енкаведистів. Повернувся назад, але й там були вони. Забіг до першої хати і сказав господарям: „Втікайте з хати, бо зараз сюди прийдуть більшовики!“ Господарі вийшли. А на подвір’я увірвались непрошені гості. Вони бачили, куди забіг Івась. „Вихаді, бандіт. Здавайсь, щенок!“ – горланили справжні бандити. Івась не спішив виходити з хати. Тоді до хати зайшла частина облавників. І в цей час хату струсонуло від вибуху гранати. З хати виносили юного героя Івася і ненависних нападників. У 1946 р. вийшла книжечка про юного героя Івася. Книжечка називалася „Горда душа“. Добре було б перевидати цю книжечку. Він заслужив того, щоб про нього читали хлопці і дівчата не тільки Крички, а й всієї України.




БРЕХУНИ



Брехун – це професія комуніста. Як шила в мішку не заховаєш, так само не можна заховати й брехню.

Я почну з Леніна. То був перший дипломований брехун радянської влади. „Земля – селянам!“ – горланив на весь світ Ленін. І селяни повірили. А що з цього вийшло? Селян пограбували. У них насильно забрали останній клаптик власної землі. І ще до минулого року ця земля залишалася в колгоспній неволі. Сьогоднішні симоненки, мойсеєнки, марченки, вітренки у Верховній Раді України все робили для того, щоб колись пограбовану землю не приватизували селяни. Комуністам легко було грабувати поневолену колгоспну землю. Та урвалося. Тепер селяни не дозволять себе грабувати.

Комуністи обіцяли колгоспний рай. І деякою мірою не помилились. У 1933 та в 1947 роках понад 10 мільйонів українців опинилися в раю, але не на цьому, а на тому світі.

Таких прикладів комуністичної брехні не сотні, а тисячі. Я знову повернуся до теми про вчителів. Комуністи „переконливо“ вели і далі ведуть мову про те, що бандерівці вбивали вчителів, яких присилали зі Східної України. Наведу зовсім протилежні приклади. У моєму рідному селі Старуня, що на Івано-Франківщині, таких учителів було 15. І бандерівці ні одного з них не вбили. Та комуністи ніколи не здаються. Не здаються навіть у безвихідній ситуації. І один з них, який назвав себе Миколою Далеким, зараз говорить: „Те, що в Старуні бандерівці не вбили жодного вчителя, освітянам просто пощастило“. Яка „розумна“ відповідь! Я захоплююсь вашим розумом, товаришу Далекий!

Та перейдемо зі Старуні в Трускавець – місто, де зараз я проживаю. І в Трускавці були вчителі із Східної України. Кого з них убили бандерівці? Мабуть, і їм пощастило, товаришу Далекий? У Трускавці працювала вчителькою із Східної України Катя Юдіна. Вона була не тільки вчителькою, а й сексотом. Бандерівці знали про це. Але навіть Катю Юдіну не вбили, а тільки попередили. Прочитайте статтю на таку ж саму тему „Як я воював з бандерівцями“. Ця стаття була надрукована в газеті „Франкова криниця“, у стрийській газеті „Заграва“, у газеті „Дзвін Севастополя“, а також у книжці Юрія Борця „За Україну, за її волю“.

А ось енкаведисти вбивали і переслідували вчителів як прибулих із Східної України, так і місцевих. Конкретні факти не заперечиш. Адже не буде Далекий і тут викручуватись? Правда на комуністів навіть факти не діють. Так, у Трускавці був учитель історії зі Східної України Олексій Масюткін. Він мешкав на квартирі у Василя Бурика. Енкаведисти по-ординськи напали на хату Бурика. І ці московські ординці жорстоко побили вчителя Олексія Масюткіна. Не бандерівці, а енкаведисти. Був убитий енкаведистами місцевий учитель Роман Стеців. Він навіть не був в УПА. То за що його вбили?

Переслідувались енкаведистами й інші трускавецькі вчителі. Переслідували Стефанію Божик, Дарію Бурик. А вчителя Михайла Мендзата директор школи № 1 Дмитро Луцик звільнив з роботи за кілька днів до закінчення навчального року.

А скільки вчителів було вбито під виглядом бандерівців! Таких випадків сотні. Я не буду всіх їх перелічувати. Згадаю банду КГБ на чолі з Небелюком у Делятині, що на Івано-Франківщині. Ця банда діяла під видом бандерівців. Десятки жертв на рахунку цих провокаторів.

Не можна забути село Велику Тур’ю Долинського району Івано-Франківської області. У це село приїхала зі Східної України сім’я Божовських. Це Іван Божовський, його дружина Софія та син Володимир. Всі вони були вчителями. А на Долинщині діяла банда кагебістів під виглядом бандерівців. На чолі цієї банди був офіцер НКВД Галайда. Цей провокатор замордував всю сім’ю Божовських, називаючи їх заїжджими совітами. І це не поодинокі випадки. Ось хто вбивав учителів. Ці жертви, комуністе Далекий, ви дуже щедро приписуєте бандерівцям. І так переконливо стверджуєте: „Бандерівці вбивали вчителів!“. Чиїми руками, наклепнику Далекий? Скільки тих учителів, прізвища яких ви назвали в своєму листі до мене, вбили не бандерівці, а ординці з КГБ? Ви й користувались тільки архівами КГБ. А ви відвідайте особисто ті села, які назвали в листі. І переконаєтесь у брехні архівів.

Стала брехачкою і львівська комуністична газета „Вільна Україна“. Який цинізм: „Вільна Україна“! На сторінках цієї газети була надрукована стаття „Увічнюють пам’ять убивці“. Мова йде про легендарного національного героя з Трускавця Романа Макомацького. Це йому трускавчани спорудили пам’ятник. І ця антиукраїнська газета „Вільна Україна“ називає Романа Макомацького вбивцею. Автором цієї статті названо Степана Дурибабу. Він називає Романа Макомацького вбивцею свого батька. І треба ж так забрехатися! Адже Степан Дурибаба цієї статті зовсім не писав. Про це є його власна заява. На газету подано до суду. Львівський суд підтвердив брехню „Вільної України“. А батька Степана Дурибаби вбили самі енкаведисти, підло приписавши це вбивство Романові Макомацькому. Це вже вироблений стиль комуністів – безсоромно брехати.

У цій статті ще є один наклеп. Передаю фрагмент без змін: „Коли енкаведисти знешкодили Романа Макомацького, у нього було вилучено записник з переліком 47 чоловік, яких він власноручно позбавив життя, серед них значився і мій батько“. Мова йде про батька Степана Дурибаби.

Яка ж нахабна брехня! Де цей список? Де ці прізвища? Не сумніваюсь, що газета „Вільна Україна“ надрукувала б прізвища жертв Романа Макомацького із списку, якби вона тільки цей список мала.

А тепер газета „Вільна Україна“ змушена спростувати цю явну брехню. Це рішення Львівського суду, яке необхідно виконати.

Але газета „Вільна Україна“ не тільки брехунка, але ще й нахаба. Вона не хоче надрукувати спростування. Й до цього часу „Вільна Україна“ не виконала рішення суду. То як заставити брехуна спростувати його брехню?

На брехні ви їдете, нешановні далекі й недалекі, „Вільна Україно“, брехнею й поганяєте. І далі від смітника брехнею не заїдете. Щасти вам у цьому, брехуни.





МАТИ ВСЕ ПРОСТИТЬ.

(ЛИСТ ДО БОРИСА ОЛІЙНИКА)



Не можу точно згадати, коли саме Борис Олійник увійшов у моє життя. Це було несподівано. Так несподівано ввійшов поет і в українську літературу. Кожного року в школі я проводив літературні вечори, присвячені Борисові Олійнику. Чим мене так захопив поет? Він писав про Матір. Адже немає нічого святішого від матері. Це і рідна мати, це і мати Україна! Борис Олійник звеличував Матір у своїх поезіях. Збірка його поезій „Сива ластівка“ зворушувала і далі зворушує читачів.

Боляче втратити людину, яка разом зі святим образом Матері ввійшла в твоє життя. Борис Олійник несподівано увірвався в моє життя, несподівано я його і втратив. Та не тільки я втратив поета. Зовсім не перебільшу, коли скажу, що таких є мільйони. Серед них навіть і ті, які ще до сьогоднішнього дня зовсім нічого не знають про Бориса Олійника. Я зовсім не дорікаю Борисові Олійникові за минуле. Партію та Леніна прославляли в минулому і Павло Тичина, і Максим Рильський, і Дмитро Павличко, і багато інших поетів. За це ніхто зараз не звинувачує жодного з них. Дивує, що хтось і зараз активно й відкрито закликає йти до світлих вершин комунізму. Серед поетів, які є депутатами Верховної Ради України, немає прихильників комунізму. А ось Борис Олійник ідеї комунізму сьогодні називає безсмертними. Поет відроджує комунізм, який привів народи московської імперії до вселенської катастрофи.

Виходить, Борис Олійник зрадив Матір. Мені здається, що поет фальшивив, коли писав вірші про Матір. А я на його віршах виховував в учнів любов до України. Я звеличував поета і його талант. А тепер? Що робити тепер? Адже в програмі з української літератури залишилося вивчення творчості Бориса Олійника. Що ж я повинен виховувати в учнів, вивчаючи життєвий і творчий шлях поета? Що ж я маю говорити учням про сьогоднішню поведінку Бориса Олійника, про його участь у зборищі комуністів на Донеччині? Такі запитання виникають не тільки в мене, а в багатьох учителів української літератури. Багато запитань про Бориса Олійника ставлять мені й учні. Хотілось би, щоб свої думки висловили вчителі української літератури. Було б дуже добре, якби на ці запитання відповів сам Борис Олійник. Він може багато сказати. А як хочеться шанувальникам поезії поета Олійника, щоб він знову повернувся до Матері. Мати завжди прощає.

Простять Вам усі. Повертайтеся до матері України з комуністичної пітьми. Вас ждуть, Борисе Іллічу!





ВРЯТОВАНІ ХРЕСТ, КАПЛИЦЯ І ЦЕРКВА



Скільки тих хрестів було в Старуні Богородчанського району Івано-Франківської області! Мабуть, ніхто не підраховував кількість цих хрестів. Але їх були сотні. Було в Старуні і близько десяти капличок. Побудовано в селі дві церкви. І за це мешканцям цього чудового села можна низько вклонитись. Особливо за побудову двох церков св. Параскевії та Вознесіння. Було вирішено побудувати в Старуні ще й третю церкву. Це на території, яка спочатку звалась Красною, а пізніше її назвали Ластівцями. Все вже було готове до побудови, але… У вересні 1939 року прийшла московська більшовицька чума. Про побудову третьої церкви не могло бути й мови. Добре, що хоч до початку війни з Німеччиною ще не руйнували існуючі церкви, каплиці та хрести.

