Українська поетеса Ліна Костенко... Вона належить до того покоління, на долю якого випало важке дитинство, коли зранена земля стогнала від невимовного болю і плакала гарячими слізьми дітей-сиріт і вдів:
      
      Мені б ще гратись в піжмурки і класи,
      в казки літать на крилах палітур.
      А я писала вірші про фугаси,
      а я вже смерть побачила впритул.
      
      Так з болем пише поетеса у вірші "Мій перший вірш, написаний в окопі", згадуючи своє дитинство. Ровесників Ліни Костенко забирала смерть і після закінчення війни. У поезії "Пастораль XX сторіччя" поетеса з гірким болем розповідає жахливу пригоду, що сталася з трьома хлопчиками-пастушками:
      
      Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.
      І несли їх діди, яким не хотілося жить.
      Під горою стояла вагітна, як поле, мати.
      І кричала та мати:
      - Хоч личко його покажіть!
      
      У багатьох віршах поетеса утверджує безсмертя воїнів, які загинули, захищаючи рідну землю у роки Великої Вітчизняної війни. Усі ми в неоплатному боргу перед ними. У поезії "Тут обелісків ціла рота" Л. Костенко говорить, що кожний із живих повинен прийти до них, як на сповідь:
      
      Хтось, може, має яку звістку,
      які несказані слова...
      Тут на одному обеліску
      є навіть пошта польова.
      
      Поетична палітра віршів Ліни Костенко надзвичайно багата й різноманітна. Я просто вражена точністю її спостережень, влучністю висловів.
      Вірш "Заходить сонце за лаштунки лісу" поетеса закінчує словами про вічність буття.
      
      І є природа. І немає смерті.
      Є тільки різні стадії буття.
      
      Для Ліни Костенко "поезія - це свято, як любов, і вона закликає людей любити усе живе і прекрасне:
      
      Любіть травину, і тваринку,
      і сонце завтрашнього дня,
      вечірню в попелі жаринку,
      шляхетну інохідь коня.
      
      Особливою і неповторною є інтимна лірика поетеси, з якої постає лірична героїня, яка вміє любити, відчуває близьку їй людину, яка безкорислива і ніжна, вміє розуміти, прощати, розлучатись і зустрічати:
      
      Я люблю тебе тихо і боязко,
      Я прощально тебе люблю.
      
      Лірична героїня поетеси чиста, душевна, безкорислива. Це відчувається у вірші про розмову з садом, який питає: "Чому ти не прийшла... у час... цвітіння". І вона відповідає:
      
      І я прийшла не струшувать ренклод,
      І не робить з твоїх плодів набутку.
      Другі приходять в час твоїх щедрот,
      А я прийшла у час твойого смутку...
      
      Поезії Ліни Костенко незвичайні, прекрасні, художньо довершені. "Це, - як сказав Володимир Базилевський, - більше ніж поезія - тут наша історія і філософія, наш спосіб думання, героїка... Тут минуле й сучасне, просвічене рентгеном мислі..."