Всі публікації щодо:
Верховський Валерій
Я, Кіборг
фантастичне оповідання
Виявилося, що це справа нелегка. Спочатку я написав:
„Потрібно розібратися з проблемами. Допоможу фінансово тому, хто допоможе мені з цими проблемами...”
Але таке оголошення нікуди не годилося.
„Шукаю фахівця зі штучного переривання життя, зі стажем роботи у визначеній галузі, але не...”
Теж дурниця.
„Хотів би познайомитися з фахівцем у питаннях професійної діяльності в аспектах певних питань...”
Зрештою, можна було й відверто написати:
„Потрібні послуги професійного кілера, для вбивства. Проплачу своєчасно”. Ага, і ще підписатися справжнім ім'ям. Додати адресу та ідентифікаційний код. Дуже дотепно.
„Для любителів екстремальних послуг – буду клієнтом...”
Ні, краще так:
„Обговорю деталі та суму з надавачем екстремальних послуг. Платоспроможний.”
І в такому вигляді повісив оголошення в Інтернеті.
Відповідь не забарилася:
„Охоче побалакаю з Платоспроможним, завтра о 9.00 у барі „Чорна дірка”. Валькірія.”
До дев'ятої лишалося хвилин п'ятнадцять, коли я увійшов до названого закладу й замовив собі ягідне суфле. Я не їм морозива о такій ранній порі.
Мій кілер трохи запізнився. Деякі з кілерів запізнюються, дивуватися нічому. Особливо, якщо кілер носить спідницю та ботфорти на високих підборах. Коли вона з'явилася в барі, я одразу здогадався, що переді мною Валькірія.
— Це ви – „Платоспроможний”? – спитала вона, дивлячись мені в очі.
— Як ви дізналися?..
— Це елементарно! Подивися навколо, любчику, у цьому барі тільки ми вдвох.
І справді, зрозумів я, хто б приперся сюди вранці. Вона мала рацію.
— Валькіріє... – почав я.
— Можеш називати мене просто Валя, - всміхнулася дівчина. Її тонкі жваві губки червоніли так, ніби вона щойно напилася чиєїсь крові. Валя була брюнеткою з коротко підстриженим і прилизаним волоссям, блідим обличчям і небесним поглядом. Вона замовила „Криваву Мері”; я ж боявся подумати, якого дідька вона питиме ввечері.
—Розумієте, Валькіріє... Валю... Я потурбував вас... Щоб ви поговорили, щоб ми поговорили, розумієте...
— Коротше, кого тре' замочити?
Я зніяковів від її прямолінійності остаточно.
— Не соромся, все нормально, - поспішила заспокоїти мене Валя. – Ти, мабуть, вперше замовляєш? Ну, вперше люди завжди хвилюються.
— Так, вперше... І востаннє...
— Це ти зараз так гадаєш, - вона відволіклася на один ковток, хоч і великий. – Всі так говорять, а потім приходять ще й ще: убий того, убий цього...
— Ви... Прошу не так голосно, - попросив я, але Валя у відповідь тільки розсміялася.
— Не бійся, в цьому барі тільки про це й розмовляють.
— А... – я очима вказав на бармена.
— Ахмад? Наша людина.
Ахмад. Котрий куняв за шинквасом, і справді мав вигляд людини, що відсиділа парочку довічних ув'язнень.
— Він раніше був польовим командиром „Лісових братів”, десь у горах.
— А...
— Поліцаї?
— Хіба вони не знають про цей бар?
— Знають. Тому то й обходять його десятою дорогою. То кого ти, зайчику, хочеш, щоб я для тебе вбила?
— Мене.
— Не жартуй так!
— Я не жартую. Серйозно. Я заплачу.
— Чути не хочу про гроші! Тобі жити й жити...
— Я все вже вирішив. Не питай мене ні про що, - твердо сказав я.
