Втеча - Володимир Заєць

Володимир Заєць

Втеча - Володимир Заєць

Оповідання

Йти додому сьогодні, як і взагалі останнім часом, не хотілося. Спершу Мишко щиро вірив, що справжня причина його затримок криється в постійних робочих клопотах. Одразу ж після чергової доби він заїжджав у колону і, не дожидаючись напарника, мив машину, перевіряв рівень мастила й без кінця-краю регулював зазор у трамблері. Одне слово, діла вистачало.

Але сьогодні... Напарник прийшов раніше, ніж завжди, “Волгу“ Мишко вимив ще біля поліклініки, мотор працював, як бджілка. З чистою совістю можна йти додому. Однак сама думка про це вже гнітила його. Але ж чому, чому? Мишко замислено сів на промаслену лаву, де звичайно перекурювали слюсарі. “Чому ж додому не хочеться? - думав він. - Може, ще не все зробив на роботі? А й справді! Ліве дзеркало треба замінити. Але ні. Вчора завгар сказав, щоб до закінчення кварталу про це й не мріяли“.

І тут Мишкові Ковальчуку, тридцятирічному водієві “невідкладної допомоги“, стало ясно, що останнім часом його геть перестали вабити до себе і будинок, у якому вони з дружиною й донькою жили, і їхня квартира - саме їхнє домашнє вогнище. Де була єдина причина його постійних затримок на роботі.

Він стурбовано повертів головою, мовби комірець надто стискав йому повну червону шию, і, надувши щоки, з силуваною бадьорістю видихнув:

— Трам-тарам-тарам!

Повз нього проходили водії, віталися, і їм трохи навдивовижу було бачити таким пригніченим цього завжди життєрадісного товстуна.

— То їдьмо вже, чи як? - вигукнув напарник Женька, крутячи ручку підйому скла у дверцятах.

— Авжеж, - якомога бадьоріше відповів Мишко і сам відчув у власному голосі сум.

Він сів у машину й до самого дому не зронив ні слова. Незвичне Михайлове мовчання неприємно вразило й навіть розізлило Женьку. “Подумаєш, цяця! - з досадою подумав той. - Теж мені ветеран-ветеринар. Як з молодим, то вже й говорити не хоче!“

— Дякую, Женю, - неуважно проказав Михайло, коли машина спинилась коло його під'їзду, і, забравши купу журналів “Химия и жизнь“, зачинив за собою дверцята.

— Їжте на здоров'я! - сухо відрізав Женька.

Мишко поволі, знехотя підіймався вищербленими бетонними сходами. Перед самими дверима під'їзду Ковальчук зупинився і цього разу вже без подиву зауважив: що ближче він був до своєї квартири, то більше псувався настрій. І з кожним кроком, з кожною сходинкою все більше неприємних, аж злих думок западало йому в голову. Він поглянув угору, де громадилися бетонні блоки дев'ятиповерхового будинку, і невдоволено подумав: “Поверхи, поверхи... Люди, люди... Одні над одними, одні під одними, тиснуться одне до одного... Навіщо? Сплять, їдять, кохаються - і все це за якихось кілька метрів. Що в цьому гарного?“

Він тут же засоромився таких думок, проте почуття неприязні до мешканців бетонних блоків не минало. І Ковальчук уже достеменно знав, _коли_ й _через_що_ те почуття з'явилося.

Це сталося майже рік тому. Мишко, маючи квартиру на другому поверсі, надумав посадити під балконом садочок, розвести квіти. Він довго розчищав землю від будівельного сміття, тоді завіз кілька машин чорнозему й посадив десяток тоненьких саджанців, викопаних неподалік, де за планом генеральної забудови зносили приватний сектор.

І за весь цей час йому не допомогла жодна жива душа! Спершу добродушний Михайло тільки весело вражався з цього, та зрештою воно почало його дратувати. Особливо бісили повчання і поради роззяв, які виходили на балкон покурити й розвіятись. Михайло підводив голову, довго й пильно дивився на порадника, а тоді з перебільшеною люб'язністю проказував:

— До чого ж я вам вдячний! І що б я робив без вашої помочі?

Усмішка поступово зникала з облич многомудрих сусідів, і вони, знизуючи плечима, спантеличено ховались до квартир, щось виказуючи на адресу “шизофреніка“.

І все ж найприкрішим було не це. Вже за кілька днів через невеличкий, посаджений Михайлом сад пролягли в різних напрямках п'ять стежок. Ще за тиждень було зламано четверо дерев, ще троє - з обчухраними гілками й подертою корою - вціліли якимсь дивом.

Михайло не здавався. Він знову й знову насаджував дерева замість зламаних, чим викликав глум усього будинку. Щоб вберегти дерева, Михайло обгородив садок пакільцями, натягнув на них дріт, і балконні коментатора одразу ж прозвали його куркулем і хазяйчиком, а до дільничного міліціонера полетіла анонімка, в якій невідомий автор з непідробним обуренням розмірковував про те. як то можна в нашій країні обгороджувати народну власність. Зрештою, дріт висів недовго: першої ж ночі хтось поперекушував його обценьками й невідь де подів.

