Всі публікації щодо:
Верховський Валерій

Зосталі живі

Фантастичне оповідання

(альтернативна історія)


Тиша запанувала на світі – вже назавжди. Ані співу птахів, ані роботи моторів, ані людського гомону. Людей лишилося так мало після останньої війни, птахів, здавалося, зовсім не лишилося; машини стояли нерухомі – вони не були потрібні нікому.

Остання війна виявилася справді останньою, але чи закінчилася вона, не знав ніхто. Що лишилося від цивілізації? Уламки, збирати які докупи ніхто не збирався, та які не мали самостійного значення по окремості.

Він сидів у себе вдома, дивився у вікно.

Один з тих, кому вдалося вижити. Один з тих, кому пощастило доповзти до часів, коли живі позаздрили мертвим. Останній з мешканців свого будинку, а можливо, що й усього кварталу.

“Мене звуть Федір Олександрович Липовецький,” – написав він у зошиті та замислився. Потім спитав:

– Навіщо це мені, Корнелію? Я в житті ніколи не вів щоденників… І про що писати тепер?

Єдиний його співрозмовник мовчав, як і завжди.

– Ти як гадаєш, чи цей щоденник хто-небудь читатиме?

Тиша замість відповіді. Світ на тишу приречений, а Липовецький був приреченим на світ… Ось і відповідь, чому він почав щоденника – щоб не з'їхати з глузду через цю тишу. Крім Корнелія, поруч не було жодної живої душі, але Корнелій був німий.

“Сьогодні одинадцяте липня тисяча дев'ятсот шістдесят четвертого року. Зима вже скінчилася, сніг зник майже повністю…”

Щось відволікало увагу Липовецького. Там за вікном, у синьому безмежжі… Ледве чутний звук, звукоспогад з далекого минулого, з доби, що скінчилася торік, доби давно забутою. “Могло й почутися,” – вирішив Липовецький.

Могло-й-почутися, могло-й-почутися, могло-й-почутися…

“Слухові галюцинації,” – намагався переконати себе сам, та марно.

Слухові-галюцинації, слухові-галюцинації, слухо… Ні.

Це справді рокотів гвинт гелікоптера. Звук різав гумову тишу, наближався. Ставав усе гучнішим. Металева бабка летіла над містом, когось розшукуючи.

Самообман випарувався, на його місці виник страх. Липовецький знав, що саме страх і є найсильнішим з почуттів, і не міг нічого протиставити йому. До того ж лихе передчуття підказало, що це шукають його.

На мінімальній висоті літальний апарат пройшов над самим дахом п'ятиповерхів і полетів далі. “Все!” – сказав собі Липовецький і повернувся до свого щоденника:

“Колись рослини не були мутантами, а хмари не були радіаційними, колись усе було по-іншому. Багато людей загинуло, а я вижив, бо знав про радіацію більше, ніж вони. Я прагнув допомогти їм, але марно, вони не сприймали моїх порад…”

Ні, не все. Гелікоптер повертався.


Офіцер у чорній формі з капітанськими погонами, з ним п'ятеро автоматників у такій же чорній формі. Як і було йому наказано, капітан поводився ввічливо, виявляючи, згідно того ж наказу, непохитну наполегливість.

– Товаришу Липовецький, повторюю: вам треба терміново прибути в розташування Центрального Штабу. Беріть лише найнеобхідніші речі, обов'язково – усі записи, що потрібні для вашої праці. Ви маєте одну годину, збирайтеся, ми почекаємо.

Офіцер наказав солдатам вийти на сходи, а сам розташувався у кріслі-качалці – без дозволу господаря. Ще й пересунув крісло так, щоб зручніше було спостерігати за діями Липовецького, адже такі люди, як він. Попереджували капітана, часом вистрибують у вікна.

– Як це?.. Куди?.. – перепитував Липовецький.

– Там побачите, – усміхався капітан.

– Я не збираюся їхати з вами!

– Летіти, професоре, а не їхати.

Ввічливо, однак наполегливо.

– Ані летіти, ані їхати… І розмовляти з вами також… Я від-мов-ля-юся!

