Іван Юзич

Інна - Іван Юзич

Іван Юзич

Інна

ЧАСТИНА ПЕРША

Неквапно обертаючись, вiдпливають удалину одноманiтно пласкi, наче випрасуванi, естонськi поля. Кволий шар озимої зеленi ледь прикриває нужденнiсть їх раптової безснiжної наготи. Сюрреалiстично, горами черепiв, бiлiють пiрамiди вручну вибраного льодовикового камiння. Як примудряються на цих виснажених грунтах iще й отримувати завиднi для шостої частини свiту врожаї?

Умиротвореними, безживними, немов поснулими виглядають недiльної днини нечастi, пильно виметенi, педантично впорядкованi людськi поселення.

Оманливий супокiй завiконного краєвиду дощенту руйнують контрастнi, щоразу несподiванi вкрапини. Рiзновеликi новiсiнькi прапори лiпляться до стовпiв електропередач, розвiваються над адмiнiстративними будiвлями, визирають з-пiд дахiв сiльських хат. У бентежних, незвичних, синьо-чорно-бiлих полотнищах цих - виклик, протест, порив до Свободи.

Ось пiд нерiвними подмухами весняного вiтру затрiпотiли такi ж чистенькi, з бiлою поперечною смугою, бордовi.

Отож, за вiкном уже - Латвiя.

Пропiрнувши негусту сутiнь чергового соснового гайка, “Iкарус“ плавно розвертається неподалiк моря. Нарештi можна вийти, схопити великий ковток запаморочливо свiжого повiтря, з насолодою вслухатись у тишу.

Вдовольнивши iнтерес до двох непоказних, з сердечками на дверях, будок, туристична група розпорошується. Найлiнивiшi, прогулявшись туди-сюди, швидко вертаються до автобуса, дiстають термоси й бутерброди. Дехто заглиблюється у голий, завмерлий - розкрились лиш очка перших весняних квiточок “жiбутє“ - лiс. Бiльшiсть спускається до моря i, поодинцi чи вкiлькох, розтiкається пустельним пляжем.

Море - хай неприхильне, штормове, злютоване на ледь помiтному горизонтi iз завжди готовим на дощ каламутним прибалтiйським небом, зцiлює своєю неосяжнiстю натомленi очi, грiзним могутнiм ревом розбурхує застоянi сили.

Зволоживши гiркуватою водою долонi й обличчя, виконавши кiлька розминочних махових вправ, вiдчуваю настiйне бажання пробiгтись - поклик остаточно не вивiтреного стайєрства.

Джинсовий костюм не сковує рухiв. Вогкий збитий пiсок м'яко вминається пiд кросiвками. Туго переповнюючи легенi, густе солонувате повiтря хвилями п'янкої свiжостi розкочується по тiлу, лоскотно бадьорить м'язи.

Як приємно!

Пейзаж видається уже не настiльки тьмяним. Навiть набрякле похнюплене небо мiсцями начебто згодне впустити сонячнi променi.

Непомiтно здолавши пристойний вiдтинок, мушу вертатись. Хорошого, як завжди, потрошку. Останнi екскурсанти вже статечно, неквапом пiдтягаються до автобуса.

На березi затрималось лише двiйко, що теж затiяли бiганину, дiвчат. Як видно одразу, одна з них - богатирської статури, з тугим вузлом зачiски на потилицi - лише пiдiгрує, втягнута у розвагу. А от iнша!

Теж висока, але легка й пластична, то ризиковано забавляється з прибоєм, якомога далi здоганяючи вмираючу хвилю i з перебiльшеним жахом рятуючись вiд наступної, то невимушено перелiтає через широченький, прозорий лiсовий потiчок, то, не турбуючись пiском, що може потрапити до взуття, заплигує на розсипчатi кучугури.

Ось лукаво пiдманила подругу до води, почастувала, черкнувши долонею, вiялом дрiбних бризок i кинулась навтьоки - розмаявши буйне свiтло-горiхове волосся, захлинаючись переливчатим смiхом неприборканої юностi. Серiєю карколомних вихилясiв вiдiрвалась (що було, далебi, не просто) вiд переслiдувачки, переможно здiйснила ще кiлька вiльних, немотивованих вискокiв i, зненацька, простягаючи зняту через голову невеличку “Смену“, опинилась впритул мене.

— Зробiть нам, будь ласка, слайд! - видихнула лунко, кинувши викличний i водночас помiтно нiяковiючий погляд великих темно-синiх очей. Вiдсахнувшись, примирливо обняла захекану, гнiвну партнерку, що саме, сторожко поглядаючи у мiй бiк, наблизилась.

Прикинувши композицiю - край моря, смужка пляжу, кiлька хирлявих прибережних сосон, - я зафiксував двi фiгурки: одна затвердiла, статична, виструнчена, iнша - примхливо, невимушено вигнута: наче хвиля, що прибилась до скелi.

— Дуже дякую. А тепер - вам! - дiвчина рвучко, так що вiдчув дотик мокрих холодних пальцiв, вихопила фотоапарат. Не чекаючи згоди, припала на колiно й клацнула. Так само рвучко пiдвiвшись, схопила за руку подругу, аби бiгти на посадку.

— Коли ж буде слайд? - жартома кинув я навздогiн.

— А ми ще зустрiнемось, - всерйоз зреагувала незнайомка i, обернувшись, вже здалечку, вигукнула: - Мене звуть - Iнна!

Нiби забувши про моє iснування, дiвчата вистрибом вiддалялись - водiй уже натискав на клаксон. Ще раз iз жалем озирнувшись на море, назавжди залишуваний, знов спорожнiлий, берег, поспiшив вслiд за ними i я.

У цю минаючу коротку мандрiвку до естонської столицi я подався не задля iсторичних її пам'яток. Уникав знайомств, майже не контактував нi з ким iз сформованої у Вiльнюсi за оголошенням, здебiльша литовської групи. Та увiбрала чимало, здається, непересiчних особистостей, мiж ними i вельми звабливих дiвчат, але менi, всуцiль сконцентрованому на своєму, було не до них.

... Квiтневий 1989 року Таллiнн, що не так давно самоствердився долученням до назви другого “н“, зустрiчав, нашорошившись передвиборчими - до Першого з'їзду Народних депутатiв - плакатами, листiвками, крикливою настiнною агiтацiєю. Нервова напруженiсть начебто - разом iз всепроникною сiруватою мжичкою - зависла у повiтрi. Непримиренне протистояння засвiдчувала навiть мiська панорама: самотньо трiпотiв на голчастому шпилi Довгого Германна триколiрний прапор, оточений незлiченними, над заводськими околицями, червоними.

Естонiя першою iз радянських соцреспублiк вiдмовилася коритись союзному Центровi. Тут, у Таллiннi, одне за одним приймаються нечуванi в своєй зухвалостi рiшення, викликаючи скрегiт зубiв у московського керiвництва i пробуджуючи надiї нацiональних окраїн.

Не обiйшли бурi полiтичних пристрастей i гiда - молочно-бiлу, середнього вiку блондинку зi слiдами миловидостi на м'якому, круглому обличчi. Одразу застерегла, що є прихильницею нечисленного радикального угруповання.

— Менi не довiряють туристiв з Москви або Ленiнграда, - сильно розтягаючи голоснi, повiдомила, - то хоч iз вами, литовцями, вiдведу душу!

Професiйнi, квалiфiкованi коментарi за програмою екскурсiї супроводжувались iмпровiзованими доповненнями:

— Отам височiв монумент. Не стало, як з'явились мiгранти.

— А тут був чудовий парк. Вирубали, понаїхавши, мiгранти.

— Плавали в басейнi лебедi. Бiгали пiд ногами, - як їх по-росiйськи? - їжаки. Пiдлiтали до причалу, безбоязно кормилися з рук величезнi бiлi чайки. Усе потрощили, зжерли, рознесли, хай їм грець, мiгранти!

Хоч звучало це украй смiливо, шокуючи часом навiть витриманих литовцiв, та швидко надокучало.

Вiдiрвавшись вiд групи, добряче покружлявши брукованими провулками (естонцi, чиї обличчя здаються замкнутими й непроникними, довго, коли з'ясовую дорогу, розпитують, наскiльки готова пiдтримати їх Литва), знаходжу дитячий клуб “Кодуллiнн“. Могутнi стiни його донедавна служили прихистком Палацу пiонерiв. Вицвiлi портрети вождiв пролетарiату у фойє сусiдять зi свiжими пластилiновими вилiпками колоритної, нiби створеної для шаржiв, постатi лiдера Народного Фронту.

А iз просяклого вогкiстю напiвпiдвалу чутно слабкi звуки щемно знайомої мелодiї. Тiсно скупчившись навкiл розшарпаного роялю десятка з пiвтора жiнок розучують гагiлки - пiснi, покликанi вiтати прихiд весни, славити оновлення природи.

Але чому до радостi у тонких голосах вплiтаються туга i смуток? Чи не хочуть зродитись веселощi удалинi вiд Батькiвщини?

По репетицiї, довiдавшись, хто я i звiдки, хористки оточують гамiрним кiльцем:

— Ну, як життя у Литвi? Як поводяться мiсцевi? Ви ближче до України, що чувати звiдтам? Чим займається, ваше Товариство?

Вдовольнивши їхню цiкавiсть, вiдправляюсь навiдати голову Земляцтва: вiн саме занедужав.

Керiвник виявляється сухорлявим, жилавим; хоч зблiдлий, але бурхає енергiєю. Розповiдає, що встигли таллiннськi українцi, бiльшiсть яких, з'ясовується, гостює сьогоднi у фiлiї в Тарту: органiзацiя свят, концертiв, виставок, прийом гостей з України, виходи в радiо- i телеефiр, акцiї на пiдтримку Народного Фронту.

Кумедно чути в устах дружини - типової, “з глибинки“, росiянки - захiдньоукраїнську, бозна-коли вживану селом чоловiкового дитинства, говiрку. У мовi трьох дочок - сумiш неймовiрних акцентiв.

Поки сидимо за чаєм, телеекраном - фiнська програма - розгулює голий чолов'яга. Чи мислиме таке iще десь у закупореному, цнотливому Союзi?

— Ну як, балакав iз нашими? - ворушачи запорозькими вусищами, цiкавиться господар. - Вони розгубленi, не знають, куди прихилитись. Естонцi переживають грандiозне духовне пiднесення, ітимуть - я певний - до кiнця. В той же час дали нечуванi можливостi нацменшинам. Якби хто ще хоч два роки тому сказав, що ми отак згуртуємось, його би просто взяли на глум!

Та чи не гра це з боку Народного Фронту? Наскiльки послiдовним вiн буде надалi?

Сам я вiрю естонцям, не сумнiваюсь у їх миролюбностi: навiть дiтям забороняють бавитись iграшковою зброєю. Жити мiж них можна - треба лиш по-людськи поводитись. Намагаюсь переконувати у цьому iнших, що ой як нелегко!

Земляцтво роздирають - в Литвi, думаю, те ж саме? - постiйнi суперечки про полiтику. “Iнтери“ проводять серед некорiнних шалену агiтацiю. Пiдiграють їм естонськi “крайнi“. Але, якщо ми хоч трiшки задумуємось про справедливiсть, про Україну, - мусимо пособити Народному Фронтовi!

Коли ж, перед прощанням, залишаємось у коридорi чотирикiмнатної квартири насамотi, лiдер Земляцтва раптом зовсiм по-дитячому береться випитувати:

— Скажи-но, як ти гадаєш, чи має сенс оця праця? Якщо, не дай Боже, поверне назад, тим, кого ми втягаємо, доведеться непереливки. А переможуть Народнi Фронти, - нам, українцям, все одно розчинятись. Не нам - то нашим дiтям, не дiтям - то онукам. Адже ми - вiдламана галузка!

— Я за неповний рiк, - продовжує, - виснажився, нiби за п'ять. Зi здоров'ям серйознi проблеми. Маю ж стiльки зацiкавлень. Мiг би, наприклад, конструювати веломобiлi, - з гордiстю демонструє триколiсний пристрiй. - Чи варто марнуватися з Земляцтвом? Га, чи варто? Скажи, чи варто?

Мене гризуть схожi сумнiви. Близько пiвроку тому i моє життя, навально увiрвавшись, пiдпорядкувала й переорiєнтувала нова, небувала справа - об'єднання українцiв Литви. I подався сюди радше шукати вiдповiдей, анiж давати їх. Проте запевняю якомога бадьорiше:

— Мабуть, що варто. Хiба годится в такий час вiдлежуватись? Робитимем, що пiд силу, а там - побачимо!

— Доступнi мiгрантки зманюють естонських парубкiв, - подiлилась, припалюючи сигарету вiд сигарети, гiд у невеличкому, рiзномовно гомiнкому кафе, куди заглянули перепочити пiсля походiв музеями. - Через це, - сумовито виповiдаючи цiлком земнi витоки непримиренного радикалiзму, додала, - естонкам нi за кого виходити замiж.

Найцiннiший, що везу iз Таллiнна, сувенiр - ось вiн, приколений на куртку. Крихiтний, у виглядi прапорця, значок: зверху жовта, знизу удвiчi вужча блакитна, смужки. Придбав у кiоску в самiсiнькому центрi Старого мiста. Певне, уперше в Союзi у вiльному продажу.

Щоправда, меткий кооператор трiшки схибив - та чи багато кому вiдомо, як виглядає український прапор?..

Крутячись туди й сюди на тiсному передньому сидiннi (прибувши на посадку останнiм, застав незайнятим лише його, хоч бiльш полюбляю заднi), вражаюсь, як добропорядно поводяться, куняючи в крiслах, литовцi. Рiдко коли хто скинеться, поцiкавившись упiвголосу, скiльки ще їхати. Нашi - думаю - не витерпiли б, давно влаштували гармидер, принаймнi затягли пiсню.

Оскiльки сон у транспортi бере мене погано, нiщо не заважає, вiдкинувшись на м'яку спинку, напiвзаплющивши очi, надалi вiддаватися спогадам.

... Опинився я у Литвi, як, певно, i бiльшiсть нетутешнiх, цiлковито з волi випадку. Вiдбухавши чобiтьми - серед тих, хто не мав хисту вiдкараскатись, - “почесний обов'язок“, виявив, що за два з лишком роки лейтенантства комп'ютери, до роботи на яких готував iнститут, перетворились на доiсторичних чудовиськ. Отож подався на курси переквалiфiкацiї до Києва, куди пiдоспiв iз рiдного Львова саме перед чорнобильським вибухом.

Столиця буяла жовтогарячим полум'ям величезних, як помаранчi, кульбаб, неприродньо м'ясистим листям каштанiв, щоденними викидами жахних суперечливих чуток, iстерично-веселих куплетiв i анекдотiв. Розсудливiшi з киян закупорювали кватирки, ковтали йод, заходились навкруг меблiв з вологою ганчiркою. Спритнiшi утворили стовпотворiння на вокзалi. Вирiшивши не спокушати долю, накивала п'ятами й половина слухачiв курсiв. Менi ж було лишень цiкаво: хiба здатне що, пiсля радянської армiї, налякати?

Тривоги, спричиненi аварiєю, перекривались свободою, сонцем, весною, красою природи та дiвчини-одногрупницi з Литви. Музеї, виставки, вернiсажi, найдефiцитнiшi фiльми, спектаклi й концерти - усе до наших послуг. Проблем iз квитками, оскiльки переважна частина потенцiйних глядачiв або знаходилась далеко вiд Києва, або ж не ризикувала зайвий раз залишати помешкань, не iснувало.

Я пiдтримував супутницю своїм спокоєм, насолоджувався її вишуканiстю, прекрасними манерами, естетичним чуттям, дивувався нежiночому логiчному розумовi та прибалтiйському вiльнодумству. Бiлим туфелькам цiєї рафiнованої вихованки мiської культури не доводилось, здається, перетинати меж асфальту. Вражало, наскiльки часто до мiкроскопiчних деталей спiвпадають нашi судження про той чи iнший витвiр мистецтва, i як протилежно можуть розходитись погляди на щось основне, визначальне.

При всьому тому, уже восени я трясся у поїздi через лiси й болота Бiлорусiї поповнювати ряди “емiгрантiв кохання“.

Про Литву знав обмаль, головно з основного захоплення - лiтератури. Найбiльш вiдомий i перекладаний iз литовських поетiв - Межелайтiс - належав до числа улюблених. З-пiд нав'язливих iдеологiчних нашарувань його творiв проступав вiрш “на соснових смолах настояний, березовим соком пропахлий“, сузiр'ями зблискували то акварельно-свiтлi, то iнтелектуально ускладненi, часто фантасмагоричнi образи. Вони сформували уявлення про дивовижний, янтарно-озерно-лiсовий край.

То чом би, зрештою, й не Литва?

Омитий щойно вiдшумiлим дощем Вiльнюс стрiчав золотом сяючого на сонцi тополиного листя, смарагдом живої iще трави, багряним вилиском черепичних дахiв. Пiсля запущеного, метушливого Львова мiсто дивувало доглянутiстю, чистотою, розмiреним темпом буття.

Чи не найяскравiше iз перших вражень: пiшоходи не кидаються через вулицю, коли заманеться, а чемно, як вкопанi, навiть при вiдсутностi машин, очiкують зеленого сигналу.

Оскiльки вчувались уже повiви майбутнiх потрясiнь, я зауважив, звертаючись до нареченої:

— Ну, iз таким дисциплiнованим народом впоратись запросто! Досить ввiмкнути попереду червоне свiтло - й нiхто не зрушиться з мiсця.

Гай-гай, аби пересвiдчитись у нездарностi, хай пiвсерйозного, прогнозу, чекати довелось недовго.

Влаштувавшись на роботу, заново освоюючи програмування, я звикав потроху до нових умов. Литовцi, з якими стикався, виявлялись, звичайно, цiлком доброзичливими, хоча й дотримувались при спiлкуваннi деякої дистанцiї. А що менi не довподоби характернi для пiвденнiших широт вияви панiбратства: заглядання iзблизька в очi, нав'язливi розпитування, безцеремоннi поплескування по плечу, - то такi взаємини повнiстю задовольняли.

Полiтичний клiмат, порiвнюючи з Україною, рiзнився м'якiстю надзвичайною. Комунiстичну iдеологiю тут впроваджували без звичної оскаженiлостi. На рок- чи бардiвських концертах, лiтературних вечорах, у театрi лунало таке, вiд чого голова моя йшла обертом. Опальнi московськi чи ленiнградськi дiячi знаходили у Вiльнюсi царину для фронди i вдячну аудиторiю.

Коли народилось малятко, нам iз дружиною пощастило отримати сiмейний гуртожиток - кiмнату в одному з численних, вишикуваних у рядочок, корпусiв-вуликiв, що їх натреноване око умить вiдрiзнить од звичайних будiвель, - як сироту з притулку вiд дитини, котра зростає дома. Коротають поруч вiк сотнi родин: лисiють батьки, цiлуються на пожежних сходах вирослi чада, до кровi зчiпляються на спiльнiй кухнi сусiдки, iнодi хтось викинеться з вiкна, - а звiстки про отримання державних квартир надходять рiдше, анiж бравурнi репортажi про чергове пiдкорення космосу.

Але як тiшились ми з окремого, в десяток квадратних метрiв, житла!

Нелегко далась втрата мовного середовища.

Було якось, впiймав себе на тому, що не пам'ятаю, як називається по-нашому довгастий, перевернутий, звисаючий оно з-пiд даху, конусик льоду.

Перелякався не на жарт. Гарячково, не здатний думати нi про що iнше, прокручував у мозку варiант за варiантом, поки, дiставшись до гуртожитку, не випорпав з-помiж книжок словника. Одразу вiдлягло, полегшало. Звiсно ж, бурулька!

Зринув спомин.

Засипана снiгами сiльська, пiд вишневим дахом, хата. Впритул пiдступає до неї густий триповерховий лiс: внизу - суцiльне брунатне плетиво гiлок мiшаної поростi; вище - яро-зелений, з блiдими стрiлочками новонароджених пагонiв, прошарок сосон; над ними - вивчений за довгi зимовi мiсяцi напам'ять графiчний узор дубових, помережаних воронячими гнiздами, крон. I моя, що розхристаний, без шапки, захлинувшись обм'яклим повiтрям, вискочив на порiг, розриваюча дитинна радiсть вiд споглядання усього цього, а головне - поважно звисаючих з-пiд ринви, величезних, рубцюватих, що ввiбрали до iменi i дзвiн веселкової зливи крапель, i пiднебесний скрип довгожданого жайворонка - бурульок! Хiба мислимо змiняти їх на ту ж, скажiм, тривiальну “сосульку“?

Але, як не борсайся, не протився, мова вивiтрюється, мертвiє, висипається зернинами з покинутого колоса. Стрепенешся щасливо, коли випаде стрiнути знайомця - давно забуте рiдне слово. А скiльки їх вiдходить нечутно, навшпиньки, пропадає безвiсти, як невiдомi вояки на фронтi?

Тим часом сигнали перемiн, що докочувались iз Москви, дедалi переконливiшали.

Слiдкуючи, хоч краєм ока, за життям Литви, я не мiг не завважити, що i з нею щось коїться. В мiсцевих газетах це проявлялося, зокрема, у вигулькуючих час вiд часу коротеньких замiточках про “окремих екстремiстiв“, котрi влаштували десь “антирадянську витiвку“, яка, зрозумiло, зазнала невдачi, тобто “не знайшла пiдтримки широкої громадськостi“.

В останньому писаки не надто вiдхилялись вiд iстини.

— Як вам подобаються теперiшнi подiї? Чи не вважаєте, що треба б якимсь чином включитися особисто? - приблизно так часом запитував я кращих, довiрених знайомих зi свого, в основному iнженерно-службового, оточення.

— Нема дурних пхатись, куди не слiд! - лунала переконана вiдповiдь. - Вся ця перебудова задумана, щоби органам зручнiше виявити потенцiйних бунтарiв, а, прибравши їх, знов затягти гайки!

Пересiчний литовець, сповiдуючи таку фiлософiю, мало рiзнився вiд нелитовця.

З яким, пригадую, смiшним, незрозумiлим зараз острахом, ставили пiдписи пiд безневинною екологiчною, проти нафторозробок на Куршськiй косi, вiдозвою!

Моя “активнiсть“ теж не заходила далi передплати пiвдесятка товстих журналiв, де прорвали греблю заборон немислимi досi лiтературнi публiкацiї.

Ознаки ж зрушень щодень вiрогiднiшали. Полiтика вставала у центр уваги, витiсняла iншi теми з виробничих курилок, товариських застiль, подружнiх постелей. Загуляли по руках таємнi протоколи до пакту Молотова-Рiббентропа, частiшали повiдомлення про несанкцiонованi владою акцiї. Розчин, досягаючи критичної насиченостi, вимагав лиш центру кристалiзацiї.

— Чув, що утворився “Саюдiс“? - збуджено вбiг iз новиною юний поет і перекладач з литовської, студент унiверситету, - один iз небагатьох вiдомих менi українцiв у Вiльнюсi. - Декого, хто збирався в Академiї наук, я знаю, - вельми достойнi й шанованi люди!

Вiдтодi подiї посунули лавиноподiбно. Стотисячнi людськi моря затопили спiвоче поле парку Вiнгiс. Впевнено, наче самi собою, з'явилися красенi - нацiональнi жовто-зелено-червонi прапори. Виникли i вiдкрито розповсюджувались неформальнi газети, стрiмко долаючи шлях вiд жовтуватих, з ледь проглядаючими бляклими текстами, листочкiв, до багатосторiнкових, уповнi респектабельних видань.

Масовi заходи, завдяки органiзацiйному хисту литовцiв, проходили велично, злагоджено, у святковiй, пiднесенiй атмосферi. Хоча мiтинги були, зазвичай, виразом протесту, радiснi почуття брали верх над гнiвними. Виник i вмить закрiпився термiн - “спiвуча революцiя“. Вiн не лише фiксував, що велелюднi зiбрання неодмiнно супроводжувались пiснею, а й влучно передавав сам їх настрiй.

Кожен новий успiх розтоплював, здається, цiлi крижанi поля страху. Прибалтика щобiльш перехоплювала iнiцiативу вiд Москви. Сюди, до нас, змiщувався епiцентр демократичних перетворень.

Протидiя мiсцевих, змушених iти на поступку за поступкою, властей виявлялась млявою, неефективною. “Саюдiс“, як i Народнi Фронти Латвiї та Естонiї, використовував ухильнi формулювання типу: “створювати соцiалiстичний ринок“, “разом iз партiєю поглиблювати перебудову“. Але не пiдлягало сумнiву, що це лишень фiговий листочок, - справжнi ж плани сягають значно далi.

Оточення моє зазнавало разючих змiн. То той, то iнший вчорашнiй збайдужiлий спостерiгач, здолавши боязкiсть i сумнiви, ставав зацiкавленим учасником. Але якщо литовцi, за рiдкiсними винятками, захоплено ловили усе, чинене “Саюдiсом“, то решта населення розшаровувалась. Беззастережно пiдтримували новонароджений рух одиницi, основна ж маса сприймала його рiст з побоюванням i недовiрою. У цьому середовищi не дивина було стрiтися з чутками про пiдступнiсть “мiсцевих“, котрi лиш вичiкують зручного моменту для розправи iз нами, чужаками.

I ще я бачив, що той, хто ставав у ряди прибiчникiв, з учорашнього, поглинутого лиш особистим, обивателя робився людиною наснаженою, спрямованою до вищого, - наче отримував якийсь додатковий орган. Той же, хто виступав проти, навiть при солiдному iнтелектуальному багажевi, ставав нецiкавим, дрiб'язковим буркотуном.

Мiй попереднiй життєвий досвiд не полишав мiсця iлюзiям щодо наявного суспiльного устрою. Литовцi антипатiї чи побоювань не викликали - отож те, що дiялось, мiг лише вiтати.

Про назрiлiсть перемiн свiдчила хоча б i робота. Тим, хто мав стосунок до обчислювальної технiки, може, як нiкому, помiтна була неспроможнiсть iснуючої системи. Навколо трудилося безлiч обдарованих програмiстiв, та жорстка, всепронизуюча регламентацiя душила творчi пориви, приводила до безнадiйного вiдставання вiд Заходу на цьому магiстральному напрямку технiчного прогресу. Iнiцiатива суворо каралась, плоди багатомiсячної працi нерiдко летiли в смiття.

Такий же невiдрадний стан справ мiг спостерiгати, буваючи у численних службових вiдрядженнях.

Якось, повертаючись iз росiйської провiнцiї, де, контрастуючи з ентузiазмом Литви, панував не зовсiм тверезий скепсис, я побачив вулицi Вiльнюса незвично спустiлими. Не один з-помiж нечисленних перехожих, нiби захищаючись вiд поривiв пронизливого осiннього вiтру, тулив до вуха портативний транзистор.

Причина з'ясувалася дома: пряма трансляцiя Установчого з'їзду “Саюдiса“!

Коли пiсля чергового вибухово-смiливого виступу багатотисячний зал Палацу Спорту пiдхоплювався, громово скандуючи: “Лєтува! Лєтува!“ - здавалося, земля прискорює оберти, виникає щось небувале, незвiдане, даюче початок iншiй епосi.

Увiйти до iнiцiативної групи для заснування в Литвi української органiзацiї? Якою приголомшливою стала ця пропозицiя бородатого, зосередженого молодого чоловiка!

Української???

Усвiдомлення того, що належу до не цiлком звичайного народу навiдало змалечку. Згадувалось про це в таких-от, наприклад, випадках.

... Сонячний лiтнiй день. Зелений морiжок невеликого стадiону, де ми, безжурнi хлоп'яки, ганяємо у футбола. Уявляючи себе учасниками чемпiонату свiту, що саме проходить у ФРН, намагаємось копiювати їхнi фiнти, манеру поведiнки.

— Я - Лято! - самозабутньо волає юний форвард.

— Я - Беккенбауер! - технiчно вiдбираючи м'яча, пiдхоплює суперник.

— Ми - збiрна Бразiлiї! - вiртуозно перепасовує команда.

— А ми - Голландiї! - завзято розгортає контратаку iнша.

— Стiйте! - зненацька скрикує один iз гравцiв - непоказний, занехаяний хлопчисько. - Якi ще, до дiдька, Нiдерланди? Та ми - українцi!

Вигук приголомшує настiльки, що м'яч котиться убiк, гра припиняється. Поновлюється вона без запалу, дзвiнких iноземних прiзвищ. Не одну, мабуть, похнюплену голову недавньої “зiрки“ гризе думка: “Хто ж ми такi, усiма забутi, що не можемо вдостоїтись навiть збiрної?“

“Свiдомим“ же українцем я став, як не дивно, за кордоном.

Коли, ще в часи суцiльних заборон, гостював у родича, польського iсторика, той, наче ненароком, пiдклав до тумбочки бiля лiжка раритетне лейпцiгське видання “Iсторiї України“ Аркаса. Пошарпана, зi штампиком якоїсь Громади Кубанцiв у Чехiї, книжка запам'яталася виразнiше, нiж визначнi мiсця Кракова й Варшави. Навала незнаних фактiв, дiаметрально протилежне трактування вiдомих, а, головне, безкомпромiсно самостiйницький дух справили незгладне, переворотне враження, вiдкрили велич i трагедiю нашого народу. Зародилось усвiдомлення, що зробити хоча би що-небудь для його користi - не найгiрше застосування сил.

Органiзацiї???

Досi, через неодмiнну їх протруєнiсть iдеологiєю, я цурався активностi в будь-яких органiзацiях. Формою спротиву нав'язливiй системi обирав неучасть, заповзятливим пiонерсько-комсомольським вожакам прислужився хiба що як негативний приклад.

В Литвi???

Iз землякiв, що зрiдка стрiчались, бiльшiсть вважали за краще не афiшувати своє українство, а якщо й згадували, то ухильно, наче винувато. Чи здатнi будуть ворухнути хоч пальцем заради нього?

Сумнiвiв, одне слово, вистачало. Та, повагавшися хвильку, згоджуюсь. Чому б, зрештою, i не спробувати?

У той момент доля здiйснила крутий вiраж.

В iнiцiативнiй групi нас семеро - мiнiмальна за законом кiлькiсть для реєстрацiї.

Зустрiчаючись ледь не щовечора у когось вдома чи на роботi, розробляємо проекти документiв. Жадiбно, як суха губка воду, вбираємо iнформацiю.

З'ясовується: тiльки у Вiльнюсi українцiв тринадцять з гаком тисяч, а всього в Литвi - сорок чотири.

О-го-го яка маса!

Високий i рiвень освiченостi - тут ми другi серед народiв республiки (пiсля, звiсно, євреїв). В Каунасi мiж вiйнами уже iснувало Товариство. Видавало часопис, провадило радiопередачi, ставило “Наталку-Полтавку“.

Отже, маємо навiть традицiю.

Упоравшись iз паперами, запрошуємо всiх, хто вiдомий з особистих контактiв, вiдгукнувся на оголошення.

I от вони - українцi Литви - зринають iз мороку, матерiалiзуються.

Хто ввалюється розв'язно, по-хазяйськи, а хто закрадається, нiяковiючи, довго не зважуючись переступити порiг.

Хто вiртуозно володiє мовою, сипле приповiдками, хто у муках виколупує з атрофованих запасiв слово за словом, хто ж, маскуючи незнання, затято мовчить.

Дома звикли розмовляти литовською, росiйською, польською - дуже рiдко українською.

Наскiльки вiдмiнно може звучати наша, принесена з далеких мiж собою регiонiв, понавбиравши акцентiв, мова!

А яке розмаїття професiй! Що не людина - новий рiд занять: iмпозантний актор, червонолиций обвiтрений колгоспник, юна школярка, бiлоголовий священник, штурман, вчителька, музика, столяр, фiлолог, квiтникар, бухгалтер, науковець, домогосподарка, студент, художник, фотограф, лiкар, вiйськовослужбовець... Найгустiше ж технарiв, iнженерiв. Є кандидати наук, володарi кiлькох вузiвських дипломiв.

Дуже багато хто, наобiцявши з сiм кiп, щезає. Але частина затримується, проявляє цiкавiсть, береться потихеньку до працi.

Коли люб'язна господиня запросила на вечорницi, переконуємось, що жiнки на чужинi нiяк не розгубили кулiнарного хисту. Гамiрне застiлля зблизило, виявило характери, уподобання, заодно i вокальнi здiбностi.

Трапляється й така (анонiмний телефонний дзвiнок) реакцiя:

— Що затiяли, недобитки?! Заждiть-но, поскручують вам в'язи! Я теж, мiж iншим, українець, знаю вiд батька, як розбиратися з бандерiвщиною!

Що ж, i таке не дивина.

Перша спiльна справа благодiйна. Об'єднуємо членськi внески, щоб переказати їх потерпiлим од страхiтливого землетрусу в Вiрменiї.

Нiхто, зрозумiло, не має жодного досвiду. Аби запозичити його, часом вибираємось поглянути на iншi, паралельно створенi угруповання. Тi, кому пропаганда навiшувала жахнi ярлики “бiлоруських нацiоналiстiв“, “латвiйських фашистiв“, “сiонiстiв“ i тому подiбне, виявляються цiлком, начебто, порядними, миролюбними людьми.

Просуваємось уперед зi зривами, навмання, часто покладаючись лише на iнтуїцiю. Зате як окрилює кожен, хоч найдрiбнiший, здобуток! Як манливо рухатись у незвiдане, ступати неходженою землею, вiдчути себе, замiсть “гвинтика“ тоталiтарної машини, дiяльним iндивiдуумом!

Скориставшись нагодою поїхати до Львова на зустрiч випускникiв iнституту, опиняюся в iншiй - гнiтючiй, задушливiй - атмосферi. Як далеко встигла вiдiрватись за останнi мiсяцi Прибалтика!

Тьмяним, непроникним смогом зависли над мiстом страх i безнадiя. Мiсцева партократiя мертвою хваткою затисла неформальнi прояви. Мiтинги заборонено з лiта. Про альтернативнi засоби масової iнформацiї нiчого й казати.

З млявою недовiрою сприймають мої свiдчення про демократичний поступ Литви знайомi, родичi, колишнi однокурсники.

Перед Оперним театром застаю спробу мiтингу. Ледь розпочала промови охоплена мiлiцейським кордоном жменька вiдчайдухiв з Гельсiнської спiлки, раптовий снiговий шквал звiв видимiсть до нуля. Через хвилину-другу, коли бiла завiса розсунулась, на місці виступаючих зяяла порожнеча.

Випадково дiзнаюсь, що вiдзначатиме рiчницю Товариство Лева, яке, зародившись пiд егiдою комсомолу, поряд з охороною довкiлля зайнялось нацiональним вiдродженням.

Вже у фойє, де розгорнута художня виставка, потрапляю в рiзко контрастуюче зi щойно баченим на вулицях силове поле ентузiазму, мистецьких пошукiв.

У залi - кiлькасот, переважно молодих, людей. Багато хто у яскравих народних костюмах. Самокритично аналiзують iзроблене, визначаються на майбутнє.

Моє коротеньке, пiд кiнець зборiв, повiдомлення про реєстрацiю у Вiльнюсi українського товариства i пропозицiя, в обмiн на культурну пiдтримку, допомогти у друковi, викликають несподiваний фурор. Веселi, енергiйнi юнаки та дiвчата, взявши у полон, провадять на неофiцiйну частину - святкування “Андрiя“.

А тут, у модерному, на мiськiй окраїнi, клубi, стiльки цiкавинок, талантiв - голова паморочиться!

Менi вiддають почестi, яких нiяк не заслуговую. Про литовськi подiї мушу переповiдати ще i ще i ще раз - iнтерес викликають найменшi подробицi. “Атгiмiмас“ (“Вiдродження“) - газета “Саюдiса“ - виявляється найкращим, безцiнним подарунком. Блокнот заповнюю прiзвищами, адресами, контактними телефонами. Кишенi набиваю грiшми - замовлення на передплату литовських газет, пересилку пiдручникiв з мови.

Для бурхливого, з символiчною дозою алкоголю, застiлля, iгор, пiсень, танцiв, вiдтворення старовинних обрядiв, короткою виявилась груднева нiч. Повертаючись, маю десятки нових, немало з яких вже лагодяться у гостi, друзiв.

Оскiльки тяга до заснування осередкiв iснує в кiлькох мiстах республiки, товариство назвалось Громадою українцiв Литви.

Зустрiчi у Вiльнюсi проходять по недiлях, коли видiлив невеличку залу Палац профспiлок.

Майже щоразу загальну увагу вiдтягає якась несподiванка. Чи то з'являється свiжий, з неординарною долею, мешканець Литви, чи цiкавий гiсть з України.

Обговорюючи найрiзноманiтнiшi - вiд вузько-громадських до всепланетних - теми, важко укластися в рамки вiдведених двох з половиною годин. Iнколи дискусiя саме у розпалi, коли її перериває чекаюча за дверима бiлоруська “Сябрина“. Тодi можемо спуститися в кафе i, зсунувши столи, продовжити за фiлiжанкою кави. Адже ми так довго не мали нагоди спiлкуватися рiдною мовою!

Атмосфера зiбрань зазвичай напружена. Найсуперечливiший, що робить її вибухонебезпечною, пункт - полiтика.

Здавалося б, iз самого початку акцентувати на нiй недоцiльно. Iнакше отримаєш замiсть задекларованого широкого об'єднання українцiв Литви крихiтну, вузькоскеровану групку.

Беззастережно пiдтримувати “Саюдiс“ готовi одиницi. Чимало землякiв пiдпало пiд вплив органiзацiї “Вєнiбє-Єдiнство-Єдносць“, що, як тiнь, намагаючись протидiяти всiм його крокам, виникла слiдом за “Саюдiсом“. А багато хто полiтики сахається, як вогню, i, почувши ризикованi вислови, може вiдiйти назавше.

Та лiдер наш, керуючись, вочевидь, благородними замiрами, настiйно прагне розвернути стерно на вiдверто просаюдистський курс. Наполiг також, аби статус учасника Громади узалежнити вiд рiвня володiння українською мовою. При такiй лiнiї вiн, як ведучий засiдань, доволi часто потрапляє у скруту, губить темп, конфузиться. Iнодi, через незгоду, хтось виходить, хряпнувши дверима. Було, що з цiлком надуманого приводу - рiзного ставлення до зiткнень у Закавказзi - покинуло збори пiвтовариства.

Менi, котрий мав спершу намiр якнайретельнiш приглянутися з тiнi, доводиться часом, для порятунку становища, втручатись, перехоплювати iнiцiативу.

Брати слово - адже все лишень налагоджується - пробує немало хто, та пороху, як правило, старчає ненадовго. Я теж попервах мимрю, червонiю, не одразу знаходжу, як звернутись до кiлькох десяткiв майже незнайомих, таких у бiльшостi солiдних людей. Але, оскiльки пом'якшувати напруження начебто вдається, в конфлiктнi миттєвостi уже завважую спрямованi у свiй бiк погляди.

Занепад пануючої в суспiльствi iдеологiї спричинює рiст впливу релiгiї.

Щойно заснувалося товариство, до нього почали вчащати священики: то сивий, ветхий, з десятирiчним табiрним стажем, то молодий, з екстравагантною борiдкою, вельми обiзнаний у сучаснiй фiлософiї.

Слухаючи їх не без iнтересу, я, однак, не здатен був перейнятися мiстичним, що дозволило б прилучитись до проповiдуваного, почуттям. Найпереконливiший доказ упертий мозок стрiчав десятком контраргументiв. Зрослому в помiрно вiруючому середовищi перешкаджало пiзнiше, що зумовило свiдомий вiдхiд вiд будь-якої релiгiї, пiзнання свiту.

Немало ж слухачiв виявляють бiльшу податливiсть. Чи не найлегше перехiд дається схильним до вiри: вiд комунiстичної до християнської, схоже - лише крок. I ще, помiчаю: досить зачепити релiгiйну тематику - нiзащо не виплутатись до кiнця зiбрання.

Зрозумiло, не оминули таку компанiю, як наша, фiлери iз всемогутнього, нарощуючого, подейкують, незважаючи на перебудову, штати, КГБ. Як до цього поставитись?

Менi, хоч нiтрохи не вiльному вiд страху, вiдкрите його виказання здається надмiрною розкiшшю. Оскiльки усiх непроханих гостей на чисту воду нiяк не виведеш, краще, аби не загострювати становища, про них i не згадувати: адже сумнiватись треба б у кожному порiвну. Чи не шкiдливiше вiд стукача - розповсюдження взаємних, здатних унеможливити будь-яку конструктивну дiяльнiсть, пiдозр.

Схильнi до подiбного теж, на жаль, вiднаходяться.

Але, незважаючи нi на що, якийсь здоровий, досить несподiваний для мене, дух дозволяє маленькому, такому нестiйкому ще, колективовi неухильно просуватися вперед, долати усi труднощi.

У випробуваннях поступово виламується кiстяк Громади. З вiдходом слабких лишаються тi, хто ладен працювати, не жалiючи себе.

Ми робимо розвiдку про вiльнюськi мiсця проживання Шевченка. Вiдшукуємо могилу iншого українського велета - Якова Головацького. Готуємо й заслуховуємо на зiбраннях iсторичнi доповiдi. Звикаєм до нових слiв “емiгрант“, “дiаспора“, “iмперiя“. Зустрiчаємось як iз литовськими, так i заїжджими з України митцями, найперш лiтераторами. На Рiздво приголомшуємо Вiльнюс небаченими тут убраннями прибулих зi Львова вертепiв.

Проводимо, аби сповiстити про утворення Громади ширше коло землякiв, кiлька концертiв.

Згадку про один iз них пiд час останньої зупинки оживила випадкова попутниця. I в образi, й у поведiнцi її вчувалося щось незвичне: не тiльки те, як смiливо й безпосередньо, - що не зовсiм характерно для її народу, - звернулась, вiдрекомендувавшись першою (в Литвi можна бачитись як завгодно часто, лишаючись, через брак вiдповiдного приводу, незнайомими). Звуком iменi - Iнна (вимовила саме так, хоча литовською - “Iна“) - не здогадуючись, розбудила непомильно знаний мотив.

“О, панно Iнно, панно Iнно!“

... Ледь зiп'явшись на ноги, товариство ризикнуло запросити зi Львова естрадний театр пiснi. Вiн об'єднав творчi особистостi настiльки яскравi, що спiвпрацю їх в одному гуртi уможливив хiба що той нечуваний, свiтанковий час.

Художнiй керiвник театру, широко вiдомий, за переказами, як неперевершений виконавець народних пiсень i талановитий композитор, при особистому контактi виявився чи не найскромнiшим, найiнтелiгентнiшим серед артистiв. Середнього зросту, кремезний, старiючий, чи то самозаглиблений, чи просто втомлений з дороги, вiн, коли ми перед виступом показували гостям мiсто, спроквола, начебто неуважно, крутив довговолосою розкуйовдженою головою, доброзичливо, але вкрай лаконiчно, вiдповiдав на питання.

Концерт привабив глядачiв, рiзними вiтрами, у рiзний час вирваних з України. Декотрi встигли достатньо потинятися свiтом, iншi тут, у Литвi, народились. Хтось визначився активним прибiчником нацiональних вiдроджень, а хтось пiдiйшов безпосередньо з промосковського мiтингу.

Щедро обдарованi, хвацькi, iронiчнi хлопцi виконували перед ними власнi пiснi, музику, читали пародiї, розiгрували скетчi.

Чудовi, проникливi, високохудожнi твори змушували будь-кого - навiть тих, хто, може, свого часу покинув Україну з прокляттям на устах, - вiдчути себе живою, невiд'ємною її часткою. Та приявнi у декотрих номерах гострi, вихопленi прямо з жаровнi львiвських полiтичних баталiй, пасажі частина публiки стрiчала “на ура“, а частина - насторожено, ледь не вороже. Формальна розкутiсть нерiдко епатувала законсервованi смаки дiаспорника. Iнодi, як вияв напруження мiж сценою й залом, в шаленiючi оплески вривався злостивий, недоречний вигук.

Так тривало, допоки iз-за кулiс, з розкiшною дванадцятистрункою на широкому ременi, не зринув той, кого лишень годину тому бачили начебто втомленим i апатичним - невпiзнанно молодий, високий i ставний, казковий лицар. Шляхетна хода, переможний погляд, замрiяна усмiшка вмить прикували загальну увагу.

Ледь забринiли понад зачаєною тишею негучнi, все наростаючi перебори, пролунали вступнi, молитовно вимовленi слова: первородне, вiдновлене пiсля довголiтнiх пiдмiн, “панно“, трепетне, нiби крильця метелика, “Iнно“, - а вже виникло щось таке, вiд чого присутнi наче знялись над землею, зависли у невагомостi.

О, панно Iнно, панно Iнно!

Я - сам. Вiкно. Снiги...

Сестру я вашу так любив,

Сестру я вашу так любив -

Дитинно, злотоцiнно.

Любив? - Давно. Цвiли луги...

О, панно Iнно, панно Iнно,

Любовi усмiх квiтне раз,

Любовi усмiх квiтне раз,

Любовi усмiх квiтне раз - ще й тлiнно...

Нi, так проспiвати можна тiлькипо-українськи!

Розбуджена мелодiєю лiрична перлина юного, ще не зламаного, Тичини, милозвучнiсть асонансiв i алiтерацiй “солов'їної“ мови, неперевершена майстернiсть, знавцем народного мелосу, виконання, змусили випадково зiбраних, нашорошених блукальцiв i страждальцiв, забувши незгоди й суперечностi, перетворитися на єдину, безтiлесну, вдячну й сприйнятливу iстоту, а коли завмер останнiй акорд - божевiльно, до водяних пухирiв, розтовкати долонi, недовiрливо, новонароджено роззираючись довкола.

Скромно, нiяково, нiби повернувшись iз iншого, витвореного мистецтвом свiту, всмiхався автор. Посеред талановитих, яким нiчим дорiкнути, артистiв вiн примудрявся пiднятись на голову.

Для мене ж той випадок став найвищим, найчистiшим, з яким доводилося стрiчатись, виразом кохання - самозреченого, довiрливого, боязкого, безнадiйного, - а iм'я невiдомої, раптово явленої з безоднi часу Iнни - його символом...

Остогидле, навiжене - трапився автобус iз невiдлагодженим глушником - ревiння моторa, тягучi, нескiнченнi кiлометри.

Давно вже насунулась темрява, позаду лишилась поблимувати вогниками Рига, а додому ще ой як неблизько!

... Якось пiд вечiр звертається голова Громади - чи не згоджусь термiново надати хорошим хлопцям друкарську машинку?

Заснiженими провулками примандровуємо з ним у двiр нiчим не примiтного особняка. Усерединi ступаємо в густу хмару цигаркового диму. Рiзко на мить обiрвавшись, запальна багатоголоса розмова спалахує заново.

Вияснивши, що тип доставленого пристрою нiкому не знайомий, мене просять пособити iще й друкуванням.

Влаштувавшись на двох стiльцях у закутку, де менший бедлам i поряд цокоче iнша машинка, беру накиданий кострубатим почерком документ: “Звернення до iнтелiгенцiї Радянського Союзу“. Заглядаю у довгий, на цiлий аркуш, список пiдписiв. Овва! Перелiк органiзацiй, найм'якший офiцiйний прикметник до яких - “екстремiстська“, а навпроти - вiдомi iз зарубiжних радiоголосiв прiзвища дисидентiв. Сам текст лишає далеко позаду теперiшнiй бар'єр дозволеного.

Тамуючи зрадливий лоскiт пiд грудьми, берусь, редагуючи по ходу форму деяких зворотiв, до працi. Одночасно пильно, напружено всотую навколишнє.

