Всі публікації щодо:
Владко Володимир

Двійники стьопи лознікова

1

Коли міжпланетний корабель — дві згвинчені на одній осі металічні кулі, що нагадували величезні гантелі, — нарешті зробив посадку, з тріском і гуркотом ламаючи й трощачи дерева густого лісу, Капітан експедиції, не гаючи ані хвилини, викликав до себе двох офіцерів — начальника розвідки Номер Три і начальника інформації Номер Чотири, його нерухомі холодні очі без вій оглянули обох. Видовжене тіло Номера Чотири було вище Капітанового майже на голову. Капітан роздратовано сказав:

— Де дисципліна, Номер Чотири? Чому ви дозволяєте собі бути вищим за мене, командира? — Він сердито простягнув уперед руку з одним пальцем.

Тіло начальника інформації негайно зіщулилося до розмірів Капітана. Навіть як годиться стало трохи меншим. Номер Чотири відповів:

— Так точно, Капітане. Пробачте. Це від удару об чужу планету.

Рука Капітана зникла. Він знову поглянув на офіцерів. Обидва мали цілком нормальний вигляд. їхні краплиноподібні напівпрозорі тіла, вкриті зморшкуватою шкірою, не псували будь-які кінцівки чи виступи. Єдиною відмінною рисою у кожного з них були тільки двоє круглих очей без вій, що уважно і шанобливо вглядалися в Капітана. Тіла обох офіцерів спиралися внизу на короткі, широко розставлені ступні. Це було цілком припустимо, навіть з погляду дисципліни, бо й сам Капітан спирався на такі ж самі ступні — для опори. Капітан задоволено відкашлявся.

— Уважно слухайте мене, — мовив він.

Наче по команді, за круглими нерухомими очима офіцерів з'явилися великі вуха, скеровані в бік командира.

— Ми зробили посадку, — вів далі Капітан. — Як і завжди, без будь-яких ускладнень. Аналіз повітря вказав, що воно цілком придатне для дихання. Як і слід було чекати, згідно карти, складеної нашими міжпланетними автоматичними зондами, нам пощастило обрати район великого лісу біля річки. Я гадаю, що тут мало населення. Для нас це зручно. Вам відомо, що ми вже обслідували планету, сусідню з цією. І встановили, що вона непридатна для колонізації. Тепер черга за цією новою планетою… Ви щось хотіли сказати, Номер Чотири?

Рукою, що виросла справа, начальник інформації явно хотів замислено почухати собі довге вухо, але зразу ж таки відмовився од цього. Його рука зникла так само несподівано, як і з'явилася.

— Ви неуважні, Номер Чотири, — вів далі Капітан. — Де дисципліна? Ви не маєте права робити те, чого не зробив я, ваш командир. Центральне керівництво — основа основ! Я даю вам думки — виконуйте їх. І без зайвих невиправданих рухів. Куди це годиться?

— Пробачте, Капітане, — покірно відповів Номер Чотири.

— Все це у нього від удару об чужу планету, — шанобливо додав Номер Три.

— Отже, я сказав, що тепер черга за цією новою планетою. Її населення ми ще не обстежили. Але ми маємо довідатися все про нього. Спочатку нижчі зразки тваринного світу. Потім вищі. Всім цим займеться Номер Три, і відразу ж таки. Нам нема коли ждати… Що?..

— Пробачте, Капітане, — зам'явся начальник інформації, — мені здавалося б, що треба зробити ще додаткові проби… можливо, повітря і вода на цій планеті…

Його голе зморшкувате тіло напружилося, збираючись брижами навколо круглих очей. Він, мабуть, дуже хотів допомогти собі жестами, проте дисципліна не дозволяла йому витягти з тіла ані руки, ані пальця, якщо цього не робив Капітан. Але командир презирливо мовчав, запитливо втупивши в нього холодний погляд. Нарешті він сказав:

— Зайві розмови, Номер Чотири! Більше ніяких проб не треба. Досить і того, що виявив аналіз. Зрозуміло? І потрудіться більше не перебивати мене. Командую я. Вам, офіцерові Великих Молюсків, слід було б знати це… Що, Номер Три?

— Ще раз пробачте, Капітане, — так само шанобливо відзначив начальник розвідки, — це у Номера Четвертого ненавмисно.

На нього справді погано вплинув удар об чужу планету. Він не втримався у цю мить, і от… не встиг ще одужати…

— Все одно дисципліна є дисципліна, — жорстко відповів Капітан. — Так чи інакше, мені доведеться ще раз нагадати вам, Номер Чотири, наш головний наказ. Тим більше, що з населенням цієї планети, дуже схожої на сусідню, нам нема чого довго панькатись. Воно надто мало розвинуте, це населення, в нього надто низький рівень. Ми, Великі Молюски, для нього всевладні! Адже саме ми відкрили собою велику еру процвітання. Ми, Великі Молюски, а не якась там людина, — так, здається, називають себе мешканці цієї планети? Людина, що виникла від мізерних риб, стародавніх риб, — ха-ха-ха! Хіба можна говорити про неї серйозно, ха-ха-ха!

