Шкільний твір
Малкович Іван

Шкільний твір - Образи бачення довколишнього світу й прагнення виразити його за допомогою художніх засобів (лірика Івана Малковича) - Українська література - шкільна програма 12 класів - учнівські твори

Бурхлива хвиля шістдесятників поволі стихла, поступившись перед „тихою хвилею” літературних новобранців 60-х — початку 80-х. Але вже перші роки 80-х засвідчують появу на митецьких обріях нового покоління із власною естетичною орієнтацією. Це була сила, яка щодалі дужчала і засвідчувала переваги самодостатньої, духовно здорової творчості, не затиснутої в лещатах примусової чи добровільної заідеологізованості. Ця сила мовби наново починала з того рубежу, який був штучно обірваний у другій половині 60-х.

Серед творчого добутку цього періоду яскраво вирізняється поезія Івана Малковича, яка проголошує безумовну естетичну вартість краси, народженої з глибин національного духу. Читаючи його вірші, ми відчуваємо їх схожість із модерновою поезією 20-40-х років (П. Тичина, Є. Плужник, Б.-І Антонич, В. Свідзінський). Саме тому творчість Малковича та інших представників нової генерації можна віднести до постмодернізму в українській літературі.

Поезію І. Малковича не можна читати швидко, лише Очима. Перший же прочитаний вірш вимагає ще раз повернутися до першого рядка, читати серцем, розчиняючись у красі художніх образів. Дивним здається нам навколишній світ митця, але досить лише подивитися на нього поетовим поглядом — і перед нами розривається найпотаємніша суть кожної деталі буття, природи, явища — усього того, що становить наше життя.

Я загубив свій ключ: я голочку соснову

Назвав своїм ключем — і загубив чомусь... —

зізнається І. Малкович. Усього два рядки — а який глибокий символ! „Ключ” — як зв'язок із своїм родом, корінням, без нього неможливо відімкнути двері до оселі (читай історії) багатовікової родини, тож і доводиться „до дверей тулитися”. Але чому цей „ключ” — „голочка соснова”? „...Чому так пахне він мені, // як голочку сосни у пальцях розтираю?” В уяві виникає образ розтертої соснової голочки, навіть відчувати терпкий присмак хвої, її свіжий запах. І раптом — як осяяння: природа! Ось де наше коріння, ось що споконвічно стоїть „при роді”: навколишня краса матері-землі, її багатство й щедрість. І нещасною буде та людина, яка загубить ключ від усього цього. І вже не буде повернення у той „загублений рай” (вірш „Загублений рай”), від якого „на двадцятий поверх коріння не дотягується”, „й землі не чуєш”.

От і настає неминуча розплата за „загублений рай”:

...зітерлась шкіра: ріже по живому

Байдужості пила, іржа цинізму й ліні.

Художній прийом алегорії влучно передає стан душі, вигнаної „з раю”, — вона „в жалів кріпачить”, а все твоє життя перетворюється у сіре існування „бджоли, що загубила вміння любити мед”. Не менш пронизливою алегорією вражає і поезія „Пісенька про черешню”, у якій образ черешневої кісточки, що „просвердлить сорочку тонку” і „ввійде ... у серденько, як в черешеньку”, зливається з образом безжалісної кулі.

„Зводить душу” (знов-таки влучна метафора Малковича) і „старосвітська балада” „Із янголом на плечі”, в якій поет вдається до вічної теми двобою чистого добра із жорстокою сірістю буденності. Через баладу „хтось бреде собі самотньо // із янголом на плечі”. На цій дорозі життя його „сірий маятник”, „все дужче бухка” у спину. „Стогне янгол ледь живий...” під вітром випробувань і міцними ударами долі. Та ми віримо, що цей „хтось” (я, він, ми всі!) обов'язково вистоїть, бо його веде віра у янгола — добро: „...вуста дрижать гарячі: // янголе, не впадь з плеча”. І з цією вірою приймаємо „З нічних молитов” побажання — благословення:

Хай кожен в цім світі спасеться,

Хай світить з-за темних круч

Довкола кожного серця

Віри твоєї обруч.