Шкільний твір
ПАНАС МИРНИЙ

Між службою і покликанням (життєвий і творчий шлях Панаса Мирного) - твір з української літератури

Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю.

Панас Мирний

В українському літературному процесі 70—90-х років XIX століття Панасу Мирному належить одне з найпочесніших місць. Видатний письменник-реаліст, автор злободенних новаторських за змістом і формою прозових та драматичних творів, він нещадно викривав основи буржуазно-поміщицького ладу, пристрасно захищав інтереси скривджених і поневолених трудівників.

Народився майбутній письменник — слава й гордість української літератури — 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового скарбництва в місті Миргороді на Полтавщині. Батько його, Яків Григорович, закінчивши Миргородське повітове училище, докладав усіх своїх неабияких здібностей до служби, досить швидко зростав у чиновницьких званнях і посадах, та статок у родині був невеликий.

Панас навчався у початкових школах Миргорода та Гадяча, за старанність і відмінні успіхи його щороку нагороджували „похвальними листами”. Вчителі радили батькові „не закопувати талант”, далі вчити здібного школяра у гімназії, а згодом — і в університеті. Проте батько і в гадці не мав таких намірів і вже у чотирнадцятирічному віці послав сина на „власний хліб”. Так з ранньої юності і до останніх років життя довелося Панасові Рудченку тягнути лямку чиновницької служби. Розпочалася його праця в канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода. Невеселим було життя юнака в провінційних містечках тодішньої Полтавської губернії. Одноманітна, нецікава праця, рабське плазування нижчих чиновників перед вищими, зневажання гідності простої людини чиновницькою „братією” — такою була „клята” дійсність, що оточувала майбутнього письменника.

З 1871 року до самої смерті Рудченко живе й працює в Полтаві, обіймаючи різні посади в губернському скарбництві, а згодом у казенній палаті. Він намагається не поступатися своїм принципами й переконаннями при виконанні найскладніших доручень.

Чуле, вразливе серце юнака відгукується на горе трудівників, і свої переживання та роздуми він передає у віршах. Були серед них „дитячі співи-забаганки”, але з часом вони все більше відходять на задній план, бо реальна дійсність висувала соціальні теми.

Досягти успіху на цьому шляху можна було тільки через усебічне, глибоке вивчення дійсності. „Між люди! У справжнє життя! — таке завдання ставить перед собою початківець. Хай воно тебе посіпає, хай зачіпає — отоді, може, і вийде що, як не звихнеться сила, як не запліснявіє серце!..”

Є у письменника глибоко емоційна поезія у прозі „В дорогу!”, з якої зримо постає ідейна еволюція письменника. Звертаючись до музи, „до сестри-співухи”, митець щиро зізнається у тих змінах, які вносило життя у його творчість на різних етапах її розвитку.

В юності світилася радість в очах його музи, „вітання весни-чарівниці” грала на її личку, і рожеві надії сповнювали душу митця. Та минав рік за роком, втомлювалося серце „від бур та негоди”, і померкли безжурні сподівання.

Митець помічає навколо неволю і недолю.

Не таким став письменник, змінилася і його муза. На світанку творчої прилітала вона, чиста й ясна, чарувала зоряною красою, рясними та пишни: шатами. Тепер же „в простій, старенькій спідниці”, зів'яла і змарніла, з'являється муза. Вже не спів, а шепіт зривається з її вуст, але чути в ньому слово надії митець розуміє, що потрібно не тужити, а правдиво розповідати про буденне життя свого краю.

Перші твори письменника побачили світ на початку 70-х років. З'являється його вірш „Україні”, оповідання „Лихий попутав”, яке і змістом, і формою тісно пов'язане з попередніми традиціями української прози. Героїня оповідання Варка Луценкова — наймичка — розповідає про своє страдницьке життя, свою змарновану долю.

А повість „П'яниця” (1874) засвідчила, що в літературу ввійшов, за висловом І. Франка, „свіжий і сильний талант”. Твір присвячений зображенню чиновницького життя, яке добре знав письменник. Вона значно розширила тематичні обрії української прози. У повісті йдеться про долю „маленької людини”, про трагедію здібного юнака, зламаного чиновницьким середовищем.

Відгуком на злободенні питання часу стала повість „Лихі люди” (1875), у якій вперше в нашій літературі показано розмежування в середовищі інтелігенції, висвітлено причини, що розвели колишніх шкільних товаришів в антагоністичні табори — демократичний і реакційний.

Та все ж улюбленою темою письменника було життя трудящого селянства. Співець його недолі за часів панщини, художній літописець народного горя у пореформене десятиріччя — таким ми сприймаємо Панаса Мирного.

Широка панорама життя села протягом кількох поколінь постає з роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” (1872—1875), написаним ним у співавторстві з братом Іваном Біликом, який став першим соціально-психологічним романом в українській літературі. Тут вже на повний голос зазвучала тема „лиха давнього й сьогочасного”, до якої Панас Мирний звертатиметься ще не раз.

Одним із найвищих досягнень письменника-реаліста є роман „Повія”, основна редакція якого здійснена на початку 80-х років. Із твору постають яскраві картини життя пореформеного села, роздертого гострими соціальними контрастами. Жменька багатіїв тримає в руках землю й владу, а поряд у лещатах злиднів і голоду борсаються бідняки. Головна героїня твору — дівчина з бідняцької родини, Христя, згодом міська наймичка, чиста, здорова натура, загинула у задушливому царстві гнобителів. Трагедія Христі — це гнівне обвинувачення світу насильства й брехні, підлості й цинізму.

Кріпосницький характер „селянської реформи” викривається і в незакінченій повісті „Голодна воля” (кінець 80-х років). Твір пройнятий духом бунтарства проти гнобителів та їхніх високих покровителів.

Письменник-реаліст, Панас Мирний виступає пристрасним обвинувачем і „лиха сьогочасного” — пореформеної дійсності. З'ясовуючи ідею повісті „Лихо давнє й сьогочасне” (1897), він писав, що у творі йдеться і про утиски кріпосницькі, і про горе пореформене з його голодом, безземеллям і деморалізацією.

У 70—80-х роках було створено письменником цикл „Образків із життя” під загальною назвою „Як ведеться, так і живеться”, сатиричну новелу „Лови”, оповідання про долю дітей-бідняків „Морозенко”. Визначним явищем української драматургії цього часу є драма „Лимарівна” (1883).

Панаса Мирного гнітила чиновницька служба. Тільки заради „куска хліба” талановитий художник слова працював на осоружній службі 57 років, хоч і ставився він до неї сумлінно, по-хазяйськи беріг те „поле”, яке його годувало, бо літературна праця в царській Росії майже не давала письменникам засобів для існування.

Та душевний спокій, розраду він знаходив тільки в літературній праці, яка була його покликанням. На службу народу, на захист його інтересів віддав увесь свій талант, пал свого серця Панас Мирний.

„Вся моя слава — Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і була слава, я більшої не хочу. Якби я міг показати безталанную долю життя людського, високую його думу, тепле серце, як вони є у мирі, — то б моя слава була і моя надія справдилася...”

„Я брався за свою роботу, радіючи, що хоч малою — невеличкою цяточкою слугуватиме вона на користь рідній країні та її поневоленому народові!” — писав Панас Мирний.

Відстань між висловлюваннями — 40 років. Перше писав ще не письменник, а двадцятирічний помічник бухгалтера Миргородського скарбництва, а друге — шістдесятирічний загальновизнаний класик української літератури. У цьому ми бачимо сталість письменницького кредо Панаса Мирного. Глибокий і несхибний реаліст, Панас Мирний не прикрашав народні маси, не терпів ніякого гриму — зображував їх темними, забитими, з вірою більше в чорта, ніж у Бога, убогими, голодними. Але під тією убогістю розглядів і явив світові духовну красу:

чесність, працьовитість, високу моральність, волелюбність. Не кажучи вже про Оришку, Мотрю, навіть розбійник, забіяка Чіпка і повія Христя — люди душевно чисті, красиві, тільки соціальна несправедливість штовхнула їх у прірву, спотворила й покалічила їхнє життя.

Герої творів письменника — це частка його душі.