– Доведеться, професоре… Мова йде не про вашу згоду чи незгоду. Вам НАКАЗАНО, розумієте? А я лише “таксист2, котрому наказано підвезти вас у потрібному напрямку. Зрозумійте мене правильно, професоре, силу я застосувати не хотів би, однак.. Збирайтеся. П'ятдесят вісім хвилин лишається, час іде, не гайте його марно.

Все, подумалося Липовецькому, все, це кінець того маленького світу, всередині котрого він і сподівався дожити скільки там йому лишалося – тут у цій холодній квартирі, в товаристві Корнелія… Війна доповзла навіть сюди; сховатися від неї так і не вдалося. Один з тих, хто віддавав накази, хто натискав на спускові гачки та кнопки пуску ядерних ракет, заховавшись у бункерах – один з них зараз приперся й сюди, по його душу.

Липовецький легко зрозумів, що виходу немає взагалі. Навіть смерті йому не дозволять тепер; його не вб'ють, а просто зв'яжуть і віднесуть до гелікоптера. Все, як завжди: вони наказують, а Липовецький підкорюється.

– Я… – почав він. Слова не лізли з горла. – Я…

– Так?..

– Я візьму з собою цього птаха, – і вказав у куток, де стояла клітка з Корнелієм. – Без нього я нікуди не полечу!

Офіцер не сперечався.

Липовецький впорався з речами за кілька хвилин. Коли вони вийшли, валізу, за наказом офіцера, узяв один з солдатів; клітку ж з Корнелієм Липовецький поніс сам.


Цього шпака він знайшов якось просто на вулиці. Шпак не міг втекти – він був мутантом і не мав крил від народження. Птах, безумовно, загинув би, та Липовецький узяв його до себе, годував і розмовляв з ним, сподіваючись, що шпак коли-небудь заговорить. Та Корнелій, вочевидь, мав ще й ушкоджений голосовий апарат.

Шпаки, як і папуги, взагалі дуже добре імітують голоси людей і тварин, повторюючи почуте, однак німий та безкрилий Корнелій не вмів навіть “по-шпачиному”. Та все ж він уважно слухав усе, що говорив йому Липовецький. І професор вірив, що шпак розуміє все.


Мі-4 злетів у небо. Подумавши про те, що нарешті Корнелій зміг літати, Липовецький ледь помітно усміхнувся.

Професор був готовий до найгіршого. Однак ніколи не міг би уявити, що чекало на нього в найближчому майбутньому. Ніколи.


Те, що звалося “штабом”, як виявилося, розташовувався зовсім поруч у десяти хвилинах повільного польоту. Серед віковічної тайги вони побачили згори лише невеликий майданчик – замаскований вхід до підземного бункера.

У підземеллі своїм прихованим життям жило ціле місто. Тут капітан передовірив Липовецького іншим людям у формі – такій самій чорній формі морської піхоти, в чорних беретах, хіба шеврони були нашиті невідомого досі зразка.

Вниз на ліфті, потім вперед і вперед довжелезними тьмяно освітленими коридорами крізь незлічену кількість металевих важких дверей, а після них знову вниз – не виключено, що безпосередньо до пекла.

Супутники мовчали. Вбити його тепер не вб'ють – не було сенсу тягти так далеко; та ї кулі нині на вагу золота, а старий професор і сам би сконав незабаром… Навіщо він знадобився цим чорним воякам? Зайвий клопіт посеред пекла.

В епіцентрі мережива коридорів розташувався кабінет “мінотавра”, куди Липовецького й привели, віддали валізку та полишили на поталу чудовиська. “Мінотавр” виглядав не вельми: маленький чоловік з погонами полковника на такому самому чорному мундирі. Липовецькому запропонували сісти, запропонували навіть чаю. Навіть попросили:

– Вибачте, якщо наші люди поводилися з вами дещо… неналежно. Ви мусите зрозуміти нас – обставини військового часу. Отже, я представляю Центральний Штаб Уряду Морської Піхоти Євразії. Чули про нас? Ні? Тим краще, бо ми не афішуємо свою діяльність без потреби. А я вам зараз і розповім про все. Ви відсьогодні працюєте на наш Уряд. Звісно, якщо погодитеся. Пийте чай, професоре.

