Всі публікації щодо:
Верховський Валерій

Я, Кіборг

фантастичне оповідання

Виявилося, що це справа нелегка. Спочатку я написав:

„Потрібно розібратися з проблемами. Допоможу фінансово тому, хто допоможе мені з цими проблемами...”

Але таке оголошення нікуди не годилося.

„Шукаю фахівця зі штучного переривання життя, зі стажем роботи у визначеній галузі, але не...”

Теж дурниця.

„Хотів би познайомитися з фахівцем у питаннях професійної діяльності в аспектах певних питань...”

Зрештою, можна було й відверто написати:

„Потрібні послуги професійного кілера, для вбивства. Проплачу своєчасно”. Ага, і ще підписатися справжнім ім'ям. Додати адресу та ідентифікаційний код. Дуже дотепно.

„Для любителів екстремальних послуг – буду клієнтом...”

Ні, краще так:

„Обговорю деталі та суму з надавачем екстремальних послуг. Платоспроможний.”

І в такому вигляді повісив оголошення в Інтернеті.

Відповідь не забарилася:

„Охоче побалакаю з Платоспроможним, завтра о 9.00 у барі „Чорна дірка”. Валькірія.”

До дев'ятої лишалося хвилин п'ятнадцять, коли я увійшов до названого закладу й замовив собі ягідне суфле. Я не їм морозива о такій ранній порі.

Мій кілер трохи запізнився. Деякі з кілерів запізнюються, дивуватися нічому. Особливо, якщо кілер носить спідницю та ботфорти на високих підборах. Коли вона з'явилася в барі, я одразу здогадався, що переді мною Валькірія.

— Це ви – „Платоспроможний”? – спитала вона, дивлячись мені в очі.

— Як ви дізналися?..

— Це елементарно! Подивися навколо, любчику, у цьому барі тільки ми вдвох.

І справді, зрозумів я, хто б приперся сюди вранці. Вона мала рацію.

— Валькіріє... – почав я.

— Можеш називати мене просто Валя, - всміхнулася дівчина. Її тонкі жваві губки червоніли так, ніби вона щойно напилася чиєїсь крові. Валя була брюнеткою з коротко підстриженим і прилизаним волоссям, блідим обличчям і небесним поглядом. Вона замовила „Криваву Мері”; я ж боявся подумати, якого дідька вона питиме ввечері.

—Розумієте, Валькіріє... Валю... Я потурбував вас... Щоб ви поговорили, щоб ми поговорили, розумієте...

— Коротше, кого тре' замочити?

Я зніяковів від її прямолінійності остаточно.

— Не соромся, все нормально, - поспішила заспокоїти мене Валя. – Ти, мабуть, вперше замовляєш? Ну, вперше люди завжди хвилюються.

— Так, вперше... І востаннє...

— Це ти зараз так гадаєш, - вона відволіклася на один ковток, хоч і великий. – Всі так говорять, а потім приходять ще й ще: убий того, убий цього...

— Ви... Прошу не так голосно, - попросив я, але Валя у відповідь тільки розсміялася.

— Не бійся, в цьому барі тільки про це й розмовляють.

— А... – я очима вказав на бармена.

— Ахмад? Наша людина.

Ахмад. Котрий куняв за шинквасом, і справді мав вигляд людини, що відсиділа парочку довічних ув'язнень.

— Він раніше був польовим командиром „Лісових братів”, десь у горах.

— А...

— Поліцаї?

— Хіба вони не знають про цей бар?

— Знають. Тому то й обходять його десятою дорогою. То кого ти, зайчику, хочеш, щоб я для тебе вбила?

— Мене.

— Не жартуй так!

— Я не жартую. Серйозно. Я заплачу.

— Чути не хочу про гроші! Тобі жити й жити...

— Я все вже вирішив. Не питай мене ні про що, - твердо сказав я.