А з балконів у сад полетіли недогризки, недокурки та інше сміття. Одного дня до Михайла з'явилася двірничка і, не пристаючи на жоден компроміс, поставила категоричну вимогу, щоб мешканець Ковальчук навів у своєму садку лад, а як ні, то за порушення санітарного режиму буде накладено відповідний штраф. Двірничка була висока, жилава, чоло їй до самих брів прикривала квітчаста хустка, з-під якої меткі маленькі очі ненастанно винюшкували коридор, кухню і через відчинені двері - кімнату. Вона промовляла короткими уривчастими фразами й дивилась при цьому куди завгодно, лиш не на господаря. Ця обставина якоюсь мірою притишувала різкість її слів та інтонації, і Михайлові здавалось, ніби вона звертається зовсім не до нього, а до котрогось із невиправних порушників порядку в будинку. Може, саме через те він не образився, а заходився доводити своє, емоційно притискаючи до грудей повні руки:

— Чого це сад мій? Для всіх садив... Він - спільний!

Але двірничку вмовити було неможливо.

— Самі садили - самі й прибирайте! - урвала вона, стуливши в посмішці губи, даючи зрозуміти цим, що вона теж не дурна і закони, дяка богові, знає не гірше за інших.

Після цих подій Мишко спохмурнів і перестав вітатися з сусідами. А ті теж скоро ухвалили, що “товстопикий із шістдесят третьої - _скандаліст_ і _зануда_“, і мовби його й не помічали.

Згадуючи події річної давності, Мишко тупцяв на ?анку, стривожено й розгублено озираючи порожній двір. І хоч як нечасто траплялися в цю пору перехожі, все ж їх було досить, аби весь будинок дізнався про Михайлове небажання йти додому. Ковальчук розумів, що за зовнішньою байдужістю сусідів, за нарочитим ігноруванням його криється внутрішня зібраність, чіпка й відточена пам'ять, яка вмить схоплює й міцно закарбовує кожну дрібницю, Мишко знав і те, що, повернувшись увечері додому, ці суб'єкти розповідатимуть приятелям і домочадцям, як “Ковальчука жінка додому не пускала, а він плакав і просився. Може, посварились, а може, й інша причина є“.

Мишко зіщулено повів плечима і примусив себе зайти в під'їзд. Піднявшись на другий поверх, він спинився перед дверима своєї квартири, обережно, щоб не здіймати шуму, відімкнув замок і прочинив двері. Брязнув, напнувшись, ланцюжок. Доведеться дзвонити. А коли ще сплять?..

Мишко глянув на годинник. Пів на дев'яту. Він сів у затемненому коридорі на дерев'яний ящик для картоплі і вирішив почекати. “Нехай хвилинна стрілка дійде ось до цієї тріщини на склі, тоді й подзвоню“, - подумав Мишко.

Стрілка дійшла до тріщини, потім збігло десять хвилин і ще десять, а він усе не наважувався подзвонити у власну квартиру. Кілька разів підходив до дверей, прикладав вухо: воно тільки шаруділо об потрісканий дерматин, а всередині квартири було тихо. Зрештою, наважившись, Мишко подзвонив.

Двері відчинила дружина. На ній висіла якась бузково-синя сорочка до п'ят, обличчя було зім'яте й непривітне.

— Явився, - сказала вона сердито і, широко позіхнувши, подалась до ванної.

Відчинились кімнатні двері, звідки, потираючи кулачками очиці, вийшла п'ятирічна дочка Світланка.

— А, це ти. Прийшов - не згубив підошов, - надто серйозно промовила вона ще хрипким зі сну голосом, старанно наслідуючи чиюсь дорослу інтонацію.

— Цілу ніч полював на “граків“? - з холодком у голосі поцікавилась дружина, виходячи з ванної.

— Я ж тобі ще звечора казав. Було багато викликів. Не до “граків“ було. На виклики часу не вистачало, не те що на пасажирів.

Мишко говорив підкреслено лагідно, аби дружина відчула, що нагоди для сварки немає. Однак сварка мала відбутися: дружині не терпілось вихлюпнути з себе роздратування, яке збиралося в ній уже давно.

— Звісно! - з неприязною посмішкою зронила вона, взявшись у боки й ледь виставивши наперед худу ногу. - Як завжди - часу не було. Ледар! Женька - той до двадцяти карбованців за ніч заробляє.

— Машо! Машо! Та це ж сором - “граків“ ловити. Все одно що спекулювати!

Маша раптом згадала, що сьогодні має прийти Надія з трикотажного і принести нарешті те, що давно обіцяла. І всього тільки на п'ятнадцять карбованців дорожче, ніж у магазині! У Маші пропав інтерес до розмови, вона спокійно, аж байдуже спитала:

— Їсти будеш? Борщ є, вареники...

Михайло мовчав, щоку йому часто сіпало, він дивився на дружину гнівним поглядом.

— Як хочеш. - Маша знову позіхнула, блиснувши золотими зубами. - Борщ на плиті, вареники на балконі... Ага, ти не забув, що в нас сьогодні гості?

Михайло не відповів.