Страшне лихо прийшло, коли закінчилась війна в 1945 році. Комуністичні червоні варвари хреста боялися. Для них хрест був на перешкоді до завершення їх сатанинського плану завоювати весь світ. І почалось нищення хрестів. На жаль, робили це свої старунські яничари. Не буду називати їхніх прізвищ. Нехай подякують за це своїм синам, донькам та внукам. А вони, ці яничари, самі побачать свої прізвища, хоч на папері цих прізвищ немає.

Найперше ці старунські яничари кинулись на велику могилу, яка була висипана старунцями в 1942 році. Спочатку повалили восьмиметровий хрест, а саму могилу рвали гранатами. Та вночі відчайдушні хлопці знову ставили хрест на могилі. Довго так тривати не могло. Біля могили були засідки. Засідали старунські яничари.

Безпощадно руйнували всі хрести. Не милували жодного. І в цей же час два брати Петро та Дмитро Маруневичі на місці зруйнованого дерев’яного хреста встановили хрест з бетону. Вони хотіли віддячити Ісусові Христові за те, що допоміг їм повернутися із сталінських сибірських таборів. На той час це був подвиг.

Комуністичні варвари не довідались, хто був автором цього хреста. Але простити самому хрестові не могли. Як розгорталися події? Хрест було встановлено на межі двох сіл – Старуні та Журак. Деякий час з’ясовували, чий він. Нарешті визначили, що хрест міститься на території Журак. Тоді із журацького колгоспу імені Щорса приїхав трактор, щоб повалити його. Зачепили за хрест линвою, але линва обірвалась. Зачепили й другий раз. Та линва знову обірвалась. Так і поїхав тракторист, не виконавши цього завдання.

Але хрестові цього не забули. Через кілька днів знову приїхав трактор, щоб розправитись з цим непокірним хрестом. Але й цього разу хрест вистояв. Тракторист втратив свідомість. Це вже Боже чудо. То Бог врятував тракториста від цього страшного вчинку. А хрестові дали спокій. Хрест переміг. Біля нього й сьогодні знімають шапки і хрестяться всі християни, які проходять дорогою чи стежкою біля цього хреста.

І ще одна перемога. Мешканець Старуні Василь Павлюк не дозволив комуністам зруйнувати каплицю. Він не допустив напасників до каплиці.

Як я вже згадував, у Старуні є дві церкви. І ось старунська комуна, підбадьорювана Богородчанським райкомом партії, вирішила зруйнувати хоч одну церкву. Вибрали для знищення церкву св. Параскевії в центрі села. Робилося це по-комуністичному, щоб все було законно. Руйнувати чи не руйнувати церкву – повинні були вирішити тільки трудящі села. А цими трудящими якраз були старунські яничари-комуністи. Було зібрано 17 підписів, щоб церкву зруйнувати. І ось одного дня, коли тільки настав ранок, біля церкви зібрали техніку. Все вже було готове до руйнування. Один старунський активіст встиг зачепити краном за хрест. І знову почали з хреста. Але на цьому все закінчилось. Одна жінка побачила це страшне видовище і крикнула: „Людоньки, церкву валять!“ Збіглися люди. Вони не дозволили ординцям зруйнувати церкву. Після цього голова старунського колгоспу імені Руднєва перетворив церкву на комору. Церква була врятована. І хрест, і каплиця, і церква вистояли перед комуністичними варварами.

А ось у сусідньому селі Монастарчани церкву не врятували. Ніхто її не врятував від руїни. Зруйнована ця церква була вже після горбачовської перебудови.

А тепер про радісне. Все-таки в Старуні, в Ластівцях у цьому році почнуть будувати третю церкву. Першої неділі після Зелених свят було посвячено місце, де буде збудовано церкву. Що не могли зробити батьки 60 років тому, це тепер зроблять їхні сини, внуки і правнуки. Це не так легко. Тому ми й схиляємо голови перед вами, дорогі старунці-ластівчани.





І НЕ СОРОМНО ВАМ?


Я почну із синичок, горобців та інших пташок. Називаю тільки тих птахів, які залишаються в нас зимувати в лісі і біля наших стріх. Навесні, влітку і восени вони розкошують. Легко знаходять собі їду, не мерзнуть. Але приходить люта зима. Мороз, заметілі, снігопади. Треба не тільки витримати холод. Кожного дня треба шукати їжу. І ця малесенька синичка, малесенький горобчик та інші пташки дають собі раду. Вони витримують сотню зимових днів і весело зустрічають весну. Чому ж ці пташки не летіли восени в теплі краї? І тільки навесні вони могли б повернутися до своїх рідних осель.

А людина? Чи змогла б вона прожити хоч кілька днів у таких умовах зими, як маленькі синичка чи горобчик? Люди живуть у теплих помешканнях, мають що їсти. Проте частина таких людей скиглить. Тільки й чути, що хлопці та дівчата не мають роботи. Не завжди це відповідає дійсності. Не вірите? Я хочу переконати вас у цьому фактами. У червні цього року я був у Старуні на Богородчанщині. Якраз пора косовиці. Старунці вже другий рік працюють після ліквідації колгоспу. Землі у кожного стало в два, а то і в три рази більше. У багатьох було до одного гектара землі, на якій росла трава. Не всі у змозі скосити цю траву. І вони наймають косарів. Щоб скосити 1 ар платять 2 гривні. Косар може скосити щонайменше 20 арів і заробить 40 гривень.

У Старуні є безробітні. Серед них є два брати. Це молоді хлопці. Я не буду називати їхніх прізвищ. І ось ці молоді „безробітні“ за мамину і татову пенсії самі найняли косарів. Косарям заплатили, дали й випити. Ще й безробітні брати випили по чарці. А скільки таких безробітних! Вони не хочуть робити. Живуть за рахунок пенсій батьків, дідусів та бабусь.

Тепер протилежний приклад. Старунець Микола Яцейко та його зять працюють. У них було більше півгектара трави. І вони не наймали косарів. Вони самі цю траву вранці до роботи та перед вечором після роботи за два дні скосили.

Є ще один вихід для старунських безробітних. І не тільки старунських. Мова йде про тих, хто не має роботи, але хоче працювати. Вони їдуть у центр та південь України. Там працюють і звідти привозять тонни пшениці, цукор, соняшникове насіння, горох…

Я не раз кажу безробітним: „Хлопці і дівчата! Мені вже понад 70 років. І якби мене навіть позбавили пенсії, то я не пропав би. Пішов би навіть у село. Навесні там треба веснувати, трохи пізніше треба сапати, влітку треба косити, восени треба збирати урожай, є багато роботи в тих, хто будується. Мене запрошували б на роботу. Мене добре харчували б. А ввечері ще чарку налили б. І платили б мені не менше 5–10 гривень на день. Чи правду я кажу, дорогі хлопці і дівчата?“

Я сказав про село. Але є ще й місто. У серпні та вересні я перебував у Запоріжжі. Можливо, в місті є безробітні. Особисто я таких не зустрічав. Був я і в селі Роздол Михайлівського району. У селі є до сотні фермерів. У кожного з них 20– 40 і більше гектарів землі. У село ще за радянської влади на допомогу колгоспові „Таврія“ приїжджали робітники з фабрик та заводів Запоріжжя. І тепер роздольським фермерам потрібна допомога. Ось я був у фермерів Кирила Козарика та Миколи Тимошова. Тільки кавунів Тимошов виростив 200 т. Ці кавуни треба завантажити на машину, вивезти на продаж. Чи зможе Микола сам це зробити? А він ще виростив пшеницю, дині, помідори, картоплю, капусту… Та на допомогу фермерам у Роздол із Запоріжжя приходять хіба що родичі. І часто немає можливості зібрати вже вирощений урожай. І водночас безробітні стогнуть, що немає роботи. Вони надіються на Кучму, Медведчука, Литвина, що ті влаштують їх на роботу. Самі вони безпорадні, як немовля без матері. Я радив би задуматись кожній фізично здоровій людині. Не кажу про немічних людей. Хоч часто й немічні люди дають собі раду краще, як молоді і сильні. Нехай кожен звернеться до самого себе. Запитай самого себе: „А що я зробив для того, щоб мені жилося краще? Що я зроблю завтра, післязавтра?“

Мені особисто навіть дивно, як молода і сильна людина не може собі дати ради. Така людина не може допомогти татові і мамі, а сама живе за рахунок їхньої мізерної пенсії. Та ще й випиває. І такі випадки бувають. А як вони на нас нарікають, всіх звинувачують за своє бездарне життя. „Що мені дала Україна?“ – часто чуєш від такого молодика. У нього поняття жебрака. Жебракові треба тільки давати. Він хоче, щоб і Україна йому щось давала.

Ніхто тобі не допоможе, коли ти сидітимеш на печі і щебетатимеш: „Ой піч, моя піч. Якби я на тобі, а ти на коні, який би з мене козак був?“ На печі козаком не будеш. Злізь з печі, ніхто тобі на печі не допоможе. Ти мусиш допомогти собі сам. І не тільки собі. Допоможи тим, хто слабший за тебе. Тоді ми всі будемо порятовані. І не будемо нарікати на Україну…

Колись Робінзон Крузо після аварії корабля потрапив на безлюдний острів. І прожив на ньому 27 років. Що зробив би кожен з вас на цьому острові? Там не було теплої печі. Там не було батька і матері, які б вас підгодовували за рахунок своїх жалюгідних пенсій. А Робінзон Крузо вижив. Він не чекав допомоги ні від кого, хіба що від Бога. А ви живете серед людей і стогнете! Чи не соромно вам? Ви не можете собі дати ради? Самому собі? Дайте мені відповідь.






ДВОМОВНІСТЬ



На сторінках нашої газети триває дискусія про двомовність. А мене це дуже дивує. Не розумію я вас, товариші журналісти. Та хіба ж не існувало двомовності й раніше? Думаю, що всі про це пам’ятають. І було це само собою, ніхто навіть уваги не звертав.

Десятки років існувала й існує у нас двомовність.

Було б не дивно, якби у нас за двомовність виступали ті, хто зовсім не володіє українською мовою. Якраз ні. Часто-густо двомовності (як чогось нового!) домагаються такі собі суперінтернаціоналісти, котрі знають рідну мову, але зневажають її, і себе, і всіх нас.

Ще 120 років тому український письменник Сидір Воробкевич так писав про наших двомовників:


Мово рідна, слово рідне,

Хто ся вас стидає,

Хто горнеться до чужого,

Того Бог карає,

Свої його цураються,

В хату не пускають,

А чужії, як заразу,

Чуму, обминають.


Здається, що ці рядки написані не в минулому столітті, а сьогодні.

Про тих, хто не знає своєї мови, надзвичайно влучно говорить Юрій Мушкетик у своєму новому романі „Яса“: „Так, це важливо, що своєї мови не знає. Не знає рідної мови, то вже, вважай, пес, а не людина. Гавкає, як навчили. Яничар“.

