Всі публікації щодо:
Франко Іван

Шкільний твір - Есе з української літератури

Мотиви лірики І. Франка

Серед титанів духу українського народу, стовпів його національної культури одне з чільних місць по праву посідає великий письменник Іван Якович Франко. Нестримна жага митця охопити й пізнати світ в усіх його проявах спонукала невтомного правдолюба до постійного пошуку, результатом якого стали унікальні за силою і філософською глибиною статті, дослідження, літературні твори. Проте чи не найвище цінуємо ми Франка як визначного українського поета.

Як полум’яний патріот, нескорений борець за свободу і щастя рідного народу, він у своїх віршах пропагує ідеали добра, прогресу і братерства. Громадянська лірика Франка пристрасна та образна. У хрестоматійних «Каменярах» автор алегорично зображає безстрашних і безкомпромісних поборників правди та поступу. Серед них — ліричний герой і тисячі його соратників, що не бояться виснажливої, одноманітної праці. Вони твердо переконані, що їхній подвиг не мине безслідно, а послужить нащадкам:

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров’ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець, і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

Франко вважає, що духовне ледарство — то злочин проти гуманності, тому в поезії «Гімн» уславлює одвічний потяг до самовдосконалення та боротьбу за прогрес. Поет вірить, що дух, «що тіло рве до бою», розіб’є кайдани неуцтва та покірності.

Таке ж передчуття «щасливої зміни» пронизує поезію «Гримить». Франко тонко відтворює оту «розкішную дрож» у природі і «тайну дрож» серед людей, які очікують «благодатної хвилі», що «людськість, мов красна весна, обновить».

У вірші «Не покидай мене, пекучий болю» звучать мотиви, близькі до Шевченкових. Безсмертний Кобзар у поезії «Минають дні, минають ночі» благає собі долі, яка б не давала йому заспокоїтись. А його духовний послідовник Каменяр у своєму творі «Не покидай мене, пекучий болю» просить, щоб «важкая дума-мука» не залишала його серця, сповненого стражданням за своїх співвітчизників:

Не дай живому в домовину класться,

Не дай подумать ані на хвилину

Про власну радість і про власне щастя.

Поетове загострене громадянське почуття — не лише вибух емоцій, а й усвідомлення всієї складності досягнення поставленої мети. Він розуміє, що торувати шлях для поступу можна лише чесними і чистими руками, які не бояться ніякої роботи. Тому тема праці прозоро звучить у «Каменярах» та в поезіях «Не покидай мене, пекучий болю», «Земле, моя всеплодющая мати».

Співець розкішної краси рідної землі, Франко боліє її болями і радіє її радощами. Він прагне, щоб народ України був щасливим і вільним, тому вважає, що любов до Вітчизни не виключає вболівання за стражденний люд, котрий «гнетуть окови», а робить боротьбу за соціальну справедливість обов’язком для кожного справжнього патріота:

Ні, хто не любить всіх братів,

Як сонце боже, всіх зарівно,

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вкраїно!

Гостро виступає Франко проти фальшивого псевдопатріотизму у вірші «Сідоглавому». Ця поезія побудована на саркастично забарвлених антитезах, звернених до горе-українофілів. Тому весь твір— як натягнута струна, як поле битви протилежностей, що підкреслюють глибину безмірної поетової любові до неньки-України:

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання, шанування, —

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання.

Франкова любов до Вітчизни — активна, діюча, буремна і незгасна. Тому у вірші «Декадент» поет більше дивується, аніж обурюється, протестуючи проти звинувачення у декадентстві.

Збірка «Зів’яле листя» подарувала чимало довершених зразків інтимної лірики. Вірші часто сповнені смутком нерозділеного кохання. Ліричний герой поезії «Чого являєшся мені у сні?» переживає глибоку душевну драму. Прекрасна дівчина, яка пробудила юнацьке серце для любові, не відповідає йому взаємністю й лише уві сні звертає на нього «чудові очі ті ясні, сумні, немов криниці дно студене».

З тужливих запитань, звернених до коханої, зіткане поетичне полотно вірша «Ой ти, дівчино…». Його герой намагається розкрити таємницю чародійних очей, солодких вуст і бентежної усмішки своєї музи. Але він безсилий перед фатумом, що не влив у серце дівчини любовного трунку у відповідь. Тому автор лише розпачливо вигукує:

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радості, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

Але поет, навіть страждаючи, не намагається вирватися з полону почуттів, а лише дослухається до голосу свого серця, виливаючи на папір кохання. І воно торкається душі, очищаючи та облагороджуючи її.

Священну місію митця Іван Франко з гідністю проніс через усе своє життя. Тому різнобарвна і багатолика лірика Каменяра продовжує нести світло правди й добра вже не одному поколінню українців, утверджуючи ідеали благородної людяності в їхніх умах, відкриваючи в спраглих серцях джерела вічної і мудрої любові.