Всі публікації щодо:
Збанацький Юрій

Казка про братика та сестричку

І

Чирик був старим, досвідченим горобцем. Його дзьобик аж почорнів від часу, а колись чорні баки біля очей стали зовсім сивими. Але він не зважав на свої роки, а, як і раніш, був по-молодечому моторним і хвалькуватим. Дивився він на все зверхньо, ніколи не сумував і був упевнений у своєму щасті.


— Ще не народився той кіт, — хвалився він перед сусідами, — якому потрапив би Чирик у зуби.

Все своє життя Чирик прожив безтурботно: їжа сама йшла йому до дзьоба, а мешкали вони зі своєю горобчихою і виводили горобенят під дахом старої дачі. Він уже й не пам’ятав, скільки поколінь виростили вони зі старою в тісному гніздечку. Хоч і не було в Чириковій хаті особливих розкошів, але він ніколи не скаржився ні на тісноту, ні на темряву. Навпаки, при нагоді він хизувався перед знайомими:


— Я такого, скажу вам, пір’я здобув для свого гніздечка, що моя горобчиха, просто кажучи, раює. В такій м’якій та пишній

постелі тільки висиджувати горобенят.

Слухаючи ту мову, спітніла від сидіння на яєчках горобчиха бурмотіла:


— Тільки висиджувати... Сам би посидів. Тут пір’я висипається від задухи, а він, старий дурень, хизується перед тією моргухою Цінь-цінь.

Та безклопітному життю старого Чирика цієї весни настав кінець. Прийшли на дачу люди з пилами й сокирами, вилізли на будинок і почали зривати старий жерстяний дах.


— Ой лишенько! — залементувала горобчиха. — Чирик! Чи рик! — перелякано кликала вона чоловіка. — Та де ж тебе біс носить, іди-но сюди!

— Я — Чирик! Я — Чирик! — відрекомендувався горобець теслярам. — Я не потерплю цього безчинства!


Та теслі вдали, що не почули тих погроз, і робили своє. Швидко здерли прогнилий дах, потім збили порохняві крокви та лати, а тоді взялися й за стелю та стіни.

Кілька днів сидів Чирик, надувшись на сухому дереві, неподалеку від зруйнованої дачі, і сердито відгризався від горобчихи.


— Що ти собі думаєш, старий дурню! — допікала його горобчиха. — Он всі сусіди вже гнізда ремонтують, класти яєчка збираються. А та моргуха Цінь-цінь уже навіть першим яйцем похвалилась...

— Похвалилась? — знехотя перепитав Чирик. — Куди ж вона його поклала?


— В гніздо, відомо. В старому пні на межі садиби.

— В старому пні? Та вона з глузду з’їхала! Він же зовсім спорохнявів.

— Тебе не спиталась. Ти б краще про своє гніздо подумав.

Старий Чирик промовчав. Поки що він не збирався покидати старого, рідного подвір’я. Тут він знав кожне дерево, кожний кущик, кожну штахетину на загорожі. І раптом все це кинути?


Час від часу навідувались сини, дочки, добрі сусіди.

— Ох, яке нещастя на вашу голову, любий Чирику! — співчували вони. — Переходьте, татуню, до нас жити, якось до смерті

догодуємо.

На ту мову Чирик лукаво жмурив ліве око.


— Рано ще на чужий хліб переходити. Ще Чирик жив, ще жив, кажу.

Чирик бачив, як професор восени садив молодий садок. А він знав, що коли людина сад садить — тут вона й хату по будує.

І Чирик не помилився. Після того, як теслі розібрали стару хату, вони почали наново зводити стіни.


Чирик торжествував.

— Чи я тобі про що цвірінькав? — чіплявся він до горобчихи: — Чи не на моє вийшло? Чирик тобі, стара, на вітер цвірінь

кати не буде.