З цим треба погодитись. Краще не скажеш. І такий, даруйте, „поліглот із Уличного чи Орова“ нині говорить зі мною російською мовою. Я йому відповідаю рідною. Він кривиться, якби кислицю з’їв. Ось вам і двомовність. Хто за таку двомовність?

Це з легкої руки таких „двомовників“ у репертуарі „Трускавчанки“ немає жодного твору на слова Тараса Шевченка. А в усій бібліотечній системі курорту в день зі свічкою не знайдете 50-томника нашого видатного земляка Івана Франка. Ви вже не раз писали про це, і що – відповіли Вам? Ні! „Двомовники“ вичікують.

Хотів би я перебільшити, але той, хто соромиться свого, сьогодні може бути українцем, завтра – шведом, а післязавтра – турком. Залежно від обставин. Так, як той шахтар із Донецька. Яка різниця, мовляв. Хіба від того, якою мовою послуговуєшся, стане більше ковбаси в магазинах?

Хочеться згадати і про вивіски російською мовою. Прихильники двомовності вважають, що писати їх тільки українською мовою було б зневагою до інших націй. Якщо із цим погодитись, то чому ж тоді російські вивіски рясніють в інших, не курортних містах? Хто кого в цій ситуації зневажає? І тут не треба ламати списи. Є відповідний державний документ. У нашій республіці усі вивіски мають виконуватися українською і російською мовами. Дотримуймося його.

„Трускавецкая здравница“ делікатно почала було розмову про ті вивіски, та, видно, злякалася „двомовників“, і як результат – біля церкви зовсім недавно з’явився „ИНДТРИКОТАЖ“. Аякже, щоб усі побачили, які ми інтернаціоналісти.

І бачать, і читають – „СувенирЫ“, „ПродуктЫ“, „Бар курортнЬІй“ – і дивуються від такої запопадливості та національного нігілізму. То якою ж усе-таки повинна бути двомовність у Трускавці? Я, старий педагог, так собі уявляю сферу взаємовідносин у всесоюзній оздоровниці. Коли приїжджають до нас гості з Росії, Грузії, Литви, Вірменії та інших братніх республік, то з ними ми повинні розмовляти російською мовою. Адже української мови вони не знають. Та коли приїжджають до нас із Києва, Запоріжжя, Кіровограда, Харкова та інших міст і сіл України, то чи ж будемо ми з ними користуватися в розмові якоюсь іншою – не українською мовою? Правда, смішно?

Ось так я розумію двомовність. За всіх інших варіантів двомовності хтось когось буде зневажати. Особисто я з повагою ставлюся до російської мови. У мене є солідна власна бібліотека. Більшість книг у ній російською мовою. Із задоволенням розмовляю російською мовою з тими, хто не розуміє моєї рідної.

Але хто знає українську мову, то немає найменшої потреби спілкуватися з ним російською. Так буде справедливо. І на цьому треба стояти газеті.







БРЕХНЯ ПРО БАНДЕРУ ТА БАНДЕРІВЦІВ



Серед усіх народів світу найбільше ворогів мала Україна. Це були гунни, хозари, печеніги, Візантійська імперія, половці, татаро-монголи, Угорщина, Польща, Туреччина… І від усіх цих ворогів український народ захищав свою волю. Та найпідступнішим і найлютішим ворогом для України була царська Москва. Прагнення українського народу до волі завжди лякали „білокам’яну“.

Почався цей страх відразу після московсько-українського договору в січні 1654 року. Далі російська імперія не раз доводила, що вона не потерпить нічого національного, до того ж героїчного. Особливо їй треба було применшити роль Запорозької Січі. Адже звідти йшла слава на весь світ про оборонців-козаків. Так, у більшовицькій історії УРСР зовсім не згадують засновника Запорозької Січі Дмитра Вишневецького. Зате у книзі Володимира Голубоцького „Гомін, гомін по діброві“ Вишневецького названо звичайнісіньким авантюристом, пройдисвітом і навіть зрадником. Він, мовляв, відверто виступав проти козаків, продавав Україну Туреччині. То чому ж тоді Дмитра Вишневецького страчено восени 1563 року в Стамбулі? І складено відому світові історичну пісню про Байду-Вишневецького?

Москва намагалася всіх борців за волю називати зрадниками, які продають Україну ворогам. Зрадником в її очах був гетьман Іван Виговський. Він „продавав Україну Польщі“. То чому ж тоді 1664 року поляки розстріляли Івана Виговського? А розстріляли його тому, що він хотів бачити Україну незалежною і від Москви, і від Польщі.

Зрадником і запроданцем Москва називає й гетьмана Петра Дорошенка. Москалі вивезли Дорошенка далеко на північ, де він і помер 1698 року.

Не тільки Туреччина й татари боялися кошового Івана Сірка. Легендарного козацького полководця боялася й Москва. І його вивезли в Сибір.

Як найбільшого зрадника українського народу таврував російський царат Івана Мазепу, який „продавав Україну шведам“. Кат українського народу Петро І наказав проклинати великого гетьмана в усіх церквах.

Зрадникам не було кінця… По всій Європі московські шпигуни ганяли за гетьманом України Пилипом Орликом. Та не спіймали. Доля врятувала його від Сибіру.

Не врятувався останній кошовий Запорізької Січі Петро Кальнишевський. Він пробув на Соловках 28 років, де й помер 4 грудня 1803 року, відмовившись від царської „амністії“.

Усе це було за царської Московської імперії. Її традицію продовжувала більшовицька імперія. Відмінність полягала тільки в тому, що „зрадників“ тепер уже називали „ворогами народу“. І ними на Україні стали мільйони. Ворогами народу називали навіть тих, хто активно боровся за радянську владу. Адже розстріляли синів письменника Михайла Коцюбинського – Юрія та Романа, Віталія Примакова, Івана Микитенка… А 1941 року – сина Івана Франка, Петра. А якими ж ворогами народу були Остап Вишня та Зінаїда Тулуб? І їх вислали на каторгу в Сибір. Я вже не кажу про Симона Петлюру, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка. Вони виступали проти радянської влади на Україні. Але й вони є не зрадники, а патріоти.

Після 1942 року, коли була створена УПА, поняття „ворог народу“ стає вже „почесним“ для борців проти радянської влади на Західній Україні. Тепер їх уже називають бандитами та вбивцями. Не було такого села чи міста, де б не проводили вечорів та не викривали злочинів. Не дармувала преса, телебачення, радіо, художня література. І всюди вживали словосполучення „українсько-німецькі націоналісти“. Чи можна придумати щось безглуздіше? 1946 року один божевільний родом із Старуні Богородчанського району Івано-Франківщини на райкомівській машині написав крейдою: „українсько-більшовицькі націоналісти“. Це щось рівнозначне за абсурдністю попередньому словосполученню.

На Бандеру та бандерівців накинулися кандидати філософських та історичних наук, ветерани, хоч вони зовсім не знають історії України. Таким знавцем історії виявився і кандидат філософських наук В. Безпалий. Я переконаний у тому, що він є ще й кандидатом кагебістських наук, що і доведу далі. Він так само знає історію України, як я знаю біографію першого президента Гондурасу. І цей подвійний кандидат продукує „цінні“ історичні дослідження. Так, у 1990 році В. Безпалий надрукував у „Радянській освіті“ статтю „Степан Бандера“, пропонуючи її вчителям історії. Друкує він і статтю „Хто є хто?“ про Євгена Коновальця.

В. Безпалого і далі не перестає захоплювати історія Степана Бандери, оунівців та бандерівців. Коли на попередню статтю „Степан Бандера“ надійшло багато сердитих відгуків, то 12 лютого 1991 року Безпалий друкує в тодішній педагогічній газеті України „Освіта“ статтю „Ще раз про Бандеру“.

Я вже згадував, що в підручнику історії УРСР всі борці за волю – зрадники і продають Україну. Статтю „Ще раз про Бандеру“ Безпалий з цього теж починає. У нього Бандера продає Україну Гітлерові… „Міцний союз“, мовляв, скріплює Степана Бандеру й Гітлера. То це із „приязні“ фашисти замордували двох братів Бандери — Олексу та Василя? Із „приязні“ фашисти знаходять місце для Степана Бандери в концтаборі? Тисячі членів ОУН фашисти повісили, замордували, розстріляли. Жертвами гітлерівців стали члени ОУН Микола Лемик, Олена Теліга, Олег Ольжич, Анна Максимець, Іван Климів, Юліян Петренко, Іван Равлик, Петро Щепанський, Василь Хима, Роман Марчак, Сергій Шеретюн, Андрій Марченко, Дмитро Яців… Скільки їх? Вони гинуть у Києві, Львові, Дрогобичі, Івано-Франківську, Кременчуці, Житомирі, Кривому Розі, Миргороді…

Ось яка була насправді „дружба“ Бандери та Гітлера, бандерівців та гітлерівців, про яких так „переконливо“ глаголить В. Безпалий. Цікаво, що цей „історик“ не просто висвітлює свої думки і переконання, а все це нібито підкріплює архівними документами Абверу, яких він ніколи не бачив. Та явну брехню ніякими архівними документами не прикриєш. Якими ж архівними документами користувався В. Безпалий, коли наводив у своїй статті цифри жертв бандерівців на Івано-Франківщині?

У статті „Ще раз про Бандеру“ Безпалий згадує 24 міста і села Івано-Франківської області й подає „конкретні цифри“ жертв бандерівців у кожному населеному пункті. За його даними, в цих населених пунктах кількість жертв бандерівців становить 227398. Правда, В. Безпалий стверджує, що бандерівцям активно допомагали гітлерівці. А я вже згадував про цю трагічну „допомогу“.

Таку фальшиву кількість жертв бандерівців спростувала компартійна львівська обласна газета „Вільна Україна“ від 8 березня 1991 року в статті „Реабілітації не підлягає“.

Хоч і не конкретна, як у В. Безпалого, але ось яка статистика цієї газети: „У Західних областях України від рук оунівців загинуло понад тридцять тисяч мирних громадян“. А за статистикою газети „Сільські вісті“ від 19 червня 1992 року в статті „Хрін редьки не солодший“: „Від вояків УПА загинуло понад 20 тисяч місцевого населення“. То як після цього зрозуміти В. Безпалого, коли (за його підрахунками) тільки в одному Івано-Франківську кількість жертв бандерівців становить 128272. І такі ж фальшиві цифри у всіх названих Безпалим 24-х населених пунктах.

У статті „Ще раз про Бандеру“ кандидат фантастичних наук В. Безпалий згадує і Старуню Богородчанського району Івано-Франківської області. Це моє рідне село, в якому я народився! За брехливими статистичними даними того автора, кількість жертв бандерівців у Старуні становить 283. За все своє життя я ще ніколи не чув такого образливого наклепу на моє село та на моїх односельців.