Тепер, коли Капітан розсміявся губами, що з'явилися у нього цієї хвилини, дозволили собі сміятися і офіцери: під їхніми круглими очима раптом виникли такі ж самі губи, що й зобразили сміх.

— Цих риб, — вів далі Капітан, — безжально знищували ще наші далекі предки, кальмари, аж доки не лишилися тільки малесенькі хатні породи. А коли на зміну кальмарам прийшли ми, Великі Головоногі Молюски, то життя піднялося на ще більш високий щабель. Ми оволоділи мистецтвом міжпланетних космічних подорожей, ми можемо змінювати нашу зовнішність за першим-ліпшим бажанням, створюючи будь-які кінцівки і користуючись ними так, як роблять це мешканці різних планет. Нам бракує тільки одного — умов подальшого життя на нашій планеті. Вона вмирає, наша планета, — і ми мусимо знайти заміну для неї. Це зрозуміло вам, Номер Чотири? Ми знайдемо заміну нашій планеті, навіть ціною винищення корінного населення чужої планети, якщо це буде потрібно!

Капітан зробив широкий жест рукою, що з'явилась у нього, окреслюючи простір навколо міжпланетного корабля. Відразу ж таки аналогічні кінцівки виникли в обох офіцерів. Номер Три повторив своєю рукою Капітанів жест, а Номер Чотири непомітно почухав собі вухо, що боліло від удару. Проте Капітан не звернув на це уваги.

— Що скажете ви, Номер Три?

— Наказ буде виконано, Капітане.

— І візьміть добрих розвідників, щоб копії були бездоганні. Штук п'ятнадцять добрих копій… ну, так, як ми робили це на сусідній планеті. Так, Номер Три?

— Так точно, Капітане.

Командир обернувся до начальника інформації:

— Ну, а вам усе зрозуміло, Номер Чотири?

— Так точно, Капітане. Щойно ми вивчимо всі зразки, приготуємо копії, і тоді розвідники зберуть потрібну інформацію.

— Ось тепер уже все вірно, Номер Чотири!

Капітан простягнув руку і поплескав начальника інформації по плечу, що виникло у того на тілі саме тоді, коли його торкнулася рука командира.

— Дуже добре. Я задоволений вами, офіцери. Можете йти!

2

Теплого серпневого вечора риба у річковій заводі під лісовою галявиною клювала на диво добре. Скинувши з себе сорочку, а потім і штани, Стьопа Лозніков ледве встигав наживлювати вудки. Він весело примовляв:

— Ще окунець… ще пліточка… ох, і здорово клює! Ти б, Петре, теж взявся за ловлю. Та й Захарові Івановичу теж не зашкодило б… Таку юшку зваримо для хлопців, що аж пальчики оближуть!

Його друг, Петро Селін, поляскав себе рукою по стегну й лінькувато відгукнувся:

— Неохота… у мене своє діло є. — І він знову заглибився в сторінки пошарпаного підручника, погладжуючи по спині вівчарку Джоя.

— Нічого, Стьопо, працюй самостійно, — відзначив і старший геолог Захар Іванович, зазираючи у відерце, де билася спіймана риба. — При такому кльові ти й сам цілком впораєшся. Та й пізнувато вже — незабаром сонце зайде, вистачить!.. Викупаємося ще разок— і я поїду додому готувати юшку. Не заважатиму вашій ночівлі на березі річки… А це що?—Він здивовано підвів голову. Джой скочив на ноги і стривожено дивився вгору.

На сутінковому вечірньому небокраї раптом з'явилася яскрава червона смуга. Спочатку коротка, вона немов стрілою пронизала потім небосхил і ввігналася, здавалося, просто в далекий синюватий ліс — десь кілометрів з п'ятнадцять звідси. А ще через кілька секунд у небі загуркотів уривчастий грім, його звуки долинали від дивної червоної смуги, що повільно розпливалася в сутіні. Джой наїжився і глухо загавкав.

— Метеор! — вигукнув Петро, відкидаючи книжку.

— Та ні, не метеор, а вже скоріш крупний метеорит, — сказав Захар Іванович. — Ого, такий гуркіт.

— А може, це міжпланетний корабель? — озвався Стьопа, забувши про вудочки. — Та ще й не який-небудь там, а з далеких чужих планет… Ну й здорово було б! А чому б і не так, Захаре Івановичу? — обернувся він до геолога.