І, забачивши вертляву синицю, яка несла додому відерця на коромислі, гукав:


— Шановна Цінь-цінь! Зайшла б на хвилинку, обмінялись би новинами.

— Ой, пробачте, любий дядечку Чирик. Зовсім закрутилась. Оце збираюсь на яєчка сідати, то воду ношу, вимити в хаті добре треба.

— Даремно поспішаєте, люба Цінь-цінь, ой даремно. Ненадійний ваш пень, от запам’ятайте моє слово — старий Чирик все знає.

— А чому ненадійний? — закопилила ображено губи синиця Цінь-цінь. — У нас, дякувати долі, пні не гірші, ніж в інших. Принаймні кращі, ніж у тих, в кого зовсім гнізда немає.


Хоч Чирик і розумів, у чий город камінець, але пропустив ті слова повз вуха.

Настав день, коли старий Чирик облітав усі сусідні дачі, побував на кожному дереві, біля кожного сусіднього гнізда. Він запрошував дорогих гостей на новосілля.


На подив собі, він усюди наривався на відмови — всі родичі та сусіди були заклопотані своїми справами. Хто сидів на яєчках, а хто вже годував ненажерливих малят.

Новосілля вони справляли вдвох з горобчихою. На хвилинку була залетіла сусідка Цінь-цінь. Та й то не для того, щоб погуляти, а попоїсти на дурничку. Старий Чирик поцигикав на цимбалах, а горобчиха з синицею потанцювали трохи на новому даху. На тому Чирикове новосілля й закінчилось.


II

У той час, коли в синиці Цінь-цінь із п’ятнадцятьох яєчок вилупилось перше пташенятко, а Чиричка збиралася покласти друге яйце, на дачі з’явився професор.

Професор Чирикові сподобався ще з першого знайомства. Це знайомство відбулося минулої осені. Поважний, вже сивіючий чоловік, прибувши на дачу, відразу ж узявся за садок. Кілька днів він викорчовував старі пні, спилював сухі дерева, копав широкі та глибокі ями. Чирик і ока не спускав з незнайомця. Кілька разів горобець підлітав до нього, сідав поблизу на суху гілляку, допитувався:


— Чи рік тут житимеш, чи вік вікуватимеш?

Чирик не розгнівався на нового господаря, хоч той і не звернув уваги на його питання. Йому навіть сподобалась професорська серйозність, і він сказав горобчисі:

— Чи рік, чи вік, а видать — добрий чоловік.

— Побачимо, побачимо, — скептично заявила Чиричка.

Та сьогодні Чирик, побачивши професора, не промовив і слова, — ніби йому заціпило. Справа в тому, що поперед господаря, як буря, влетіли у садибу хлопчик і дівчинка. В одну мить вони оббігли оновлений будинок, і вже чорноокий хлопчина, жвавий і меткий, спритно поліз по драбині на горище.


— Ільку! — покликав професор. — Не лізь на горище.

— Я лишень гляну, — і оком не моргнув хлопчик. Він ще швидше подерся вгору і сестричку покликав: — Давай, Юлько, за мною.

Дівчинка, білокоса, кирпатенька, з сірими великими очима, благально зиркнула на тата, попросилась жалібно:


— Тату, мені можна?

Ілько вже нишпорив на горищі.

У Чирика тривожно билося серце. А Чиричка крильми ударила в боки:

— Ой лишенько. Жив, жив спокійно, а тут на тобі. Пом’янеш моє слово, отой чорноокий до гнізда добереться.


— Чи ж добереться, чи ж добереться? — бадьоро процвірінькав Чирик. — А коли й добереться, то хіба таке горобеня заповзе в наше гніздо?

Тим часом Ілько, мов мишка, оббіг все горище і, ніби нюхом відчувши, де міститься Чирикове гніздо, завмер у тому кутку.


— Юля! А тут, певне, горобцеве гніздечко.

— Чув? Чув? — простогнала Чиричка.