— Слово клієнта – закон, - зітхнула Валя. – Просто ти такий молоденький... Я зроблю все, що ти хочеш. Тільки... Може побавишся зі мною в тата-маму наостанок?
Раніше я не уявляв собі, як і де мешкають наймані вбивці. Ми прийшли до неї додому. Її житло було схоже на моє, от тільки речі не були розкидані скрізь, як у мене, а акуратно складені, все було чисто прибране, а в вікнах – калачик у горщиках.
— Сідай, розташовуйся, - запросила Валя. – Що питимеш?
— „Пепсі”.
— Ти сам, як пупсик. Невже ти в житті не пив нічого міцнішого?
— Один раз пробував пиво, - зізнався я. – Якесь гірке...
— Слухай, це все через жінку? - спитала вона. – Тебе покинула кохана дівчина?
У них, жінок, усе пояснюється просто, але я був змушений розчарувати її.
— Ні-ні, все зовсім не так.
— Я не буду відмовляти тебе, не сподівайся... І все ж, чому?
— Це довга історія...
— Розкажи...
— Як-небудь потім, добре?
— Значить, все-таки, дівчина?
— У мене нема дівчини...
— Правда?! Тобто я хочу сказати...
— Не треба слів, - попрохав я.
Вона кивнула.
Я простягнув руку та торкнувся її волосся. Воно виявилося досить міцним і жорсткуватим. Валькірія в солодкім очікуванні примружилась. А моя рука сама по собі ковзнула вслід за очима – вниз, у „силіконову долину”... Валя не заперечувала, тільки повіки легенько затремтіли від хвилювання...
Її груди виявилися занадто твердими.
— Там у мене бомби, - повідомила вона. – Дві штуки, по сім кілотонн кожна.
Я не знав, що й сказати.
— Вибач, - сказала вона, відхилившись, - мені треба було попередити... Розумієш, я – кіборг.
— Ти...
— Так, хоча це звучить і банально... Я – кіборг-убивця.
— Я... Я хочу сказати...
— Прошу тебе, не кажи нічого, не треба слів... Все сталося дуже давно, зараз уже нічого не зміниш. Життя схоже на ескалатор.
— Знаю.
— Звідки тобі знати!
— Знаю, - твердо повторив я, - тому що я також кіборг.
Черга дивуватися перейшла до неї.
— Ти теж?!..
Ми розуміли одне одного без зайвих слів. Я розповів, як завербувався на об'єднання „Хімпром”, працювати на Юпітері лише один рік. Однак виявилося, що в контракті не вказано було, який рік мався на увазі; я мусив вантажити метановий сніг протягом юпітеріанського року, після чого відморозив або покалічив собі все, що мав; добре, хоч органи тіла згідно контракту мені ставили за рахунок фірми. Так вони замінили мені все, крім ось цього...
— Справді? Покажи!
Я показав їй те-що-мені-лишили.
Потім вона розповіла свою історію. Та історія багато чим нагадувала мою, тільки під кінець Валя пішла працювати чи то на спецслужбу проти мафії, чи то на мафію проти спецслужби, - вона й сама не збагнула цього; гроші, принаймні, вона брала і з тих, і з тих, а відрізнити перших від других вона могла тільки за посвідченнями, котрі „специки” все одно забували захопити з собою.
— Вони вмонтували мені очі нічного бачення, поставили кевларове волосся та увігнали під нігті висувні сталеві пазурі. Ось, дивись!
Валя продемонструвала мені пазурі, вони висувалися, мов у кішки.
— Врешті решт вони набридли мені – і „специки”, і мафіозники. Я послала їх за адресою та відкрила приватну практику.
— Але як ти наважилася стати...
— Це теж робота, і мені за неї платять. Зрештою, якщо не буду вбивати я, вбивати будуть інші. А ще гірше, коли клієнти почнуть діяти самостійно, по-аматорські... Уявити страшно!
Валя зітхнула, налила собі повну склянку джина, вже не змішуючи з вермутом, та відпила.