На сьому годину почали сходитися гості. Прийшла пара Кочергіних - обоє галасливі, гладкі, з масивними золотими перснями на товстих пальцях; вони обоє любили добре випити і закусити. Славко Кочергін працював на овочевій базі, здається, був заступником завідуючого. Його дружина Соня - вища за чоловіка на півголови і чи не вдвоє товща од нього - не працювала ніде. При будь-якій нагоді вона трагічним голосом розповідала, що всю себе, все своє життя віддає вихованню одного-однісінького пречудового, незрівнянного синочка Ернестика. Слухали Соню розуміюче і співчутливо кивали головами: добре знали, що всі її слова - суща брехня. Ернестик після уроків залишався в групі подовженого дня і приходив додому ввечері, водночас із турботливою мамусею, яка поверталась після обов'язкових відвідин перукарень, педикюрних кабінетів, масажиста й цілої низки крамниць, починаючі з ювелірної.

— Татусю! - втомлено зверталась вона до чоловіка, лаштуючись у робленій нозі на диван. - Перевір уроки у сина. А я відпочину трохи. День сьогодні видався важкий...

...Прийшов Валерка Лебедєв - син двоюрідної Машиної сестри. Він звивався всім тілом і вульгарно похмикував, певне, вважаючи, що саме така поведінка найбільш пасує джентльмену. Валерка тицьнув квіти господині, по праву давнього друга чмокнув Соню в щоку й міцно потис руки чоловікам. При цьому він мовби між іншим повідомив, що “мазер“ не прийде - “за п'ять хвилин болячка торохнула“. Тут же Валерка перекинувся увагою на дитину, демонстративно виявляючи родинні почуття. Наспіх про щось запитав Світланку і навіть не став чекати відповіді.

Мишко зрідка виходив з кухні, вітався з гістьми, брав у жінок пальта і з полегкістю вертався на кухню. До кімнати він не йшов, бо знав, що дружина соромиться його присутності, їй було ніяково за його професію, за його “невміння жити“, за недорікуватість у розмовах. Мата соромилася, що він такий незграбний тілом і чутливий душею; вона паленіла, коли чоловік усміхався своєю дитинною ніяковою усмішкою. Це видавалось їй майже непристойністю.

У повсякденні Маша ще якось терпіла ці Михайлові риси, але при гостях... Ні! Хай собі сидить на кухні. Неандерталець якийсь, а не сучасна людина. А чого варта шия! Як вона раніше не помічала цієї червоної, порослої густою щетиною шиї?

Мишко жалів дружину, вважаючи, що вона перебуває в полоні емоційності, що вона, як і більшість людей, покірна виконавиця диктату підсвідомих потягів, з котрими - сліпими й злісними - можна впоратися спільно й тільки при максимальному напруженні всіх зусиль.

Якось він спробував пояснити цю свою думку, але та спроба викликала такий напад люті, що йому й слова десь поділися.

— Ти! Ти-и! - вигукнула Маша, стискаючи кулаки й спопеляючи його очима. - Знову свої нікчемні жалощі! Праведник нещасний! Самоук заплішений!

І Мишкові більше не хотілося їй пояснювати.

А тепер він сидить на кухні, гортаючи журнал і неуважно дослухаючись до того, що робилося в кімнаті. Веселощі були в розпалі; покриваючи хрипкий голос магнітофонного барда, лунали вибухи сміху. Певне, що то вже Валерка потішав публіку анекдотами.

Почулися стрімкі кроки, й до кухні зазирнула розчервоніла дружина.

— Чого сидиш, наче гриб? - Вона промовила ці слова гак, мовби подала милостиню; проте усмішка миттю злетіла з її обличчя, погляд став пильнішим. - Іди! Гості хочуть бачити господаря. Тільки дивись мені, щоб без коників. Не псуй людям настрій.

Мишко, зіщулившись і згорбившись, рушив услід за дружиною. Ввійшовши до гостей, він старанно їм посміхнувся і сів, аж завмер. Руки склав на колінах, а погляд втупив у підлогу.

— Ось послухай, що твоя жінка розказала, - прискаючи сміхом, озвався Валерка. - В її класі один учень написав у творі: “Маленьких людей, яких колись описували Гоголь, Достоєвський і Чехов, тепер немає. Всі вони виросли, бо акселерація...“

Мишко силувано реготнув, йому додумалося, що маленькі люди люблять сміятися з інших маленьких людей. Тоді вони самі собі видаються більшими. А втім, з великих людей вони теж сміються, намагаючись таким чином принизити їх до свого рівня.

— Валерко, ану, підкинь ще анекдот, - попросив Славко Кочергін і якось багатозначно підморгнув при цьому.

— Ні! - весело й натхненно вигукнула господиня. - Спочатку всі вип'ють! Мишко, ти чого не наливаєш гостям?

Мишко налив. Гості випили.

Валерка, настромивши на виделку масний маринований грибок і розмахуючи ним, почав:

— А оцей не чули? Мені давно розказали. Цікавий такий випадок... Ну, діло було так. Приїжджає чоловік з відрядження, а дружина, звісно, в цей час...

Мишко з болісним напруженням переводив погляд з одного гостя на іншого. Оповідач смакував подробиці й жваво жестикулював, решта розуміюче всміхалася, наперед відгадуючи розв'язку. Валерка, скорчивши відповідну фінальній сцені анекдота гримасу, закінчив розповідь; гримнув регіт. Мишко спіймав на собі контролюючий погляд дружини, але не засміявся, як усі, а спохмурнів. “Ну чому, чому вони сміються? - болісно думав він. - Нічого ж смішного нема!“ Йому було шкода ошуканого чоловіка, соромно за нечисті жінчині справи.