Саме в цей час професор примусив Ілька покинути горище. Повів дітей на город.

Молоді деревця вже викидали перші листочки, а біля огорожі, мов молоком облиті, стояли вишні. З землі виповзли широкі, гострі, наче леза ножа, листочки півників, пробилися перші па ростки півонії, нарцисів та лілеї.


— Так ось, діти, — казав батько, — скоро тут буде дуже красиво. Зазеленіють дерева, зацвітуть квіти. І нам треба врятувати їх від шкідників. У цьому нам допоможуть пташки — вони всю гусінь зберуть для своїх пташенят. Отож як треба ставитися до пташок? — запитав професор у дітей.


— Їх треба жаліти, — розсудливо відповіла дівчинка.

А Ілько мов і не чув тих слів.

— Тату, тату! Глянь, яка пташка! — вигукнув він і кинувся в глибину саду.

— То синичка, — пояснив батько. — Це дуже корисна пташка.


Цінь-цінь, почувши ті слова, дуже запишалася і, від задоволення манірно вклонившись, проговорила:

— Коли мене так цінять, так цінять, я постараюсь жодної гусениці не лишити у вашому саду. Це вам обіцяє сама Цінь-цінь.


Чирик тим часом хизувався перед своєю горобчихою:

— Чула, Чиричко, що професор каже? Жаліти пташок наказує.

— Я й не займатиму пташок, — пообіцяла батькові Юля.

Ілько не прислухався до цієї розмови. Своїми чорними блискучими оченятами він пильно стежив, у який бік понесе черв’яка моторна Цінь-цінь.


III

Чирик якось розвіював свою самітність. Горобчиха сіла на яєчка, а він одинаком гуляв собі по садибі: то на дах залетить, то з іншими горобцями поцвірінькає, то дерева в молодому саду огляне. На деревцях не зустрічалось жодної гусениці.


Найбільше уваги Чирик приділяв професоровим дітям.

Коли вони з’являлись на подвір’ї, Чирик не спускав з них ока.

Дівчинка йому дуже подобалась. Цього навіть мало було сказати: Чирик був закоханий у біляву дівчинку.


Юля була на диво спокійною дівчинкою. Цілий день вона робила своє. То мовчки десь у куточку городу скопувала свій квітник, то насаджувала там квіти, то носила від колодязя в маленькому відерці воду та поливала їх. Але її робота тривала недовго. Як тільки з’являвся біля неї Ілько, відразу все йшло шкереберть. Юлина грядка гинула під його черевиками, а мала садівниця кричала і плакала так жалібно, що аж Чирикові ставало жаль працьовитої дівчинки.


На той плач виходила мама. Вона проганяла Ілька, соромила його. Та чорноокого пустуна це не бентежило. Поблискуючи сміхотливо оченятами, він намагався переконати маму, що в усьому винна сама Юлька, яка нібито сама присікалась до Ілька.


Юля, ображена братовою підступністю, безсило падала на землю, заливалась сльозами.

Давши спокій Юльці, Ілько присікався до матері:

— Ну, мамусько, ну, хороша, постав мені до стіни драбину. Я хочу горобця видрати.


— Чи ви чули таке? — лементував на все подвір’я Чи рик. — Чи він думає, що йому й справді хтось дасть драбину?

Мати не дозволяла Ількові займати горобців.

— Ну, мамусько, ну дозволь! — сльотою ліз у вічі Ілько.


— Не дозволю!

— Я тільки в гніздечко загляну, я тільки подивлюся, — канючив хлопець.

А Юля тим часом знайшла собі іншу розвагу.

На город залетів метелик Шовкокрилець. Він довго літав по садибах, по молодих садках, шукаючи місця, де можна було б покласти свої яєчка.


Першим помітив Шовкокрильця старий Чирик. Він враз забув навіть про Ілька, привітав метелика.

