МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

НІЧ ІВАНА БОГУНА - МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Болиш?

Боли ж!

Боли,

Бо лине крик

Від можа і до можа Україною,

І панський перехняблений язик

Хрипить над нею стомленою слиною.

І меч горить над гривою коня,

І паля з горла кров'ю обгоріла,

Там ребра на гаках, де воля говорила,

Там червоніє чорне вороння.

Ні шелесту, ні диму з димарів,

Лиш свище вітер черепу у вуха,

По світу в'ється людська потеруха,

Що звір і той без люду олюднів.

Невірна ніч, непевна — тупу-тупу —

Безнебна ніч — татари де?! — прийшла.

Шикує смерть — не спіте! — труп по трупу,

Ридають коні, кублиться імла.

Хропуть шаблі, і ядра захропли.

Хропе і втома, цямкає губами,

І хмара ріжеться кривавими рогами

В безнебнім небі чорними шляхами,

І тиша спить, і віти, і вітри.

Мазниці густо сплять, і кругле сплять колеса,

І кулям сняться голови й серця:

Невірна ніч! Ганьба довготелеса

Схиляється до нашого лиця.

Ганьбо! Ганебино! Ганьбище, ти над нами!

Твій віщий зір на нашому чолі,

Що нашими козацькими кістками

Проторохтиш в землі і по землі.

Могил нема. Могили повтікали.

Дніпро утік — осталась лиш вода.

І вовчі небеса — над вовчими віками

Снують свою ходу — печальна та хода.

І нипає помазаником божим

Півправда, півсвобода, півжиття.

І за народом згорбленим та босим

Пильнує без'язике небуття.

З ножів і душ, де голо і де кволо,

В осліпленій сльозами сліпоті

Тікає воля, дух її і слово.

І грає рабство в сурми золоті.

Ніде нікого. Правда горілиці

Лежить в траві і власну лиже кров,

І мочить морду серце у горілці,

І душить душу зраджена любов.

Ніде нікого. Будякові очі

Важкими бджолами, вмираючи, гудуть,

Татарський кінь стриже вухами ночі,

І місячні серпи ті ночі в копи жнуть.

Та не дай боже, та не дай нікому,

Як оцьому народоньку молодому!..

Ой не дай, не дай,

А як дай, то вбий.

Покарай його, погуби,

Во язицех всіх, во думках святих

Покарай його, загуби,

Щоб не мучивсь так, не страждав отак

Цей народ-козак…

…Ні клятв, ні сліз і ні колін!

Лиш горде горе тонкостанне.

Вікно, і вітер, і квилінь,

Квиління віт неперестанне.

Листопад… що ти? А якби

Отак усе відкрокувалось,

Все до початку відмоталось,

Як жив би ти і що робив?

Що б ти робив?

…Покинь. Дивись.

Краще дивись, як мла намулиться,

Як листопадний мокрий лист

В краплисту шибку писком тулиться.

Як би ти жив? Отак би й жив!

Покинь! Ну, прошу! От, їй-богу!

Сріблястий лист маслини-лоху,

Темно-зелений лист ожин,

Трепети лист сріблясто-чорний,

І дуба-нелиня важкий,

І лист акації, як човен,

І сосен листя-їжаки —

Все опадає…- і розтане

У нім твоя і віт квилінь…

Ні клятв, ні сліз і ні колін,

Лиш горде горе тонкостанне…

Отак би жив. І за плечима

Носив би торбу інших ран.

І ця шинкарська Україна,

Й кривавоносний ятаган

Жилися б, їлися без тебе…

Листопад від землі до неба

І гілки у вікні капкан…

Що бачиш ти? За білим снінням

Ти бачиш гори, степ і шлях,

І мокрі щоки на щоках,

І голос, зірваний тремтінням.

Прощальний час надій прощальних!

Ми тут. Ми є. Ми — всі. Ми — гурт.

Єднаймося! Ми той є грунт

Подій майбутніх, вирішальних.

Ми знаємо, куди йдемо,

Як наші ночі йдуть за днями.

І України знамено

Кричить і горбиться над нами.

Не вірю в бога — в Україну.

Вона мій бог і поводир.

В свободу вірю, вірю в мир.

І хоч загину — до загину.

Прозрімо ж! Люди ми чи ні?

Чи ми раби борщу і сала?

І наша воля нас зассала,

Нас, та у нашому ж човні.

До боюі Бо не буде бою.

Ледачість знелюдить і вас.

Відгасло літо — світ не згас,

І я з тобою, як з собою…

Поміж ядер, гармат, і возів, й казанів

Від Дунаю, Дністра і до Дону

На плечах жебраків,

на плечах козаків

Домовина

іде

додому.

То мене несуть, ще й коня ведуть,

Кінь голівоньку хиле,

В пережовклих степах золоту каламуть

Вітер з Вінниці хвиле.