Шкільний твір
Василь Стус

„Народе мій! До тебе я ще верну” (за творами В. Стуса) - твір з української літератури

Є люди, що не вміють жити легко, безтурботно, тому що мають чутливу натуру та совість. Будь-яке зло, будь-яка несправедливість руйнують їх спокій, заперечують благополучне існування. Усе це перетворюється у справжню життєву драму, якщо така людина — митець, а обставини її життя зовсім несприятливі для творчості.

Життєве кредо Василя Стуса виключало компроміси з усім, що вважав для себе неприйнятним. Він писав: „...поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би біля землі...”

Творчість була часткою його натури, хоча митець назвав її справою, якою він у своєму житті міг би не займатися. Вона була його спробою зробити життя кращим, розбити застиглість тоталітарної держави. Іншого шляху, іншої долі для Стуса не було. Його поетична муза, чесна і безкомпромісна, мужніла у безперервному двобої з ідеологічним тиском на особистість.

Відірваний від Батьківщини, поет ніколи не забуває про її славне минуле, хоча жорстоке сьогодення змушує весь час порівнювати нинішній стан з минулим. Прагнення до волі не має виходу у тоталітарній державі. Можна опуститися, а можна надіятися і боротися удвох зі своєю музою за краще майбутнє. Але в той час, навіть при творчій зухвалості Стуса, не можна було сподіватися на її вільний політ:

Звіром вити, горілку пити —

і не чаркою, поставцем,

і добі підставляти спите

вірнопідданого лице,

і не рюмсати на поріддя,

коли твій гайдамацький рід

ріжуть линвами на обіддя

кілька сот божевільних літ...

Він саркастично зауважує: „Отак живу, як мавпа серед мавп...” У „винагороду” за поетичний бунт його перша збірка „Зимові дерева” так і не була надрукована.

Життєві труднощі не ламають, а гартують цю цільну натуру, цей незалежний дух. У 1972 його арештовують і засуджують на 5 років таборів. Незабаром після повернення з колимського заслання— новий арешт і засудження на 15 років. Але жоден з віршованих рядків, написаних у цей час, не містить каяття чи нарікання. Більше того, з неволі у листі до матері поет пише: „Не оплакуй моїх фотокарток, мамо... це щастя: мати таку долю, як у мене... Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі”.

Людина чистої та чутливої натури, Василь Стус виявляє себе у поезії як справжній стоїк, готовий мужньо нести хрест свого гіркого талану. Де б він не був, усюди відчував живий зв'язок зі своїм краєм. „Сто років, як сконала Січ”, „Ярій, душе. Ярій, а не ридай” — у цих та інших емоційних звертаннях до України звучить справжній біль за уярмлену землю і понівечену народну душу:

Народе мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах...

У поезії Василя Стуса звучить ще шевченківський мотив, який часто зустрічається в українській літературі. Він влучно поданий пристрасним вигуком про Україну: „Я не люблю її з великої любові!” Для Стуса прояв найвищої любові до українця — ненавидіти в ньому раба. Поет не допускає існування раба в собі: „Довіку не буде із мене раба, душа поневажить полони”.

Поетовій Музі судилося довго дивитися на світ через тюремні ґрати. Образ світу, поділеного на квадрати, частий і багатогранний у віршах Стуса. Все, що поділено, приписано, обезживлено, незмінно викликає в нього протест. Поезія спротиву і болю — так можна охарактеризувати творчість Василя Стуса. Величезна брила страждання виростає з його рядків: „Біда так тяжко пише мною. Так тяжко мною пише біль”.

Розлука з рідним краєм, туга за матір'ю, дружиною, сином, підірване здоров'я, тяжкі роздуми над добром і злом світу — цього забагато для однієї людини. Недаремно поет вигукує з болем у вірші: „Я не крицевий!” („Скучив за степом...”). І водночас перо його вперто виводить:

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,

сталить твій дух — отож терпи, терпи.

Ніхто тебе в недолі не врятує,

ніхто й не зіб'є з власної тропи.

Він вірив, що буде потрібним рідному народу, не дивлячись на відлученість від читача й України. Навіть на межі життя і смерті обличчя його поетичної Музи не спотворене страхом чи розпачем, а відкрите назустріч обраній долі. Бо він із тих, хто навіть смертю продовжує справу свого життя.