З кiмнати в кiмнату стрiмко снують кiлька десяткiв середнього вiку, сухорлявих, переважно невисоких, чоловiкiв у темних, дiлових, наче з чужого плеча, костюмах i при краватках. Волосся у декого, схоже, ще не встигло як слiд вiдрости. Бадьорi, сп'янiлi вiд свободи голоси, мiж яких видiляються хриплуватiстю кавказькi, сиплють правозахисною термiнологiєю, дiляться тюремними, табiрними історіями, згадують друзiв, що лишаються в мiсцях вельми вiддалених.

Є i земляки. “З українцiв, - чую, - походять найлютiшi гебiсти, але й наймужнiшi полiтв'язнi“.

Взаємини мiж присутнiми надзвичайно сердечнi. Кожен, виявляючи потрiйне, небачене в повсякденнi лицарство, прагне поспiлкуватись iз кiлькома, теж знайомими з допитами й пересилками, прибалтiйками. Певно, жiнки цi вартi поклонiння.

Якщо хтось, аби похапцем перекусити, забiгає на кухню, користується, iгноруючи нiж та виделку, тiльки ложкою. Бравада, чи дiйсно невикорiнювана арештантська звичка?

За пiвнiч проводжаємо до вокзалу кiлькох краян. У них передчасно потемнiла шкiра обличчя, розложистi вуса, добрi, навiть наївнi, очi. Навперебiй захоплюються “найвiльнiшим мiстом Вiльнюсом“, де змогли так безперешкодно зiбратися й провести дводенну зустрiч.

Вiд початкової моєї наcтороженостi не лишилось i слiду. Приглядаюся до супутникiв iз захватом та шанобою. Простi, дотепнi, незлобивi, аж нiяк не геройськi з вигляду, люди це, безумовно, особливого гатунку.

Пiд час армiйської служби я стрiчав непiдробних, готових без вагань пiдставити вiдчайдушну голову пiд кулi, смiливцiв. Та хоробрiсть їх, випробуваних вогнем, водою й Афганiстаном, безслiдно розвiювало наближення особiста.

Цi ж учорашнi зеки про “гебню“ говорять з презирством, заради переконань готовi хоч завтра вернутись за грати. Не чути вiд них i скарг на жорстоку, що вiдiбрала найкращi роки, долю. Швидка, жвава мова позбавлена вироблених радянськими часами замовчувань, натякiв, евфемiзмiв.

Вражаючись на диво рiзностороннiм (коли тiльки встигли набути?) їхнiм знанням, можу, проте, зауважити в тих досаднi прогалини. Один iз всесвiтньовiдомих противникiв комунiзму не знайомий, виявляється, з “Бiсами“ Достоєвського.

Рвуться у бiй дисиденти несамовито. “Нам би газетку тиражем тисяч десять - умить перевернули б Україну!“ Легко спалахують, готовi змагатися за дрiбничку. Побажання “Сiдай за мемуари!“ прибирає в їх устах глузливого вiдтiнку.

Перед розставанням я достеменно закохуюсь у цих людей. Поряд з ними цiкаво, окрилююче i - незатишно: усвiдомлюєш власну нiкчемнiсть. Мабуть, що дворушницька, наскрiзь просякнута брехнею, попередня дiйснiсть могла готувати мiсце для них хiба що у казематах.

А передруковуванi звернення вже назавтра можу почути в “Голосi Америки“.

... Чалапаючи розмоклим снiгом попри закличнi зблиски вогникiв пивбару, довжелезними сходами здiймаюсь на Тауро (Турячу) гору. Це раз на тиждень, вечорами, збирається Рада Вiльнюського осередку.

Клишоногий дiдуган, вахтер Палацу профспiлок, довго комизиться, поки знайде ключа. Для старого це форма спiлкування, спосiб виказати власну значущiсть. Трапляється, що кiмнати усi зайнято, - тодi присядемо на стiльцях у фойє чи навiть у гардеробi.

Поволi, один за одним, стягуються члени Ради, пiдходять просто зацiкавленi. Зморенi пiсля робочого дня обличчя, запаленi очi, глухi голоси. Хтось нишком вкидає до рота таблетку. Дома полишено важливi справи, некормленi сiм'ї. А як приємно б розслабитись перед телевiзором, полистати книжку!

Починаєм обмiрковування невiдкладних громадських заходiв, розподiл обов'язкiв.

Заплановано, наприклад, приїзд ансамблю. Хто вестиме переговори з гостями? Хто забезпечить їм готель? Хто придбає зворотнi бiлети, замовить залу, напише статтю, “проб'є“ її в газету? Хто розповсюдить квитки, розклеїть афiшi, роздасть запрошення? Хто зустрiне артистiв, розважатиме їх, проведе на нiчний поїзд?..

Все це в умовах, коли кожна, здавалось би, дрiбниця може легко перерости в нерозв'язну проблему: мiсць у готелях нема, мiжмiський телефон не з'єднує, залiзничнi квитки давно розпродано. А скiльки часу i сил вiдбирає соцiалiстичний, з тотальним дефiцитом, побут! Доводиться набувати десятки нових навичок, вiдкривати притлумленi досi здiбностi.

Той, хто звик уникати роботи, знайде привiд ухилитись вiд неї й тепер. Перевантажений звалить на себе ще один тягар.

Поступово розмова розкручується все ширше. Якого iще вiдомого митця запросити? Якими українськими акцiями подивувати Вiльнюс? Чим розворушити вперто дрiмаючих, пасивних краян?

Iдеї, бiльшостi з яких не судилося здiйснитись, так i вилiтають з розпалених голiв. Плани сягають фантастичних висот. Забуваються втома, турботи, взаємнi непорозумiння. Дiлову рiч пересипають жарти, приповiдки, потiшнi житейськi iсторiї. Ми - друзi, брати, однодумцi, богатирi: штурмуєм захмарнi висоти. Мета, що об'єднує нас, така благородна!..

Виходимо пiзно вночi, похрускуючи щойно намерзлим льодом. Випадковий перехожий зачудовано озирається на лементуючу дивною мовою, запально жестикулюючу ватагу.

Завершальне речення уривається на пiвсловi з дверей пiвпустого останнього тролейбуса.

Вдома намагаюсь якнайтихше вiдчинити дверi, беззвучно прошмигнути спiльний для двох кiмнат крихiтний коридорчик. Все одно чути визивне, багатозначне покашлювання сусiдiв. Поринаю в задушливо-густу, жарку темряву кiмнати, навпомацки оминаю дитяче лiжечко, якомога обережнiше, аби не звалити що-небудь, роздягаюсь.

— Що там трапилось таке нагальне? - крiзь сон видихає дружина. - Чи не пожежа?

— О, багато всього! Зажди, розповiм наранок.

... А от просаюдистське крило Громади рушає на черговий, лiк яким Литва уже, певно, згубила, мiтинг.

Нас набагато, але прапор, самотужки сшитий з блакитного й жовтого ситцю, трiпоче високо, притягує всi погляди. Почуваючись акторами на сценi, крокуємо, розправивши плечi, гордо пiднявши голови. Дiставшись до мiсця, куди пiслягрозово збiгаються людськi потоки, проштовхуватимемось, аби бути помiтнiшими, ближче до центру. Там тiсний натовп захистить од вiтру, палкi промови зiгрiють на холодi.

А поки йдемо, час вiд часу природня цiкавiсть котрогось мiсцевого, що довго приглядався збоку, смiливця бере таки верх над цивiлiзованою стриманiстю:

— Атсiпрашау, кєно чя вєлява? (Перепрошую, чий це прапор?)

Почута вiдповiдь змушує хапати, нiби риба на сушi, повiтря, ошелешено перепитувати:

— Ук - ра - i - нє - чю???

Радiсть вiдкриття безмежна:

— Українцi - мають символiку! Оце ж бо так! Молодцi! За нашу i вашу свободу!

Спроба додати щось по-нашому кiнчається, найчастiш, спотвореним: “Здоровенькi були!“

Менший подив викликало б, певно, знамено Еквадору чи Нової Гвiнеї.

Ех, несолодко належати до недержавної нацiї...

До весни життя Громади ще iнтенсивнiшає. Особливо широко - з приїздом найвiдомiшої виконавицi народної пiснi, спектаклем молодiжного театру того ж Товариства Лева, пробою власних творчих сил - вiдзначили Шевченкiвськi днi.

Щобiльш засмоктуюча дiяльнiсть поглинала усе моє дозвiлля, вiдривала вiд сiм'ї, гальмувала професiйний рiст. Потреба вiдмовлятись вiд усталених звичок i уподобань викликала внутрiшнiй спротив, породжувала душевну кризу. Чи не покинути, поки не пiзно, усе це, вернутись до розпорядку спокiйнiшого та впорядкованiшого?

Саме у цi вихiднi, коли проводиться черговий захiд - концерт популярних на Українi братiв-кобзарiв - я поклав собi не брати участi в його пiдготовцi, а, вирвавшись iз неперервностi справ, осмислити становище, i, поглянувши заодно, до чого прийшло трiшечки “старше“ українське Земляцтво в Естонiї, прийняти, можливо, рiшення.

Проте, чим ближче пiд'їжджаємо до Вiльнюса, тим яснiш усвiдомлюю: шляху назад нема, всi помисли нерозривно прикутi до Громади.

Як там у наших? Що нового? Чи вдало провели концерт?

Коли посеред ночi автобус розкидав екскурсiйну групу по притихлому Вiльнюсу, я, вийшовши в числi перших, поспiшав додому з переконанням, що вже назавтра знову занурюсь у виснажуючу, нескiнченну, таку уже невiддiльну вiд мене, громадську круговерть.

Прагнучи закрiпитись на паперi, розмаїття подiй у Громадi оформляється в iнформацiйний вiсник. Невеличка газетка, що друкується на машинцi, а розмножується ксерокопiюванням, має успiх i в Українi. Я, окрiм постiйного дописування, беру на себе роль коректора, а згодом i макетувальника.

Добиваємось, хоч коротких i лише двiчi на мiсяць, регулярних українських передач на литовському радiо. Першi випускаємо, затрачуючи неймовiрну кiлькiсть нервiв. Надалi ж, освоївшись, вчорашнi аматори виходять в ефiр уповнi фахово.

А яка Громада без недiльної школи? Дiти зiбрались насупленi, недовiрливi, дуже рiзного вiку й пiдготовки. Та молодий, метикуватий вчитель вмiє дати собi раду. Литовськi властi готовно допомагають iз примiщенням.

На початку травня, узявши частину вiдпустки, вирушаю до Львова.

Полiтичнi процеси тут, хоча й вiдстаючи вiд прибалтiйських десь на пiвроку-рiк, помiтно просунулись.

За нацiональну символiку, що у Литвi пробилась так миттєво й невимушено, точиться боротьба не на жарт - повсякденна, запекла, багатопроявна.

Окремi смiливцi вiдкрито носять синьо-жовтi значки, налiпки, кокарди з тризубами. За певних обставин цi несанкцiонованi, що продаються в мiсцевому Гайд-парку - “на клумбi“, а виготовленi переважно прибалтами, символи можуть накликати неприємнощi.

Рiдше - светри, шапочки, хустинки, краватки, стрiчки у волоссi, спортивнi костюми. Можна зустрiти людей, екстравагантно виряджених з нiг до голови виключно в кольори нацiонального прапора.

I - зовсiм несподiвано: з двох, що прогулюються пiд руку, подруг одна в жовтому, друга - у блакитному платтi. Спробуй присiкатись, найлютiший ретрограде!

Упирається ж мiсцева влада шалено. Всiма засобами блокує опозицiйних кандидатiв у депутати. Пiд час традицiйної травневої демонстрацiї неформальну колону атакувала мiлiцiя - рвала з рук, топтала, шматувала знамена i плакати, жорстоко била манiфестантiв. Не один з “левенят“ може показати свiжi синцi та подряпини.

У вихiднi, зливаючись з бiлим цвiтiнням садiв, розквiтає вишиванками Музей архiтектури i побуту. Це все тi ж невгамовнi юнаки та дiвчата проводять гаївки.

На соковитiй зеленi галявин - смiх, спiви, кружляння, запальнi iгри. Змагаються у майстерностi хори. Колоритнi “запорожцi“ бухають iз козацької гармати. Пiсля притишених кольорiв литовських народних костюмiв - яке веселе, бучне рiзнобарв'я!

Уздовж центральної алеї - розбiгаються очi вiд картин, виробiв народних умiльцiв, писанок.

Прагну побачити якомога бiльше, що не так просто. Раз-по-раз звiдусiль гукають. Хiба одразу згадаєш кожного iз знайомих? Немало встигло побувати у Вiльнюсi, з iншими запiзнався тут, у Львовi. Мiцнi потиски рук, пружнi дiвочi поцiлунки. Серед молодi, що пiднялась у числi перших, цiлуватись у губи, надто при несподiваних зiткненнях, прийнято - це пiдкреслення особливої довiри, братства перед лицем небезпеки:

— Як прекрасно, що ми зустрiлись! Коли побачимось iще?

На заїжджого з Прибалтики поглядають iзнизу догори. Мене незаслужено огортає захоплення Литвою. Десятки разiв мушу розповiдати про останнi у нас подiї. Литва - свiточ, Литва - дороговказ!

Щоправда, часом прорветься й iнша, спiвчутлива нотка:

— Бiдолашнi ви там - такi крихiтнi, без природнiх ресурсiв. Проiснувати самим тяжко.

А якби нам, в Українi, дохопитися незалежностi - ото рвонемо!

Зав'язую все новi i новi знайомства з цiкавими, нерядовими людьми. Ще не зреагували, не встигли втертися мiж них пристосуванцi й кар'єристи. Оце щире, беззастережно вiдкрите спiлкування, миттєве зародження дружби - найцiннiше для мене у цiй веремії.

Чи багато що кращого взагалi дарує життя?

Дуже рiдко на тлi ентузiазму й доброзичливостi зрине перекошене, дисонуюче обличчя. Щоразу iнше, воно мiстить - наче вiдбиток зубного болю - ознаку ущербностi. Це карикатурний, недолугий “патрiот“. На рахунку його i сумнiвнi, начебто “за правду“, вiдсидки, i перманентнi трудовi - один проти всiх - конфлiкти, i численнi, коли ставав жертвою пiдступних, жорстоких жiнок, розлучення.

Спершу вiн привертає увагу оригiнальнiстю. У нього розшарпанi манери, найгустiше значкiв i налiпок, вiн гучно, на всi заставки, ганить усе й уся, окрiм, зрозумiло, себе та ще, може, невеликої групки. Жадаючи бути на виду, виставляється лiдером, встряє в обiцяючi популярнiсть заварушки, розписує власне минуле й сучасне низкою неперервних, дивовижних подвигiв. Навiть коли вiдкривається, що за звершеннями тими - пшик, що на руку i слово “патрiот“ нечистий, вiн i на хвилю не знiчується. Пропонує навсебiч послуги, готовий з легкiстю вхопитись за будь-що - аби, звiсно, ганебно провалити. Це з нього, надаючи рисам узагальненостi, залюбки малює портрет неформала-екстремiста компартiйна преса.

Екстремiзму ж довкiл не вгледiти. Мiлiцiонери, опинившись “не при дiлi“ - порядок довкола iдеальний - мимоволi переймаються настроєм свята.

— Та за це ж колись хапали, - недовiрливо похитуючи головою, придивляється лiтня, у хустцi, жiнка. - Скiлькох iз нашого села повивозили за гуляння гаївок на Сибiр!

Але юнь веселиться так азартно, так переконливо, що поступово й старече обличчя розпогоджується, засвiчується.

Кипить, вирує Шевченкiвський гай. Поблукавши мальовничими пагорбами, стежками, галявами, включившись у небачене дiйство, десятки тисяч глядачiв стають iншими, мовби обдерши мiж старовинних хаток i церковець ганебний леп страху.

У Вiльнюсi застаю наче продовження свята. Це традицiйне, чудово органiзоване “Скамба, скамба канкляй“ (“Дзвенять, дзвенять канклi“), де виступають литовськi та заїжджi фольклорнi ансамблi. Заслужено привернув симпатiї хист рекомендованого Громадою молодого, але зрiлого, бувалого у бувалицях колективу львiвського.

А на цiм тлi - трансляцiя з Москви З'їзду народних депутатiв. Прибалти, отримавши безпрецедентну можливiсть впливу на багатомiльйонну аудиторiю, дають перший вiдкритий бiй Центровi: нарочито демонструючи акцент, парламентську культуру, перетворюючи кожен виступ на маленький спектакль.

Коли промовляв посланник Литви, колеги з проектно-конструкторського бюро лишали програми та креслення. Вiтаючи захопленими вигуками кожен смiливий вислiв, тiсним пiвкiльцем облiплювали телевiзор.

Спiвпереживати було чому. Один iз депутатiв повернув мандат, вiдмовившись сидiти поряд з генералом - тбiлiським карателем. Iнший вбивчою iронiєю (“Ми - Со-юз, а не Пiд-юз i не При-юз!“) змусив номенклатурникiв тупотiти вiд безсилої лютi. Громом пролунали слова третього: “Литва може вийти з т а к о г о Радянського Созу!“

Вiдчайдушно, поки не покинула урештi зал, вiдстоювала суверенiтет республiки згуртована делегацiя.

А що ж нашi? Доводилось, як кажуть, у Сiрка очi позичати, коли до трибуни добирався черговий “землячок“. Бiльшiсть, з усiх сил пiдспiвуючи Центровi, i не замислюється про iнтереси України. Заплiснявiлi нiсенiтницi, вбога канцелярська мова, озлобленi випади проти всього нового й демократичного. Особливо ж високими голосами заливаються, обгавкуючи Прибалтику, мою теперiшню Прибалтику!

Почуватися в такi хвилини українцем, - хоча оточуючi нi пiвсловом не переносили ставлення до конкретних ораторiв на весь народ, - було не надто комфортно.

Проект, у розробцi якого я брав участь, вимагав потужнiшої, анiж мало наше бюро, технiки. Її орендували в обчислювальному центрi одного з найвiдомiших у Вiльнюсi виробничих об'єднань. Час вiд часу виникала необхiднiсть сходити туди, як кажуть програмiсти, “на машину“.

Якось в обiдню перерву, заклопотано поспiшаючи широким коридором одного з корпусiв об'єднання, я вловив серед зустрiчного потоку уважний погляд чиїхось великих темно-синiх очей.

Iнно! - скрикнув спантеличено, одразу розпiзнавши.

Навала свiжих вражень останнiх мiсяцiв вiдтiснила далеко на краєчок пам'ятi поїздку до Естонiї. Та хiба могло забутись дiвоче iм'я, що назавжди, зiркою першої величини, осяватиме небозвiд української поезiї?

Таллiнн... Iнна...

— Я заборгувала вам, - дивилась вона, як i того разу, виклично, хоча не так нiяково. - Слайд готовий. Маєте взяти його.

— А як ви вгадали, що ми зустрiнемось?

— Вiрю в зумовленiсть. Не переконана щодо Бога, але часто здається, начебто хтось диригує долями.

Обмiнюючись плутаними вiд несподiванки фразами, ми пройшли до вiдносно затишнiшого мiсця - навпроти розчиненого вiкна. З нього бухали гарячi хвилi полудневого лiтнього повiтря, до духмяно липових пахощiв якого домiшувався гiркуватий чад газозварювання з розташованого поряд заводу.

Виявляється, Iнна працює тут менше року за скеруванням пiсля закiнчення вузу. Корпус її науково-дослiдного iнституту - ось, поруч, з'єднаний з заводом та iншими будiвлями системою переходiв. Як електронник - професiя скорiш чоловiча, анiж жiноча, - має справу з комп'ютерами. Знайома i з програмуванням. Слiдкує, звiсно, за перебiгом з'їзду, хоча безперервне його говорiння робиться вже обтяжливим.

Слухаючи розповiдь, я мав змогу краще роздивитися спiврозмовницю.

Легенькi, без каблучкiв, босонiжки аж нiяк не позбавляли її високого зросту: не досягала до моїх ста восьмидесяти двох хiба що кiлька сантиметрiв. Завдяки короткому, свiтлому сарафанчику, що вiльно охоплював струнку фiгуру, пiдкреслював високi груди, вiдкривалась густа, рiвномiрна засмага рук i нiг. Ледь хвилясте, куйовджене протягом, волосся почало вигорати на лiто, прибравши кольору спiлого жита.

Хоч виглядала Iнна значно дорослiше, анiж тодi, на березi моря, однак свiжiсть, затаєна, майже дитяча пустотливiсть у нiй нiяк не вписувалась у навколишнiй впорядковано-дiловий фон. Постiйний натиск внутрiшньої енергiї наче не дозволяв її тiловi вiднайти зручне, статичне положення: ледь торкаючись долонею пiдвiконня, раз-по-раз мiняла одну насторожено-грацiйну позу на iншу, таку ж тимчасову.

Та ж нестримна енергiя променилась щирою цiкавiстю з очей, переливалася грою емоцiй на чистому, без косметики, обличчi. Типовому литовському, якi часом видаються вирубаними зi шматка мiцного дерева, обличчi - у даному разi, безумовно, заторкнутому ще й натхненною рукою рiзьбяра, що витончила риси та внесла до них родзинку неповторностi.

Головне ж, що притягало увагу, бентежило i манило - лукава, притишена, то наче безслiдно поринаюча в глибину, то знов самовiльно вигулькуюча, усмiшка. Вона продовжувала непокоїти й пiсля того, як, погомонiвши хвилин п'ять-десять, ми, умовились про час та мiсце наступного побачення i розбiглись.

Де я стрiчав уже цю усмiшку? Втямив не без здивування: чи ба - Джоконда! При схожостi зовнiшнiй вельми i вельми приблизнiй - яке, начебто, спiвпадiння внутрiшнє!

Одразу виник Межелайтiс. Наскiльки часто в його вiршах i прозi згадано Мону Лiзу! Випадковiсть? Чи щось єднає таки гордовитих доньок литовських пущ з безсмертним творiнням Леонардо?

Так чи iнакше, нову знайому сприймав уже не iнакше, як в ореолi художнiх образiв.

Помiж численних проявiв українського життя в Литвi один досяг розмаху неабиякого.

Згадавши у виступi перед Товариством Лева про можливiсть органiзацiї у нас друку, я гадки не мав, як скоро передбачення збудеться.

Тепер на вiльнюському вокзалi завжди стрiнеш атлетично збудованих, неговiрких юнакiв з величезними, як скелi, сумками й рюкзаками. Побачиш їх i в штабi “Саюдiса“, де, заспанi, неголенi, нудяться чеканням по закутках.

Це - кур'єри з України. Доставлюванi ними макети видань рiзномастих неформальних об'єднань повертаються назад стосами преси. Паралельно повним ходом iде виготовлення книжок, брошур, летючок, плакатiв - усього, що має стати ковтком кисню в умовах задухи.

Гостям важко до кiнця довiритись литовським легальностi й спокоєвi. Всюди ввижаються кагебiсти, пiдступ, провокацiї. Може навiть трапитись, що той, хто їде до нас уперше, сходить на однiй iз ближнiх станцiй; до Вiльнюса ж, перестраховуючись вiд арешту на перонi, добирається iншим транспортом.

Тривоги небезпiдставнi: в Українi не рiдкiсть - затримання, побиття, конфiскацiї.

Трапляються й печальнi курйози, як от. З неабиякими труднощами доставивши вантаж до рiдного мiста, залишивши його в автоматичнiй камерi схову, кур'єр телефоном, що прослуховувався, сповiстив замовникам номери скриньок. Тираж газети - кiлька тисяч примiрникiв – тільки й бачили.

Нерiдко житель Литви, що обслуговує ксерокс, друкує у борг чи безкоштовно - “заради святої справи“. А iнший, заламавши непомiрну цiну, годен на цiй же справi нагрiти руки.

Iнколи не вивезене вчасно, згубивши цiннiсть, створює мороку зi зберiганням, щоби, урештi, пiти в макулатуру.

Окрiм залiзничного, не забутi й iншi види транспорту: лiтак, приватнi автомобiлi. А скiльки подiбних чумацьких шляхiв веде до менших мiст Литви, в Латвiю, Естонiю? Все iще жорстко пiдконтрольнi на Українi й цiлком доступнi у нас, ксерокси стали поважною зброєю.

Моя безпосередня участь у цiй, сповненiй пригод, дещо дивнiй для кiнця двадцятого сторiччя епопеї незначна й епiзодична.

Надаю гiнцям довiдки. Час вiд часу влаштовую ночiвлю, допомагаю завершити макет. Можу виступити в ролi вантажника. Бува, що телефонний дзвiнок розбудить з невiдкладного приводу посеред ночi.

Декотрi ж члени Громади сприяють кур'єрам безперервно, на постiйнiй, так би мовити, основi. Внесок їх у забезпечення України альтернативною iнформацiєю воiстину неоцiненний.

Працюючи в Громадi, вiдкриваю у собi якостi, про котрi й не пiдозрював. Те, чого найбiльш лякався, виходить краще: здатен, виявляється, непогано ладнати у колективi.

Причина, скорiш за все, у тiм, що, не народившись революцiонером, непримиренним бiйцем, сповiдникiв навiть протилежних поглядiв сприймаю не як ворогiв, не як противникiв, а, радше, як жертв.

Усi ми - продукт iснуючого устрою, всi так чи iнакше причетнi до його неподобств. Усiм треба розпрямлятись, витравлювати багаторiчний, що в'ївся у плоть i кров, налiт невiгластва й рабства. Наче в дитячiй загадцi: “Якого дерева найбiльше у лiсi? - Кривого.“

Одним перемiни останнього часу даються легко, а хтось вiдстає, запiзнюється. Почнеш дiлити на чорне та бiле - швидко опинишся насамотi, в оточеннi своїх прекрасних гасел. Хiба не абсурд - релiгiйна iдея непомильно розрiзнити пiсля смертi праведних та грiшних? У кожному намiшано всiлякого...

Сам я, може, найпокривленiший. Не почуваюся вправi будь-кого судити або проганяти з Громади. Адже тим, хто береться за вiдродження українства, доводиться мати справу з залишками нацiональних почуттiв, роздмухувати жарини, чудом вцiлiлi на попелищi.

А закинутим на чужину дiсталося особливо. Емiграцiя - стан недобрий, стресовий, розрив по-живому. До нього можна звикнути, та неможливо змиритись. Як, скажiмо, ставитись до того, що твоя дитина приносить з садочка чужу для тебе, i вже рiдну їй, мову?

— Нема серед нас нормальних, - рiзко, без манiвцiв, заявив один iз нових знайомих, схильний до крайнiх, лобових висловлювань. - Кого не вiзьми - там, у батькiвських краях, щось зрадив.

Приглядаючись до тих, хто звертається у Громаду, помiчаю, наскiльки складнi у них долi, як багато психiчно травмованих, спраглих пiдтримки. Як готовно вiдгукуються на вдалу iнтонацiю, чуйне слово! Стосовно них хотiв би стати не провiдником, а, по мiрi сил, лiкарем.

У той же час, тi, кому довелося вдосталь блукати свiтами, цiкавiшi вiд тих, хто живе осiло. Незмiрно бiльше, нiж можу вiддати, набираюся знань та досвiду вiд них, чимало що вiдкриваю й переосмислюю.

Зауважую також, як негусто здiбних i охочих терпляче пiклуватися реальними, недосконалими людьми. Навпаки: декотрi теоретики, палкi трибуни, як дiдько ладану бояться конкретних адресатiв своїх промов та теорiй.

З трибун теж, звiсно, необхiдно. Але куди ефективнiше, нiж метати громи з пiднебесся, наблизитись до людини, вислухати її, розпитати про справи, вiдповiсти на наївнi, можливо, запитання. В уражених українофобiєю - явища, малозрозумiлого iноземцевi, викликаного сторiччями гонiнь та наклепiв, - нейтралiзувати початкову агресивнiсть, постаратись хоч трiшки вiддалити вiд презирства до своєї й чужої нацiональностi у бiк поваги до них. Коли не виправити окремих осiб - хiба стане кращим суспiльство?

Якби достатньо часу - можна б, здається, “достукатись“ до кожного. Тiльки де ж його вiднайти, той час?

Втрачаю розумiння iз давнiми, зi спокiйнiших днiв, товаришами. Коли чую на питання: “Чому присвячуєш дозвiлля?“ - вiдповiдь: “Самовдосконалююсь“ або “Перечитую Борхеса“, - дивуюсь: як можна тепер вдовольнятися лише цим?

Призначеного дня я очiкував Iнну у великому, прохолодному фойє iнститутського корпусу.

У джинсах, спортивних майцi i тапочках, збiгала вона сходами, стискаючи в руцi довгасте пластмасове поделко.

Ми вiдшукали самотню лавчину, перед якою буйно розкинув вiчнозелене листя iмпровiзований сад: олеандри, фiкуси й пальми в масивних, пофарбованих у зелене, кадубах.

Перегляд на свiтло слайдiв виявив, що Iнна поставилась до спiльної екскурсiйної мандрiвки значно серйознiш вiд мене - пiдмiтила й зафiксувала он скiльки пейзажiв, мiзансцен, панорам Таллiнна.

— Ви майстерно фотографуєте, - не мiг не зазначити я.

— Нiчого особливого. Просто це хобi, - ледь зашарiлась вона. - Колись мiркувала - якщо дома спалахне пожежа, найперш кинусь рятувати шухляду зi слайдами.

Окрiм мойого захеканого, на морському березi, зображення, Iнна одразу ж запропонувала вiдiбрати на пам'ять скiльки завгодно кадрiв, що подобатимуться, обурено вiдхиливши згадку про незручнiсть чи будь-яку компенсацiю.

— Пусте. Люблю дарувати, - запевнила, процитувавши стрiчки сучасного поета: “Щобiльше вiдiрвеш вiд серця - тим бiльше у нiм зостається“.

“Ну й дивна дiвчина, - чудувався я подумки. - Хто б iще ладен був так безкорисливо, заради першого стрiчного, старатись?“

А вона дивилася спокiйно й вiдкрито - лише знайома, на цей раз трiшки задерикувата, усмiшка чаїлась у кутиках губ.

Я вибрав, намагаючись якнайменше порушити цiлiснiсть того, що лишиться, декiлька кольорових рамочок. Ще раз гречно подякував.

На цьому формальний регламент невмисного зiткнення двох стороннiх людей мiг би вважатися вичерпаним. Але щось уже заважало пiдвестись i вирушити у справах - розпрощавшись, можливо, назавжди. Нiби прикипiвши до лавчини, ми продовжували бесiду, скрадливо, мiж тим, вивчаючи одне одного.

Виявилось, що фотографування пов'язане у Iнни з захопленням, що не обiйшло й мене - гiрським туризмом.

Зрозумiло, не тим, “матрацним“, коли за оплаченою путiвкою переповненi групи натужно, пiд пильним оком iнструктора, шкандибають вiд однiєї, забезпеченої харчем i теплим нiчлiгом, бази до наступної. Туризмом спортивним: коли декiлька чоловiк за картою й компасом на свiй страх i ризик долають (заздрячи, в свою чергу, альпiнiстам) маршрут, орiєнтирами на якому часто слугують лише обелiски ранiш тут загиблих. В такому походi, куди потрапляють, як звичайно, люди не з гiрших, навiть уявити годi якiсь претензiйнi вередування, хтивi жарти, а виникає дивовижна, чиста атмосфера пiднесеностi й взаємовиручки.

З'ясувалося також, що свого часу ми проходили, незначно розминувшись, майже ту саму дiлянку Пiвнiчного Кавказу.

Звичайно, зринули спогади. Про перевали з чудернацькими назвами - Чiпер-Азау, Дунгуз-Орун, Кiчкенiкол, заснiженi пiки, кришталевi льодовиковi озера, заквiтчанi рододендронами схили. Про те, наприклад, як понад гiрським хребтом, на тлi рерiхiвських барв призахiднього неба, незрушно височать, ледь бiльшi од макових зерняток, тури, а завдяки надчистому повiтрю можна навiть розгледiти, коли котрийсь час вiд часу велично повертає голову, мiкроскопiчнi завитки рогiв.

Не забракло й бувальщин, потiшних випадкiв. Скажiмо, про безнадiйно розмочену грозою, що налетiла з-за скелi, гiтару, яку зметикували поколоти на тонкi трiсочки i використати на паливо - замiнивши музику посеред снiгу й камiння напрочуд смачним чаєм.

Або - варiант класичний - не встигнувши до темряви вийти на заплановану стоянку, пiвночi блукали, ковзаючи на мокрих схилах, забрьохавшись по вуха. Спинилися, де прийдеться, щоби вранцi, поглянувши, розреготатись: до розшукуваного мiсця - рукою подати, кружляли поночi саме навкiл нього. Чого ж би то не смiятись, - заради таких-от вражень i подаєшся в гори!

За розмовою ми не зчулись, як годинниковi стрiлки засвiдчили, що обiдня перерва добiгла кiнця.

Почуття, наче пiднявся на пiвгодини у прекрасне, незрiвнянне нi з чим високогiр'я, нiс я пiсля зустрiчi разом iз крихiтним, в нагруднiй кишенi, подарунком.

Подiї накочуються хвилями. Якось у суботу й недiлю центр Вiльнюса потрапляє в полон бiло-червоно-бiлих прапорiв. То проводиться - за неможливiстю зiбратись у Мiнську - з'їзд Народного фронту Бiлорусi.

Iншим разом - неймовiрно! - можна посидiти на першому в Союзi офiцiйному форумi некомунiстичної партiї - Демократiв Литви.

Набирає обертiв полiтична дiяльнiсть i в Українi. Тi з членiв Громади, кому не сидиться на мiсцi, при першiй-лiпшiй можливостi, використовуючи вiдпустки, вихiднi, правдами й неправдами роздобутi вiдгули, линуть туди.

Стараюсь не втрачати таких нагод - вiдпрацьовуючи одданi громадським справам години вечорами, по ночах, збуваючись наднормових робiт та кар'єрного просування - i я.

Найчастiше потрапляю в Захiдну Україну. Темп перемiн тут вражаючий. На органiзацiйних зiбраннях ледь проб'єшся у переповнений зал, втиснешся з коротким привiтанням мiж численних уславлених ораторiв.

Тут зародилися й швидко мiцнiють осередки Народного Руху.

... А от влаштовуване львiв'янами в сiльськiй передкарпатськiй мiсцевостi грандiозне, театралiзоване, - що на нього зiйшлось, збiглось i з'їхалось, схоже, усе здатне пересуватись навколишнє населення, - свято Купала.

Надриваючи голосовi зв'язки, вводить у курс древнiх обрядiв сучасний Волхв. Буйно палахкоче ватра, через яку, вхопившись за руки, iз завзятими вигуками перескакують молодi пари. Iще пронизливiший вереск супроводжує пiднебеснi польоти гiгантської переповненої гойдалки.

Щось доiсторичне вчувалося у густому, соковито цвьохкаючому хрустовi прибережних заростiв, коли багатотисячна орда посунула в темрявi униз, до рiчки. Там, вибираючи судженого, дiвчата пускають у хвилi вiночки зi свiчками. Забрiвши по колiна, а то й по пояс, у бистру воду, ловлять їх парубки.

Опiвночi ж не на жарт дiстається ближньому лiсковi: туди ламанулись шукачi цвiту папоротi.

Вiдчайдушнi, гамiрнi витiвки не вгаватимуть до ранку. А на височеннiй щоглi, пiдсвiчуване спалахами багать, безборонно, самозрозумiло розвiвається над прадавнiми iгрищами теж отримане з глибини вiкiв синьо-жовте знамено.

На рештi ж теренiв України ситуацiя рiзниться докорiнно.

Прибуваю нa Установчу конференцiю обласного Руху до великого портового мiста Пiвдня. По дорозi з аеропорту зустрiчаючi бiдкаються: “У нас стояче болото. Партократи самодурствують, як заманеться. В останню хвилю розпорядились позбавити нас ключiв вiд замовленої заздалегiдь зали. Та конференцiю проведемо будь-що!“

Покрутившись у розшуках, авто спиняється на тихiй замiськiй вуличцi. По обидва боки її - високий, зелений, зi щiльно зачиненими ворiтьми, паркан. Здається, усе довкiл завмерло, знемагаючи вiд нестерпної - особливо пiсля Литви - спекоти.

— Що робити? - безпомiчно тицяються туди й сюди, висловлюють сумнiв у правильностi адреси, проводирi.

— Вам куди? - змушує здригнутись чиєсь змовницьке, пiвголосом, питання з вершечка грушi. Там, непомiчений ранiш, чаїться голий до пояса, коричневе засмаглий хлопчина. На умовлену вiдповiдь вправно, по-мавп'ячи, спускається з протилежного боку паркана, прочинивши хвiртку, вказує стежку до дачного будиночка.

Людей у тому - як у казковiй рукавичцi. Вщерть заповнили єдину, не таку вже й велику, кiмнату, повсiдались на пiдлозi у сiнях. Розпаленi спекою, вiдчуттям таємничостi “конспiратори“ стрiчають “прибалтiйського емiсара“ захоплено. Вмить, розглядаючи, як дивовижу, розхапують пачку литовських брошур i газет. Розповiдь про цiлком рядовi у нас подiї сприймають репортажем з iншої планети. Дивляться округлено, недовiрливо:

— Перший секретар ЦК у прямому ефiрi з'являється на телеекранi, i кожен простий смертний може поставити йому запитання?

— “Саюдiс“ має примiщення, регулярний вихiд на радiо i телебачення?

— А чи правда, - нишком цiкавиться немолода жiнка, - що у Вiльнюсi перейменовано проспект Ленiна? - На ствердну вiдповiдь приповiдає побожно:

— Ле - е - енiн. Це ж святе!..

Опiсля мого виступу дискусiя спалахує з подвоєною силою. Мiсцева iнтелiгенцiя - лiкарi, iнженери, вчителi, лiтератори - безжалiсно викривають недолiки, намагаються вказати шляхи до їх виправлення.

Прекраснi, небайдужi люди! Як хочеться їм побачити у себе добрi змiни! Жодного напруження мiж україно- i росiйськомовними. Тiльки як їх мало, наскiльки далекi вiд реального управлiння!

В перервах делегати виходять у садок, де безвiтряно й парко. Трiщить, прогинається обважнiле вiд велетенських соковитих плодiв гiлля. Вгодованими кабанами розляглись гарбузи. Куди не глянь - звисають, просяться в рот напiвдоспiлi вже, самовiльно зрослi винограднi грона.

Рай та й годi! Слухаючи ж промовцiв, ситуацiя в усiх ланках навколишнього - у виробництвi, сiльському господарствi, культурi, екологiї - бiльше, нiж невiдрадна. Населення пасивне до краю, зневiрене, що й уможливлює сваволю, перекриває дорогу будь-яким позитивним зрушенням.

Може, - прослизає думка, - ця розкiшна, надлишково щедра природа розслабила нарiд, зробила таким сентиментальним, нездатним до самоорганiзацiї? Адже так i манить розлягтися у затiнку на травичцi, попливти пiд монотонний, заколисуючий спiв комашнi на хвилях безжурної замрiї!

Та, якщо справа у клiматi, чи можна чимось зарадити?

Дивовижна конференцiя завершується успiшно. Обрано правлiння мiсцевого Руху, делегатiв на з'їзд. А я покидаю мiсто, надбавши ще кiлька десяткiв щирих друзiв.

... Рухiвцi великого промислового мiста Сходу теж не знайшли порозумiння з владою. Рятуючи становище, провели Установчу конференцiю на день ранiше намiченого.

Замiсть конференцiї потрапляю на мiтинг. Учасникiв його на площi перед українським театром - сотнi з пiвтори. Немало у вишиванках. На вiддалi кiлькох десяткiв метрiв - щiльне пiвкiльце чи не чисельнiшої мiлiцiї. Гiпнотизує невiдривним бульдожим поглядом - так i розчавив би нечисть, що каламутить тут воду! - здоровань полковник iз непомiрно велетенською головою. З-за плеча нашiптує йому вказiвки пещений, у добротному свiтлому костюмi, товстун.

Оратори ж крешуть не на жарт. Гостро, але виважено й аргументовано, промовляють регiональнi рухiвськi лiдери. Несамовито, надривно, розмахуючи в такт мiцним кулачищем, криє “комуняк“ бронзоволиций сталевар. Ефектно вiдкинувши голову, сипле бездоганно вiдточеними формулюваннями анархо-синдикалiст: весь у чорному, з гострою смоляною борiдкою, - наче вигулькнув iз початку сторiччя.

Юного монархiста, адепта “єдиної й недiлимої“, освистують, стягають зi слугуючого трибуною пiдвищення. Проштовхується зафiксувати iнцидент вiдеооператор з американською символiкою на довгокозирковiй кепцi.

Один iз хлопцiв сторожко виймає з-пiд поли стос позшиваних докупи смужок синього й жовтого ситцю. Iнший роздає “древка“ - тоненькi, шорсткi, прихопленi, певно, з будiвництва, реєчки. Пiд схвальний, радiсний гомiн i оплески злiтає над мiтингуючими пiвдесятка одинакових прапорiв.

Попрохавши древко, дiстаю з сумки шовкове, велике й яскраве, жовто-зелено-червоне знамено. Поява його викликає новий сплеск пожвавлення, на хвилю робить мене центром уваги. Незнайомцi оточують, навперейми знайомляться, зав'язують бесiду. Виникає черга цiлком дорослих людей - потримати литовського прапора, сфотографуватися з ним.

Кожен iз спiврозмовникiв встигає залишити незабутнє враження.

Надзвичай м'який, з тихим лагiдним голосом, редактор напiвпiдпiльного лiтературного альманаху. Важко повiрити, що за спиною цього поета й публiциста - довголiтнi тюремнi й табiрнi випробування.

Задиристий, прихильний до демократичних iдей, на завидки пiдкований полiтично росiйськомовний комсомольський лiдер.

Теж молодий, але солiдний i розважливий, голова мiського Товариства української Мови.

Дiяльний, по-селянськи добросердий, керiвник Руху одного з районiв областi.

Меткий, ще й вiльно розмовляює українською, всезнайко-малюк з азiатським розрiзом очей - мiсцевий Гаврош.

Користуючись нагодою виступити, намагаюсь накласти прибалтiйський досвiд на тутешню ситуацiю. Це не так просто. Нiяк, наприклад, не розумiють, як може литовська компартiя, йдучи на конфронтацiю з союзною, вiдстоювати iнтереси Литви. А те, що до роковин пiдписання пакту Молотова-Рiббентропа намiчено “Балтiйський шлях“ - живий ланцюг Таллiнн-Рига-Вiльнюс - звучить фантастикою.

А городяни, нiби не помiчаючи мiтингу, заклопотано течуть мимо, втискаючись до трамваїв, поспiшають на дачi.

Черговий промовець ураз вмовкає. Нiби не було, розтанули десь стяги. З уст в уста перелiтає шепiт: “ОМОН за рогом“...

Першим оговтується молодцюватий, дочасно облисiлий, приїжджий дiяч Руху. Владно гукає з висоти гренадерського зросту:

— Це ще що?! Боятись на своїй землi власних кольорiв! Навiщо тодi ми зiбрались? Прапори вгору!

Команду виконують. Щойно розгубленi, люди опановують себе, присоромлено випростовуються. Мiтинг добiгає кiнця благополучно.

Щоправда, коли розходились, когось таки побили, когось поволокли в кутузку. Втiшаюся думкою, що, може, присутнiсть литовського прапора, як i американського кореспондента, вiдхилили серйознiшi неприємнощi.

День “Балтiйського шляху“ приносить звичну для нашої дiяльностi “накладку“.

До критичного моменту чекали з дружиною й дочкою раптових прибульцiв з України. Тi по телефону просили узяти їх iз собою, але, забувши попередити, не з'явились.

Транспорт уже не ходить - йому б не пробитись. Що ж, слiд поставитись фiлософськи: вирушивши до призначеної Громадi дiлянки пiшки, бiльше можна побачити.

Вечiр на диво тихий, сонячний, напоєний пахощами в'янучого лiта. Тротуари й горбистi узбiччя довжелезної вулицi Укмяргес переповненi. Повсюдно - усмiшки, розпогодженi обличчя, небуденний одяг. Чимало дорослих i дiтей в нацiональних костюмах. Раз-по-раз вiтаємось зi знайомими - тут, схоже, увесь Вiльнюс. З дахiв чотирнадцятиповерхових будинкiв помахують руками пiдлiтки, фiльмують оператори.

Досада, викликана непорозумiнням, минає. Поневолi переймаємось загальним пiднесенням. Стрiчаємо ще кiлькох припiзнiлих землякiв.

А чиї це, вкрапленi мiж безлiчi литовських, прапори? Вчимось розпiзнавати: вiрменський, татарський, єврейський, молдавський...

До своїх не встигаємо зовсiм трiшки (Громада, як з'ясувалось, включилася масово й дружно).

Надходить призначений час. Люди затоплюють проїжджу частину, беруться за руки. Аби вмiстити кожного, живий ланцюжок петляє, в'ється химерними зигзагами.

Враз усе завмирає. Мить урочистої, значущої тишi.

Згадаємо несправедливiсть, вчинену пiвсторiччя тому. Вiдродимо задушену тодi свободу своїми вчинками, своєю рiшимiстю. Здолаємо зло добром.

Десь у цьому мiльйонному, скрiпленому вологим теплом долонь, ряду - знайомi з Естонiї, Латвiї, друзi, набутi у Литвi, товаришi з Громади…

За сигналом ланцюжок розпадається. З “кукурузника“, що, похитуючись, пролiтає над головами, сиплються оберемки пiдхоплюваних на льоту квiтiв. Загальний трiумф, поцiлунки, обiйми:

— Лє - ту - ва!

— Лат - вi - я!

— Ес - тi - я!

Побачивши кiлькох нас з синьо-жовтими значками й прапорцем:

Ук - ра - i - на!

Безкрає, щасливе, позбавлене суперечностей братство.

Як солодко хоча б на мить перейнятись iлюзiями!

На зухвалий вияв непокори, що рознiс вiстку про волелюбнi прагнення трьох нечисленних народiв далеко по свiту, Москва вiдгукнулась заявою ЦК КПСС “Про становище у республiках Прибалтики“. Написана в зловiсному тонi, сповнена безглуздих перекручень i вiдвертих погроз, заява вiдбивала й переляк Центру, i безнадiйне нерозумiння ним справжнiх настроїв у Прибалтицi.

Для вислову реакцiї Литви на цей документ у Вiльнюсi скликаються два мiтинги.

На першому, iнiцiйованому Мiжнацiональною координацiйною асоцiацiєю, пропонують виступити i представниковi вiд Громади. Як не пробую опиратись, товаришi покладають цю мiсiю на мене.

Часу на грунтовну пiдготовку нема. А тут iще й повна свобода, вiдсутнiсть будь-якої опiки. Про що говоритиму?

... Серед багатьох гостей, якi встигли навiдати Громаду, трапився i вельми колоритний чоловiк з Iзмаїла - невеличкий, жвавий, з чорними, пiдковою, вусами. Недавнiй фiзик-ядерник, вiн безпосередньо, втратою здоров'я, зiткнувся з реальнiстю однiєї з навислих над всiм живим загроз. Маючи, як достроковий пенсiонер, дозвiлля, додумався - не бiльш i не менш - до iдеї створення Всесвiтнього Музею Гуманiзму: позаурядової органiзацiї, яка б, накопичуючи iнформацiю, виробляла моделi порятунку людства на далеку перспективу. Вирiшив, що саме Україна, на долю якої випало - у тiм числi й за новiтнiх часiв - пройти через найжахнiшi страждання, може i повинна надати свiтовi гуманiстичного iмпульсу.