— Не проси мене, - сказала вона.
— Про що?
— Я не зможу виконати твоє замовлення...
— Але...
— Ні. Жодного слова, зайчику... Ходи ближче...
Я обійняв її, а вона назвала мене „зайчиком”. Потім вона називала мене ще й „котиком”, а згодом знову „зайчиком”...
Коли ми заснули, я побачив уві сні, ніби за мною женеться кіборгізований гібрид кота й зайця.
— Ти кричав, - повідомила мені Валя. Я прокинувся в холодному поту.
— Виходу немає... – замість відповіді сказав я.
— Вихід є! – заперечила вона.
— Нема! Прав у нас менше, ніж у клонів, ми не вважаємося навіть людьми, на нас розповсюдили закони, написані для роботів: „Кіборг не має права зашкодити людині...”
— Вихід є! У „Чорній дірці” я знаю одного наркоділера. Збирайся, ходімо!
Тепер, увечері, в барі народу було повно. Валя залишила мене біля шинквасу, попередивши:
— Тільки, зайчику, не дивися на повій, обіцяєш?
Одна з них підійшла, тільки-но Валя відійшла. Білявка спитала:
— Мужчина. Скільки врем'я?
Дивитися на годинник потреби я не мав: табло виведено мені на ліве око, достатньо кліпнути.
— Пів на шосту за Грінвічем.
І тут повернулася Валькірія.
— Дівчино, тут зайнято!
Білявка зникла, лишивши мене на розправу:
— Ну, котику, тебе не можна залишати й на хвильку самого!
— Та я... Просто вона...
— Тільки не бреши! Ненавиджу, коли брешуть.
Мені нічого не лишалося, як сховати очі, визнавши вину.
— Краще їж, - Валя підсунула мені шоколадне морозиво. – І дивися, що я тобі, зайчику, принесла.
На її долоні лежали дві пігулки. Показавши, вона сховала їх знову.
— Це „фентезі”. Дві дози для нас.
— „Екстезі”? – не розчув я.
— Ні, - повторила Валя, - „фентезі”. Набагато краще. І набагато дорожче, але мені для мого котика нічого не шкода. Закінчуй і ходімо звідси.
Я доїв морозиво, не питаючи нічого. Потім ми спокійненько вийшли із закладу, завернули за ріг... Місяць світив на повну силу, зірки сяяли, наче після Судного дня.
— Попрощайся з цим світом, зайчику. Сподіваюся, на тому світі нам буде не гірше.
Дві дози лежали на її долоні – десь між лінією життя та лінією кохання; одна пігулочка для мене, друга для неї.
— А ти впевнена?
— А ти? Чи підкажеш інший шлях?
Я взяв свою дозу.
— Запити нічим?
— Доведеться без запивону, зайчику.
— Візьмемося за руки, - запропонував я, бо хто знає, куди нас може закинути... Щоб лишитися разом.
— Разом, тільки разом, котику, а ти як гадав!
Я проковтнув. Пігулка „фентезі” виявилася зовсім не гіркою, скоріше гидкувато-солодкою з присмаком сирості й плісняви. Не виплюнути „фентезі” коштувало мені чималих зусиль. Куди далі?
Нічого не змінилося.
Мабуть, замість „фентезі” нам підсунули якусь фальшивку... Але Валькірія була в моїх обіймах, зірки сяяли, а головне – тут нас ніхто не побачить...
— Іди сюди, котику, - прошепотіла вона, прочитавши мої думки.
Ми так і заснули, а прокинувшись з першим променем не одразу здогадалися, куди потрапили.
— „Фентезі” подіяло! – зраділи ми в унісон.
Праворуч був древній ліс, ліворуч – дорога, а біля дороги – корчма. Над дверима було написано „Мак-Дональд”.
— А тут приймають кредитні картки?
— Нічого, - запевнила моя оптимістка Валя, - поміняємо їх на місцеву валюту!
