„Віддав себе я праці без вагання...” (життєвий і творчий шлях Бориса Грінченка) - твір з української літератури

Шкільний твір
БОРИС ГРІНЧЕНКО

„Віддав себе я праці без вагання...” (життєвий і творчий шлях Бориса Грінченка) - твір з української літератури

Я не скажу, щоб розумом я жив, Я не скажу, щоб серце в мене спало, Але його я тяжко пригнітив, Але йому так волі дав я мало. Повинність я над все ушанував, Віддав себе я праці без вагання. Я йшов туди, де розум посилав...

Так, підсумовуючи свій життєвий вибір, писав у вірші „Я не скажу, що розумом я жив” видатний український поет, письменник, літературний критик, мовознавець Борис Грінченко.

Де ж шукати витоки отієї вимогливості до себе, до своєї діяльності? Може, в дитячих роках?

Борис Грінченко народився 9 грудня 1863 року у Харківській губернії. Дитинство він провів на хуторі Вільховий Яр, у якому тоді налічувалося 6 дворів і 12 жителів. Батько, Дмитро Якович, був відставним штабс-капітаном, мати, Поліксенія Миколаївна, походила із сім'ї полковника царської армії. Грінченки мали кілька десятин землі та водяний млин, але скромні, як на поміщицьке звання, статки аж ніяк не заважали відставному штабс-капітану із пихою магната запроваджувати „панське” життя в домі. І хоча йому самому доводилося поряд з наймитами поратися по господарству, віяти зерно на току або складати піч, він категорично забороняв своїм дітям водитися з „мужвою” і говорити „мужицькою мовою”.

Бориса врятувало те, що він навчився читати з п'яти років і вже ніколи не розлучався з книгами, серед яких були і твори українських письменників. Цікаво, що сам Борис дуже рано почав писати. Мабуть, потяг до творчості був спадковим, адже його рідна бабуся по батькові була двоюрідною сестрою Григорія Квітки-Основ'яненка.

Із шести років Борис докучав своїми віршами, оповіданнями, творами інших жанрів не тільки рідним, а й діду Андрію — старому пічникові, що жив у Грінченків зі своєю сліпою бабою Галькою.

Одинадцятирічним Грінченка віддали в Харківську реальну середню школу, яка стала єдиним навчальним закладом для Бориса. Але і звідти на п'ятому році навчання його з неабияким „шумом” виключили і відправили до в'язниці за зв'язки із гуртком революційної молоді, за читання і розповсюдження забороненої літератури. У харківській в'язниці шістнадцятилітній юнак просидів півтора місяця. Йому давали навмисне пересолену їжу, і коли в'язень просив “води, йому начальник казав: „Одержите воду тільки тоді, коли зізнаєтеся”. Коли холодна сира камера, арештантська роба, експерименти з їжею не зломили мовчання юнака, у в'язницю викликали батька і поставили перед вибором: або „показать свою отцовскую вдасть над сином”, або — заслання всієї родини в Сибір.

Батько, який ніколи не поділяв погляди сина, просив його зізнатися, і навіть вдарив, але так нічого і не домігся від упертого юнака.

У результаті своїх пригод у тюрмі Грінченко серед молоді став героєм, а серед людей „благомыслящих” здобув собі дуже погану славу. Після ув'язнення його позбавили права не те що на вищу, а навіть і середню освіту, до кінця життя він був під наглядом поліції, врешті-решт через стрес захворів на сухоти.

Відбувши рік на поруках у батька на хуторі, Борис перейшов „на свій хліб”, влаштувавшись дрібним канцеляристом у Харкові. Жити довелося у найманій халупці з викривленими стінами, а заробітку вистачало лише на хліб з чаєм.

У цей важкий час Грінченко відчуває розчарування в ідеях, за які відсидів у в'язниці. Він уже не мріє про революційну, насильницьку перебудову світу. У пошуках свого шляху Грінченко доходить висновку, що подолати народне лихо можна просвітництвом, і назавжди відмовляється від ідеї терору. Він шукав вихід і в 20 років записав: „Мені здається, що тепер я його знайшов, він для мене замикається в одному слові — Україна. В цьому слові для мене все”.

І з того часу всі свої сили Грінченко присвятив одному — служінню народу.

1881 року він складає екстерном іспити на звання народного вчителя і їде працювати учителем на село. Діти його любили, бігли на уроки, як на свято, але ідеї молодого вчителя були не до вподоби офіційній владі. Грінченко часто міняв місце роботи, і тільки в селі Олексивка затримався на 6 років. Він мріяв „вирватися на світ божий” із провінційної трясовини. Врешті-решт у 1894 році письменникові вдалося отримати посаду в канцелярії Чернігова.

Змінювалося життя, мінялися політичні погляди Бориса Грінченка, але незмінним залишався його потяг до творчості. З юних років він пробував свої сили в різних жанрах. Ще в 1881 році дебютував як поет, але найбільш талановито письменник заявив себе у прозі. Героями його творів були селяни, інтелігенція, робітники, шахтарі.

У середині 90-х років Грінченко ставить перед собою завдання боротися за високу якість і оновлення репертуару українського театру, а тому звертається до драматургії; пише критичні статті про творчість відомих українських і зарубіжних письменників, виступає зі статтями на політичні теми. У творчості він завжди виявляв таку рідкісну невтомність і самозречення, що з повним правом міг сказати:

Скільки поту свого я пролив,

Скільки сили я там положив!

Та дарма! Бо поорана нива

Нам давала багатії жнива:

Я не дурно невтомно робив...



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.