Всі публікації щодо:
Забужко Оксана

Посткриптум. Поема-лист

Cavalcando l'art'ier per un cammino

pensoso de l'andar che mi sgradia,

trovai Amore in mezzo de la via

in abbito leggier di peregrino.


Quando mi vide, mi chiamo per nome,

e disse: “Io vegno di lontana parte,

ov'era lo tuo cor per mio volere;

e recolo a servir novo piacere“.

Allora presi di lui s н gran parte,

ch'elli disparve, e non m'accorsi come.

Dante. Vita Nuova

1.

В перших рядках сповіщаю, милий: любов минула –

Мов, повагавшись, скотилася в лунку більярдна куля

(Вічнозелений газон потертого плюшу,

По якому гонить сліпий кийок круглі, ствердлі од страху душі).

Кожного ранку, замість гімнастики, лежачи в ліжку,

Вмикаю в уяві твої очі сіамської кішки,

Шляхетний профіль, роздвоєне підборіддя

(Мов копито! – як писала одна із мого поріддя), –

І, на довершення вправи, тебе висвітлюю голим.

Вислід – блискучий: зовсім не чую болю.

2.

Другим уступом дозволить сповістити: весна настала.

Маймо надію, цим разом уже на стало –

Більше дощів не буде, й на повний об'єм леґенів

Стане синього неба й рослявих легінів

З губами, що однімають і сон, і втому –

І світлосяйну пустку лишають потому.

В нас із тобою було інакше, а як – згадати несила:

Ніби свинцевим дробом пам'ять запорошило.

Я й зими не пригадую зовсім – лиш очі сльозило білим.

Цілу зиму-бо мала виснажливу працю: тебе любила.

3.

Відпущаєши нині, – кажу неживими губами.

Можу йти на всі сторони світу – ну хоч би до Алабами,

Подавати пиво у придорожнім барі

І чекати, що хтось заграє на банджо, то пак на гітарі

“Не плач, Оксано“... Такої свободи, милий,

Не побажаю жодній із тих, що тебе любили.

Можна листів не писати, і Господа не просити

Простити тебе за любов, тобою убиту,

Можна вступить до кляштору (якщо, звичайно, не пекнуть!) –

Можна навіть зустрітись з тобою. Скажімо, в пеклі.

4.

В цій країні, де я тепер мешкаю, штири відсотки люду

Вірять, що будуть у пеклі, – ну значить, напевно будуть.

Щодо мене, то я вже була. Й не в одному. Либонь, так треба –

Перейти через всі (це ж їх скільки?), щоб вийти в небо.

Жаль лиш, в кожному щось із себе лишаєш, а це погана прикмета,

Та й негарно, як десь на стільниці цинкованій шмат поета,

Мов зопсутий окіст ягнячий, вкривається шмарклями слизу

Й бірюзовими перснями мух, і хоч як зализуй

Відбатоване, доки загоїться, – так остаточно й не знати:

Коли доплуганишся в небо, чи зможуть тебе упізнати?

5.

Правда, є іще звичка – в усьому пошукувать смислу.

В необжитім безпросторі – як павутинка, зависла

Між землею і небесі індіянського літа

(От і все, що лишилося по індіянах!), – все прагну укмітить,

Мов стібками, крізь ясність снів і крізь яву сонну

Перепущену – нитку знаків: нічний дзвінок телефонний,

Що зривається, в пітній руці зоставляючи мертву трубку;

В несподіванім домі твоя афіша; відтерплі вві сні зарубки

На поваленім стовбурі пам'яті: голос, кімната, запах...

За цим всім щось стоїть, але що – не вмію сказати.

6.

Не у тебе питаюся, милий, – у долі: чого ти хочеш?

І пощо мене й далі обманками вперто морочиш,

І про що ця морзянка сиґналить мені крізь пустиню

Самоти, у якій – непроникні для голосу стіни?

Я сама не люблю цеї жінки в свічаді навпроти:

Вертикальна бганка в міжбрів'ї, обвисла лінія рота,

Істеричні сплески завзяття і довгі, глухі провали

(Забуває, про що говорила, коли перервали...) –

Якщо ти від початку її у мені розгледів,

Чи не краще було в зоопарку любити білих ведмедів?

7.

Але годі. Вже в згадці відновлено різнобокість

Місць, де були ми вдвох: з них відтала блискуча окидь

Твоєї присутності (досі всі кадри я брала

Під одним лиш кутом, залежно, зліва чи справа

Був тоді ти). А тепер – мов ширяючи над землею,

Бачу згори нескінченну осінню алею,

Мокрі лавочки, рослі голівки похнюплених айстр від Олеся,

По доріжці простягнені тіні довготелесі

Чоловіка й жінки (вони мовчать), – тільки голос, од усміху карий,

Обертається їм услід: “Подивись, яка гарна пара!“.

8.

От дивлюсь на тих двох – і сама відчуваю ніжність:

Чоловік був поблажливий. Жінка була капризна.

У нічнім ресторані смішного маленького міста

Гримотала в бляшанки звуків музика троїста.

Їм усюди знаходився вільний столик. Усюди,

Де з'являлись вони, їх проводили поглядом люди,

Розвидняючись на виду, і повії із пияками

Затихали на мить – завороженими дітваками.