— Слово клієнта – закон, - зітхнула Валя. – Просто ти такий молоденький... Я зроблю все, що ти хочеш. Тільки... Може побавишся зі мною в тата-маму наостанок?

Раніше я не уявляв собі, як і де мешкають наймані вбивці. Ми прийшли до неї додому. Її житло було схоже на моє, от тільки речі не були розкидані скрізь, як у мене, а акуратно складені, все було чисто прибране, а в вікнах – калачик у горщиках.

— Сідай, розташовуйся, - запросила Валя. – Що питимеш?

— „Пепсі”.

— Ти сам, як пупсик. Невже ти в житті не пив нічого міцнішого?

— Один раз пробував пиво, - зізнався я. – Якесь гірке...

— Слухай, це все через жінку? - спитала вона. – Тебе покинула кохана дівчина?

У них, жінок, усе пояснюється просто, але я був змушений розчарувати її.

— Ні-ні, все зовсім не так.

— Я не буду відмовляти тебе, не сподівайся... І все ж, чому?

— Це довга історія...

— Розкажи...

— Як-небудь потім, добре?

— Значить, все-таки, дівчина?

— У мене нема дівчини...

— Правда?! Тобто я хочу сказати...

— Не треба слів, - попрохав я.

Вона кивнула.

Я простягнув руку та торкнувся її волосся. Воно виявилося досить міцним і жорсткуватим. Валькірія в солодкім очікуванні примружилась. А моя рука сама по собі ковзнула вслід за очима – вниз, у „силіконову долину”... Валя не заперечувала, тільки повіки легенько затремтіли від хвилювання...

Її груди виявилися занадто твердими.

— Там у мене бомби, - повідомила вона. – Дві штуки, по сім кілотонн кожна.

Я не знав, що й сказати.

— Вибач, - сказала вона, відхилившись, - мені треба було попередити... Розумієш, я – кіборг.

— Ти...

— Так, хоча це звучить і банально... Я – кіборг-убивця.

— Я... Я хочу сказати...

— Прошу тебе, не кажи нічого, не треба слів... Все сталося дуже давно, зараз уже нічого не зміниш. Життя схоже на ескалатор.

— Знаю.

— Звідки тобі знати!

— Знаю, - твердо повторив я, - тому що я також кіборг.

Черга дивуватися перейшла до неї.

— Ти теж?!..

Ми розуміли одне одного без зайвих слів. Я розповів, як завербувався на об'єднання „Хімпром”, працювати на Юпітері лише один рік. Однак виявилося, що в контракті не вказано було, який рік мався на увазі; я мусив вантажити метановий сніг протягом юпітеріанського року, після чого відморозив або покалічив собі все, що мав; добре, хоч органи тіла згідно контракту мені ставили за рахунок фірми. Так вони замінили мені все, крім ось цього...

— Справді? Покажи!

Я показав їй те-що-мені-лишили.

Потім вона розповіла свою історію. Та історія багато чим нагадувала мою, тільки під кінець Валя пішла працювати чи то на спецслужбу проти мафії, чи то на мафію проти спецслужби, - вона й сама не збагнула цього; гроші, принаймні, вона брала і з тих, і з тих, а відрізнити перших від других вона могла тільки за посвідченнями, котрі „специки” все одно забували захопити з собою.

— Вони вмонтували мені очі нічного бачення, поставили кевларове волосся та увігнали під нігті висувні сталеві пазурі. Ось, дивись!

Валя продемонструвала мені пазурі, вони висувалися, мов у кішки.

— Врешті решт вони набридли мені – і „специки”, і мафіозники. Я послала їх за адресою та відкрила приватну практику.

— Але як ти наважилася стати...

— Це теж робота, і мені за неї платять. Зрештою, якщо не буду вбивати я, вбивати будуть інші. А ще гірше, коли клієнти почнуть діяти самостійно, по-аматорські... Уявити страшно!

Валя зітхнула, налила собі повну склянку джина, вже не змішуючи з вермутом, та відпила.