Я добре пам’ятаю всі події в Старуні, починаючи з 1939 року. Адже тоді мені було вже 10 років. І коли я тепер прочитав пасквіль В. Безпалого, то вжахнувся. Потрібно бути не тільки яничаром, а зовсім втратити людську подобу чи гідність, щоб таке написати. Свідомо написати неправду. Брешеш – образливе слово. Але В. Безпалий ще дужче образив сотні тисяч людей. Так що кращого слова він не заслуговує. А щоб йому в очі сказати це, я пропоную, щоб він і працівники нинішнього нового часопису „Освіта“, який не є правонаступником однойменного, ліквідованого два роки тому видання, поїхати зі мною в Старуню. Там пройдемо вулицями села і поіменно назвемо жертви гітлерівців, бандерівців та органів НКВД. І якщо ми пройдемо в Старуні тільки моєю вулицею Царинкою, то малошановному наклепникові після цього зовсім відпаде бажання продукувати підрахунки далі. Навіть не треба проходити всю Царинку. Назву тільки моїх найближчих сусідів, які загинули від рук НКВД за перші повоєнні роки. Жертвами катів НКВД серед моїх сусідів стали: Григорук Юрко, Григорук Іван, Григорук Василь, Григорук Ганна, Хоптюк Микола, Андрусяк Дмитро, Лукач Дмитро, Кріцан Ганна, Грицак Дмитро, Грицак Юрій, Марковецький Дмитро, Найбекер Адам. Більша частина з них – мої ровесники. А ось немає жодного на цій частині вулиці, хто став би жертвою бандерівців… Це факт, який легко можна перевірити, приїхавши в Старуню.

Що ж можна протиставити В. Безпалому?

У Старуні є обеліск. На ньому поіменно записані прізвища тих, хто загинув від рук бандерівців. Таких є 24. Як вони загинули? 19 з них полягли у відкритому бою з бандерівцями. Це були „ястребки“ та працівники НКВД. Жертвами стали і сексоти… Їх було троє. Бандерівці зобов’язані були їх покарати. Двоє серед 24-х були справжнісінькі грабіжники, які грабували під машкарою бандерівців: і їх прізвища є на обеліску. Ці факти можна перевірити. Досить лиш приїхати в Старуню.

В. Безпалий згадує ще сусіднє селище Солотвин. Тут цифра брехуна становить 1290. І цю брехню спростувала компартійна обласна газета Івано-Франківська „Прикарпатська правда“ 3 квітня 1991 року в статті „Жертви терору“. Газета подала поіменний список, хто поліг від рук бандерівців у Солотвині. Таких у списку є 48. Але і ця кількість перевищена. Так, сім’ю Богославця Федора „ліквідував“ таємний співробітник НКВД Кобзей Петро. Богославця Івана вбили із засідки енкаведисти, а не бандерівці. Зовсім не була знищена сім’я Струка Степана. Дехто із цієї сім’ї живе й досі, хоч „Прикарпатська правда“ їх поховала… руками бандерівців. Фактично ж від їхніх рук у Солотвині загинули 33 душі.

Я звертався до В. Безпалого, щоб він зі мною поїхав у Старуню та Солотвин. Але Безпалий їхати не спішить. Що він там загубив? Адже і в Старуні, і в Солотвині розкриється його явна брехня про кількість жертв бандерівців. Що ж подумали читачі газети „Освіта“, як тільки із статті В. Безпалого довідалися про історію Євгена Коновальця, Степана Бандери, оунівців та бандерівців? Можливо, що на Івано-Франківщині живуть самі вбивці, які тільки те й робили, що мордували, вішали, рубали сокирами, кидали живцем у криниці мирних громадян.

Лише в одному районному центрі Коломиї, за статистичними даними В. Безпалого, кількість жертв бандерівців становить 37873… Хіба змогла б нормальна людина таке написати? Тоді в Коломиї не залишилося б жодної живої людини. І не тільки в Коломиї.

Переконаний, що Москва ніколи не перестане називати бандитами та вбивцями тих, хто бореться за волю свого народу. Ось і тепер вірних синів і доньок Чеченії називають бандою Дудаєва. Та чи можуть бандити стати на захист рідної землі? Безпомильно бандитами можна назвати російських генералів, які женуть на явну смерть своїх солдатів проти волелюбного чеченського народу.

Я не відійшов від теми. Адже така сама трагедія була в Західній Україні в 1944–1945 роках. І тут безпалі називали бандерівців бандитами, а катів НКВД – визволителями.

Надіюсь, що наш новітній тижневик „Освіта“ спростує фальшивку В. Безпалого і допоможе мені зустрітися з ним у Старуні та Солотвині.


ЗА ВОЛЮ РОЗБІЙНИК НЕ СТАНЕ



Що страшніше від зради? Навіть смерть перед нею відступає. Зрадник, розбійник, ворог народу, бандит, вбивця… Хто не знає значення цих слів? Не спішіть відповідати. На Україні ці слова мають зовсім протилежне значення. Вже майже 400 років цими словами називають борців за волю України. І то всіх, починаючи з XVI століття. Дивно, але факт.


Польща називала зрадниками Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Тараса Трясила, Сулиму, Павлюка, Дмитра Гуню, Остряницю, Богдана Хмельницького, Богуна, Максима Кривоноса… Хто зараз набереться сміливості хоч одного з них назвати зрадником? Та на цьому не закінчилось. Зрадники не перевелися. Відразу після січневого 1654 року московсько-українського договору в Переяславі естафету від Польщі переймає Москва. Вона теж називає зрадниками всіх борців за волю України. Ті, хто намагався скинути кайдани з українського народу, відразу ставали „зрадниками“ цього ж народу. Чогось підступнішого й не придумаєш. І першим зрадником українського народу Москва називає гетьмана Івана Виговського. Адже це він вщент розбив московське військо під Конотопом у 1659 році. Цікаво, що Івана Виговського зрадником називає й Польща. Адже Виговський хотів, щоб Україна не залежала ні від Польщі, ні від Москви. Тому поляки й розстріляли гетьмана.

Далі зрадниками були: Іван Мазепа, Дмитро Дорошенко, Павло Полуботок, Пилип Орлик. А за що названо зрадником Петра Калнишевського? За що його так жорстоко замучено на Соловках? За що відправили в Сибір кошового Івана Сірка? Виходить, що й він був зрадником? Та не тільки „зрадниками“ славилась Україна. Тут ще й „розбійники“ були. Розбійниками називали Устима Кармелюка, Миколу Шугая, Олексу Довбуша… Чи можна знайти в світі щось подібне? А ще коли розбійниками називають весь народ. І таке лихо є в історії України. Хто не знає гайдамаків, очолюваних Гонтою та Залізняком? А гайдамаками був весь народ:


Та й нікому: осталися діти та собаки,–

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.


І ось цих героїв українського народу називають розбійниками:

Гайдамаки не воины –

Разбойники, воры,

Пятно в нашей истории…

Бачите, які страшні у нас розбійники. Хто ж захистить гайдамаків від цієї незаслуженої образи? На захист гайдамаків став Тарас Шевченко. Ось як Кобзар відповів брехунам:

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбійник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина…


До речі, Москва допомогла Польщі підступно, по-зрадницьки розправитися з гайдамаками. Минали роки. На Вкраїну завітала Радянська влада. Здавалося, що із зрадниками буде покінчено назавжди. Адже влада „перейшла до народу“. Віковічні мрії трудящих здійснились. Рай, та й годі. Що ще потрібно народові українському? Та розчарування не примусило себе довго ждати. Не пішли на пенсію й зрадники. Навіть зрадники далекого минулого залишились далі зрадниками. Іван Мазепа за роки радянської влади став ще „лютішим зрадником“ українського народу. Тільки одного Богдана Хмельницького звеличували. І звеличували тільки тому, що Москві вдалося підступно обдурити гетьмана в січні 1654 року. Як бачимо, зрадники минулого ними й залишились. Та продовжувати далі традицію радянська влада відмовилась. Потрібно було вигадати щось нове. І придумали. В історію України входять вороги народу. Скільки їх? За всі минулі століття в жодній країні світу не було такої великої кількості ворогів народу, як в Україні. Не сотні, не тисячі, а мільйони. І серед ворогів народу багато й таких, які активно боролись за встановлення радянської влади в Україні. Лютими ворогами народу стали сини письменника Михайла Коцюбинського Роман та Юрій, син Івана Франка Петро, Микола Хвильовий, Іван Микитенко, 3інаїда Тулуб, Остап Вишня… Я вже не кажу про Петлюру, Винниченка, Грушевського, Тютюнника. Вони хоч виступали проти встановлення радянської влади в Україні.

Та це тільки квітки, а ягідки ще будуть. Починаючи з 1944 року, поняття „ворог народу“ стає вже почесним для противників радянської влади на Західній Україні. Тепер їх уже називають бандитами і вбивцями. Близько 50-ти років і телебачення, і радіо, і преса, і художня література щоденно розповідали про звірства бандерівців. Мабуть, усі криниці заповнили бандерівці своїми жертвами. Не було такого села на Дрогобиччині, в якому не проводилися б вечори, на яких би так активно не викривали „злочини“ бандерівців. У 40-і та 50-ті роки навіть проскакувало словосполучення українсько-німецькі націоналісти. Колись один божевільний на райкомівській машині крейдою написав: „Українсько-більшовицькі націоналісти“. Це щось рівнозначне попередньому словосполученню.

Останнім часом преса знову активно почала атакувати Бандеру, бандерівців, оунівців. Усі комуністичні газети не дармують. У наступ на бандерівців пішли „ветерани“. Вони найактивніші бійці, хоч часто відшукати такого ветерана чи ветеранів неможливо. Згадав минуле і ветеран праці із Стебника П. Полінчук у публікації „Цього не забути“. І вже з перших рядків ветеран переходить в атаку на оунівців: „Пригадую 1941 рік. По сьогодні в моїй пам’яті залишилась ганебна сцена зустрічі окупантів з оунівцями. Гітлерівців вони зустрічали з жовто-блакитними фанами“.

Ветерану було тоді 14 років, а тому він теж повинен пам’ятати, як зустрічали у вересні 1939 року Червону Армію. А зустрічали теж з хлібом-сіллю та жовто-блакитними прапорами. Що було потім, того Полінчук не згадує. Забув. Адже це давно було. А ось як оунівці грабували євреїв, цього дотепер не забув і навіть запам’ятав, що йшли грабувати євреїв з національними прапорами. Яка в Полінчука однобічна пам’ять! Одне пам’ятає, а друге – ні. Я вже писав, що оунівців називали українсько-німецькими націоналістами. У таку саму комуністичну дудочку зараз грає і Полінчук. Нового нічого не може придумати. Полінчук стверджує, що німці разом з поліцаями розстрілювали євреїв. Так до чого тут оунівці? Ці ж самі поліцаї після 1944 року ставали ястребками. А якби так прийшли й турки, то і туркам служили б. Я можу навести такі приклади, щоб переконати Полінчука. Ті, хто служив фашистам, не були оунівцями. Не були оунівцями й ті, хто служив органам НКВС. Не служили оунівці й польській владі. Адже всі вони були окупантами, проти яких оунівці боролись. А поліцаї? Ними ставали самі покидьки. Такі після 1944 року служили й органам НКВС. Я можу навести приклади, якщо Полінчук того захоче. І нехай не зараховує цих справжніх фашистських прислужників до оунівців. Та такий уже комуністичний стиль.