Отже, морська піхота. Певно, вирішив Липовецький, американська ракета відхилилася від курсу та не влучила у “розташування” бригади морських піхотинців. Останні замість безглуздого штурму чужих берегів захопили владу у власній країні.

– Пригощайтеся, – мовив полковник, – і слухайте, що я казатиму.

Справжній чай. З цукром і лимоном. Де вони його знайшли?.. Вони все знайдуть!

– Моє прізвище Ступін. Я керую справою, в якій головну роль, крім вас, грати нікому… Але почну спочатку: це старий світ, – на столі перед полковником Ступіним лежала карта Європи та Азії, – світ, який помирає… Туди йому й дорога! Суцільні руїни, радіація, епідемії, банди мародерів; та вам це відомо без мене. До влади прийшли ми – морська піхота. Ми можемо підтримувати існування на контрольованій нами території, але врятувати цивілізацію нам не вдасться. Що ж нам робити?

Липовецький промовчав. Дивлячись на полковника Ступіна, професор остаточно переконався, що після ядерної атаки вцілив лише речовий склад морської піхоти, з тюками цієї чорної уніформи, та не сама морська піхота.

– Єдине, що ми спроможні зробити – розпочати нову цивілізацію! Зберемо все, що вціліло, та покладемо це у підмурівок нового світу. Що ви на це скажете, товаришу Липовецький?

Липовецький нічого не сказав, хоча слухав уважно. Корнелій також слухав промову полковника Ступіна.

– Знаєте, що є найгіршим у нинішній ситуації? – Зовсім не руїни. Подивиться, ось ці графіки. Ви генетик і вам це скаже більше, ніж будь-що.

– Я не генетик, – заперечив Липовецький.

– Хіба? Але ж вас репресували колись за вейсманізм і морганізм, чи не так?

– Я сидів лише через власну дурість, і все.

– М-м… Не будемо про це. Нас цікавить майбутнє, а не минуле. Урядом розроблений секретний план, про який я зараз розповім. Відсьогодні ви увійдете до кола посвячених в цю таємницю. Ось тут!

Палець полковника вказував туди, де жовті й червоні плями на карті зображували гірські масиви Паміру, Тянь-Шаню та Гіндукушу.

– Ось тут є гірська долина, ізольована від усього світу, – райський куточок, скажу я вам! Ніби третьої світової ніколи не було. Є річка, що бере початок з тисячолітнього льодовика. Туди дістатися можна лише вузькою стежкою, що йде понад прірвою, або повітряним шляхом. По завершенні підготовчої стадії плану стежку зруйнують, а всі згадки про цю долину знищать. Мешканці долини опиняться у повній ізольованості від цього агонізуючого світу. Це буде кілька тисяч дітей, котрих зараз відбирають для цього, а також кілька сотень вихователів і кілька десятків керівників… Я та, сподіваюся, ви будемо в числі керівників. Звідти, з тієї долини походитиме нове людство. Діти зростатимуть під наглядом вихователів, не обтяжені помилками минулого, беручи з досвіду попередньої цивілізації лише краще, те, що сприятиме просуванню вперед, до прогресу, до майбутнього. Що ви на це скажете?

Липовецький не сказав на це нічого, а полковник Ступін вів далі:

– Про все одразу не розкажеш… Різні відділи працюють кожен на своїм секторі: хтось підбирає дітей, хтось інструктує вихователів, хтось будує там місто, а я відповідаю за “ФП”.

– “ФП”?! – ці дві літери справили враження на професора сильніше, ніж колись атомна війна. – Звідки ви знаєте про “ФП”? стільки років минуло… Я сам забув, майже забув…

– Ми знаємо. Нам потрібен ваш “ФП”.

– Цікаво…

– Нам відомо, що ви, товаришу Липовецький, наприкінці сорокових отримали гарні результати, випробовуючи свій препарат на рослинах. Тоді, на жаль, вам завадили продовжити ці дослідження. І ви згодом не поверталися до ідеї “ФП”.

– Все правильно, але… Я й не думав, що “ФП” буде потрібним.

– Часи змінилися. Товаришу Липовецький! Запізно, але змінилися, влада змінилася. “ФП” потрібен нам. Ми зробимо все, щоб його отримати. І, зрештою, нам дуже пощастило, що ви лишилися живий, що ви тут, у Сибіру, буквально за два кроки від Штабу. Нам дуже пощастило. Без вас у нас не вийде нічого, товаришу Липовецький.

