„Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні...” (В. Стус) - твір з української літератури

Шкільний твір
Василь Стус

„Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні...” (В. Стус) - твір з української літератури

Безкомпромісність. Так одним словом можна охарактеризувати життєве кредо Василя Стуса, лицаря літератури 70-х років XX століття. Йому випало творити у такий час і в такій країні, де компроміс мистецького сумління з ідеологією влади був явищем доволі поширеним:

Звіром вити, горілку пити —

і не чаркою, поставцем,

і добі підставляти сите

вірнопідданого лице...

(„Звіром вити, горілку пити...”)

Але роздвоюватися і лицемірити, пишучи одне, а тихцем вірячи в інше, Стус не вмів. Це визначило його життя і творчу долю. Два арешти і 20 років таборів — такою була плата за прагнення бути собою. Але жоден з віршованих рядків, написаних у цей час, не містить каяття чи нарікання. Більше того, з неволі у листі до матері поет пише: „Не оплакуй моїх фотокарток, мамо... Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі”.

Людина чистої та чутливої натури, Василь Стус виявляє у поезії стоїчну готовність нести хрест свого гіркого талану. „Ярій, душе. Ярій, а не ридай”, „Сто років, як сконала Січ” — у цих та інших емоційних зверненнях до України, яку несила було забути, звучить справжній біль за народну душу, понівечену рабською покорою. І тому найперше, до чого відчував себе покликаним, — це справді „видушувати по краплі раба” зі свідомості сучасників, орієнтуючи їх на опір духовному поневоленню: „Довіку не буде із мене раба, душа поневажить полони”.

Розлука з рідним краєм посилила поетову любов до нього. Навіть клянучи його за покору, за виродження волелюбного духу, Стус писав, що „все одно милішої нема за оцю утрачену й ледачу, за байдужу, осоружну, за землю цю, якою тільки й значу і якою барвиться сльоза”.

Що він, вигнанець і в'язень, міг зробити для своєї батьківщини? „Зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить” („Не можу я без посмішки Івана...”). Цей мотив стає дедалі частішим у творчості Василя Стуса. Саме так: якщо не дають для батьківщини жити, треба вміти хоча б померти для неї. Лягти в землю, як зерно, — з надією прорости в серцях краян добрим паростком. Підняти для них ту духовну планку, якої вони мусять сягнути, вирости „з личаків, із шаровар, з курної хати”, щоб бути гідними називатися синами „своєї України-матері” („Сто років, як сконала Січ”).

Стус вірив, що буде почутий, що хоча б по смерті повернеться на рідну землю, як і всі його духовні побратими, що в різний час поневірялись по чужинах і полонах:

Ми ще повернемось,

обов'язково повернемось,

бодай —

ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

Ці слова стали пророчими. У ніч з 3-го на 4-те вересня 1985 року він помер у карцері, заледенілий від холоду, задушений серцевим нападом, нервовим виснаженням, болем, гіркотою, знущаннями...

А 16 листопада 1989 року відбулось важко виборене перепоховання його з Чусового Пермської області на Байкове кладовище в Києві. Ця подія перетворилася на величезну політичну маніфестацію, у демонстрацію піднесення національної самосвідомості українського народу. Навряд чи бачив таке Київ з часів перепоховання праху Тараса Шевченка.

І це вже було остаточне повернення Василя Стуса в Україну. Але його талант, його високий дух не покидали її ніколи, підносячись понад відстані й час, понад саму смерть. Тому що навіть на межі цієї смерті обличчя поетової Музи не спотворилося страхом чи розпачем, а було відкрите назустріч обраній долі. Тому що Стус — із тих, хто навіть смертю своєю продовжує справу всього життя.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

(„Народе мій, до тебе я ще верну...”)