Нестандартна особистiсть, широта мислення молодого вченого справили на мене незабутнє враження, спонукали вступити у листування, проштудiювати рекомендовану лiтературу - зокрема, працi Римського клубу.

Чому б не скористатись цим матерiалом зараз, не спробувати застосувати загальнолюдський пiдхiд до нацiональних рухiв? Хiба ж пригнiчуванi народи - не всезагальна небезпека, бомба уповiльненої дiї?

Крiм того, в умовах глобальних загроз порятувати людство вiд самознищення може лише сукупнiсть накопиченого досвiду виживання. Непоправна загибель однiєї унiкальної культури - крок до катастрофи планетарної: так випадiння окремої цеглинки здатне спричинити руйнацiю будiвлi.

Отже, обстоюватиму заперечуване Москвою невiд'ємне право кожного народу вiльно, збагачуючи свiтову мозаїку своїм, неповторним вiзерунком, розвиватись.

Надходить пора мiтингу.

Приховуючи дригiтку в колiнах, спостерiгаю, як неухильно заповнюється чаша стадiону.

Хоч, завдяки постiйним вправлянням, язик мiй за останнiй час дещо “виламався“, звернутись до багатотисячної iнакомовної аудиторiї на такому вiдповiдальному заходi - щось принципово iнше. Найсильнiш, невiдв'язно хвилює чомусь те, на якiй вiддалi слiд триматись вiд чорних, лячних, нiби жаби, подушечок мiкрофонiв.

Якби-то зараз, разом з усiма, безтурботно чимчикувати алеєю, мружитись вiд ласкавих передвечiрнiх променiв, компонувати букетик жовто-зеленавого каштанового листя!

Нарештi, початок. Довкiл височiючої капiтанським мiстком трибуни зосереджуються оратори досвiдченi, титулованi. Мене записано в числi перших, пiсля надiї Литви - лiдера “Саюдiса“.

Полiтик i керiвник це незвичайний. Округла борiдка, розслаблена фiгура, пiдкреслена iнтелiгентнiсть - протилежнiсть нiби закутим у броню фiгурам минулого. Чимало кого нестандартнiсть дратує, менi ж цей професор консерваторiї iмпонує хоча б тим, що не соромиться бути собою.

Неакадемiчна, з гумором, промова його змусила слухачiв звеселiти, вiдпружитись. Розминаючись позаду трибуни, ловлю короткозорий, пiдбадьорливий, напрочуд м'який, як для особи такого рангу, погляд.

Ледь чужим, незнайомим голосом, розпочинаю - западає нереальна, насторожена тиша. Чутно, як десь удалинi залепече дитина. Не часто лунала тут українська мова.

Папiрця з текстом не заготував - це видається атрибутом донедавнiх маразматичних рокiв. Живе, новонароджене слово дiє сильнiше прочитаного, хоча й ризику зiрватися не порiвняти.

Коли, через кiлька хвилин, спиняюся перевести подих, знизу пiдiймається хвиля уривчатого, iнтенсивного шуму. Здогадуюсь - оплески. Отже, таки зрозумiли!

Мною опановує чудний, абсолютний спокiй. Здається, нiчого нема простiшого, анiж виступати на мiтингах, - завжди тiльки цим i займався. Замiсть суцiльної, розмитої перед тим, маси, розрiзняю окремi, з цiкавiстю спрямованi до себе, обличчя, їх неповторний вираз. Упiзнаю знайомих. Бачу, хто у що вдягнений.

Можу запросто контролювати себе: умисне, аби полегшити слухачам сприйняття, сповiльнюю темп, вимовляю слова чiткiше.

Окрiм намiченого, нагадую про давнi iсторичнi зв'язки литовського й українського народiв, що сторiччями успiшно жили в однiй державi.

Стверджую, що українцi Литви, якi об'єднались у Громаду, вийшли на “Балтiйський шлях“ не “втягнутi екстремiстами“, як подає заява ЦК, а за покликом розуму, велiнням серця.

Пiд кiнець, вiд доброго прийому цiлковито згубивши пильнiсть, заплутуюсь у литовськiй, що нею вирiшив завершити, фразi. Дiбравшись до мiсця, знесилено, присоромлено валюсь помiж друзiв. Чую вигуки схвалення, запевнення, що виступ удався. Менi ж вiн цiєї хвилi ввижається безнадiйно зiпсованим. Найслушнiшi думки, як завжди, навiдують, коли нiчого не змiниш.

Дослухаючись, вiдзначаю, що пiзнiшi промовцi виступають у тому ж, що я, дусi. Закликають до поглиблення демократичних процесiв, злагоди всiх громадян республiки. Одностайно засуджуючи провокацiйну Заяву, пiдтримують прагнення прибалтiв вивiльнитись з-пiд московського диктату.

Закiнчився мiтинг не зовсiм стандартно. Органiзатори, помiтивши мiж слухачами журналiстiв головного кремлiвського рупору - газети “Правда“, запросили їх пiднятися на трибуну:

— Чи будете, пiсля побаченого, надалi повiдомляти, що у Литвi розпалюється мiжнацiональна ворожнеча?

Кореспонденти - двоє мiцних, немолодих чоловiкiв - вiджартовуються, обiцяють бути об'єктивними.

А назавтра, замiсть веселого рiзнобарв'я, це ж мiсце залите одним кольором - червоним. Це мiтинг “Єдiнства“, листiвки iз закликом на який розсiвали напередоднi над мiстом вiйськовi вертольоти.

Так само, як прапори, одноманiтнi й промови. Трапляються чудовi оратори - професiйнi лектори, вузiвськi викладачi суспiльних дисциплiн. Та формальна майстернiсть не рятує: виступ за виступом - нiби заїжджена платiвка. Повторення вiджилих, несумiсних з сучаснiстю, гасел: захист сумнівних завоювань соцiалiзму, залякування екстремiзмом, прославляння “дружби“, при якiй всi народи мають пiдлаштовуватися пiд один.

Як палахкочуть промовцi ненавистю! Не розраховуючи на силу слiв, з яких давно вивiтрилась енергiя, покладаються на мiць голосових зв'язок. Не припускаються й думки, що хтось має право думати й жити iнакше. Нечисленнi - можна полiчити на пальцях однiєї руки - литовцi, здебiльша iдеологiчнi працiвники, клянуться вiд iменi Литви у вiрностi Союзовi.

Серед публiки - переважно росiйськомовних мiсцевих жителiв - нема й близько вчорашньої святковостi, пiднесення. Переважають збудженi, роздратованi пенсiонери. Дружним, злорадним гудiнням вiтають погрози з трибуни. Особливо схвально приймають вiйськових, з їх: “Будьте певнi, товаришi! Оборонимо! Не дамо образити!“

Нi, трапляється й молодь. В одному мiсцi неперервно, як заведенi, розмахують казенними прапорами юнаки в чорних шкiрянках, з корчагiнською, зацепенiло-фанатичною жорстокiстю облич.

Поглянувши на все це, розумiєш, чому пiдтримуєш новопосталi рухи. Далеко не iдеальнi - та не передбачають кривавих розборiв, несуть цивiлiзованiсть, iнтелект, плюралiзм.

Невдалiк, на травичцi зеленого пагорба, розташувалася група опонентiв. Свистом, реготом, галайканням зустрiчає особливо лютi пасажi ораторiв.

Спроба приєднатися до цiєї, що хизується безстрашнiстю, компанiї закiнчується невдачею. То не близькi менi активiсти радикальних литовських угруповань. В коментарях, поведiнцi їх просковзує така ж, як у суперникiв, ненависть.

Не дочекавшись кiнця мiтингу, iду геть. Нестерпно розболiлась голова - вiд тиску децибел, лайливих iнтонацiй. Схожий ефект в усiх знайомих, що побували тут, - хто, як я, з цiкавостi, хто надiючись знайти противагу “литовському нацiоналiзмовi“.

Проглядаючи ж через день, тенденцiйну, як завжди, наскрiзь фальшиву статтю вiльнюських кореспондентiв газети “Правда“, з подивом виявляю наведене у своєму виступi прислiв'я - “Згода будує, незгода руйнує“ - вкладеним в уста анонiмного учасника прокомунiстичного мiтингу.

Слушно зауважив лiдер “Саюдiса“ - газета ця заслуговує, аби назву її писати тiльки в лапках!

Зустрiчi мої з Iнною - такою на диво несподiваною знайомою - тим часом тривали. Зумовлював їх, як звичайно, невмисний перетин службових маршрутiв - чи то на широкому, яскраво палахкочучому клумбами подвiр'ї виробничого об'єднання, чи десь на сходах або в коридорi, чи у вiдомому вже фойє iнститутського корпусу. Не надаючи цим вибрикам теорiї iмовiрностей надто серйозного значення, я вже пiдсвiдомо готувався до них, i, нiскiльки не схильний до мiстики, часом вражався, спiткавши Iнну тодi, коли саме очiкував цього.

Кожне з побачень, мiж якими в шаленому миготiннi по вiнця заповнених днiв запросто мiг злетiти тиждень-другий, а то й мiсяць, являло Iнну новою, несподi- ваною. Одного разу вона збуджено, пiдлiтковим, схожим на бiг, кроком, кудись квапилась; наступного - чимчикувала поволi, вiдключено вiд навколишнього: тодi у ходi її проглядало щось сомнамбулiчне. Миттєво й непередбачувано: вiд жвавостi, що переповнювала, б'ючи через край, до непроникної, нiби у верби над водою, задуми - коливались настрої. Навiть випадково надибаний гороскоп, - хоч таким свiдченням я не йму жодної вiри, - пiдказував, що для її зоряного символу - Близнюкiв - саме мiнливiсть є найсталiшою прикметою.

Зустрiчi дарували менi, зокрема, насолоду естетичну. Струнка, бездоганно пропорцiйна фiгура, пишна шапка золотавого волосся, тонкi, строгi лiнiї благородно подовженого, з iдеально гладенькою шкiрою, обличчя: правильний рiвний нiс, маленький рот (у котрому, як це буває у литовцiв, верхня губа, надаючи профiлевi трiшечки допитливостi, домiнує над нижньою), густi темнi брови i, довершенням достоїнств, величезнi, виразнi, кольору “переддосвiтньої синi“, очi цiлком дозволяли виступити у конкурсi “мiс така-то“, що повсюдно, грибами пiсля дощу, виникали пiсля зняття заборон. Та нiзащо не змiг би уявити Iнну учасницею гамiрного публiчного карнавалу: врода її бачилась не слiпучим блиском, не здатнiстю ефектно вiдбивати променi юпiтерiв, а прихованим, як на картинах Чюрльонiса, внутрiшнiм сяйвом.

Мушу при цiм зазначити, що знаю за собою уроджену, несправедливу вимогливiсть до жiночого племенi. Лишень поверхових, щоби надовго захопитися, рис нiяк недостатньо. Вульгарнiсть у дуже широкому розумiннi вiдштовхує, стандартнi, хоча б скiльки очевиднi, принади уваги не спиняють. Тому по-справжньому припадає до серця хтось надзвичайно рiдко, переважна ж маса представниць слабкої статi катастрофiчно швидко втрачає для надмiру перебiрливих очей всiлякий iнтерес.

Тут же почував, що маю справу з чимoсь, що вабить, iнтригує, вимагає пояснення. I з кожним наступним побаченням вiдзначав, що не схибив-таки першого разу, угледiвши в цiй дiвчинi щось особливе.

Нацiональнiсть мою Iнна сприймала, як екзотику. Про Україну, подiбно бiльшостi литовцiв, вiдала обмаль. До Львова заїжджала лишень раз:

— Було кiлька годин мiж поїздами. Встигли з друзями прогулятися центром, та й то поночi. Яка архiтектура! Певно, що й iнше в цьому мiстi настiльки ж досконале?

Я не став аж надто розвiювати її захоплення.

Свою думку мала щодо релiгiї:

— Якщо важко, звертаюсь до Бога, але такого, як собi уявляю. До костьолу не ходжу – молитись щось надто особисте, аби робити це гуртом.

Визначив я, звiсно, й ставлення Iнни до перипетiй полiтичних.

— Немало з того, що говориться зараз про злочини минулого, я знала й ранiш. Серед родичiв були репресованi. Один iз них - надзвичайно добрий, безкорисливий, наче святий, - написав спогади про заслання. Я читала рукопис - жах, що випало пережити людям!

Звiсно, як кожен, кому не байдуже майбутнє, пiдтримую iдеї “Саюдiса“. Iнколи роблю щось конкретне, дрiб'язкове (тут я пiдозрював надмiрну скромнiсть) в осередку на роботi, та не настiльки серйозно, аби вважатися “саюдисткою“.

На “Балтiйський шлях“ виїжджали ледь не пiд латвiйський кордон - там, вдалинi вiд столицi, мiсцевi жителi сприймають усе так безпосередньо!

Буваю, рiдше, нiж хотiлося б - не вистачає часу - на мiтингах. Люблю декотрих ораторiв, особливо поетiв.

Але є мiж нових, що заливаються солов'ями, лiдерiв, нещирi. Почуваю це непомильно - не зношу брехнi з дитинства. Щоби всерйоз вiддатись полiтичнiй дiяльностi - потрiбна товстошкiрiсть. Це не для мене. Як i боротьба за лiдерство, iнтриги... Де полiтика - бруд, бруд неодмiнно!

— Моя воля - теж тримався б од неї на гарматний пострiл, - зауважував на таке я. - Для душi займався б хiба у “Зеленому Свiтi“ чи “Товариствi боротьби за тверезiсть“. Та що зрушиться, як не чiпати полiтики? Ну, а зачепиш - хоч-не-хоч забувай, яким був незаплямленим.

Попри певнi розбiжностi поглядiв, менi подобалась невтягнутiсть Iнни у щоденно оточуючу надмiрно iдеологiзовану колотнечу. При цьому власне полiтика посiдала у наших розмовах мiсце мiзерне.

Через рiк по Прибалтицi й Україна, нарештi, дозрiває до з'їзду Руху. Групi його пiдтримки, що з лiта дiє при Громадi, надано кiлька делегатських, з правом голосу, мiсць.

Отримувавши досi про Рух - вирiшальну силу оновлення Батькiвщини - вiдомостi розрiзненi й випадковi, живемо щасливим передчуттям побачити його уповнi й на власнi очi.

Мене, окрiм того, дiймає немало запитань. Виникли вони ще навеснi, коли долинули радiснi, довгожданi вiстки про заснування перших осередкiв Народного Руху за перебудову.

Прикро, але причиною тривоги стали тi, кого, при особистому знайомствi, полюбив з першого погляду - вусачi-дисиденти. Ледь вирвавшись з-за колючого дроту, цi безстрашнi лицарi духу ринулись у борню полiтичну, яка, за природою, вимагає якостей iнших; щонайперш, - тверезого, до цинiзму, розрахунку. Хiба ж чистим рукам правозахисникiв розгрiбати гнiй полiтики?

Щось обiрвалося всерединi, коли почув, що вчорашнi полiтв'язнi увiйшли, подекуди навiть очоливши, до новостворених рухiвських органiв. Чи не закладено тут тактичної, що може стати фатальною, помилки?

Намагаючись прояснити незрозумiле, я не раз сперечався з товаришами по Громадi на зiбраннях групи пiдтримки Руху, дiймав розпитуваннями приїжджих з України. В нерiдко запеклих дискусiях виробилась чимала, хоч нiскiльки не оригiнальна, теоретична будiвля.

... Вражаюче потужний поступ опозицiйних сил Литви вiдбувався за очевидним, майже не завуальованим планом: маленька, надзвичай активна когорта вiдволiкає увагу суперника, розриває його оборону, а основнi, iнертнiшi сили рушають, закрiплюючи успiх, у пролам.

Роль першої взяла на себе Лiга Свободи Литви. В рядах її змогли уповнi проявитись найзатятiшi противники iснуючої системи, у тiм числi й тi, хто пiдтвердив стiйкiсть переконань задовго до сьогоднiшнiх подiй. В напруженi моменти Лiга без вагань iшла на ризикованi, за якi не вiзьметься хто iнший, справи, безбоязно пiдставляла себе пiд удари противника. Завдяки їй суспiльство звикало до чiтко висловлених нових - справедливих на далеку перспективу, малопридатних для негайного втiлення - гасел.

Захоплюючись прямотою й вiдчайдушною хоробрiстю Лiги, пересiчний громадянин - носiй консерватизму й тверезого глузду - приєднатись до неї, хоча би з боязнi крутих перемiн, не поспiшає.

Iнша справа - “Саюдiс“. Той загiпнотизував самим пiдбором iмен лiдерiв. Елiта литовської iнтелiгенцiї: науковцi, чiльнi фiгури творчих спiлок, визначнi фахiвцi рiзних галузей, письменники... Знайшлося мiсце й вiдомим дiячам нелитовським, i членовi ЦК Комунiстичної партiї, i навiть тому, хто вiдомий, як “полковник КГБ“.

Особи солiднi, заслуженi, вони не кидались на амбразури в недавньому минулому, до пори, до часу займаючи стосовно режиму позицiю здебiльшого конформiстську. Усвiдомивши ранiш за iнших, якi можливостi вiдкривають новiтнi часи, взялися за справу впевнено й квалiфiковано.

Почавши iз закликiв, що мало чим рiзнились од перебудовчих планiв компартiї, “Саюдiс“ не спонукав, як “крайнi“, до негайного карколомного стрибка, а плавно, послiдовно провадив зi сходинки на сходинку. Чисто полiтичнi акцiї, завойовуючи симпатiї якнайширших верств населення, поєднувались iз культурологiчними, релiгiйними, спортивними, екологiчними. Супротивнi сили при вимушеному, поетапному вiдступi не зазнавали шоку, не хапались за соломинку крайнiх мiр, а, значною частиною, переливались до сильнiшої сторони.

За недовгий час вибивши грунт з-пiд нiг стагнаторiв, “Саюдiс“ зрiс у вирiшальну суспiльну силу. А вiд непоступливих iдеалiстiв з Лiги, чиї гасла одне за одним переймав, не соромився, хоча б формально, вiдмежовуватись.

Схема очевидна, вiдпрацьована. У слiдуваннi їй менi бачилась полiтична зрiлiсть литовцiв, що не взялись за винахiд велосипеда, одразу подавшись торованим шляхом.

Такої ж, як “Саюдiс“, орiєнтацiї - на основну масу майбутнього електорату - слiд би, здавалось, дотримуватись i Руховi.

Оскiльки переважна кiлькiсть виборцiв - тобто Схiд України - у даний час нiяк не пiде за гаслами, що успiшно пiднiмають захiднi областi, треба, хоч-не-хоч, пiдбирати ключi до цього затьмареноокого, багатостраждального краю. Проявляючи гнучкiсть, витримку, маскуючи намiри, пiдлаштовуватись пiд його рiвень. Плавно спинити поїзд, а не закликати на ходу перескочити на зустрiчний.

А це суперечить самiй сутi загартованих жорстким протистоянням героїв. Минуле диктує їм лiнiю поведiнки, одвiчну для радикалiв: нiяких компромiсiв, жодного спiвробiтництва з облудною, злочинною системою! Шаленим, нестямним натиском цi воїни з вiдкритим забралом замiсть терпляче ослаблювати, розхитувати, дробити табiр суперника, зцементовуватимуть його.

Позбавлений об'єктивної iнформацiї, заляканий “бандерiвцями“, “кримiнальними елементами“, “агентами захiдних спецслужб“, з ким партапарат неодмiнно ототожнить радикалiв i з ними Рух, схiдний виборець, що, як вогню, боїться “нацiоналiзму“, “голосне“ за кого завгодно, лишень би проти такої загрози. При вiдсутностi iнших впливових сил перемога заздалегiдь вручається комунiстичним ортодоксам. Це зведе нанiвець користь вiд участi “крайнiх“ у Русi, перекреслить i його iдею, i сенс їхнього життя. На прикладi Громади можна було спостерiгати нищiвну, розкольницьку дiю керованого найкращими замiрами радикалiзму, схильнiсть його до перетворення масової органiзацiї у жменьку змовникiв-однодумцiв. Але ж тут не Громада, а Україна!

То, видається, хай би радикали, в iм'я майбутнього притамувавши честолюбнi прагнення, зоставалися в змiцнiлих, налагоджених структурах, таких як Українська Гельсiнська Спiлка - сестра Лiги Свободи Литви. Там, не скутi обмеженнями, виявляли свої кращi, авангардовi якостi: розбурхували суспiльство, акумулювали гнiв правителiв i страхи обивателiв, прокладали маршрут помiркованим союзникам. Iсторiя переможної України згадає їх - людей, що не поступилися принципами, свiточiв, недооцiнених, як ведеться, сучасниками.

Руховi ж, для початку, прийняти б максимально м'яку, прагматичну, зрозумiлу й привабливу для широких мас (позадницьку, аморфну, боягузливу з точки зору УГС) програму. Наголосити не на нацiональних, а на демократичних, загальнолюдських, навiть, першочергових на Сходi, споживацьких вартостях. А головне - судитимуть за особистостями, а не паперами, - поступово долучати до вже сформованого з київських iнтелектуалiв ядра щонайбiльше знаних, популярних осiб, в тому числi неукраїнцiв, реформiстськи настроєних росiйськомовних, а також хистких функцiонерiв вищого компартiйного ешелону. Побоювань, що останнi вплинуть на курс, у мене не виникає: як показує досвiд, найзапеклiшими противниками iдеї стають недавнi її ренегати.

Такому “неекстремiстському“, “лояльному“ Руховi було би незмiрно простiше з отриманням примiщень, заявками на масовi акцiї, висуванням кандидатiв, передвиборчою агiтацiєю... Вийшовши на засоби iнформацiї, вiн зможе робити найважливiше - активно розворушувати зачерствiлий схiдноукраїнський материк, де приверне, здається, значну частину голосуючих. Катастрофiчно низьку популярнiсть комунiстичних догм засвiдчили хоча б минулi, на з'їзд Народних депутатiв, вибори, коли Схiд з трiском провалив кiлькох секретарiв обкому.

А в разi досягнення мети - приходу до влади свiжих, реформаторських сил, змiщення безнадiйно вiджилого, консервативного на Українi, як мало де, апарату - серед завдань, що їх належатиме вирiшувати, неминуче постануть i тi, вужчi, на котрих так акцентують тепер “крайнi“. Запорукою завтрашньої радикалiзацiї є i весь хiд подiй, i постiйний тиск Заходу України.

Звiсно, з погляду абсолютної, позахмарної етики такому пiдходовi можна закинути, що завгодно: безпринципнiсть, демагогiю, популiзм. Винагорода заздалегiдь призначається не тим, хто страждав за неї у казематах, а тим, хто присягався тодi в любовi до режиму. Та хiба краща начебто благородна - але котра принесе куди бiльшi моральнi втрати: горе ж бо переможеним! - поразка? Компромiс, як вiдомо, злочин у мистецтвi, а не в полiтицi.

Що лишиться Руховi в разi провалу на виборах? Бойкоти, силовi зiткнення й тому подiбнi вияви непокори? Нащо проламувати мур, якщо є шанс увiйти в дверi? Навiщо, зайнявши крайню позицiю, свiдомо поступатись суперниковi центром?

...От i Київ. Огорнутi вранiшнiм туманом золотi куполи, п'янкi пахощi осiннього падолисту, неймовiрна кiлькiсть аляпуватих радянських символiв.

Бiля Полiтехнiчного iнституту - стовпотворiння. Щоби потрапити на реєстрацiю, проходиш, слухаючи напуття, живими коридорами усмiхнених, по-святковому одягнених людей з прапорами й транспарантами, - тих, кому не дiсталось запрошень.

У фойє i на поверхах розгорнуто вельми пристойнi художнi виставки. Кипить продаж книг, брошур, незалежної преси. Спiвають кобзарi, професiйнi й самодiяльнi колективи. Заклопотано снують журналiсти. Усе виказує iсторичну вагу подiї.

Млосне вiдчуття неймовiрностi охоплює, коли бадьорi, закличнi такти козацького маршу перебивають метушню й гамiр, а делегати, враз пiдтягшись, споважнiшавши, вливаються до величезної, чудово оформленої зали. Ще посилюється солодке запаморочення пiд час перших афектованих виступiв уславлених дiячiв, зворушливих привiтань заморських гостей, громових скандувань i овацiй залу.

Мене загальна ейфорiя несе на крилах недовго. Оскiльки спостерiгав подiбне в Литвi, злитись iз тими, хто переживає уперше, важко.Чим далi розгортається з'їзд, вiдзначаю, як багато навкiл радикалiв, як впевнено, по-хазяйськи, вони почуваються.

З мiсць, напинаючи роздутими жилами бронзових ший комiрцi вишиванок, суворо волають недавнi табiрники. Вимагають, звiсно, бiльшої крутизни рiшень. Солiдарнi з ними немало “нарваних“ з найчисленнiших галицьких делегацiй. Уся премудрiсть їхньої тактики: вперед, напролом, з усiх сил, негайно!

Варто поодинокому, густо розчервонiлому, iще й нетвердо володiючому українською, “схiдняковi“ спробувати остудити атакуючий запал: “Чи не досить махати шабелькою? Давайте подумаєм. Для нашого регiону чисто нацiональнi гасла - мова, гiмн, символiка - зараз неприйнятнi!“ - як непримиренна частина залу засвистує, забиває оплесками, глушить насмiшкуватими реплiками.

Ще i ще раз здається: радикали й помiркованi, яких вперемiш бачу довкiл, надто, до несумiсностi, вiдмiннi. З любовi до України їм належало б розiйтись у рiзнi пiдроздiли.

В якийсь момент, коли стихiйна дискусiя укотре вихлюпує з'їзд iз намiчених берегiв, не в силах тамувати пекучi сумнiви, кидаюсь прокричати про них, про литовський досвiд, до трибуни.

Несамовито реве розбурханий зал. За кивком ведучого - славетного, плодовитого поета - юнаки з синьо-жовтими нарукавними пов'язками коректно, як i багатьох перед цим порушникiв регламенту, спроваджують зi сцени.

За хвилю, коли пристрастi вщухли, iмпульсивну, непрохану витiвку сприймаю наївним хлоп'яцтвом. Нiчого ж бо не змiнить i сотня застережливих виступiв. Склад i структура Руху давно вималювались.

Чи маю я право, не живучи в Українi, судити становище y нiй? У чому мої заслуги? Може, у тiм, що начитався колись трохи книжок?

Адже поставали цi ж абетковi питання перед зачинателями Руху. Та й у кулуарах то той, то iнший делегат, ще й куди аргументованiше, висловлює схожi мiркування. Он один iз “батькiв“ Руху - ставний, довгокучерий лiтератор - вдається до образу: “Руховi необхiднi обидва крила - праве й лiве, тiльки так вiн зможе - летiти!“

“Чи не надто ризикований полiт, - думаю, - одне крило вiд пасажирського лайнера, iнше - вiд реактивного винищувача? Але може, українськiй ментальностi геройський, хай безнадiйний, порив органiчнiший, нiж планомiрна, диктована розрахунком, хода?“

Зрештою, все розвивається, як повинно. Вони надто довго й тяжко чекали свого шансу. Вистраждане нетерпiння пiдганяє: ану ж бо назавтра перекриють? Он як щедро бризкають сльози з жiночих - та й не тiльки - очей при емоцiйному пасажi чергового оратора. Куди тут до шахових комбiнацiй!

Оскiльки iншого Руху немає, лишається, вiдiгнавши передчуття, пiдтримувати цей. Анiж переживати - чи не краще насолоджуватись видовищем? Тим бiльше, що воно грандiозне, iнформативне, iнтригуюче.

Десятки промов на найвищому науковому й художньому рiвнi. Палкi поєдинки рiзних точок зору. Як багато чому тут є повчитись! У Литвi, по-моєму, таких потужних iнтелектуальних сил не набрати - надто вiдмiннi “ваговi категорiї“ республiк.

Приймаються документи масштабного, неоцiненного для України, значення. Особливо тiшить те, як трепетно пiклується Рух правами нацменшин.

Може, побоювання даремнi, й становище, врештi-решт, налагодиться?

Ще впертiшi сумнiви закрадаються до теоретичних розумувань, коли з'їзд, успiшно завершивши роботу, поєднавшись з терплячими уболiвальниками, вирвався на вулицi нiчного Києва.

Обабiч людської, що скерувалась до пам'ятника Шевченковi, лави зачаїлись у провулках, пiдземних переходах, кузовах вiйськових машин тисячi й тисячi чорноформенних, озброєних, готових до кидка омонiвцiв. Нiколи не мав гадки зустрiти й десятої частки стiлькох, зiбраних разом, охоронцiв порядку. Чи можливi в у цих умовах цивiлiзованi форми протистояння? Комфортна литовська схема здатна, схоже, прикластись до України хiба що у мрiях. Може, стiна на стiну - єдиний тутешнiй варiант?

Що напевне - iнформацiї для висновкiв недостатньо.

— Забрати прапор! - гарикає люта, росiйською мовою, мiлiцейська команда. Це наша невелика, з синьо-жовтим прапорцем, група мала необережнiсть вiдбитись на десяток метрiв вiд основних сил.

Шофер таксi, яким вранцi добираюсь до аеропорту, нiчого, хоча й слухає радiо, не чув про з'їзд. Трансляцiя не велась, офiцiйнi повiдомлення скупi й тенденцiйнi.

Так, тут далеко, далеко не Литва!

Тем для спiлкування з Iнною, iнiцiатива в якому, зазвичай, належала менi, в несамовитий, неповторний час суспiльних потрясiнь, коли щодня картковим будиночком валиться щось заскарузле, десятирiччями неторкане, а звiдусiль б'ють життєдайнi, збурюючi уяву, змиваючi зашкарублий налiт олжi, струменi, бракувати не могло. Яким рiзноманiтним, цiкавим, барвистим пiсля одноманiтно-сiрих десятирiч виявився свiт! Неймовiрних донедавна перемiн виникало стiльки, що вони, не дивуючи, сприймалися, як належне, а розм'якла, податлива реальнiсть пiддавалась переформуванню чи не голiруч.

Здiйснюючи, окрiм того, часто неблизькi подорожi, стикаючись iз колоритними особистостями, осмислюючи мимовiльнi маленькi вiдкриття, я вдосталь мав чим подiлитись.

Натуру ж Iнни вирiзняв нестримний потяг до всього, що виходить за рамки повсякденностi. Дивним чином в нiй уцiлiли, вивiтрюванi, звичайно, ранiше, майже дитяча безпосереднiсть, ненаситна жага пiзнання.

Умiння її слухати смiливо можна б наректи мистецтвом. Не мало нiчого спiльного з простенькими, легко розпiзнаваними карнегiанськими фiнтами маскування байдужостi; проявлялось не робленою увагою, не поверховим солом'яним палахкотiнням, а цiлковитим поринанням у сприйняття, напружено всотуючою увагою всього єства.

Разом iз тим, якщо мене, особливо напочатку, надто заносило на манiвцi красномовства, Iнна, вловивши щонайменший елемент повiтряних замкiв, готова була безжально, наче мисливець iз засiдки, зрiзати iронiєю. Нетерплячий, безкомпромiсний погляд вимагав своєрiдного, iстинного, лакмусовим папiрцем перевiряв на нефальшивiсть. Пустопорожнiх балачок не зносила - аби не вдарити лицем у грязь, вимагалось постiйно здиратися вгору, удосконалюватись.

Виявляючи безумовний iнтерес до моїх розповiдей, зi свого боку вона обрала тактику загадковостi, уникання конкретики, вельми вибiркового посвячення в особисте.

— Нiкудiшнiй оповiдач, - таємниче всмiхаючись, ховалася за вiдмовку - безумовно, лиш хитрiсть, правило гри. Нечастi, важкопрогнозованi спалахи вiдвертостi засвiдчували умiння викладати стисло й образно.

Безжально вiдбивала ця дiвчина (“Начулася їх аж забагато!“) бажання дарувати їй комплiменти:

— Як писав класик, в людинi усе має бути прекрасним, чи не так? Виходить, щось гидке - це вiдхилення, хороше ж - норма. Пощо тодi на нiм зосереджуватись?

Трималася просто, але з надзвичайною гiднiстю.

Якось позасвiдомо, без попередження, я потягнувся рукою, аби зняти крихiтний, що бозна-коли спустивсь на її волосся, листочок. Витлумачивши жест по-iншому, Iнна рiзко вiдсмикнула голову, вiдкинулась, повищавши, i зблиснула таким кинджальним, погрозливим, як у готової до кидка змiї, поглядом, що вiн (поки перелився, коли зрозумiла безвиннiсть замiру, у вибачливо-лагiдну усмiшку) вкарбувався у пам'ять назавше. Не складало сумнiвiв, що необережна спроба перейти певну межу завершить стосунки безповоротно:

— Тим, хто вважає, що їм усе можна, даю одкоша негайно.

Стiйка iндивiдуальнiсть дозволяла Iннi нехтувати численними шпичаками житейських умовностей.

— Чи не бентежить Вас, - поцiкавився, якось, я, - що стоїте отак, вiдкрито для всiх очей, iз невiдомим, з обручкою на пальцi, чоловiком? Адже до жiночої поведiнки громадська думка особливо прискiплива.

— Звикла керуватися власним розсудом, - обурилась вона, - й не маю намiру пiд когось пiдлаштовуватись.

Запитання, певне, було зайвим. Рiдкiснiсть наших зустрiчей виступала надiйним захистом вiд пересудiв. До того ж, Iнна належала до розряду дiвчат, якi нiтрохи не втрачаючи в комунiкабельностi, самим лише видом здатнi перекрити шлях будь-яким зазiханням. Мiг мимохiть пiдмiтити, наскiльки трепетно, упокорено навiть, ставляться до неї тi, з ким бувала щоденно.

Разом iз тим, завважував, що їй не дуже-то затишно мiж людей:

— Дивуюсь, як одноманiтно, нi до чого не прагнучи, може iснувати бiльшiсть. Я так не вмiю й навряд чи коли навчуся. Видається - у мене якесь особливе, вiдмiнне вiд iнших призначення. Намагаюся вiдшукати його, але не знаходжу, - запевняла розпачливо, ледь не iз вiдчаєм.

Постання, паралельно з вiльнюським, осередкiв українства ще у п'ятьох мiстах Литви вимагало їх органiзацiйної злуки.

Лишень пiзньої осенi, коли землю торкнули паморозки, а листя кленiв всуцiль побагрянiло, завершуєм пiдготовку до Установчої конференцiї.

... Позаду сцени святково прикрашеного актового залу музичної школи iменi Чюрльонiса - вертикальнi жовто-зелено-червоне та синьо-жовте полотнища. Чи не бiльше, анiж делегатiв, прибуло гостей - з України, радянських республiк, Польщi, вiд нацiональних товариств та офiцiйних iнстанцiй Литви.

Промовляють помiтнiшi особи Громади, заїжджi її симпатики. Насиченi змiстом, - як завжди, коли усе щойно закладається, - виступи, щирi напутнi побажання, подарунки.

Обговорюємо Статут та Програму, резолюцiї.

Збереження нацiональної самобутностi. Розвиток української культури в Литвi. Вiдродження рiдної мови. Толерантне ставлення до устремлiнь литовцiв. Пiдтримка iдей Народного Руху. Допомога землякам, якi потрапили у скруту. Передача духовної спадщини дiтям.

За моїми, дещо iдеалiстичними, наполяганнями, у Програмi згадано: iзольовано розвиватися неможливо, треба знаходити час i для популяризацiї свiтових культурних досягнень.

Згiдно з Статутом - геть набридлий централiзм! - Громада стане конфедерацiєю рiвноправних осередкiв. Не без дискусiй схвалюємо переслiдувану на Батькiвщинi символiку: синьо-жовтий прапор, герб Тризуб, гiмн “Ще не вмерла Україна!“ Оплесками вiтаємо телеграму з Києва: прийнято Закон про державний статус української мови.

Завершується офiцiйна частина в нiчнiй темрявi, при свiтлi свiчок - молебном на могилi Якова Головацького.

Наступного дня - вельми солiдний концерт. Окрiм своїх, неоднакових за рiвнем, мистецьких сил (помiтно видiляється досвiдчений сiмейний ансамбль з Мажейкяй), конференцiю вiтають дитячий оркестр музичної школи, хор ветеранiв, дiвочий квiнтет зi Львова, фольклорний, що використовує прадавнi iнструменти, колектив з Ленiнграда, окремi артисти й поети.

На закiнчення - похiд розтягнутою на сотнi метрiв колоною, з прапорами й пiснями, до шевченкiвських мiсць. Долучаються вiльнюсцi, випадковi заїжджi земляки, кореспонденти. Це наш день, наш трiумф. Ми є, ми iснуємо, ми вже не розчинимось у навколишньому литовсько-польсько-росiйсько-бiлоруському морi!

По конференцiї Вiльнюський осередок проводить перевибори.

Перший наш лiдер здолав величезний об'єм роботи, вiдiграв основну роль у заснуваннi й становленнi товариства. Але, крiм феноменальної працездатностi, вiдзначався ще й феноменальним невiдчуттям реальних людей. Мiсiя його несамохiть завершена.

Впрягатись у гарбу головування, - встигли помiтити, з якими затратами часу i нервiв воно пов'язане, - не поспiшає нiхто.

Збори висувають двох - у тому числi й мене - кандидатiв.

За результат голосування особливо не хвилююсь: поряд - претендент iнтелiгентний, досвiдчений, повний сил. Полiглот, давнiй житель Литви, не переобтяжений сiмейними обов'язками. Я переконаний - лише йому слiд очолити осередок.

Та не встигаю оговтатись, як мушу приймати вiтання з практично одноголосним обранням.

Рiшення таке виходить за межi мого розумiння. Оскiльки нiколи не мав бажання й намiру кимoсь або чимсь керувати, перша реакцiя - категоричний спротив.

Але як вiдмовити людям, котрi дивляться на тебе з такою надiєю?

У новообранiй Радi осередку виявляюсь єдиним, кому не сповнилося ще тридцяти.

З часом ми з Iнною почали домовлятись про зустрiчi заздалегiдь.

Iнколи вона, на моє прохання, прихоплювала зi своїх невичерпних, схоже, запасiв ту чи iншу коробочку слайдiв. Щоби не тратити коротких хвилин побачення, я брав їх, супроводжених лаконiчним коментарем, з собою, аби переглянути на дозвiллi.

Одного разу добiрка могла виявитись середньоазiатською: мечетi, мiнарети, верблюди, щедротнi розсипи схiдних торговиськ. По таких звичних атрибутах - химернi блiдi солонцi, висохлi рiчища, моторошно зацепенiла, простягнута за горизонт, пустеля. На лонi цього марсiанського пейзажу - Iнна посеред яскравої зграйки жилавих, обсмалених сонцем, з прилиплим до лоба волоссям, юнакiв i дiвчат, що пригнулися пiд вагою велетенських (“всю воду тягли на собi“) рюкзакiв. Перехiд через Каракуми.

У наступнiй партiї - низько нависле небо, вкритi цупкою, приземкуватою рослиннiстю рiчковi береги, лискучi у сонячних променях (“тут просковзнули на волосинку вiд загибелi“) пороги. (“Недавно повернулась. Казкова подорож!“) - Карелiя.

Звiсно, широко був представлений, сходжений, здається, вздовж i впоперек, найпопулярнiший регiон гiрського туризму - Кавказ.

Завдяки поїздкам закордонним (у складi будзагону, до надбаних в iнших походах друзiв) виникали серед кадрiв парки, галереї, старовиннi замки Чехословаччини, Схiдної Нiмеччини, бескеття Татр.

Що ж до мiсць ближнiх - бездонна прiрва. Литва, Латвiя, прилеглi райони Бiлорусiї: незчисленнi рiки, рiчки, протоки, озера i озерця, зеленi, що ними пробираються байдарки, тунелi (“Улюблений вид туризму - водний“), темнi лiсовi нетрi, вiтрила над Балтикою, пiщанi хребти дюн, вiндсерфiнг на тракайських озерах, бiлi килими весняних анемон, неторкнутi суничнi галявини, осiння грибна розкiш, пооранi лижами заснiженi поля... Упору пiзнавати географiю в деталях.

Коли встигала ще i вчитися, працювати? Розкривши чергову коробку: нерiвнi закiпченi стiни, вихопленi з темряви вiдблисками смолоскипiв обличчя. Iнну заледве впiзнати у спущенiй до очей касцi спелеолога.

Пересичений такою розмаїтiстю, я поцiкавився:

— Iнно, а з парашутом Ви, часом, не пробували?

— Чом би й нi, - лунала удавано простодушна, супроводжувана ледь проступаючою усмiшкою, вiдповiдь. - Завжди марила небом. Жаль, - вона посмутнiшала, - скiнчити заняття в секцiї не змогла. Так склалось.

Рiдкiсна невгамовнiсть, невпиннi подорожi, змiни занять виступали формою виходу понадмiрно закладеної у Iнну незужитої енергiї:

— Хочеться якнайбiльше узнати, випробувати себе, об'їздити увесь свiт - довкiл стiльки цiкавого, стiльки краси!.. Але мешкати б могла тiльки у Литвi.

Нiхто iз моїх знайомих, тим паче, дiвчат, такого рiзноманiтно активного життя не провадив. А список далеких i близьких вилазок Iнни неухильно поповнювався. Користаючи з кожної можливостi, вона куди-небудь вирушала:

— Важко всидiти на одному мiсцi. Мушу хоч вряди-годи ковтнути простору.

Я ж, заморочений нескiнченною, без передиху, громадською дiяльнiстю, чи не важче усiх негараздiв переживав розлуку з природою. Ностальгiчно згадувались часи, коли можна було запросто, закинувши рюкзака на плечi, гайнути з безтурботною ватагою в Карпати.

Часто, вiдбувши за вихiднi одне або кiлька нервозних, шумливих, вiд котрих голова кам'янiла, зiбрань, насидiвшись потiм до мерехтiння в очах за дисплеєм, перестрiвав Iнну - вiдсвiжiлу, радiсно-збуджену, насичену чистим лiсовим духом, iнколи навiть (що засудив би прискiпливий естет) з ледь присохлими подряпинами чи й синцем на руцi чи на литцi. Зрозумiло, ми вдосталь мали про що наговоритись. Зустрiч така сприймалася, мов цiлющий ковток джерельної води, промiнчик, що потрапив у серце.

При всiм тiм я був нiкудишнiм партнером у побаченнях. Легковажив навiть рiдкiсно дарованими хвилинами. Часто Iнна лише намiрялась, здається, розкритись, сповiстити щось особливе, значуще, а вiчний, невблаганний цейтнот уже пiдштовхував, змушував прощатися й бiгти далi, навздогiн за черговими, минучими, невiдкладними, начебто, справами.

Беруся до нового обов'язку - головування - сторожко, нерiшуче. Набиваю гулi там, де людина з досвiдом керiвництва їх уникла б. Бракує, насамперед, наполегливостi у вiдстоюваннi власної думки, твердостi руки. Не вмiю наказувати: анiж доручити роботу комусь, легше виконати її самому.

Значно бiльше, окрiм iншого, тепер вимагається подорожувати бюрократичними iнстанцiями i, що особливо марудно, вовтузитися з паперами.

Стратегiя взаємовiдносин iз урядовцями така. Оскiльки українцi, сплачуючи податки, нарiвнi з усiма громадянами трудяться для блага Литви, можем законно розраховувати на якусь частку з казни i для наших нацiональних потреб. Теоретично, на високому рiвнi, це знаходить, як правило, розумiння, а от на шляху до реалiзацiї доводиться стрiчатись i з об'єктивними перешкодами, i з ввiчливим саботажем.

Та, хоч ми не завжди до кiнця вдоволенi ставленням властей, демократичнiсть прибалтiйських традицiй безсумнiвна. В Росiйськiй, скажiмо, Федерацiї, де українцiв, тiльки офiцiйно, мiльйони, про таку, як у крихiтнiй Литвi, увагу вони i не мрiють. Претензiї, у бiльшiй мiрi, маємо висувати до себе: не здатнi, як слiд, згуртуватись, домогтися свого.

Лiдерiв нацiональних органiзацiй часто запрошують на рiзноманiтнi форуми, мiтинги, зiбрання. Ледь не на кожнi вихiднi є нагода куди-небудь поїхати.

Брати участь в помiтних, iнформативних, багатолюдних подiях чи морочитись у цей час з недосконалими, мало кому вiдомими, значно менш цiкавими своїми пiдлеглими? Дилема ця, думаю, поставала перед кожним головою.

Намагаючись знаходити компромiси, - бо як пропустити, наприклад, конференцiю щодо державностi України в Юрмалi? - схиляюся бiльш до другого. Встиг помiтити, що немало “вождiв“, повiривши у власну непогрiшимiсть, захопившись масштабними начебто завданнями, погорiли на втратi контакту з рiдним колективом.

Iще перiодично дописую статейки про справи Громади до литовських, українських газет. Надсилаю й у вiддаленi - до Канади, Австралiї - краї. Друкують, зазвичай, безвiдмовно.

Iз поширенням розголосу до нас частiше приїжджають митцi, письменники, барди. Приймаємо ансамблi - i професiйний, титулований, бувалий за морями-океанами, i молодий, ледь оперений, задерикуватi учасники котрого щойно встали зi шкiльної лави.

На католицьке Рiздво знов дивуємо литовцiв вертепом. Львiв'яни не тiльки виступають перед Громадою, а й встигають, даючи фрагменти спектаклю у мiсцях скупчення публiки, здiйснити багатокiлометровий рейд святковим Вiльнюсом.

Справи налазять одна на одну, як крижини у льодхiд. В перенапруженому, що став уже звичним, ритмi, щоби зробити щось одне, доводиться вiдмовлятись вiд iншого, жертвувати малим заради бiльшого.

Майже перед кожним заходом виникає кульмiнацiйний момент, коли видається: провал, ганьба, усе зривається, летить шкереберть. Скiльки разiв подумував сам, чув вiд ближнiх: проведемо ще цей концерт (вечiр, свято), вiдпровадимо гостей - i край, нема бiльше сил, хай горить воно яскравим полум'ям!

Але щось-таки, зрештою, вдається. Щось примушує щоразу пiднiматись, продовжувати, знаходити, як на довгiй дистанцiї, друге, третє дихання.

Днi згорають, нiби в доменнiй печi, тижнi тiльки миготять. А, озирнувшися, думаєш - невже за короткий час можна стiльки встигнути?

Чого менi досi таланило уникнути - то це громадського хору. Неодноразовi запрошення вiдхиляв пiд рiзними - доїжджати через усе мiсто, невисокої думки про свої здiбностi - приводами.

Упередження до колективного спiву виробилось зi шкiльних рокiв, коли прописували розучувати щось про щастя пiд червоними зорями. Подальшi вправи не йшли далi пiдтягання при святочному столi.

Теперiшнi вмовини друзiв таки заганяють - “хоча би для кiлькостi“ - на репетицiю. Почуваюсь, як i слiд було чекати, незатишно. То мугикаю пiд нiс, то перекрикую iнших. Не потрапляю у ноту, зiскакую з голосу на голос. Наражаюсь на заслуженi кпини гострих на язичок хористiв.

Але ж у репертуарi не мертвонароджена тарабарщина, а пiднесене “Боже великий, єдиний“, розлоге “Реве та стогне Днiпр широкий“, задушевне “Копав, копав криниченьку“.