Поліцаї і прислужники НКВС – це одна зграя. Вони й грабували із зброєю в руках. Одні це робили в 1942 році, а другі – в голодному 1947-му. А все це підступно приписувалось оунівцям.

Ці ж покидьки ловили людей і відправляли в Німеччину на чорні роботи. Ці ж безбатченки в татарсько-ординському стилі нападали вночі на села і вивозили сотнями тисяч людей із Західної України в Сибір. Хіба ж шановний Полінчук цього не бачив? Бачив, але не згадує. Та якби це робили оунівці, він би защебетав. Ще хотілось би запитати шановного Полінчука, чим він займався з 1944 по 1954 рік?

Полінчук не згадав про всі „злочини“ оунівців. Я йому хочу допомогти. Злочини оунівців сягають у далеке минуле. „Оунівці“ зруйнували Карфаген. „Оунівці“ залили кров’ю Берлін в 1953 році, Будапешт в 1956 році, Прагу – в 1968, Кабул – в 1979, Тбілісі – в 1989, Баку – в 1990. І це ще не все.

Полінчук запитує: „Кого і від чого визволяли бандерівці?“ У 1939 році на Західній Україні встановилася радянська влада. У цей час бандерівців не було. Так чому ж тоді з перших днів радянської влади заповнювали тюрми тими людьми, яких визволили? Чому безпощадно розстрілювали і мордували невинних людей? Чому по-варварськи вивозили в Сибір сотні тисяч людей? Чому тільки в червні 1941 року в тюрмах Західної України було замордовано 50 тисяч людей? Чому? Що відповість на це Полінчук? Мабуть, втратить дар мови, щоб не відповідати. До того я ще й сумніваюсь, чи Полінчук є реальною людиною. Часто компартія любить і сама говорити від імені трудящих. І прізвище напишуть. То спробуй відшукати цю особу.

Вважаю, що повністю відповів на запитання Полінчука запитаннями. Зрештою, бандерівцям було від кого захищати народ Західної України після його „звільнення“ в 1944 році. Західну Україну звільнили одні окупанти від інших. Що ж принесло Західній Україні це звеличуване „визволення“? Знову кати НКВС тисячами мордували, тисячами вивозили на вірну смерть у Сибір. То було від кого захищати оунівцям народ Західної України? Захищали від неперевершених за всю історію людства катів. Це був справжній визвольний рух. І було б цинізмом це заперечувати. А Полінчук якраз це й робить. За його словами, оунівці боролися не проти Сталіна, а проти „свого“ народу. Хотілось би мені знати, скільки таких полінчуків зараз є в Україні. Чи не таких називає шановний Полінчук „своїм“ народом? Я уже згадував, що бандерівці зі зброєю в руках захищали народ Західної України від катів НКВС. То як же повинні були вони ставитись до активістів, які були донощиками, активно допомагали органам НКВС? Хіба їх можна було назвати „своїм“ народом? Якраз таких бандерівці змушені були карати.

Цікаво, чи був шановний Полінчук у Дрогобичі біля колишньої катівні НКВС? Тут розкопали близько п’ятисот жертв. Це ще аж ніяк не всі. А скільки серед цих сотень замучених є таких, що їх продали за 30 срібняків донощики? А полінчуки називають цих донощиків „своїми людьми“, „своїм народом“.

Бандерівці вбивали „свій народ“. А за кого і за що боровся цей „свій народ“? Кому допомагав, починаючи з 1944 року? Ясно, що допомагав органам НКВС. І якраз на совісті цього „свого народу“ сотні замучених жертв біля колишньої катівні НКВС у Дрогобичі. Та не тільки в Дрогобичі. Таких катівень на Західній Україні сотні. І в цих катівнях за активною допомогою „свого народу“ й замордовано сотні тисяч невинних людей. Полінчук, звертаючись до демократів, які розмахують синьо-жовтими прапорами і співають „Ще не вмерла Україна“, з ненавистю говорить: „Ганьба вам і прокляття!“. Полінчук не закінчив ще своєї думки. Йому ще потрібно було вигукнути: „Слава катам НКВС і КДБ! Хай живе тюрма народів – СРСР!“

Більше Полінчуку нічого сказати. У нього є московська Радянська Україна. Він за збереження цієї колонії, де за 73 роки закатовано мільйони людей. Він за те, щоб Україна й далі була московською колонією. Полінчуки голосуватимуть за „вільну і суверенну“ Україну в новому колоніальному союзі. Це є „свій народ“, який завжди допоможе зайдам, хто б вони не були. Цей „свій народ“ боїться згадувати про самостійну Україну. Він навчився ходити в ярмі, ніколи і нікому не дозволить зняти з своєї шиї це ярмо. Такі, як Полінчук, не тільки словами, а й зброєю залякують. І це все відбувається сьогодні, на 11-ому році Незалежності України. У травні полінчуки вбили у Львові народного поета Ігоря Білозора, від їхніх рук загинуло немало українських патріотів. То чи вже не час дати їм гідну відповідь? І не тільки словами, яких вони не хочуть розуміти. Не треба боятися, що і нас назвуть розбійниками. За волю розбійник не стане!



ЦЕ МОЛОДІСТЬ МОЯ



Роздол. Мальовниче село Михайлівського району Запорізької області. Пригадую осінь 1962 року. Я вперше ступив на поріг Роздольської восьмирічної школи. У цій школі я працював вчителем української мови та літератури, а також історії.

Це були мої найщасливіші роки. Моїм щастям я завдячую учительському колективу, який був мені справжньою сім’єю. Я кожного дня йшов до школи, як на свято, і це не перебільшення. Скільки літ промайнуло! Але й сьогодні добрим словом згадую вже покійного директора школи Григорія Гребенюка, завуча Антоніну Козлову, колег-педагогів Миколу та Раїсу Тимошових, Ольгу Смолу, Ганну Волик, Катерину Турковську та інших друзів, серед яких двоє нині живуть у Трускавці. Це Любов та Богдан Бай.

Минули десятиліття. І ось через 38 років я знову в Роздолі на святі першого дзвоника. Серед гостей – голова Запорізької облдержадміністрації Олексій Кучеренко, керівники району, відділу освіти. Вони подарували юним роздольцям вісім найновіших комп’ютерів. До технічних подарунків долучилися й 58 книжок, які, сподіваюся, стануть у пригоді школярам.

З’їхалися на свято й випускники цього навчального закладу, які тепер живуть у різних куточках України, а також за її межами. Деякі з них також стали педагогами і зараз учителюють у рідній школі. Це, зокрема, Алла Рудик, Надія Піхтєрьова, Лариса Козарик, Віталій Козлов.

Окремо хочеться сказати і про роздольця Віктора Малинщука, який тепер живе в Москві. Він лауреат престижної міжнародної премії. Автор семи поетичних книжок. Остання зі збірок „Пошлите мне дожди й снегопады“ вийшла в минулому році. У своїх поезіях Віктор часто згадує рідний Роздол, свою вітцівську хату і батька-політв’язня. В. Малинщук не тільки поет, а й банкір.

Хвилююча зустріч відбулася і з моїми колишніми учнями, в яких я був класним керівником. Тепер уже їхні діти й онуки здобувають знання у цій школі.

Сталися зміни й у самому Роздолі. Припинив своє існування колгосп „Таврія“, і земля опинилася в руках тих, хто на ній працював: кожен колишній колгоспник отримав 8 гектарів землі. З’явилися в Роздолі і фермери. В одного з них, Миколи Тимошова, побував і я. У нього дійсно руки пахнуть хлібом: у цьому році пан Микола зібрав 520 центнерів пшениці. Це результат „невсипущого труду мозольного“ – з самісінького ранку до пізнього вечора. Але люди працюють. Працюють уже не за трудодень, не на когось, а на себе. А буде хліб – буде й до хліба! Аби тільки Бог давав їм здоров’я.






СИБІР – ПЕКЛО НЕ ДЛЯ ГРІШНИКІВ



Пеклом лякають грішників. Вони мають терпіти пекельні муки за скоєні на цьому світі гріхи. Та для українського народу протягом останніх чотирьох століть пекло було на цьому світі. І через те я переконаний, що на тому світі в пеклі українців немає. А якщо і є, то це тільки яничари та перевертні. Називати їх українцями чомусь язик не повертається.

Пекло на землі для українського народу створювали численні вороги, особливо для тих, хто боровся за незалежність України і обороняв рідну землю. Тільки за це турки жорстоко замучили гетьмана України Дмитра Вишневецького.

Не відставали від бусурманів і поляки. Карали за саму думку бути вільним. За спробу домогтися волі для українського народу поляки позбавили життя Северина Наливайка, Івана Богуна, Івана Виговського… Окремо треба згадати про Івана Гонту. Мабуть, Ісус Христос не терпів більших мук, ніж ті, які придумали для Гонти польські недолюдки. А що вони зробили в Кодні! Тут було страчено 300 гайдамаків. Всім повідрубували голови! На українській землі поляки лютували до 1939 року.

Але лаври першості треба віддати катам московським. Вони набагато перевершили і турків, і поляків. І це не якісь чужинці, а „старші брати“. Вже з 1654 року москалі переконують українців, що вони є „старшими братами“. Горе було тому, хто не хотів цього визнавати. За непокору в 1709 році москалі зруйнували Батурин й замордували 15 тисяч батуринців. Не щадили й дітей.

Москалі не тільки мордували. Вони мали Північ і Сибір, де було справжнє пекло для українців. Одним із мучеників цього пекла був останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський. 27 років пробув на Соловках цей мученик, де й помер у 1803 році. Мучились і загинули в Сибіру, на Півночі, в Мордовії Петро Дорошенко, Павло Грабовський, Василь Стус… Таких не тисячі, не мільйони – десятки мільйонів.

Большевицька Москва набагато перевершила царську. За диктаторства большевицьких тиранів Леніна, Сталіна, Брєжнєва мільйони українців були насильно вивезені на Північ і в Сибір.

Сибірське пекло пройшли й трускавчани. Частина з них так і залишилася у мерзлій сибірській землі назавжди. Серед них дві сестри та мама легендарного розвідника Романа Макомацького, якому нині відкрито пам’ятник як палкому борцеві за волю України.

Є в Трускавці й такі, які пройшли сталінські катівні, витерпіли холод і голод у сибірських таборах. Вони повернулись на Україну нескореними і живуть ще й сьогодні, продовжують боротьбу за справжню незалежність України. Восени 1994 року вони об’єдналися у Спілку політв’язнів та Спілку репресованих. Роботи у членів Спілок дуже багато: це виступи у санаторіях, у селі Станиля, збір коштів на пам’ятник Роману Макомацькому (10 мільйонів карбованців); перераховано на пам’ятник жертвам сталінських репресій, який буде споруджено у Львові (10 мільйонів карбованців).