— Хто ж його знає, — повільно відповів той. — Фантазувати, певна річ, можна скільки завгодно… Втім, метеорит і справді дуже великий.

Яскраво-червона смуга в небі вже розтанула. І сутінки, здавалося, ще більш згустилися над землею. З південного боку, звідти, куди впав метеорит, різко й несподівано промайнув порив вітру. І знову все затихло. Джой перестав гавкати й улігся на траві.

— Ну, купатися, так купатися! — рішуче заявив Петро.

За хвилину галасливе купання було вже в розпалі. Сміючись і відпльовуючись, Стьопа рятувався від Джоя, що намагався схопити його й витягти на берег: собаці здавалося, що його друг перебуває в смертельній небезпеці. А коли Стьопа поринав, то Джой здивовано оглядався і, не знаходячи його, кидався до Петра: адже й тому треба було допомогти.

Захар Іванович виліз на берег.

— Ну, а тепер до побачення, хлопці! Диви, вже смерклося! — вигукнув він, хутко одягаючись. — Поки доїду, вже й ніч буде. Значить, переночуєте тут, на бережку, як домовилися, а завтра вранці — на базу. І без запізнень! Рибку я захоплю з собою, ранком для всіх зваримо юшку.

Захар Іванович почепив відерце з рибою на кермо свого велосипеда.

— Джой, ти лишайся тут, тут! Повернешся з хлопцями.

Джой крутнув хвостом. Разом з друзями він уважно дивився на постать Захара Івановича, що швидко зникала в мороці, а потім знову лінькувато поклав голову на лапи. Петро і Стьопа розпалили вогнище, закип'ятили воду, повечеряли смаженою рибою, нагодували й собаку. І тоді Стьопа знову сказав, поглядаючи на розсипані в нічному небі зірки:

— Звичайно, все це нісенітниця… а втім, коли б це й справді був не метеорит, а міжпланетний корабель з якоїсь іншої планети?..

Раптом Джой скочив на ноги. Його шерсть наїжилася.

— Що таке, Джой? — здивовано спитав Петро. Собака здригався від збудження, уривчасто гавкнув раз, другий, хутко рвонувся вперед і зник у темряві. Гавкання раптово обірвалося, немов собаці перехопили горлянку. І все затихло.

— Джой! Джой! Де ти? Джой, іди сюди!

Але собака безслідно зник, наче потонувши в нічному мороці.

— Куди він подівся? — Стьопа взяв палаючу головешку з вогнища і пішов у той бік, куди кинувся Джой, оглядаючи кущі й дерева. Незабаром він повернувся:

— Ні, нічого не видно. Немов провалився наш Джой… І головне — не гавкає! Треба взяти більшу головешку…

— Ні до чого все це, — спинив його Петро. — Що ти там знайдеш у цій темряві? Диких звірів тут немає, а люди… люди прийшли б сюди, до вогнища.

— А де ж тоді Джой?

— Ну, звідки ж мені знати? Побігає, побігає і прийде сам. Якщо він не гавкає, значить, загалом усе гаразд. Краще давай спати. Прокидатися ж доведеться вдосвіта.

Стьопа все ще тривожно оглядався. Потім він сказав:

— Ні, не подобається мені все це… Знаєш що? Давай повісимо одяг на дерева. Бо ж коли раптом хтось прийде сюди й забере все. га? Та й вогнище розпалимо велике…

— Дурниці, — вже сонно відгукнувся Петро. — Хто ж може опинитися тут? Ну, коли ти вже так хочеш, давай. Підстилки у нас є, і холодно, мабуть, не буде.

Через кілька хвилин вони вже лежали на підстилці. Вогнище рівло й яскраво палало, кидало відблиски на сусідні кущі. Петро заснув одразу. А ще трохи згодом заснув неспокійним сном і Стьопа.

3

Капітан прислухався і знову незадоволено потер себе над очима рукою, що раптом з'явилася. У нього, здається, боліла голова… Втім, це дрібниці… Головне діло — термінові дослідження. Він ще раз прислухався, скеровуючи довге вухо, що виникло в нього, у бік виходу з міжпланетного корабля. Так, було чітко чути, як зашурхотіли герметичні засуви в головному люці. За хвилину навіть легко війнуло свіже повітря з відчиненого люка. Значить, біля входу корабля щось відбувається…

Трохи згодом на порозі каюти з'явився начальник розвідки Номер Три.

Капітан нетерпляче спитав:

— Ну, і що?

— Завдання виконано, Капітане, — відповів начальник розвідки. — Наші розвідники взяли зразки нижчого типу тваринного світу. їх принесли сюди.

— Які ж вони?

— Нічого особливого, Капітане. Здебільшого, ссавці і птахи. Представники вимерлих на нашій планеті видів.

— Гаразд, ходімо, я подивлюся, — наказав Капітан.