— А, Шовкокрилець! Гусінь свою хочеш в нашому саду вивести? Виводь швидше, бо он бідній Цінь-цінь нічим своїх пташенят годувати.


Почувши про Цінь-цінь та її ненажерливих пташенят, Шовкокрилець вирішив негайно тікати з цього саду. Там, де живуть синиця та горобці, Шовкокрильцеві нічого робити.

Шовкокрилець перелітав з деревця на деревце, з квітки на квітку, а Юлька підкрадалась до нього, чатувала. Та кожного разу в останній момент, коли Юля здіймала над ним руку, спритний Шовкокрилець злітав угору.


А Ілько, поваривши трохи воду, облишив маму і на мить задумався, що б йому ще зробити. Саме в цей час і натрапила йому на очі жовтобока Цінь-цінь. Синиця так була заклопотана своєю справою, що навіть забула про обережність. З повним дзьобиком черв’яків вона летіла до свого трухлявого пня.


За нею подався Ілько. Він запримітив, куди полетіла синиця, але коли прибіг на межу городу, пташини ніде не було видно. Хлопчик спинився біля старого пня і завмер. Він чекав на Цінь-цінь — звідкілясь же вона та мала з’явитись.


І Цінь-цінь з’явилась. Виглянувши з старого пня, вона побачила хлопчика і, зрозумівши свою необачність, голосно зойкнула. Ількові лише цього і треба було. За мить він уже був біля синиччиного гніздечка.

IV


Серед птахів панували справжня паніка й переполох, а мешканці дачі навіть дивувались, що враз стало так спокійно. Ілько взявся до пташиних справ і нікому не набридав своїм канюченням та бгиканням.

Цінь-цінь голосила на весь сад. Вона то літала безтямно в повітрі, то припадала грудьми до гілляк або до штахети в загорожі й жалібно, надривно стогнала. Час від часу вона підлітала до свого колишнього житла, але там вже не було її маленьких пташенят. Трухлявий пень був розламаний, вивернутий, там, де було раніше затишне синиччине гніздечко, повзли метушливі мурашки.


Чирик підлетів до зруйнованого гнізда і тільки стріпнув крильми від жаху та подиву.

— Чир, чир, чирих, чирих, — сказав він, а це значило: „Який жах, який жах! Чи, бува, не кіт це Мурко вчинив?”

— Ох, не Мурко, — простогнала Цінь-цінь. — Забрав моїх крихіток отой чорноокий хлопчина, отой, що все бгикає та всюди свого носа суне.


— Чи ви бачили? Чи ви бачили? — похолонув від несподіванки Чирик.

На ту розмову прилетіла Чиричка. їй стало моторошно в своєму гніздечку від синиччиного голосіння.

— Чи я не говорила? — залементувала вона на всю садибу. — Я вже бачу, до чого воно йдеться. Цей хлопчисько швидко й до нас під дах залізе.


— Кинь цвірінькати по-дурному! — розсердився Чирик. — Не залізе! А ви, люба Цінь-цінь, не турбуйтесь: ось приїде професор — він накаже негайно повернути ваших малят.

Цінь-цінь трохи утішилась від цих слів. Вона почала з на дією чекати приїзду Ількового батька. Тим часом їй радили:


— Цюрінь! — казала ластівка. — Вам, люба, слід би було ліпити своє гніздечко на стіні будинку.

— Ні, найкраще будувати гніздо в густому кущі! — радила маленька мухоловка.

Та Цінь-цінь не дослухалась до тих порад — вони їй були ні до чого.


Не знала бідна Цінь-цінь, що професор приїде на дачу не скоро: він поїхав надовго і кудись дуже далеко у важливій науковій справі. Але вона чекала і надіялась.

Тим часом Ілько, ховаючись від усіх, змайстрував для пташенят ящик і посадив їх туди. Пташенята були маленькі, на їх спинах лише почали з’являтись кострубаті костенці. Вони мовчки сиділи в неволі, лише час від часу широко роззявляли свої ротики.