На останніх зборах розглядалося питання про соціальний захист політв’язнів та репресованих. Адже їх зараз не дуже милують. А особливо тих, які ще й до сьогоднішнього дня не мають реабілітації. Таким є багатолітній політкаторжанин Михайло Хом’як. На зборах було ухвалено звернутися з проханням до міської ради про допомогу. І міська рада пішла назустріч. Усі члени обох Спілок отримали картоплю. Грошову допомогу в розмірі 4000000 карбованців Спілка політв’язнів виділила Василеві Яніву.

У Львові ще навесні створено Об’єднання ветеранів Другої світової війни. Такі об’єднання створюються і в районах області. На зборах постановили створити таке об’єднання і в Трускавці: треба об’єднати всіх учасників Другої світової війни.

Яка ж основна мета Спілки політв’язнів та Спілки репресованих? Об’єднати всіх тих, хто не на словах, а на ділі хоче будувати справжню Незалежну Україну. Хочеться, щоб ми вже ніколи не поверталися до московського пекла. Нехай нам у цьому допоможе Бог.




ЗАНЕСЕМО КОМУНІСТІВ
ДО ЧЕРВОНОЇ КНИГИ



З великим болем у серці прочитав я у газеті „Вісті Підкарпаття“ доповідь О. В. Радзієвського „Про завдання міської парторганізації…“ на об’єднаному пленумі Дрогобицького міськкому партії і контрольної комісії міської парторганізації. Якщо вірити тов. Радзієвському, то як і в минулому, так і зараз міськком партії готовий усе зробити для добробуту дрогобичан. І зробив би. Сумніву в цьому немає. Та є сили, які стоять на перешкоді добрим намірам комуністів. Про це й наголосив у своїй доповіді О. В. Радзієвський: „Головним і найбільш небезпечним фактором суспільно-політичного життя став антикомунізм, який набирає все відкритіших, грубих і потворних форм. На перший план вийшли сили, що сповідують крайній екстремізм, відзначаються жорсткою організацією та дисципліною“. Ось чому у нас скорочується обсяг виробництва, знижується національний дохід, загрожує хаос і анархія. І я хочу спитати Радзієвського: „Чому ми терпимо екстремістам? Адже 73 роки їм не терпіли. Знаходили їм місце там, де Макар і телят не пас. Тому й жили заможно й щасливо. А зараз? Досить терпіти, шановні комуністи! Настав час діяти“.

Надіюсь, що комуністи Дрогобиччини не дозволять націоналістам з УРП та СНУМу організувати та проводити масові заходи, які спрямовані проти улюбленої КПРС. Ми всім завдячуємо нашій рідній партії. Адже вона відкрила нам широку дорогу на Соловки, Воркуту, Колиму. Вона ж дала можливість вільно померти з голоду мільйонам людей на Україні в 1932–1933 роках. А скільки добрих справ у нашої партії на Західній Україні! Можна тільки захоплюватися піклуванням партії про свій народ. І коли я сьогодні спостерігаю за дискредитацією КПРС та марксистсько-ленінського вчення, то я місця собі не знаходжу з люті до націоналістів. Які ж вони невдячні! Та екстремістам цього мало. Вони ще хочуть реабілітувати ОУН-УПА. І події 1944–1950 років трактують як національно-визвольний рух. А насправді ОУН і УПА перешкоджали НКВС проводити в життя плани партії. Як би легко було вивезти в Сибір все населення 3ахідної України, коли б не УПА. Так за що ж зараз реабілітувати ОУН-УПА? Тільки комуніст Радзієвський може дати вичерпну відповідь на це запитання. І він вже дав відповідь: „Шановні товариші! Вам не треба нікого боятися. Ми стоїмо на своїй землі. Давайте переступати рубікони і пояснювати, хто є хто народові, і народ піде за нами“.

Справді, народ не дозволить шельмувати партію. Народ не дозволить усувати партійні комітети з виробництв, не дозволить деполітизувати державні установи, правоохоронні органи, заклади народної освіти, культури, охорони здоров’я. Народ не дозволить націоналістам проводити психологічний тиск на комуністів, що переходить у моральний терор і загрозу фізичної розправи. Люди добрі! Комуністів і так стає все менше і менше. Вони чомусь покидають ряди партії. То врятуймо хоч тих комуністів, які хочуть бути разом з народом, які йдуть у гущу народу. У нас є можливість зберегти найстійкіших комуністів, відданих справі Леніна-Сталіна. Ми охороняємо рідкісних птахів і тварин, заносячи їх у Червону книгу. І в нас зараз є нагода зробити ще одну добру справу. Занесемо комуністів, які ще залишились, у Червону книгу. Тільки цей захід зможе врятувати комуністів, відданих слуг радянського народу.





РОЗМОВИ З ПРИВОДУ МОВИ



Запоріжжя суцільно зрусифіковане. Потрібно свічки серед білого дня, щоб почути українське слово. Дуже боляче, що рідну мову забули навіть ті, хто переселився в Запоріжжя з Тернопільської, Івано-Франківської, Львівської та Рівненської областей.

Недавно я перебував у Запоріжжі. І хочу згадати деякі діалоги про українську мову, почуті за ці дні.

Після виступу по радіо Слави Стецько чую такий діалог:

– Слышала выступление Стецько. Какая же она неграмотная. Ни единого русского слова. Почему она не выступала на русском языке?

– А скільки років ви живете в Запоріжжі? – спитав я молодицю.

– 45 лет.

– Живете в Запоріжжі 45 років, живете на Україні, а не знаєте української мови. А Слава Стецько прожила за межами нашої держави півстоліття і прекрасно розмовляє українською мовою. Слава Стецько володіє кількома мовамн, в тому числі й російською. Ви ж знаєте тільки один „язык“. То хто ж тоді неграмотний?


Зустрічаюсь зі своїм учнем Віктором. Він розмовляє зі мною російською мовою. Я перепросив його: „Пробач мені, Вікторе, що я тебе не навчив української мови“.


В одному із дитячих садків переходили на українську мову. Моя колишня учениця Тетяна, яка працює там вихователькою, заявила: „А я не буду разговаривать на украинском языке. Я совсем не понимаю по-украински“.

Завідувач садка – росіянка. Вона сказала: „Чи тобі, Тетяно, не соромно! Ти українка і не розумієш по-українськи! Я росіянка і то вивчила українську мову. Хочу, щоб у нашому дитячому садку діти вчились говорити рідною мовою. Адже вони живуть на Україні!“

До речі, мама Тетяни родом з Івано-Франківщини, а батько – з Тернопілля.


Кілька днів я зустрічався з одним запоріжцем. Він розмовляв російською. Від нього я почув комплімент:

– Такой культурный человек, а разговариваете на непонятном языке.

– А скільки ви мов, знаєте?

– Русский.

– А де ви живете?

– На Украине.

– Так чому ж тоді мова народу, серед якого ви живете, для вас є „непонятной“?


Зустрічаюсь з учителями української мови. Вони між собою розмовляють російською мовою.

– Ви вчителі української мови. Чому ж ви не розмовляєте українською мовою?

– А мы только на уроке разговариваем по-украински.

– Чи навчите ви своїх учнів розмовляти українською мовою, чи прищепите їм любов і повагу до солов’їної рідної мови?

Вчителі мовчали.




ВІДПОВІДЬ ЯНИЧАРАМ



Аби малі діти не бешкетували, їх часто лякали відьмою, упирем, бабою Ягою… Християни своє неспокійне чадо страшили ще чортом. Правда, коли були дуже злі, то говорили: „Чорт би тебе взяв!“. Сказавши, каялись, що нечисту силу згадали. Та навіть чорти були ангелами, коли їх порівнювали з комуністами. Десятки років вони наводили жах не тільки на дітей, а й на дорослих. Хоч, правда, я нікого не зустрічав, аби перші комусь приносили лихо. Навіть в усній народній творчості про чортів говорили з гумором. Якщо ненароком казали, що чорти йдуть, це не дуже когось і лякало. А от коли лунало: „Селом чи містом ідуть кагебісти…“, то люди від жаху втрачали мову. А кагебісти були кришталево чистими комуністами…

Про комуністів можна розповідати без кінця. Але я не буду однаково говорити про всіх. Багато з них також були чесними людьми. Ось чому в перші ж дні відродження України вони викинули на смітник свої партквитки, зреклися комуністичної ідеології. Таким мені запам’ятався вже нині покійний Зенон Пристай, перед пам’яттю якого я низько схиляюсь.

На жаль, були і є інакші комуністи, які й далі за союз. У їхніх кишенях і тепер червоні книжечки.

Кілька слів хочу сказати про наших „рідних“, українських комуністів.

Восьмого жовтня минулого року в газеті „Франкова криниця“ була надрукована стаття „Чи вбивали бандерівці вчителів?“. Я дав відповідь тим яничарам-комуністам, які в усній розмові зі мною стверджували, що бандерівці масово вбивали вчителів. Мова йшла про тих педагогів, яких посилали на роботу до нас зі Східної України.

У Старуні на Івано-Франківщині, приміром, таких просвітян було 15, і всі залишилися живі. У статті я назвав прізвища усіх цих педагогів. Здавалося б, що ці факти, які легко перевірити, не можна заперечити. Це коли мова йде про чесних людей. Та вірного ленінця Миколу Далекого до таких не зарахуєш. Він надіслав відгук на мою статтю. Ось початок: „Автор нагромадив у своєму опусі стільки фальші і брехні, що й збагнути важко“. У чому ця брехня і фальш? У тому, що я проти комунізму. То хіба ж це брехня, товаришу Далекий? Я дійсно ненавиджу комунізм, як і всі чесні люди не тільки в Україні, а й в усьому світі.

Далі цей товариш нагадує мені в листі, що я недружелюбно ставлюся до Росії. Але у своїй публікації я жодного разу не згадував про неї. Проте якщо М. Далекий уже натякнув, то скажу: „Я не маю жодних претензій до Росії, але не сприймаю російську імперію, в якої 337 років Україна була колонією. Не так давно тільки Бог допоміг розвалити цю жахливу тюрму народів. Навіть 20 мільйонів комуністів не змогли врятувати її від краху. Тепер вони знову хочуть воскресити цей труп“.

Ще раз повернуся до старунських учителів, дотримуючись логіки адресованого мені листа. Даючи відповідь на питання: чому в Старуні не повбивали вчителів? – ви пишете, що „їм просто пощастило“. А ви поговоріть з тими вчителями, яким „пощастило“. Вони й далі живуть там. Що скажуть вам про бандерівців колишні педагоги-комсомольці, комуністи? Я міг би вас завести до них, і ви б почули на власні вуха, але ви цього не зробите. Боїтесь правди.