— Ти не зрозумів? - шарпав Мишка за рукав Сашко, а сам аж заходився од сміху. - Розумієш, коханець вилазить із шафи, махає руками й каже: “Ти що, молі не бачив?“

Мишко висмикнув руку, підвівся й вийшов. Веселощі за столом почали пригасати.

— Чого це він якийсь похмурий? - з образою в голосі спитав Славко, поправляючи краватку й застібаючи піджак.

— То ще нічого, - підпустила шпильку Сонька, - бувають ще гірші. П'яндиги, приміром.

Славко натяк на п'яниць чомусь сприйняв на свою адресу, геть образився і, з гуркотом відставляючи стільці, став вибиратися з-за столу.

Валерка, ображений нерозумінням анекдотів, рушив за ним.

Сонька встала, недбало закинула на плечі яскраву кашемірову хустку й з удаваною прикрістю сказала:

— Ну, коли вже чоловіки збираються, то й мені пора...

Даремно Маша, бліда від приниження, веселим, але тремтливим голосом умовляла гостей лишитися. За чверть години, навіть не випивши “на коня“, всі розійшлися.

Мишко, відчуваючи за собою провину, зачаївся на кухні.

Коли дружина люто загримкотіла посудом, прибираючи зі столу, він тихенько підійшов до неї й видихнув:

— Машо... Чуєш, Машо? Невже ти не розумієш?..

— Тепер я розумію все! - відрубала вона, не обертаючись.

Криця в її голосі додала Мишкові ляку, і він, намагаючись компенсувати промашку, запопадливо кинувся наводити на столі лад. Проте дружина проігнорувала старання винуватого чоловіка, не помічала навіть його самого, дивилася кудись крізь нього, не ронячи й слова.

Чутки про те, що Маша покинула Михайла, були найрізноманітніші. Багатьом було невтямки: чому? Мишко не п'є, не курить, за чужими спідницями не волочиться. З будь-якого погляду - серйозний чоловік, якраз для сімейного життя створений. Дехто на таку балачку заперечував: а хто його знає? Хіба в чужу душу зазирнеш? У тихому болоті...

Найзлісніші пліткарі метикували так: що від нього перегаром ніколи не пахло - то ще ні про що не свідчить. Морфій вій собі колов. Ось що! Так, так! Натуральний вам опій. З брудного шприца просто через холошу - в стегно. Певне, від того й ходив весь час, мов не всі дома...

Мишко якраз був на чергуванні, коли дружина підігнала під будинок машину “Трансагентства“, поспіхом, переплачуючи вантажникам, винесла з квартири все нажите за сім літ подружнього життя добро і перебралась до матері на новий житловий масив.

А Михайла на чергуванні раз по раз проймала холодна, зловісна тривога. Його чутливість зростала буквально щогодини. Йому ставало до болю шкода навіть метеликів, що розбивались об вітрове скло автомобіля, перетворюючись на молочно-білі плями з грубими променями бризок навсібіч. Михайло спостерігав, як з вихлопних труб автомашин виривалися сизуваті, закручені в спіралі струмені диму, і він увіч уявив собі, як опадає смертоносна сажа на неживе листя, на крихкі пагінці, яскраві квіти і як гинуть вони під задушливим покривалом. Йому хотілося заплющити очі, щоб не бачити цього жаху, цієї блюзнірської наруги живого над живим; його судомило від цієї демонстрації бездумної людської жорстокості, всеперемагаючої оргії знищення того, що є основою всього життя на землі - рослин.

Йому раптом пригадалася стаття з журналу “Химия и жизнь“. Ця стаття вразила його до потрясіння, і тепер, коли слова з неї, палаючи вогнем священного пророцтва, виникли перед його зором, на чолі виступили краплі поту, а руки на кермі судомно стислися й похололи. Він дивився перед собою і бачив слова, мовби виткані з вогненних літер-ниток: “Тушканчик, збитий автомобілем, лежав за півтора метри від дороги. Голова його була розтрощена...“

Мимохіть Мишко почав вести машину якомога повільніше.

— Ти наче волами їдеш! - насмішкувато зауважив черговий лікар, який сидів у машині.

Але Мишко, міркуючи про щось своє, не зреагував на зауваження. Чимдалі він став відчувати неприязнь до свого недавнього улюбленця - автомобіля, цього механічного чудовиська. Навіть запах бензину, такий приємний раніше, викликав легку нудоту.

Наступного після чергування ранку Мишко повернувся на базу, коли не було ще й восьмої години і, не чекаючи напарника, пішки подався додому.

І невідь звідки прийшла до нього певність, що він бачить автобазу востаннє, що більше ніколи не заїде за цей побілений вапном паркан, не пройдеться по майданчику стоянки, з її гострим запахом бензину й тьмяно-лискучими плямами мастила.

Прийшовши додому і побачивши, що дружина покинула його, Мишко анітрохи не здивувався і з смиренною приреченістю долучив цей факт до тої низки недоладностей, котрі настійливо переслідували його останнім часом.

Спорожніла кімната була лункою, просторою і невпізнанною, аж ніби чужою. Мишко сумно споглядав темні прямокутники на стінах у тих місцях, де стояли шафа й сервант; вичовганий лінолеум, убогість якого особливо впадала в очі тепер, у порожній квартирі.

