Шкільний твір - Есе з української літератури

«Зачарована Десна» як сповідь душі Олександра Довженка

Серед ланів, серед широкого українського степу в’ється гадюкою заринута у вічність стежка, невідомо, звідки вона бере початок, де її кінець. Нещадно ллє дощ, краплини якого падають на обличчя двох людей, що прямують кудись. В одного дощ викликає неабияке задоволення: він радіє, наче дитина, підставляє долоні назустріч заливному дощеві, який змиє усякий бруд з душі та тіла. Інший щось бурмотить під ніс, незграбно хлюпаючи по острівцях води. Так і більшість людей не бачить прекрасного ні в чому на життєвих перехрестях. А ось О.П. Довженко бачив, і не тільки бачив, а й нас учив любити наповнене сонцем пшеничне колосся, людські гарячі руки, що зростили його, рідну землю, що наповнює нашу душу безсмертними соками життя. Філософ від народження, він розуміє, що в природі усе доповнює одне одного, прагнучи якоїсь рівноваги, гармонії, краси. У «Зачарованій Десні* смерті бабусі протиставляється народження немовляти. Один умирає, щоб дати місце іншому під сонцем. І знову йде дощ, наче перегортає чергову сторінку історії.

Взагалі «Зачарована Десна» — мій улюблений твір. Це сповідь автора, хвилююча розповідь про власне дитинство і водночас про народ, про Україну, про невмирущість людського оптимізму. Тема єднання людини з чарівною природою найголовніша у творі. Буйна городина за сільським тином, темні хащі тютюну й смородини, дзвін коси, шепіт хвиль — все бринить музикою, все співає, радіючи життю. А він, наче справжній диригент, керує усім цим. Била його доля, часто на його високому чолі, в променистих очах можна було побачити біль і смуток, але зламати його не вдалося нікому. Розлучений з рідною Батьківщиною, він тяжко страждав і благав у своєму «Щоденнику», щоб душа його нарешті знайшла спокій. Небагато на світі є людей, перед якими я схилив би голову, щоб подякувати. Звичайно, це — батьки, а також люди, які спроможні, як писав Довженко, бачити прекрасне навіть «у буденних калюжах на життєвих шляхах».

що символізує життєву дорогу людини і материнське благословення:

Я візьму той рушник, простелю, наче долю, В тихім шелесті трав, щебетанні дібров. І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю І дитинство, й розлука, і вірна любов.

«Він полишив нам золоті розсипи своїх поезій, нев’янучу красу своїх пісень… Вогнистий син України, улюбленець народу… співець життя, молодості, любові — такий він для нас незабутній Андрій Малишко», — сказав про поета Олесь Гончар.