Шкільний твір

«В мене крила, в крові - огонь, в душі - любов» (поет Олександр Олесь)

Тривалий час творчість видатного українського поета Олександра Олеся була мало відомою широкому колу читачів, адже він був поетом-емігрантом. Змушений виїхати за кордон у 1919 році, Олесь так більше і не побачив рідної землі, адже там його чекали не визнання і слава, а табори і загибель. Його поезія не вкладалася в рамки вимог радянської влади до митців слова, бо він не зрозумів революційних перетворень і не прославляв режим, який приніс стільки горя й нещастя людям. Ніжна скрипка його поезії була не здатна виконувати революційні марші, хоча події 1905 року Олесь сприйняв усім серцем і покладав великі надії на перетворення у житті, на звільнення батьківщини від оков царизму:


Я вірю в диво!

Прийде час, —

І вільні й рівні встануть люди

І здійснять мрії всі ураз!

(«О ніч чудовна і чудова...»)


Але дуже швидко бойовий закличний настрій поета змінюється на трагічний:


Сьогодні більше не раби:

Лунають гасла боротьби!

(«Вони — обідрані, розбуті»)


І ось зовсім протилежне:


Іду, отруєний, прибитий,

Іду, несу пекельний біль.

(«Іду, отруєний, прибитий»)


Ось таким мінливим Олесь залишався і в поезії, і в житті. «З журбою радість обнялась» — це основний мотив його творчості. І справді, не буває щастя без болю, а радості без журби. Поет тонко відчував це і у невеликих творах умів передати всю складність своєї тонкої, вразливої, зболеної душі:


Літає радість, щастя світле,

Дзвенять пташки в садах рясних,

Сміються знову трави, квіти...

А сльози ще тремтять на них.


Щось дитяче, беззахисне, безпосереднє відчувається у цих рядочках. Тут поряд радість і сльози, піднесений настрій і глибокий сум. Але поет мав крила, в його крові був вогонь, а в душі велика любов до України, до народу, до рідного слова. Слово поета — це стріла, що влучає в серця зрадників, це іскра, що запалює вогонь нескореності, це ніжна пісня, що тамує біль в душі народу. У поезії «Слово рідне! Орле скутий!..» Олесь називає рідні слова скутим орлом, адже воно (слово) кинуте на сміх чужинцям, занедбане. Та рідна мова звучить у шумі дерев і в музиці зір, в співі і в реві Дніпра. Поет упевнений, що доки живе мова, доти житиме народ, що слово-меч захищає рідну землю, а слово-сонце дає життя, вселяє надію.

Опинившись у еміграції, Олесь намагався не втрачати кровного зв'язку з Україною, шукав серед митців-емігрантів друзів, але дуже часто зустрічав політичних авантюристів. До «патріотів», що торгували рідною землею заради власної вигоди, Олесь звертається із гнівним словом:


Ти вірний, чесний по натурі,

І я це щиро говорю!

Служив ти правдою царю,

Був вірним гетьману,

Петлюрі і будеш вірним взагалі

Усім владикам на землі.

(«Весь вік прожив ти в "Петрограде "»)


Часто подумки Олесь повертався до України, сумував за рідним краєм:


Коли б я знав, що розлучусь з тобою,

О краю мій, о земленько свята,

Що я, отруєний журбою,

В світах блукатиму літа.


На чужині він переживав «сміх і глум», в нього були руки скуті «і в мури замкнені пісні». Найстрашнішим для поета було те, що він опинився в чужому краю назавжди.

Коли б знав про це раніше, то:


...попрощався хоч з тобою,

До лона рідного припав,

Прислухався б до шуму трав

І зник...


Вірш «Коли б я знав, що розлучусь з тобою» був написаний у 1925 році. ІЦе попереду був 1937 рік і масове знищення української інтелігенції в таборах ГУЛАГу, але чутливе серце поета підказує, що його шлях удома був би шляхом на Голгофу: «На хрест?! Однаково мені!»

Олесь тужив за Україною і добре знав, що для нього вже не буде іншої весни, іншої долі і ніяка інша земля не стане рідною. Можливо, він шкодував, що його життя склалося саме так, як склалося, але поет ніколи не опускав руки, а працював до останнього свого дня, до останнього подиху, і, мабуть, волів би в Бога випросити ще якусь мить, бо було що сказати поету:


Постій! Ще вечір не погас,

Ще повний шуму праліс...

Ще серце кров'ю не зійшло,

Пісні не доспівались.

(«Життя минає, наче сон»)