8 КЛАС
Твори з української літератури
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

Шкільний твір на тему - Художнє відображення волелюбності трудового народу в оповіданні М. Коцюбинського „Дорогою ціною”

В оповіданні М. Коцюбинського „Дорогою ціною” письменник опоетизував волелюбний дух трудящих України. Та його оповідання вражає читача трагічністю долі головних героїв.

Остап Мандрика був вихований на оповіданнях діда, „який ходив у Січ, а потім різав панів в Умані”. Ті розповіді розбуркували в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал. Остап не хотів миритися з тим, що він, Соломія, дід — не більше, ніж худоба у пана. Остап любив кожну стежечку, кожний горбочок рідної землі, але з рідним краєм, з коханою його розлучає панщина. Він, молодий, сміливий, одарований життєвою силою: „Стрункий, міцний, з чорними очима, темним молодим вусом” і жити в неволі для нього — гірше смерті, „ліпше загинути в багні, ніж жити в неволі”. Цією відчайдушністю у своєму прагненні до волі він нагадує козака Голоту, Миколу Джерю, героїв Шевченка.

Та справжнім відкриттям в літературі було створення письменником образу жінки, не тільки покривдженої, страждаючої, а й сильної, сміливої, здатної до боротьби за свою долю. „Ваша Соломія — то джерело під час спеки... то завдаток типу жінок, що уміють боронити себе”, — так визначала цей образ відома громадська діячка того часу Н. Кобринська. Рішуча і любляча, Соломія зібрала всю свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла вперто і завзято з вірою, що зламає всі перешкоди. Щоб бути справжнім товаришем Остапові, вона жертвує своєю красою, чудовими косами: „Дивні косми чорних кіс, мов мертві гадюки, тихо зсунулись по плечах додолу і лягли по землі дивними покосами”. Засмучені очі Соломії не покидають з того часу нашу уяву. Бачаться вони, коли з жахом слідкує Соломія за високими вогняними горами палаючих плавнів, в останньому відчаї кличе тяжко пораненого Остапа, на човні разом з Іваном готує напад на турецьких козаків, щоб звільнити свого коханого. Прощаються ці очі з надією на волю, з небом, з радістю, з життям, коли чорна безодня дунайської води заковує тіло.

„Остапе!”, — з розпукою кличе її душа.

„Соломіє!” — доноситься до неї крик його серця. Дорогою, найвищою ціною заплатила Соломія за бажання бути вільною, гірку ціну дав за волю Остап: все життя списане на спині, а половина душі навіки залишилася в Дунаї. Такий трагічний кінець оповідання ще раз підкреслює нескореність, волелюбність українського народу.