Ущiльнивши й без того напружений розклад, наполегливо вiдвiдую заняття невеликого ще, малозлагодженого гурту. Урештi, несподiвано для себе, здобуваю не останнє мiж першими голосами мiсце.

Любов до української пiснi привабила до хору людей вельми вiдмiнних переконань та характерiв: вiд студентської молодi до бабусь пенсiйного вiку. Добираючи приблизно однакову кiлькiсть творiв полiтично нейтральних (нецiкавих для одних) i патрiотичних (“петлюрiвсько-бандерiвських“ для iнших) вдається утримувати непростий, строкатий колектив разом.

Поряд iз дорослим, розвинувшись з урокiв музики в недiльнiй школi, виникає й спiвочо-танцювальний гурток дитячий.

Пiд лютим, несамовитим вiтром проходив гiгантський, викликаний вiзитом найвищого московського гостя, мiтинг пiдтримки курсу компартiї Литви на незалежнiсть.

Тут стрiнувся з Iнною - вона пiдiйшла, зауваживши наш прапор. Дiлячись враженнями, якийсь час вертались вiд Кафедральної площi поряд, пiдштовхуванi з усiх бокiв виром так само збуджених, дiєво-радiсних людей. Почув од неї те, що чував не раз вiд багатьох литовцiв:

— Дякую, що ви тут! Дякую, що це робите!

Iгноруючи лукавi благання й недвозначнi погрози генсека, бунтiвнi комунiсти спокiйно, неухильно, класично по-литовськи, вийшли-таки (змiнивши i самоназву) зi складу КПСС.

Вчинок цей став бiльш анiж серйозним ударом плановi “перестройки“ Союзу. Зрозумiло, що вiдносини нашої республiки з Центром вiдтодi не полiпшились.

Пiд Новий рiк українська “Свобода“ задумала влаштувати розмову в ефiрi осередкiв дiаспори iз Заходу на Схiд: Торонто - Вашiнгтон - Лондон - Париж - Мюнхен - Прага - Варшава чи щось у такому дусi. Запланували включити i новопосталi на територiї Союзу товариства. Вибiр припав на Вiльнюс i Москву, а серед вiльнюсцiв - на мене.

Коли призначений для сеансу зв'язку час доходив кiнця, дружина сповiстила, що вивiльнився спiльний душ. “Як не скористатися ним зараз, - вирiшив я, - то можна, чого доброго, в цьому роцi i не помитись. А з дзвiнком, либонь, щось не злагодилось“.

Ледь устиг намилити голову, почув вiдчайдушний крик: “Мюнхен на дротi!“ Обмотавшись рушником, цюркочучи навсебiч водяними патьоками, рвонув до апарата. Задихано, тамуючи смiх, заволав у трубку:

— Добрий вечiр з Вiльнюса! Щиро вiтаю з Новим, тисяча дев'ятсот дев'яностим роком землякiв в усiх країнах, на всіх континентах! Бажаю...

Одним духом, кваплячись змити з очей пекучу пiну, вiдтарабанив кiлька хвилин iмпровiзованого тексту.

— Чули, чули твоє поздоровлення, - дiлилися потiм радiослухачi, в тому числi й з України. - Воно було найдинамiчнiшим.

Знати би їм, що крилось за тою динамiкою!

Якось, увiмкнувши мимохiть телевiзор, натрапив на сюжет про американськi служби правопорядку.

— Що найтяжче у Вашiй роботi? - дiймають журналiсти досвiдченого полiцейського. - Погонi, перестрiлки з гангстерами, боротьба з мафiєю? Чи проституцiя, наркоманiя, пiдлiткова злочиннiсть?

— Дурницi, - каже, натужно всмiхнувшись прямокутним обличчям, боббi. - Все це забавки. Найважче - спиняти подружнi сварки.

Так само, якби мене, керiвника осередку Громади, запитали, що вимагає найбiльших зусиль, вiдповiв би однозначно: внутрiшнi чвари. Головний ворог, виявляється, не у стороннiх посяганнях, не в прогнилих тоталiтарних структурах, а усерединi нас.

“Чи iснує на свiтi публiка, - думалось часом, - така ж схильна до розбрату, як українцi в дiаспорi?“

З енергiєю, що дала б - спрямуй її в iнший бiк - результат визначний, ми здатнi роздмухувати дрiб'язковi непорозумiння до неймовiрних масштабiв. Невдалий жарт (як трапилось на сумiсному, що стає традицiйним, святкуваннi Громадою Нового року), недоречний вислiв, косий погляд, навiть якась прихована, що не має логiчного пояснення, неприязнь, можуть стати причиною затяжного, виснажливого конфлiкту.

Тi ж, хто зробилися ворогами, несуть свої болi, образи, з усiма, iнодi найiнтимнiшими, подробицями, на суд до голови. Мусиш терпляче мирити, втiшати, розраджувати.

Неврiвноваженому, схильному до дратiвливостi, опускання рук, нiчого за таке й братись.

У тiм, що, не виключивши жодної людини, вдається уберегти Громаду вiд розколiв, вбачаю, як нi в чому iншому, свою заслугу.

Та лише той, хто сам пройшов через подiбне, може знати цiну хисткої рiвноваги.

На Українi до Дня Незалежностi й Соборностi, за зразком “Балтiйського шляху“, органiзують живий ланцюг вiд Києва до Львова.

Солiдаризуючись, накреслюємо свiй ланцюжок: вiд Шевченкiвської, на стiнi унiверситету, дошки до Кафедрального собору.

Снiг iз дощем розмиває, а вiтер безжалiсно рве плакати, що коштували декому безсонної ночi. Незважаючи на негоду, прийшли, встали зi своїми прапорами й гаслами в пiдтримку України, немало литовцiв, а також бiлоруси, молдавани.

Спершу поряд iз дошкою, потiм бiля Собору, проводимо, висвiтлюючи iсторичний бiк подiї, короткi мiтинги.

На наш подив, ця, далеко не найпомiтнiша, акцiя Громади отримала широкий, як жодна iнша, розголос. Про вiльнюський ланцюжок, поряд iз українським ланцюгом, багатократно сповiстили найрiзноманiтнiшi масмедiа.

Проблеми мої заплутались раптом у безнадiйнi, начебто, вузли, неприємнощi сипались зусiбiч, наче з рогу достатку. Згромаджене воєдино, наклавшись на задавнене психiчне виснаження, це породжувало гадки щонайчорнiшi, створило вiдчуття дна прiрви, звiдки не видно було, а, головне, не хотiлось шукати виходу.

Глухого пiзнього вечора, коли розпука досягла, схоже, краю, неждано задзеленчав телефон, i з трубки виринув знайомий, мелодiйний, змiнений шумами й потрiскуваннями, голос:

— Менi здалося, iз вами щось трапилось. Чи все в порядку? Не приховуєте?

Миттєво, обмiнявшись кiлькома фразами, ми бачились з Iнною удень. Нi про що серйозне не йшлося: дiлитися прикрощами не дуже в моєму характерi. Яке шосте вiдчуття допомогло їй вгадати не розпiзнаний нiким iншим стан? А якщо й вiдгадала - що їй, власне, до нього?

— Справдi нормально? - перепитувала. - Ну, слава Богу! Держiться, все буде гаразд! - запевняла оптимiстично, переконано.

Безрозсудний, позбавлений жодної вигоди, вчинок, сповнений спiвчуття, спiвпереживання тон коротких, з глибокими паузами, речень розбили погибельний хiд думок, змусили глянути на свiт iншими очима. Вловивши просвiток попереду, я здолав стресовий бар'єр, почав потихеньку видряпуватись.

Ще кiлька днiв тiло видавалось порожньою, в якiй самотньо пiдстрибує начинене голками серце, оболонкою; руки й ноги телiпались, нiби в ганчiр'яної ляльки. Але впевнено, настiйно клопотався, розплутуючи один вузол за iншим.

Терзало почуття вини - увижалось, мiй бiль увiбрала в себе дивна, непередбачувана дiвчина, яка стала з тих пiр одним з-помiж найближчих людей на свiтi.

Громадi вiддавна дошкуляє невизначенiсть релiгiйна. Для подолання її - не завжди ж дарувати специфiчнiй тематицi обмежений загальний час або стрiчатися на квартирах! - хочеться отримати вiдповiдну будiвлю.

Серед численних недiючих вiльнюських храмiв кiлька таким чи iншим чином мають стосунок до українцiв. Всi перебувають у надзвичайно запущеному станi: в одному - склад, в iншому - пiдсобнi примiщення овочевого магазину, ще у одному - ремонтнi майстернi.

Найсильнiш вабить збудований ще у шiстнадцятому сторiччi князем Костянтином Острозьким храм Пресвятої Трiйцi. Тут провiв визначальну частину свого життєвого шляху канонiзований Ватiканом, як святий, українець Йосафат Кунцевич.

На храм, що протягом вiкiв не раз переходив з рук до рук, претендують i бiлоруси, i поляки, i, особливо, Росiйська православна церква. Представницька група литовських дiячiв опублiкувала звернення з закликом повернути його унiатам.

Вiруючi унiати, або греко-католики, є, хоч поодинокi, серед нас. На засiданнях Громади довго обмiрковуєм, чи вступати у боротьбу. Хiба жменьцi людей пiд силу така серйозна справа?

Попрохавши ключi в унiверситетського вахтера, заходимо оглянути застиглу мiж колишнiх монастирських корпусiв церкву. Що лишень не розташовувалось тут - госпiталь, спортзал, фiзична лабораторiя... Бетонну пiдлогу пощерблено крiпленнями станкiв. На могутнiх понiвечених стiнах де-не-де проглядають фрагменти розпису. В темних пiдвалах моторошно бiлiють кiстяки древнiх поховань.

Пробуємо спiвати з хорiв - дивовижно потужна, чиста акустика! Вузенькими, крученими боковими сходами здираємось пiд самий купол. Розлiтаються наляканi сiрниковим вогником кажани, в обличчя кидаються очманiлi голуби. Обмацуєм фiгурнi вигини стiн, столiтнi, ледь пiдточенi плином часу, балки. Наскiльки добротно, на совiсть i радiсть, вмiли колись будувати!

Урештi, рiшення визрiває. Домовляємось, що помагатимуть усi - незалежно вiд вiри й переконань - члени Громади. Витворюємо iнiцiативну, що збирає необхiдну кiлькiсть пiдписiв, групу.

Пiдтримую цей почин - друкуючи документи, навiдуючись на прийом до посадових осiб - хоча б iз симпатiй до так довго й криваво переслiдуваної греко-католицької церкви.

Вiдтак, проходячи Старим мiстом, важко уже не звернути пiд арку аби помилуватись величною спорудою, помрiяти про ще один осiдок українства.

Є на картi Литви куточок, де суцiльно-зелене лiсове тло особливо густо скроплене блакитними росинками озер, помережане синiми прожилками рiчок. Це пiвнiчний схiд: Зарасайський край, Iгналiна - назви, якi багато говорять любителям мандрiв i далеко з-поза меж Литви.

Земля, поорана льодовиком, примхливо горбиться тут, наче звивини людського мозку. Могутнi дерева, впритул пiдступивши, задивились у темнi озера. Та скiльки не вдивляйся у тиху, прозору воду - далеке дно навряд чи розгледиш. Зате побачиш, як небоязко, бiлим чудом, випливе iз очеретiв лебiдь, зблисне над хвилею срiблястий бiк величезної рибини, сторожко вийде з вранiшнього туману на водопiй косуля.

Зрiдка якесь житло тоне у всеохоплюючих обiймах суцiльної буйної зеленi. В безкрайньому свiтлому лiсi глушить кроки податливий, м'який, як перина, килим трави i моху. Людський крик видається комариним писком, сама людина - комашкою у пiднiжжi чогось урочистого, незмiрного, позачасового. Навiть недалеке сусiдство атомної електростанцiї не змогло порушити одвiчного спокою й первозданностi.

Саме в цьому мирному, зачаклованому краї зросла Iнна. Зовнiшнiсть її увiбрала щось вiд висоти й прямизни його сосон, незреченних таїн заповiдного пралiсу, чистоти води i повiтря. Недарма, описуючи цi, званi iще литовською Швейцарiєю, мiсця, скрикнула Саломея Нерiс: “Ну, а якi там дiвчата - от де знайдеш наречену!“

Iнна уникала тем особистих, розповiдей про своє минуле. Декотрi, нерiдко послуговуючись хитрiстю, деталi, щастило, одначе, вивiдати.

“Назвати мене спершу хотiли Еглє. Це моє друге, при хрещеннi, iм'я“.

Еглє (Ялинка) - героїня найдовершенiшого, широко знаного в свiтi, витвору литовського народного духу: “Еглє - королiвна вужiв“. Це одразу дало привiд запiдозрити тiсну сув'язь Iнни зi старовиною.

Так воно й виявилось. “Менi поталанило. Бабуся переповiла усi, начебто, якi тiльки є, литовськi казки. Знала безлiч повiр'їв“.

Вiд Iнни довiдувавсь я про персонажiв литовського фольклору: пролiтаючих у вечiрньому присмерку вогненною стрiчкою, здатних обернутися котом, пiвнем чи жердиною, айтварасiв, схожих на них каукасiв, знадливих i небезпечних довговолосих лiсових красунь лаум, пiдступних, здатних задурити голову недосвiдченому подорожньому, вяльнясiв, злих i жорстоких раган... Мiфiчнi iстоти, що кишать навколо сiльського жителя, виявили разючу схожiсть з українськими: скажiмо, рагана - з вiдьмою, вяльняс - iз чортом, лаума - з мавкою.

Так само вибiрково проривались вiдомостi про подальший життєвий шлях.

“Мама працювала сiльським фельдшером. Через це сiм'я кiлькаразово переїздила з мiсця на мiсце. В школi доводилося вивчати то англiйську, то нiмецьку. Пiд кiнець опинилась у фiзико-математичному класi. Тому й подалася до Каунаського Полiтеху“.

“Батьки давали повну свободу, нi в чому не обмежували, не контролювали“.

“Скiльки себе пам'ятаю, була надзвичайно горда й незалежна. Хтось образить - не заплачу, нагримають дорослi - не попрошу вибачення. Зцiплю зуби й мовчу, хоч би що. Мама частенько казала: “Старша дочка росте нормальною, а ця - не вiд свiту цього. Завжди надибає неприємнощi““.

“В молодших класах до школи ходили за п'ять кiлометрiв. Поки доплентаємось додому - куди лишень не заносило! Я була заводiєм, натхненником шибеникiв“.

“Одного часу над усе подобалося дряпатись по деревах. Було своє улюблене, могла не злазити з нього хоч цiлоденно“.

“Навчання завжди мала за iграшку“.

“Десь у сьомому в мене раптом закохався увесь клас (тому, видно, - поспiшала додати, - що опинилась єдиною литовкою серед полякiв). А менi нiхто всерйоз не припадав до вподоби - завжди чогось бракувало“.

“Взагалi, у мене закохувались часто. Менi ж це дається важко“.

“Якось подруги вирiшили навчити мене палити. Привели в затишне мiсце, засмалили насолоджено, дають спробувати. Менi зробилося смiшно з них, та й по всьому“. (Треба зазначити, що для Прибалтики жiноче курiння - звичне, повсюдне явище).

“Завдяки колючому характеровi й здiбностi до малювання скрiзь ставала художником-карикатуристом стiннiвок“.

“У старших класах на канiкулах пiдробляли, охороняючи лiс вiд пожежi. Сидиш на вишцi, що на вершинi пагорба, поруч телефон, книжка на колiнах. Лiс шумить, колихається, нiби зелене море. Бачиш згори пташинi гнiзда. Якщо, розслабившись, довго дивитися вниз, здається, нiби повiльно, похитуючись, пливеш, як у човнi, понад деревами. Спiзнаєш таке - нiчого в життi бiльш не треба“.

“В менi часто звучить, вiдповiдно до настрою, мелодiя. Причому настiльки виразно, що чую партiю кожного iнструмента. Як жаль, що не знайшла часу засвоїти ноти, - ану ж удалося б записати?“

Може, менi так легко було з Iнною, що раннє дитинство - перiод, коли закладається основа особистостi, - у нас протiкало схоже. Мене також оточувало середовище буколiчне. Не бракувало захоплюючих блукань iз шибайголовами, придумування назв вiдкритим у лiсi озерам, дряпання по деревах. Чи звiдав, узагалi, дитинство той, хто прогавив цю вольницю?

Та далi, на жаль, аналогiї закiнчувались. Нiкому було ввести у свiт фантастичних переказiв - моїй Батькiвщинi зi збереженням їх поталанило менше. Шкiльнi та подальшi роки минали в кам'яних лабiринтах, якi нiколи не змiг полюбити з такою ж силою. Село - далеке, малозрозумiле - назавжди лишилось прекрасним Ельдорадо, недосяжним, ваблячим спогадом.

Подiбний розрив спостерiгав i на Українi в цiлому. Вчорашнiй сiльський мешканець, ледь зачепившись у мiстi, вже кпить зi свого недавнього минулого, зрiкається мови, знати не хоче вчорашнього оточення.

Донiсши свою розщепленiсть аж до далеких країв, до народу, що, як i український, має славу селянського, побачив, не без заздрощiв, iнше. Литовськi мiстяни, в тiм числi iнтелiгенцiя, нiяк не поривають iз корiнням, вважають обов'язком плекати звичаї й мову. В культуру їхню, у той же час, органiчно вплiтаються i найновiшi, ультрамодернi вiяння, а витвори її, цiлком народнi по духу, свiт може сприймати, як авангард, - взяти хоча би славетний Вiльнюський Молодiжний театр.

Чи не ця от злютованiсть дозволяє їм так мiцно триматись тепер, у пору випробувань? Чи не вiд пошани до свого, яким би скромним воно часом не виглядало, - i загальнозвiсна стриманiсть, що не дозволяє кидатись вiд надмiрного самозвеличення до повної самозневаги, i непохитна, що змушує почуватися приниженими навiть поневолювачiв, гiднiсть?

У Iннi я мiг наочно спостерiгати приклад такої внутрiшньої цiлiсностi. Не знаю, у що це їй обходилось, але поєднувала органiчно, начебто зовсiм безболiсно, неторканiсть природи iз вписанiстю у цивiлiзацiю. Живучи в столичному мегаполiсi, володiючи найсучаснiшою професiєю, зумiла вберегтися вiд цинiзму, змеханiзованостi, виглядала настiльки спорiдненою з лiсами, озерами, що здавалась невiд'ємною часткою, плоттю їх.

У полi мого зору постiйно знаходилась предостатня кiлькiсть молодих литовок, зокрема, цiла їх команда програмувала у нашому бюро. Нацiональнi, у них мовби розпиленi, риси у Iнни проступали згущено, концентровано.

Нi на кого з реальних знайомих особливо не схожа, вона, тим не менш, здавалася еталоном, iншi ж - сумними вiдхиленнями од норми. Чи у нашому, як зазначав немало хто, свiтi норма дiйсно може iснувати лиш у формi аномалiї?

Саме через Iнну найповнiше вiдкривав я для себе литовський характер. Не так, власне, характер, як душу Литви - цеї близької й загадкової республiки, чий картографiчний обрис якийсь дивак порiвняв iз людським серцем.

А її постава! Не раз, позираючи на неї, думав: народовi, жiнки якого здатнi отак тримати голову, за успiх визвольних змагань хвилюватись не варто.

Пiсля того, як на виборах до Верховної Ради дружно пiдтримали кандидатiв вiд “Саюдiса“, iще не повнiстю сформований Парламент негайно проголосив вiдновлення незалежностi.

Рiшення мало ефект вибуху бомби. Захлиналися в осудi Москва та її пiдгавкувачi. Збоку, напевно, здавалось, що у Литвi дiється казна-що. У нас же становище виглядало на диво мирним.

“Невже це - приходила думка - уже незалежнiсть, а навколо й на крихту нiчого не змiнилось: той же нудний дощик крапає у тi ж сiрi калюжi?“

Подiя минула настiльки спокiйно, нiби сама собою, тому, мабуть, що спiвпала iз бажанням та очiкуваннями бiльшостi населення.

Громада ж зустрiла її, святкуючи Шевченкiвськi днi, прикрашенi цього року надзвичайно обдарованою чотирнадцятирiчною спiвачкою з Києва.

Проходять вибори до Рад усiх рiвнiв i на Українi. Роль Вiльнюса для неї укотре зростає: посилено друкуються газети, летючки, плакати, найрiзноманiтнiшi пропагандистськi матерiали.

Поряд iз розгорнутою “Саюдiсом“ тотальною агiтацiєю, можливостi опозицiї української неспiвмiрно мiзернi. Партапарат чинить перешкоди, не зважаючи на правила. Та чи не тому може вiн так нахабнiти, що почуває слабину суперника?

Навiть по вiдгомону тамтешнiх подiй помiтно, наскiльки розпорошенi, нескоординованi демократичнi сили. От коли далася взнаки нестача органiзацiйного, так властивого литовцям, хисту!

Маючи в руках незаперечний козир iсторичної правоти, українськi демократи неспроможнi його реалiзувати.

Не виробили єдиного плану: поборюючи одне одного в котромусь iз округiв, сусiднiй лишають незаповненим. Сп'янiлi од перших успiхiв, розраховуючи, що пiднесення триватиме нескiнченно, уже захоплюються мiжусобними чварами, вiддаються в гарячу пору стороннiм акцiям. Боляче дивитись, що ключовi особистостi, свiтлi голови, поглинутi рутиною, - наприклад, прибувши, як кур'єри, перегинають тираж вiддрукованих газет.

Але найдивовижнiше стикатися з нерозумiнням унiкальностi шансу. Iнодi, поспiлкувавшись iз рухiвцями, якi, не жалiючи сил, намагаються провалити хоч одного номенклатурника, через годину вислуховуєш наступного, iменитого гостя, що категорично заперечує можливiсть участi у виборах до “нелегiтимних, запроваджених бiльшовиками“ Рад. Шлях приходу до влади при цьому пропонується куди фантастичнiший вiд комунiстичних утопiй.

Коли ж дим баталiї, що принесла демократам четвертину з лишком парламентських мiсць, розвiявся, чуємо на зiбраннях Громади: “Пiд силу було досягти бiльшого. Народ виявився прихильнiшим, нiж ми гадали“.

Гай-гай! Талi води, оминувши непiдготовлену турбiну, розбiглися незворотно.

Уперше я зважився поцiлувати Iнну через дуже немалий термiн пiсля нашого знайомства.

Власне, чи поцiлував? Просто, бажаючи успiху на чекаючому її цього дня панiчно лячному для усiх дiвчат iспитi - з керування автомобiлем - легенько торкнувся губами тонюсiнької еластичної шкiри поблизу ока.

Вона рвучко вiдсахнулась, i, зашарiвшись, пропекла нерозумiючим, осудливим поглядом. Без слiв розвернулась i, чiтко вiдбиваючи туфельками ритм, подрiботiла вгору по сходинках.

Та перед тим, як щезнути за поворотом, озирнулась iще раз i освiтилась таким потужним, неконтрольованим спалахом радостi, який, поєднавшись iз тремтким передекзаменацiйним збудженням, витворив для мене чарiвну, найпрекраснiшу в свiтi посмiшку.

А за секунд п'ять-десять iз тих самих сходiв уже шаркали величезними, грубими чобiтьми огряднi, з нiг до голови обляпанi сiрими цятками (десь нагорi вiвся ремонт) штукатури чи то маляри, з гуркотом волiкли якiсь незугарнi вiдра й ночви, дiловито перелаювались простою, невибагливою мовою.

Зазначу для порядку, - хоча, чи варто? - що жахний бар'єр був подоланий Iнною, звiсно ж, з єдиної спроби.

Зневiрившись у словесних напученнях, Москва вдалася до нової тактики - скорочення поставок Литвi декотрих видiв ресурсiв, головно енергоносiїв.

Затiя, певна рiч, виявилась, як i все, роблене Центром, безглуздою. Зазiхання на недавнi здобутки ще бiльш консолiдувало незалежницькi сили.

— Чи не зiгнемося, не вiдступимо? - запитували вождi “Саюдiса“ на мiтингах.

— Нi! - сотнею тисяч голосiв гримiла вiдповiдь.

Першi днi блокади пройшли нервово. Повсюдно розшукувались резерви економiї. Мiняли режим роботи пiдприємства. Налякались автомобiлiсти (довелось спостерiгати волейбол, влаштований дiтьми на пожвавленiй зазвичай вулицi). В прямому радiоефiрi патрiотично настроєна жiнка благала ведучих закликати її чоловiка перекривати пiд час голiння кран з гарячою водою.

Невдовзi острах розвiявся. На побутовому, в усякому разi, рiвнi наслiдкiв блокади майже не вiдчувалось. Життя поверталося в буденне, налагоджене русло.

Зате близько до серця сприйняли випад проти волелюбногих братiв демократи України. Там розгорнулась широка, масова кампанiя збору життєвих засобiв для Литви. Часом складалося враження, що турбота про когось для нашого народу органiчнiша, нiж пiклування собою.

Iз захiдних областей переганяли колони з пальним. Проривалися крiзь мiлiцейськi кордони машини з допомогою вiд громадських органiзацiй Сходу. Рядовi громадяни, знаходячись у не меншiй скрутi, вважали обов'язком привезти хоч щось - кiлограм цукру, пакет з медикаментами, кiлька карбованцiв. Штаб “Саюдiса“ бував паралiзованим вiд українських, з подарунками, вiзитерiв. Доходячи у нестримних виявах любовi до самозабуття, самозречення, тi дивувались неадекватно стриманiй реакцiї литовцiв.

Нiколи ще ми не приймали в Громадi стiлькох гостей, не проводили так багато концертiв, зустрiчей, як у цi веснянi мiсяцi. Блокада запам'яталась часом гордостi за республiку, в якiй живеш, за її нескорений народ, Парламент, що з несхибнiстю криголама прокладають собi та iншим шлях крiзь тороси.

А найсильнiш менi в пам'ять вкарбувався такий епiзод. У час максимального полiтичного ажiотажу, вiдводячи дочку до дитсадка, пiдгледiв, як розмiрено, злагоджено, не звертаючи уваги нi на що, йде ремонт доволi периферiйної дорiжки. Робiтники не лише бездоганно гладенько утрамбували асфальт, по ниточцi вирiвняли бордюри, а й не забули привезти й пiдсипати на поруйнованi узбiччя свiжої землi, засадити її квiтами. Цi крихiтнi, з прив'яло опущеними голiвками, кущики чорнобривцiв, як нiщо, вселили упевненiсть, що в кiнцевому пiдсумку Литва таки дасть собi раду.

Природа подарувала Iннi ще й виняткову пам'ять. Потрiбну iнформацiю засвоювала миттю, без повторення, не розумiючи, для чого користуватись записниками.

Бозна-коли, не помiтивши, я прохопився перед нею датою свого народження. I от, того дня, коли дома накривався святковий - не стiл, а, враховуючи габарити кiмнати, столик - задзеленчав телефон.

— Алло. Добридень. Це я, Iнна! - мелодiйно пролунало у трубцi. - Дзвоню з автомата поблизу консерваторiї. Хочу привiтати вас iз Днем народження! Бажаю здоров'я, наснаги, успiхiв,.. - перераховував i перераховував зичення її щирий, збуджений голос. Здавалося, й телефонний дрiт, напнувшись струною, бринiв од радостi.

Я ж, заскочений зненацька, сам не свiй вiд утiхи, лише мурмотiв здавлено: “Дякую... Дякую... Дуже дякую...“

Не вдаватися ж було до пояснень, що чекають розписанi, щорiчно незмiннi сiмейнi, приятельськi ритуали, заздалегiдь передбачуванi промови, стандартнi тости. Що людина я скута умовностями, раб обов'язку i нiяк не зможу, забракне рiшимостi, характеру, волi, вирватись, махнувши на все рукою, з запрограмованого кола, полинути у царство Свободи, Несподiванки, Щастя... Ех, та що казати!

— Я у центрi, бiля консерваторiї, - ще раз, уже опало, повторила Iнна. Я ж, малодушно, ганебно, вдаючи нерозумiння, нiмував, поки не дiждав коротких, монотонних, траурних гудкiв.

Побоювався: чи пiсля такого випадку вiдносини нашi не погiршаться, якщо не обiрвуться зовсiм? Заготував, без особливої надiї, виправдання.

На мiй подив, Iнна сприйняла те, що сталося, легко. Витлумачивши по-iншому, заледве не вибачалась:

— Пусте! Сама винна, - зi спокiйною усмiшкою твердила на перепрошення, - не мала б поводитись так. Хотiла того дня зробити вам приємне - заготувала дарунок-сюрприз - i - знищила.

Така вже моя особливiсть - звикла ставитись надто вiдкрито. А чуєш часто зовсiм не те, на що чекаєш. Скiльки щиглiв по носi ще отримати, дурненькiй, аби навчитись обачностi?

А розкажете, що то був за сюрприз?

Нiзащо! I не дзвонитиму без попередження.

Не в сюрпризовi, звiсно, рiч. Я час вiд часу дарував Iннi тi чи iншi дрiбнички. Не вони визначали характер взаємин.

Гiрше - слова додержала: надалi її чудесних, непередбачуваних дзвiнкiв я не удостоювався.

За весну й лiто кiлька разiв виїжджаю до Львова, де теж перемогли на виборах демократи.

Невимовно радiють люди. Депутати облради прибирають статусу нацiональних героїв. Трiпочуть, де тiльки можна - особливо розлогий над Високим Замком - синьо-жовтi прапори.

Вiдкрилися вiдомостi про комунiстичний, на Захiднiй Українi, терор. Жахливi експонати з енкаведистських катiвень, зiбранi на кiлькох iсторичних виставках, розказують про масовi, довоєнних i пiслявоєнних рокiв, мордування.

Обмотанi колючим дротом, пересипанi вапном, людськi кiстяки. Пробитi iржавими цвяхами напiвзотлiлi черепи. Нескiнченнi списки винищеної iнтелiгенцiї.

За давнiм звичаєм злочинцiв усiх калiбрiв - вiд кишенькових злодiйчукiв до правителiв наддержав - бiльшовики перекладали скоєне на карб своїх жертв. Розраховували, що кiнцi схованi навiчно. Тепер вiднаходяться свiдки, документи. Як це перевертає свiдомiсть!

Громада отримує змогу розширити також свiтогляд декотрих литовцiв. Учитель недiльної школи привiз iз ФРН (нас вже запрошують i туди) вiдеокасету про голод на Українi 32-33 рокiв. Не особливо надiючись на успiх - гадали, що мова, та ще й iз заокеанським акцентом, стане нездоланним бар'єром, - ми передали її на республiканське телебачення. Яким же було здивування, коли фiльм не тiльки зрозумiли, а й засипали редакцiю листами, сповiдями, проханнями повторити “Жнива скорботи“ ще раз.

Нелегко було повiрити глядачам, що за один тiльки рiк червона Москва виморила на Українi приблизно стiльки людей, як проживає їх в усiй пiдрадянськiй Прибалтицi.

Уже влiтку Литва має нагоду вiддячити за пiдтримку у днi блокади. На час канiкул в литовських сiм'ях розселяються школярi з уражених чорнобильською радiацiєю районiв. Кiлькох прийняли доброволицi з Громади. Вони ж узялися координувати акцiю.

Прибувають i цiлi дитячi садочки. Над одним, що його розташували в затишному лiсопарку, беремо шефство.

Дiти з полiської глушини - зiщуленi, слабенькi, в скромних, вицвiлих платтячках i костюмчиках. У бiльшостi виявлено серйознi вiдхилення в станi здоров'я. Спершу нелегко дивитись на них без слiз.

Того ж, хто побачив, тягне до цих крихiток ще i ще раз. Влаштовуємо iгри, читаємо казок, спiваємо й танцюємо на лiсовiй галявi. Приносимо полуницi, iграшки, солодощi.

— Скажiть “спасiбо“, дiти, - навчає розмовляюча суржиком їхня вихователька.

— Не “спасiба“, а “дякую“, - поправляємо ми. Чужина навчила шанувати рiдне слово. Прикро, коли спотворюють його тi, на кого ми мали б рiвнятись.

За пiвтора мiсяцi малюки, до яких ми встигли звикнути, помiтно змiцнiли й поправились. Також - сподiваємось - трiшечки перейнялися й українськiстю.

Невчутно для себе, стаю впевненим головою. Щотижнево проводячи зiбрання, засiдання ради, спiлкуючись iз сотнями найрiзноманiтнiших осiб, остаточно збуваюся остраху. Прагну ставитись до всiх рiвно, приймати такими, якi є, пiдганяти структуру пiд людей, а не навпаки.

Помiтив, як багато обдарованих здiбностями лякаються їх виявити. Досить легенько пiдштовхнути такого, допомогти зробити перший крок - i стрiмко, дивовижно вправно пiде сам, пiдштовхуючи вже iнших.

Непросто з натурами творчими. Найлегше з артистами, майже неможливо - з художниками. З поетiв практична користь мiнiмальна. Найактивнiшi, як i ранiш, - iнженери, технiчна iнтелiгенцiя.

Зауважив, що запобiгати перед литовцями, хоч i симпатизуючи їм, не варто - губиться повага серед своїх.

Визначив, що в iдеалi треба б знаходитись весь час трiшки попереду колективу. Триматися нарiвнi - гальмуватимеш, надто рвонеш - втратиш контакт.

“Чи, маючи справу з вiдiбраними за нацiональною ознакою, а не особистими якостями, не збiдню духовно свого життя?“ - турбувало напочатку.

Виявилось, питання надумане. Знайшов у Громадi нерядових, самозречених, внутрiшньо багатих, хоч, на мiщанський погляд, трiшки “зсунутих“, друзiв. Захоплююсь ними - хто, заради iдеї, не розраховуючи на винагороду, тягне невдячну, чорнову роботу, хто в сутужну хвилину готовий пiдтримати, пiдставити плече. У цiй виснажливiй дiяльностi утверджується вiра в людину, стiйкiсть того хорошого, що закладене в нiй. Дивлячись на достойнiших од себе побратимiв, маю кого наслiдувати.

Разом iз цим, спостерiгаючи, скiльки талановитих, непересiчних особистостей на Українi й поза нею вiдриваються вiд основних, до яких покликанi, занять, жертвують силою, часом, приватними засобами, аби пiдняти з колiн Батькiвщину, не раз згадував дещо цинiчну, в схожiй ситуацiї, реплiку Джойса: “Iрландiя - свиня, що пожирає власних поросят“. Закрадалась єретична думка: чи не тотожнi неволя зовнiшнього примусу й неволя добровiльного обов'язку?

Яке неусвiдомлене щастя мають тi, хто, народившись, застає Вiтчизну мiцною й здоровою, хто може безжурно насолоджуватись дарами життя чи зосередитись на самореалiзацiї!

А у серпнi досяг Литви поклик органiзаторiв святкування 500-рiччя козацтва: “Всi на Сiч!“

Такої масової української акцiї розлогi приднiпровськi степи не бачили протягом вiкiв. Пiвтора десятка наших представникiв краплиною в морi розчинились мiж сотнями тисяч прибулих з усiх куточкiв планети.

Колись тут буяла озброєна вольниця - слава України, щит її, й не тiльки її, перед напасниками. Останнi ж сторiччя приносили безпросвiтню фiзичну й моральну наругу. Не вiдшукати згадок минулої величi на стандартних, розораних колгоспних полях.

Дещо, власне, вiдроджується. Пролiтає пiд схвальнi вигуки й оплески загiн парубкiв на конях - молодецьких, вправних у сiдлi, з розтрiпуваними гарячим вiтром чубами й “оселедцями“. Зведено Курган Козацької слави. Гостi досипають на нього землю iз рiдних, часто неблизьких, мiсць. Буде жменька грунту i з Литви, вiд серця її - Архiкафедрального собору.

Погода усi днi, мов на замовлення, - ясна, сонячна. Нiби змагаючись iз яскравiстю величезних, закриваючих сiльськi хати, перевисаючих через паркани, городнiх квiтiв, буяє багатством костюмiв свято. Бiле розмаїття вишиванок усiх часiв, регiонiв, стилiв, рiзноколiрнi жупани, шапки, шаровари, спiдницi, пояси, стрiчки в дiвочих косах...

Кожен новоприбулий гурт вносить свою частку колориту:

— Звiдкiль ви?

— Черкаси!

— Закарпаття!

— Зелений Клин!

— Австралiя!

Скiльки ж бо нас, українцiв, вцiлiло, вижило, вистояло! Перед у активностi ведуть, звiсно, галичани. То з одного боку, то з iншого, чую здивованi привiтнi вигуки. Впiзнаю друзiв, знайомих, якi перебували у Вiльнюсi, котрих навiдував сам. Такi щасливi, хвилюючi сценки - на кожному кроцi. Вiд щохвилинних радiсних усмiшок болять м'язи обличчя, потиски й обiйми натомлюють руки.

Щодень грандiознi, якi несила охопити оком - через лiс прапорiв i коругов видно хiба на десяток метрiв - мiтинги. Промовляють кращi оратори демократичного табору, лiдери незалежницьких органiзацiй, заморськi гостi. Вiдправляють православнi, греко-католицькi священники. Усе буяє щирiстю, доброзичливiстю, торжеством власної сили.

Шкода дарувати сновi й короткi години лiтньої ночi. Хочеться якнайбiльше побачити, почути, зачерпнути життєдайної енергiї рiдної землi, рiдного народу.

Притихаючи, розкинутий посеред степу табiр продовжує жити - неквапливими прогулянками, задушевними розмовами, бентежно-журливими нескiнченними пiснями. А над неозорим, загадково поблимуючим тисячами вогникiв, людським мурашником нависає iще один - бездонний, переповнений своїми мiрiадами ясних цяток. Яке зоряне українське небо! Задерши голову, захлинаючись океанiчною неосяжнiстю простору, не можу налюбуватись Чумацьким шляхом. Де iще, як не тут, побачиш таке чудо?

В котрусь iз цих запаморочливих ночей, присiвши бiля тьмяно жеврiючого багаття, слухаю неквапливу, простодушну бесiду.

— Одного разу, у вихiдний, - розказує незнайомий юнак, - я випадково опинився в гостях у неукраїнськiй сiм'ї. Благопристойнi такi, звичайнi городяни. Живуть у самiсiнькому центрi. А у нас тодi мав вiдбутися один iз перших мiтингiв Руху. I що ти думаєш?

Сидять, мов на голках. Дiтей вiдправили кудись на окраїну. Звiдтiль безперестанку телефонують: “Ну, як у вас?“ А господар зиркає крiзь фiранку i веде репортаж, нiби з передової:

— На площi збирається юрба! Юрба росте! Їх уже тисячi! Вони щось там викрикують у мегафон! Юрба збуджена скандуванням! У них явно якiсь намiри! Здається, юрба розлючена! Вони кудись налаштовуються! Увага! Увага! Вони рушають!!! Треба бути готовим до всього! (Це нашi проходили з прапорами й пiснями - покладати квiти до пам'ятника).

Заледве удалось заспокоїти - не знаю, чи надовго - переконати, що Рух не становить небезпеки.

Хлопець розказує образно, з виразом. Розраховуючи на комiчний ефект, майстерно пародiює iнтонацiю наляканого обивателя. Однак емоцiйного пожвавлення розповiдь не викликає. Навпаки, час вiд часу її перебиває скрушне зiтхання когось iз тих, чиї обличчя скупо висвiтленi спалахами полум'я.

Невже це правда? Невже можна о т а к про нас думати?

Це при тому, що Рух, як i “Саюдiс“, з моменту зародження проголосив боротьбу за права нацiональних меншин невiд'ємною складовою своєї боротьби? Що це не раз пiдтверджувалось документами, практичними дiями? Що завдяки демократичним процесам отримало змогу прокинутись i неавтохтонне населення, наочний приклад чому - наша Громада? Хiба ж заради наруги, заради помсти, ненавистi ми пiднялись?

Та ж он бiля в'їзду у табiр клопочеться “козак Грицько“. Вiтає гостей, вручає значки iз вусатим запорожцем - емблемою свята, скеровує транспорт на паркування. Першої доби, довiдавшись, що тiльки-но з аеропорту i нiде зупинитись, вiн майже силомiць вiддав нам, двом ледь знайомим українцям з Вiльнюса, своє мiсце в наметi, подiлився хлiбиною, бляшанкою консервiв. Сам не спав хтозна-скiльки, про що “красномовно“ свiдчить густа багряна сiтка в очах. Тiєї ночi, розбиваючи на струмочки i спрямовуючи “на постiй“ могутню лаву прибульцiв, пробiгав до ранку, зiрвав до ледь чутного хрипу голос. Ще й сина-пiдлiтка невiдлучно тримає поряд, аби переймався настроєм. I нiхто не надає значення вимовi козака, його через пень-колоду в українськiй мовi, як i тому, що, вiн (до речi, iсторик i фiлософ за фахом) - не тiльки чiльний дiяч мiсцевого Руху, а й активiст єврейського товариства.

Скiльки разiв тут, на святкуваннi, можна було спостерiгати, як рiшуче дають вiдсiч рухiвцi якому-небудь пришелепкуватому, що, затесавшись, пробує розводити ксенофобськi теревенi! Гiдне подиву - як могла з недр людожерного комунiстичного суспiльства виникнути така миролюбна сила? Якщо попередня iдеологiя проповiдувала диктатуру, стимуляцiю кривавих революцiй, непримиренну класову, до повного фiзичного винищення, боротьбу, то у її наступницi не передбачається репресiй нi до кого - навiть тих, хто заплямував себе найстрахiтливiшими злочинами.

Може, деiнде з поняттям демократiї зв'язується щось iнше, а у Литвi, наприклад, бачив у нiй високу, що нагнiтають кращi уми, духовнiсть. Якби прибрати принципово новi взаємини, вiдмiнну вiд дотеперiшньої, мораль, Рух втратив би для мене усiлякий сенс. Нацьковування ж одного народу на iнший вигiдне тим, хто чiпляється за владу, перш за все, аби зберегти iмперiю, - Центровi.

I з цього ось гiгантського свята московське телебачення - основний постачальник iнформацiї для мiльйонiв у Союзi та за його межами, - якщо подасть, то хiба компрометуючий епiзод чи, якщо трапиться, iнцидент.

То чи варт дивуватись упередженню? Знає про справжнiй дух i настрiй народних рухiв - литовського, українського - той, хто безпосередньо “варився“ у них. Скiльки добропорядних, що нiжаться зараз у лiжку, громадян, яким нiколи не побувати у цьому стовпищi, пiд цими зорями, так i залишаться до кiнця днiв при своїх дикунських, сформованих чутками i пропагандою, судженнях!

А якщо можна ось так запросто, безкарно, фальшувати сьогочасне, то що казати про українську, впродовж стiлькох десятирiч цiлком беззахисну, давнину? Лишень тепер-от потроху вiдкривається доступ до архiвiв, частково знiмаються з нашого народу лукаво налiпленi ярлики. Чи ймовiрно коли-небудь встановити iстину? Адже якщо через сто, скажiмо, рокiв хтось пiднiме “документи епохи“ - солiднi, багатотиражнi газети, то отримає поняття про Рух, як про збiговисько невiгласiв i насильникiв.

“Що ж таке iсторiя, - думається бiля пригасаючого вогнища, можливо, не лише менi, - як не довiльна, на задану тему, варiацiя?“

Свято нiяк не обмежене рамками польового табору. У вiльнi години багато хто роз'їжджається ширити його буйний дух по навколишнiх мiстах i селах.

Ми - приїжджi з Литви - заднiх не пасемо. Виступаємо на рiзноманiтних заходах. Спiлкуємось iз мiсцевим населенням, яке часто не має уявлення про найелементарнiшi, пов'язанi з власною минувшиною, речi.

А пiсля концерту у пiвсоттисячному робiтничому мiстi при нашому каталiзуючому впливi виник стихiйний мiтинг, в результатi якого над будiвлею мiської адмiнiстрацiї здiйнявся синьо-жовтий прапор. Курйозною особливiстю стало те, що корiнна литовка, дружина голови одного з осередкiв Громади, звернулась до присутнiх значно чистiшою, нiж у бiльшостi тутешнiх промовцiв, українською мовою.

Останнього дня - неспiшна поїздка нескiнченної кавалькади автобусiв до Запорiжжя. Сiльський люд, висипавши на вулицi, вiтав спершу боязко, а далi поспiль i беззастережно. Махали саморобними прапорцями, салютували трьома випростуваними (знак Тризуба) пальцями, гукали “Слава Українi!“ Для тих, хто припав до вiкон усерединi автобусiв, це стало несподiванкою: пiсля усiх голодоморiв, тотальної русифiкацiї, послiдовного винищення будь-чого нацiонально свiдомого - такий ентузiазм!

У Запорiжжi - пiший похiд до легендарної Хортицi, козачого острова. З колони, яка, вишикувавшись в окремi, кожен зi своїми вiдзнаками, пiдроздiли, розтяглась на десяток кiлометрiв, ллються пiснi, гримлять здравицi, сяють щирi посмiшки. Живi стiни, що утворилися обабiч, приглядаються здебiльша насторожено, недовiрливо. Видно, добре попрацювали, залякуючи “екстремiстами“, закликаючи “не пiддаватись на провокацiї“, партiйнi агiтатори.

Та доброзичливiсть, що фонтанує з крокуючих рядiв, промовляє сама за себе. Тут i там пiсля недовгих розпитувань, дискусiй виникають сцени братання, “схiдняки“ обнiмаються з “захiдняками“. Ридають вiд повноти почуттiв жiнки, втирають очi чоловiки.

— Як же так? - зависнувши на руках кiлькох вихоплених iз колони ровесникiв, iстерично хлипає опасиста, з розпухлим вiд слiз обличчям, тітка. - Нас завжди привчали зневажати це! Пiшла на роботу - смiялись, що розмовляю “по-хохлацьки“. Начальство кричало, аби звертатися тiльки “нормально“. Я забула мову, дiтей вивчила по-росiйськи, - як тепер бути?

Тi, до кого звернутi безутiшнi волання - витриманi, поставнi, в чудових жупанах i вишиванках, - розраджують, як можуть, хоча у самих, певно, душа не на мiсцi.

А за десяток метрiв спостерiгаю картину iншу. За ефектно розфарбованою красунею-блондинкою, що несе в сiтцi продукти, плентається, заледве поспiваючи, розпашiлий вiд спеки й алкоголю парубiйко - можливо, чоловiк. Демонстративно iгноруючи святкову процесiю, кавалер гучно обкладає супутницю найбрутальнiшими, якi можна уявити, матюгами (зрозумiло, по-росiйськи). Найдивовижнiше - дама нiскiльки, здається, не обурена. Сприймає гидотнi виверження звично, як належне, безтурботно, широко всмiхаючись.

Подiбнi контрасти вражали не раз. Стан справ на Українi начебто вiдбиває головна її артерiя - Днiпро-Славута. Якщо побажаєш умитися його водою, - аби сягнути до вiдносно чистої, мусиш довго й терпляче розганяти товстий шар брудної липучої плiвки.

Чим глибше поринав я у громадськi справи, тим менше i менше простору лишалося для особистого. Праця в обчислювальному центрi також втискалась у жорстко, до хвилин, розпланований графiк. Для побачень iз Iнною, що непомiтно стали невiд'ємною часткою життя, я вже не покладався тiльки на щасливу випадковiсть, а, дочекавшись вiльного “вiконця“, накручував заповiтний номер.

Часом вона була десь у вiд'їздi, довгому вiдрядженнi. Iнодi вiдповiдала серiєю вiдмовок: “Не можу - зайнята“. Це змушувало страждати, гублячись у здогадках: чи не вирiшила, чого доброго, все припинити?

