Всі публікації щодо:
Жиленко Ірина

Підкова

Була зима. Ішов зелений сніг.

За ним — рожевий. Потім — фіалковий.

І раптом протрюхикав на коні

Дідусь Мороз. І загубив підкову.

Та не просту. А золоту. Таким,

на місяць схожим, серпиком лежала, —

аж розгубились в небі літаки,

кричали: „Мама!” —

Й крильцями дрижали.

А я знайшла. Сказала їй: — Світи

тут, на вікні. Щоб все мені збулося! —

Зійшлися і роззявили роти

сімсот роззяв. Стоять вони і досі...

Круг них світився то зелений сніг,

то голубий, то ніжно-фіалковий.

Вони стояли вперто, день при дні, —

зачарувала їх моя підкова.

Що ж, покладу підкову в чемодан,

куплю я шубу. А тоді поїду

в Лапландію. Хоч трішки і шкода,

вже так і буть — віддам підкову Діду.

Оце і все. А сніг звичайним став.

Легкий і рівний, пада, пада, пада...

Роти закрили всі сімсот роззяв.

І розійшлись... І полягали спати.