У великій каюті корабля на підлозі лежали принесені розвідниками зразки. Капітан оглянув їх. Офіцери й розвідники стояли біля стін каюти, непорушно застигнувши. Тільки їх очі невідривно стежили за діями Капітана. В їх нерухомому погляді було щось, схоже з гострою уважністю спрутів чи кальмарів, холодною й безжалісною. Капітан пересувався на широких ступнях, які ставали чи м'якими на взірець лап звірів, чи жорсткими, наче ноги птахів, — залежно від того, на що він дивився. Ступні Номера Три і Номера Чотири також негайно змінювали свій вигляд; і розвідники, що стояли біля стін, теж раптово і дисципліновано надавали своїм нижнім кінцівкам точної форми ступнів Капітана, що змінювалися під час огляду.

— Так, — неуважно говорив Капітан, — ця істота, вкрита перами, з великими очима й насупленими бровами, мабуть, щось з позичила від предків наших стародавніх Молюсків: на це вказують її очі. Бачите, Номер Три? — він вказав пальцем раптово виниклої руки на вкриті каламутною плівкою зіниці мертвої сови.

— Гадаю, що саме так, Капітане, — чітко відповів начальник розвідки. Він делікатно помахував такою ж рукою, не насмілюючись вказати нею на птицю.

— А ці малесенькі рибки! Вони нагадують мені наші зворушливі домашні істоти, що їх розводять діти. Такі ж самі, милі й лагідні рибчинки з витонченими плавцями й хвостами… Слухайте, Номер Три, ці так звані люди все ж не настільки погані, як мені здалося спочатку, якщо вони здатні також любити малесеньких рибчинок, як і ми, Молюски!

— Пробачте, Капітане, — заперечив офіцер. — Розвідники доповідають, що біля вогню, запаленого людьми, вони бачили безліч кісток таких рибчинок. Даруйте, це здається потворним, але люди… люди, очевидно, вживають рибчинок як їжу! — Він насмілився навіть поморщитися, не чекаючи прикладу командира.

Капітан обурено відсахнувся. Його тіло вкрили руді плями огиди і гніву, що відразу ж таки, наче по команді, забарвили тіла Номера Три і Номера Чотири, як і всіх розвідників.

— Я не знаходжу слів, Номер Три! — вигукнув Капітан. — Це жахливо! Живитися такими чарівними створіннями замість того, щоб дбайливо розводити їх і насолоджуватися грою барв і спритними рухами! Ні, ні, ці люди не гідні того, щоб поводитися з ними, наче з розумними істотами!.. О, це вже більш розвинена тварина… — Він з цікавістю придивився до нового зразка. — Довгі лапи з пазурами… в міру довга й густа шерсть… витягнена морда й міцні зуби… Що це? Схоже на хижака, чи не так? І коли той хижак полює на людей, тоді я вважатиму, що він має цілковиту рацію, ось що!

— Знову прошу пробачення, Капітане, — відповів начальник розвідки, — бо в шлунку цього звіра просвічуються шматки такої ж риби, якою живилися люди. Вони давали йому риб, як це не огидно!—Він знову поморщився, вже бачачи, як скривилися складки під круглими очима Капітана. Такі ж зморшки огиди й презирства пробігли по обличчях розвідників.

— Так, на цій планеті мені геть усе здається жахливим, — погодився Капітан. — Цілковита відсутність моральних норм! Але що ж це за істота?

Номер Три дозволив собі трохи потиснути плечима, що невпевнено висунулися з його тіла. Він запитливо поглянув на одного з розвідників. Той, підбадьорений його поглядом, відповів:

— Ця тварина перебувала поблизу від людей, що були на березі, Капітане. І вона різко й уривчасто кричала, доки я не вжив заходів. Вона навіть намагалася кусатися, хоч спочатку її ніхто й не чіпав. Дуже злий звір, — закінчив він.

— Таким чином, наслідки експедиції свідчать зовсім не на користь людей, — задумливо сказав Капітан. — Рівень їх розвитку гранично низький.

Він змовк, наче обмірковуючи наказ. Номер Третій і Номер Четвертий, як і розвідники, благоговійно стежили за ним, побоюючися порушити якимсь необміркованим рухом хід думок верховного начальника.

— Наказую, — сказав нарешті Капітан. — Наказую вам, Номер Три, негайно відрядити розвідників по зразки людей. Найпростіше взяти їх там-таки, на березі річки. Все це зробити дуже чітко, без найменших ускладнень. Обов'язково простежте, чи немає в цих людей яких-небудь пристроїв, якими вони могли б скористатися, щоб подати тривожні сигнали іншим. І якщо такі спроби будуть, покладіть їм край. Зрозуміло?

— Так точно, Капітане, — відповів Номер Три.