Але нi - гра у подiбнi двозначностi була не для неї.

— Хiба на п'ять хвилин! - строго погоджувалась, коли робота, до якої ставилась вiдповiдально й сумлiнно, дозволяла вирватись. Домовленої митi, велично, як богиня, спускаючись сходинками, вже здалеку засвiчувалась стриманою, по мiрi наближення усе розквiтаючою, усмiшкою, що не полишала й слiду вiд моїх тривог i сумнiвiв. За iнтенсивним, спраглим, сумбурним спiлкуванням тi п'ять хвилин злiтали, зазвичай, кiлькакратно.

Якщо ж ми стикались нагально, несподiвано й встигали обмiнятися хiба що кивком чи кiлькома фразами, це, тим не менш, дарувало такий потужний заряд радостi, що за кiлька наступних, пролiтаючих, мов на крилах, днiв, нiщо не здатне було всерйоз зiпсувати настрою.

Безсумнiвнi достоїнства Iнни не могли не привабити юрму шанувальникiв. Дiйсно, траплялося стрiчати її в оточеннi зграйки розкутих, сучасних юнакiв. Це, однак, не заважало їй або вiдiрватись, або ж надiслати, крадькома чи явно, виразний знак уваги.

Траплялися побачення й цiлком заочнi. Вряди-годи, завдяки участi в тому чи iншому заходi, я опинявся у полi зору литовських телевiзiйникiв. Оскiльки вартувати перед “ящиком“ заради нагоди уздрiти власну персону заважав, як правило, брак часу, дiзнавався про свої промельки на екранi найчастiш вiд оточуючих.

Iнна в подiбних випадках лаконiчно констатувала: “А я бачила вас у такiй-то передачi!“ Про враження я мiг судити з непрямих ознак: якщо утримувалась вiд оцiнки - зрозумiло, що вийшло не дуже-то, зате захоплена її посмiшка перевищувала офiцiйне схвалення.

Тим часом життя Iнни - вочевидь, бурхливе й насичене, приховане вiд мене, як пiдводна частина айсберга, - щораз настiйнiш переформовувало її. Минали прихопленi з дитинства спонтаннiсть, метання з боку в бiк, натомiсть вивiльнялась, ставала основою образу, велична, урiвноважена, що вiдала собi цiну, грацiя.

Хто тiльки, описуючи литовських дiвчат (“Рiвних не стрiти нiде!“), не полонився цією, щедро для них вiдпущеною, якiстю? З чим не порiвнювали їх, особливо iноземнi, поети - хто з берiзкою або лебедем, хто iз арабським скакуном, а хто й з Ейфелевою вежею.

Грацiї ж Iнни - не штучнiй, виробленiй балетними вправами, а мимовiльнiй, дарованiй природою, - годi було шукати аналогiв. Не оминутий спокусою пiдбору гiдних для неї метафор, я швидко визнав: жодна, при усiй влучностi, недостатня. Словом передаш таке хiба до певної, вельми недалекої, межi. Скiльки разiв безсило, нестерпно жалкував: чому не режисер, не оператор, аби вловити на плiвку, увiчнити цi одухотворенi вирази обличчя, царську поставу, єдино можливi, найдосконалiшi повороти голови, горду ходу, навiть плавнi, неповторнi порухи довгих, точених, вигинастих пальцiв!

Довершенiсть зовнiшня унiкальне сполучалась iз внутрiшньою. У мовi виявлялась iндикатором духовних якостей - непомильною iнтонацiєю, умiнням витримувати паузу, точно, наче граючись, влучати в необхiдну тональнiсть. Це дозволяло, сягаючи рiдкiсного, як нiколи, нi з ким, резонансу, торкатися з Iнною дедалi ширших - у тiм числi й фiлософських, екзистенцiальних - тем.

Мандрiвний мiй спосiб життя забезпечував, серед iншого, знайомство з цiлою галереєю непересiчних, дiяльних, винесених на гребiнь хвилi оновлення суспiльства дiвчат, молодих жiнок. Траплялися щедро обдарованi, прославленi, фото- i телегенiчнi - з тих, що прикрашають бiлозубими усмiшками обкладинки iлюстрованих журналiв. Iз декотрими виникала тривала нiжна приязнь, налагоджувалось листування, обмiн мiжмiськими дзвiнками. З українками поєднувала спiльна мета.

Та нi з ким не почував такої сердечної спорiдненостi, нiхто й вiддалено так не заторкував сутностi, як ця, подарована примхливим випадком, уникаюча популярностi, зросла за тисячу кiлометрiв, серед такого несхожого на мiй народу, литовка. Мiж прекрасних, яким нiчим дорiкнути, дiвчат примудрялась пiднятися на голову.

Прискiпливо, пильно вглядався я, намагаючись, для контрастностi, вiдшукати хоч якi негативнi, в моєму розумiннi, риси. Iнодi навiть умисно, заради експерименту, провокував: невже не зiрветься, не проявить котрусь iз звичайних людських слабкостей - хоча б роздратування? Даремно. Незрушна, за якою менi, не схильному до мiстики, вбачалося щось трансцедентальне, витримка й дивовижний, цiлком аристократичний такт нiколи не зраджували литовську дiвчину (i це - нi на мить не втрачаючи природньостi й легкостi!).

Хто зна - може, якби зустрiчi стали безперешкодно-частими, якби позбавити їх солодкої тривоги очiкування, дива кожноразового вiдкриття, образ Iнни побляк би в моїх очах. Скорiш за все, враховуючи безжальну жорстокiсть реальностi, так би i трапилось. Десь на самому денцi, у чому сам собi не хотiв би зiзнатись, чаїлася думка, що бiльше зближення неодмiнно повинне принести розчарування. А так, при кiлькатижневих чи й довших, перервах, пiсля уривчатих, надихаючих побачень прагнулось не втрачати їх пiднесеної ноти, кращаючи самому, пiдтягати, що можна, довкiл. Й укотре зачудовано питати себе: за що випало щастя бути причетним до цеї досконалостi, будити, в якiйсь мiрi, її прояви?

Словом, вируюче, насичене подiями життя здавалося повним, усе в ньому збалансованим: полiтична весна, сповнена високого змiсту дiяльнiсть, непогана, з елементами творчостi, робота, вiддана, iнтелектуальна дружина, дочка, яка випереджувала у розвитковi бiльшiсть однолiткiв, сонм хороших друзiв... I ще - несподiвана нагорода, вiдрада душi: наче вiдгомiн чогось потойбiчного, незреченного, iдеального.

У тi часи зазнав неймовiрної слави телевiзiйний психотерапевт (землячок, до речi), який обслуговував водночас багатомiльйонну аудиторiю. Коротко острижений, iз твердим, застиглим поглядом, брався унiверсальними методами пiднiмати тонус, позбавляти будь-яких проблем та напастей.

Спробувавши, раз чи двiчi, подiбно багатьом оточуючим, вдатися до його послуг, я змушений був з досадою вимкнути телевiзор. Прийоми здались тривiальними, тон - деренчливим, нав'язливiсть - дратуючою.

Я й не потребував пiдтримки такого роду, оскiльки все, необхiдне для душевної гармонiї, отримував вiд Iнни. Пiсля доволi вiдчутних фiзичних i зашкалюючих нервових навантажень пораненим звiром тягнувся до неї - i кiлька слiв милозвучного грудного голосу, радiсна посмiшка, привiтний багатомiрний погляд ставали чарiвним, повертаючим сили елексиром. Прояснювалось небо, ховалися кудись прикрощi, помiтнiшали тисячi чудових буденних подробиць - й легкою здавалася будь-яка ноша.

ЧАСТИНА ДРУГА

Щось тривожне, - немов пiдземний, наростаючий перед землетрусом, гул, - з'явилося в суспiльнiй атмосферi пiд кiнець року.

Московський, стосовно Прибалтики, тон набув особливої зловiсностi.

Грiзно рикали генерали. Нацьковували їх керiвники церкви та культури. Багатозначно недоговорював щось Президент.

Загадковi особи скиглили з телеекрана, змальовуючи жахи зазнаних у Литвi переслiдувань. Розтлумачуючи стан справ населенню Союзу, улесливi коментатори ненав'язливо протягали аналогiї мiж Прибалтикою та довоєнною Нiмеччиною.

Звиклi за кiлька лiт до всiлякого, довколишнi реагували невеселим смiхом, безсилим обуренням.

До католицького Рiздва у Вiльнюсi приурочили свято обрядiв народiв Литви.

Велика бiла зала Палацу працiвникiв мистецтв насилу ввiбрала усiх бажаючих. Неждано, з дружиною i почтом, прибув, прилучився до глядачiв, Голова Верховної Ради.

Вдосталь надивившись у двi попереднi зими на заїжджi вертепи, ми, українцi, цього разу зважились поставити свiй. В доставлених зi Львова i виготовлених самотужки уборах виглядали найяскравiше серед учасникiв.

Нам i випало розпочинати.

Дитячий ансамбль, а за ним хор дорослих, виступили зi слiпучою багатокутною зiркою, колядою “Добрий вечiр тобi, пане господарю!“ Розiграли екзотичну для Литви сценку приходу вертепникiв до сiльської хати.

Неабиякий миттєвий переляк спричинили, вигулькнувши з-за спин, довгохвостий Чорт у вивернутому кудлатому кожусi i Смерть у бiлому балдахонi, з дерев'яною косою. Тряслась у несамовитому закличному танцi, настирливо пропонувала ворожiння перевдягнута Циганка.

Услiд показали здiбностi, теж карнавально вирядженi, поляки, бiлоруси, росiяни, литовцi.

Музикознавець i педагог за фахом, найвищий гiсть легко, як у свою стихiю, долучився до дiйства. Виявив хист i в пiснi, i у танцi, куштував страви, дегустував напої. Бiля нашого столу з кумедною серйознiстю виголосив: “Нехай жие вiльна Україна!“

Дуже скоро свято виплеснулось за будь-якi строгi рамки. Запально витинав литовський фольклорний ансамбль. Змiшавшись, переплутались народнi убрання i маски звiрiв, офiцiйнi костюми i вiдьомськi рубища. Злились в єдиний нерозбiрливий гамiр музика, смiх, захопленi вигуки, рiзномовнi дотепи i комплiменти. З щасливим вереском гасали пiд ногами дiти.

Тiльки плечистi охоронцi, витягаючи, як гусаки, шиї, намагались хоч краєм ока угледiти, де в цьому чудернацькому, шаленому клубку пiдстрибує й кружляє, обливаючись потом, глава держави.

Розпашiлi, втомленi, довго перегукуючись, неохоче розходились вже за пiвнiч. Було так безтурботно, так весело!

А тривожний гул наростав.

У православний святвечiр “янтарна ледi“ - прем'єр-мiнiстр Литви -несподiвано оголосила про кiлькаразове, з непевною компенсацiєю в майбутньому, пiдвищення цiн. Менш пiдходящий для початку “шокової терапiї“ момент вибрати було б, мабуть, нелегко. Нечуваний крок став чудовим подарунком противникам суверенностi.

В понедiлок уранцi покупцi вражено розглядали на знайомих непоказних продуктах таблички з астрономiчними, здавалося, цифрами.

Назавтра бiля Верховної Ради вже бурхала праведним гнiвом юрба розлючених працiвникiв переважно оборонних пiдприємств на чолi, звiсно ж, з лiдерами “Єдiнства“ i промосковськими комунiстами. Сипалось пiд каменюками цiнне поляризоване скло. Спробу прориву досередини зупинили струменi з пожежних шлангiв.

Термiново зiбрався й мiтинг захисту Парламенту. Мiж роздiленими полiцейським кордоном противниками розгорається пiсенний поєдинок: з одного боку - “Лєтува, тявiнє мусу“ (“Литво, Вітчизно наша“), з другого - “Подмосковные вечера“.

Через вiкно у мегафон зi штурмуючими дiйшли згоди. Цiни знизяться до попереднього рiвня, уряд пiде у вiдставку.

Проте iнциденту це нiяк не вичерпало. З Москви нагодився ультиматум: вiдмiнити постанови про незалежнiсть, повернутись до конституцiї радянської республiки. Якийсь таємничий “комiтет нацiонального порятунку“ вже оголосив про готовнiсть перебрати владу.

Такi ж “комiтети“ з'явились i в Латвiї та Естонiї.

Напруження зростає щогодини. В Литву перекидаються - пiд приводом “вiдлову“ призовникiв, якi ухиляються вiд служби, - додатковi вiйська.

Проходячи мiстом, бачу, як зо два десятки солдатiв, гупаючи чобiтьми, безуспiшно переслiдують юнака у кросiвках.

В iншому мiсцi грузовик iз колесами дiаметром в людський зрiст, помилково поїхавши не туди, розвертається просто по клумбах. З нахабною усмiшкою, не надаючи жоднiсiнької уваги iронiчно-обуреним оплескам перехожих, розкинувся поруч iз водiєм миршавий майор.

Першими, як найдіткливіші, загрозу вловлюють жінки.

— Не можу любити, поки таке навколо, - навідріз, чого не бувало, відмовилась від статевого життя дружина. – Відчуваю, що насувається щось жахне.

Ледь устигла Громада провести велику групу дiтей зi сходу України, що гостювали на зимових канiкулах, - вiйськовi перекрили рух поїздiв. Пiд'їхавши на бронетранспортерах, заблокували, оголосивши це страйком залiзничникiв, диспетчерський пункт. Така ж доля чекала й аеропорт. З волi директорiв “застрайкували“ заводи союзного пiдпорядкування.

Звiстки про влаштовуванi напади, безчинства, дорожнi аварiї чередуються з повiдомленнями про приземлення нових партiй десантникiв. Стривоженi голоси дикторiв рiзними мовами передають заклики до громадян Литви пiдтримати законно обрану владу. Особливо пiдкреслюється необхiднiсть ненасильницького характеру дiй.

Мiтинг, зiбраний на майданi бiля Верховної Ради для її захисту, перерiс у круглодобову вахту добровольцiв. Приєднується до нього й Громада. Нiкого, звiсно, не закликаємо, не агiтуємо. Чи приходити, скiльки пробути, кожен вирiшує сам. Розумiєм одне одного з пiвслова - щоби вивчити, хто чого варт, часу мали достатньо.

Майже, як i багато хто, занехаявши роботу, я цiлоденно мотаюсь то на площу, то у справах Громади.

В кiнцi тижня, по обiдi, вийшовши з автобуса поблизу Кафедрального собору, вiдчуваю, як хтось судомно чiпляється за рукав. Ледь упiзнаю напiвполяка-напiвукраїнця, спiвробiтника газети “Кур'єр Вiленськi“. Звичайно пiдкреслено охайний i солiдний, вiн виглядає чи не божевiльно: перекошене обличчя, розхристаний одяг, безладнi поривчастi рухи.

— Що ся дiє! - волає з сильнiшим, анiж зазвичай, польським акцентом. - То не люди, то звiрi! Скiльки жию, не зазнавав такого! Стрiляти посеред бiла дня у мiстi! Лупцювати журналiсток! Хлопчисько штовхав мене дулом автомата! Мої речi, папери, моя друкарська машинка! Господи Iсусе, що ж воно буде! Треба щось робити!

Клишоного, шпарко повнотiлий чоловiк кидається наздоганяти своїх, поспiшаючих у бiк литовського Мiнiстерства Внутрiшнiх Справ, колег.

Отже, почалось. Куди вже до повернення на роботу! Серце несамохiть бухає, ноги самi несуть у бiк Парламенту.

Проспект Гедимiнаса, звичне мiсце прогулянок вишуканої публiки, нагадує розтривожений вулик. Звiстка розповсюджується миттєво. В багатьох очах розгубленiсть, невiра у те, що вiдбувається: за останнi десятирiччя Литва встигла вiдвикнути вiд кровi.

Помiчаю, як протилежним боком тротуару, паралельно зi мною, iде студентського вiку юнак - худорлявий, невисокий, в довгополому, з претензiєю на богемнiсть, пальто i з яскравим, спущеним через плече, шарфом. В руках - у цi днi таке нiкого не дивує - стискає товстенне древко литовського прапора. Не забуваючи чемно застигати перед червоними спалахами свiтлофора, твердим, розгонистим кроком зривається на зелений.

Незворушний прозорий погляд, безкровне, позбавлене, начебто, будь-яких емоцiй лице, уся крихка, тендiтна фiгурка сповненi такого презирства до небезпеки, такої переконаностi у власнiй правотi, що за юнаком, магнетично пiдлаштовуючись пiд його ритм, формується чимала, з настiльки ж спокiйно-рiшучим виразом облич, колона.

Нi, з цим народом нелегко-таки впоратись!

На площi перед Верховною Радою - колись одному з найзатишнiших куточкiв Вiльнюса - яблуку нiде впасти. Облiплений рiзноколiрними прапорцями, недiючий фонтан нагадує їжака, що нанизав на голки кольорового осiннього листя.

Мозаїка барв i над головами. Бачу добрих знайомих з латвiйського, естонського, грузинського, бiлоруського, вiрменського товариств: рiзних, окрiм литовських, стягiв нарахуєш iз пiвтора десятка.

Розкiшний, з китицями, український буквально на висотi - кмiтливi хлопцi встигли наростити древко додатковими ланками.

Довiдуюсь про подробицi останнiх годин.

Армiйська колона зупинилась бiля сучасного висотного Будинку друку. Тих, хто намагався боронити його, вояки брутально розкидали. Гатили для остраху з гармат, стрiляли посеред юрми з автоматiв i пiстолетiв. Продiрявили при цьому (як з'ясувалося, не смертельно) голову випадковому хлопцевi, поранили ще кiлькох. Увiрвавшись досередини, виганяли на вулицю працiвникiв, трощили все, що потрапляло пiд руку - меблi, апаратуру, обладнання, з особливою люттю рвали телефоннi дроти. Безглуздий погром i насилля не оминули навiть комунiстичних, журналiсти яких накликали цей гвалт, редакцiй.

Мiж людьми затишнiше й веселiше. Хвилювання, неспокiй надiйно загнанi досередини.

Розмiрковувати про високе не на часi - вирiшуєм суто практичнi питання.

Вiкна i балкон квартири, де живуть українцi - жiнка з дорослим сином - виходять на фасад Парламенту. За люб'язною пропозицiєю господарiв, в квартирi влаштуємо “штаб“. Там можна буде грiтись, залишати прапори, необхiднi речi.

Для оперативного реагування на полiтичнi подiї заново активiзуємо групу пiдтримки Руху. Зараз вона виступатиме групою пiдтримки литовської незалежностi. Очно чи телефоном одразу з готовнiстю пропонують послуги понад три десятки учасникiв Громади.

Гурт пiд синьо-жовтими прапорами стає дедалi чисельнiшим. Долучаються знайомi i незнайомi литовськi українцi, туристи, що випадково опинилися в наших краях. Довiдавшись напередоднi про тривожний розвиток подiй, прибули непосидющi львiв'яни. Прихопили з собою величезне знамено, транспарант “Україна з Литвою!“

Дехто записується у внутрiшню охорону Парламенту. Iншi трудяться на спорудженнi барикад з дощок, арматури, дроту - смiховинних проти гусениць.

Є серед членiв Громади, вiльнюсцiв, i такi, що, зауваживши нас по телевiзору (з площi перiодично ведеться трансляцiя), приїжджають вмовляти: “Спам'ятайтесь! Краще розiйтись. Адже дома - дiти!“

Їх теж зрозумiти неважко.

Насувається раннiй зимовий вечiр. У свiтлi лiхтарiв скiсно миготять дрiбнюсiнькi дощовi краплини. Щоби зiгрiтися, люди спiвають, танцюють, розпалюють збоку вiд майдану вогнища з привезених дров.

Хтось iз наших стиха затягає “Червону калину“. Iншi виструнчуються, пiдхоплюють. Приєднуються натренованими голосами приїжджi. Враз утворене непроникне кiльце слухачiв пiдбадьорює схвальними вигуками.

Виконуємо “Повiяв вiтер степовий“, “За Україну, за її волю“, “Ой там на горi Сiч iде“, ще кiлька патрiотичних. От коли знадобилась пiдготовка у хорi!

На площi складається свiй мiкроклiмат (якщо можна, одначе, сказати “мiкро“). Сюди несуть бутерброди, тiстечка, чай, каву, сигарети. Кооператори роздають iз величезних паруючих бакiв гарячi ковбаски.

Ось жiнка випекла чудо кулiнарiї - багатоповерховий, що сам тане у ротi, торт. Вгощає по скибочцi. А зовсiм ветха - пучка духу - бабуся купила з пенсiї в'язку сушок. Й навряд чи хтось зважився б назвати цi сушки менш смачними.

Нам, нелитовцям, увага особлива. Щойно встигаєш подякувати, перехиливши, пiсля вмовлянь, кришку термоса з чаєм чи кавою (їсти й пити, правду кажучи, не хочеться - насичує сама атмосфера), вже невблаганно, категорично пiдступає з гостинцем хтось iнший.

Незнайомi безперестанку пропонують допомогу, нiчлiг, дарують сувенiри, цiкавляться справами. Простими, невибагливими словами розповiдають iсторiї свого життя. В подiбнi, - а раптом чекає найгiрше? - хвилини спiврозмовники розкриваються, говорять, не приховуючи нiчого, без прикрас.

Немало колишнiх полiтв'язнiв, репресованих. На тлi загальної доброзичливостi вiд цих людей з довiрливо-незахищеними поглядами вiє особливою просвiтленiстю: видно, що потрапляли в табори й на заслання щонайперш найкращi. Декотрi доволi пристойно розмовляють українською. Згадують далекi, вiд самих назв яких тягне мороком, населенi пункти. Одностайно, не змовляючись, стверджують, що найбiльше там у повоєннi роки було саме українцiв i литовцiв. Довго перераховують iмена, прiзвища тих, хто лишився в Сибiру на вiчний спочинок.

Непрошенi прозорi краплини петляють зморшками дублених старечих щiк. Ми теж слухаємо з перехопленим горлом. Он де, зокрема, розгубилися сили нашого народу, виснажились його соки!

В якийсь момент натовп стрiмко прорiзала знайома, висока й пружна, у короткiй свiтлiй шубцi, фiгурка.

— Ви теж тут, Iнно?

— Де ж iще бути? Чергуємо з друзями й спiвробiтниками.

Енергiйно поривчастi її рухи. Завзяттям сяє чисте, з тонким рум'янцем на щоках, лице. На губах, не дивлячись на тривогу й напруження, проступає натхненна, войовнича й чомусь, начебто, трiшки замрiяна, усмiшка.

Без сумнiву, ця боротьба, цей рух - її, може неусвiдомлена, стихiя. Менi одразу пригадалась поема Лєрмонтова “Литвинка“. Певно, саме така дiвчина пiдштовхнула автора до створення образу прекрасної героїнi, готової понад усе – вище навiть кохання - поставити любов до Вiтчизни.

Суботнього ранку заглядаю до громадської школи. В пустому класi лише одна - зосереджена, сумлiнна, котрiй недалеко добиратись, - дiвчинка. Вiдпустити iнших батьки не зважились.

Учителi серйозно, мовби нiчого не сталося, проводять з єдиною ученицею заняття. Наче ненароком, часто погладжують її бiляву голiвку.

День протiкає у крайньому напруженнi. Ледь не щогодини повiдомляють про загрозливi маневри вiйськової технiки.

Регулярнi збори осередку з примiщення переносяться на площу.

На нiч бере морозець, дошкуляє пронизливий вiтер. За пiвнiч, як не прикриваємо її тiлами, промерзла в легенькому пальто до кiсток, вiдчула бiль у нирках, секретар Громади. Учора вона набiгалась чи не найбiльше з нас: приймала участь в екстренних засiданнях, пiдписувала звернення, виступала на телебаченнi. Кому по дорозi, вирiшуємо провести її.

Як при кожному теперiшньому розставаннi, обнiмаємось, цiлуємось iз тими, хто зостається.

Лунко крокуємо - транспорт уже не ходить - темними пустими провулками. Вiдпровадивши, з кiлькома супутниками поспiшаємо по домiвках.

Невдалiк вiд Пiвнiчного мiстечка - району Вiльнюса, де дислокуються вiйськовi, - притискає до стiн навальний гуркiт попереду.

На повнiй швидкостi, серединою вулицi, пролiтають бронетранспортер, машина зв'язку, два “урали“. Ззаду безпорадно кидається з боку в бiк “Швидка допомога“.

Фари вантажiвок затемнено, кузови наглухо задраєно: тих, хто всерединi, везуть, немов кошенят у мiшку. Якщо на захоплення, то, вочевидь, дрiбного об'єкту.

Майже водночас iзвiдкись долiтає могутнє, нiби удари в лiтаври, нерiвномiрне бухання - дике й неприроднє для сонного мiста.

Рвонувши щосили, змокрiлий, добiгаю додому. Деренчить скло у вiкнах. Мiцно спить донька. “Напали на телебачення!“ - обурено шепоче з-перед телевiзора дружина.

Хоча телевежа й далеченько, з балкона дев'ятого поверху видно блукаючi навколо неї променi прожекторiв. Висвiчують крайнеба вогненнi, супроводжуванi, як громом, ударами звуку, спалахи - пострiли танкових гармат. Густо, навiжено, нiби хмиз у палахкочучому багаттi, потрiскують автоматнi черги.

Вертаюся до кiмнати. На екранi - Голова Верховної Ради. Хто упiзнав би надмiру м'якого, розслабленого викладача консерваторiї?! Мужнiй погляд, твердий, урочистий голос. Ще одне рiшуче “нi“ грубiй силi, марiонетковим комiтетам, їх московським натхненникам. Литвi бути вiльною!

Молода, вишукано скромна диктор, пiднявши телефонну трубку: “Сюди йдуть“. Телевiзiйний керiвник: “Нам залишилося бути в ефiрi кiлька хвилин“.

При всiй тривозi неможливо не вiдзначити - з яким самовладанням, з якою бездоганною гiднiстю тримаються!

Без звуку з кiнця пiдвального коридору щурами виповзають кремезнi, нiяк не солдатської комплекцiї, плямисто-зеленi фiгури. Нишпорять, тицяються в дверi. Насунувшись ближче, помiтили приховану камеру. Знешкодили.

На секунду - кольорове маєво прапорiв бiля Парламенту.

Ще за мить - сiре, мертвотне шипiння екрану.

У розпачi вiд безпорадностi, накручую номер вiдомого львiвського дисидента. Колись приїздив до Вiльнюса, ночував у нас вдома - зайвого лiжка не було - на пiдлозi. Тепер - депутат Верховної Ради.

Пiд невгамовну канонаду наговорюю на диктофон про щойно бачене. “Сьогоднi розповiмо на мiтингу в пiдтримку Литви“.

Перемовляюсь зi “штабом“. Молодий мiнiстр охорони краю неодноразово, аби запобiгти можливим жертвам, звертався з проханням розiйтись. Площа вiдповiдала одностайним: “Нi!“

Наскiльки легше було б стояти там, серед своїх!

Цiєї нескiнченної ночi, здається, мало хто спить. Жахом вдаряють все новi подробицi про застрелених, розчавлених гусеницями. Тi, хто мешкає в районi телебашти, сповiщають про розтрощене вiд детонацiї вiконне скло, переляканих дiтей.

Паралельно слухаємо радiо. У всiх - крiм офiцiйних радянських - радiостанцiй на устах Литва. Особливо оперативнi повiдомлення, нищiвнi коментарi видає росiйська “Свобода“.

Вклинився i незнайомий, з потужним виразним сигналом, передавач. Безперервно транслює популярну легку мелодiйку “Ламбада“. В паузах - металевий розмiрений голос по-росiйськи: “Наказом вiйськового коменданта Вiльнюса! Заборонено масовi зiбрання! Заборонено вiдлучатися з робочих мiсць! Заборонено в'їзд i виїзд без спецпропускiв! Заборонено користуватись кiно-, вiдеокамерами, магнiтофонами, фотоапаратами, множильною технiкою... Вводиться комендантська година! Порушникам – суворе покарання!“

Знов життєрадiсне вихляння “Ламбади“, знову набiр заборон, погроз, - i так далi, по циклу. Он як, виявляється, приходить диктатура - в упаковцi легковажного мотивчика.

Прикмети нового й у телефоннiй трубцi. В розмову дружини з подругою втрутився стороннiй: “Дзвонiть, дзвонiть, додзвонитесь!“ - голос, пiсля чого зв'язок перервався. Нiяк не хоробра за натурою дружина набрала номер знову й продовжила бесiду, i далi назiваючи речi своїми iменами.

Десь близько п'ятої густе механiчне ревiння змушує пiдбiгти до вiкна. Пiдмерзлою на узбiччi дороги травою вiд телевежi суне важкий танк. Могутнiй ствол гармати, загрозливо похитуючись, нацiлений у бiк зарослого рiдкими кущиками пустиря. Туди такої пори мiг забрести хiба що який безпритульний собака. Чи дiйсно хтось усерйоз вiрить в “бойовикiв “Саюдiса““?

На пiвкiлометра за танком, закривши нижнi поверхи житлових будинкiв, розтягся брудно-жовтий шлейф димової завiси. Пiд її захистом, вервечкою, як каченятка, притислись одна до одної десятка з пiвтора темно-зелених, червонозоряних бойових машин.

“Герої“ нiчної роботи квапляться за нагородами й пiдвищеннями.

На свiтанку - дома всидiти неможливо - поспiхом зiбравши дочку, рушаємо на площу.

Усi розбiйницькi потуги виявились марними. Вiльнюсцi iгнорують мегафоннi погрози, що їх вигукує безпорадно метушливий вiйськовий “газик“. Не вагаючись, oбдирають, де-не-де порозклеюванi за нiч, заповненi заборонами листiвки. Тролейбус на найближчiй до проспекту Гедимiнаса зупинцi порожнiє - пасажири їдуть до Парламенту.

Втиснувшись крiзь вузенький, мiж будiвельних плит, прохiд, що веде на майдан, з не меншими труднощами пробиваємось до iмпровiзованих стендiв.

Трагiчнi, великого формату, кадри - фотосвiдчення ночi. Люди, що руками намагаються спинити танк. Спотворенi страхом i люттю обличчя вiйськових. Прекрасне, знiвечене гусеницями, тiло чотирнадцятирiчної Лорети. Обсмаленi, не всi ще розпiзнанi, трупи в моргу.

В одному мiсцi, посеред натовпу, дiловито постукує молоток. До всуцiль облiпленого червоними бляшками стовпа прибивають радянськi ордени, значки, медалi.

Понашпилювано на дроти барикад, накидано пiд ноги есесесерiвських паспортiв, документiв з комунiстичною символiкою, грошових купюр з зображенням Ленiна. На водозливних трубах - фотографiї зрадника-омонiвця, що перейшов на бiк напасникiв. Пiд парканами - цiлi гори творiв класикiв марксизму. Куди не глянь - малюнки, плакати, уїдливi написи. Герой особливо саркастичних карикатур - Президент Союзу, недавнiй, з кривавою вiдзнакою на лобi, лауреат Нобелiвської премiї Миру.

Неспiшно зводиться тихе зимове сонце. Десятки тисяч уст зосереджено повторюють за священниками слова молитов. На зарослих щетиною обличчях, в блискучих вiд безсоння очах тих, хто вiдстояв нiч, - умиротворенiсть i достоїнство. Чого нiяк не чекав - нема нi краплини жорстокостi або злоби. Здавалось би, пiсля всього, що сталося, треба б, найперше, палати благородним гнiвом. Навпаки - довкiл панує всеохоплююча, небачена нiжнiсть.

Близький подих смертi звiльнив людей вiд суєтного, змусив згадати про вiчне. Усвiдомлення беззахисностi життя викликало зворушливу чуйнiсть, попередливiсть до кожного.

Тiльки звикла до масових акцiй, непомiтно пiдрiсши на них, трьорiчна донька нiяк не усвiдомить трагiчної величi моменту. У захватi вiд рiзмаїття барв i багатолюддя жваво розмахує, сидячи у мене на шиї, прапорцем.

Пiд'їзд будинку, де живуть нашi, переповнений. Люди куняють, сидячи на сходинках, грiються бiля радiаторiв. З квартир час вiд часу виносять поїсти гарячого.

Коридор “штабу“ завалено сумками - переважно речi прибульцiв з України. Господарi переклеюють шибки смужками паперу - щоб не повилiтали у разi вибухiв. Так чинять в усiх навколишнiх будинках.

Квартиру, з огляду на її надзвичайно зручне розташування: вiкна до вiкон iз Парламентом, на центр площi, - уподобали кореспонденти.

Крутиться в'юном, не присяде й на хвильку, репортер “Бi Бi Сi“ - дрiбна, розкуйовджена, в потертiй дублянцi, дiвчина. Вибiгає то на балкон, то униз, у натовп, розпитує, занотовує великими каракулями i поспiшає передати по телефону кожну подробицю, кожну новину.

На диванi, рядком, опустивши на колiна приголомшливу апаратуру, сидять троє-четверо японцiв. Скiльки їх насправдi, визначити нелегко. Час вiд часу один повертається знадвору, - тодi, як зграйка горобцiв, обмiнюються жвавими попискуючими звуками, - а iнший тут же виходить. Кумедно кланяючись, дякують за чай; допивши, знов застигають - одинаковi, нiби фарфоровi статуетки за склом у шафi, з вибачливими усмiшками й ошелешеними поглядами. Так вони i працюють - злагоджено, непомiтно, скрiзь поспiваючи з фотоапаратами й диктофонами.

Французи ж поводились розв'язно. Пили вино, порозбивали горнятка. Господиня втiшена, що забрались.

Побували i латвiйськi оператори з бригади уславленого молодiжного кiнорежисера. Одному з них бiля телевежi добряче вперiщили прикладом автомата.

Надходить звiстка про прибуття до Вiльнюса представницької московської делегацiї. Найколоритнiша в нiй фiгура - земляк, український поет, що досяг немалих ступенiв у союзнiй столицi.

Одразу народжується iдея скласти до нього звернення.

Їдучи додому за друкарською машинкою, про всяк випадок беру супутника: щойно на автобуснiй зупинцi невiдомi в цивiльному, напавши на жiнку-редактора українських радiопередач, намагалися вiдiбрати магнiтофон. Щастя, що вiдстояли перехожi.

Поки вертаємось, лист уже готовий.

“Ми, українцi, що проживають у Вiльнюсi протягом багатьох рокiв, є свiдками та активними учасниками подiй останнього часу. Добре знаючи народ, серед якого живемо, з усiєю вiдповiдальнiстю заявляємо, що сьогоднiшнє самовизначення литовського народу є виявом його споконвiчного прагнення до незалежностi, яке вiн висловлює спокiйно й гiдно. Дiї армiї в Литвi не були спровокованi анi дiями громадян Литви, анi службою охорони краю, а є неприхованою, брутальною агресiєю.

Рiшуче протестуємо проти застосування вiйськової сили в Литвi. Ми пiдтримуємо законно обраний уряд Литовської Республiки, вважаємо, що всi спiрнi питання повиннi бути вирiшенi мирним шляхом.

Звертаємось до Вас не тiльки як до заступника Голови Ради Нацiональностей, а й як до свого спiввiтчизника, з проханням зробити усе, вiд Вас залежне, щоб припинити кровопролиття. Несправедливiсть, вчинена тут, неминуче обернеться бiдою i для українського народу, потягне за собою нескiнченний ланцюг злодiянь. Просимо Вас також зустрiтись iз нашими представниками.“

Пiдписують голови осередкiв, виборнi особи Громади.

Ще надумуємо виготовляти плакати. Кольоровi олiвцi, пастель, акварельнi фарби - використовуємо усе, що є пiд рукою.

“УКРАЇНЦI ЛИТВИ! БУДЬМО У ВАЖКУ ХВИЛИНУ РАЗОМ IЗ ЛИТОВСЬКИМ НАРОДОМ!“, “ВIЛЬНА ЛИТВА - ВIЛЬНА УКРАЇНА“, “НЕ ВМИРАЄ ДУША НАША, НЕ ВМИРАЄ ВОЛЯ. Т. ШЕВЧЕНКО“ - литовською й українською мовами, поки не закiнчується картон.

Основне ж заняття - дзвiнки на Україну: в редакцiї, агентства, посадовим особам, представникам демократичних органiзацiй. Зв'язкiв за час дiяльностi накопичилося вдосталь. Не упускаємо можливостi попрацювати й на iншi канали.

Спростовуєм незлiченнi, запущенi Москвою, “качки“. Це не становить труду: брехня настiльки примiтивна й суперечлива, що стає незручно за тих начебто фахiвцiв, хто її розповсюджує.

Про криваву нiчну акцiю говориться, наприклад, що вона була проведена на прохання робiтничої делегацiї задля її захисту. Кiлькiсть жертв побоїща, яке намагаються зобразити дрiбною сутичкою, непомiрне - пiсля найширшого розповсюдження реальних цифр - занижується. Складу “комiтету нацiонального порятунку“, що представляє нiбито пiв-Литви, навести нiхто не годен: називанi причетними до нього дiячi одразу ж спiшать вiдхреститись.

Почуваємо, що нашi слабенькi зусилля є часткою великої важливої справи. На порозi третього тисячолiття iнформацiя може виявитись потужнiшою, aнiж танки.

... Насувається ще одна, може, вирiшальна, нiч. Якщо в дiях нападникiв є логiка, то пiсля захоплення Будинку друку, Литовського радiо i телебачення, телевежi, Вiльнюського радiовузла, вокзалу, аеропорту та ще багатьох першочергово важливиx для життя республiки об'єктiв, слiд чекати завершального кроку - штурму Парламенту.

Як острiв посеред людського моря, височить модерна будiвля Верховної Ради. Протягом дня, долаючи пости охоронцiв - прискiпливих, надзвичайно серйозних юнакiв i дiвчат - я бував усерединi.

Мiшки з пiском, розкладачки, протигази, маскувальних тонiв унiформи рiзко контрастують iз величною розкiшшю обстановки. Подейкують, що все готове, аби в останню мить пiдпалити Парламент (повноваження, на випадок найгiршого, передано представникам за кордоном). Тут, де стривожено, перехресно пробiгають сонми великих i дрiбних урядовцiв, журналiстiв, гостей, безумовно, вершаться масштабнi справи. Але мене чимскорiш вабило назовнi, в буяння стихiйної людської повенi.

Барикад i загороджень iще побiльшало. Ближнi вулицi, окрiм щiлин-проходiв, перекрито будiвельними плитами. Якщо щось розпочнеться, тиснява стане страшнiшою вiд куль.

Хоч пiд рiзними приводами вмовляємо одне одного йти додому, нiхто вiдлучатися не поспiшає.

Час вiд часу виникає заворушення, з уст в уста перелiтає звiстка про наближення вiйськової колони. Вмить усi, нiби залiзнi ошурки в магнiтному полi, розвертаються в один бiк. Хапаючись за руки, пiдбадьорюють себе вiдчайдушним скандуванням. Стрiмголов вискакують з пiд'їздiв тi, хто заходив погрiтись. Серце стискається передчуттям, уява домальовує брязкiт гусениць, трiск пострiлiв.

Заглядаю - подзвонити додому, довiдатись про останнi новини - до “штабу“. Тут можна приймати рiзноманiтнi телестанцiї: на даху Парламенту дiє антена малопотужного передавача.

Незважаючи на кульмiнацiю небаченого воєнного конфлiкту на берегах Перської затоки, де зчепились багатосоттисячнi, оснащенi найсучаснiшою технiкою, армади, увага свiту прикута сюди, до майдану, де чинить беззбройний опiр тиранiчному монстровi населення маленької республiки.

А увiмкнеш на хвильку Москву - надривно завиває музика. На сяючiй iлюмiнацiєю сценi шкiряться у гримасах, перекидаються через голову, судомно вихляють гумовими тiлами розфарбованi, строкатi блазнi. Ходять по залу, - як минулої ночi бiля телевежi, - променi прожекторiв. Безтурботна, вичепурена публiка плеще в долонi, заходиться реготом.

На площi ж незмiнно хлюпочуть над головами рiзноколiрнi полотнища. Вiдпочилi руки переймають древко з iнших, закляклих вiд холоду.

Непохитно стоїть, притупуючи вiд холоду, виснажений, пропахлий димом безiменний оборонець. Обмахує краплину з-пiд носа, сторожко поглядає довкiл, i, надiйно маскуючи власну тривогу, намагається ще й збадьорити жартом невiдому жiнку, що волею долi опинилась плiч-о-плiч.

А жiнок навкруги чимало. Вони, на кого лягає основний, невдячний житейський тягар, i тут не прагнуть до ведучих ролей, iгнорують хитросплетiння полiтики. Iдея, котрiй вiддаються, як коханню - емоцiйно, беззастережно - втiлюється у щось конкретне: принести їжi, теплого одягу, пiдтримати власною присутнiстю. Першими реагують на заклики, безстрашно линуть м'якими, вразливими грудьми назустрiч загрожуючiй Литвi небезпецi. Недарма, видно, ймення бiльшостi країн - жiночого роду.

Упали бар'єри вiдчудження, соцiальнi, нацiональнi, якi завгодно, межi. Випадково зiбранi разом почувають себе єдниним цiлим, рiднiшими, нiж члени сiм'ї.

I, - якщо зважитись на блюзнiрство перед пам'яттю щойно загиблих, перед тими, хто зостався калiкою, - коли б iще так пiзнав себе, так усвiдомив власну велич народ Литви? Якби не днi страшної загрози, коли ще так вiдчув би рядовий громадянин необхiднiсть свого життя, - будучи, разом з тим, готовим без вагань покласти його на вiвтар жаданої, безцiнної Свободи? Чи бували ще колись тi, хто полишив сьогоднi повсякденнi справи, вiдкинув особистi iнтереси, такими єдиними? Такими вiльними? Такими щасливими, зрештою? Де, коли ще панували таке щире братерство, така всепронизуюча любов?

Юрба - визначав колись класик - сукупнiсть людей, що дотикаються своїми найгiршими сторонами. Ой, чи так? Я став мимовiльним свiдком, як тут, у юрбi, вихлюпнулось назовнi найпрекраснiше в людях - те, що за iнших обставин, може, так i лишилось би незужитим, змарнувалося в буденних клопотах.

Значення подiбних дiб переважує роки.

Закiнчується ще одна напружена нiч. Вранцi, заскочивши ненадовго додому, подаюсь на роботу.

А там не до програм i креслень. На сусiдньому заводi, колектив якого, в основному, нелитовський - один iз оплотiв “Єдiнства“, призначено зустрiч з московськими миротворцями. Команда нашого бюро, очолена начальством, рушає туди.

Потрапитити на територiю нелегко. Навпроти прохiдної - пiкет: “Саюдистiв не пустимо!“ На нього пливе незчисленна, пiд литовськими прапорами, колона - збiрна кiлькох пiдприємств.

З подивом помiчаю, що на саме вiстря подiй, однiєю iз перших у клинi тих, хто хоче пройти, випадково чи не зовсiм винесло Iнну. За крок перед нею войовничо розмахує кулаками, сипле нецензурщиною, тицяє дулi стiна “єдiнственникiв“. В спину пiдштовхує, пре натовп. Iнна ж згори вниз, зачудовано, як на дивовижних звiрiв у зоопарку, поглядаючи на шалених, запiнених крикунiв, просувається уперед. Тi, нiби загiпнотизованi її гордим виглядом, iронiчно-незворушною посмiшкою, покiрно, дециметр за дециметром, задкують.

Пiд'їхали, прорiзавши широкий коридор, змiшавши протилежнi табори, офiцiйнi чорнi автомобiлi.

— Отака-то Ви “несаюдистка“, Iнно! - встиг, зблизившись у людських завихреннях, вигукнути я.

— Не бiльша, нiж дехто! - парирувала, знiяковiвши хiба на мить.

Баритися нiколи. Скориставшись нелитовськими зовнiшнiстю й акцентом, менi вдається приспати пильнiсть танучих пiкетувальникiв i, надзвичайно вдало здолавши всi перепони, опинитись поряд iз членами московської делегацiї.

З земляком я шапочно знайомий. Десь рiк тому вiн приїздив до Вiльнюса по лiнiї Фонду Культури. Привiтавшись, узявши за нiжний, пухкий лiкоть, у кiлькох реченнях висловлюю сановному гостевi своє бачення становища. Той уважно, плямкаючи губами, читає звернення вiд Громади (екземпляр, переданий нами учора, адресата, виявляється, не досяг), вибачається за неможливiсть, через ущiльнений графiк, зустрiтись. Потiм, прихилившись, довiрчо шепоче:

— Катастрофi запобiг тiльки наш приїзд. Усе, включаючи пожежнi машини для змивання кровi, стояло в готовностi. Боюсь, як би знов не зiрвалось до гiршого.

Не знаю, наскiльки брати на вiру слова цого чоловiка. Надто непевна - вiдданого дiяча української культури i, водночас, глашатая комунiстичних iдей - його позицiя.

До актового залу на зустрiч, що задумано, як ознайомлення гостей iз думкою громадськостi, слухачiв набилось, нiби оселедцiв у бочку. Ще бiльше охочих увiйти лишилося знадвору.

Я, хоч намертво затисненим, опинився попереду, боком до президiї. Там розсаджують трьох заїжджих: вiрменський лiдер, представник Бiлорусi, збоку - знайоме умисною простакуватiстю з телевiзiйних трансляцiй лице земляка. Добре видно i зал, в якому приблизно нарiвнi - прихильники “Саюдiса“ та “Єдiнства“.

Отже, можна буде побачити справжнiй поєдинок точок зору, оскiльки досi, збираючись неодмiнно окремо, суперники з'ясовували стосунки заочно.

Поближче до трибуни тiсниться група єдiнственникiв“. Ось вони - тi, чиїми проханнями про заступництво прикривається армiя.

Вилощенi диригенти й натхненники скромно тримаються позаду. На передньому планi - робiтництво. Збiглися прямо вiд верстатiв - у брудних халатах, недоладних комбiнензонах, внiсши запах поту i технiчних масел.

Спрацьованi до кiстяка або безнадiйно розповнiлi жiнки, прокопченi, з ознаками небайдужостi до алкоголю, чоловiки. Iз засмальцованих рукавiв випинаються темнi, безформнi кистi рук. А якi обличчя! Приниженiсть, вiдчай, злоба на увесь свiт.

Усе життя цих трударiв годували брехнею - вони не схильнi вiрити нi у що. Усе життя оббирали – бояться втратити останнє. А тепер ще й охопленi страхом помсти. Пiдозрюють, що рух за оновлення несе в собi таку саму жорстокiсть, як i тi, хто прагне його придушити.

Почуваю до цих людей сумiш жалю й вини. До них не знайшли шляхiв полум'янi лiдери “Саюдiса“. До українцiв не змогла доступитись культурницько-iнтелiгентська Громада. Залишенi напризволяще, виробили свою мудрiсть - побутову, приземлену, потрапили пiд вплив комунiстичних парторгiв.

Починаються виступи. Слово надається заводчанам: суворо за чергою - симпатикам “Саюдiса“ i “Єдiнства“.

Спостерiгаю дивну, несподiвану рiч. Якщо дивитися збоку, незацiкавлено, цi другi виглядають переконливiше, на емоцiї, в кожнiм разi, тиснуть значно сильнiше.

Прибiчники незалежностi намагаються оперувати лише безсумнiвними фактами, в стосунку до суперникiв не переходити меж коректностi, закликати до злагоди. Негучнi, витриманi голоси їхнi тонуть у криках опонентiв, що волають зацьковано, не турбуючись логiкою. Група пiдтримки у залi раз-по-раз перебиває небажаний виступ iстеричним галасом (стараються, щоправда, десятка з пiвтора, основна маса доволi байдужа).