А тепер там чорніє виям, мов згас посвітач у ніші.

Трохи жаль мені світу, в якому зробилось темніше.

9.

Знаєш, скільки себе пам'ятаю, я завше хтіла,

Щоб смагою справдешня пристрасть губи позолотила,

Щоб з-під ніг коханців в ході – ураганний вітер зривався,

І вихрило майдани і юрби шаленим шопенівським вальсом!

Щоб грозове повітря огненними зміями трісло,

Пропікаючи гострим озоном плісняві мислі! –

Я хотіла такої любови, котра єдина

Оновила би світ від бридоти, – і в тому була гординя.

І тому добирала мужчин, як князенко коней на стайні:

На якого положить руку – той вже не встане.

10.

Не конева вина – підупасти в дорозі на нозі,

А вина верхівцева, що коні його не носять.

(Вибачай за фольклорність стилю – а як інакше

Маю висловить те, що належить вгорнуть якнайм'якше?).

Я недурно тебе обрала – ти одинокий

Не прогнувся в колінах, а просто вивернувсь боком –

Обдираючись в кров, та на повнім розгоні чвалу:

Поки я ще, припавши, нестямно тебе цілувала, –

А уже летіла, скинута долі в проскоку бистрім:

Животом – на паркан, з висоти – на штахетні вістря...

11.

(Той паркан був насправді. Він був – церковна ограда.

Сутеніло, коли ти зненацька скрутив з автостради

(Тільки жовна під шкірою грали) – на путівець бакаїстий,

У такому мовчанні, неначе замислив убивство.

На горбі постала стара церковця (де кровця впала...) –

Чорна озія в небі, що ще відливало опалом.

Там ми мали б вінчатись і наших дітей хрестити –

Але темно було, й не було нас кому впустити.

І, округливши спину, мов в щось попереду ціливсь,

Ти рвонувся назад до авта – а я в ограді лишилась).

12.

Так і ходжу звідтоді – неначе звір у вольєрі,

В бароковім литві решітки, звідкіль залютовано двері:

У Борисполі, в залі відльотів, о п'ятій ранку,

У червонім, як крик, пальті, остовпіла подорожанка

(Все життя – в двох валізках: дитинство, вірші і осінь),

Я стояла сама – аж, здається, стою там і досі.

Я своїй країні була – що тістечко з кремом

На сім діб як порожній шлунок: вона вичищалась від мене.

Оголошено рейс, і потягся народ на посадку,

І бряжчала у тлумі круг мене незрима моя оградка.

13.

Що ж – прощай, і якщо назавжди... – як писав був один бритієць

(Всі слова рідномовні, як центи, кудись закотились –

Втім, їх, може, і не було, бо ж відомо: в наському слові

Нагромаджений досвід страху – значущіший, ніж любові).

Дуже шкода музики, милий, – отої, яка дрижала,

Розтинаючи світ навиліт, мов вени – бритвене жало,

І сочилось, мов сльози ніжності, плідне світло вологе,

І надсадою щастя дзвеніла далека дорога.

А тепер впізнаю цей звук тільки зрідка – на юних обличчях:

Витягаюче шию вслухання у подив далекого кличу.

14.

Тут годилось би ще щось додати (отак на тризні

По великих – усяка нічвида старається на афоризма,

Але в кожнім надгробнім казанню – маленька червива втіха:

От же, був ворохібник – а бачте, лежить як тихо!)...

А лежить – усього лиш стончений аркуш з твоїм письмом кострубатим,

Та пухнаста од пилу касета (не тягне – врубати):

Не великий небіжчик – підміна, скинуте рам'я,

Линовище, звіяна потерть, скоцюрблений бинт від рани.

А любов – подихтіла у простір, клубом розприслої пари,

Щоб згуститись деінде – над долями ліпшої пари.

15.

Не боюсь самоти. Значно більше боюсь – улягання:

Надто добре-бо знаю, як може в'язнить моногамна

Підкамінна залежність – так річка впирається в греблю,

Й розпаношений сміх затискають гіпсовані ребра.

Я невдовзі верну собі, милий, – і постать політну,

І вдаряючу в голови терпкість ще раннього літа,

Й ту ходу – мовби вмисне для мене дорогу мостили,

Й надмір рухів, якими себе випручую з тіла...

І в таку – некохаючу, власним засліплену смислом, –

Ти залюбишся наново, милий. І це буде смішно.

16.

Пам'ятаєш, я говорила: усе, чого раз не впізнав ти

(Вбраний наглухо в себе, ніби в скафандр астронавта), –

То немовби змарнований хист (віковічна вкраїнська риса!):

Всі зусилля догнать – що кривляння старої актриси

Із минулим статистки і ґримом ґротескно-яскравим...

Щиро зичу тобі – якнайбільше жінок і слави

(До якої доклала і я!), і не май до мене досади.

Заховай моє фото глибоко на дні шухляди.

І на цього листа, мій загублений бідний брате,

Як на всі попередні – не треба відповідати.

Закінчено: 28 червня 1994 р.

Кембрідж, Масачусетс



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.