— Що ж до вас, Номер Чотири, то ви мусите приготувати лабораторії для негайного створення копій. Коли зразки людей будуть у надлому розпорядженні, ви надішлете десяток-другий копій для ознайомлення з іншими людьми і найповнішого збирання інформації про них. Досить буде одержати інформацію у першому ж таки спільному селищі людей. Але зробити все це треба не пізніше ранку. Ми не будемо гаяти часу. Вам усе зрозуміло, Номер Чотири? Гаразд, можете діяти!

4

Двоє людей у купальних трусах лежало на підлозі великої каюти міжпланетного корабля. Вони були нерухомі. Капітан оглядав їх, обмінюючись уривчастими фразами з офіцерами. Він був явно збуджений: готувалась вирішальна операція. Природно, були збуджені й обидва офіцери.

— Без особливого опору? — запитував Капітан. — Ускладнень не було?

— Першого захопили вві сні, Капітане, — відповів Номер Третій. — А другий намагався боротися. Але, зрозуміло, його доля була вирішена наперед. На жаль, довелося вжити відповідних заходів, щоб він не галасував. Чи не бажаєте ознайомитися з тими речами, що їх розвідники знайшли біля тих людей?

— Так, так, давайте, Номер Три! — жваво відгукнувся Капітан.

— Ось вони, прошу вас.

Це була коробочка з невеличкими паперовими трубочками, наповненими до половини висушеною подрібненою травою. Потім ще одна, менша коробочка з тонкими дерев'яними брусочками, кінці яких були заплямовані твердою коричневою фарбою.

— Навіщо все це їм? — здивувався Капітан. — Для якої це мети?

— Біля вогнища у безладді лежали такі ж самі паперові трубочки, але вже наполовину обгорілі. Згоріли саме ті частини, що були наповнені травою, — сказав начальник розвідки

— Не знаю, не знаю… дивні у них звичаї, у цих людей… Ще що? — поцікавився Капітан.

На підлозі лежали ще довгі лозини з обгорнутими навколо них пружними нитками, на кінці яких виднілися металічні гачки і вкриті червоним шматочки дерева. Поруч — кругла металічна посудина з довгим носиком і кришкою; в ній була вода.

— Складні для розуміння речі, — сказав після роздуму Капітан. — Так чи інакше все це дуже примітивно і не свідчить про високий рівень розвитку людей. А загальний вигляд зразків?

— Оголені, як і у нас, тіла, вкриті лише зшитими у вигляді циліндрів шматками легкої тканини, — доповів Номер Третій. — Міцно виявлені кінцівки типу рук і ніг. Але все це цілком однакове. Робити копії буде дуже легко.

— Гаразд, — погодився Капітан. — Номер Чотири, мені здається, що для прискорення можна взяти лише одного з них: особливої різниці я не бачу. Та її і взагалі не може бути в таких простих зразках. Якісь дикуни! Приготуйте штук п'ятнадцять копій і надсилайте їх групами по двоє. До діла, Номер Чотири!

— Так точно, Капітане.

— І не забудьте одягти на кожного з розвідників так само зшиті шматки тканини. Ми мусимо дотримуватися схожості в наших копіях.

— Так точно, Капітане, — знову відповів начальник інформації.

Розвідники винесли тіло одного з захоплених людей до другої каюти. Тут за командою Номера Четвертого вони почали готуватися до операції. Напружено й уважно вдивлялися в нерухому людину, поступово набуваючи її форми. Їхні краплиноподібні тіла стали вищими і вужчими, біля голови намітилася шия, витягнулися руки й ноги. Грубий зліпок людини ставав дедалі більш схожий з своїм прототипом. Намітилися риси обличчя, спочатку загальні, а потім індивідуальні, що точно повторювали оригінал.

Начальник інформації стежив за працею розвідників, не кажучи ані слова. Та це навіть було б зайве, бо він не мав жодного сумніву щодо наслідків підготовки. Спочатку ще можна було помітити деякі відхилення від форми, але потім чотирнадцять розвідників вже рішуче нічим не відрізнялися від людини, що лежала перед ними. Здавалося, що коли б вона могла подивитися на них, то побачила б чотирнадцятикратну цілковиту свою подобу, наче відбиту в безлічі дзеркал.