– Он як!

– Так, саме так.


Згодом Липовецький сидів у кімнаті бункеру, в якій йому належало “обміркувати пропозицію”, та згадував минуле.

“Чи відомо вам, що означає “ФП”?” – записав він у щоденник.

– Корнелію, ти знаєш про “ФП”?

Ще студентом біофаку Липовецький мріяв про диво-препарат, назва якого виникла багато років потому. Ідея ф була простою, щиро кажучи, він вичитав її в одному з оповідань Уелса: життя є сукупністю хімічних процесів, а якщо знайти каталізатор – ці процеси прискоряться… Тоді, скажімо, пшениця ростиме прискорено та встигне дати урожай навіть протягом короткого північного літа в тундрі. Що говорити про тепліші краї! В Украйні можна буде збирати по десять врожаїв за рік!

Але здійсненню мрії завжди щось заважало. По війні, у сорок дев'ятому році йому, здавалося, вдалося впритул підійти до “ФП”; був навіть отриманий сам препарат “ФП-15” (фізіологічний прискорювач, п'ятнадцятикратний), та раптом…

Він не був ані вейсманістом, ані морганістом; генетика не дуже цікавила його, адже він готував революцію в рослинництві, нащо було відволікатися! Просто кількох його друзів звинуватили “в ухилах”, а він, Липовецький, виступив на партійних зборах на їхній захист; як виявилось – один-єдиний. Результатом стало вигнання з партії та п'ять років Гулагу (насправді – десять, але, на щастя, в п'ятдесят четвертому його несподівано звільнили).

Кілька років після цього Липовецький провів на Семипалатинському ядерному полігоні, вивчав вплив радіації на різні рослини; там їх була ціла команда дослідників, більшість спеціалізувалася на тваринах і людях. На полігоні Липовецький отримав неоціненний досвід; згодом це ї врятувало йому життя після війни, вже третьої.

Але спочатку було ще кілька спокійних літ. До України Липовецький вже не повернувся. В Сибіру він викладав в університеті, життя начебто налагодилося; про “ФП” він уже не згадував. Так би жити й жити…

Одного дня все впало та розбилося. Чергове загострення між Москвою та Вашингтоном раптом переросло в обмін ядерними ударами. Все сталося в один день…

Ні не все: це “запрошення”, Уряд морських піхотинців, бункер, місто майбутнього, “ФП” нарешті…

– Що мені робити, Корнелію?

Корнелій мовчав.

Вибору, власне, ніякого не було. Професор Липовецький добре знав “добровільно-примусові” методи цих “гуманно-жорстоких” людей. Відсьогодні його посвячено в таємницю; завтра він мусить дати відповідь; що буває з людьми, котрі забагато знають, однак відмовляються працювати в одній команді з ними – Липовецький міг уявити собі досить чітко: його просто вб'ють і все.

І Корнелій не міг нічого порадити…

А потім Липовецький відчув, ніби мрії минулого воскресають: “ФП”, безмежні лани пшениці, найсвітліше майбуття… З полегшенням він ухопився за цю думку, а переконати себе, що все віднині буде по-іншому, було вже неважко.


Вранці він повідомив полковнику Ступіну, що згоден.

– Я не сумнівався, товаришу Липовецький, що ви скажете саме так, – Ступін міцно потиснув руку професору.

“Ще б пак!” – подумки відповів Липовецький, але лише подумки. На запитання, що потрібно для лабораторії та скільки людей необхідно дял роботи, Липовецький відповів, що буде достатньо однієї лаборантки, краще двох, а список обладнання…

– Список цей складете в літаку. Вилітайте негайно, я приєднаюся до вас незабаром. Все необхідне вам доставлять.


Кілька годин тривав переліт. Спочатку над сибірською тайгою, далі над степами та пустелями, а гори з висоти польоту літака Липовецькому побачити не вдалося – він заснув. Його розбудили перед посадкою; коли літак приземлився, на Липовецького вже чекав гелікоптер, що мав відвезти його до засекреченої долини в горах.