Він стояв посеред кімнати й заціпеніло, повільно переводив погляд з одного місця на інше. Уривки дивовижних, незвичних думок, образів, спогадів довільно, без будь-якої на те причини тіснились у голові. Снував у ній безладний багатоголосий гомін, як у залі для чекання залізничного вокзалу пори літніх відпусток. Мишко дивився на пофарбовані ним плінтуси, оббиті дерматином двері, стелю... Його руки пам'ятали цю роботу. А ось за цим столом він сидів, і гладенька відполірована стільниця, увібравши теплоту його тіла, мовби й сама стала живою. І все довкола було ніби продовження людського тіла, якоюсь його частиною, як, наприклад, ноги чи руки. І тут Мишко зауважив, що про все це думає в минулому часі. Він прислухався до себе й зрозумів, що в ньому народжується відчуження до всього, що його оточує; і що, поза всяким сумнівом, прив'язаний він був не до бездушних предметів, а до людей, котрі населяли й оживляли ці предмети і всю квартиру. Зникли люди, і квартира перетворилась на мертву бетонну коробку, заповнену жалюгідними рештками меблів.

Звісно, і раніше виникали у нього нетривкі думки про те, щоб усе кинути й піти геть. Одначе тоді вони ковзали по поверхні свідомості, не знаходячи глибинного відлуння в душі. Тоді Мишко знав, що не має морального права полишити сім'ю, адже дитині потрібен батько. Але тепер...

Обривалася одна по одній ниточки, котрі прив'язували його до минулого, і він навіть фізично відчув себе мовби в невагомості. Проте це відчуття минуло, натомість прийшло інше, у якому смуток переміщувався з трепетно-радісним передчуттям перемін. “Гірше не буде, отже - буде краще!“ - прогарцювала хвацька думка. Мишко схвально кивнув їй услід, набрав молодецького вигляду, розправивши круглі плечі і якомога дужче втягнувши живота, і підморгнув своєму відображенню в коридорному дзеркалі. Із дзеркала глянула на нього недоладна кругла фізіономія з великими вухами, що кумедно стирчали.

Темрява за вікном, яку насилу розштовхувало оранжеве світло ліхтарів, дедалі густішала, притискалась до віконних шибок, приглушувала звуки, робили важкими повіки. Глянувши у вікно, Мишко здивовано помітив, що в роздумах минув увесь день, і що вже пізній вечір, і його огортає звичайнісінький сой. Він подався на балкон по розкладайку, яку нелегко було відшукати під покладами старих лахів. Нарешті закіптюжена й полатана споруда стояла біля вікна, а що заслати її було нічим, то Мишко ліг спати в штанях і в сорочці.

Він довго перевертався з боку на бік, скрипіла під ним розкладайка, і Мишко вслухався в багатоголосий шум вітру, що невгамовно торгав кватирку й лопотів рушником, забутим на балконній мотузці, у густий шелест листя на деревах. І чомусь спливли в пам'яті картини далекого минулого, дитинства, з того самого моменту, коли він почав усе усвідомлювати; як стоїть він на порозі старого батьківського будинку з продірявленим відерцем у руках, дивиться, як падають у нього, липнучи до стінок, крихкі сніжинки, й дивується: чому ж вони не витікають з відерця, наче вода, адже батько щойно пояснив, що вода і сніг - одне й те ж. А тоді пригадався йому зелений яскравий луг за будинком, перетворений ромашками на хитромудре мереживо, а сам він із саморобним сачком ганяється за метеликами. І від усього навколо віє радістю, теплом, духмяністю. Засинаючи, Михайло надарма пробує пригадати, чи приходила до нього коли-небудь потім така чиста, нескаламучена радість. Школа? Щось таке, напевне, було. Але вже не те... Не так... Робота? Часом бували приємні моменти. Але не більше. Перші зустрічі з Машою? Там, на Володимирській гірці. І загадковий блиск в її очах, і зачарування обличчям, яке матово сяяло, і хвилююча недомовленість...

Мишко по крихтах збирав щасливі спогади, проте всі вони, за винятком спогадів дитинства, не гріли. То, може, й не було потім щасливих хвилин, може, це був ілюзорний світ самообману? Так мандрівник, знемагаючи від спраги в пустелі, бачить те, чого бажає найбільше за все на світі, - ціле море прісної води. Мишкові стало моторошно; він спробував підвестись, однак охоплене сном тіло вже не підкорилося йому. І тут навалився на нього раптом, зім'явши свідомість, важкий сон. Мишкові здалося, що хтось силою розіп'яв його на розкладайці, ніби комаху на предметному скельці мікроскопа, і вивчає холодно й прискіпливо. І приснився йому сон, дивовижно схожий на реальність.

Снилось йому, що він, як і сьогодні, йде після чергування додому. Вийшовши з-під мосту на Великій Окружній, Мишко, як завжди, повернув праворуч на вулицю Верховинну, в кінці якої стояв біля озера його будинок. І була ця вулиця - як буває тільки уві сні - дивовижно й моторошно пустельна.