У своїй „плідній праці“ ви наводите факти, взяті з архівів КДБ по Івано-Франківській та Львівській областях. Виходить, що від рук бандерівців загинуло 22 особи. А чи нема в цих архівах інших даних? Приміром, у моєму селі Старуні в Богородчанському районі на Івано-Франківщині від рук кагебістів загинуло 98 людей. А таких сіл тисячі в Західній Україні. Тільки у червні 1941 року по тюрмах цього регіону большевиками-комуністами-кагебістами замордовано 50 тисяч невинних людей.

А тепер про статтю „Увічнюють пам’ять убивць“, надруковану в антиукраїнській газеті „Вільна Україна“. Її автором назвали Мирона Дурибабу, який ніколи цієї статті не писав. І батька його вбили не бандерівці, а якраз кагебісти, які свій „подвиг“ уміло приписали першим. Пригадуєте, подібне вони зробили із Семеном Руднєвим.

З давніх-давен Москва називала бандитами всіх патріотів України: Івана Виговського, Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Симона Петлюру, Степана Бандеру… В нашому регіоні доморощені комуністи-яничари почали називати бандитом і Романа Макомацького. Але тут не варто дивуватись. Дивуватися можна б було тоді, якби ці комуністи були нормальними людьми, а так…

Не заздрю, крий Боже, вашому, шановні комуністи, освітньому кругозорові. Скажу лише, що партія комуністів була в різних країнах. Чи міг, приміром, італійський комуніст казати, що він не хоче незалежної Італії? Польський комуніст постійно твердить: „Єстем поляк!“. Російські комуністи є патріотами Росії і теж бачать її незалежною державою. А ось українських комуністів можна протиставити усім комуністам світу – вони не хочуть своєї держави і люто ненавидять тих, хто боровся і бореться за незалежність України.






В УКРАЇНІ МИ ПОВИННІ
РОЗМОВЛЯТИ ПО-СВОЄМУ



Уже дев’ятий рік ми живемо в незалежній Україні. Здавалося б, що українська мова повинна процвітати. Але ще ніколи не загрожувала їй така небезпека, як у роки незалежності. Бути чи не бути рідній мові в незалежній Україні? Питання відкрите…

Це було на Херсонщині. Зустрівся я з жінкою, яка закінчила інститут слов’янських мов. Розговорилися про українську мову, якою треба викладати у вищих навчальних закладах. І почув від неї:

– Зараз викладання у вузах державною мовою неможливе. Викладачі звикли до російської мови і не можуть читати лекції українською.

Я відповів їй:

– Шановна Оксано! Хочу згадати хлопців і дівчат, які скінчили школу в селі та вступили в інститути. Чи легко їм сприймати лекції російською мовою? І чи потрібні такі викладачі, які зневажають державну мову?

Оксана не здивувалась:

– Українська мова для науки не підходить.

– А румунська мова підходить для науки? Албанська? То чому ж тоді наша не надається?

Оксана нічого не відповіла.

Поїхав якось у Запоріжжя до доньки. Зібрались гості. Розмовляють російською мовою, а я українською. Коли це один з них каже:

– Хоч є з ким поговорити рідною мовою.

Мова гостей була недосконалою. Дехто навіть вибачався, але вечір видався дуже приємним. Серед них був росіянин, за професією лікар, який сказав:

– Ми живемо на Україні і повинні розмовляти українською мовою.

У цьому місті я ходив на процедури в лікарню № 9, лікував ногу. З медсестрами я говорив своєю рідною мовою, розповідав дівчатам гуморески, і одна з них покликала колег з інших кабінетів:

– Девчонки! Идите послушайте, как говорят на украинском языке.

Ці дівчата ще говоритимуть українською мовою. Я в цьому не сумніваюся. А скільки таких, що несамохіть заговорили російською, а тепер повертаються до рідної мови.

Наша мова найкраще збереглася по селах. Однак ті, що переїжджають до міста, часто переходять на чужу мову. Ось приклад з ринку в Запоріжжі. Із села привозять продавати городину. Господиня овочів ще годину тому говорила рідною мовою, а на ринку звертається до покупців російською, щоб не втратити їх. Я звернувся до однієї з продавщиць:

– Коли ми з вами їхали на базар, ви говорили українською, а зараз чомусь російською. Невже за кілька годин забули свою мову?

– Не забула, але ж тут усі говорять російською. Та добре, що ви звернули на це увагу. Тепер говоритиму рідною мовою.

За рідну мову треба боротися, захищати її. Тільки так збережемо материнську мову для нащадків. Це обов’язок кожного свідомого українця.





НИНІ СЯ З’ЯВИЛА ВЕСЕЛА НОВИНА



Нині ся з’явила весела новина:

В Вифлиємі Мати Божа породила сина.

В яслах породила, в пелени вповила,

Сіном красним, як лілея, йому постелила.

Сіном постелила і сіном вкривала.

Люлі, люлі, любий сину, йому заспівала.

А ми, бідні люди, нічого не знали,

На Поділлю, на Підгір’ю сном твердим заспали.

Аж тут опівночі ясність засвітила –

Всіх нас братів-українців зі сну пробудила.

Приношу вам, люди, радість і надію,

Що знайдете в Вифлиємі Ісуса-Месію.

А ми всі зраділи, скоро повставали

І бігом до Вифлиєму разом поспішали.

Разом поспішали, всі одної думки,

Бігли через Коломию та й несли дарунки.

Бігли-поспішали добрі приятелі,

Аж добігли до стаєнки вбогої оселі.

Ми всі повклякали для Божої чести

І складали тій дитині, що хто міг принести.

Семен з Кут – медочку, а Юрко – ягницю,

А Петро із Ясенова – бриндзі бербеницю.

Матвій дав калачик, яблук дав Данило,

Кум Павло заграв на дудку, щоб всім було мило.

Кум Василь зі Стрия дав мале телятко

Плеще з радості в долоні Божеє Дитятко.

Гнат заграв на скрипку, Дмитро – на цимбали,

Два Михайли з Дрогобича танцювати стали.

Інвалід Кирило, що дістав дві рани,

Заспівав стрілецьку пісню про ті Бережани.

Іван Сорохатий став щось міркувати,

А потім на честь Ісуса став вірші складати.

Та як став складати до складу й прикладу,

То усі на хвильку стихли, і віл слухав ззаду.

Ой, було так добре та було так мило,

Що аж Божеє Дитятко та й заговорило.

Ой, звідки ви, люди, ой, звідки ви, милі,

Що так гарно, так сердечно

Мене звеселили?

Ми є з України, з веселого краю,

Там так гарно сонце сяє, наче в Божім раю.

Просим Тебе, Христе, просимо, маленький:

Зглянься щиро, зглянься мило на

Наш край рідненький –

Зішли йому долю, май усе в опіці,

Слова Бог і Україна в кожнім чоловіці.


Мелодія коляди як „Дивная новина“.

Записано у Старуні.





ЯНИЧАРСЬКА ІСТОРІЯ



Уважно читаю листа незнайомого мені А. П. Василенка. Він дуже плаче за минулим, зневажає все українське. Спочатку Василенко не так багато й хоче. Він пропонує відновити вулиці імені Філатова та імені Ватутіна. Але чому тільки ці вулиці? Адже в Трускавці вулиці були названі іменами Калініна, Леніна, Дзержинського, Свердлова… Чому й ці вулиці не відновити?

Цікаво, чому Василенка не влаштовує назва вулиці імені Івана Мазепи? Пробачте, я й забув. Адже Іван Мазепа був „зрадником“ українського народу. То як посміли назвати вулицю Філатова іменем Івана Мазепи, іменем того, хто зрадив Петра І? Адже всі борці за волю України є зрадниками, бандитами, ворогами народу. Так думає Василенко.

А ким був Микола Федорович Ватутін?

Про цього „героя“ треба сказати більше. У газеті „Дзвін Севастополя“ вже була розповідь про „подвиги“ Ватутіна.

Він був командувачем 1-го Українського фронту і гнав на вірну смерть тисячі й тисячі беззбройних українців – на штурм правого берега Дніпра в жовтні-листопаді 1943 р. Звільнивши Київ, Ватутін зробив Сталінові подарунок до 26-ї річниці жовтневого перевороту ціною життя сотень тисяч українців. Саме за цей злочин супроти українського народу ОУН засудила генерала Ватутіна до страти. А в лютому 1944 р. бійці УПА виконали присуд, смертельно поранивши Ватутіна біля села Милятин на межі Хмельницької та Рівненської областей. Так завершилась операція „Помста Дніпра“ – кара Божа і народна.

Можна нагадати і передвоєнні „заслуги“ перед українським народом цього „полководця“ сталінської школи. У 20-х роках Ватутін брав участь у ліквідації т. зв. куркульських банд на Луганщині та Полтавщині. Все це зрозуміло, без пояснень. У 1937 р., будучи в Києві, він завзято викорінював українських буржуазних націоналістів. Після цього НКВД пускало їм кулі в потилицю – і до Биківні. Бачите, тов. Василенку, яким „героєм“ був Ватутін і яким „другом“ України.

У 1947 р. Є. Вучетич створив пам’ятник Ватутіну. На підніжжі викарбувано золотом: „Генералові Ватутіну від українського народу“. Не минуло й тижня після відкриття пам’ятника, а вже якісь відчайдухи домалювали червоною фарбою після слів „від українського народу“ слово „кулі!“.

Через рік МГБ схопило двох випускників ФЗО, засудивши їх на 25 років Колими. Саме їхніх батьків разом з тисячами й тисячами беззбройних селян, у колгоспних тілогрійках, за наказом Ватутіна гнали і топили в холодних водах Дніпра.

Хлопці, дописуючи на пам’ятнику „кулі“, хоч у такий спосіб помстилися Ватутіну за жорстоку смерть своїх батьків. Ветеран ОУН-УПА Пантелеймон Василевський із Дрогобича зустрічався з цими хлопцями в Магадані в таборі № 19 у листопаді 1951 р. Звали тих хлопців Віктор і Сергій. Прізвищ не запам’ятав.

Стільки років одна з трускавецьких вулиць носила ім’я цього злочинця! А вам, тов. Василенку, ще й цього мало. Ви наполегливо пропонуєте, щоб ця вулиця й далі називалася ім’ям вбивці. Але це не дивно. Адже для вас такі кати, як Ватутін, були „визволителями“.

То кого ж називати героями? Злочинця Ватутіна чи месників УПА?

Ви дуже турбуєтесь тим, що на Дрогобиччині зруйнували пам’ятники „визволителям“. А що нам принесло те визволення? Вже з перших днів „визволителі“ заповнювали тюрми, мордували, катували, розстрілювали тих людей, яких визволили. Сотнями тисяч відправляли на холод і голод у Сибір. Кістки мільйонів українців розкидані на безмежних просторах Сибіру. Ви хоч були в Дрогобичі десять років тому, де на столах були складені кістки майже п’ятисот замордованих невинних людей цими проклятими „визволителями“? Впевнений, що ви там не були. А тепер ще й плачете гіркими сльозами, що зруйнували пам’ятники катам НКВД.

