Неповторність інтимної лірики Л. Костенко - твір з української літератури

Шкільний твір
ЛІНА КОСТЕНКО

Неповторність інтимної лірики Л. Костенко - твір з української літератури

У розмаїтті поетичного світу Ліни Костенко справжнім скарбом є її інтимна лірика. Здатність любити — сама по собі велике щастя. Високе обдарування втілити це почуття у слові — щастя удвічі. До того ж інтимна поезія Костенко має ту дивовижну особливість, що у ній знаходимо і впізнаємо рядки, які, одного разу прочитані, здаються власними. Вони вже належать не тільки і не стільки поетесі, скільки нам, читачам. Їх хочеться пригадувати, перечитувати, щоразу знаходячи якийсь несподіваний відтінок змісту чи настрою, ними навіть хочеться освідчуватися в коханні. Бо інтимна лірика Ліни Костенко — це дивовижний світ Жінки, повний пекучої ніжності і гордовитої самоповаги, пристрасті і цноти, мудрості і безоглядного шаленства. Лірична героїня тут найчастіше боїться пишних, гучних слів, так само як боїться слів порожніх, — і тому такий частий у неї мотив чекання, бентежного і такого „промовистого” мовчання, в зачарованому колі якого опиняються Двоє:

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Як тихий дзвін гірського кришталю -

Несказане лишилось несказанним.

Якийсь потаємний, незрадливий голос уміє щоразу так безпомильно і несподівано розповісти жіночій душі, що от Він — „такий чужий, і раптом — неминучий”. І „не треба класти руку на плече”, щоб не сполохати цю зворушливу довіру. Справді-бо, справжнє велике почуття тривожить, лякає, виповнює одночасно трепетною радістю і незрозумілим світлим смутком:

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

За глумом і чадом не видно хатини, де вмирає старенька самотня жінка. Самотня, бо сини розбіглися світами. І тільки випадкові люди, що забрели в хатину, стали свідками цього самотнього згасання. Старенька благала її поховати. Це також Чорнобильська Мадонна. По Хрещатику іде божевільна жінка із лялькою, сповитою в лахміття. Ненароджена дитина вибілила їй волосся і запалила ненавистю очі. Це також Чорнобильська Мадонна. Є у творі монолог чорнобильської трактористки:

Кожен день я ковтаю пилюку

З чорнобильськими радіонуклідами,

Вчені кажуть по телевізору,

Що вони мінімальні.

Прошу єдине — бодай не брешіть.

Розумієте, трактористка я,

Чорнобильська трактористка.

Мені ще треба родити.

І це теж Чорнобильська Мадонна. Така дивна галерея зовсім невідповідних класичному образу Мадонни осучаснених портретів, врешті, підводить поета до узагальнення: сива чорнобильська мати несе на руках цю планету, мов хворе дитя. Ми несемо хрест власної недолугості і в Чорнобильській трагедії винні всі люди, які дуже багато знають, але ще не визначилися остаточно, де добро, а де зло.

II

І знов весна... Така щедра, квітуча, багатообіцяюча. І хочеться жити, любити, впиватися красою рідної землі! Приходила весна і рік, і два, і десять років тому. І земля була, мов наречена, до шлюбу вбрана... І раптом — вибух. Здригнувся Чорнобиль, похитнулася земля. І стала звичайна весняна ніч трагедією. Уже понад десять років скорботою сповнений квітень. Плаче Україна, бо вогнем пече їй поліська рана. Незагойна рана. І пригадалися слова:

Чорнобиль!

Ти хрест наш, ти наша голгофа.

З болем усвідомлюю: так, тут був розіп'ятий мій народ. Україно, скільки ще хрестів судилося тобі? Чи пронесеш і цей, нині найважчий, чи не впадеш під його тягарем?

Сьогодні розуміння чорнобильської трагедії прийшло, напевно, до кожного. А тоді? Мовчав уряд, мовчали вчені, приховувалась правда ї ... страждав народ.

Заговорили письменники, прагнучи достукатися до серця кожного. До Розказати правду читачам намагався Ю. Щербак у романі „Чорнобиль”, доля тих, хто опинився у забрудненій зоні, хвилювала В. Яворівського у творі „Марія з полином у кінці століття”, світ струснув „Вибух” С. Йовенко. Піснею скорботи стала поема І. Драча „Чорнобильська мадонна”.

Тяжко пишу, зболено розмірковую,

Словами гіркими наповнюю аркуш, —

признається поет. І немає слів, які б передали весь жах, розпуку, біль зраненої душі. І вже не автор творить образ Мадонн XX ст., а вона „пише ним”, перетворюючи його в Плач, у Голосіння.

Ридає син, вимолюючи у матері прощення за найстрашнішу провину, за злочин проти людства. Чи простить вона, Чорнобильська Мадонна, своїх нерозумних дітей?