Внутрішньо здригаючись, готовий до найнеймовірнішого, Михайло зійшов з тротуару й рушив дорогою повз уламки приватного будинку з убогими рештками яблуневого саду з правого боку, повз дев'ятиповерховий жіночий гуртожиток з лівого. Уламки завмерли в мовчанні, криючи незрозумілу погрозу. Дев'ять поверхів гуртожитку мовби нависали над усім своїми крутими формами. Не дивитись, не дивитись по боках! Швидше додому! Там порятунок, там захистять рідні стіни. Мишко мимоволі прискорив ходу і тут же, розуміючи безглуздя ситуації, змусив себе поглянути на вікна гуртожитку. Шибки різонули по очах золотистим і густо-синім зблиском. Він перевів погляд на озеро, що видніло попереду - в кінці вулиці. Гладінь води блиснула і теж ударила в очі тремтливим сріблистим вогнем. Мишко на мить зажмурився, а коли розплющив очі, відчув, що все довкола разюче змінилося. Зовні начебто лишалося таким, як і досі, але якась переміна, що її могли осягнути тільки неймовірно загострені Мишкові чуття, відбулася.

Щось неминуче мало статися, щось таке, від чого вже не можна було ні втекти, пі сховатися. Раптом Мишкові здалося, ніби хтось пильно дивиться йому в потилицю. Відчуття було таким сильним, що він не витримав і озирнувся, рвучко повернувши голову. Нікогісінько. Вулиця, як і раніше, була безлюдна. Але це не заспокоїло Мишка; навпаки, він зрозумів, що мине ще одна мить, - і він збожеволіє. Тож нехай би вже сталося найгірше, аби лиш не це чекання з його моторошною непевністю... Він зупинився і, притулившись спиною до стовбура дерева, завмер.

Зненацька просто перед ним, казна-звідки взявшись, з'явилася потворна бабця. Вона була вдягнена у звичайний для старих селянок одяг: плюшеву коротку шубу, чорну спідницю з дешевого краму і квітчасту хустку, зав'язану вузлом на голові. Вираз її обличчя і очей жахнув Михайла - вони випромінювали нестримні й геть божевільні веселощі.

Він зрозумів, що ця зустріч і є тим жахіттям, котре так пригнічувало його і завершилося незбагненне закономірно. Бабця якусь мить дивилася на Михайла безтямним і водночас всезнаючим поглядом і раптом, закотивши очі під лоба, затіпалася від несамовитого сміху. Сміх цей з такою силою вдарив по натягнутих нервах Ковальчука, що він задихнувся, а з голови до ніг прокотились одна по одній холодні й гарячі хвилі, змушуючи серце то завмирати, то лихоманково-прискорено битися. А дикі веселощі старої вибухали з новою силою, і вона, хапаючись за живіт, зігнута навпіл, не сміялася вже, а вила, раз по раз тицяючи в Михайла скарлюченим пальцем.

На кілька довгих секунд усе переплуталося в його голові. Михайла охопило непереборне бажання, забувши про все, похлинувшись страшним реготом, побігти вперед, до закличного лона озера, й назавжди зануритися в його прохолодні глибини.

Величезним зусиллям волі, прикусивши губу так, що тепла цівка крові потекла підборіддям, він опанував себе, труснув обважнілою головою - і видіння щезло. Повз нього спокійно йшли люди, заклопотані чимось своїм, звичним. Михайло з полегкістю зітхнув і... прокинувся. Світання вже золотило шибки, легкий протяг ворушив просвітлені штори.

— І присниться ж!.. Дурниця якась... - розгублено усміхаючись, бурмотів Ковальчук, відчуваючи, як усе ще калатає серце; він пригадав, що в такому разі казала мати, і скоромовкою тричі повторив:

— Куди ніч, туди й сон.

І раптом з темного ще кутка, з-за ворухкої штори, виразно долинули до нього пригасаючі слова, тоненькі, мов комарине дзижчання:

— Тепер пам'ятатимеш Навію! [*]

———-

[*] _Навія_ - істота язичеської міфології, що несла людям божевілля. Зображалась у вигляді старої жінки, що регоче.

———-

Мишко заціпенів: він упізнав голос тієї бабці, яка щойно йому снилася. Коли заціпеніння минуло, він простяг ногу і обережно потицяв нею штору. Тоді, посмілівши, встав і зазирнув у затемнений куток. Там не було нікого. Однак Мишко міг заприсягтися, що голос йому не вчувся.

Сівши на розкладайку. Мишко глибоко задумався. І що більше думав, то більше заспокоювався і чіткіше усвідомлював: щойно він переступив поріг буденного і повернення до звичайного життя йому немає. А ще він збагнув - і це було найважливішим, - що все, що сталося, поза сумнівом не випадкове і все його дотеперішнє життя із залізною закономірністю підвело його до таких подій. Обличчя Михайлові проясніло, вертикальні зморшки посеред чола розгладились - Ковальчук прийняв якесь рішення. Він ще трошки посидів, переконуючись у його правильності. Тоді підвівся, востаннє обвів поглядом квартиру і вийшов з дому, маючи твердий намір більше ніколи сюди не повертатися.

Двірничка, побачивши Ковальчука - мешканця з шістдесят третьої, - насторожилася і з пильною увагою вдивлялася в його постать, прагнучи не пропустити жодної дрібниці. Ще вчора вона розтеревенила кому тільки могла, що “від пикатого втекла жінка“, і тепер вважала за свій обов'язок повідомити нові деталі на додачу до вчорашніх.

Оглядом двірничка зосталася невдоволена. Мешканець Ковальчук відверто не вписувався в традиційний образ покинутого чоловіка-лопуха, котрий потерпав через втечу дружини і прокинувся раніше, аби тут же їхати на її пошуки і слізно просити про повернення. Хоча ні, дещо, звісно, було. Зім'яті штани і сорочка... Неголена фізіономія - це теж через переживання.