Вiйсько, що атакує беззбройних - носiй добра i справедливостi. Тi, хто постраждав бiля телевежi, самi виннi - нащо було пiдставлятись.

— Вiдчуваю, що литовцi хочуть мене знищити, - простодушно звертається до гостей якийсь пiдстаркуватий страждалець. Неудаване тремтiння його голосу виключає будь-який сумнiв щодо щиростi сказаного.

Високопоставленим миротворцям не позаздриш. Прибульцевi здалеку, дiйсно може видатись, що навкруги шастають агресивнi, кровожернi “саюдисти“, якi бiля телевежi, аби скласти вину на армiю, самi повбивали себе (дослiвне твердження одного з виступаючих). Просидiвши з вiдстороненими фiзiономiями, виголосивши на завершення щось невиразно-заспокiйливе, делегацiя Ради Федерацiї рада ретируватись.

Переслiдуючи земляка, бiдкається на росiйсько-українському суржику жiнка в робочому халатi .

Симпатики ворогуючих таборiв протискуються через широкий вихiд бiля протилежних одвiркiв, не дивлячись одне на одного.

Противники незалежностi намiряються продовжити збори мiтингом. Прихильники ж поспiшають, оскiльки змайнула вiстка про чергову для нього загрозу, до Парламенту.

Урвавши часу, приїжджаю до телевежi.

Мiсця трагедiї розшукувати не потрiбно. До все зростаючих пiрамiд вiнкiв, живих квiтiв неперервно струмує людський потiчок. Пiд шемрання молитов, зойки, стримане голосiння обтiкають свiчки перед статуетками Божої матерi.

Непоказнi, взятi з документiв, портрети тринадцяти, для кого нiч у живому кiльцi, скандуючому “Лєтува, бук лайсва!“ (“Литво, будь вiльною!“) виявилась отанньою.

Тут важко затриматись надовго.

Бiля пiднiжжя красунi телевежi, радiально спрямувавши у зовнiшнiй свiт крупнокалiбернi стволи, темнiють важкi танки. Напрямок їх атаки - з боку молодого парку - позначено вивернутими брилами землi, розтрощеними стовбурами деревець. Звалену, з кiльцем легшої бронетехнiки позад неї, сiтку абияк попiдпирано палями.

Офiцери зайвий раз показуватись на виду не дурнi. Зрiдка промайне якийсь лейтенантик, вiд сили капiтан, та й то без пагонiв на бушлатi. За огорожею вартують солдати.

Радянський воїн належить, схоже, до найжалюгiднiших iстот на свiтi. А тут до вiдбитку рабського становища, незугарної форми, немитостi й запаршивлення долучилися ще скоцюрбленiсть вiд холоду i деморалiзованiсть.

Навпроти кожного iз постiв повсякчас купчиться гурт спостерiгачiв. Хто пiдходить, рiдко утримується вiд ущипливих, не вiдзначених рiзноманiтнiстю, запитань:

Солдате, у тебе мати є? Як поглянеш їй в очi, коли прийдеш додому?

Що тут робити, як не вiдвертатись, шморгати носом, теребити “калашнiкова“?

Хоча вбивали, очевидно, не тi, що стоять на сторожi, а тi, чий i слiд простиг, часто почуєш:

Солдате, ти стрiляв у людей? - У вiдповiдь здебiльшого заперечливе похитування головою. - Будеш стрiляти, якщо пошлють? - Тут можливi варiанти: вiд твердого “Не буду!“ - до винувато-непевного “Нам наказують“.

Звичайно, за армiйським Статутом вартовому на чатах вступати в розмови категорично заборонено - та який уже тут, до бiса, Статут?

Тiльки на одному з постiв сержант незговiрливий, агресивний, як пес на цепу. Погрожує автоматом, люто товче прикладом, коли пiдiйти надто близько, металеву сiтку, пiд'юджує до цього ж пiдручних. З вологодською, щедро уснащеною вишуканими матюгами вимовою, викрикує:

— Будьте вдячнi! Ми вас звiльнили! Вiдновили радянську владу! Тут був фашизм!

Подану газету “Комсомольская правда“, де рiзко засуджується вiльнюський розбiй, ледь переглянувши, шпурляє назад:

— Брехня, провокацiя! Самi надрукували!

Ось вiн по шию залiз у башту своєї допотопної, облупленої, - як тiльки їздить? - бойової машини. Хихикаючи, повiльно, з насолодою, наводить ствол гармати в обличчя кожному за огорожею.

Вiдчуття не з приємних.

Коли черга доходить до iнтелiгентного, з ранньою сивиною на скронях, литовця, той, не вiдводячи погляду, спокiйно, снайперськи точно, спльовує в чорний отвiр. З-за сiтки - нове, надривно люте слововиверження.

Спостерiгаю iншi сценки.

Пружинячи на мускулястих ногах, пiдтюпцем пробiгає молодик культуристської будови в срiблястiй iмпортнiй куртцi.

— Пiдождiть-но! - з притиском, вiддiляючи кожне слово, звертається до солдатiв. - Будуть iз вас консерви.

— Не можна так. Iди звiдси! - одностайно обурюються, спроваджують його люди.

Приплiвся невизначеного вiку, з розплющеним, бугристо-сизим на буряковому обличчi, носом, алкоголiк. В п'янiм екстазi, вчепившись у загорожу, похитується перед вартовими, шамкає беззубим ротом:

— Молодцi, ребята! Правильно! Добре всипали сепаратистам! Знай наших!

З'являється щупла, у чорнiй шубi, жiнка з тонким, нервовим профiлем. В однiй руцi - сигарета, в другiй - намальований на шматку простирадла прапорець: бiла, синя, червона смуги. По-московськи акаючи, звертаючись одразу до всiх, скоромовкою виголошує:

— Я щойно з поїзда. Як подивишся, що тут вiд нашого, росiян, iменi виробляють, - хочеться скинути на Росiю атомну бомбу!

Розглянувшись трохи, подумавши, поправляється:

— Нi, дiтей шкода. Дiтей треба б вивезти.

Хтось пiдмiчає, як на висотi пiвтораста чи бiльше метрiв з вiкна телебашти вирвався папiрець. Ходять упертi чутки, що у верхнiй частинi її забарикадувались працiвники, до яких не можуть дiстатися напасники.

Звичайно ж, це записка!

Всi погляди звертаються до неба. Розмови стихають.

Пiдхоплюваний повiтряними струменями, безтурботний бiлий метелик, грайливо перекидаючись, ширяє у слiпучiй, прохромленiй хисткою голкою, блакитi то вгору, то вниз.

Ось вiн, викликавши трiумфуючi, сповненi надiї, вигуки, перетяв межi контрольованої територiї. Та враз, схоплений поривом вiтру, косо, стрiмко йде на зниження в бiк телевежi. Розпачливо благає жiночий голос:

— О Єзус, Марiя, Єзус, Марiя!..

Марно. Листочок опав у десятку метрiв за сiткою. Зловтiшно пiдбiгає дебелий, що в числi iнших спостерiгав за польотом, офiцер. Розглядає папiрець з обох бокiв, i, не реагуючи на вiдчайдушнi крики “Покажiть!“, рве i затоптує його в снiг.

Жiнку, котра щойно молилась, пiдхоплюють, знепритомнiлу, пiд руки.

Серед солдатiв - думаю - повиннi б знайтись i земляки.

Ось за метр вiд мене з переднього люка металевої коробки стирчить велика кострубата голова типового сiльського тракториста. Байдужий погляд, сонно-очманiлий вираз обличчя. Iнтуїцiя пiдказує, що це свiй.

Так i є. Коли звертаюсь по-українському, водiй-механiк виявляє ознаки цiкавостi. На запитання, звiдки родом, видавлює: “З Полтавщини“.

Та будь-якi зусилля розворушити слимачу голову безпораднi. Додаючи газу, солдат намiрено топить допитування в гуркотi й без того навiженого тарахкотiння мотора. На лиснiючому, з мляво вiдвислою нижньою губою, обличчi хитрувато-глузлива маска: “Нiчого не знаю i знати не хочу. Пiшло б воно все до дiдька!“

Вступаю в переговори на iнших постах. Майже на кожному хоча би один вартовий зiзнається, що призваний з України. Є зi Схiдної i з Захiдної, з мiст i сiл, такi, що володiють рiдною мовою, i такi, котрi її не знають.

Оце так приємна стрiча за тисячу кiлометрiв вiд дому!

Пiдходить рослий, поставний, коротко стрижений чоловiк - баритон громадського хору. Майстерно iмiтуючи грiм командного голосу, напускається на вартових:

— Ви що тут робите?! Що собi думаєте? В карателi записались? Я - майор запасу; був у Празi в шiстдесят восьмому - досi не можу вiдмитись! Ану лагодьтесь додому - Україну захищати!

Вiн - вiдомий штукар. Чи дiйсно майор - хто перевiрить? А враження на солдат справляє добяче - тi аж щуляться.

Зустрiчаю ще - так його звуть у Громадi - Пана Учителя. Бiлоголовий пенсiонер, фiлолог, приїхав з України написати пiдручник литовської мови. Пiвроку живе у готелi, встигає i працювати над книжкою, i компонувати вiршi та статтi, i активно включатися до навколишнього.

Зараз довго, скорботно поглядає на двох - достоту б його онуки – рядових: один з Кременчука, iнший з Харкiвщини. Проштовхує через вiчко сiтки двi великi, купленi на

Калварiйському ринку, мандаринки:

— Вiзьмiть, хлоп'ята. Адже свято - старий Новий рiк. Вiдомо, як вас кормлять. Вгостiться, згадайте рiдну домiвку!

Оранжево ховається сонце. Оранжево палахкотять на снiгу два маленькi вогники.

Солдати вагаються, нерiшуче переступають з ноги на ногу. Можна уявити, як нашпигували їх iнструкцiями про “фашистiв“. Чи не пiдглядає офiцер?

Починають уболiвати оточуючi:

— Берiть, берiть, смiливiше. Не отруєнi!

Зрештою один iз вартових, нiби розправляючи чобiт, нахиляється й миттєвим, непомiтним рухом пiдхоплює здобич у рукавицю. Те ж проробляє iнший. Ззовнi сiтки полегшено, схвально зiтхають.

Як легко встановлюється контакт мiж потенцiйними напасниками та їх жертвами!

Бiльшостi солдат - це очевидно - осоружна покладена на них мiсiя.

I жаль їх, пiдневiльних, i обурює, як загрiбають полiтики жар чужими руками. Вiд сорому перед литовцями за ту роль, яку вiдiграють, хоча б вимушено, земляки, менi видається, що їх тут значно бiльше, анiж насправдi.

Спускається темрява. Пiд прикриттям її спiлкуватись iз вартовими зручнiше.

Виявляю, що тi абсолютно не орiєнтуються в ситуацiї. Перекинутi з Псковщини, поняття не мають про мiсце, де опинилися. Цiлеспрямованої роз'яснювальної роботи з ними нiхто не веде.

Пiд впливом пережитих емоцiй мене несподiвано охоплює потреба виговоритись. Перекрикуючи рев двигунiв, виголошую цiлi лекцiї про iсторiю Прибалтики, подiї останнього часу, Народний Рух. Намагаюсь не згладжувати гострих кутiв, iлюструвати якомога простiшими, зрозумiлiшими цим хлопчакам, прикладами. Пiдходу шукати недовго - стає у пригодi армiйський досвiд.

Солдати починають вiдтавати. Декотрi зважуються ставити питання. Дослухаються до української навiть вузькоокi азiати.

Хоча й усвiдомлюю, що ефект вiд цього незначний, пересуваюсь вiд поста до поста, поки остаточно не хрипну.

Вежа притягає, мов магнiтом. Як i товаришi по Громадi, приїжджаю сюди ще не раз. Так само навiдуємось i до iнших захоплених об'єктiв. Розмовляєм, вручаємо спецiально виготовленi листiвки. Вартовi уже розпiзнають нас, а ми їх.

А чутки про забарикадованих у верхнiй частинi телебашти не пiдтвердились.

Першою реакцiєю Громади пiсля кожної звiстки про загиблих було виявляти, чи нема серед них українцiв. Оскiльки чергуємо переважно бiля Парламенту, нiхто з наших не постраждав.

Але кiлька чоловiк з українськими прiзвищами серед бiльш нiж пiвтисячi потерпiлих є. Пробуємо вiднайти їх.

У лiкарнi, де розмiщено легкопоранених, - стовпотворiння. Повсюдно - перебинтованi, з густочервоними плямами, руки, ноги, голови. В напiвтемних коридорах лежать, сидять на розкладачках, примудряються ще й читати. Заповнене чоловiками навiть гiнекологiчне вiддiлення.

Блукають, шукаючи своїх, родичi. Стороннi приносять лiки, пропонують допомогу, в тiм числi власну кров. Узнати щось надзвичайно важко. Медперсоналу не до нас – кiлька змiн на ногах.

Насилу довiдуємось адресу українця, що добровiльно, вiдмовившись займати дефiцитне мiсце стацiонару, виписався.

Друзi по Громадi таки розшукують його, вручають передачу.

Мiлiцiонер, бiля десятка рокiв тому сiм'я переїхала з центру України. Боронячи захисникiв телевежi вiд десантникiв, зазнав тяжких, зi струсом мозку, побоїв. Може, що вiд землякiв.

От тобi й внутрiшньолитовський конфлiкт!

Нi на мить не припиняється чергування довкiл Верховної Ради. Хто тiльки, виступаючи на цьому неперервному мiтингу, не засуджував збройний напад! I литовськi, найрiзноманiтнiшого спрямування, полiтичнi, громадськi й культурнi дiячi, i численнi гостi з iнших республiк, в тiм числi депутати Верховної Ради України, i бунтiвний єпископ Росiйської православної церкви, й армiйський, що вiдмовився виконувати злочиннi накази, пiдполковник... Незлiченна кiлькiсть як титулованих, так i безiменних, об'єднаних неприйняттям насильства.

Справедливостi ради, слiд зазначити, що серед литовцiв далеко не всi включались у боротьбу - немало стверджували, що їх це не торкається.

Про мої вiдвiдини площi здогадуються, щойно заходжу в примiщення, - пропах димом вогнищ. Часто вiтаються перехожi, яких не можу впiзнати, - так багато перебувало пiд нашими прапорами. Iз подивом дiзнаюсь, скiльки живе навкiл українцiв - патрiотiв незалежностi Литви, котрi з тих чи iнших причин не прилучились до дiяльностi в Громадi.

Один з них виявився особливо колоритним, потрапив на шпальти газет. Височенного зросту, кремезний “український Геракл“ перебрався у Литву з Чернiгiвщини. Вийшов на площу в робочiй спецiвцi, з дружиною й трьома синами, прихопивши самостiйно виготовлений синьо-жовтий прапор:

— Вони не пройдуть! Ми страх уже загубили! Остогидло плазувати! - розкотисто гримiв, незмiнно збираючи навколо гурт слухачiв.

Прибувають новi гостi з України. Включаються у чергування, передають кошти на потреби Литовської Республiки. Вiдзначився науковець з Днiпропетровська, що пожертвував чималу суму - гонорар за винахiд.

В Парламентi українцi, переважно студенти, створили загiн внутрiшньої оборони. На честь їх поряд з будiвлею Верховної Ради урочисто пiднято синьо-жовтий прапор.

Вивiшенi на людних мiсцях, плакати Громади рясно укрилися вiдгуками, коментарями, часом надзвичайно атракцiйними. Якби здогадатися зберегти - чудовий експонат для музею! Але хто має час фiксувати iсторiю - ми у нiй живемо.

Напiвпiдпiльно виходить, схожа спершу на листiвки, незалежницька преса. Коли в сизiй вiд сигаретного диму, захаращенiй кiмнатi тимчасової редакцiї надиктовую статтю для урядової газети, зiзнаємось взаємно з журналiсткою, давньою знайомою, що рiдкiснi вiльнi хвилини вiддаємо читанню улюблених поезiй. Така, видно, потреба цього перенапруженого, спресованого часу.

Виступаю на радiо. Робота його налагоджується в непристосованому примiщеннi, при мiнiмумi технiчних засобiв. Компонованi на ходу, здебiльша в прямому ефiрi, з неминучими численними накладками, передачi цiкавiшi, певно, нiж будь-коли.

Особисте втратило першочергове значення. Буденним, самозрозумiлим для тих днiв здавалось, наприклад, що допитуваний iнтерв'юерами на лiкарняному лiжку багатодiтний батько, який втратив бiля телевежi обидвi ступнi, твердо, безкровними губами, вiдповiдає: “Нi, не жалкую i не каюсь. Якби довелось, вийшов би на захист iще раз“.

На десяток кiлометрiв, з ночi - покручена мовчазна колона до Палацу Спорту для прощання з загиблими. Сам похорон у тужливий, мрячний день перетворився на величну, багатосоттисячну демонстрацiю вiд Кафедральної площi до Антакальнського кладовища. Я - пробач менi, Литво, - до Палацу Спорту прошмигнув без черги, вiдрекомендувавшись кореспондентом, пiд час похорону вiдволiкався на якiсь необов'язковi побiгеньки.

Надходить субота - день щотижневих зiбрань Громади.

Досi вiдмiннiсть полiтичних переконань, хоча й вiдчутно дошкуляючи нам, лишалась, як i годиться для об'єднання культурно-просвiтницького, на задньому планi. Тепер, коли ззовнi, гвалтом, Литву хочуть розрубати на два, подiленi кривавою прiрвою, табори, лiнiя розламу загрожує пройти i через наше товариство. Прикриваючи збройне втручання потребою захисту нелитовського населення, непроханi “рятiвники“ поставили його у вельми незручне становище, значною мiрою розпорошили й деморалiзували.

Кожен iз членiв Громади сприймає незалежнiсть Литви у свiй спосiб.

Для одного вона - нагода порвати зi злочинною тоталiтарною iмперiєю, прилучитися до демократичного, за захiдними стандартами, свiту. Для iншого життя у маленькiй державi - передовсiм вiдрiзанiсть кордонами вiд рiдних, навала економiчних проблем, непевний статус у майбутньому.

Однi вбачають у волi Литви сходинку до найжаданнiшого - визволення України, iншi вiрять в можливiсть реформування Союзу. Такого, хто виправдовує кровопролиття, не знайдеш, але тих, якi з упередженням ставляться до авантюрних, на їх погляд, крокiв “Саюдiса“, вистачає.

В силу обставин, знаю сукупнiсть цих українцiв краще, нiж будь-хто. Менi, головi осередку, вирiшувати, як звернутися до них сьогоднi.

Можна зайняти чiтку, принципову позицiю безумовної пiдтримки визвольної боротьби литовцiв.

Уберiгши кришталевiсть принципiв, втратиш некришталевих людей. Незгоднi з такою однозначнiстю або вiдiйдуть вiд Громади або, чого доброго, створять альтернативну, “неполiтизовану“. Що станеться в цьому разi, передбачити легко. У декотрих регiонах Союзу iснує по кiлька українських формувань. Про розбрат мiж ними вiдомо бiльше, анiж про самi товариства.

Можна ще, вiдмахнувшись вiд теперiшнього конфлiкту, лишити його без уваги. Тодi посiяна вiдчуженiсть, проростаючи, однаково загрожуватиме розколом.

Розкiш дiлитися допустима деiнде, але не тут, де кожен свiдомий краянин на рахунку. Громада - вища вартiсть, незамiнний засiб самоорганiзацiї. Iснування її - згуртованої й мiцної - краща пiдмога як для литовської, так i української справи.

Отож, покладаю: не даючи незгодi розвинутись, зiбрати усiх, змусити до cпокiйного, вiдкритого дiалогу. Глянувши одне одному в вiчi, мають позбутися взаємних пiдозр. Побачити в iдейних противниках друзiв, колег по долi, з якими зближує бiльше, анiж роздiляє.

При цьому є, правда, ризик розсваритись одразу ж на засiданнi. Тут повиннi придатися набутi ранiш авторитет i досвiд. Умисне не ставлячи пiдпису пiд надто полiтизованими вiдозвами, можу, хоча би формально, стверджувати певну незаангажованiсть.

На особистий же, хоч найменший, п'єдесталець не розраховую. Сама вибрана роль позбавляє непорочностi. Скiльки устиг запiзнати претендентiв на лiдерство, якi, думаючи промчати до мети на бiлому конi прямим, найкоротшим шляхом, скiнчили крахом, отримавши на додаток ще й велике у родi людському розчарування!

Збори починаються.

Щоб умiстити охочих - учасникiв Громади, литовських українцiв, з якими познайомились за останнi днi, а також гостей з України, - довелося кiмнату, де збираємось зазвичай, змiнити на iншу, просторiшу.

Вшанувавши хвилиною скорботи загиблих, переходимо до нинiшньої ситуацiї.

Я мобiлiзую усе своє красномовство. Звиваюся вужем, балансую на канатi. Викликаючи на дiалог сповiдникiв полярних точок зору, намагаюсь утримати їх вiд рiзких, незворотно-образливих випадiв, нейтралiзовуючи крайнощi, виробляти загальноприйнятну лiнiю. I говорю, говорю якомога бiльше - аби не впустити iнiцiативу, не дозволити диспутовi пiти самопливом.

Не поступаючись головним, мушу погоджуватися з абсурдними твердженнями, задкувати, висловлюватись недокiнцево.

Напускаюся, зокрема, iз не зовсiм дочасною критикою на “Саюдiс“. Декларованi ним принципи нацiональної полiтики далекi вiд повного втiлення. Нова влада, з якою ми, у переважнiй бiльшостi, гаряче солiдарувались, схильна - це очевидно - використовувати нацiональнi об'єднання, як ширму, димову завiсу у вигiднi для себе моменти. Жоден, скажiмо, депутат, проголошуючи перед виборами турботу про нацменшини, нiколи й не заглянув до нас, не поцiкавився проблемами. Декотрi високопоставленi дiячi не раз, безвiдповiдальними заявами, обурювали некорiнне населення.

Можливiсть для тих, кому наболiло, критикувати тут, на Громадi, має зменшити їм спокусу шептатись поза спинами, гуртуватися на сторонi.

Якоїсь хвилi таки гублю контроль. Вихопився з набором ярликiв - бездумних, скороспiлих, вiдiрваних вiд конкретики - один iз приїжджих. Понурий, неголений, обвiшаний значками, коршуном налетiв на жiнку - невтомну, незамiнну громадську трудiвницю, що осмiлилась подiлитися цiлком зрозумiлими сумнiвами й тривогами.

Бризнули сльози. У виниклiй перепалцi вже зiрвалось “фашизм“ - термiн, що його, застосовуючи до кого завгодно, легко пускають у хiд примiтивнi, недорiкi сперечальники.

Та пристрастi хутко влягаються. Учасники зборів повелися достойно, витриманiше й мудрiш, анiж мiг би ствердити песимiстичний прогноз.

Диспут завершено вистражданим миром. Ми залишаємося разом. Незважаючи нi на що, не вiдмовляючись вiд теперiшнiх поглядiв, далi розгортатимемо задуманi ранiше культурнi програми. Будемо лояльними – не слiпо, а легiтимним шляхом домагаючись i своїх у нiй прав, - до незалежної Литви.

Кривавi ж вiйськовi вилазки рiшуче засудили усi - навiть тi, хто мав колись симпатiї до “Єдiнства“. Склали й пiдписали також звернення з протестом проти фальшивок (“вiйська захищають в Литвi українцiв“, “нелитовське населення пiдтримує “комiтет нацiонального порятунку““) скандально популярного ленiнградського тележурналiста.

У раннiй вечiрнiй темрявi, покiнчивши з зiбранням, чвалаю, ледь переставляючи ноги. Кiлькагодинне, критичне, як нiколи, напруження виснажило до краю. Печуть мовленi не так слова.

Хоча намiченої цiлi начебто досягнуто, почуваюсь побитим псом. Вiд необхiдностi кривити душею, iти проти власних переконань, нудить, нiби пiсля отруєння.

Як добре Вам, i мiльйонам таких, як Ви, Iнно, не дотикатись полiтики!

Нових ексцесiв особливо побоювались у нiч з суботи на недiлю, через тиждень пiсля побоїща. Та цього разу кровопролиття - схоже за сценарiєм, з дещо меншими жертвами - чекало на Ригу.

А Громада, за участю численних гостей, проводить навпроти Державної бiблiотеки мiтинг до Дня Злуки. Тема об'єднання українських земель поступилася мiсцем єднанню сучасному. Виступаючi українцi зичать добра Литвi, литовцi - Українi. Тисячi чоловiк, що змiстилися вiд Парламенту, пiдхоплюють скандування:

— Україна - Лєтува! Україна - Лєтува!

Багато, багато ще днiв i ночей не танула людська, налагоджена згiдно графiка для мiст i районiв республiки, варта. Височiли, ще й мiцнiючи, барикади, бiлiло у вiкнах павутиння паперових стрiчок. Не раз тривожний голос радiодиктора змушував покидати кого роботу, кого житло i поспiшати туди, де загрожувала небезпека.

Вiйська продовжували утримувати бiльшiсть захоплених об'єктiв, невсипуще охороняти рудименти радянської епохи. Перiодично влаштовувалися провокацiї, торохтiла ночами стрiлянина, гримiли, змушуючи прокидатись посеред ночi, вибухи.

Проте життя, незважаючи нi на що, верталось у звичну, спокiйну колiю. Iнтенсифiкувалась, аби надолужити втрачене, робота. Я знову бував у науково-дослiдному iнститутi, знов мав нагоду спiлкуватися з Iнною.

В особливо напруженi днi ми не раз стрiчалися бiля Парламенту. Але наскiльки натхненно, дiєво виглядала там, настiльки банальними, ухильними виявлялися тепер вiдповiдi на спроби докладнiше взнати її роль у щойно проминулому.

— Ну чергувала по ночах - що тут такого? Приносила їжу - разом iз дiвчатами. Чого розводитись про своє, якщо люди загинули, лишилися покалiченими? - переконано, з обуреними iнтонацiями, запевняла. - Я не здiйснила нiчого особливого, знаходилась, де й усi.

Для осуду напасникiв вона не принижувалась до рiзкого, злостивого слова - позначала їх коротко: “тi“. Не припускалася й думки про вирiзнення особистого, наче табу, уникала показного патрiотизму. Пiдкреслюючи “як усi“, волiла належати до незчислених, безiменних одиниць - чия участь стала, в кiнцевiм пiдсумку, вирi- шальною, але для котрих розрахунок на будь-якi, зi спiльної перемоги, дивiденди виглядав би непристойнiстю.

Через мiсяць пiсля “кривавої недiлi“ задля кiлькох хвилин прямого ефiру вилiтаю до Києва.

Молодiжна телепередача уперше нецензуровано дає на Україну кадри побоїща бiля телевежi. В дискусiї з комунiстичним депутатом Верховної Ради маю можливiсть спростувати твердження офiцiозу про дискримiнацiю в Литвi українцiв.

Квитка на лiтак додому не купити. Непередбачена, в легкому одязi, довга дорога в неотоплюваних поїздах обертається бронхiтом, що його, за вiдсутнiстю часу для лiкування, заганяю в хронiчну стадiю.

Десь пiд кiнець зими, коли небезпека раптової атаки на Парламент звелася до мiнiмуму, незначний привiд спонукав мене заглянути до вже не дiючого “штабу“.

Розтоплений вiдлигою, хлюпає снiг. Поникли, обтрiпались рiзнокольоровi прапорцi. Сiрими патьоками порозпливалися гасла боротьби за Свободу.

На площi народу негусто, зате помiтно побiльшало бруду. Пiдозрiло збуджена групка молодикiв сидить на колодах довкiл широкої плями пригаслого вогнища. Де-не-де, недовiрливо розглядаючись, походжають зарубiжнi туристи.

У дверях будинку на мiсцi врiзного замка зяє дiра. За ними б'є в нiздрi рiзкий запах сечi.

Коли розмова з юним господарем квартири, де мiстився “штаб“, торкнулась недавнього минулого, той зауважує:

— Поки iснувала загроза, приходили iншi люди. Навколишнi мешканці смiливо пускали їх погрiтися до пiд'їздiв, запрошували у квартири. На нiч вiдкривалась Державна бiблiотека, там ночували на столах, пiдлозi. Нiкому не спадало на думку, аби щось могло пропасти. До туалетiв стояли черги, а чистота дотримувалась iдеальна.

Зараз же, - вiн iронiчно всмiхнувся, - швендяють якiсь типчики з арматурами, часто напiдпитку. Бешкетують, хизуються - величають себе захисниками. Загидили усе. Тьху!..

Повертаючись, здалеку помiчаю, як проспектом Гедимiнаса до площi наближається чоловiк з величезним синьо-жовтим прапором. Крокує, високо задерши голову, неприродньо викидаючи допереду ноги. Давно не голене обличчя зацепенiло радiсним оскалом, шапка збита набакир, одяг розхристаний: одразу видно образ знайомого з попереднiх виявiв багатоликого недолугого “патрiота“.

Збоку, догiдливо заглядаючи в очi, пiдскакує пiдлiток-джура з сумкою - рухаються, вочевидь, прямо з вокзалу.

Пiдбив мене бiс, наблизившись, назватися мiсцевим українцем, поцiкавитись, вiдкiль прибули.

— Бiйцям з України - дорогу! - не перериваючи переможної ходи, фальцетом виголошує прапороносець. - Йдемо захистити литовський Парламент, а то ви тут,.. - речення завершилося плутаним матюгом.

Куди подiлась хвалена моя терпимiсть? Втративши усвiдомлення, що чиню, одним рухом вихоплюю прапора, передаю його хлопчаковi, а сам, взявши “бiйця“ за барки, стрiпую так, що чутно клацання зубiв i трiск по швах волохатої шуби.

Обличчя його вмить губить браваду i, проминувши стадiю переляку, набуває цiлком осмисленого виразу. Вертаюсь до тями i я.

Важко стримуючи дихання, пiдкреслено ввiчливо взаємно вибачаємось i, обмiнявшись кiлькома нейтрально-миролюбними фразами, поспiшно розходимось врiзнобiч.

Попри всю складнiсть ситуацiї, Громада пiдготувала достойну програму до Шевченкiвських свят.

Солiдно виглядає хор. Пiдрiс, не тiльки фiзично, дитячий ансамбль. У залi, поряд з українцями Литви, гостями, сидять хлопцi в унiформах сiчових стрiльцiв, що продовжують нести службу в загонi внутрiшньої охорони Парламенту.

Не розслаблюючись, беремось за пiдготовку нового концерту - у рамках традицiйних весняних Днiв народiв Литви.

Надовго, висунувши й полiтичнi, антикомунiстичнi вимоги, застрайкували шахтарi Кузбасу, Донбасу. Преса заряснiла повiдомленнями про голод, що загрожує їх сiм'ям.

Для Литовської, чиє тiло ятрiє свiжими ранами, Республiки чужа бiда не виявилась далекою. Спiлка робiтникiв оголосила про збiр продуктiв для страйкуючих.

По справах Громади, а також з намiром, черкнути, якщо вийде, кiлька рядкiв для України, йду до Палацу профспiлок.

Довжелезними широкими сходами з двох бокiв до нього в'ються вервечки людей. Часто спиняючись для перепочинку, тягнуть на гору важкеннi мiхи, рюкзаки, сумки.

Серйознi, плечистi чоловiки в самому Палацi сповiщають, що успiх акцiї перевершив найсмiливiшi сподiвання. Доведеться - не встигають пiдвозити свої вироби селяни - продовжити термiн її принаймнi на тиждень.

Проходимо iз залу в зал, з кiмнати в кiмнату, що по стелю заставленi коробками й ящиками. Лоскочуть нiздрi витонченi пахощi делiкатесiв, якi не завжди зустрiнеш у продажу. Копченi ковбаси, шинка, в'ялена риба - пожертви органiзацiй.

А до прийомних столiв, за якими ледь встигають сортувати i пакувати добровiльнi помiчники - моторнi хлопцi й дiвчата - вишикувались черги. Тут все, що можна купити в магазинах зi скромних доходiв, приготувати самотужки. Сухарi, консерви, пачки з мукою, крупами, олiя, сир, згущене молоко, цукор, домашнє печиво...

— Спиртне? Це - нi! - категорично повертають пляшку “дягтiнє“ присоромленому дядьковi.

— Добре знаю, що таке голод, - спорожнивши благеньку торбу, дiлиться бабуся з молодим, жвавим поглядом блакитних очей. - Ковтнула всiлякого на засланнi.

— Нехай шахтарi тримаються, а ми якось переб'ємось, - бадьоро пiдхоплює її скоцюрблена товаришка. - Я розмiняла останню десятку. П'ять карбованцiв лишила прохарчуватись до пенсiї, а п'ять принесла шахтарським дiтям.

Подiбне чую й вiд iнших литовцiв. Вони неговiркi, нiяковiють i червонiють вiд запитань “для преси“.

Робота iде злагоджено, без метушнi й поспiху. Надворi вантажать автофургони для вiдправки на схiд України.

Литовський народ, як у минулорiчну блокаду український, розкрився менi ще однiєю гранню.

Чого грiха таїти - якийсь час, головно напочатку, у ставленнi моєму до Iнни превалював чисто чоловiчий iнтерес. Та варто зiткнутися з чимось, що виходить за рамки звичайного, як легковажне й егоїстичне в тобi мусить знiтитись, вiдcтупити на заднiй план. Замiсть природнього, вузьконаправленого еротичного потягу до знадливої дiвчини навалилося щось позавладне, пiдкорююче - невiдчуття тiла через вiдчуття духу.

Iнна теж вирiзняла мене з числа просто знайомих. Розпiзнав це давно, непомильно, за сотнями часом дрiбних, але безсумнiвних ознак.

По тому, як линула - стрiмко, радiсно, бiльше, анiж потрiбно, подаючись уперед, нiби бажаючи пригорнутись, - при зустрiчi. Як, використовуючи щонайменший, навiть надуманий, привiд, зволiкала, щоб попрощатися без свiдкiв, а, отримавши крадькома свiй поцiлунок (менi у такi хвилини, мовби вiд паморочливого, за гiрським перевалом, краєвиду, перехоплювало подих), вiдповiсти начебто здивованою, осудливою, але просвiтленою й вдячною усмiшкою. Проривалось воно у поглядах, схвильованих модуляцiях голосу, ухильних, що можна витлумачити так i iнакше, натяках. Нарештi, коли випадково - скажiмо, лiктем - торкався її, не мiг не вловити ледь чутного, мимовiльного поруху назустрiч.

Пояснити причину такого ставлення навряд чи зумiв би. Перевантажений, шматований десятками справ, завжди на бiгу, я нiяк не мiг конкурувати з благополучними, блискучими, вiльними зрештою, молодими людьми, що десятками походжали навколо. Позбавлений можливостi, та й не схильний, достатньо слiдкувати за зовнiшнiстю, якщо й видiлявся одягом чи там зачiскою, то навряд щоб у кращий бiк.

Чому, маючи зi своїми даними практично необмежений вибiр, Iнна спинила увагу на такому cyб'єктi? Втямити це було годi. Безсумнiвно, що втрутились її нестандартнiсть, невмiння чи небажання прораховувати вигоду.

Для мене ж, завдяки цьому несвоєчасному почуттю, цьому дивному, невизначеному становi, вiдкривалося щось таке, про що досi не мав i гадки. Рiдкiснi, короткi, начебто зайвi, нi до чого не зобов'язуючi побачення переформовували нiяк не менше, нiж грандiознi навколишнi катаклiзми, разом узятi. Сприяли розвитку душi, як, скажiмо, постiйнi вправи виробляють руку художника чи тренування пiднiмають клас спортсмена. При неперервному мерехтiннi подiй зовнiшнiх, тут вiдбувались важливiшi - внутрiшнi.

Як писав про дiвочi очi той же Тичина:

“Унiверситет, музеї й бiблiотеки не дадуть того,

що можуть дати

карi,

сiрi,

блакитнi...“

Прийнято чомусь вважати, нiби кохання позбавляє розуму. Можливо - плиткого, арифметичного розуму-розрахунку.

Я ж спостерiгав i протилежне.

Якщо випадало розкрити уславлений, не раз читаний ранiш лiтературний твiр, то на сторiнках, присвячених аналiзовi iнтимних переживань, розумiв кожен їх порух, кожну деталь, як нiколи. Навiть бiльше - захоплюючись недосяжною майстернiстю викладу, почував, що володiю в цiй сферi знанням вищим, точнiшим, об'ємнiшим, анiж те, що вдалось висловити авторовi.

Та ж метаморфоза трапилась i щодо iнших, надто класичної музики, видiв мистецтва.

Щодалi явнiш справджувалась фраза, сказана Iннi в одну iз раннiх зустрiчей: “Ви будете моєю Музою“. Ставала Музою у сприйняттi свiту, даруваннi натхнення в повсякденностi.

Мiж iншим, так само достеменно, як про небайдужiсть, знав я i те, що Iнна - з її гордим характером, моральною безкомпромiснiстю - нiколи не вимовить головного слова, не переступить зi мною - одруженим чоловiком, iноземцем - межi, встановленої для себе самої. Почуте кiлька разiв, з несуттєвих приводiв, її “нi“ бувало камiнним, не пiдлягало обговоренню.

А втiм, у протилежному випадку неготовим виявився б я. При досягнутiй висотi почуттiв не мiг припуститися й думки про iнший, фiзичний рiвень близькостi, - як не мiг перейти у спiлкуваннi, хоча передумови давним давно визрiли, на “ти“. Зведення до примiтивного адюльтеру здавалось образою того незмiрного, досконалого, що виникло мiж нами. Необхiднiсть обману стерла б, як пилок з крилець метелика, пiднесену, чисту тональнiсть взаємин, перевела їх у земну, брудно-заклопотану площину.

Довкiл нас постiйно виникали, швидко досягали апогею й вгасали службовi, не переобтяженi, вочевидь, надмiрними рефлексiями, романчики. Моїх заздрощiв вони не будили. Хiба ж не цiкавiш здиратися на виняткову, хай недосяжну, вершину, анiж долати перeсiчнi, легкодоступнi горбочки?

Отже, чуднi, iррацiональнi, позбавленi видимої перспективи стосунки нашi продовжувались. Трималися на готовiй будь-якої митi обiрватися павутинцi, на чудовiй гранi недомовленостi й довiри - i обом було хороше. Я, в усякому разi, з жалем позирав на оточуючих: чи доводилось їм звiдати щось подiбне?..

Ввiмкнувши телевiзор, побачиш, заради чого вiдвойовували телевiзiйний комплекс.

Затинаючись, плутаючись у найпростiших текстах, читають випуски новин “диктори“ - переважно дружини офiцерiв. “Коментатор“, що представляє литовцiв, - полковник радянської армiї, учасник афганської агресiї.

Знавiснiла, безсоромна, що нею гребують навiть у Москвi, брехня. Нездарнi, ще й нездарне вiдзнятi, комунiстичнi заходи. У старих, прославляючих революцiйну й воєнну героїку, фiльмах раз-по-раз зникає то звук, то зображення. Не дивина - з мiсцевих професiйних телевiзiйникiв спiвпрацювати, за потрiйну платню, згодилося лише кiлька технiчних працiвникiв. Решту штрейкбрехерiв завезено здалеку або найнято з нефахiвцiв.

I всi цi - за спинами озброєних солдатiв, пiд прикриттям танкiв i бронетранспортерiв - витiвки намагаються зобразити голосом литовського народу. У народi ж це дивне, зареєстроване в Москвi пiд назвою “Советская Литва“ телебачення, рiдко звуть iнакше, анiж колаборантським.

Видають “колабiки“ i газети, теж просякнутi ненавистю як до визвольних рухiв в республiках, так i до московських перебудовникiв. Особливо часто першi сторiнки такої преси прикрашає проiмперський витвiр Пушкiна “Клеветникам России“. Вiрш цей аналiзується й роз'яснюється пострічково, влаштовують йому і вiдзначення 160-х роковин з часу написання.

Кленучи органiзацiї нацiональних меншин, колаборанти та їх покровителi, аби хоч якось покращити iмiдж “захисникiв некорiнного населення“, пробують i загравати з ним. До українцiв i бiлорусiв, зокрема, закидали вудочку “слов'янської єдностi“.

Бiлоруська мова з уст невиразного, нiкому не знаного чоловiчка час вiд часу з “червоного екрану“ таки лунала. В Громадi, до честi українцiв, згодних на ганебну спiвпрацю не виявилось.

У сум'яттi подiй, одразу пiсля вiйськових вилазок, невiдома жiнка помiстила в київськiй газетi замiточку “Книжок, а не танкiв!“ Вказала нашу адресу.

Пiсля того рiдко який день не надходить посилка чи бандероль з ретельно вiдiбраними, любовно укладеними книжками, платiвками. Вiд шкiл, вузiв, бiблiотек, дитсадкiв, окремих українцiв. У них - велемовнi, сердечнi, зi словами пiдтримки, дуже часто в вiршованiй формi, листи.

Взагалi, те, наскiльки часто земляки пориваються перелити почуття в рими, вражає. Чи є ще де настiльки поетичний народ? Певно, українська душа невiддiльна вiд вiршування, як невiддiльна, скажiмо, вiд сентименталiзму.

Надiслане саме до речi. Нарештi, через два з половиною роки дiяльностi, вирiшується проблема примiщення для Громади. Департамент у справах нацiональних меншин видiляє частину будинку для одинадцяти культурних товариств й оплачує оренду.

Українська кiмната найпросторiша, з високою стелею, величезними свiтлими вiкнами. Як приємно прибрати, прикрасити вишиваними рушниками, квiтами свiй куточок удалинi вiд Батькiвщини! Розвiшуємо картини, портрет Тараса, розставляємо книги, канцелярське приладдя.

Накопичена друкована продукцiя утворила бiблiотеку, якiй, думаю, мiг би позаздрити немало хто на Батькiвщинi. Окрiм перiодичних видань, передплачуваних з України, отримуємо й газети, лiтературу, випущенi на Заходi. Особлива гордiсть - “Енциклопедiя Українознавства“.

Постiйна оселя виводить роботу Громади на якiсно новий рiвень. Можемо проводити тут свої урочистостi, достойно приймати гостей не тiльки з України чи ближнiх республiк. Навiдуються й українськi дiячi з Австралiї, США, Канади.

На входини завiтала група американських старшокласникiв, якi вивчають українську мову . Хором, у тому числi й негритянка, проспiвали здравицю: “Многая лiча, лiча, многая лiча.“

— Цiкаве у вас життя! - говорять заздрiсно. - Такi потрясiння, зiткнення. Не те, що у нас: бар, пляж, дискотека. Нудота!

Уже розрiсся, нiби дерево з малого паростка, громадський хор.

Керує ним один iз кращих джазових пiанiстiв Литви. Вiртуоз, акомпанує з закритими очима, майже не заглядаючи в ноти. Часом, взявши мелодiю на слух, зходу витворює власну обробку. Загальновiдомi пiснi спiваємо так, як не виконують їх нiде. “Вiльнюський варiант“ - жартуємо.

Чим очевиднiшають успiхи хору, чим досвiдченiшим стає його склад, тим яснiш вiдкривається менi щось малознане, незмiрне - якийсь новий Всесвiт.

У прадавнiх пiснях - бездоганно вивiрена образнiсть, всерозумiюча, тонка i шляхетна мораль, незмiнно присутнiй, ледь вчутний, незлобивий гумор, пронизливий (як, добиваючись мажорностi, не оновлюємо репертуар, його не уникнути) сум.

Коли, на котрiйсь iз численних репетицiй, в результатi виснажливої працi, добре знайомi, такi начебто звичайнi голоси зливаються iз твоїм у вiльне, легке, злагоджене многозвуччя, виникає мить екстатичного, неземного блаженства. Здається, сягаєш найсокровеннiшого в народi - очищеного, невмирущого. Шкода уже тих, хто розраховує знайти гармонiю, iстину, красу в горах Тiбету чи деiнде. Вони - поряд, у своєму, питомому.

Спiваємо не лише рiдною мовою. Пробуємо й пiснi литовськi, бiлоруськi. В порiвняннi українськi виграють iще бiльше.

Тiльки от, подивовуючи чужинцiв природним хистом до спiву, вражаємо й iншим - органiзацiйною нездарнiстю.

Хронiчно бракує часу i коштiв на популяризацiю, рекламу. Маючи непоганi досягнення, не вмiємо показати краму лицем. Нечастi виступи проходять, як правило, малопомiченими, в заповнених у кращому разi наполовину залах. Не завжди вистачає енергiї навiть на те, щоб записати, як слiд, уже зроблене. Через плиннiсть складу хору гинуть своєрiднi, невiдтворюванi версiї.

Волею обставин, поряд займається ансамбль єврейський. Вкруг нього постiйно в'ється рiй добровiльних антрепренерiв. Перед їхнiм концертом Вiльнюс густо оклеєно афiшами, заздалегiдь шумлять газети, радiо, телебачення. Переповнений зал створює урочистий, святковий настрiй. Завдяки турботi, виступ навiть третьорозрядного єврейського колективу стає подiєю культурного життя Литви.

Вчитися нам ще i вчитись жити в дiаспорi!

— Для мене день не день без книги, - прохопилася якось Iнна. - Не можу заснути, поки хоч щось не почитаю. А коли хороша книжка закiнчується - страждаю, наче вiд особистої втрати. Люблю тому твори, яких старчає надовго, - Пруст, наприклад.

Вiддаючи перевагу живому життю, вона нiяк не мала читання вподобанням найосновнiшим. Та накидалась на нього, як i на iншi заняття, несамовито, нiби щоразу побоюючись, що iншого шансу не трапиться.

Вибiр мiг збити iз пантелику. Староiндiйськi вiрування чередувалися з детективом, “гарячi“ записки сучасного громадського дiяча з легковажними, в яскравiй м'якiй палiтурцi, пригодами в Бермудському трикутнику.

Без широкої начитаностi й чутливостi до художнього слова Iнна навряд чи змогла б стiйко утримувати мiй iнтерес. Вона ж, окрiм того, унiкально добре запам'ятовувала, вражаючи в мовi несподiваними лiтературними ремiнiсценсiями.

Враження складала самостiйно, не бентежачись авторитетами. Загальновизнане iм'я - неторкана святиня для свого народу - могло зазнати з уст її оцiнки нищiвної. Не давала спуску й рiдним майстрам красного письменства:

— Литовську поезiю цiную високо, за неї не соромно. А прози у нас, вважаю, немає, - радикально, з чим важко було, не лише iз мiркувань ввiчливостi, погодитись, формулювала.

Серед тих, про кого висловлювалась безумовно схвально, переважали автори динамiчнi, такi, як, скажiмо, Ремарк.

Запам'ятався вiдгук про невiдомого менi литовського емiгранта Кондратаса:

— Поки читаєш - суцiльна, начебто, фантасмагорiя. А вiдкладеш, замислишся: чи не таким усе i мало б бути?

Колись, у лагiдно званi “застiйними“ часи, я незмiнно виступав добровiльним проводирем хоча би кiлькох чоловiк по просторах серйозної лiтератури. Тут же невiдомо, кому кого треба було б пiдтягати. Iнодi, аби допомогти заповнити деякi прогалини, я пiдкидав-таки Iннi те або iнше, книг по кiлька одразу: одна за її темпiв читання i при довгих перервах мiж зустрiчами мало що значила.