Немає сили, щоб зупинити ту солдатську матір, яка щоранку прямує у саркофаг до свого сина, залишаючи на сипкому піску ту „вервечку чітку і легку своїх босих слідів”. Може, це мати генерала, що знову втекла із Києва, бо кличе її батьківська земля, а може, це ненька Валерія Ходимчука чи когось із тих, у кого Чорнобиль відібрав життя. І летить материнська душа шукати

свого солдата.

Сміх крізь сльози викликає „баба в целофані — наша мати”, що „синам на зло” залишилась у зоні. Хіба легко покинути землю, „де бусол і криниця, де кіт її й корова”, де палають її рожі? І цілує Мати квітку „прямо в цезій, прямо в стронцій”.

Картини змінюються — і вже перед нами ще одна мадонна. Це чорнобильська трактористка. Кожен день вона ковтає „пилюку з чорнобильськими радіонуклідами”. Не захисту просить жінка у вчених, а лиш правди: „бодай не брешіть”. Адже їй ще треба виконати ту найблагороднішу місію, покладену на неї Богом, — продовжити рід людський.

Палає душа моя ненавистю до того „першого, ім'я якому „Безіменність”. Чому не покарали його за те, що випустив на волю „Солов'я-розбійника”, той „мирний атом”, який не можуть впіймати ні армії, ні „лисі академіки”, ні „японські роботи”.

Мадонно! У твоїй утробі починається нове життя. Прости, Матінко Божа, тій Марії. Тобі судилося породити Ісуса, що прийняв муки на хресті за людей, а вона зродила антихриста, що сам розіп'яв свій народ, збудувавши жахливого монстра. Чи ж винна вона? І спокутує гріхи свого сина й онуків-христопродавців самотня „сучасна сковородистка”, чекаючи смерті у власній

хаті, в мертвій зоні.

Кожен із нас здригнувся, читаючи розділ „Хрещатицька мадонна”. Жах охоплює всіх, хто бачить босу посивілу Катерину, в якої очі горять помстою, „вуста киплять і сиві од проклять”. На кого впаде розплата божевільної жінки „за муки ненародженого сина”, зачатого у той страшний чорнобильський квітень?

Смерть, божевілля, каліцтво, знівечені людські долі... Чого іще нам чекати? А хтось, виправдовуючись за своє неуцтво, недбалість, скаже: „Нещасний випадок, недодивились, не врахували”. Але немає їм прощення, надто вже велика ціна за „їх кар'єри і премії”:

За мудрість всесвітньо дурних академій

Платим безсмертям — життям молодим.

„Не передбачили,” — пояснюють учені. Але ж Василь Кирилик ще у 1971 р. змалював „Мадонну атомного віку”. Вже тоді мати, бажаючи захистити своє дитя від „мирного атома”, знаходить притулок: „Товщина землі у три фути”. Іван Драч ніби запитує науковців: „А де ж були ви?” Волає про порятунок земля-матінка. Як врятувати її?

Де знайти кілометри целофану

На рукотворне Київське море

Чи бодай на Десну зачаровану,

З якої Київ п'є воду?!

— запитує поет.

Проте Чорнобиль — трагедія не тільки України. І це добре усвідомлює автор. Ми несемо відповідальність перед усім світом.

Несе сива чорнобильська мати

Цю планету... Це хворе дитя!

І „дитя” це потребує нашого догляду, нашої турботи. Осмислюючи Чорнобильську трагедію як злочин проти людства, І. Драч пробує знайти причини катастрофи. І знаходить ... Найголовніша— наша бездуховність. Бенкетують п'яні студенти у „пору СНІДу”, шаленіють у скаженому екстазі, „підсмажують на вогні” кам'яну „скіфську мадонну”, примушуючи її розродитись. Оберігає матір своє дитя, боїться випустити сина у цей жорстокий розбещений світ. І сталося диво:

І кам'яне розверзлося тіло,

І вийшов на волю розлючений скіф,

Щоб наволоч голу стріляти із лука ...

Спостерігаючи цю розпусну оргію, злякалися славні предки наші Б. Хмельницький та І. Сірко: „Попали ми в пекло”.

То чи не карою Господньою є Чорнобиль нам за гріхи наші? Зреклися матері сини, втоптали віру свою у багно, забули про честь, на кістках предків зводили рукотворні кременчуцькі моря, Бога зневажили, захотіли примусити природу жити за людськими законами. А чи людськими насправді?

І. Драч звертається до нашої совісті. Разом із поетом, разом із моїм народом схиляю голову у відчутті страшної провини перед тобою, Чорнобильська Мадонно: рідною ненькою, Марією, що породила Христа, Україною, всією зраненою планетою. Прости, Матінко, гріхи наші.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.