Всі публікації щодо:
Мирний Панас

Шкільний твір - Есе з української літератури

Сатиричне викриття поміщиків та чиновників у романі «Хіба ревуть воли…»

«Лихо давнє й сьогочасне» — так називається одна з повістей Панаса Мирного. Так можна назвати і всю його творчу спадщину: це її лейтмотив, головна і наскрізна тема. Реалістично зображуючи представників народних мас, письменник у своїх творах з народних позицій, з народного погляду зображував панівні верстви і за кріпосницького, і за пореформеного часу.

Відомо, що автори роману вагалися — вилучити чи лишити другу частину: з погляду композиції вона виглядала не зовсім доладною прибудовою. І все-таки залишили. Бо саме у цій частині на весь голос звучить прокляття поміщицькому дому, кріпацькому лихоліттю, що пов’язане з родом панів Польських.

Старий генерал Польський вийшов із «голопузої шляхти», що кишіла по дворах магнатів, та їла й пила, а за це відстоювала інтереси свого сюзерена і в сеймах, і в кривавих сутичках. Після падіння Польського королівства шляхта позбулася багатого столу — і пішла в управителі, посесори чужих маєтків, а то й на службу до своїх ворогів — імператорів німецьких, австрійських, російських. Десь після придушення повстання у Польщі під керівництвом Костюшка з’явився і майбутній генерал на берегах Неви. «Заліз у якийсь полк, терся по передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала… і до Пісок!»

Запам’ятався він піщанам тим, що з першого ж знайомства «зацідив по уху переднього» — охрестив, як пізніше жартували, та й привів роту солдатів, які вже й утихомирили непокірних.

Докладніше і ближче познайомилися піщани із панею генеральшею. При ній уже настала справжня панщина. Вперше побачили свою пані «ззаду» — «високу, суху, як в’ялу тараню, коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хорошо зодягнених дівок…» Як її портрет: «суха, мура, аж зелена; а очі — як у її любимчиків-котів — жовті-жовті» — так і її поведінка, обстановка змальовані сатирично: вилазила, сунула; як в’яла тараня. Так і проситься порівняння із шевченківськими рядками:

Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога.

Не заперечуючи яскраво вираженої школи Шевченка-сатирика, автори насамперед керувалися, як і великий поет, народним поглядом, народною оцінкою цього нікчемного, паразитичного, пихатого й жорстокого панства.

Найперша материнська турбота генеральші — вигідно повидавати дочок заміж. Не за кого-небудь, а за знатних. Хто нижчий від неї з панів, до того зневага: «Чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала, Пісками жалувала…» У цьому вся її сила і вся пиха.

Зі своїми годувальниками-кріпаками вона не спілкувалася, все йшло через прикажчиків. Із челяддю проявила себе справжньою самодуркою і деспотом. Мабуть, за те, що всі любили Уляну — бабу Чіпки по батькові, незлюбила її генеральша й увесь час тиранила. Навіть свого улюбленця Стьопку надмірною «увагою» змусила кинутись в мандри.

Жорстоке, спустошене серце генеральші грілося не біля дітей та онуків, а біля котів, розкошувало в котячому царстві. А тим, хто вичісував тих котів, стелив їм постіль, доводилося гірко. «На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокрини — за її щирі послуги — на червоній стрічці теліпалося здохле котятко!!»

Одне речення — і цілий звинувачувальний акт кріпосникам, мозок яких працював тільки над вигадуванням страшних, принизливих покарань трудівникам.

Досить детально виписаний і синок генеральші — Василь Семенович Польський. «Тонкий, цибатий, як журавель, з рижуватим, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом — хоч кошенят бий, з великими, розумними, сірими очима, з товстою, униз одвислою губою…»

Одружившись, Василь Семенович змінив прикажчика, звелів погнати кріпаків і на шостий день на панщину, чим зовсім зубожив село. Осівши назавжди на батьківщині, він ще більше і глибше розпустив родинні корені у повіті, став предводителем дворянства, справжнім повітовим царком. «Заверховодили пани Польські у Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович — царьок; його родичі — царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками — піддані».

Автори роману не пошкодували цьому владиці «царських» барв із того ж сатиричного арсеналу шевченківського «Сну».

