ЮРІЙ ЗБАНАЦЬКИЙ

ЩЕДРИЙ ЇЖАЧОК - ЮРІЙ ЗБАНАЦЬКИЙ - Українська література - Література для дітей

Якось уночі пішли ми з товаришем у розвідку. Ніч була тем на, дорога незнайома. Листям увесь час шарудів вітер. Нам доводилось часто зупинятися і прислухатися. Ми боялися, щоб зненацька не наткнутися на ворога.


Та не вбереглись.

Тільки вийшли з лісу, ще й десяти кроків не ступили на галявину, як враз:

— Хальт!

Ми кинулись назад, а вони по нас з кулеметів та з автоматів. Кулі, як мухи, так і задзижчали біля вух.


Кроків на сто відійшли ми від ворогів, уже гадали, що все обійдеться щасливо. Та саме в той час я відчув, що хтось ніби вдарив мене палицею по нозі. Я впав. Спробував підвестись і не зміг. Ворожа куля пробила ногу.


Спираючись на товариша, сяк-так дибав я на одній нозі з півкіло метра. Далі йти не було сили. Ще з кілометр проніс мене на плечах товариш. А далі просуватися вже ні я, ні він не мали змоги.

Ми поповзли у густий хмизняк.


— Що ж, — сказав я товаришеві, — йди в загін, а я залишусь.

— А коли фашисти по сліду підуть? — перелякано глянув на мене друг.

— Та вже нічого не зробиш, — відбиватимусь, поки будуть патрони...


— А тоді?

— А тоді? Що ж, тоді...

Я не доказав. І так було зрозуміло.

Товариш не хотів залишати мене одного. Тільки тоді, коли ми переконалися, що вороги нас не переслідують, він рушив у партизанський загін. А я залишився чекати.


Так проминув день. Пройшла ніч. Дошкуляв біль у нозі, і проймала густа холодна осіння мряка. А потім — голод і особливо спрага. Мене всього палило, я міг би випити не кухоль, а ціле відро води, а її не було й краплинки. Осіння мряка тільки змочила одяг і землю, на якій я безвільно розпластався, і не давала мені ні краплини води.


Я знав, що товариш мій повернеться з партизанами хіба днів через чотири. Але здавалося, що сил не вистачить навіть для того, щоб пережити день.

На світанку неподалік від мене щось зашелестіло листям. Я тільки міцніше стиснув автомат, бо не було сили підвестися. Прислухався. Тріснула суха гілка, ще виразніше зашелестіло листя. Я зрозумів — то не людина. Мабуть, якась тваринка.


Я не помилився. Кроків за два від мене пройшов круглий нашорошений їжачок. На його голках я запримітив якісь зеленкуваті кульки.

їжачок пробрався в густий кущ і довго чогось там вовтузився, господарював. Згодом я побачив, як він вийшов з куща і кудись подався в своїх справах.


Я здогадався, що в кущі їжачкове житло.

Підповзаючи на ліктях, я добрався до куща. Справді, тут була їжачкова комора.

Перше, що мені потрапило під руки, це були дикі лісові грушки-гнилиці.

Довелося взяти з десяток грушок, хоч і шкода було кривдити трудягу-їжачка. Поївши, я відчув себе значно краще і був дуже вдячний їжачкові.


Згодом їжачок знову повернувся до своєї комори. Він був увесь прикрашений невеликими лісовими грушками. Якусь хвилину зачудовано дивився на мене з-під насуплених брів, потім пройшов до своєї схованки. Коли вийшов звідти, знову глянув на мене маленькими оченятами. Видно було, що їжачок не помітив пропажі, а може, й не розгнівався на мене за свої груші.


Весь день і ніч їжачка не було. Я вирішив, що він більше не повернеться до своєї комори. Та на світанку він повернувся з трьома яблуками, наколотими на голки. Підійшовши зовсім близько до мене, хуркнув. Мені здалося, що то він запросив мене поласувати яблучком. Я охоче прийняв подарунок щедрого їжачка.


Так було і наступного дня. Їжачок ніби взявся постачати мене їжею — носив то яблучка, то груші.

Нарешті прийшли партизани. їжачка в цей час не було вдома. Мене поклали на ноші і підняли на руки. Пішли лісом. Забуваючи біль, я весь час вдивлявся в кущі. Мені дуже хотілося ще раз побачити щедрого їжачка, що так гостинно привітав мене у своєму лісі і врятував від голоду.