11 КЛАС
Твори з української літератури
БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ

Шкільний твір на тему - Основні мотиви лірики Б.-І. Антонича

Мої пісні — над рікою часу калиновий міст,

Я — закоханий в життя прочанин.

Б.-І. Антонич

Творча спадщина Богдана-Ігоря Антонича є свідченням того, що великий талант обов'язково зреалізує свої можливості за короткий час і проб'ється через перепони на дорогу передових думок часу, той шлях, який поєднує серце художника і серце його народу.

Перша збірка віршів поета вийшла в світ у 1931 році, коли він після багатьох митарств навчався на філософському факультеті Львівського університету. Вона називалася „Привітання життя“ й зразу ж привернула увагу читача. „Привітання життя“ — це екзамен на освоєння віршованої форми. Поет був переконаний у необхідності єднання ритму, мелодії й графічного зображення:

Співають дні все менші, нерівні,

піють до півночі півні

ости,осокори,

рій, ос

і ось

вже осінь

і

о

осінь

інь

нь

(„Осінь“)

Вірші такої форми не всім зрозумілі, а поетові здавалося, що саме в них — його зворушливі почуття. Автор писав своєю лемківською мовою (від назви селища, де він народився). Вона не схожа на ту мову, якою писали його земляки. Та заслуга поета в тому, що у своїх віршах він проголошує єдність лемків з усім українським народом.

У збірнику „Привітання життя“ чимало поезій, написаних досконалою українською мовою і насичених громадянським змістом. Так, у вірші „Пісня про молодість“ поет малює словесні картини з життя молодої людини. У П. Тичини — „Гей, життя, виходь на бій, пожартуємо для розваги“, у Антонича — „Наші очі далеччю гартуймо“, „Повними грудьми будем вітер пити“, „Навпростець переїдемо усі перепони“. Для автора вірша бути вічно юним, вічно молодим — найсолодша мрія.

Проте, якщо уважно перечитати вірші збірки, можна знайти в них і протилежні твердження. Людина, яку знає поет, нещаслива; майбутнє для нього — за високими горами.

Ось у вірші „Об'явлення“ він говорить:

У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі

Заслуханий, задивлений поет — сліпий.

Як бачимо, перша збірка повна суперечливих мотивів і вони — дзеркало душі автора.

Думи про роздерту душу поета вбачаємо у збірці „Три перстені“:

і світу ти не схопиш.

Не вирвеш віршем корінь зла.

(„Гірська ніч“)

Йшли роки, змінювалися обставини, набирало нових відтінків суспільно-політичне життя, а разом з ним розвивався й зростав як художник Антонич.

В поезії „Щастя“ він занотував:

Я є рушниця, радістю набита,

Якою вистрілю на честь життя.

У кожної людини буває найщасливіший день у житті, коли радієш сонцю, тішишся його красою, вбираєш у себе свіжість весняного повітря.

У сфері таких почуттів жив Антонич „„Трьох перстенів“. З'являються вірші пейзажної лірики як символ краси рідного краю, рідної Лемківки („Елегія про співучі дерева“, „Село“). У цих поезіях поет говорить про своє єднання з природою. Інші вірші („Довбуш“) поет присвячує історичній темі. Його Довбуш добрий, фольклорний і занадто вразливий на жіночі спокуси.

Оригінально автор розглядає релігійну тему. Поет визнає якусь вищу силу в образі того, хто „легкість дав сарні, а бджолам квіти золоті і кігті сталені для рися“, хоч основний мотив вкладає в рядки:

Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній... Антонич іде за цим покликом. Щоб мати добрі взаємини зі своїми богами, він вивчає їхні „мови“, тобто мови всього живого на землі. Його віра в життя стає по-людськи видющою й вільною.

У віршах про невмирущість усього живого поет продовжує українську літературну традицію. Автор пейзажних віршів створює цілий ряд поезій про море, морське дно. Про ці поезії він писав: „Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до ядра, „ глиб природи, зустрічає воду, море, як правічну царину природи“. Він наказував дивитись:

У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,

у надро слово і у надро сонця.

На думку поета, криниця людського життя — це не походження людини, а походження духовної краси й сили. І, говорить він, нема й не може бути краю людському духові.

Вершина Антоничевої поезії — книга „Зелена Євангелія“. У віршах цієї книги поет робить глибокі філософські висновки — все мусить падати, гнити, нищитися, ставати лоном для нового. І ці закони однакові для всіх, хто населяє землю.

„Дерево музики“ — так можна назвати кожен вірш збірки. Так спів не тільки переходить в повінь, не лише в квітковий пил, але обертається і в запах, і окріп мелодії.,

Збірка переповнена зоровими і слуховими образами, які надають їй оригінальності. Вірш „Концерт“ з цієї книги нагадує тичинівське „Не Зевс, не Пан, не Голуб — Дух...“. І не тільки проблематикою, але й особливим настроєм і системою образів „Концерт“ — це завеликий світ і для теслі, і для поета, дерево життя тут „всесвіт“, а людина — відбиття, листок тієї рослини, якою є всесвіт. Письменник приходить до філософської розв'язки:

Не птах, не квіт, це грає зміс

Це грають первні речей і дій,

Музика суті, дно незглибле.

Д. Павличко, осмислюючи творчість Богдана-Ігоря Антонича, писав: „З вітром століть приходимо до поета й беремо його у вітер століть. Мине небагато часу, і в мисль про українську поезію ввійде ім'я закоханого в життя прочанина, творчість якого буде засвоєна його Батьківщиною, тією „вічною землею, куди ведуть усі стежки і всі дороги“.