Була вже пізня година, сутеніло, коли він вперше побачив це Місто…

Заради цього міста варто було летіти три тисячі кілометрів.


Тут також була тиша, та тиша відмінна від тієї, що лишилася в зовнішньому світі – спокійне мовчання коронованих сніжною сивиною гір-патріархів. Зайві звуки тут замерзли; ця тиша, на думку Липовецького не могла ховати в собі нічого лихого. Він нею насолоджувався, такою піднебесно-піднесеною, чистою, прозорою, мов роса.

Лабораторію розташували не в самому місті, а в трохи вищому містечку, звідки все будівництво було видно, як на долоні.

Полковник дотримав слова – сюди привезли все необхідне, включно з двома лаборантками: одну звали Галя, другу Валя. Власне, Липовецький міг би обійтися без них, та він терпіти не міг мити лабораторний посуд; зрештою, хотілося й поговорити з кимсь під час роботи. Роботи було небагато. Праця не втомлювала Липовецького, навпаки – він почувався щасливим. Він почав життя спочатку, наче повернувся в часі назад у сорок восьмий і пішов іншим шляхом.

Знаючи формулу, “ФП” міг би приготувати кожний школяр, член гуртка юних біохіміків. Але формула ця була в голові Липовецького, а більше ніде. “ФП” був потрібен Уряду, а отже – Липовецький на своєму місці був незамінним для них. Мало того, що формули, крім нього, не знав ніхто зі смертних, ця формула потребувала вдосконалення. Так, ще тоді, в сорок восьмому році, Липовецький отримав “ФП” і навіть випробував його на рослинах, але практичної користі препарат не міг приносити – якщо з пшениці, вирощеної за допомогою “ФП”, спекти хліб, той хліб буде отруйним. Потрібно було ще працювати й працювати, шукати безпечніші замінники для деяких компонентів. Одна галузь, щоправда, могла б уже сьогодні використовувати “ФП” – селекція рослин. Справді, прискорення вегетації тут могло б дати гарні наслідки. Якби… Якби…

Полковник Ступін навідався, щоб поцікавиться, як ідуть справи. Маючи досвід спілкування з начальством, Липовецький говорив полковникові лише те, що той хотів чути.

– Найближчими днями буде проведено перший дослід застосування “ФП” на рослині, – задоволено підсумував професор. І це було щирою правдою.

Полковник теж виглядав задоволеним:

– Добре. Взагалі тут усе – ваша сфера, я у вашій науці не розумію нічого. Але я розумію, що “ФП” нам потрібен якомога раніше, професоре. Працюйте!

Він уже збирався виходити, скинув з плечей білого халата, що був обов'язковим в лабораторії; Липовецький, зрадівши цьому, мовив:

– Ще треба вдосконалити “ФП” так, щоб замінити токсичні складові, тоді…

– Так, так, працюйте…

– Потрібен ще деякий час…

– А ось із цим… Часу ми не маємо, – полковник зупинився в дверях. – Обладнання, персонал – все, що завгодно, але час… Скільки часу ви потребуєте?

– Ну, не знаю… Рік… А може встигну за місяць… Тут така справа, що…

– Немає року. Місяць – максимум. Спочатку випробуйте на рослинах ваш “ФП”, потім на тваринах і, нарешті, на людині…

– Як це?.. – здивувався Липовецький. – Навіщо?

– Так, саме на людині. А навіщо ж нам був потрібен “ФП”, по-вашому?

Полковник підійшов до вікна.

– Федоре Олександровичу, подивіться на це місто. Чи дивитеся ви хоч інколи у вікно, чи бачите, що відбувається там, внизу? Розумію, ви з головою в роботі, але… Ось це – ваша лабораторія, а там, у місті теж буде лабораторія. Все це місто – одна велика лабораторія!

Невдовзі місто буде заселене людьми. Це будуть діти, вони почнуть з нуля, всю цивілізацію почнуть спочатку. Тут, а згодом на всій планеті. Так, позбавлення тягаря помилок минулого, вони підуть швидше. Але все одно, скільки ще століть мине, поки ми отримаємо досконалих людей, довершену цивілізацію?..