А от вираз Ковальчукового обличчя двірничці геть не сподобався. Було в ньому якесь упокорення, внутрішня просвітленість. Це було неправильно, а отже, й недобре.

Мишко не помітив двірничку, чим мимоволі завдав їй ще один удар, неквапом пішов до зупинки автобуса. Він знову йшов повз жіночий гуртожиток, що стояв тепер з правого боку, повз уламки приватного будинку - з лівого. Цього разу ніякі передчуття не терзали його. Тепер він твердо знав, що має робити.

До Вишгорода їхати треба було з трьома пересадками. Михайло трохи боявся, що з ним заговорять, про щось попросять. Після того, що сталося, він став уникати людей, побоюючись сказати щось недоладне чи прохопитися про свої незвичні видіння. Звісно, жодна нормальна людина йому не повірить.

Отож, коли на площі Шевченка Ковальчук сів у напівпорожній рейсовий автобус, він з полегкістю зітхнув: мета була зовсім близько. Він добре пам'ятав ці чудесні місця під Вишгородом. Торік виїжджав туди з дружиною й цілим гуртом її колег по роботі, які забажали повеселитись на лоні природи. І по цей день він не міг без потрясіння згадувати, з яким вишуканим садизмом зрубувались молоді берізки на рогачі для багаття з казанком над ним і на пакільці для наметів, як витоптувалася молода ніжна трава туристськими важкими черевиками і як чарівна тиша ночі шматувалася п'яними вигуками співаків, котрі намагалися перекричати одне одного.

І Мишко рушив тепер туди, маючи твердий намір не допустити більше нічого, схожого на той глум над природою.

Мишко зійшов на безлюдній зупинці неподалік од Вишгорода. Автобус набрав швидкість і, б'ючи в асфальт синім струменем вихлопних газів, помчав далі. Мишко роззирнувся. Серце його чомусь забилося часто-часто. Хвилі пагорбів і лощин спускались до Київського моря. У вузьких виярках ще стояв півморок, і ріденький білявий туман погойдувався на вологому тугому вітерці, що долинав од моря. Вгору по схилах важкою темною юрбою брели сосни, легко збігали білі берізки. На горбках у промінні ранкового сонця сухо вилискувала глина.

Мишко скинув гарячі закіптюжені черевики, шкарпетки. Потім сів на узгірку і, відчувши розпареними ногами холодну глибину густої трави, блаженно зімкнув повіки.

А тоді, наче п'яний, з невгасаючим усміхом пішов по гаях і перелісках, лугах і дібровах, вслухаючись у сухе механічне сюрчання коників, у дзвінку синиччину пісню, з гострим блаженством убираючи вологі й духмяні запахи трав.

І все довкола грало радощами, палахкотіло яскравими сонячними зайчиками на поруділій глиці, що волала землю, весело шуміло й уривчасто шаруділо в низькорослому темно-зеленому чагарнику. Ліс жив чарівним життям, якого Мишко ще не пізнав, але вже пізнавав. І це було так чудесно, що ніякі інші дива вже не перебороли того блаженства, яке відчував Мишко тієї миті.

У цьому лісі Мишко й лишився жити. Невідь куди зникли його колишня засмиканість і усвідомлення безцільності існування. Тепер він не тільки _усвідомлював_ себе часткою природи, але й _відчував_, що сам є нерозривне ціле з лісом і його мешканцями. Він, дерева, трава, кущі й навіть сам грунт, пойнятий павутинням вічно спраглих сліпих корінців - усе перебувало в непростій дружній єдності. І це сповнювало його душу блаженним спокоєм і солодкою впокореністю. Він зрозумів, яке то щастя - відчувати повну гармонію вчинків і думок, не долати щохвилини болючі суперечності в самому собі.

Мишкові цілий день знаходилось діло. Рано-вранці, ще на світанку, він обходив свої володіння: обережно розпрямляв прим'яту кимось траву; морщачись од болю, підв'язував обдерту кору; клав у гніздо пташат, які повипадали на землю.

Невдовзі Мишко змінився з виду, став зовні страшним. Колючі чагарі й сухе гілля так подерли й сколошкали його одяг, що той став подібний до шерсті якоїсь тварини, а сам він - бородатий, нечесаний - видавався казковим чудовиськом.

Діброву Мишко полишати не хотів, та якби й захотів, то не зміг би. Одного разу знічев'я він спробував це зробити, і що далі відходив, то дужче тисла йому груди незнана сила. Метрів за двісті від лісу сила ця стала нездоланною. Хоч як напружувався, обливаючись потом, проте не зміг більше ступити й кроку. Та тільки-но повернув назад - та сама сила робила кожен рух легким і пружним. Іти було так легко, що, здавалось, можна без особливих зусиль злетіти над травою і попливти повітрям, радісно й вільно, мов у дитячих снах.