І для переконливості трохи висунула свої пазурі.
Власник закладу, коли ми увійшли, витріщився на нас, наче ми прилетіли з майбутнього. До Ахмада йому було, прямо скажемо, далекувато, однак благодійність у його виразі обличчя не вельми проглядалася.
— Скажіть, будь ласка, добродію, у вас є шоколадні ковбаски?
— Які? – не зрозумів корчмар.
— Ну, з шоколадом.
— А що таке шоколад?
— І „Кока-Кола”.
— Що таке кокакола?
— Давайте сюди, що там у вас є, - втрутилася Валя, - ми дуже голодні. Вони ще не відкрили Америку, - пояснила вона мені.
— А що таке америка? – не припиняв дивуватися корчмар.
— Харчі тут подавалися фентезійні, прості, невибагливі. Майже, як у хімпромівській їдальні на Юпітері, де я позбувся шлунка. Хлопці жартома називали той заклад харчування: „Привіт, виразко!”
Валя сьорбнула добрячу дозу сільської самогоняки та закусила оселедцями. Бракувало на столі хіба картоплі.
— Усе екологічно чисто, - нахвалювала Валя, - генетика не змінена... А природа навколо! А повітря! О, диви, іде справжній лицар – зовсім, як у Діснейленді!
Я теж побачив лицаря, що верхи наближався до корчми, але мені його поява радості й захоплення не додавала.
Корчмар вибіг зустрічати цього клієнта на вулицю, вклонявся йому до землі, запобігав, пропонуючи все, що мав і не мав. Лицар не приховував презирства:
— Гаразд, зайду в твій смердюшник...
Але його настрій різко змінився, ледве він побачив Валю.
— Я перехотів їсти. Приготуй краще постіль, я краще спочину з цією простолюдинкою.
Мені хотілося його прибити на місці, але Валя зберігала спокій, ніби нічого не чула.
— Наскільки я зрозуміла, - мовила вона, обсмоктуючи риб'ячий хвостик, - тут ідеться про статевий акт.
— Говори-говори, - заохотив її прибулець, - коли ти відкриваєш ротик, це мене збуджує.
— Мушу попередити, - продовжила Валя, - що кандидат у мої партнери мусить відповідати певним критеріям...
— Що-що?
— КРИТЕРІЯМ, вуха промий! Ти, мабуть, ніколи не чув про гендерне порозуміння?
— Ні...
— Нічого, зараз дізнаєшся!
Валькірія в одну мить вистрибнула вперед, її пазурі просвистіли в повітрі. Шолом лицаря полетів у куток разом з головою. Я втратив дар мови. Корчмар, навпаки, одразу збагнувши, що до чого, кинувся до її ніг зі словами:
— О, Валькіріє! Не впізнав тебе, прости! Вірно служитиму тобі!
І в його очах я розпізнав палке бажання просто зараз вирушити до Америки на пошуки „Кока-Коли”. Для повноти картини бракувало лише музики Вагнера до фільму „Апокаліпсис сьогодні”.
— Краще встань, - наказала Валькірія, - та піди справді приготуй чисту постіль... Таргани в тебе є?
— Є, моя повелителько, небагато, правда, але я позичу в сусіда...
— Дурень! Щоб жодного таргана! І не турбувати, поки мене будуть запліднювати!
— Так, моя повелителько!
— Enter!
Корчмар побіг виконувати наказ.
— Валькіріє... – прошепотів я.
— Валя, - поправила вона, - скільки разів казати тобі!
Так почалося наше веселе життя у світі фентезі. Нашими сусідами тут були дракони, нашими друзями ельфи та феї, нашими ворогами – підступне лицарство. Тут я забув про багато речей, які чи то дратували мене, чи то, навпаки, подобалися мені там, у минулому житті. Якось я спитав:
— Валю, а як тебе звуть насправді?
— Валькірія, - відповіла вона та, позіхнувши, перевернулася на інший бік і заснула.