Навіщо, ви питаєте? Заради прогресу, товаришу Липовецький! Адже прогрес вимірюється не роками, а поколіннями. На зміну одним людям приходять інші, досконаліші – і так далі. Людство без того згаяло багато століть, ми нарешті отримали шанс розірвати це замкнене коло та прискорити прогрес!

– Але “ФП” не призначався для людей!

– Ну то й що? Заради того, щоб здійснити мрію про ідеальне суспільство – хіба це не виправдовує засоби? Люди там, внизу вживатимуть “ФП” – вони звісно, не розумітимуть, що це таке, - а ми вже за свого життя побачимо, можна сказати, майбутнє. Ви теж побачите, професоре, ви теж…

Весь день після того, як полковник Ступін пішов, Липовецький не міг працювати; лише ходив, міряючи кроками порожній простір лабораторії, та думав.

Місто внизу, місто-лабораторія…

Місто для дослідів на людях. Прогрес на підмурівку з черепів і кісток. Мета виправдовує засоби, мета виправдовує все…

Як і завжди, хіба що йому, Липовецькому дозволено бути в колі вибраних, бути не піддослідним, а експериментатором. Все заради прогресу, все заради майбутнього.

Вони додумалися до прискореної селекції людей!…


Наступного ранку Липовецький вирішив провести перше випробування “ФП”. Препарат він приготував сам, а лаборантки стояли поруч і в їхніх очах виглядав він якщо не чаклуном, то, принаймні, факіром.

“ФП” в розчині мав колір морської хвилі – aqua marino. Нічого складного, все дуже просто. Липовецький налив розчин у скляну колбу та мовив:

– Ходимо, дівчата!

Сам пішов попереду, а Валя та Галя ступали за ним, наче фрейліни за монархом.

Рослиною для досліду обрали троянду, що росла тут, на підвіконні. Липовецький вилив на квітку усе, що було в колбі. Одна з лаборанток з секундоміром мала фіксувати час, а друга – записувати все у лабораторний журнал.

Цвітіння почалося. Рослина всотувала “ФП” і “оживала” по мірі того, як прискорювач проникав у капіляри: наче спляча красуня, що несподівано прокинулася та почала тремтіти, випускаючи ніжно-рожеві пелюстки, щоб принести світові красу.

Щось подібне Валя та Галя раніше могли побачити хіба що у навчальному фільмі, знятому цейтрафером1. Це було схоже на диво.

Та Липовецький таке вже бачив – у сорок восьмому, коли випробував “ФП” вперше.

– Це дивовижно!

– Федоре Олександровичу, ви!..

– Федоре Олександровичу!..

– Ой!

– Ой! Ми забули…

– Федоре Олександровичу, ми…

– Нічого, - заспокоїв лаборанток Липовецький, - іншим разом запишете, дівчата.

З “ФП” квітка розцвіла за кілька хвилин.

– Сьогодні у нас свято, – оголосив Липовецький, – можете відпочивати. Тільки колби помийте.

Коли лаборантки пішли мити лабораторний посуд, а Липовецький лишився сам на сам зі своїми думками – цвітіння скінчилося, пелюстки почали в'янути, втрачати форму та забарвлення, осипалися, падали на підвіконня, на підлогу. Все. Прискорювач не лише прискорює життя, а й прискорює помирання.

Ці колби, реторти, пробірки… У холодному блиску цього скла – сама смерть…

Одним рухом він скинув усе на підлогу. Лаборантки прибігли налякані дзвоном битого скла.

– Федоре Олександровичу!

– Федоре Олександровичу!

– Що сталося? Ви не поранилися?

– Не хвилюйтеся, ми зараз усе приберемо.

– Ми скажемо, що це ми побили все.

Валя підійшла допомогти професору підвестися, схилилася… Липовецький недоречно уявив, як саме відбуватиметься дослід на людині. Дика думка вихопилася, що для цього використають одну з лаборанток. Ось голка шприца увійде…

Він узяв руку дівчини, повернув до себе боком, де вена.

… увійде в біле тіло, рідина кольору морської хвилі потече, змішається з кров'ю…

– Я сам, – Липовецький підвівся без її допомоги та вийшов з лабораторії.


Усю ніч після цього сидів він і допитував німого шпака, питаючи його про речі, далекі для розуміння навіть людини розумної.