На відміну від генеральші, Василь Семенович спілкувався і з простими кріпаками. Ще підлітком скуб своїх ровесників за чуба, юнаком цінував красу молодих кріпачок. Після реформи виходив «погомонити» до кріпаків про гроші за їхню дворічну дармову працю: «Вискочив з хати — червоний, сердитий…» «Давай мені того, хто озивається! давай зараз! Давай… а не то — я вас усіх у тюрму запру… На Сибір попру!» Вже з однієї цієї репліки постає перед нами само-дур-держиморда. Швидко зорієнтувавшись у настрої кріпацької маси, він утікає і присилає для «заспокоєння» невдоволених посередника Криванського — зятя і станового Ларченка, які вже й утихомирювали селян солдатськими різками.

Типові й панські прикажчики, що добиралися за єдиною ознакою: щоб умів якомога більше витиснути поту з кріпаків, здерти побільше прибутку.

І пани-кріпосники, і їхні прикажчики були не хазяїнами, а хижими експлуа-таторами. Вони абсолютно не дбали про землю, про культуру її обробітку, про робітників на землі. З року в рік земля виснажувалася, урожаї падали, село убожіло, морально розкладалося. П’янство, злодійство стали звичайними явищами серед кріпаків.

Василь Семенович ніби втілював у собі весь жах кріпосництва. З відміною кріпацтва і його не стало. І рід Польських перестав бути заправилою в повіті.

На арену вийшов Кряжов — «перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець, предводитель, предсідатель, банкір, заводчик-сахаровар». Той самий вчорашній кріпосник, але іншого знатного роду — роду полковника Кряжа, «що уславився ні боями, ні походами, а тільки тим, що, як прикріпляли до землі підсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких родичів, а разом з ними брата й сестру рідну». А дружина його — та сама пані полковниця, «що людям черевиками очі й зуби вибивала».

Кряжов — більш меткий, спритніший, енергійніший, ніж нащадок Василя Семеновича. Він розумів нові обставини, за яких влада поступово переходила від дворянської знаті до рук капіталу та чиновної адміністрації. Цей образ свідчив, що у пореформених умовах дворянство не збиралося поступатися своїм панівним становищем, а потроху пристосовувалося до них, ішло на різні служби, тісніше змикалося з чиновницьким станом. Не поступилося воно й земством.

Нищівній критиці піддано цей орган самоврядування тих часів. Поміщики і чиновники, незважаючи на стійкий опір селянства, одверто вдаючись до тиску, залякування під час виборів, крутійства зуміли таки не допустити жодного представника селян у земську управу. Панська управа видавала й постанови панські: великі оклади земцям, «чудний налог з землі: у кого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери»; встановила шляхову повинність «натурою», тобто ремонт шляхів мав здійснюватися селянськими руками.

Поряд із кріпосницьким тягарем для трудящих були й чиновники. У романі гнівно осуджується паразитизм цих п’явок, викривається сама система продажності й хабарництва, сваволі й лицемірства.

Типовим породженням гнобительського ладу виведений у творі секретар так званого «мирового суду» Чижик — сутяжище в людській подобі. Вже сама зовнішність чиновника викликає відразу: це «сухий, перегнутий утроє панок», з довгим носом, запалим ротом і вигнутою шиєю. Таке ж і його внутрішнє єство. «Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити», — прямо говорить він Чіпці, коли той звернувся до суду, бо в нього відбирали землю, яка дісталася у спадок. У повіті всі добре знали і зовнішність секретаря Чижика, і його хижу натуру, і його узвичаєні здирства. Чижик не забув «палкого та гострого» погляду непокірного селянина, який прозвав його сутяжищем. Саме цей Чижик відіграв наймерзеннішу роль у вигнанні Чіпки із земства.

Сатирична характеристика чиновницької братії доповнюється також образом Шавкуна. Викинутий із бурси й університету за п’янство, він прибився до чиновницького берега. Став покірним, слухняним перед панством. Завдяки підлабузництву був помічений паном Польським і з благословіння місцевого «царка» зайняв стіл у канцелярії, зробився неабиякою спицею в повітовому колесі. Цей «прониза й підлиза» став тримати «цілий, повіт у своїх руках, Заправляючи ним по своїй хиті».

Цю галерею чиновницької братії мальовниче доповнюють становий Дмитренко, якого мало не в очі селяни називали конокрадом, та повітовий «ябеда» Порох, що «колись вертів цілим повітом. У Василя усі були в руках — і комісар, і суддя, сам предводитель…»

Відомий французький філософ Сен-Сімон в одному зі своїх памфлетів писав: «Тогочасне суспільство — це світ догори ногами, де ні на що не здатні правлять здібними, розпутно вчать, чеснотам чесних, а злочинці судять невинних…» Нещадне викриття у романі П. Мирного та І. Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» поміщиків, чиновників та їхніх підручних ніби ілюструє це узагальнення відомого філософа.