Зразки формальних пошукiв захiдноєвропейської поезiї викликали схвалення помiрне:

— Цi вершини дещо голi для мене.

Зате не на жарт захопив вiдчайдушний, самоспалюючий порив до вершин почуттiв i мистецтва дiвчини з України, Марiї Башкирцевої:

— Не могла пiд кiнець утриматися вiд слiз.

“Який же твiр якого саме автора назве найулюбленiшим?“ - здогадувався я i був, зiткнувшись з таким уперше, приголомшений:

— Генрi Торо. “Уолден, або Життя посеред лiсу“. Здатна перечитувати нескiнченно.

Дивак Торо, що промiняв блага забезпеченого iснування на власноручно збудовану лiсову хижу? Самiтник, який пристосував для людських потреб клаптик землi й обезсмертив його, переливши простий досвiд у високу фiлософiю? Бунтiвник проти усталених норм, що вважав вiдзнакою, почеснiшою будь-яких еполет, пташку, що довiрливо спустилася на плече? Той, кого декотрi iз сучасникiв мали за божевiльного?

Проте згодом, злившись iз образом Iнни, вибiр, що спершу вразив, сприйнявся чи не єдино можливим. Хiба не до тих же свободи, глибини та природностi прагнула безнадiйно розлучена часом i простором зi свавiльним американцем литовська дiвчина?

Навiть фотографiя Уолденського ставу, що випадково трапила до рук, разюче нагадала менi Зарасайськi озера.

Справи iз церквою таки зрушились. Те, що здавалося нереальним, виявилось цiлком здiйсненним.

У ще не вiдреставрованiй, заповненiй риштованням будiвлi регулярно проходять вiдправи. Немало українцiв Вiльнюса та околиць, тягнучись до чогось, що здiймалось би над житейською суєтою, навiдують храм, вистоюють довжелезнi служби, старанно вчаться пiдспiвувати, хреститись, класти поклони.

Буває, пробують завадити спокою i молитвi жiнки-крикливицi з непримиpенно-шовiнiстичного вiдламу Росiйської православної церкви. За дiями їх здалеку, не втручаючись, спостерiгають насупленi бородатi чоловiки в пом'ятих, безпогонних, що недоладно сидять на маловiйськових фiгурах, шинелях. Та зусилля марнi. Литовська влада - поетапно, непросто - йде назустрiч греко-католикам.

Вчащають прочани iз Захiдної України. Не раз вiдправляли й приїжджi священики.

Воiстину незгладиме враження справив один з них - у рясi з простенького матерiалу, непересiчний поет, майже ослiплий в таборах i тюрмах. Iз невидючих, за товстеленними скельцями, очей, низенької розповнiлої фiгури (нiби помiченої знаком близької, в автокатастрофi, смертi) так i струменiли безкрайня щирiсть, непомильно вгадувана енергiя добра. Чувши його, можна було пересвiдчитись, що церковна проповiдь здатна мати недосяжну iншими засобами мистецьку силу.

А якось завiтав оглянути церкву котрийсь iз найвищих на Українi iєрархiв. До приїзду значної особи ми - вiруючi й невiруючi - особливо старанно готували храм: мили вiкна, пiдмiтали, вишкрябували бруд. Поглянути на сановитого гостя зiйшовся ледь не весь Вiльнюський осередок. Сумирно, трепетно стояли, дослухаючись, - як раптом з уст дорiдного, в роззолочених одiяннях, обвiшаного масивними коштовностями єпископа посипались нещаднi iнвективи автокефалiстам.

Вразили не так слова, - хiба мало рiзного трапяється чути? - як рiдкiсна лють, фанатична, у гуркотi могутнього голосу, готовнiсть спопелити iнаковiруючих.

Пiсля служби, тримаючись в близькому до передiнфарктного станi на заспокiйливих таблетках, довелось обдзвонювати ридаючих, звиклих вважати себе православними, жiнок, знаходити пояснення тому, що сталось.

Досi про мiжконфесiйнi конфлiкти ми знали тiльки з чуток. Мрiяли про храм, в якому могли б звертатися до Бога всi спраглi цього українцi.

Прикрий випадок зцiлив вiд омани.

Дивна рiвновага зависла у суспiльствi.

Надривались колаборантськi засоби масової iнформацiї. Погрози з боку Москви стали звичною, невiд'ємною прикметою повсякдення.

Гуркотiла вночi попiд вiкнами - вiд Пiвнiчного мiстечка до утримуваних об'єктiв - вiйськова технiка. Ледь не щотижня траплялася провокацiя з боку армiї чи ОМОНу. Обуренням прокотилася звiстка про трагедiю - таємниче нiчне убивство шести працiвникiв митницi в Медiнiнкай.

Разом iз тим, й на хвилю не полишав оптимiзм, вiра в неодмiнну скороминучiсть усього цього.

Живучи мiж литовцiв, я не мiг не завважити, як люблять вони серйозну музику.

У спокiйнiшi часи, коли диригент Вiльнюського камерного оркестру вважався чи не другим пiсля уславленого баскетбольного центрового (2 м. 21 см.!) дiючим нацiональним героєм, вiдвiдини за абонементом фiлармонiї входили у нас iз дружиною у щокiлькатижневий ритуал. Прекрасний, затишний зал бував незмiнно переповненим, публiка - вихованою, обiзнаною. Контраст становили крупнi, простуватi риси бiльшостi меломанок (жiнки складали, звiсно, переважну частину глядацтва) з витончено-гурманськими їх смаками.

Iнна брала участь у колективi литовської народної пiснi й танцю. Не була байдужою нi до класики, нi до сучасних ритмiв (улюбленим композитором називала Равеля). Я не раз запрошував її на концерти, влаштовуванi Громадою, проте щось, як правило, ставало на перешкодi.

Iнодi, - наприклад, коли до Вiльнюса завiтав хор Київського унiверситету, - обставини складалися й сприятливо.

Виступ призначили в слугуючому ще музеєм одному з костьолiв Старого мiста.

Iнна з'явилася з пообiдньої спеки в простору, цiлюще прохолодну залу перед самим початком. Надзвичай висока на каблучках, чiтке цокання яких вiдбивалося пiд склепiнням з лiпними янголами, iшла неквапно, повагом, не помiчаючи, здається, нiкого, привертаючи всi погляди. Шовкова, кольору спiлої сливи, сукня вiдкривала бездоганнi плечi, довгу, перехоплену дрiбним янтарним намистом, шию, що пiдтримувала акуратну, точену, як у Нефертiтi, голiвку. Лякаючи спершу вишуканою, нiби готичний шпиль, випростанiстю, примудрялась триматися цiлковито невимушено й вiльно.

З завмиранням серця провiв я її до масивного, лискучо чорного ослону в одному з переднiх рядiв.

Слухачi - сотнi з пiвтори вiльнюсцiв i випадкових туристiв, - неквапно, лишаючи бiльшу частину мiсць незаповненими, закiнчували розсiдатись. Майже одразу з'явилися строгi, зосередженi, багато хто з розводами рум'янцю на блiдих щоках, хористи: дiвчата у вишневих платтях, юнаки в темно-синiх костюмах.

Вiдкривала концерт українська й свiтова, переважно релiгiйного напряму, класика. Iнна дослухалась напружено, пiвзаплющивши повiки, жадаючи, видимо, якнайглибше проникнути в значення слiв.

По кiлькох довгих миттєвостях, коли тремтiв, завмираючи, останнiй звук кожного iз розлогих, урочистих творiв, зависала ляклива, невагома - видавалось, чути биття твого серця - тиша. Коли ж гарматним пострiлом краяв її перший, переходячий в розряджаючу грозу овацiї, оплеск, я, при обмiнi поглядами, ловив у очах сусiдки-королiвни схвалення й захват.

Виняткова акустика, теплий прийом пiдбадьорили хористiв i тi, здолавши деяку початкову скутiсть, не соромили нашої спiвучої нацiї.

Я ж переживав почуття змiшанi. Насолоджуючись прекрасним виконанням, не сумнiвався, що вроджена делiкатнiсть не дозволить Iннi поцiкавитись, чому так негусто у залi слухачiв - зокрема, українцiв. Та вiд цього не легшало. Укотре дiймав сором за себе, за своїх родакiв. Чому завжди у нас все не до ладу?

Про приїзд хору (концерт проводився не за нашої iнiцiативи) Громада довiдалась чомусь в останню хвилину. Реклама, звiсно, виявилась недостатньою. Але спитай тих, кому сповiстили персонально, по телефону, - почуєш наївну, безневинним тоном, вiдповiдь: “Ходили на базар“, “Приймали гостей“, “Треба було на город“, а то i вкрай простодушне: “Та ми забули!“ Навiть вiдмовка, що жаль грошей, не спрацьовує: концерт бо благодiйний. Об'їдь увесь свiт, де проживають спiвплемiнники, - чи хоч трохи рiзнитиметься картина?

Якби не це, винесене з глибини вiкiв, недбальство, - може, не довелось би тепер у таких муках виборювати державу? Скiльки загублено, втрачено намарне, через нездатнiсть гуртуватися! Невже лишень до слiз, до перекладання вини на iнших ми здiбнi? Чи вдасться, - дiймали роздуми, - змiнитись, розiрвати кляте коло (“Чому нема самосвiдомостi? Бо нема держави!“ - i навпаки), хоча б майбутнiм поколiнням?

Пiд час другої, де лунали речi народнi, жвавiшi, частини Iнна уже всмiхалася виразно, безоглядно й навiть мимоволi, ледь помiтно, розгойдувалась у такт мелодiї.

“Ще не вмерла Україна, i слава, i воля!“ - стоячи, вiтав на завершення зал слова все ще неофiцiйного гiмну.

— Ну й мастаки ж вашi до спiву! - збуджено щебетала моя гостя в передвечiрньо тихому двориковi унiверситету. - Давно не переживала такого блаженства - начебто оновилась!

Не було потреби в словах: рiдко коли на моїй пам'ятi так яскраво сяяла її усмiшка, щастям променилась уся iстота.

Цих весни й лiта особливо багато роз'їжджаю - найперш до Києва, де чимало установ зацiкавились українськими громадами, що виникли на просторах Союзу.

Ненадовго завiтавши до Львова, виступаю, в числi iншого, перед гнiвним, розбурханим людським морем навпроти Оперного театру.

Це уже не коштує менi таких, як попервах, нервових затрат. Чуючи незлiченних ораторiв, перiодично вправляючись сам, пiдмiтив, що цiлком можна обходитись малими засобами. Емоцiйна мова, чiткi формулювання, а, головне, ударне завершальне гасло гарантують успiх у хоч як масової аудиторiї.

Так сталося й цим разом на мiтингу протесту проти нового союзного договору.

Вернувшись, вирiшую, що маю урештi право - вперше за кiлька рокiв - нормально, в родинному колi, провести вiдпустку.

База вiдпочинку, куди узяли путiвку, причаїлась в оглушливо, пiсля гамiрного многолюддя, тихому лiсi. Поряд - величезне, схоже на разок намистин, озеро.

Налiгши як слiд на весла, здолаєш завмерле погiдне плесо - вiдкриється iнше: зi своїми густо зарослими острiвцями, вiдбитими у водi прибережними деревами, блiдо-жовтими, спроквола похитуваними затухаючою у заводях хвилею, лiлеями. По ледь помiтнiй удалинi перемичцi чекатиме наступна, з не менш мальовничим краєвидом, особливим настроєм, блакитна гладiнь. Далi, за нею, чаїтиметься ще одна - чому, здається, не може бути кiнця.

Стояла вздовж польових стежин рубленими фiгурами суворих iдолiв, озивалась пiднебесним кигиканням чайок, дивилась задуманими очима напiвпотонулих у буйних травах корiв - Литва.

Та не пощастило нi досконало пiзнати таємницi озера, нi призволитися щедрот чорничного й грибного лiсу.Безжурну розслабленiсть громом з ясного неба перебив ранковий стукiт у дверi:

— В Москвi переворот!!! Змiщено президента, уведено надзвичайний стан! Громадян Литви закликають на захист Верховної Ради.

Нiде не сховаєшся вiд клятої полiтики!

З рюкзаком за плечима, через лiс, пробираюсь до найближчої дороги. Попутнiй транспорт, включаючи й сiльський трактор, доставляє до Вiльнюса. Де розшукати своїх?

По телефону довiдуюсь, що у греко-католицькiй церквi - вiдправа.

У храмi тiснiше, анiж зазвичай. Обличчя не на жарт занепокоєнi. Цiкаво, що скаже священик?

Коли доходить до проповiдi, чую:

— У сю непевну хвилю закликаю вас iще ревнiше молитися до Христа, вiрити в святе його заступництво. Тодi все неодмiнно, волею Господа, налагодиться!

Беззастережно керуватись порадою схильний, однак, не кожен. Групка активiстiв Громади пiд синьо-жовтим прапором рушає на Площу Незалежностi.

Притягла вона незрiвнянно менше захисникiв, анiж узимку, - та й тi здебiльша юного або похилого вiку. Часто зустрiнеш лiдерiв громадських органiзацiй, кореспондентiв.

— Як соромно бути росiянином! - з натренованим пафосом, не втираючи нетверезих слiз, виголошує чiльний дiяч одного з росiйських товариств, актор драмтеатру.

Нiхто всерйоз не передбачив розвитку подiй. Розгубились усi, в тому числi й теперiшнiй, порiдiлий i ослаблений, “Саюдiс“. Тривожнi повiдомлення про поширення заколоту вганяють у вiдчай. Невже тому, за що стiльки боролись, судилося загинути?

В успiх путчистiв не вiриться: видно, наскiльки мiзерно на їх боцi iнтелекту, - та дров наламати зможуть добряче.

Демонструючи силу, мiстом безцеремонно роз'їжджає вiйськова технiка. Ледь стемнiло, невдалiк вiд будiвлi Верховної Ради спинилась одна iз броньованих колон. Од двигтiння моторiв затряслись кам'янi плити, повiтря отруїв солярковий перегар. Забiгали, заметушились хлопчики з охорони - в чистеньких, випрасуваних унiформах, зi смiшною кишеньковою зброєю.

Полоскотавши, як слiд, нерви, дочекавшись кiлькох начебто вiдсталих танкiв, колона рушила далi.

Подiбнi спалахи небезпеки, не досягаючи прямих зiткнень, повторювались не раз. Захопити Парламент можна було, здається, ледь не голiруч.

Удень, аби хоч якось позбутись нестерпної бездiяльностi, вiднаходимо справу, що нею не займається нiхто. Не без труднощiв роздобуваємо - аж через факс з київського штабу Руху - текст звернення Президента Росiї до вiйськовослужбовцiв та ще кiлька антипутчiвських документiв. Вiдксерокопiювавши їх у виглядi листiвки, подаємось до Пiвнiчного мiстечка.

У сотнi метрiв вiд контрольно-пропускного пункту, на воротях якого бiлiють розпорядження Державного комiтету з надзвичайного стану, закидаємо листочки в кабiни машин, вручаємо перехожим вiйськовим. Пробуємо заводити розмови.

Злякано сахаються, не бажаючи мати справ iз полiтикою, солдати й сержанти, - навiть богатирi-десантники.

Весело й безшабашно тримаються прапорщики. Може, чергова катавасiя для них - привiд порибалити в каламутнiй водi?

Лейтенанти, капiтани листiвку або швидко ховають або, як не видно спостерiгачiв, жадiбно перечитують. Висловлювати свою позицiю не квапляться.

Зате не криються в почуттях офiцери опасистi, з великими зiрками. Свято сьогоднi на їхнiй вулицi. Гордi признатись у повнiй пiдтримцi (“Давно пора навести порядок!“) ГКЧП, здивованi й розчарованi недостатньою рiшучiстю його дiй. Повернувши, як правило, недочитаною листiвку, - Президент Росiї для них не указ, - на нас, кiлькох її розповсюджувачiв, поглядають iз жалем, мов на божевiльних.

Усе перевернулось за одну нiч. Той, хто напередоднi соромився росiйськостi, мiг кардинально змiнити самооцiнку. Кадри, безперервно прокручуванi “Сi Ен Ен“, свiдчили: в Москвi не здригнулись перед натиском грубої сили, вiдстояли демократiю.

Одне неприємно дивує в потоцi ейфоричних повiдомлень зi столицi Союзу: як поспiшають переможцi навперебiй, перед усiм свiтом, похвалитися подвигами. Мимоволi порiвнюю - наскiльки спокiйнiше, достойнiш перенесли значно жорстокiшi випробування литовцi!

Скориставшись залишком вiдпустки, вилiтаю на батькiвщину. Там потрапляю в село свого дитинства.

Коли, як i щоприїзду, вибираюсь навiдати лiс, портативний транзисторик - мiй у цi днi нерозлучний супутник - починає трансляцiю з Києва сесiї Верховної Ради.

Любi, знанi змалечку вздовж i впоперек, мiсця змiнилися майже невпiзнанно. Декотрi, широкi колись, просiки заросли настiльки, що перетворились у напiвтемнi тунелi. Непоказнi ранiш деревця встигли стати розложистими велетами. Вимахала пiд небеса, порiдiвши вiд рук браконьєрiв, соснова посадка. Натомiсть старезнi, з незмiнними воронячими гнiздами, дуби начебто скоцюрбились, повплiтали до облисiлої зеленi крон сухих кострубатих розкаряк.

На сесiї, тим часом, дiялось таке, що годi було б передбачити у найвiдчайдушнiших прогнозах. Парламент, який консервативною бiльшiстю досi затято блокував реальну самостiйнiсть, став раптом її прихильником.

Неквапно, урочисто зачитується, ставиться на голосування Декларацiя Незалежностi.

Ноги мої непомiтно переключились на бiг. Серце несамовито - не лише вiд обтяжень фiзичних - калатає. Нескiнченно повзуть секунди. Затвердять чи нi?

Водночас iз пульсуючим, що може означати лише вибух аплодисментiв у сесiйному залi, хрипом динамiка з грудей рветься, розлягається гущавиною, гук радостi.

Невже це наяву? Невже це хвиля, якої чекали вiками? Оспiвували в пiснях, прикликали у вiршах i прозi, безнадiйно вимолювали в таборах i на вигнаннi?

Та ж кров'ю за неї просякнута, певно, i ця ось, невчутна зараз пiд ногами, земля. Адже навколишнi хащi давали притулок борцям за волю. Напiвзаваленi, увитi блiдою травою, ями, бiля яких ми, дiтлахами, знаходили струхлявiлi набої, слугували, згiдно з переказами, повстанськими схронами. I головнокомандувач УПА, як я нещодавно довiдався, полiг не так вже й далеко звiдсiль.

Мiцно стискаючи транзисторик, вдячно приймаючи цiлунки комарiв, нiжнi погладжування шорстких гiлляк лiщини, лоскiт плутаних ожинових пасем, невчутно, як у кращi часи, - хоч за останнi роки про регулярнi тренування не могло бути й мови, - долав я стежину за стежиною, кiлометр за кiлометром. Хотiлося i смiятись, i плакати водночас, охопити любов'ю усе й усiх, - особливо чомусь отих злощасних депутатiв з “групи 239“, що перекинулись зненацька “бандерiвцями“ i, безумовно, вже скоро покажуть затаєний норов.

Вiдкрилося друге, третє, яке iще там, дихання. Тiло заполонила невимовна легкiсть, - коли видається, що можна бiгти й бiгти скiльки завгодно, насолоджуючись, не знаючи втоми. Летiти у чарiвних висях, вбирати спiвучу мову новонародженої держави - i не вертатися до далекої, жорстокосердної, що неминуче розiб'є на друзки вiдчуття єдиної в життi та iсторiї митi, дiйсностi...

Наостанок у Львовi, знову навпроти Оперного, встигаю звернутись до вже не стривоженого, а жвавого, повного надiй, людського моря. Привiтати землякiв iз незалежнiстю, побажати, щоб заборонили, - як щойно зроблено в Литвi, - комунiстичну партiю.

Цим разом, самовпевнено поклавшись на “вишкiл“ та здатнiсть до iмпровiзацiї, видаю експромпт настiльки блiдий, зiжмаканий, невiдповiдний величi моменту, що отримую дожиттєву можливiсть пересмикнутись, згадавши про нього, вiд сорому.

А пiсляпутчевий Вiльнюс позбувся уже велетенського “Ленiнаса“, що досi, пiд круглодобовою озброєною вартою, стовбичив на Лукiшськiй площi. Навколо спорожнiлого постаменту граються дiти. На нього видряпуються, аби сфотографуватися в позi колишнього вождя - вказуючи простягнутою рукою у напрямку будiвлi нестрашного тепер КГБ - вуличнi роззяви.

Iз утримуваних установ забрались, догромивши, що сила, вiйськовi. Ще прудкiш дременули за кордон лiдери колаборантiв.

Суспiльна атмосфера наповнилась наче пiслягрозовим озоном. Нарештi можна вiдчути себе вiльною людиною, а не кафкiанською комахою, бранцем режиму!

Гора, здається, спадає з плечей Громади. Не шматують її бiльше полiтичнi суперечностi. Напрочуд витримано, безконфлiктно протiкають засiдання. Колишнi противники незалежностi, встигнувши звикнутись,сприйнявши повне вiдокремлення Литви цiлком спокiйно.

Маємо змогу розширити дiяльнiсть, опанувати новi її дiлянки, бiльше уваги зосередити, власне, на культурi.

Проводимо лiтературнi вечори. Добиваємось “вiкна“ на вiдновленому телебаченнi. Тепер iз литовського екрана можна почути українську мову, побачити сюжети з життя Громади, репортажi з Києва чи Львова. Частiше виходитимемо в ефiр i на радiо.

В обстановцi миру i злагоди розпочинаєм пiдготовку до другої конференцiї.

За понадчуттєвою проникливiстю Iнни, сприйнятливим її серцем, мусiла, окрiм закладеного генетично й отриманого в дитинствi, критись непересiчна доля. Деякi вiдзнаки її можна було помiтити, як кажуть, неозброєним оком. На правiй нозi, бiля кiсточки, гладеньку плавнiсть шкiри порушували кiлька виразних рубчикiв:

— Пiд час занять з парашутом, сама не знаю як, невдало приземлилась. Пiдвернула ногу начебто трiшки, а рентген засвiдчив потрiйний перелом. Майже пiвроку вилежувалась по лiкарнях, шкутильгала на милицях. Кiлька разiв ламали заново, та надаремне. Коли врештi-решт зрослося як слiд, декотрi фахiвцi вважали це ледь не дивом.

Тодi мала нагоду достатньо передумати. Зрозумiла, наскiльки вразливе усе на свiтi, як пустельно бува у ньому, коли навiть рiднi, найближчi нездатнi втрутитись, допомогти.

Без надмiрного ризику помилитись я припускав, що не оминають її - дiяльну, довiрливу, не захищену панцирем посередньостi - й рубцi душевнi. Тепер, у час передконференцiйних клопотiв, спостерiг, що з Iнною щось коїться.

В ходi її, незмiнно грацiознiй, з'явилась якась надламанiсть. Ще бiльшими, беззахисно-зосередженими, стали почервонiлi - вочевидь, не лише вiд комп'ютера - очi. Змарнiле лице прибрало мармурового вiдтiнку, на чолi, пiдкреслюючи блiдiсть шкiри, виступили навiть декiлька крихiтних прищикiв. Не частiш, анiж сонце крiзь хмари сльотної прибалтiйської осенi, проблискувала скупа, вимучена усмiшка.

Скiльки не благав я Iнну вказати причину терзань хоча б образно, iншомовно, - гордий, незалежний характер не дозволяв їй виявити слабину. Єдиною вiдповiддю було заперечливе, - наче безмовне, таємниче колихання крон предковiчного литовського лiсу, - похитування головою , або ж стандартне - “Нiчого не трапилося“, “Не звикла перекладати проблеми на когось“. Спроби поспiвчувати спиняла ще на дальнiх пiдступах - “Hе терплю жалю до себе!“.

Про глибину переживань її я мiг здогадуватись хiба що з обмовок.

— Бува й у стократ гiрше, - печально-насмiшкувато зiрвалося в Iнни, коли згадав iншу, безнадiйну начебто ситуацiю.

Перед таким, звiдусiль неприступним фортечним муром, ровами з водою, глухо замкненими ворiтьми я почувався цiлком розпачливо. Нехтуючи справами, намагався бачитись - хоч вона уникала цього - якнайчастiше, робив можливi зусилля пiдтримати. Приносив художнi, що повиннi були пiдняти настрiй, твори, розповiдав оптимiстичнi iсторiйки, пробував, як не здавалося це недоречним, жартувати.

Згадав, серед iншого, радiснiсть її на початку нашого знайомства.

— Так, тодi я ширяла у сьомому небi, - просвiтлiла вона на секунду. - Навряд, щоби той стан коли повернувся.

Невiдома, що захопила в свої лапи Iнну, афера, мала, певне, широку географiю: змушувала то поспiшати телефонувати по мiжмiському, то нетерпляче очiкувати дзвiнка.

Потiм чекання обiрвалось.

Одного ранку я перестрiв її особливо знiченою. Лице обезкровiло до краю, навколо очей залягли темнi кола. Розговорити виявилось несила. Коли ж узявся декламувати надихаючого, життєстверджуючого вiрша, в якийсь - не довший, нiж при фотоспалаховi - момент встиг помiтити судомний порух губ, вкрите дрiбними ямочками пiдборiддя, вщерть, iз опуклим перевисанням через повiки, заповненi вологою очi. Рiзко вiдвернувшись, схиливши голову, наступної митi Iнна уже перекошено, трохи боком, вiдбiгала до свого корпусу.

Пiдiйшовши в фойє його до початку обiдньої перерви, я слiдкував, як дiловито, гамiрно, з розмашистою жестикуляцiєю, горнуть працiвники.

Iнни ж не було й не було.

Сходи, врештi, спустiли остаточно.

Гублячись у здогадках, я пiднявся, чого ранiш не дозволяв собi, до її кiмнати. Та виявилась чималенькою, розгородженою на щедро заставленi апаратурою сектори, начебто безлюдною. Протяг iз розчахнутих, за якими сiрiла iмлиста панорама Вiльнюса, вiкон, розганяв залишки просякнутого канiфоллю тепла.

Згадавши: “Спiвробiтники, знаючи мою нелюбов до пустих балачок, вiддiлили окреме мiсце,“ - заглянув за стелажi з технiчною документацiєю.

У темному, пiд шию, платтi, мiцно затиснувши тонкi губи, Iнна сидiла, втупившись сухим, невидючим поглядом в термiнал комп'ютера. Моя поява була стрiнута лише коротким, докiрливим, - навiщо, мовляв? - поглядом.

Вмостившись на низенькому верткому шкiряному ослiнчику, я поновив, хоч-не-хоч впадаючи у жалiсливi й лагiднi iнтонацiї, спроби розраджувати. Iнна височiла поряд, нiяк не реагуючи, - пряма, вiдсторонена, задивлена у невiдомiсть. За кам'яною незрушнiстю обличчя, спотвореного тривалим стражданням, але все ж прекрасного шляхетною витонченiстю рис, вирував, здається, океан горя.

Тiльки рука її, нiби в автономному режимi, недбало-точними штрихами взялась викреслювати на листку програмної роздруковки кумедних, розчепiрених, iз посмiшкою вiд вуха до вуха, гномикiв.

Хоч серце, як-не-як треноване спортом, дошкуляє менi нечасто, зараз не лише воно, а й груди, шия, потилиця, плечi стугонiли поштовхами тупого, чавунного болю. Немовби затиснутi в лещата, скронi, здавалось, от-от увiмнуться вутлою шкаралупкою.

Посеред лiнiї, наче у сценi з якогось психологiчного фiльму, зi звуком пострiлу хруснув, вiдлетiв далеко убiк, кiнчик твердого грифеля. Рука Iнни, спинившись, упустивши олiвця, приєдналась до неживої закляклостi.

Я теж вмовк, усвiдомлюючи безпораднiсть зусиль. А коротка перерва, загрожуючи скорим поверненням спiвробiтникiв, добiгала кiнця.

Не в силах далi стримуватись, я пiдхопився, взявши за передплiччя, рiшуче пiдвiв Iнну, притяг її до себе. Видихнувши здавлене: “Не треба,“ - вона рвонулась, було, але я, втративши залишки розсудливостi, здолав опiр. Несамовито м'яв у обiймах обважнiле, тремтяче тiло. Шепотiв найкращi, на якi здатен, слова. Голубив обережними, скрадливими поцiлунками лоб, щоки, уста, осушував м'якi, пiдпухлi, пiд якими перекочувались величезнi валуни очних яблук, повiки.

Знана завжди велично пiднятою, голова Iнни хилилась зiв'ялою квiткою, уся вона горнулась покiрно, по-дитячому слабко...

Наступної зустрiчi я побачив мою товаришку хоча ще блiдою i вимученою, але пожвавiлою, з iскринкою життя в очах. Мовби сонячний промiнь протяв застояну темiнь хмар.

— Усе. Вiдрюмсалась - годi! - мовила твердо, нiби женучи згадку про недавню слабкiсть, даючи зрозумiти: вертатися до неї - зась.

— Дуже вам вдячна, що порятували мене, - казала перегодом, уже цiлком оговтавшись. - Так, не вiдмовляйтесь. Ви з'являлися саме тодi, коли було найнеобхiднiше.

Для мене ж обставини цiєї iсторiї так i лишились прихованими завiсою таємницi.

Хiба що знову лише натяк.

— Ви садили коли-небудь дерево? - якось, навiть недоречно, поцiкавилась Iнна.

— Чому ж нi? Воно потiм надто розрослось, i його, щоб не затiнювало садженi iншими, потайки зрубали.

— А знаєте, що означає дерево? - знову спитала вона i, у вiдповiдь на непорозумiле замiшання, пiсля мовчанки, пояснила:

— Дерево - це надiя. Того разу зрубали мою надiю.

Ото й усе.

Проходить - не так бучно, як перша (хоча, звiсно, пiдготували концерт, влаштували виставку-продаж книг, преси, символiки), - друга конференцiя Громади. Є привiд спинитись, вирвавшись із суєти, осмислити пройдене...

За повсякденнiстю здавалось: нiщо не клеїться, зусилля iдуть, в основному, намарне, бiльшiсть задумiв так i лишаються нереалiзованими. Тепер же, оглянувшись, впору спантеличено скрикнути: “Оце-то так!“

Хто змiг би пригадати усi, проведенi пiд егiдою Громади культурнi, екологiчнi, полiтичнi, релiгiйнi, благодiйнi - акцiї? Намагання хоча б перелiчити їх марнi - рахунок iде на сотнi. Дивно згадати скепсис, що дошкуляв напочатку: “Чи це потрiбно? Чи щось вийде?“

Нацiональна iдея виявилась надiленою колосальною силою, коли навiть тут, на незайманщинi, удалинi вiд Батькiвщини, змогла викликати такий потужний, вулканоподiбний викид енергiї.

Стабiльно дiють основнi пiдроздiли Вiльнюського осередку.

Понад два роки регулярно, за всiх умов, виходять в ефiр цiкавi, змiстовнi радiопередачi. Подає надiї жвава, пiдготовлювана студентською молоддю, програма телевiзiйна. Б'є за кiлькiстю чисел рекорди для аналогiчних видань iнформацiйний вiсник. Раз-по-раз виступає у Литвi та з гастролями в Українi дитячий, що встиг уже стати пiдлiтковим, ансамбль. Концертує, супроводжує заходи Громади неухильно зростаючий хор. Влаштували низку виставок, у тiм числi й за кордоном, українськi в Литвi фотомитцi, художники. Чимало визначних осiб, а серед них керiвники держави, побували на службах у частково вiдреставрованiй церквi.

Як впевнено, хоч i з чудними акцентами, заговорили українською дiти в недiльнiй школi! Набралися скаутської вправностi тi з них, хто займався у “Пластi“. Помiтнi здобутки у володiннi батькiвською мовою й учнiв дорослих; для них не забуто й про вечiрнi уроки литовської.

А, окрiм вiльнюського, дiє ще п'ять осередкiв. Дiзнаємось про їх успiхи й невдачi зi звiтних доповiдей.

Самi того не чекаючи, ми стали прикладом для iнших. Київськi координатори проблем дiаспори в один голос зазначають: при вiдносно малiй чисельностi литовськi українцi мiж землякiв на просторах Союзу - серед перших.

Та хiба в статистичних викладках рiч? Змiнилися долi...

З'явились компанiї нерозлийвода-друзiв, виникли навiть новi сiм'ї. Не раз виручаючи одне одного в хворобi чи у матерiальнiй скрутi, почуваємось захищенiшими. У дiтей нема з пелюшок утовкмачуваного старшим поколiнням комплексу меншевартостi.

Хiба змогли б ми, не об'єднавшись, так прилучитися, наблизитись до рiдного?

Наскiльки неждано й зворушливо почути у хвилю вiдвертостi вiд людини, чия причетнiсть до українства колись обмежувалась помiткою в анкетi: “Для мене Громада стала другим домом, сенсом iснування. Страх подумати, як нудно, безбарвно жилося б без неї!“.

А як своєрiдно, несподiвано розкрився тут, у Литвi, український народ! Скiльки гостей, запрошених i несподiваних, незмiнно повноводим ручаєм проплило через Громаду!

Персони заслуженi й сановитi - державний урядовець, лауреат-академiк, уславлена артистка - чередувались iз вiзитерами дещо дивними: безтурботний гультiпака, що з благеньким рюкзаком валандається свiтами у пошуках нових вражень; пiдлiток, який, не порозумiвшись з батьками, чкурнув у незалежну Литву шукати “полiтичного притулку“; доморощений, з кiлькома класами освiти, фiлософ.

Основна ж маса - не заторкнутi широкою популярнiстю i чинами, не позначенi й екстравагантними рисами, зате надiленi неспокiйним характером, щирим серцем. Не завжди маючи нагоду лишити пам'ятку матерiальну, щедро й беззастережно дiлилися скарбами душi. Могло видатись - усе метке, непосидюче, з найвiддаленiших куточкiв України, взяло за обов'язок навiдати розбурхану Литву, показати себе землякам.

Оглянувши цей спонтанний парад, неможливо не вразитись: яким багатющим, талановитим, життєздатним виявився наш народ! Скiльки у ньому, нищеному-перенищеному, позбавленому нормальних умов розвитку, вбереглось незлобивостi, подвижництва, гумору! Тi, хто дотримувався принципу “моя хата скраю“ або й ганебно противився волi, в поле нашого зору не потрапляли. Явленi ж склали вибiрку воiстину прекрасну. Нiколи, думаю, не узнати б своїх краян такими, лишаючись в Українi.

Мав рацiю Томас Вулф: аби вiдкрити Америку, треба її покинути.

Конференцiя приймає радикально оновленi Статут i Програму: адже, розпочавши в умовах, коли страшно було й заїкнутися про незалежнiсть, зараз маємо самостiйнi Литву й Україну. Вiдрадно усвiдомлювати, що до цього докладена, хай крихiтна, частка i наших зусиль. Плани Громади тепер спрямованi на входження до спiвтовариства українських органiзацiй в захiдньому свiтi.

Серед iншого, пiдмiчено: тi десятки ентузiастiв, що самовiддано, жeртовно, свiдомо вкорочуючи собi вiку, тягнуть основну роботу, виснаженi до краю. А дерзновенна мрiя - охопити впливом переважну масу одноплемiнникiв у Литвi - лишилася, вочевидь назавше, недосяжною.

Мене знову обирають головою Вiльнюського осередку. Скоряюсь наполяганням товариства без бажання, скорiш iз почуття обов'язку - претендентiв на цю нервову, перенапружену працю, як i ранiш, не густо. Нi на мить не впадаю в iлюзiї щодо своїх здiбностей: керiвництво б мало бути принципово iншим.

Отакий у нас рух - дилетантiв. Творять його тi, хто є пiд рукою.

З нетерпiнням чекаємо референдуму щодо статусу України.

Найнепосидючiшi активiсти Громади знаходять можливiсть надовго вiдлучатися до рiдних мiсць, роз'яснювати ситуацiю, пособляти з органiзацiєю роботи. Мiсяць трудиться у київському штабi референдуму невтомна секретар Громади.

На перше грудня тi, хто має українську прописку, - наприклад, студенти вiльнюських вузiв, спецiально виїжджають проголосувати.

Результат - дев'яносто з лишком вiдсоткiв за назалежнiсть - укотре за останнi роки перевершує найсмiливiшi сподiвання. Вiдзначаємо безмежно радiсну звiстку урочистим зiбранням за святковими столами - тим бiльше, що вона спiвпала з третьою рiчницею реєстрацiї товариства.

Але вино, бокали з яким, проголошуючи тост за новоутворену державу, пiднiмаємо, мiстить i присмак гiркоти. Ситуацiя доволi парадоксальна. Усвiдомивши свою спорiдненiсть з Батькiвщиною, приклавши немало зусиль для її визволення, ми, досягши омрiяного, тут же виявляємось вiдрiзаними вiд неї кордонами, стаємо одним iз незлiченних, розкиданих свiтами, острiвцiв дiаспорного архiпелагу.

Незалежнiсть України стає для нас i незалежнiстю... вiд України.

Полiтичнi пристрастi вляглися. Основна увага як Литовської держави в цiлому, так i

окремих її мешканцiв, переключається на економiку.

Проблема матерiальних засобiв давно тяжiє i над Громадою. Скромнi фiнансовi ресурси: членськi внески, пожертвування, збори вiд концертiв, допомога з України i вiд Департаменту нацiональних меншин тануть, наче тонкий, ледь намерзлий, лiд, безжально пожираються iнфляцiєю. Думка, що пора б заробляти i самостiйно, визрiла давно - не завжди-бо жити iдеалами, покладатися на когось: в нових умовах кожному вистачає турбот власних.

Досi до слiв “бiзнес“, “комерцiя“ й тому подiбних я ставився ледь не як до лайливих. Що вдiєш - реальнiсть змушує переорiєнтовуватись.

Вдаюсь до пiдручникiв з ринкової економiки - для початку тоненьких, з м'якими палiтурками. Опановую новi поняття: “клiринг“, “холдинг“, “лiзинг“. Вивчаю прийнятi Парламентом доступнi й привабливi, регламентуючi рiзноманiтнi форми пiдприємництва, закони. Розмовляю з тими, хто, завчасу зайнявшись приватним бiзнесом, накопичив досвiд. Бачу, що сфера ця, поєднуючи темне та свiтле, така ж складна й багатопланова, як iншi.

Розкопуючи iсторiю кооперативного руху на дорадянськiй Українi, становлення емiграцiї на Заходi, знаходжу дивовижнi приклади поєднання матерiальних успiхiв з жертовнiстю. Пробую донести свої роздуми до свiдомостi знайомих вiльнюських українцiв, перш за все членiв Громади.

Пiсля багатьох вагань, обговорень, прискiпливо перебравши кандидатiв, cтворюємо-таки економiчну структуру - закрите акцiонерне товариство. Установчi збори трьох з лишком десяткiв акцiонерiв постановляють дбати не тiльки про особистий добробут, а й пiдтримувати культурнi програми Громади, користуватися в дiяльностi лише етичними засобами.

Натхненнi високою метою, пускаємось у плавання.

Iз Мiнiстерства Зовнiшнiх справ Литви менi як представниковi українцiв пропонують увiйти до складу делегацiї, що урядовим лiтаком вiдбуває до Києва на церемонiю встановлення дипломатичних стосункiв.

Пропозицiя з розряду знадливих: нагода контакту зi значними урядовцями, зустрiч з новообраним українським Президентом. Було б про що розповiсти, наприклад, ймовiрним онукам.

За останнi роки, волею обставин, довелось, як в офiцiйнiй, так i неформальнiй обстановцi зiткнутися з певним числом персон сановитих, у тiм числi i з кiлькома найвищими посадовими особами в своїх республiках. Здобув переконання, що, аби спати спокiйнiш, краще тих, хто робить велику полiтику, споглядати лишень по телевiзору (хоча, звiсно, як не втручаєшся до чогось, - не берись i судити). Смаку влади, потягу до “вищих“ сфер, - видно, у принципових проявах особистостi змiнитися важко, - так i не набрався. Там, де починається регламентований протоколом церемонiал, мене охоплює нудьга.

Без вагань передаю почесну мiсiю людинi, котрiй таке бiльш до вподоби.

Якось, у холодному присмерку, ми з Iнною стрiнулись у мiстi.

Я мав клапоть часу перед вечiрньою змiною, де вимагалось компенсувати вiдданi громадським справам робочi години, Iнна ж не заперечувала, аби трiшки провести її.

У темрявi знявся студений вiтер, в лице сiкло дрiбним гострим снiгом. Обпiкаючi пориви раз-у-раз руйнували схожу на лiсовий дзвiночок (у прибалтiв навiть узимку прийнято ходити з непокритими головами) зачiску моєї супутницi. У впертому, примруженому, - коли, долаючи стихiю, нахилялась уперед, - її профiлi менi вбачалося щось чайчине.

Досi у наших розмовах не зринала тема житла Iнни - вона її уникала, я ж не нав'язувався iз допитуваннями. Зараз незчувся, як, проїхавши кiлька зупинок тролейбусом, ми вийшли бiля - о Боже! - однаковiсiньких, особливо спрощеного планування, впритул вишикуваних коробок.

— Ну що? Коли вже дiсталися сюди у таку негоду, заходьте на чашечку кави, - запросила Iнна, iронiчним поглядом оцiнивши моє здивування тим, що направляється до пiд'їзду крайньої коробки.

Що далi, оминувши вахтера, ми просувались, тим бiльше знайомого виринало довкiл.

Пощербленi сходи й облупленi стiни по дорозi на третiй поверх. Довжелезний, тьмяний, з тарганячими вiдмiтинами, коридор. Пахощi, незмiннi для всiх спiльних кухонь. Мiкроскопiчний, загромаджений речами, передпокiйчик, з якого розходяться дверi у санвузол i двi кiмнати. Сама, нарештi, кiмната.

Той же десяток квадратних метрiв!

Цiкаво - як не дошкуляє щоденно тiснява власного помешкання, потрапивши в iнше, таке самiсiньке, найперш пропiкає думка: “Невже тут можливо жити?“ Якимсь дивом, зневажаючи закони трьовимiрностi, тулились у крихiтному об'ємi шафа для одягу, стiл, книжковi та iншi полицi, шафчина з посудом, по двоє лiжок, стiльцiв i тумбочок, холодильник, телевiзор, радiоприймач i ще багато, багато чого.

Дiвочi руки примудрилися надати клiтцi ще й певного затишку. Ластiв'ячими гнiздами поприлiплювались тут i там букетики сухих квiтiв, витинанки, аплiкацiї, i - звiсно, робота Iнни - малюнки: небувалi, вiддалено нагадуючi тропiчних хижакiв звiрi, неземнi, фантастичнi пейзажi.

Усе в кiмнатi розташовувалось, на мiй погляд, в iдеальнiм порядку, Iнна ж вибачилась за уявне безладдя. Славнозвiсний хист литовок до створення домашнього затишку!

Повiсивши куртку на дверях, я ступив пiвтора кроку до Iнниного, пiд вiкном, лiжка-диванчика, i, поки вона, звинно i гнучко рухаючись, ставила електричний чайник, з шумом молола кавовi зернятка, розглядав невибагливу обстановку.

Майже одразу повернулась i сусiдка по кiмнатi - непоказна, з втомленим обличчям. Нерадо вiдзначивши, що життєвий простiр заповнено, вийшла на кухню готувати вечерю, час вiд часу вертаючись за тою чи iншою дрiбничкою.

Кваплячись на роботу, я попрохав Iнну, якщо є, показати альбом з фотографiями. Це виявилося справою не з легких: довелось вiдсунути лiжко, пiд яким вiн, разом з iншими речами, був запакований у великому целофановому мiшку.

Розклавши альбом на колiнах, ми сидiли впритул, дотикаючись плечима. Вiдступило геть задушливе оточення, безнадiйно холонула забута на розкладному столику кава.

Скiльки не доводилось перегортати фотоальбомiв, антологiй творiв мистецтва, подiбне отрясiння звiдав уперше. З перших сторiнок старовинного, громiздкого, давно, либонь, пiсля переходу на слайди, забутого альбома, iз перших чорно-бiлих, аматорських, з iржавими таловинами, знiмкiв дивилося на мене Чудо.

Уночi, коли блаженно, немов колихаючись на хвилях чарiвної музики, лежав, неторкнутий сном, цi кадри ще i ще раз пропливали в моїй уявi.

... Пiд щедро розквiтлою яблунею, зовсiм на себе пiзнiшу не схожа, свiтловолоса, в короткому простенькому платтячку, дiвчинка з допитливим поглядом величезних ясних очей.

... Серед нашорошених, нiби горобцi пiсля бiйки, вишикуваних пiд портретом лисого бороданя, сiльських першокласникiв ледь пригнулась в останньому ряду, нiяковiючи високого зросту, миловида, вже чимось особлива, школярка. Ця грайлива сором'язливiсть, уникання, начебто, об'єктива, залишалися в нiй i надалi, перетворюючи мiж будь-якого оточення у центр композицiї.

... На сценi в дитячому (“їжачка грала“) спектаклi: гострий, у профiль, носик, бешкетна, готова пирскнути смiхом, мордочка, розкута фiгура - задатки майбутньої грацiї.

... Вдвох iз сестрою - тi ж риси, лише пiкреслюючi протилежнiсть. Старша: повновида, кряжиста, нижча зростом, з суворо-наставницьким поглядом - iз тих, що обома ногами на землi; молодша - наче в iншому вимiрi: своєвiльна, замрiяна, в поривi до недосяжного.

... Викручено, акробатично зависнувши у розгалуженнях крислатого (того, улюбленого) дерева, нiжно обхопивши товсту гiлляку, дикувато споглядає з височини довговолоса лаума-мавка.

... Раптовий стрибок у дорослiсть: запаморочлива, розквiтла всiма пелюстками красуня, упевнена й iронiчна, зi скромно-трiумфальною усмiшкою юної Джоконди.

... Провiнцiйний фотосалон: поблажливо розслаблена у масивному рiзьбленому крiслi. Поряд гордо й кумедно виструнчився худорлявий, серйозний, з ледь припушеною чорним губою, юнак - вочевидь, перше кохання (декотрi сторiнки цього перiоду були перегорнутi Iнною стуленими, без показу, або ж знiмки миттєвим, баскетбольним рухом кистi, прикритi).

... На старшокласних i студентських, молодших курсiв, забавах, серед по-своєму принадних, надiлених чималими достоїнствами, подруг. Нi грана вини їх у тому, що поряд iз нею, з її винахiдливими, неповторними позами, щораз перетворювались у безживнi, здатнi лиш вiдтiнювати, декорацiї.

Але особливо розкриленою, природньою, випромiнюючою щастя, ставала дiвчинка, потiм юна дiвчина, серед притишених рiдних пейзажiв, пiд своїм сонцем, небом, вiтром, де, здається, готова обняти все, й усе готове обняти її...

Зненацька, музику перебивав жахний, до морозу поза шкiрою, скрегiт, - коли пригадував нинiшнi її умови.

А хiба могло, зрештою, бути iнакше? Минулий устрiй не був щедрим до тих, хто не здатен iти по головах, вихоплюватись попереду iнших; не скупитиметься на випробу- вання, мабуть, i теперiшнiй. Що чекає таких от, як вона, що їх лише в радiусi десятка кiлометрiв тисячi й тисячi по чужих кутках, найманих квартирах, гуртожитках?

Подальшi подiї рвонули галопом.

Новий рiк i Рiздво Громада вiдзначає численними святковими зiбраннями, застiллями, домашнiми й виїзними концертами.