Ящика Ілько сховав під своїм ліжком. Коли мати поклала дітей спати, виявився Ільків злочин. Одне пташеня, мабуть найстаршеньке, не витримало нестерпного голоду і жалібно цьовкнуло. Дуже тихо, ледве чутно цьовкнуло пташеня, але Юлька, яка здогадувалась про якусь братову таємницю, почула той писк.


— Не говори мамі, — просив Ілько, — я тобі ліхтарика віддам.

— Потрібний мені твій ліхтарик. Можеш його собі залишити. А я йду до мами.

Дівчинка сповзла з ліжка. Ілько схопив її за руку.

— То ти будеш ябедницею.


— Хай. А ти — шкідник. Ти пташок нищиш.

— А ябеда — ще гірше, ніж шкідник. Ну, коли хочеш, я тобі самописку віддам.

— Сам пиши. Мені не треба. На голос дітей зайшла мама.

— В чому справа? Чому не спите?


На хвилину запала мовчанка. Ілько затаїв подих — він чекав: скаже Юлька мамі чи ні?

— Мамо! А він пташенят маленьких забрав.

Не марно надіялась Цінь-цінь. її пташенята й гніздечко пізно ввечері були повернуті на старе місце. Тільки, на жаль, цього не знала синиця — вона, сидячи в гущавині на гілці, забулась у хворобливому маренні.


Цілу ніч Цінь-цінь ввижались її пташенята. Вона гріла їх у сні, а коли настав ранок і пташка ще раз підлетіла до зруйнованого пня, вона побачила своїх діток насправді. Але вони вже були нерухомі й холодні. Безпомічні малюки загинули вночі від холоду.


V

Оплакувати пташенят Цінь-цінь допомогла Юля. їй дуже жаль було маленьких синичат. Дівчинка викопала на городі ямку, поклала загиблих в невеличку коробку з-під зубного порошку і, зронивши сльозу, опустила в могилку пташину труну.


Ілько тим часом не навертався до хати. Та не сором гнітив хлопця. Його непокоїло те, що мама пообіцяла покарати за пташенят. Удень мама йшла до крамниці. Вона взяла з собою Юльку, а Ілько лишився дома.

Спочатку він був зажурився, мало не заплакав. Та довго суму вати хлопець не звик. Вже через кілька хвилин він почав шукати собі якоїсь втіхи.


На цей раз його увагу привернув сам Чирик.

Хлопець почав міркувати над тим, як би йому приставити до стінки драбину та добратись до Чирикового гнізда. Він уже давно б погосподарював у чужому домі, але сам не міг підняти важкої драбини.


На цей раз помічник швидко знайшовся. Вулицею проходив цибатий Гошка, Ільків сусід по дачі, учень п’ятого класу. В ці дні Гошка ходив похмурий, незадоволений. Справа в тому, що йому хотілося мати справжній футбольний м’яч, а мати не купила, бо Гошка не дотримав свого слова і лишився на другий рік у п’ятому класі.


— Гошко! — покликав Ілько. — Допоможи мені перенести драбину.

— Яку драбину? Куди? — жваво зацікавився Гошка.

— До стіни. Ось цю драбину. Чирик мало не знепритомнів.

— Горобця хочеш дістати?


— Горобця.

Чирик гадав, що Гошка зараз візьме лозину та відшмагає Ілька за такі слова або принаймні пояснить йому, що таких речей робити не можна. Але Гошка нічого того не зробив.

— А м’яча даси?


В Ілька був чудовий новенький м’яч. Половина червона, половина синя.

Згодом на подвір’ї дачі робилось щось неймовірне. Чирик і безхвоста Чиричка (бо Ілько висмикнув геть усього хвоста), їхні сини й дочки з сусідніх дач цвірінькали й вилися над будиночком. На землі валялося Чирикове гніздо.


— Ми не будемо тут селитися, — сказала ластівка.