Життя було б зовсім прекрасним, якби не “туристи“. Ці варвари невтомно трощили все, що попадало під руку: випалювали, витоптували, підминали, вивертали, ще й смітили. Після одного з таких “туристських“ відвідувань украй обурений Михайло зопалу надумав викопати для “гостей лісу“ ямку-пастку з пакіллям на дні, але вчасно схаменувся, уявивши собі того, хто попаде до пастки. Єдине, на що відважився Мишко, це настрахати непроханих гостей. Увечері, сховавшись за деревами неподалік од наметів, він кричав якомога страшніше. Молодих захмелілих парубчаків ті крики розважали, та й усе, і вони з демонічним реготом і свистом жбурляли на звук у темряву розжарені головешки і корчі.

Опіки були болючі й гоїлися довго.

Коли “туристи“ йшли собі, Мишко лаяв їх немилосердно, прибирав зі сплюндрованої галявини порожні пляшки, недокурки, паперове шмаття та всіляке сміття. Він розгладжував руками поглумлену землю й відчував, як під його пальцями знову міцніє коріння трав і наливаються соком-силою стебла.

З кожним днем Мишко пересвідчувався, що його зв'язок з лісом набагато міцніший, аніж він гадав собі напочатку. Спостерігаючи своє життя, він зауважив, що окремі ділянки лісу _безпосередньо_ пов'язані з окремими частинами його тіла. Скажімо, якщо “туристи“ розпалювали багаття на галяві поблизу шосе, то на його лівому плечі з'являлася червона болюча пляма, як від опіку. Якщо ж вогнище розкладали в протилежній стороні лісу - пляма з'являлася на правому плечі. Джерело в затіненій лощині біля шосе билося з тією ж частотою, що й Михайлове серце.

Одного разу сталася біда. Задрімавши, Мишко раптом відчув, що задихається, а лівий бік пронизує такий нестерпний біль, що аж рука задерев'яніла. Йому стало страшно: він зрозумів, що зараз, ось цієї миті, може померти.

Що це? Звідки цей біль? Мишко не одразу збагнув причину, а коли збагнув, почав пробиратись до джерела, хитаючись і хапаючись за гілля дерев, чагарник. Цілу годину долав таку недовгу відстань. І вже біля лощини впевнився у правильності свого здогаду: джерело було засипане сміттям. Хтось привіз його сюди машиною і викинув.

Джерело ще жило - тоненька тремтяча цівочка витікала з-під купи сміття. Мишко скотився вниз і, втрачаючи сили, заходився розгрібати сміття, ранячи руки об консервні бляшанки й скло від битих пляшок. З ран виступала зелена кров.

Усе повільніші ставали його рухи, а руки терпли й дедалі менше слухались, аж поки не завмерли зовсім. Усвідомивши, що нічого більше він зробити негоден, Мишко відкинувся набік, намагаючись при цьому не затулити собою джерела.

Відчував, як згасає в ньому життя: чимраз глухіше й немовби глибше билося серце, і тіло - колись таке легке й слухняне, що відгукувалось на будь-який порух думки, - тепер зреклося його, терпло, німіло, дерев'яніло і наче аж муляло Мишкові, як муляє нозі тісний черевик.

Останнім зусиллям він ліг на спину. Зрозумів, що на ще одне таке зусилля він нездатний, однак це вже його не тривожило. З дедалі більшим спокоєм і байдужістю дивився він у небо, на велику купчасту хмару в далекій, з рожевим відтінком, синяві. Хмара повільно пливла, змінювала обриси, розпливалася, клубочилась - білява ізсередини й підфарбована червонястим по нетривких краях. Так само повільно пливли Михайлові думки. Він не дивувався, що не відчуває страху перед смертю. Він тільки стежив за своїми думками й чуттями. Далебі, немає нічого жахливого в тому, що присудила доля, і не кара це, а закон. Невдовзі він, Михайло, ось як ота хмара, розтане в світлому повітрі, перейде в сліпучу синяву неба.

І однак повної гармонії в душі не було. Щось перешкоджало здобути внутрішню рівновагу. Це була та неясна тривога, яка приходила до нього й раніше і яку він не міг увібрати в жодне слово. І раптом він пригадав, пригадав і ледь усміхнувся. Звідки взялися ці слова? Десь їх вичитав, почув чи вигадав сам? Байдуже... Головне - вони жили в ньому давно, - не давали про себе знати, але виказували глибинну суть усіх його думок і вчинків. “Життя є любов...“ Як це просто! Але це - основа всього життя на землі, його рушійна сила і запорука людського безсмертя.

Михайло заплющив очі, тоді підвів повіки чи, може, йому тільки здалося так. Просто перед ним стояло всохле, схоже на чудернацьку виварену кістку дерево; на його жовтих, тьмяно лискучих гілках де-не-де сіріло клоччя мертвої кори. А на нижній гілці, ковзаючи кігтями і щосекунди змахуючи крильми, сиділа велетенська птаха з потворним жіночим обличчям, на якому замість носа стирчав здоровенний зігнутий дзьоб. Птаха закричала хрипким моторошним голосом, і з дзьоба посипалися іскри. Одна з них упала на дерев'яний стовбур, що в нього перетворилося Мишкове тіло; весело затанцювало легке синювате полум'я, і стовбур безслідно згорів.

Увечері повз лощину повертались додому туриста. Один з них легко збіг униз, розчистив джерело і напився з пригорщі кришталевої води.

Коли він полишав діброву, незнана сила змусила його вповільнити ходу й озирнутися. Раз... Вдруге... Ще й ще...

І він пішов з непевним відчуттям, що скоро, дуже скоро сюди повернеться. Неодмінно повернеться!



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.