Людська доля та любов до рідної землі у творчості А. Малишка - твір з української літератури

Шкільний твір
АНДРІЙ МАЛИШКО

Людська доля та любов до рідної землі у творчості А. Малишка - твір з української літератури

Андрій Самійлович Малишко — непересічна постать в історії української культури. Його багатогранний талант виявив себе у різних галузях, але найбільш прихильною до митця була муза поезії. У його доробку більше двох десятків збірок і сімнадцять поем, в яких автор охоплює величезні тематичні обрії. Але про людину праці, людину-патріота поет пише з особливим трепетом і душевним теплом.

Рідна земля в поезії „Батьківщина“ змальована як джерело життя, мудрості, краси і материнської опіки. Вона, як справедливо вважає митець, володіє якоюсь магічною силою, бо ті, кому дала „хліб... з піснями солов'я“, набувають надприродного могуття:

Ми знялися гордо і крилато,

Бачим світ і небо молоде.

Той, кого навчила ти літати,

З піднебесся зроду не впаде.

Звичайно, ці рядки — свідомо витворений сплав гіперболізації та пафосу, але свідчать вони про благородне прагнення Малишка увінчати образ рідної землі і подати його читачам якомога привабливішим. Тому навіть у найтяжчі роки його поезія знаходила шлях до людських сердець. Неповторна врода солов'їної України надихнула поета на натхненні віршовані обітниці вічного служіння „тихим водам“ і „ясним зорям“.

Ліричний герой поетичного циклу „Україно моя“, написаного в роки фашистської навали, теж звертається до землі своїх предків, наче люблячий син до найріднішої у світі істоти — матері:

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

А як витончено і лагідно Малишко називає свою землю „польовою мрійницею“, „краплею у сонці з весла„! Як запевняє, що „озброєні діти Залізнякові“ не дадуть сплюндрувати її святе лоно, бо вже „на шулік вилітають орли“. Та й сам митець ладен до останнього подиху виборювати свободу Україні:

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

Болісно стискається серце ліричного героя від самої згадки про „дитини забитої змучений ротик“ чи „залізом обпечені очі дівочі“, бо він — кровна частинка того „ми“, що складає націю, народ.

Про все це поет говорить схвильовано та пристрасно, створюючи єдність настрою та зримості струнко викладених в поетичну будову деталей. П'ятий вірш циклу овіяний трагізмом і безвихіддю:

Повішених вітер гойдає,

Гармата б'є опівночі.

І тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт.

Понівечена воєнним лихоліттям, але не підкорена ворогом українська земля, майстерно персоніфікована поетом у багатьох його творах, відповідає своїм дітям такою ж всепоглинаючою любов'ю, постійною готовністю на подвиг. Так у поемі „Прометей“ вона разом з жителями села прагне вирятувати із залізного кільця смерті пораненого солдата.

А в поемі „Це було на світанку“ українська земля підтримує з героїнею постійний зв'язок від років променистої юності до прощальних хвилин переходу у вічність. Тому патріотизм героїні щирий, не награний. Він — невіддільна частина її чесного трудового життя. Хоча доля доярки складна, сповнена скорботи, Докія, ця дивовижна жінка, все-таки щаслива. Бо як не важко було практично голими руками обробляти невеселу ниву, як не складно доводилося без чоловіка виховувати дітей, але стійкі моральні принципи та світла любов до землі-прародительки дозволили їй пройти життєву дорогу з гордо піднятою головою.

Силу і наснагу давала їй рідна земля, за яку „із гарячою помстою вийшла б на люди“, за яку „стала б, мов криця“. Це не просто слова: коли земля, змучена і війнами, і революціями, „лежала горбата, нужденна, безсила“, то саме Докія, невтомна трудівниця, її „вмила потом і колосом заколосила“. Тому таким логічно виправданим є вплетений Малишком у сюжетну канву твору символічний діалог між героїнею і „всеплодющою матір'ю“, в якому сплелись початок і кінець, сплеск і спад, життя і смерть.

Читаючи ці мудрі, повні філософічності рядки, мимоволі торкаєшся серцем вічності, задумуєшся над питанням сенсу людського існування. І одразу ж ловиш себе на думці, що варто було б у благородніше, чистіше русло направляти ріку своєї долі, більш мужньо і стійко боротися із неминучими випробуваннями, як робили це Малишкові герої, як робив це сам поет.