Шкільний твір
ІВАН ФРАНКО

Трагедія закоханого серця в ліричній драмі І. Франка «Зів'яле листя»

Поезію Івана Франка традиційно асоціюють з поезією боротьби. Боротьба справді була його життєвим кредо. Але якою б сильною не була людина, вона має право на слабкість. Відвертим та вразливим постає поет у своїй інтимній поезії, неповторним зразком якої є лірична драма «Зів'яле листя», що складається з трьох циклів поезій.

У віршованих рядках драми з дивовижною пристрасністю відкривається трагедія закоханого серця. Перед нами — ліричний герой зі складним внутрішнім світом, зі своєю цікавою життєвою історією і цілим океаном думок, переживань, мрій...

«Розвійтеся вітром, листочки зів'ялі...» З тих зів'ялих листочків, одиноких свідків колись палаючого, напоєного життєвим соком почуття, маємо три несених вітром жмутки, кожен з яких має свій чар, свої барви, свою мелодію.

«Перший жмуток» розкриває трагедію нерозділеного кохання («Не боюсь я ні бога, ні біса...», «Так, ти одна моя правдивая любов...»), його беззахисність та вразливість («За що, красавице, я так тебе люблю...», «Не надійся нічого»). Ліричний герой не хоче приймати однозначної відмови. Він то винуватить у всьому обставини й умовності («Раз зійшлися ми случайно...»), то прагне здаватися збайдужілим («Я не надіюсь нічого»), то переконує кохану не нехтувати ним і скласти справжню ціну його великому почуттю, щоб потім не пошкодувати за навіки втраченим («Не минай з погордою», «Я не кляв тебе, о зоре», «Ти плачеш»):

Я боюсь за тебе дуже,

Бо любов — то мстивий бог:

Як одно її зневажить,

Любить мститься на обох.

(«Я не кляв тебе, о зоре...»)

То раптом герой з розпачу намагається спаплюжити, очорнити у власній уяві образ коханої («Я нелюд!..»). І врешті робить спробу поставитись до своїх невдач по-філософськи, прийнявши їх як свого роду благо:

Я не жалуюсь на тебе, доле:

Добре ти вела мене, мов мати.

Тож де хліб родити має поле,

Мусить плуг квітки з корінням рвати...

(«Я не жалуюсь на тебе, доле...»)

Союзник-день заповнює голову героя думками про працю, примиряючи з тим, що не судилося. Зрадниця-ніч приводить із собою химери, що знов і знов роз'ятрюють пам'ять та не дають забути про зневажене .кохання («Привид»). Із цього моменту в ліричній драмі все частіше звучать зловісні мотиви.

«Другий жмуток» відкриває віршована легенда про несподівану пригоду, що сталася над Сяном. По льоду промчала, як вихор, четвірка баских коней, запряжених у розкішну карету. Вона розкроїла льодяний панцир і була поглинута холодними водами ріки. Усе сталося так блискавично, що приголомшені люди не могли з певністю сказати: було це насправді чи примарилося. Так і любов, каже поет, нагадувала би надсянську легенду, якби не озивалася в серці роками глухого болю.

«Другий жмуток» написаний у народнопісенній манері, і більшість його віршів стали дотепер піснями («Зелений явір...», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...», «Червона калино, чого в лузі гнешся?..», «Ой ти, дубочку кучерявий...»). Поет намагається знайти в природі співзвучність своїм стражданням. Проте спрагла любові душа, виспівавши себе у піснях, ненадовго отримала полегкість. Вона знову б'ється в пошуках порятунку для себе. Герой стверджує, що любить уже не свою обраницю, а швидше мрії про неї («Я не тебе люблю, о ні...»). І тільки диво може врятувати його («Якби я знав чари...»). Але дива не стається — і з'являються думки про самогубство:

Нехай ти тінь, мана, дім з карт

І мрія молодеча,

Без тебе жить — безглуздий жарт,

І світ весь — порожнеча.

(«Що щастя? Се ж ілюзія...»)

У «Третьому жмутку» думка про самогубство все частіше і частіше б'ється кров'ю у скронях героя («Не можу жить, не можу згинуть...», «Я хотів життю кінець зробить», «Самовбійство — се трусість»). Він мимоволі робить підсумок життю («Тричі мені являлася любов...», «Матінко моя ріднесенька...») і так само мимоволі замислюється над проблемою віри. Герой готовий звернутися до будь-яких сил і навіть віддати душу Мефістофелю в обмін на любов коханої. Так він невідворотно наближається до свого кінця:

Отсей маленький інструмент

Холодний та блискучий...

Один кивок... один момент...

І крові ключ кипучий...

Легенький крик... безсильний шепт,

А там — поклін покірний, —

Отеє весь лік, отеє рецепт

На весь мій біль безмірний...

(«Отсей маленький інструмент...)