То хто ж ви такий? Відкрийтеся. Не бійтеся, ніхто вас не вб’є, як ви самі себе лякаєте в своїй статті. Вбивають якраз ті, хто знову хоче радянської влади. Прикладів таких тепер багато. Це Бойко, Чорновіл, Бойчишин, Гетьман… І ось минулої осені жертвою кривавої комуни став композитор Ігор Білозір. То хто кого вбиває? Та й ви в одному із своїх листів особисто мені погрожуєте. За що? За який злочин? Ви нахваляєтесь скинути мене з електрички. Можете собі уявити, що було б, якби ви виконали свою погрозу. Адже ті, кого скидають з електрички чи поїзда, не залишаються живими. Ось які ви підступні. Самі збираєтесь убивати, а кричите, що вас убивають. Це вже давно відоме комуністичне нахабство. Я подав би вас до суду, якби ви були хоч трохи розумнішим. Чому я так кажу? Адже ви хочете союзу і радянської влади.

А про союз сьогодні мріють тільки божевільні. Нормальні люди союз прокляли і до нього не хочуть повертатися. Що ви на це скажете, тов. Василенко?

Ви „прекрасно“ знаєте історію СРСР. Щоб у цьому кожен переконався, я процитую кілька рядків з вашої статті: „Незаслужено назвали вулицю „Героїв УПА“ в центрі міста Трускавця. Питається, які ж це герої, коли вони на стороні гітлерівців боролися проти визволителів України. Адже ніде не засвідчено, що ці герої УПА звільнили від німецьких окупантів якесь місто чи село. Нема!“.

Я з вами повністю погоджуюсь. В історії СРСР і навіть в історії УРСР цього не засвідчено. Але ви чомусь не вчили історії України. Якби ви хоч трохи знали історію України, то такої брехливої нісенітниці не писали б. Треба бути зовсім неуком, щоб таке писати.

Прочитавши ці рядки з вашої статті, можна повністю переконатися, що ви навіть те заперечуєте, що самі бачили в 40-х та 50-х роках. Ви „переконливо“ стверджуєте про відсутність боїв УПА з фашистами. А таких боїв було не десятки, а сотні. Я сам вам наведу кілька конкретних прикладів, які й сьогодні можна перевірити. Ще й нині живуть і свідки, і самі учасники цих боїв. Є навіть десятки пам’ятників героям УПА, які загинули в боях з фашистами. Назву лише окремі бої вояків УПА з німцями, бо щоб описати всі бої, потрібно багато книг.

Ось ці приклади. 7 лютого 1943 р. сотня Івана Перегійняка здобула на деякий час місто Володимирець, ліквідувавши в цьому місті всю жандармерію. 5 жовтня 1943 р. курінь напав на місто Козин на Рівненщині. Знищено гарнізон, спалено тюрму, звільнено близько сотні в’язнів, захоплено зброю, продовольство, медикаменти. 8 жовтня 1943 р. відбувся ще один бій біля міста Володимирець на Волині. Фашисти втратили кілька десятків убитими, захоплено велику кількість зброї і навіть один непошкоджений танк. 20 березня 1943 р. відділ УПА розбив табір полонених у Луцьку і звільнив 40 полонених. 2–4 квітня 1943 р. повстанці володіли містом Горохів на Волині. Взято банк, пошту, розбито тюрму і випущено політичних в’язнів. З 3 на 4 квітня 1943 р. відділ УПА розбив карний табір на Горохівщині. Всіх в’язнів звільнено. А ця подія вас зовсім розчарує, тов. Василенко. 15 грудня 1943 р. загін УПА „Помста Полісся“ біля села Кортиліси ліквідував одного з соратників Гітлера генерала Віктора Люце зі штабом. 21 серпня 1943 р. відділ УПА, що складався з грузинів, узбеків і росіян, знищив над рікою Іквою Манилівського району на Рівненщині загін німців. Німці втратили 60 душ убитими. У цей же час азербайджанський відділ розгромив німців у Ґощанському районі на Волині. А про бій 43 Героїв УПА в Загорові на Волині з півтора тисячами німців, які мали гармати, міномети і літаки, написано книжку Мелентієм Семенюком „Лицарі Загорова“. Дві доби тривав нерівний бій. 31 повстанець загинув. 11 повстанців врятувалися. І тепер в Загорові споруджено пам’ятник Героям УПА.

Ви хоч чули колись про Холодний Яр? Це на Черкащині. Тут у 20-ті роки повстанці вели героїчну боротьбу проти московських червоних банд. Тут і виникла Холодноярська республіка. А через 20 років на Волині утворилася Колківська республіка.

У травні 1943 р. УПА під стягом Степана Бандери вибила німців з лісистих районів Волині і оволоділа територією у 2000 кв. км. А Колки, на той час районове місто, стало столицею повстанської Колківської республіки в тилу фашистів. Та ви цього не знали, не знаєте і не хочете знати. Ви й далі будете нахабно стверджувати, що полки УПА наступали разом з фашистами проти „визволителів“. Усе було навпаки. Це червоні партизани разом з фашистами виступали проти УПА. Вони разом з гітлерівцями намагалися знищити й Колківську республіку. Це підтверджується незаперечними фактами. Так, у листопаді 1943 р. фашисти кров’ю залили Колки. Було спалено 380 осель. Не пощадили Колки і червоні визволителі. Вони в лютому 1944 р. увірвались до цього міста. Від куль енкаведистських катів упав цвіт колківської молоді. А кого не розстріляли, того повезли до Норильська, Магадана, Воркути, Колими…

Україну нищили і коричневі, і червоні фашисти. Так що червоні фашисти не визволили, а поневолили Україну. Будь вони прокляті, ці визволителі. Тому українські месники й покарали червоного злочинця генерала Ватутіна та ката Волині фашистського генерала Віктора Люце. Це два генерали, які нищили українців. А василенки, полінчуки, далекі хочуть знову назвати вулицю ім’ям червоного фашиста Ватутіна.

І ще одне, тов. Василенко. Не грайте роль вар’ята. Ви такий самий Василенко, як я Михайленко. І не крийтеся. Приходьте в Трускавець. Мирно поговоримо. Я вам наведу ще цілу сотню прикладів жорстоких боїв героїв УПА з фашистами. Назву ще інші села і міста, які були звільнені повстанцями. То коли зустрінемось? Ще вам подарую історію України, щоб ви її вивчили і ніколи не баламутили комуністичною брехнею людей.





НЕСКОРЕНИЙ МУЧЕНИК



Іван Пирожак народився в селі Мокротин, що на Жовківщині. З дитинства захоплювався книгами про героїчне минуле України. Герої А. Чайковського, Б. Лепкого, Ю. Горліса-Горського гартували душу юнака.

У 1941 році Іван мав можливість на власні очі у Львові побачити чорні справи московських „визволителів“ – сотні замордованих невинних людей. Це дуже вразило дитячу душу.

Закінчилася війна. І. Пирожак після навчання у школі став студентом Львівського політехнічного інституту, прилучився до агітаційної антибільшовицької пропаганди. Це йому марно не минуло. 1949 року, коли було вбито Я. Галана, розпочалися масові арешти серед студентства. Потрапив до рук КДБ й Іван Пирожак.

Після катувань у тюрмі Львова його привезли в один із таборів Пермської області. Вже у перші дні перебування в таборі Іван говорить своїм хлопцям: „Дорогі друзі! Боротися за Україну можна всюди. Ми повинні боротися за неї і за колючим дротом“. Це не були тільки слова. Найнадійніші хлопці згуртувались. У таборі створено організацію ПАСУН – Повстанську Армію Серця Українського Народу. Згуртували всіх хлопців із Західної України. Не залишили поза увагою й хлопців зі Східної України, литовців, латвійців, грузинів, свідомих росіян.

Жорстокою була боротьба в цьому таборі зі злодіями в законі. Вони забирали не тільки пакунки, а й останню пайку хліба. В цьому було зацікавлене й табірне начальство. Не могли миритися з таким станом засуджені українці. Юнаки готувалися до серйозного опору. І в 1952 році настав час випробувати свої сили. Одного дня хлопець приніс посилку, і відразу в барак зайшли злодії, щоб забрати її. Хтось закричав: „Бий грабіжників!“ На цей заклик засуджені кинулись на непрошених гостей з кийками. Чотирьох грабіжників було вбито за одну хвилину, а їхні трупи викинуто з бараку. По цілому таборі промайнуло: „Наших б’ють!“ І сотні злодіїв кинулись у наступ. В бараці до цього приготувались. У дверях зробили барикади. Грабіжники наступали, як татари. Та тільки хтось із них показав голову, як отримував удар кийком. Наступаючі пробували пролізти через вузенькі вікна, але й тут їх вітали кийками та піками. Солдати перегородили доступ до бараку чергами з кулеметів, а хлопці билися на життя чи смерть. І грабіжники відступили, залишивши біля бараку десятки вбитих та поранених. Це була велика перемога політв’язнів. Через кілька днів всіх злодіїв етапували в інший табір. Радості не було меж.

У таборі хлопці вивчали історію України, українську літературу, географію. У радянській школі цього ніколи не вчили. Мали активний зв’язок із в’язнями сусідніх таборів.

У 1956 році почалося звільнення в’язнів. Стали вільними найактивніші члени організації: Козак Антон, Гасай Василь, Тотарнюк Григорій, Гладиш Івась, Шарун Юліан, Волуйко Богдан з Львівщини, Гогільчин Василь з Івано-Франківщини, Задерей Антон з Волині. Не всі прізвища запам’ятав. Вийшов на волю і Пирожак Іван.

Він влаштувався на роботу у Львові. Жив трохи в місті, трохи в рідному селі Мокротин. Організація ПАСУН продовжувала діяти. Так було до 1962 року. Влітку того ж року хату в Мокротині обступили кадебісти. Пирожака арештували вдруге. Слідство, суд. Тепер Іванові знайшли місце у Воркуті. Відбув там 18 років. Після звільнення Іван приїхав у рідний Мокротин. Та не дозволили кадебісти йому там жити. Змушений був оселитися в м. Орджонікідзе на Дніпропетровщині. Тут і одружився.

У 1991 році Іван звертається до В’ячеслава Чорновола, щоб той допоміг йому повернутися на Львівщину. Чорновіл відповів Іванові: „Дорогий Іване! Такі люди дуже потрібні на Дніпропетровщині. Ти там більше зробиш для України, як на Львівщині“. Іван послухав Чорновола і повернувся в Орджонікідзе.

У зрусифікованому середовищі І. Пирожак активно бореться за права української мови, за утвердження державності.

Не раз йому погрожували розправою, всіляко перешкоджали, але незламна воля борця допомагала вистояти. Зерна національної духовності, засіяні ним, знайшли гарний ґрунт у середовищі свідомої генерації української молоді.

У 2000 році він помер. Спи спокійно, пане Іване, у своїй незалежній українській землі!



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.