З майстерень принесли копії купальних трусів, також цілком однакові. Начальник інформації задоволено відкашлявся. Він дав останні вказівки:

— Увага! Зараз ви вирушите в експедицію. Ви будете просуватися до селища людей по двоє, з інтервалами у п'ять–шість хвилин. Таким чином, ви увіллєтеся до селища, не привертаючи до себе ніякої уваги, і змішаєтеся з іншими людьми. Ваше завдання: зібрати всю можливу інформацію про побут цих істот, яких, очевидно, потім доведеться знищити, якщо вони будуть опиратися вам. Розмовляти з людьми ви, звичайно, не зможете, бо не знаєте їхньої мови. Ви мусите покладатися тільки на вміння тонко й правильно поводитися, як і належить високоорганізованим істотам нашої планети, розумовий і культурний рівень яких незмірно вищий від так званих людей. І запам'ятайте ще: будь-яке ускладнення, суперечка з людьми може привести до провалу цілої експедиції, бо в разі поранення чи смерті когось з вас — ви це добре знаєте! — розвідник, як і кожен інший Молюск, набуває свого звичного, первісного вигляду. Не забувайте про це — і вперед, хоробрі Великі Молюски!

Розвідники, відсалютувавши, по двоє виходили з корабля. Начальник інформації провів їх поглядом і повернувся до Капітана. Він доповів:

— Експедиція розвідників-копій вирушила, Капітане.

— Гаразд, — відповів той, — Накажіть викинути оригінал з корабля, як і всі інші зразки. Потреби в ньому вже не буде. Ввімкніть індикатор!

Це був широкий екран, на якому слабо світилося мініатюрне зображення навколишнього пейзажу, прийняте ззовні. Видно було, як повільно пересувалися яскраво-червоні цятки, попарно, одна за одною. Це були розвідники, що вирушили в свою експедицію.

Капітан стежив за ними. Він був збуджений більше, ніж звичайно під час такого сорту експедицій, це доводили глибокі зморшки, що раз у раз збиралися над його круглими очима.

Зображення на широкому екрані весь час змінювалося. Яскраво-червоні цятки входили уже в селище. На кілька секунд перша пара чомусь затрималася, потім рушила далі.

— Вони вже дійшли до цих людей, ви бачите, Номер Три? Інакше б вони не затримувалися. Ах, як шкода, що індикатор показує тільки розвідників! — пробурмотів Капітан.

Ось уже й друга пара розвідників наблизилася до селища. Ще через кілька хвилин — третя. А потім усі розвідники з'єдналися в одну групу…

— Це порушує інструкцію, Номер Чотири! Що там трапилося з ними? — вигукнув Капітан.

Ще мить — і одна з яскраво-червоних цяток згасла.

— Що, що таке?.. — вражено сказав Капітан.

Згасла і друга цятка. Потім третя. Офіцери мовчки перезирнулися. Це означало, що розвідники опинилися в якомусь дуже важкому становищі, вони поранені, може, це була навіть смерть когось з них.

Капітан повільно випростався. З хвилину він міркував, а потім рішуче сказав:

— Наказую: підняти вхідні трапи! Основній групі розвідників і бійців зайняти становище оборони. Механікам готуватися до зворотного старту корабля! Я побоююсь нападу, офіцери!

Він ще раз поглянув на екран. Решта цяток метушилася, кидалася навсібіч, немов шукала порятунку в безладній втечі. Капітан одвернувся від екрана, наче втративши до нього цікавість:

— Ми мусимо відлітати назад, — глухо сказав він. — Ми, Великі Молюски, мусимо відступати!.. Яка ганьба!..

5

“Дорогий мій друже Андрію!

Думаю, що коли до тебе надійде цей лист, ти в основному вже знатимеш, як і що трапилось у далекому сибірському селищі Грізному, де я ось уже другий місяць керую геолого-розвідувальною партією. Телеграми кореспондентів газет, мабуть, розповіли тобі про неймовірну, дивну і навіть страшну подію, яка, слово честі, не вкладалася б у рамки правдоподібності, коли б… коли б я сам не брав у ній найактивнішої участі. Власне кажучи, я й пишу тобі тому, що мені хочеться привести до ладу свої думки… Ну, а коли після цього листа ти захочеш приїхати й написати добрячого нариса про цю справу, — я до твоїх послуг. Приїжджай: мені здається, що цей лист не вичерпає теми, особливо для такого досвідченого журналіста, як ти.

Так от, у моїй партії працюють переважно студенти. Три дні тому, коли у нас був вихідний, двоє симпатичних хлопців, Стьопа Лозніков і Петро Селін, запропонували мені вирушити на рибалку. Я погодився. І ми вирушили — кілометра за два, на лісову галявину, де річка утворювала велику заводь. Ну, скажу я тобі, і клювала ж там рибка!

Більше як півдня ми провели на річці. І вже надвечір, коли я збирався поїхати (хлопці лишалися там на ніч), ми побачили на небі великий метеорит. Він пролетів з західного боку і впав, мабуть, не так далеко від нашої галявини. Видовище було дуже красиве, і супроводжувалося воно також дужим гуркотом, схожим на громові перекоти. Забавно, що мій Стьопа тут-таки припустив (правда, жартівливо!), що це не метеорит, а космічний корабель з якоїсь іншої планети. Дивний збіг обставин!

