Трагедія закоханого серця в ліричній драмі І. Франка „Зів'яле листя” - твір з української літератури

Шкільний твір
ІВАН ФРАНКО

Трагедія закоханого серця в ліричній драмі І. Франка „Зів'яле листя” - твір з української літератури

Поезію Івана Франка традиційно асоціюють з поезією боротьби. Боротьба справді була його життєвим кредо. Але якою б сильною не була людина, вона має право на слабкість. Відвертим та вразливим постає поет у своїй інтимній поезії, неповторним зразком якої є лірична драма „Зів'яле листя”, що складається з трьох циклів поезій.

У віршованих рядках драми з дивовижною пристрасністю відкривається трагедія закоханого серця. Перед нами — ліричний герой зі складним внутрішнім світом, зі своєю цікавою життєвою історією і цілим океаном думок, переживань, мрій...

„Розвійтеся вітром, листочки зів'ялі...” З тих зів'ялих листочків, одиноких свідків колись палаючого, напоєного життєвим соком почуття, маємо три несених вітром жмутки, кожен з яких має свій чар, свої барви, свою мелодію.

„Перший жмуток” розкриває трагедію нерозділеного кохання („Не боюсь я ні бога, ні біса...”, „Так, ти одна моя правдивая любов...”), його беззахисність та вразливість („За що, красавице, я так тебе люблю...”, „Не надійся нічого”). Ліричний герой не хоче приймати однозначної відмови. Він то винуватить у всьому обставини й умовності („Раз зійшлися ми случайно...”), то прагне здаватися збайдужілим („Я не надіюсь нічого”), то переконує кохану не нехтувати ним і скласти справжню ціну його великому почуттю, щоб потім не пошкодувати за навіки втраченим („Не минай з погордою”, „Я не кляв тебе, о зоре”, „Ти плачеш”):

Я боюсь за тебе дуже,

Бо любов — то мстивий бог:

Як одно її зневажить,

Любить мститься на обох.

(„Я не кляв тебе, о зоре...”)

То раптом герой з розпачу намагається спаплюжити, очорнити у власній уяві образ коханої („Я нелюд!..”). І врешті робить спробу поставитись до своїх невдач по-філософськи, прийнявши їх як свого роду благо:

Я не жалуюсь на тебе, доле:

Добре ти вела мене, мов мати.

Тож де хліб родити має поле,

Мусить плуг квітки з корінням рвати...

(„Я не жалуюсь на тебе, доле...”)

Союзник-день заповнює голову героя думками про працю, примиряючи з тим, що не судилося. Зрадниця-ніч приводить із собою химери, що знов і знов роз'ятрюють пам'ять та не дають забути про зневажене .кохання („Привид”). Із цього моменту в ліричній драмі все частіше звучать зловісні мотиви.

„Другий жмуток” відкриває віршована легенда про несподівану пригоду, що сталася над Сяном. По льоду промчала, як вихор, четвірка баских коней, запряжених у розкішну карету. Вона розкроїла льодяний панцир і була поглинута холодними водами ріки. Усе сталося так блискавично, що приголомшені люди не могли з певністю сказати: було це насправді чи примарилося. Так і любов, каже поет, нагадувала би надсянську легенду, якби не озивалася в серці роками глухого болю.

„Другий жмуток” написаний у народнопісенній манері, і більшість його віршів стали дотепер піснями („Зелений явір...”, „Ой ти, дівчино, з горіха зерня...”, „Червона калино, чого в лузі гнешся?..”, „Ой ти, дубочку кучерявий...”). Поет намагається знайти в природі співзвучність своїм стражданням. Проте спрагла любові душа, виспівавши себе у піснях, ненадовго отримала полегкість. Вона знову б'ється в пошуках порятунку для себе. Герой стверджує, що любить уже не свою обраницю, а швидше мрії про неї („Я не тебе люблю, о ні...”). І тільки диво може врятувати його („Якби я знав чари...”). Але дива не стається — і з'являються думки про самогубство:

Нехай ти тінь, мана, дім з карт

І мрія молодеча,

Без тебе жить — безглуздий жарт,

І світ весь — порожнеча.

(„Що щастя? Се ж ілюзія...”)

У „Третьому жмутку” думка про самогубство все частіше і частіше б'ється кров'ю у скронях героя („Не можу жить, не можу згинуть...”, „Я хотів життю кінець зробить”, „Самовбійство — се трусість”). Він мимоволі робить підсумок життю („Тричі мені являлася любов...”, „Матінко моя ріднесенька...”) і так само мимоволі замислюється над проблемою віри. Герой готовий звернутися до будь-яких сил і навіть віддати душу Мефістофелю в обмін на любов коханої. Так він невідворотно наближається до свого кінця:

Отсей маленький інструмент

Холодний та блискучий...

Один кивок... один момент...

І крові ключ кипучий...

Легенький крик... безсильний шепт,

А там — поклін покірний, —

Отеє весь лік, отеє рецепт

На весь мій біль безмірний...

(„Отсей маленький інструмент...)