— Не проси мене, - сказала вона.

— Про що?

— Я не зможу виконати твоє замовлення...

— Але...

— Ні. Жодного слова, зайчику... Ходи ближче...

Я обійняв її, а вона назвала мене „зайчиком”. Потім вона називала мене ще й „котиком”, а згодом знову „зайчиком”...

Коли ми заснули, я побачив уві сні, ніби за мною женеться кіборгізований гібрид кота й зайця.

— Ти кричав, - повідомила мені Валя. Я прокинувся в холодному поту.

— Виходу немає... – замість відповіді сказав я.

— Вихід є! – заперечила вона.

— Нема! Прав у нас менше, ніж у клонів, ми не вважаємося навіть людьми, на нас розповсюдили закони, написані для роботів: „Кіборг не має права зашкодити людині...”

— Вихід є! У „Чорній дірці” я знаю одного наркоділера. Збирайся, ходімо!

Тепер, увечері, в барі народу було повно. Валя залишила мене біля шинквасу, попередивши:

— Тільки, зайчику, не дивися на повій, обіцяєш?

Одна з них підійшла, тільки-но Валя відійшла. Білявка спитала:

— Мужчина. Скільки врем'я?

Дивитися на годинник потреби я не мав: табло виведено мені на ліве око, достатньо кліпнути.

— Пів на шосту за Грінвічем.

І тут повернулася Валькірія.

— Дівчино, тут зайнято!

Білявка зникла, лишивши мене на розправу:

— Ну, котику, тебе не можна залишати й на хвильку самого!

— Та я... Просто вона...

— Тільки не бреши! Ненавиджу, коли брешуть.

Мені нічого не лишалося, як сховати очі, визнавши вину.

— Краще їж, - Валя підсунула мені шоколадне морозиво. – І дивися, що я тобі, зайчику, принесла.

На її долоні лежали дві пігулки. Показавши, вона сховала їх знову.

— Це „фентезі”. Дві дози для нас.

— „Екстезі”? – не розчув я.

— Ні, - повторила Валя, - „фентезі”. Набагато краще. І набагато дорожче, але мені для мого котика нічого не шкода. Закінчуй і ходімо звідси.

Я доїв морозиво, не питаючи нічого. Потім ми спокійненько вийшли із закладу, завернули за ріг... Місяць світив на повну силу, зірки сяяли, наче після Судного дня.

— Попрощайся з цим світом, зайчику. Сподіваюся, на тому світі нам буде не гірше.

Дві дози лежали на її долоні – десь між лінією життя та лінією кохання; одна пігулочка для мене, друга для неї.

— А ти впевнена?

— А ти? Чи підкажеш інший шлях?

Я взяв свою дозу.

— Запити нічим?

— Доведеться без запивону, зайчику.

— Візьмемося за руки, - запропонував я, бо хто знає, куди нас може закинути... Щоб лишитися разом.

— Разом, тільки разом, котику, а ти як гадав!

Я проковтнув. Пігулка „фентезі” виявилася зовсім не гіркою, скоріше гидкувато-солодкою з присмаком сирості й плісняви. Не виплюнути „фентезі” коштувало мені чималих зусиль. Куди далі?

Нічого не змінилося.

Мабуть, замість „фентезі” нам підсунули якусь фальшивку... Але Валькірія була в моїх обіймах, зірки сяяли, а головне – тут нас ніхто не побачить...

— Іди сюди, котику, - прошепотіла вона, прочитавши мої думки.

Ми так і заснули, а прокинувшись з першим променем не одразу здогадалися, куди потрапили.

— „Фентезі” подіяло! – зраділи ми в унісон.

Праворуч був древній ліс, ліворуч – дорога, а біля дороги – корчма. Над дверима було написано „Мак-Дональд”.

— А тут приймають кредитні картки?

— Нічого, - запевнила моя оптимістка Валя, - поміняємо їх на місцеву валюту!