Ми ще раз викупалися разом з моєю вівчаркою Джоєм (ти, мабуть, ще пам'ятаєш його?), і я залишив хлопців на березі, взявши категоричну обіцянку, що вони повернуться вранці, до початку роботи. Я поїхав на своєму велосипеді майже вночі, а Джой залишився з хлопцями.

Рано-вранці я вийшов з хати, виглядаючи Стьопу й Петра. Праці в нашій партії було досхочу, і кожній парі рук було що робити. Але хлопці чомусь затримувалися, і я, чесно кажучи, навіть почав сердитися. У сусідньому дворі бригада рибалок готувала сітки й снасті — збиралися на річку.

І раптом я помітив, як з-за дерев лісу вийшло двоє хлопців. Сумніву не було, це поверталися Стьопа і Петро. Але чому вони голі, тільки в трусах?.. І де їхні вудочки й інші речі?.. Я гукнув:

— У чому річ, хлопці? Збожеволіли ви, чи що? Адже вас засміють колгоспники!

Дивно, але вони не відповідали. Я дивився на них — і мені здалося, що я марю.

До мене наближалися двоє Стьоп Лознікових — обидва невисокі на зріст, обидва підстрижені бобриком і зодягнені тільки в купальні труси. І обидва Стьопи, що йшли разом, дивилися на мене якимсь дивним поглядом, немов вивчали мене, — ну, наче б вони бачили мене вперше! Це було так дико і безглуздо, що мені хотілося вщипнути себе, як це буває вві сні, чи що. Ти тільки уяви собі, Андрію: ясний безхмарний літній ранок, все цілком реальне, десь гавкає собака, долинають голоси колгоспників — і два Стьопи, що не відрізняються один від одного буквально нічим!

Я онімів від здивування. А обидва Стьопи рівно й упевнено йшли дорогою — і, здавалось, не збиралися спинятися біля мене.

Здається, я крикнув:

— Заждіть! Зачекайте!

А вони йшли собі, не звертаючи на мене ніякісінької уваги. На мить я помітив, як вони дивляться на мене, — і зрозумів, що тут щось не гаразд. Розумієш, вони обидва дивилися на мене зовсім не так, як дивляться взагалі люди, ну, не по-людськи! їхні блискучі очі не моргали, вони втупилися в мене гострим поглядом, який в той же час аж нічого не висловлював. І май на увазі, вони нічого не говорили. Ані звуку!

Куди вони йшли? Я не мав і гадки про це. Але коли обидва Стьопи вже пройшли повз мене, неначе повз сторонню людину, я кинувся і схопив одного з них за руку. І відсахнувся: його рука була холодна, як у мерця! А сама ця істота, ну, одна з них, до якої я доторкнувся, повернулася і сказала щось безживним гавкаючим голосом, — якісь незрозумілі слова.

І ось тут я почав щось розуміти. Не все, о, далеко не все, але дещо.

Я кинувся до колгоспників, що якраз виїжджали з двору на рибалку:

— Допоможіть, друзі! Треба схопити цих двох! Це не наші, чужі! Зовсім чужі!

Я щось ще говорив колгоспникам, здається, пояснював їм, що ці двоє — не з моєї партії, а чужі, сторонні, що вони викрали Стьопу і Петра, а самі ось ідуть під виглядом Стьопи… взагалі, все, що я казав, було безглузде, було нісенітницею, — як І все, що відбувалося. Проте колгоспники, здається, збагнули, про що я прошу їх. Мабуть, вони одразу помітили також і разючу подібність цих двох істот, і їхню дивну поведінку.

Кілька колгоспників спробували затримати їх вигуками. Але дивні істоти, озирнувшися, пришвидшили кроки, майже побігли. Очевидно, вони хотіли уникнути безпосередньої зустрічі з людьми. Двоє колгоспників хутко схопили рибальську сіть і спритно накинули її на прихідців.

Сітка щільно обплутала собою обох, але важке металеве грузило, що висіло на ній, вдарило об скроню одного з них. З приглушеним вигуком він упав. І тут-таки відбулися ще дивніші події.

Щойно перед нами були два двійники Стьопи Лознікова. Тепер лишався тільки один. Другий, якого вдарило грузило, зразу ж таки змінився, змінився до невпізнання! В ньому не лишилося нічого людського!

