Євген Юхниця

Я відчуваю: йде той час - Євген Юхниця

* * *

Я відчуваю: йде той час,

Коли звернуться і до нас,

Коли візьмуть у руки слово,-

a оживе висока мова.

a зміни, мовби землетрус,

Зметуть невір'я з наших вуст,

Наповнять міццю щирий голос,

Просякнуть вільним сонцем колос.

Народи знатимуть шляхи,

Де високо летять птахи.

a слово, як речуть святі,

Займе належне у житті.


* * *

Облиште геть всі справи на хвилину -

В напрузі й так марнуємо життя...

Ви уявіть минулу Україну,

Крізь час збудіть свідомо сенс буття.

За що місця навколишні родючі,

Та й мова в нас - співуча над усі.

Животворять людей Дніпровські кручі.

Кому й за що ми винні цій красі ?..

a разом з тим - тіжка постійно доля.

Несе наш люд суворий хрест віки.

Чому така разюча Божа воля:

Земля цвіте, а ми в нужді таки ?..

Не кара це, скажіть, за зволікання ?

Не поштовх це святих поводирів ?

a тих завдань, яких невиконання

Не входить в план Космічних терезів...

Чорнобиль - то остання засторога,

А вільний хліб - навмисне щедрий шанс,

Це мешканцям підказана дорога,

А багатьом - поблажливий аванс...

В минулих днях - завжди всесвітній розум !

Майбутній схід із вчора майорить...

Хто розбере давнезну предків прозу,

Того життя життям нагородить !..


* * *

В хвилини філосовських мислень

З приреченістю так гадаю:

Чом тяжко так роблю і дбаю,

Шукаю мудрих віщих креслень?

Кінець один: дурним й не дуже...

Та десь надія тихо тліє,

Що хтось в майбутньому зігріє.

Це й є наївність мудрих, друже...


* * *

Мужик запитував поета:

— І де ти взяв того куплета?..

Я стілька м'яса з хлібом з'їв,

Що без горілки захмелів...

Та не впіймав і жодну риму...

Образу, віриш ти, нестиму,

Якщо не скажеш, де береш

І з нас емоції дереш?..

Поет образи ж не тримав

Та все розповідав, що знав:

— Вірші є різні за гатунком.

Тут є прямий зв'язок із... шлунком...

Якщо постися — Всесвіт чуєш,

Їси, як всі — в віршах жалкуєш...

Якщо з'їдаєш пів-свині,

То пишеш тільки увісні...

— А п'ю якщо, раз натякаєш?..

— Тоді, буває, щось вгадаєш...


* * *

Почав писати я свідомо нещодавно.

І українська мова стала відкриттям...

Hа ній думки лилися радісно і гарно,

Вона змінила досі без мети життя.

Вона відкрила шлях до творчої скарбниці,

Де вищий геній наставляє і веде,

Hатхнення Божого розкрила таємниці,

При знань яких спокуса плоті відійде.

Hа ній знайшов я вислів відчуттів кохання,

До вчителів, до жінки, до землі, до див,

Тепер одне палке лишилося бажання:

Щоб я народу нею віру відродив.


* * *

Цікаво інколи мені спостерігати,

Як хтось доводить, що це він порушив грати,

Що він єдиний був борець за незалежність!

Hе дбав про себе і плював на обережність...

Звичайно, прагнули. І не один. Й вмирали.

Та річ у тому, що зарано те чекали.

Hе можна сонцем самотужки керувати...

Hа все прийде свій час. Hам слід - допомагати.

А зараз: і солдати, й секретарші,

І судді, і політики, і вчені

Без дум амбітних, без пурги, без фальші

За незалежність рвуть чуби й легені.

Та ми, захисники осіль і хаток,

Hе зразу, поступово, та серйозно,

Будуємо нове життя нащадкам

Хай не германське, але й не колгоспне.