І для переконливості трохи висунула свої пазурі.

Власник закладу, коли ми увійшли, витріщився на нас, наче ми прилетіли з майбутнього. До Ахмада йому було, прямо скажемо, далекувато, однак благодійність у його виразі обличчя не вельми проглядалася.

— Скажіть, будь ласка, добродію, у вас є шоколадні ковбаски?

— Які? – не зрозумів корчмар.

— Ну, з шоколадом.

— А що таке шоколад?

— І „Кока-Кола”.

— Що таке кокакола?

— Давайте сюди, що там у вас є, - втрутилася Валя, - ми дуже голодні. Вони ще не відкрили Америку, - пояснила вона мені.

— А що таке америка? – не припиняв дивуватися корчмар.

— Харчі тут подавалися фентезійні, прості, невибагливі. Майже, як у хімпромівській їдальні на Юпітері, де я позбувся шлунка. Хлопці жартома називали той заклад харчування: „Привіт, виразко!”

Валя сьорбнула добрячу дозу сільської самогоняки та закусила оселедцями. Бракувало на столі хіба картоплі.

— Усе екологічно чисто, - нахвалювала Валя, - генетика не змінена... А природа навколо! А повітря! О, диви, іде справжній лицар – зовсім, як у Діснейленді!

Я теж побачив лицаря, що верхи наближався до корчми, але мені його поява радості й захоплення не додавала.

Корчмар вибіг зустрічати цього клієнта на вулицю, вклонявся йому до землі, запобігав, пропонуючи все, що мав і не мав. Лицар не приховував презирства:

— Гаразд, зайду в твій смердюшник...

Але його настрій різко змінився, ледве він побачив Валю.

— Я перехотів їсти. Приготуй краще постіль, я краще спочину з цією простолюдинкою.

Мені хотілося його прибити на місці, але Валя зберігала спокій, ніби нічого не чула.

— Наскільки я зрозуміла, - мовила вона, обсмоктуючи риб'ячий хвостик, - тут ідеться про статевий акт.

— Говори-говори, - заохотив її прибулець, - коли ти відкриваєш ротик, це мене збуджує.

— Мушу попередити, - продовжила Валя, - що кандидат у мої партнери мусить відповідати певним критеріям...

— Що-що?

— КРИТЕРІЯМ, вуха промий! Ти, мабуть, ніколи не чув про гендерне порозуміння?

— Ні...

— Нічого, зараз дізнаєшся!

Валькірія в одну мить вистрибнула вперед, її пазурі просвистіли в повітрі. Шолом лицаря полетів у куток разом з головою. Я втратив дар мови. Корчмар, навпаки, одразу збагнувши, що до чого, кинувся до її ніг зі словами:

— О, Валькіріє! Не впізнав тебе, прости! Вірно служитиму тобі!

І в його очах я розпізнав палке бажання просто зараз вирушити до Америки на пошуки „Кока-Коли”. Для повноти картини бракувало лише музики Вагнера до фільму „Апокаліпсис сьогодні”.

— Краще встань, - наказала Валькірія, - та піди справді приготуй чисту постіль... Таргани в тебе є?

— Є, моя повелителько, небагато, правда, але я позичу в сусіда...

— Дурень! Щоб жодного таргана! І не турбувати, поки мене будуть запліднювати!

— Так, моя повелителько!

— Enter!

Корчмар побіг виконувати наказ.

— Валькіріє... – прошепотів я.

— Валя, - поправила вона, - скільки разів казати тобі!

Так почалося наше веселе життя у світі фентезі. Нашими сусідами тут були дракони, нашими друзями ельфи та феї, нашими ворогами – підступне лицарство. Тут я забув про багато речей, які чи то дратували мене, чи то, навпаки, подобалися мені там, у минулому житті. Якось я спитав:

— Валю, а як тебе звуть насправді?

— Валькірія, - відповіла вона та, позіхнувши, перевернулася на інший бік і заснула.