– Що я мушу робити, Корнелію?

Те, що творилося зараз у його душі, Липовецький не міг ще сформулювати до пуття; знаючи, що на папері викладати думки йому завжди легше було, він узявся до щоденника: “Вівтар прогресу, що на нього будуть покладені тисячі життів. Для людей, котрі замислили цей експеримент, інші люди є лише матеріалом, а самих себе вони вважають мало не богами! Досконалими настільки, що можуть дозволити собі увійти в майбутнє, яке інші збудують для них…

“Заради майбутнього!” А хто довів, що майбутнє має бути світлішим, ніж сьогодення?”

Заради майбуття… Величезний цвинтар, на якому поховане сьогодення. А майбутнє не настане ніколи.

– Корнелію, це вони вкрали у мене моє життя! Мої роки, молодість… Я вірив їм раніше, мабуть не навчився нічому, якщо повірив вдруге.

І Корнелій усе розумів.

– Бачиш, Корнелію, це снодійне, – пояснив йому Липовецький. – Якщо випити одну таблеточку – заснеш до ранку… А якщо випити багато таблеток, можна заснути навічно. Тобі вистачить і однієї…

Прийнявши свою порцію. Липовецький не побачив, чи наслідує його приклад шпак.


Сонце – сліпучо-яскраве; то колір щастя.

День це чи сон?

Зі своєї кімнатки Липовецький виходить і йде в лабораторію. Там немає нікого. Двері в кімнату лаборанток не зачинені. Липовецький бачить, що дівчата зсунули ліжка, лежать, обійнявшись…

– Федору Олександровичу!

– Що з вами, Федоре Олександровичу, ви такий блідий?..

Він увійшов.

Валя одним рухом граціозно скидає простирадло, що ним укривалися обидві, їхні тіла не скуті ніякою білизною.

Липовецький дивиться у дзеркало:

– Я не блідий, я молодий!

Лаборантки погоджуються:

– Так, ви молодий!

– Молодий і гарний! Лягайте з нами, – пропонує Галя. Валя додає:

– Втрьох спати веселіше!

На Липовецькому пальто та капелюх – такі самі, як у сорок восьмому.

– Ні, дівчата, іншим разом, – подолавши неабияку спокусу, Липовецький розвертається й виходить. Хоч знає, що іншого разу не буде.

– Зрештою це всього лише сон, – каже він ні до кого. Два кроки – він уже на знайомій вулиці рідного Харкова. Вперед, тільки вперед, не затримуючись, не звертаючи ніде. Щоб встигнути.

Поки знову молодий.

Та вже щось чорне, схоже на хмару, насувалося – там на обрії. Більше, ніж хмара, чорніше, ніж ніч.

Втікаючи, Липовецький вибіг за місто. Лани жита – праворуч, пшениці – ліворуч. Ось село.

Хата, названа заморським словом “клуб”. Липовецький забіг до клубу в надії врятуватися, пересидіти.

Лекцію про міжнародне становище колгоспником читає лектор-шпак! Шпак, схожий на Корнелія, зодягненого у френч.

– Мірка пшениці за трудодень, три мірки ячменю за трудодень, – робить висновок з міжнародного становища Корнелій.

Дивуватися, що шпак навчився розмовляти, часу немає. Липовецький біжить далі. Тепер йому страшно по-справжньому, тепер він задихається, втрачає сили.

Жити!

Як завгодно жити, де завгодно, бути ким завгодно; бути рабом, тільки жити, бо навіть раби мають право дихати…

Все, що завгодно – за один подих!

Чорна межа наповзає на світ, зупинити її неможливо…

Несподівано з'являється порятунок – просто з неба. Шпак – знову Корнелій – опустився до нього. Той, що був у клубі, розмовляв, але не літав; цей літає, але німий. Це здається Липовецькому логічним.

Цей шпак завбільшки з коня. Він підставляє людині крило; вилізши на спину шпакові, Липовецький вважає себе врятованим.

А птах злітає, круто бере вгору, та замість рятувати господаря повертає назад у бік чорного безмежжя.

“А життя я просто проґавив…” – встигає подумати Липовецький. І все.

1 - „Цейтрафер“ - уповільнена зйомка.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.