8 КЛАС
Твори з розвитку звяз'ного мовлення

Шкільний твір на тему - Відтворення героїчної і трагічної історії України та боротьби запорозького козацтва за волю і незалежність у народних піснях і думах

Про наші битви на папері голо

Лише в піснях вогонь отой пашить...

Ліна Костенко

Історія України...

Це війни і повстання, це сльози і перемоги, це „тихі води, ясні зорі” і буруни біля Дніпрових порогів, це незламність Байди і крилаті козацькі „чайки” серед хвиль розбурханого моря, буйні веселощі на Січі після перемог і плач полонянок у неволі, це ненависть і любов, вірність і зрада — це все, чим живе людина, чим живе народ, живе весь світ.

Слухаю дзвін бандури чи кобзи, слухаю пісні-думи моєї України — і перед очима постають картини.

Спокійно коливається ковила у степу, та раптом — пил, крики, свист татарського аркана. Палають хати, чути стогін, зойки...

Не раз таке траплялося в Україні. Тоді на захист свого краю виступали козаки. Про це— у піснях і думах:

Бились з ранку козаченьки

До ночі глухої.

Козаків лягло чимало,

А татар — утроє...

(„Ой, Морозе, Морозенку”)

Ось стоїть він перед нашими очима, як величний пам'ятник козацькому героїзму, людям, що здатні загинути за рідний край. Стоїть на Савур-могилі з раною у грудях (вороги в нього „живцем серце виривали”) і прощаєтеся з Україною.

Та не тільки турки і татари лізли на родючі українські землі, як сарана, приходили і польські магнати. І знов на боротьбу вставали лидарі-козаки. Перебий-ніс „лядськую славу загнав під лаву”. Богдан Хмельницький... Погляньмо:

Гей, поїхав Хмельницький із Жовтого броду.

Гей, не один лях лежить головою в воду.

(„Гей, не той то хміль”)

Та були і поразки. І панували в Україні польські та литовські поневолювачі. Тоді козаки ставали гайдамаками, брали до рук свячені ножі.

Ой ви, ляшки, та недовірки,

Годі ж панувати,

Гей, недалеко іде Гонта,

Дась він вам взнаки.

(„Ой наварили ляхи пива)

Поруч з ним — його найближчий друг Максим Залізняк. Отак Максим Залізняк

Із панами бився

І за те він слави

Гарной залучився.

(„Максим козак Залізняк”)

Століттями точилася боротьба. В народних піснях ми знаходимо метафоричні картини:

Чорна рілля зорана

І кулями засіяна, гей, гей!

(„Чорна рілля зарина”)

Хто ж оборонить цю землю? Хто стане на її захист? Козацькі лицарі — більш ніхто. Люди, що найбільше в світі люблять Україну, готові за неї життя віддати, навіть після смерті хотіли б залишитися в її пам'яті. Ніякі тортури не можуть змусити козака зрадити рідку землю і віру християнську. В Царграді висить „за гак ребром зачеплений” Байда та стріляє в турецького царя. „Ото ж тобі,царю, за Байдину кару”, — закінчує „Пісню про Байду” сивий кобзар.

А ось закований у кайдани невільник Самійло Кішка говорить ляхові Бутурлаку:

Бодай же ти того їм діждав,

Щоб я віру християнську під нозі топтав!

(„Самійло Кішка”)

А коли і траплялася зрада, то вона безжально каралася. Як колись Тарас Бульба, дає благословення на покарання свого сина Сави старий героїчний козак Чалий („Ой був ” Січі старий козак”).

Героїчно гине у Варшаві посаджений на палю Гордій Чурай („Орляку Чураю”), відважно воює козак Нечай („Ой, з-за гори високої”). Оспівують пісні та думи героїзм та лицарство відомих історичних осіб: Кривоноса, Богуна, Хмельницького, Супруна, Сірка, Палія та інших — і маловідомих козаків.

І майже завжди це „вільні птахи”, для яких „степ широкий”— „сват”, „шабля й люлька -— вся родина, сивий коник” — „брат” („Там Де Ятрань круто в'ється”). Такий і козак Голота, що полем гуляє „ні города, ні села не займає”, але не підступність татарина дає гідну відсіч. Як міфічний Антей, він черпає сили у рідній землі.

Козаки вміли і пити-гуляти, і воювати. Жили за принципом: „як бити, то бити, як пити, то пити”. І часом необачними бували, як козак Нечай, що

...поставив...

Три сторожі в місті,

А сам пішов до кумоньки

Щуку-рибу їсти.

Однак, насамперед, все ж таки була справа, заради цього розлучалися і з матір'ю, і з жінкою. Але й теплоти душевної не позбавлені ці нещадні до ворогів лицарі. Ось як зворушливо прощається із земляками козак, що їде з України („Ой гай, мати”):

Виїжджавши, шапку знявши,

Низенько вклонився:

„Ой прощайте, слобожани,

Може з ким сварився”.

...Замислююся над долею України та її лицарів. Заплющую очі і знову бачу вечірнє небо, яскраві зорі, Дніпрові пороги, вогнища... Лунає соковитий, глибокий, якийсь величний голос сивого кобзаря:

Ей, пане Хмельницький, Богдане-Зиновію,

Наш батю, полковнику чигиринський.

Дай, Господи, щоб ми за твоєї голови пили та гуляли,

А неприятеля під нозі топтали!

(„Хмельницький і Барабаш”)

Співає кобзар і про військо Запорозьке, що „як мак процвітає”, але, на жаль, і про те, як Січ руйнували. Думаю: це ж і мої предки, якась крапелька їхньої крові і в моїх жилах. І повторюю вірші Василя Симоненка:

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є!

В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде.