Шкільний твір
БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ

“...Співаю, тож існую“ (мої роздуми про поезію Богдана-Ігоря Антонича) - твір з української літератури

 Поезія Антонича народилася з пошуків місця людини в світобудові, з прагнень зрозуміти природу взаємостосунків людини з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.

     Я не людина, я рослина,

    а часом я мале листя...

    Живу, терплю, й умру, як всі звірята...

    Звірята й зорі, люди і рослини -

     у всіх одна праматір,

    природа вічна, невичерпна і невтомна,

    хоч час крилатий з вітром лине...

    (“З зелених думок одного лиса“).

 Існування мислилось поетом як вічно змінне і життєстверджувальне. Хід думок у визначальному для творчості Антонича вірші “Пісня про незнищенність матерії“ йде від часткового до загального - в світі панує колообіг, постійне народження одних речей і відмирання інших. Але трагічність людської долі (народитися, щоб вмерти?) не лякає поета. Він оптимістично дивиться на світ, бо в ньому панує народження.

 Починав Богдан-Ігор Антонич як поет, але пізніше поступово розширював свій творчий виднокіл - писав статті, прозу, цікавився музикою і малярством. Осмисленням почуття, початком усього для Антонича є мистецтво. Воно стає для поета тією силою, яка й визначає місце людини в світі, єднає її з ним і дає можливість здійснити мету людського життя - осягти безсмертя.

 Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш “Вітер століть“ з посмертної книги “Зелене Євангеліє“. Твір переконує, що Антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права. Поет також вказує на недосконалість людини, її дисгармонію зі світом природи.

     Ось таємничіша природа

    в безмежно первісній красі

    (словами не розкрити тайн її).

    Яка ж страшна оцього світу врода,

     що отруїла дні мої...

    (“Елегія про перстень молодості“).

 Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, перешкоджає свободі і щастю.

    Хто сіє кров, той жне ненависть

     (“Слово про чорний полк“).

 Так відповів Антонич тим, хто вбачав у насильстві шлях до удосконалення світу.

 Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, “Антоничева поезія - це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи“.