І ластівки, покружлявши навколо хати, назовсім покинули подвір’я.

— Я теж ніколи більше не залечу в цей сад, — сказала скорботно Цінь-цінь.


— Ми, всі Чирики, більше не заглянемо сюди. Хай гусінь по їсть все листя на деревах, — в один голос процвірінькали усі горобці.

У цей час знову залетів до садиби метелик Шовкокрилець. Йому захотілося й сьогодні погратися з веселою дівчинкою. Та дівчинки на подвір’ї не побачив, а зате почув дуже приємні слова.


Весело стріпнувши крильцями, він подався збирати по всіх усюдах своїх родичів та знайомих. Нарешті він знайшов місце, де безбоязно можна було покласти свої яєчка.

Коли Юлька повернулась з мамою додому, вони були враже ні тією тишею, що огорнула дачу. Жодного пташиного писку, не чути було тріпотіння невтомних крилець. Тільки над молоди ми деревцями в саду весело кружляли, танцювали в повітрі сотні метеликів-шовкокрильців.


— Мамо! Дивись, мої метелики! — радісно сказала Юлька і побігла в сад ловити Шовкокрильця.

VI

Сумно стало на дачі. Ні вранці, ні вдень, ані ввечері не чути було пташиного голосу. Навіть соловейко, що ще так недавно голосно виспівував у сусідній діброві над річкою, замовк, певно, перелетів на інше місце.


— Кинули нас пташки, — сказала, зітхнувши мати.

Ілько лише винувато зиркнув на маму — він одразу зрозумів, хто винен у тому, що всі пташки разом залишили їхню садибу.

З часом справжнє лихо підкралося й до саду. На молодих зелених листочках дерев швидко вилупився мільйон гусениць. Вони росли швидко, невтомно жерли листя, і за кілька днів молодий садочок спохмурнів, ніби восени.


— Ой лишенько! — турбувалася мати. — Гусінь садок об’їдає, а батька немає вдома. І нікому дерева отрутою побризкати.

— Я ж говорила, що пташок треба жаліти, — суворо сказала Юлька, докірливо зиркнувши на Ілька.


Ількові стало ніяково.

Йому і саду жаль було, і сумно без пташок.

Того ж дня Ілько змайстрував першу свою шпаківню. Була вона незграбною, з великим отвором, але вже надвечір стояла на високій жердині серед саду. Другого дня хлопець змайстрував значно кращу шпаківню.


Незабаром в садибі професора красувалося кілька шпаківень. Та скільки хлопець не чекав, до його споруд не підлетіла жодна пташка.

— Мамо! — звернувся тоді до матері Ілько. — А що треба зробити, щоб пташки жили в шпаківнях?


— Не руйнувати їхніх гніздечок, не нищити малих пташенят.

— А я вже не буду нищити, — винувато сказав Ілько.

— Але пташки вже тобі не вірять. Піди, хіба, до лісу.

Згодом Ілько вже був у діброві, над річкою. Спочатку він не


міг промовити й слова. Його зачарував голос шпачка, його схвилювала пісня соловейка. Зовсім близько до нього підлетіла зеленобока синичка, скрикнула сполохано, полетіла геть.

— Любі пташки! — заговорив зі сльозами в голосі хлопець. — Я вже більше ніколи не нищитиму ваших гніздечок, ніколи не


зобижатиму маленьких пташенят. Прилітайте до нас у сад.

Повернувшись додому, хлопчик затанцював од радості. Біля однієї з шпаківень сидів лискучий шпачок. Він почував себе не мов удома.

Хлопець притьмом кинувся до матері.


— Мамо! В нас пташки. Мамо, вони мене послухались.

Відтоді в їхньому саду знову почали жити пташки. Ілько вже більше ніколи не зобижав їх. Навпаки, він будував для них розкішні житла, а взимку кожного дня виносив зерно та крихти.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.