Зникли руки й ноги, зникла голова, така подібна досі до Стьопиної. Він перетворився на напівпрозорий мішок з холодцюватою масою, вкритий зморшкуватою шкіркою. Цей мішок ще кілька разів здригнувся — і застигнув. На тому місці, де в нього була голова, лишилася тільки пара холодних круглих очей, нерухомих очей — як у восьминога. Ці очі дивилися на нас люто, з неприхованою зненавистю… Але це тривало всього мить. Незабаром очі згасли й вкрилися сірою димкою. Дивовижна істота померла… Другий прихідець усе ще вовтузився під сіткою. Втім, я вже не дивився на нього. Мою увагу притягла поява з лісу ще двох людей… ні, не людей, я переконався в цьому відразу! З лісу, наче йдучи слідом за попередніми, рухалося ще двоє Стьоп Лознікових, таких самих, як і перші, зодягнених тільки в купальні труси… А слідом за ними йшло ще двоє, витримуючи інтервали біля десятка метрів. Я вже не дивувався, хоч це видовище здатне було вразити будь-кого. Не здивувався я й тоді, коли з лісу, в напрямі селища, почали виходити нові й нові пари прихідців, так само абсолютно схожі на Стьопу Лознікова…

6

…Мій лист занадто розтягся. Ну, гаразд, спробую все ж таки коротко закінчити своє оповідання, не відволікати уваги описом своїх переживань.

Ми з колгоспниками з риболовецької бригади легко знешкодили й інших прихідців за допомогою сітей. Дивна річ, але ці істоти, хоч і досить розумні по-своєму, просто не розуміли такої нескладної речі, як рибальська сіть! Вони верещали, вовтузилися, але виплутатися з неї не могли. А потім, коли з ними все було . покінчено і з лісу вже не з'являлися інші прихідці, я наполіг на тому, щоб колгоспники всією бригадою вирушили туди, де впав учорашній метеорит. У мене не було ніякого сумніву, ідо Стьопа мав рацію, що ми бачили не метеорит, а загадковий міжпланетний корабель з таємничими прихідцями з якогось іншого світу.

Я не знав, як саме пощастить мені домовитися з ними, істотами, що, ясна річ, не знали нашої мови; безумовно, вони були дуже підступні, — про це свідчив і їхній напад на Стьопу і Петра, і те, що вони відрядили цілу групу під виглядом Стьопи до нашого селища. Звичайно, мені була невідома їхня мета, але я гадаю, що вона була досить ворожою. І якби вони не помилилися, вирішивши, що для них вистачить однієї людини для переконливого зображення чи не цілого натовпу, — то ще невідомо, як закінчилася б справа.

Отже, ми вирушили до місця приземлення міжпланетного корабля. Втім, на нас чекало розчарування. Ми побачили розчавлені, зім'яті під його вагою дерева, побачили обпалену вогнем ділянку лісу, але корабля вже не було. Я думаю, що він встиг полетіти назад. Мабуть, його команда якимсь чином довідалася про невдачу своєї першої експедиції й поспішила полетіти, кинувши напризволяще схоплених.

Найсмутнішим для мене було те, що ми не могли відшукати ніяких слідів Стьопи Лознікова і Петра Селіна, не кажучи вже про Джоя. І я вирішив був уже, що міжпланетний корабель захопив їх з собою. Але уяви собі моє здивування й радість, коли в кущах, досить далеко від місця, звідки стартував корабель, пролунав слабкий голос:

— Іване Захаровичу!.. Іване Захаровичу!.. Допоможіть нам!..

Обидва вони, і Стьопа, і Петро, — лежали в тих кущах. Стьопа міг говорити, Петро був нерухомий і тільки потім почав приходити до пам'яті. Що трапилося з ними, — вони не знали. Пам'ятали вони тільки те, що їх схопили вві сні; Петро пробував опиратися, але з цього нічого не вийшло. Можливо, їх оглушили чи вжили якийсь снотворний засіб. Але вони були непритомні аж до нашого приходу.

А коли ми розпитували їх, — пролунало радісне гавкання і скавучання. З кущів виповз, тягнучи задні лапи, мій Джой.

…Ось і все, що я хотів тобі розповісти, дорогий мій Андрію. Якщо тобі хотілося б довідатися ще про якісь подробиці цієї дивної події, — приїжджай до нас, ми будемо дуже раді. І, звичайно, ти зможеш здорово написати про все це, не так, як я.

Шкода тільки, що ці огидні істоти навряд чи доживуть до твого приїзду. Вони гинуть одне за одним — можливо, через відсутність придатної для них їжі, а може і тому, що розуміють провал своєї експедиції, мета якої для мене так і лишається неясною. До речі, вони вже не намагаються зберігати зовнішність людини; поступово вони перетворюються на напівпрозорі мішки із зморшкуватою шкірою — наче велетенські медузи чи слимаки. І тільки великі круглі нерухомі очі лишаються у них у верхній частині тіла, — і в них видно все таку ж невгамовну лють і зненависть до нас.

Так, вони гинуть одна по одній, ці злісні істоти з якогось іншого світу. Проте ми за цим не шкодуємо…”



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.