Услiд них - Конгрес українцiв колишнього вже Союзу. Для виступу поряд iз найтитулованiшими митцями в заключному концертi їде до Києва (на таке зважилась лише наша делегацiя) i вiльнюський дитячий ансамбль.

Сам Конгрес пишний та велемовний. З одного боку - небачений злiт нацiональних сил, блиск полiтичної думки, живий бiль, розгубленiсть людей, якi наче опинились на крижинах, що розпливаються врiзнобiч. З iншого - iдеальне живильне середовище для того, що роздратований молодий журналiст нарiк нацдебiлiзмом: пародiя на пародiю у надривному, показному, на холостих обертах, виголошеннi патрiотичних гасел, яке для цiлого прошарку дiячiв встигло перетворитися на професiю.

Пiсля повернення - безперервнi репетицiї, зустрiчi, запис хору для литовського телебачення, дерзновенний задум - утворити з iнтелектуальних сил Литви Асоцiацiю українiстiв, а тут iще, на тлi пiдготовки до Шевченкiвських свят, нервовий, розкольницький третiй з'їзд Руху.

Я вже не ловлю кожне слово, як на Установчому, чи слiдкую з цiкавiстю, як на другому, а ледь дослухаюся краєчком вуха.

Оскiльки полiтичної влади - можливостi практичного втiлення iдей - не завойовано, вiдбувається самоїдство, зведення рахункiв, повтор пройденого. Змалiлий у серiї невдач Рух розгубив i енергiю, i привабливiсть новизни. Радикали, що так нахраписто ввiрвалися свого часу до нього, врештi-решт, як зозуленя з гнiзда, повикидали скiльки-небудь помiтних помiркованих.

— Основне наше достоїнство, - чую нового, за плечима якого чвертьстолiтнiй стаж нерiвної боротьби, героїчний перехiд крiзь пекло, лiдера, - у тому, що були завжди принциповими!

Згадалися, слова героїнi з твору давнього захiдноукраїнського письменника: “Нашi хлопцi, як не стараються, бiдачиська, не доб'ються в полiтицi нiчого. Надто вони чеснi“.

Колишнi ж комунiстичнi вождi, що, варiюючи й перехоплюючи гасла, не вдавались до експериментiв єднання полiтики з принциповiстю, чуються знову упевнено. Зберег-

ли i пости, i можливiсть вiшати всiх собак на обведених довкола пальця суперникiв.

Чи скоро народ знов рушить за скомпрометованими невдалим поривом iдеалами?

Потiм Шевченкiвськi свята - урочистi засiдання, гостi, виступи.

Пiд час виїздного концерту хору в одному з невеликих мiст Литви, де не розбещенi надмiром видовищ глядачi зазвичай приймають гастролерiв “на ура“, стикаємось iз курйозом. Зал ледь не порожнiй, мiстечко, - як колись Вiльнюс у днi Установчого з'їзду “Саюдiса“, - наче вимерло. Що ж трапилось?

Виявляється, саме цiєї години iнтернацiональне провiнцiйне населення змусила забути про все на свiтi сто якась там серiя костюмованих страждань у першiй на посттоталiтарному екранi латиноамериканськiй мильнiй оперi.

I ось, нарештi, з завмираючим серцем чекав я Iнну в фойє iнститутського корпусу. Чекав, пересичений враженнями, думками, почуттями аби подiлитися, почерпнути, насолодитись...

Припiзнено вона виникла - як завжди, велична й чарiвна, в новому вишуканому одязi. Вкорочене, пiдвите досередини, волосся надавало обличчю задумливо-нiжної, майже дитинної, м'якостi. Неквапно ступаючи зi сходинки на сходинку, ще iздалеку слала вiтальну, стримано-приязну усмiшку.

Але одразу, з першої ж митi, усвiдомив - цим разом до знайомого образу вкралося щось чуже, зловiсно пронизуючи тривогою нестямну радiсть побачення.

Тiльки коли, наблизившись, з трiумфальним усмiхом простягла для вiтання довгу, гнучку правицю, зрозумiв, у чiм рiч: на безiменному пальцi вороже зблискувала металевою новизною обручка.

Iнно! Ви замужем? - тiльки й спромiгся я, наче прибитий громом, видихнути.

— Ми надто довго не бачились, - чiтко, докiрливо, по тривалiй паузi, вiдказала вона. А пильно глянувши в вiчi, скрикнула вiдчайдушно, майже розпачливо:

Усе залишатиметься, як i було!

Ледь ступаючи неслухняними, дерев'янiючими ногами провiв я Iнну до нашої заповiтної лавчини. Вона, як i ранiш, встигнувши припасти добрячим шаром пилу, чаїлася в закуточку.

А крiзь морок, розпливаючись, бовванiли примарами широколапi, ще помогутнiлi, пальми та фiкуси. Безтурботнi вихiдцi з далекого, вiчнозеленого свiту розпирали корiнням масивнi ящики. I у пiднiжжi тих велетiв щось дрiбне, невиразне, пустотливе теж клубочилось, п'ялось угору, салютувало хисткими долоньками листочкiв, блiдо рябiючими квiтоньками...

Отже, кiлька тижнiв тому, потаємно, без розголошення, згiдно зi своїм характером (“не терплю обговорень, порад, нетверезих застiль“), розписалась з товаришем турпоходiв, що зринав iнодi на слайдах мiж юнакiв у штормовках довкiл палахкотливого вогнища, i якого бачив раз чи то двiчi в її оточеннi. Мiцний, середнього зросту, з округлою борiдкою i в окулярах, литовець. Рацiоналiст-фiзик, пiсля зустрiчi з Нею вражено вiдкрив у собi хист вiршотворця.

— Ми готувались до цього давно. А знайомi, подруги, довiдуючись, божеволiють з несподiванки.

Я вiтав, розпитував, бажав щастя, начебто навiть всмiхався, а в грудях кожної митi росла, ширилась велетенська болiсна пустка. Футбольний, накачуваний до безмежних розмiрiв м'яч, що от-от лусне по швах, розлетиться на шмаття...

Уже пiд вечiр не бариться нагодитись представницька делегацiя з Києва. Депутати, письменники, журналiсти, серед них знайомi. Сповняючи обов'язок, стрiчаю в аеропорту. Мало кого помiчаючи, вiтаю, супроводжую, вiдбиваюсь вiд каменепаду дотошних запитань. Не чуючи власного голосу, наговорюю iнтерв'ю одразу кiльком диктофонам.

Намiченого часу сходиться Громада, речники литовських iнстанцiй. Я - посередник мiж виступаючими й залом - виголошую вступне слово. Пробиваючись крiзь оплески, гостi розказують про паростки позитивних зрушень, що, хоч i з величезними труднощами, таки прокльовуються в Українi. Називають цифри переведених на українську садочкiв, шкiл, курсiв у вузах. Учасники Громади дiляться своїм.

Навiщо все це? Який вiдношення має до мене? Нiчого на свiтi не iснує зараз, окрiм безповоротної, в глибинi душi очiкуваної, але такої болiсної втрати.

Сивочубий, iще бравий поет плете несосвiтеннi побрехеньки, вiртуозно декламує свого вiрша. Цю гумористичну мiнiатюру я читав колись на дитячому вечорi. Поет - на вiддалi простягнутої руки - для мене не ближчий того прадавнього, забутого вечора.

Обстановка неухильно пожвавлюється. Сиплються приповiдки, жарти, потiшнi билицi. Київськi гостi, позбуваючись залишкiв офiцiйностi, готовi брататися з вiльнюсцями. Намагаючись не випадати з загального настрою, вiдiграю роль у абсурдному, божевiльному спектаклi.

Опiсля, наче крiзь сон, чую вiд друзiв, що навдивовижу бадьоро й весело провiв зiбрання. Наскiльки оманливi свiдчення зовнiшностi!

Не встигаємо вiдпровадити гамiрну навалу - похорон. Померла мати давньої, вiдданої учасницi Громади. Ще одна могила iз прiзвищем, закiнченим на “-ко“, додасться до безлiчi розкиданих на цвинтарях свiту.

Щось порушилось i у природi. В березневому небi щосили гарикає грiм, важкеннi градовi крижини скажено торохтять по лункому даху Палацу траурних церемонiй. Стоячи мiж сотнi похилоголових, зi свiчками в руцi, людей, дослухаючись крiзь шум i гуркiт до монотонного, зверненого до вiчностi, мурмотiння священника, розмiрковую: якi спiвмiрнi, одномасштабнi - кiнець життя i загибель кохання.

Потрiбно втратити, щоб усвiдомити обсяг втрати. Виявилось, на тому, чим так легковажив, що, вважаючи неосновним, вiдставляв на другий, третiй план, усе i трималось. Загадкова, ледь знайома дiвчина була для мене всiм. Тепер усе стало нею.

То дивилася з вiтрини книжкового магазину, де маленька, на обкладинцi читанки, школярочка притискає до грудей букетик польових квiтiв. То зринала у графiцi неперевершеного творця романтичних образiв Красаускаса. Узагальнений, на рекламнiм плакатi, портрет молодої литовки - ставної, гордовитої, в рутвяному вiнку i народних строях - здавався написаним з натури.

Мiльйон разiв щасливою блискавицею вражали вихопленi iз вуличної метушнi її прикмети - особливо схожа на лiсовий дзвiночок зачiска, - щоби за мить притиснути стопудовою брилою розчарування.

Життя наповнилось пустотою.

Днi непотрiбнi, тягучi скочувались один за одним. Сам по собi налагодився вiдлiк їх вiд фатальної звiстки: мiнус перший, мiнус другий, мiнус п'ятий...

Постала на диво тиха, безвiтряна погода.

Яскраво сяяло сонце. Кришталевими монументами застигли вкритi пухнастим iнеєм дерева. Звiдусiль зблискували слiпучi веселковi iскри – у мене й без того в очах було чорно. Коли часом полiтали рiденькi, невагомi снiжинки, здавалось - падiння найменшої вчуваю зболiлим серцем, перенапруженими нервами.

А довкiл, то ненадовго гублячись, то знов виринаючи, невiдступно кружляла мелодiя:

... Я Вашi очi пам'ятаю,

Як музику, як спiв.

Зимовий вечiр. Тиша. Ми.

Я Вам чужий - я знаю.

А хтось кричить - ти рiдну стрiв!

О, панно Iнно, панно Iнно!

I раптом - небо... шепiт гаю...

О нi, то очi Вашi. - Я ридаю.

Сестра чи Ви? - Любив...

На розпачливому вигуцi: “Ти рiдну стрiв!“ - спазм перехоплював горло. Не раз доводилось вiдвертатися, щоб нiхто не помiтив раптових слiз, видавати непрошений стогiн за безтурботнє мугикання.

Тiльки пiзно вночi, в надiйних тишi й темрявi, мiг вдосталь дозволити собi зволожити повiки чимось їдким, гарячим.

Свiт померк, очужiв, обезживився.

Усi обличчя виявляли той чи iнший дефект, всi фiгури - безформенiсть, голоси - вбогу однозначнiсть. Пiсля Iнниної одухотвореної простоти зiвсебiч пiдступали претензiйнiсть i дисгармонiя. Якщо, розраховуючи вловити хоч вiдгомiн, хоч тiнь того, що так бракувало, заговорював iз чимось нагадуючими її жiнками, дiвчатами - незабарне вторгнення тону, схожого на скрегiт металевого, по бетону пiдлоги, горщика, закономiрно карало безтямнi марення.

Коли зробилось надто непереливки, наважився завести мову про свою зацькованiсть, свою тугу - в алегоричнiй, звiсно, формi - iз близьким знайомим, що славився розважливiстю й розумом, користувався заслуженим авторитетом.

Та шанований, бездоганний чоловiк (зразковий, мiж iншим, ciм'янин), перелякано змiрявши чесним ясно-блакитним поглядом, узявсь викладати такi нестерпнi баналь- ностi, таку iдеально-правильну нiсенiтницю, що не лишалося кращого, як чимдуж спрямувати мову на каверзи погоди та нездарнiсть чергового уряду.

Вiльнюс для багатьох не без пiдстав вiдомий насамперед його “кнайпами“ - стилiзованими пiд старовину, з художнiм смаком оформленими пiдвальчиками. У них завжди можна цивiлiзовано вбити час, потопити в чарчинi алкоголю будь-якi клопоти. Обстановка там, як правило, приємна й затишна, обслуговування ввiчливе, люб'язне...

Оскiльки цей бiк буття для мене практично не iснує, то й такий вихiд виявився перекритим.

Варто порушитись чомусь одному - летить шкереберть i решта.

Кидаюсь вiд справи до справи, але все валиться з рук. Поринаю в роботу, що її, як на замовлення, бiльше, анiж зазвичай, умисне виснажую себе за комп'ютером.

Механiчно, без колишнього зацiкавлення, вовтужусь у Громадi.

“Упокоївся“ - не тiльки через технiчнi труднощi: вiдходить пiсенна епоха - хор.

Розпадаються на меншi пiдроздiли i бюро, й науково-дослiдний iнститут.

Тим часом зробило першi кроки засноване з таким ентузiазмом акцiонерне товариство.

Поява серед українських утворень в Литвi економiчної структури стала помiтною одразу. Кiлька небезуспiшних угод принесли i дивiденди з акцiй, i вiдрахування на спiльнi потреби.

Перед у фiнансовiй пiдтримцi Громади ведуть росiйськомовнi її симпатики. Пригадується курс напочатку: вiдмовляти у членствi тим, хто не володiє укаїнською. Скiльки було загублено через безглузду твердолобiсть! Практика ще раз довела: життя багатше й рiзноманiтнiше вiд будь-яких схем. Земляки, що втратили мову, як, часом, i представники iнших нацiональностей, у працi на українську iдею здатнi виявляти себе не гiрше, нiж тi, у кого присутнiсть формальних ознак - чи не єдине достоїнство.

Але поряд iз певними комерцiйними досягненнями зримiша тенденцiя iнша.

Високi, прекраснi душi - тi, хто безкорисливою працею завоював славу Громадi, хто боротьбою за демократiю наближував введення ринку, - не дуже пристосованi до його, нерiдко хижацьких, умов. Їм легше, анiж вступити у жорстку конкурентну борню, дiлитись останнiм.

А вперед вириваються, фантастично багатiють люди нахрапистi, далекi, здебiльша, вiд культури, не завжди чистi на руку. Вони, не переобтяженi iдеалами, почуваються в навколишнiй стихiї у рiдному середовищi.

Ще невiдраднiш на Українi. Користуючись поїздками туди, звертаємось з економiчними пропозицiями до знайомих, розсилаємо заклики до спiвпрацi. У вiдповiдь, частiш усього - глуха стiна нерозумiння. Демократи не цiкавляться матерiальним принципово, а без нього як завгодно високi слова загрожують перетворитись на пустий звук.

Звичайно, через невизначенiсть полiтичну там не до економiки. Але заважає iще щось - питоме, суттєвiше протидiї комунiстiв.

Чи витоки його, серед iншого, не у безстрашному лицаревi - козаковi Голотi, в якого шапка не абияка, а “травою пiдшита, вiтром пiдбита“, або класичному запорожцевi, що, демонструючи зневагу до розкошi, навмисне вимазує дьогтем кармазиновi шаровари i розсiває в пилюку червiнцi?

— Тяжко буде українцям при капiталiзмi, - в поривi вiдвертостi заявив чоловiк однiєї з учасниць Громади, литовець. - Забагато у вас замрiяностi.

Мабуть, йому збоку виднiше. У цiлому бiзнес при Громадi йде, як мокре горить. З економiкою в Українi невтiшно. I з пастки цiєї не бачимо виходу.

Пiсля ейфоричної перемоги на референдумi й утворення незалежної держави немало хто з розкиданих просторами колишнього Союзу українцiв подумує - чи, поки все утрясається, не повернутись додому, аби прикласти сили й здiбностi (вони чималi: згадалося, зокрема, про надзвичайно високий рiвень освiти землякiв у Прибалтицi) безпосередньо для блага Батькiвщини? Зрештою, про бажання України прийняти своїх синiв i дочок не раз у вельми сентиментальних тонах заявляв як сам Президент, так i його наближенi.

Та коли дехто з тими чи iншими, зв'язаними з можливим переїздом, питаннями звертається до урядових iнстанцiй, вiдповiдi, що надходять, виявляються настiльки формальними, просякнутими вiдвертим бажанням спекатись, вiдписками, що діють, як холодний душ. Стає зрозумiлим - незалежнiсть України опанована скорiш декоративно; пiклуватись стратегiчними iнтересами провiдники її не зацiкавленi.

Як не тяжко буває почуватися зайвим на чужинi, значно гiркiш вiдчути свою непотрiбнiсть для країни, що її вважаєш за рiдну.

... Ще кiлька раз, за iнерцiєю, - як просувається, певно, зiйшовши з рейок, поїзд, - стрiчались ми з Iнною.

Хоч вона, зопалу, так переконано, так вiдчайдушно скрикнула: “Лишатиметься, як було!“ - невблаганний лет часу не бере до уваги слабких людських замiрiв.

Мiнливiсть Iнни оберталась тепер проти мене.

Так, вона лишалась уважною, чуйною, може навiть бiльш попередливою. Та надто багато важить для жiнки замiжжя!

Новий статус владно перекроював її. Пильно, подовгу вдивлявся я у знайомi риси, щораз тужно констатуючи - iще чогось невловимого, що складало найбiльшу для мене принаду, уже бракує.

Вчинки не визначалися власною натурою, а диктувались загальними схемами. Прослизали неймовiрнi ранiш формули середньожитейської мудростi. Готовнiсть до миттєвого вiдгуку затоплювалась безжальною непроникнiстю щастя.

Спрощення, без сумнiву, давалося нелегко: з болем спостерiгав, яких зусиль прикладає, аби вписатись у загальнi, самозабутньо зацiкавленi утилiтарним, ряди.

Нестерпне, невiдворотне сповзання це до стандарту переживав трагiчнiше, нiж втрату. Вмирала, здавалось, частка моєї iстоти.

Ким стане вона у новiй iпостасi? Ще однiєю люблячою дружиною, справною домогосподаркою, дбайливою матiр'ю?

А та Iнна, непередбачувана, натхненна й надихаюча, готова скипiти слiзьми вiд кiлькох римованих стрiчок, уже не вернеться. Як не вернеться той шалений, неможливий час - час мрiй, пiднесення, осягненнь, - що спалахує рiдко, нiби пролiт комети, випадаючи на долю не кожного поколiння.

Напевне, iснує закон збереження поезiї: щоби виникнути деiнде, отут вона мусить загинути, розчинитись в ефiрi.

Хоча чи знайдеться в жорсткому новiтньому укладi мiсце для поезiї?

Уперше за кiлька рокiв надходить не вiдзначена вибухово-непримиренною конфронтацiєю весна. А оточуюча дiйснiсть - знов стрiмко, без попередження - змiнює барву.

Надмiрна спостережливiсть, аби пересвiдчитись, що час вже не той, зайва. Досить обiйняти поглядом хоч би потiк перехожих.

Невже це тi, хто демонстрував недавно таку безкорисливу солiдарнiсть, непiдробний ентузiазм? Де святковiсть, азарт, щастя спiльного чину? Тепер на обличчях - заклопотанiсть буденним, поглинутiсть особистим.

Не здiймаються уже, в одвiт на найменшi полiтичнi потрясiння, цунамi мiтингiв. Вицвiли, шаром пилюги припали стенди “Саюдiса“. Лають останнiми словами одне одного й Голову Верховної Ради депутати - колишнi соратники, свiтанкова надiя Литви.

Лишень з розтиражованих фотографiй зорiють чистi, непiдвладнi ерозiї, погляди полеглих. Вони єдинi, хто лишився неторкнутим, - символом i свiдченням недавнього звитяжного часу.

Що ж - жоден спалах не годен тривати довго.

Не друкується вже у Литвi демократична преса, не тягнуться сюди косяками запозичати передовi iдеї полiтичнi лiдери.

Не подивовують Вiльнюс гамiрнi набiги веселих, буйних ватаг Товариства Лева.

Запальнi його хлопцi розсипались по партiях, угрупованнях, вузьких прикладних справах, стали перспективними, в рiзних галузях, дiячами. Немало вибилось у владу, в депутати. Змiнивши светри й футболки на строгi костюми, схильнi розглядати колишнє “левенятство“, як дитячу, хоч i захоплюючу, забаву. Недавнi побратими по боротьбi, контакт iз якими встановлювався з пiвслова, при зустрiчi довго тиснуть руку, але вiдводять очi, насилу надибують спiльнi теми.

Щезли, облаштували долю прекраснi, окриленi дiвчата. Декотрi опинились аж у далеких свiтах, за океаном.

А замiни не видно. У пiдростаючого юнацтва вже свої, відміннi iнтереси.

Унаслiдок радикальних, до яких вдалась демократична влада, заходiв, бастiони комунiзму в Литвi кришаться по всьому фронту, нещадно й безповоротно. Вiдставнi прихильники збанкрутiлого “Єдiнства“, оговтавшись вiд розгубленостi, перемкнули енергiю на нашiптування:

— Що чинять цi навiженi! Рвуть зв'язки iз Росiєю! Руйнують союзнi пiдприємства, розганяють колгоспи, радгоспи! Розбазарюють кошти на митницi, кiнну полiцiю! Вiддають у приватнi руки магазини - скоро хлiба не купиш! Ну, от-от дохазяйнуються, халамидники! Ще кiлька днiв, щонайбiльш тиждень - i крах, крах!

Та днi спливають за днями, тижнi за тижнями, а краху не помiтно. Без сумнiву, дуже немало що робиться невдало, смiшно, руйнацiя переходить розумнi межi, виробництво - нерентабельне, радянське - катастрофiчно скорочується. Непримiтна колись, розширена й реорганiзована, бiржа працi стає далеко не найбезлюднiшим мiсцем Вiльнюса.

Але довкiл непомильно - не тiльки в духовнiй, де горизонти розчахнулись небувало, сферi - помiтне зародження чогось принципово нового, добротного й життєздатного.

Iз кожним днем бiльше пролiтає вулицями модерних авто. Повсюдно йде приватизацiя. Поряд з розвалом союзних гiгантiв виникають новi, часто сумiснi литовсько-iталiйськi, нiмецькi, шведськi й тому подiбне, пiдприємства. Забувається, донедавна ледь не всеохоплююча, система продуктових талонiв. Повертається колишнiм власникам земля, колективне майно, - хоч до реформ на селi iнтелектуали-демократи готовi, начебто, найменше.

Укотре проявляється талант литовцiв до створення iмiджу: кожна фiрма, ледь зiп'явшись на ноги, як лялечку, оформляє, обставляє найсучаснiшою оргтехнiкою свiй офiс.

Крекче, стогне вiд напруги, вигрiбаючись iз тоталiтаризму, Литва. Але хiба можна порiвняти з цим хаос український?

Недовго - пiсля стрибкоподiбного, викликаного початком реформ, спаду в Литвi - становище на Українi виглядало привабливiшим. Та iз злоякiсної “стабiльностi“ не забарилось неухильне, без жодних реформ, сповзання. Багатюща, з хваленими ресурсами, республiка потопає дiрявою баржею. Найважливiший, з'ясувалось, ресурс - у людських, а не земних, надрах.

Начебто абстракцiя, нацiональна свiдомiсть виступила цiлком матерiальною, здатною творити чудеса, силою. Литовцi, взявши долю в свої руки, наполегливо, без зайвих слiв - як колись виборювали - беруться облаштовувати державу. Розумiють, що вона - запорука кожного iндивiдуального добробуту.

На Українi ж, змiнивши фасад, схоже, далi надiються на когось. Звiсно, здобута незалежнiсть незмiрно перекриває затрати й недолiки. Та, потрапивши до рук учорашнiх стагнаторiв, в конкретних реалiях вона навряд чи виправдала чиїсь сподiвання.

Якщо ранiш на Батькiвщину тягло нездоланно, то тепер необхiднiсть поїздки туди сприймається покаранням. Там знову апатiя, понурi, зневiренi або злодiйкувато-хитрi обличчя, щораз нижчi, майже жебрацькi - зате нiби при вiдсутностi безробiття - зарплати. Пiсля наповнених переважно захiдною продукцiєю магазинiв литовських, в українських, де надалi красуються витвори соцiалiзму, усе здається вицвiлим, заплiснявiлим.

Приватна iнiцiатива надiйно скута вiджилими, поправки до яких лише побiльшують загальне безладдя, законами. Немало хорошого, свiтлого, що пробивається, заглушують бур'яни розрухи й злочинностi.

Власне, аби зрозумiти, що в Українi негаразди, можна й не залишати Вiльнюса.

— Там усе просто! - похваляються новоявленi литовськi “бiзнесмени“. - Приїжджаєш, скажiмо, в колгосп. Даєш хабаря головi, ще кiльком бюрократам - i забирай за безцiнь, що хочеш.

Українська сировина тече в Литву i через Литву ешелонами. А це ж не єдиний, яким iде спустошення, напрямок!

Щодня кiлька вуличок од вокзалу до найближчого ринку вщерть заповнюють велетенськi лантухи, бiля яких стоять i сидять торговцi з України й такої ж нереформованої Бiлорусi. Тут побачиш усе, що не доходить там до прилавкiв. Вивозять, розорюючи свої безкордоннi держави, дотовану продукцiю.

Громадяни Литви, лаючи на всi заставки власне керiвництво, почуваються королями перед цими гостями з країв “соцiальної справедливостi“. Заздрiснi ж їх погляди спрямованi в одну з економiчно благополучнiших країн - Естонiю.

Ото уже естонцi!

З карколомною смiливiстю кинувшись у радикальнi ринковi реформи, випередили колишнiх спiвкамерникiв по СССР i - знову втерли їм носа.

У зв'язку iз замiжжям, з гуртожитку Iнну, зрозумiло, виселили. Молоде подружжя зняло помешкання у вiддаленому вiд центру, де нижча квартплата, районi мiста.

— Якщо попросять i звiдтам, - з гiркою усмiшкою пожартувала якось Iнна, - наступним житлом може стати намет.

Невдовзi, пiдлаштовуючись до ситуацiї, вона змiнила на бiльш оплачуване i мiсце працi. Умовившись про останню зустрiч, нових координат я, на її прохання, допитуватись не став.

Пiсля запеклого, тривалого опору холоди, нарештi, вiдлягли.

За кiлька днiв од снiгу не лишилося й слiду. Стрiмко понесла уламки криги каламутна, розбурхана Нерiс. Вмить оживши, усе в природi рвонуло надолужувати згаяне.

Вибухло розсипами бруньок гiлля дерев. В розiгрiтому повiтрi затрiпотiли невiдомо звiдки явленi метелики, дзвiнко вiдпрацьовувала невпевненi ще польоти комашня. У потаємних мiсцях не забарились розтулити блакитнi очка крихiтнi “жiбутє“.

Був ясний, пiзнiй суботнiй ранок. Чисто виметена, поблискуюча дзеркальними вiтринами стара частина мiста заповнювалась елегантним, метушливим людом.

Iнна пiдбiгла, лунко цокочучи каблучками легкого взуття, у туго пiдперезаному, пiдкреслюючому тонку талiю, пружно виступаючi груди, весняному плащi. Перебувала в радiсно збудженому, - може, через погоду, а, може, й тому, що не часто випадало отак безцiльно, розривково пройтись, - настрої. Ступаючи легко й вiльно, з насолодою вдихала свiже, п'янке повiтря, усмiхнено мружилась на сонце, пiдставляла обличчя на поклик летючого вiтерця. Встигала мимохiть помiтити щойно виниклi в образi мiста перемiни: новi магазини, заповненi блискiтками iмпортних дрiбничок кiоски, афiшi, вивiски над офiсами. Думки її, очевидно, часто ширяли у невiдомiй далечинi.

Мене ж не обходили нi нововведення, нi пiстрявий закордонний мотлох, нi протяжнi, вивчаюче-заздрiснi погляди стрiчних чоловiкiв. Невiдривно, як прикутий, вдивлявся у профiль супутницi, намагаючись не пропустити жодного виразу чистого, невимовно прекрасного наостанок, обличчя, вкарбувати у пам'ять тi, з якими зрiсся начебто нерозривно, риси. Безмежно дорогим здавалося все у нiй - аж до вiдмiтин вербового, що натрусився на плащ, пилку. Не йнялось вiри, що от-от маю втратити її назавше.

Яким незмiрним, недосяжним щастям видаватиметься, мабуть, скоро ця звичайнiсiнька можливiсть iти поряд, споглядати, чути звертання до себе...

Дорогою заглянули на художню виставку. Демонструвався несусвiтенний, покликаний епатувати, авангард молодих литовських митцiв. Iнна почувалася тут, як риба у водi, легко орiєнтувалась серед iмен i стилiв, декотрих авторiв знала й особисто. Менi ж лишалося вдовольнятись її коментарями та поверховими, найзагальнiшими асоцiацiями.

Розмова не клеїлась, буксувала, просувалася уривками. Я не пробував розповiдати зайнятних iсторiйок - вони видавались недочасними, та й Iнна навряд чи виявила б колишнiй живий iнтерес. Перекидалися фразами необов'язковими; виручало й рятiвне коло тем, яких ранiше цурались: побутових, полiтичних.

Недавно ще, скiльки б хвилин вiдпущено не було, їх, коротких, не могло вистачити, щоби до краю насититись спiлкуванням. Уперше слiв виявлялося менше, нiж часу.

Колись паузи були органiчною - глибинною, насиченою - частиною бесiди. Тепер, виникаючи, створювали вiдчуття дискомфорту, змушували гарячково метикувати, як виплутатись зi становища. Трiщина вiдчудженостi розросталась у нездоланне, все ширшаюче провалля.

Безцiннi миттєвостi вмирали болiсно, напружено, даремно: сказати б треба хтозна-скiльки, а важко видобути хоч дрiбку iз мулького, переповнюючого, вiдповiдну до висоти i трагiзму моменту. Та й що нiкчемнi, нетривкi слова перед безмiром втрати?

— Що читаєте зараз, Iнно? - цiкавився я.

— Так, пусте, книжечку мемуарiв, - не одразу пригадала. Другий тиждень нiяк не здолаю.

— А де буваєте у походах? - глянула так, що зрозумiв недоречнiсть питання. - Виходжу подихати в парк бiля дому.

— I фотоапарат поламався. Не буде бiльше слайдiв...

— Але не смiйте, - застерiгала, - спiвчувати! Багатьом навкiл значно тяжче. Чоловiк, - вимовляла трепетно, шанобливо, хоча i зазначаючи свою з ним душевну неспiвмiрнiсть, - покинувши державну працю, заснував з товаришами фiрму по розробцi литовського комп'ютерного обладнання. Працює без вихiдних, та справи йдуть, начебто, незгiрш. Я також беру додатковi години, часом прихоплюю роботу й додому. Доводиться, аби втриматись на плаву, крутитись. Прикро тiльки, що боротьба за виживання поглинає майже все дозвiлля.

Провокативне - чи не шкодує, бува, за Союзом, соцiалiзмом - питання змусило Iнну на хвильку замислитись.

— Напочатку, коли бiгала на мiтинги “Саюдiса“, все уявлялось iнакше. Було так натхненно, так пiднесено.

Хiба тодi переймались майбутнiми проблемами? Знали, що буде нелегко, та не думали, що настiльки.

Ранiш, звiсно, жилося безтурботнiше. Можна було, наприклад, вволю подорожувати, не турбуватися про зарплату, розраховувати на безкоштовне житло.

Але за тим суспiльством, - вона скинула головою, глянула почервонiлими - мабуть, вiд недосипання - очима, - не жалкую. Воно трималося на брехнi й жорстокостi.

Тепер теж досить всiлякого - та це вже зовсiм iнше. Хiба можна порiвняти нинiшнi труднощi хоча б iз тим, що ще донедавна саджали тiльки за намальований литовський прапор? Або вiдправляли хлопцiв гинути за тисячi кiлометрiв?

Ну, а з негараздами мусимо впоратись. Видно, нашому поколiнню зумовлено пройти крiзь це. Не розумiю тих убогих, зашорених, що готовi знов голосувати за комунiстiв.

У будцi вiдомої європейської, що досягла уже й Вiльнюса, фiрми я купив два фiгурних конусики м'якого, ароматизованого бананами й ананасами, морозива. Звернувши у крихiтний малолюдний скверик, ми присiли на сирувату ще, ледь зачеплену промiнням, лаву.

Сонце здiймалося усе вище. Тонко мерехтiло над висохлим, розiгрiтим асфальтом повiтря. Дзвiнко, рiзноголосо перегукувалися в кущах птахи.

Та навiщо цi мелодiї, цi щомитi мiцнiшi лимонно-салатовi стрiлочки на клумбах, це млосне, бентежне тепло?

Морозиво, як останнi хвилини, тануло. Чим ближчала мить розставання, тим сильнiш каменiв, приростав до пiднебiння язик, спазмом стискало горло.

— Залиште, не впадайте у самооману, - спинила Iнна, коли, намагаючись довжелезним, заплутаним, з карколомними перiодами, реченням передати ставлення до неї, скористався словом “завжди“. - Не зарiкайтесь, - нехтувала моїми протестами, - добре ж бо знаєте, що не зношу патетики.

Думаю, це на краще, що втрачаємо нагоду бачитись, - вела по мовчанцi. - Робити щось упiвсили, прикидатися я нездатна. Зрозумiла тепер, - всмiхнулася трiшки винувато, - що не змогла б продовжувати. Може, це моя особливiсть, а, може, так ми, жiнки, створенi - несила роздвоюватись. Краще обiрвати на високiй нотi - iнакше вийде хiба що пародiя.

А те, що було, склалось чудесно. Я не хотiла б його змiнити - нiколи не переживала нiчого подiбного. Вам був властивий якийсь особливий, - вона добирала вислову, - iмпульс. Я навiть взялася було вести - чого не робила доти - щоденника. Потiм знищила - зрозумiла, це не для мене.

— Iнно! - зненацька прорвалось давно, видно, пiдсвiдомо зрiюче у менi. - Невже предивним, незбагненним, посеред неймовiрного часу, стосункам отак безслiдно, безглуздо судилось пропасти? Канути в небуття, розчинитись, як цим от весняним пахощам?

— Я так само думала про це, - вiдказала вона вражено. - Нi, вони мусять у щось перелитись, я певна, - додала, окинувши пильним, вимогливим, якого неможливо уникнути, поглядом.

Яку титанiчну силу може мати, мовлене устами надзвичайної жiнки, слово! Йому нiчого не варт перевернути долю, подвигнути до неможливого!

Черговий раз нишком зиркнувши на годинника, Iнна з нiяковiючою, вибачливою усмiшкою устала.

Я теж пiдвiвся i, взявши за плечi, спинив її. Притягнув - напружену, насторожену - до себе, глянув зблизька у тихi, розширено-суворi, густо синi очi, притиснув чоло до чола.

Як i колись, од звичайного дотику покiрно стулились її повiки, штормовими хвилями у такт поривчатому диханню забуяли груди. Але тепер це дiялось наче деiнде, в безмежнiй далечинi, мене нiяк не стосуючись. Розпука лишень погострiшала.

Коли поцiлував щiльно, дверцятками мушлi, затиснутi губи, тi безмовно, сумирно, як увi снi, посмiхнулись. Бiля кутикiв позначились примхливi, з нерiвними берегами, ямочки.

— Джоконда, воiстину Джоконда! - зi стогоном вихопилось у мене.

— Не ... пишномов'я, - Iнна заперечливо, роблячи спробу вивiльнитись, крутила головою. Але тендiтнi, зворушливi ямочки пiдняли таку могутню хвилю нiжностi, такий вiдчайдушний, на гранi втрати свiдомостi, вибух почувань, якi несила було втамувати. Охопивши долонями - вiд чого стало округлим, беззахисним - її обличчя, спрагло, несамовито, вкривав його любi, рiднi, жаданi риси, а також пахнуче весняним лiсом волосся, довгу лебедину шию шаленими, уривчатими, розпачливими поцiлунками.

Переставши опиратись, вона щiльно, обм'якло, так що, здавалося, вiдчуваю кожну його клiтину, пригорнулась усiм тiлом i завмерла - безживна, фiзично ближча, нiж будь-коли. Лише кiнчики пальцiв навiщось легенько перебирали комiрець моєї сорочки.

Провалля на хвильку зiмкнулося, щезло, поступившись цiлковитiй, безжурнiй, не пiдвладнiй часу спорiдненостi.

Та вже в наступну мить Iнна рвучко, з силою вiдштовхнулась, глянула хоч затуманеним, але твердим, вiдстороненим поглядом.

— Усе. Прощавайте. Пора! - мовила, вiдступивши з жестом, що виключав можливiсть iти слiдом, i, розвернувшись на каблучках, рушила - чiткою, вивiреною, незалежною ходою.

— Щасти Вам, Iнно! - встиг гукнути я навздогiн їй, танучiй мiж обважнiлих бруньками вiток, надривного щебету, запаморочливих пахощiв, з кожним кроком яснiш усвiдомлюючи: от i скiнчився iще один - певно, найкращий, найповнiший - вiдтинок життя.

... Перемiни заторкують i Громаду.

Слабне струна живого, безпосереднього зв'язку мiж нами й Батькiвщиною. Рiзнi умови - Литва з усiх сил поривається на Захiд, Україна грузне в малозрозумiлому СНГ - спричинюють рiзне свiтосприйняття. Якщо ранiш оптимiзм землякiв з “материка“ був щирим, непiдробним, грунтувався на передчуттi осяйного майбутнього, то теперiшня веселiсть їх переважно награна: нема доброго гумору особистостi без такого ж самопочуття народу.

Нас цi нечастi гостi сприймають уже не як близьких i зрозумiлих товаришiв, а як iноземцiв, етнографiчну цiкавинку.

Орiєнтацiя Громади на Україну поступається бажанню знайти достойне мiсце у сучаснiй Литвi. Завдання, варто зазначити, незрiвнянно простiше, анiж в некорiнного населення сусiднiх Латвiї та Естонiї, де виникли складнощi з громадянством.

При змiнi масштабу проблем мiняється й тональнiсть зiбрань. Непогано облаштоване примiщення Громади стає затишним куточком, де можна з приємнiстю вiдпочити, погортати газети, подивитися телевiзор, випити чаю чи кави з тiстечками. Щезає те, що вимагало творчого пiдходу, швидкої реакцiї: боротьба iдей, частi перепади обставин, небезпека. Плановi зустрiчi поступово стають вечорами спогадiв, вiдгомоном недавнiх бурхливих часiв.

Основна робота зосереджується у секцiях, що вiдособлюються в замкнутi, самодостатнi колективи. Функцiя голови щобiльш зводиться до виголошення церемонiальних, гладких i пустопорожнiх, нестерпних, нiби пiдписання вiтальної листiвки, промов.

Але, головне, розумiю: щось надламалось усерединi. Душевний ресурс вичерпався. Усе навкруги дратує, видається гiршим, анiж є.

Не в силах далi працювати з людьми: гублю до них iнтерес. Втрачаю здатнiсть iти назустрiч, вмовляти, переконувати, терпляче, безлiч разiв, пояснювати. Вивiтрюються делiкатнiсть, теплота, позасловесна довiра. Зриваюся часом навiть на грубощi.

В дисгармонiї зi свiтом, упустивши власнi орiєнтири, як вести за собою iнших? Без ентузiазму, чи iмiтуючи його, обiймати мiсце, що гарантує немало значущого, утримувати яке мiг би, при бажаннi, достатньо довго, почуваюсь не вправi.

Якось само собою, пiдсвiдомо, насувається рiшення: аби спекатися пекучих, краючих споминiв, покинути Литву.

А чом би, зрештою, й нi?

... Предки мої з дiда-прадiда жили на Холмщинi - українськiй етнiчнiй, якою особливо безжально прокотилось криваве колесо двадцятого сторiччя, територiї.

Коли краї цi стали ареною баталiй першої свiтової, населення було вивезене царською владою аж пiд Москву. Уцiлiлi пiсля революцiї знайшли сили вернутись: хоч у Польщу, але до рiдних домiвок, заново вкорiнитись.

По наступному європейському побоїщi кордон пролiг знову схiднiше. Мирнi хлiбороби ще раз насильницьки вириваються з гнiзд - хто у вiддаленi райони Польщi, а хто, як мої, до Союзу. Назад дороги нема: вдосталь сьорбнувши радянських реалiй, напоневiрявшись iз ярликом “переселенець“, перебралися хоча б поближче до материзни - на Львiвщину.

Тяглими сiльськими вечорами, малим хлоп'яком, всотував я нескiнченнi детальнi оповiдi про райськи прекраснi мiсця, де “картопля родить о-такенна i сипка-сипка“, де на свята влаштовувались кiннi перегони, де стояли власноруч збудованi бiленькi хати, а самi топографiчнi назви звучать музикою.

Там зародилися дитячi, найяскравiшi враження матерi, там дiд, граючи в любительському театрi, на все життя вивчив п'єси Шевченка, вiршi й поеми Руданського (чи багато хто тепер знає напам'ять книгу?), звiдти баба винесла своєрiднi мiсцевi пiснi й бездоганну грамотнiсть. Слово “вдома“ уживали тiльки стосовно тих, де не лишилось, як кажуть, нiчогiсiнько вiд повнокровного українського життя, мiсць. Все iнше сприймали тимчасовим, минучим.

То ж чи довго менi примiряти свитку перекотиполя?

Прощай, Литво, - тут вiдбуяли найцiкавiшi, неповторнi й незабутнi, злинулi, як одна мить, роки! Щемом i пусткою вiє з твого неба.

Прощайте, чепурнi центральнi столичнi квартали, захаращенi привокзальнi нетрi, калiки бiля Острої брами!

Прощавай, Громадо, з тобою розставатись найважче. Скiльки сил вкладено! Сподiваюсь, незгiрша розвиватимешся й без мене.

Ось до цього будинку, де ми так i не домоглись створення музею, цим ось подвiр'ям, диботiли дитячi ноги того, хто став символом України, її присудом i долею.

Тут наздогнало його перше кохання, тут спiзнав муки творчостi, тут усвiдомив, що таке втрачена Батькiвщина. Чи спрямував би її так рiшуче, так безумовно, до боротьби за волю без бунтiвного, з його антиiмперським духом, визвольними повстаннями, Вiльна?

Мовчить, не озивається пустий, непримiтний дворик. Пахне, - як, певно, i пiвтора з лишком сторiччя тому, - котами та вугiльною сажею.

“Усьому свiй час й своя пора пiд небесами...“

В перiоди сум'яття i безнадiї погляд сам собою здiймається вгору.

При пануваннi тотальних заборон подарована добрим знайомим старовинна Книга Книг була моїм нерозлучним другом. Захоплювала художньою силою, вказувала можливiсть противаги нав'язуванiй iдеологiї, давала моральну пiдтримку, - поки, як антирадянська, не щезла в утробi недремних органiв.

Але зараз старанно гортав сторiнку за сторiнкою, подовгу вчитувався у найзнаменитiшi фрагменти i - дивувався своїй повнiй байдужостi.

Щось незворотне трапилось iз психiкою за останнi роки. Неперевершенi тексти не знаходили очiкуваного вiдгуку, ковзали, не торкаючись почуттiв, лишалися безпорадними перед невiдступнiстю болю. Поряд iз, щонайперш пiдмiчуваними колись, влучними, сповненими глибокого змiсту, образами, бачив i оточуючi їх очевиднi натяжки, а то й явнi безглуздя. До того ж, сприймав викладене не унiверсальною схемою, а як мiфологiзологiзовану, любовно збережену iсторiю iншого народу.

“Хiба можна, - думалось, - так беззастережно схилятися перед персонажами чужих легенд? Чи нема своєї минувшини, нi з чого витворити святинь власних? Не може бути, щоби настiльки простi речi не були вже опрацьованi!“

У громадськiй бiблiотецi, дякуючи демократiї, накопичились, виданi, переважно, за океаном, твори сповiдникiв як християнської, так i альтернативних концепцiй. Серед цих, що ранiш проглядав їх неуважно, побiжно, брошурок знайшлись i трактати реформатора язичеських вiрувань Київської Русi у вчення про єдиного Дажбога. Те, про що тiльки-но розмiрковував, подавалося тут, при окремих, майже дослiвних, спiвпадiннях, послiдовно, аргументовано, талановито.

У вихiднi розбурхалась непогода. Раз-по-раз налiтала злива, спускалась непроглядна темрява, перiщив град. Вiдставивши справи, я цепенiв, обiклавшись книжками, перериваючи читання хiба для того, щоби осмислити найбiльш вражаючi мiсця.

Заглиблюючись в основи Рiдної Української Нацiональної Вiри - хай недостатньо розробленої, але зрослої з життєдайних древньоруських коренiв, наснаженої знайомим духом, пристосованої до близького довкiлля, а також достатньо модерної по формi, проголошуючої толерантнiсть до iнших вiрувань, - фiзично вiдчував її зцiлюючу, заспокiйливу дiю. Начебто виростав, здiймався iз небуття знаний колись, але досконально забутий материк.

Дажбог, що за давнiх давен, насильницьки повалений, поплив Днiпром, тисячу наступних лiт пiддаваний обмовi й приниженню, виявився прийнятнiшим вiд тих уславлених, всесвiтньовiдомих, кого пропонувала Бiблiя.

Коли нарештi випогодилось, весело зблиснуло сонце, я оглядав з висоти дев'ятого поверху всуцiль затоплену водою землю уже iншим, оновленим зором.

Що ж, якби колись вiдчув себе здатним повiрити, - змiг би, мабуть, нiкого не кличучи слiдом, схилитись хiба що до цього.

... Iще раз - насупленого прибалтiйського дня на початку лiта - доля дарувала можливiсть бачити Iнну.

Поринувши в глибоку задуму, автоматично минаючи зустрiчнi перешкоди, iшла вона протилежним боком вулицi своєю трiшки сомнамбулiчною ходою. Вразили набута за короткий час схудлiсть, нехарактерно схилена в зажурi голова, блiдiсть обличчя. Та вантаж нелегких, очевидно, проблем, налiгши на плечi, не змiг пригасити неповторну, аристократичну, безпомилково вирiзняючу з людського розмаїття, осанку.

Ковзнувши поглядом перед себе, Iнна завважила тролейбус, що от-от намiрявся рушити. Притьмом азартно скинулась, змiряла вiддаль - i стрiмко, грацiозно, ледь торкаючись землi, щасливо й болiсно нагадавши менi щось знайоме, бозна-коли вiдшумiле, помчала.

Крильми порозлiталися поли тоненького плаща, метеликом затрiпотiла на плечi сумочка.

Ранiш, як затяжним останнiм вискоком злинути на пiднiжку, нiби вчуваючи, що за нею стежать, визивно, розбишацьки стрiпонула головою. Волосся, iзнявшись, зависло щiльним, темно-золотавим, нереально поволi осiдаючим нiмбом.

Коротку миттєвiсть напiврозмитий обрис яснiв крiзь спiтнiле скло. Здавалося, можна розгледiти сяйво лукавої потаємної усмiшки.

Металево брязнули, зiмкнувшись, дверi, тролейбус рвонув, завиваючи, - й усе зникло, розчинилось. Лишився порожнiй навiс, пустельно сiрiюча лава, надщерблена урна...

“Чи стрiну ще десь, коли-небудь, схожу красу?“ - думав я про змайнуле видиво, поспiшаючи навздогiн черговим, невiдкладним справам змокрiлою - вiд дощу - брукiвкою.

Вiльнюс - Лод, 1992 - 1996 рр.