Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Всі публікації щодо:
Білик Іван
Мирний Панас
«Була б шия, а ярмо знайдеться» (за романом Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»)
Варіант 1
Автори подають широку передісторію села Піски ще з часів заселення Лівобережної України. «А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і сліду не було. Там стояло невеличке сільце, або краще невеликі хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу… Огорожі — ніякої. То тепер тільки стали городи обгороджувати, а тоді — ніхто цього і в думці не мав. Зайвої землі лежало неозорно перед тобою й за тобою… Приходь, заори, скільки хоч — ніхто тобі й слова не скаже».
Про часи найперших поселень мешканці села Піски вже й не пам’ятали. Ось і виникає питання, яке може бути поставлене як проблемне. Навіщо були потрібні авторам роману такі далекі екскурси в минуле, навіщо історія села Піски? Адже щоби показати моральну деградацію Чіпки — чи не досить було його історії у часовому відрізку одного цього життя? Але авторам для чогось потрібен був майже півторастолітній часовий зріз. Можна припустити, що тут дошукувалося витоків отих деформацій психіки й моралі, котрі давали потім такі потворства, як пияцтво, розбій, убивства тощо.
За давніх-давен село було вільним, козацьким. Ільницький зауважує, що останнім носієм того козацького духу серед персонажів роману виступає січовик Мирін Гудзь, нутро якого так і не змирилося з неволею та господарсько-хліборобським способом життя, хоча й «заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння. Став Мирін Гудзь поле орати та хліб пахати…».
Та не міг пережити він кріпаччини: «Як косою скосила його думка про неволю. Захирів старий, згорбився, скарлючився… та й умер останній січовик без одного року ста літ».
З другої частини роману починається розвиток сюжетної лінії, зв’язаної з образами панів Польських, із закріпаченням піщан. Вилупок з тієї «голопузої шляхти», котра у Польщі, за панування магнатів, кишіла по їх дворах, пила їх меди, вина, оковиту, їла хліб, надбаний «хлопством», що після занепаду Польщі переметнулася під могутнє крило російського самодержавства — колишнього могутнього ворога, а тепер владики, — пан Польський «заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки дотерся до генерала… і до Пісок». У нових умовах «аристократом» міг стати будь-хто, бо в «Росії суспільне становище залежало від служби на державу, а не від походження чи родового маєтку».
Ніхто із піщан не передчував, якою національною бідою окошиться на них те ляське вислужування перед москалями. Один Мирін задумувався над тими історичними змінами в Україні: «З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали як один чоловік… Навіщо?.. На те хіба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено? Це на те й вийшло: нашим салом та по нашій шкурі!
Ну й носіть її, здорові, поки ще ціла… поки не здеруть… а через віщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає… братове лихо — чуже лихо! Немає єдності — чорт має й волі».
Не стало Січі, не стало волі на Україні. Втратило волю і село Піски. За «особливі заслуги» воно було подароване новоспеченому генералові із будівлями, землею і людьми. І почав генерал на волів перевиховувати, бо «знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш «ший!» — він шию підставив… А поки то він обходиться треба його силою неволити… Ще чуть зоря займалася, у Піски вступала москалів рота. Налетіла Москва на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулась усе жерти, усе трощити».
Москалі, поляки й жиди почали топтати національну гідність українців. Розділилося суспільство на національні кола: москалі — всьому голова, без їхньої доброї волі не можна й кроку ступити; ляхи — москальські підлабузники, господарі українських земель, запрягли українців у ярмо, жиди — прислужники ляхів, набудували шинків, почали споювати українських селян, гребти з них податки. І вся та братія господарює, багатіє, пролазить у владні структури, чваниться, вередує, зверхньо ставиться до українців. Всім їм добре на Україні, крім самих українців. Немає їм місця на рідній землі ніде, як тільки у ярмі чи соціальному, чи національному, чи культурному, чи політичному. Була б шия, а ярмо знайдеться. Приниження зазнають українці різних соціальних рангів. Так, генеральша не давала згоди на одруження своєї доньки із Саєнком, називала його хамом, обливанцем, Мазепою, лише за те, що він українець. Вона довіку не пробачила йому, що він насмілився зневажити «честь» її давнього роду, побравшись із її донькою, і не дала за нею посагу.
«Заверховодили пани польські у Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович — царьок; його родичі — царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками — піддані».
Поступово змінювалася психологія українських селян. «Піщани справді розпились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати. Як було хто втече, то це таке диво — на півроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували — наче так тому й треба! Стали тілько по шинках киснути… коли не на панщині, то в корчмі. Іржа не одного вже купав і березині від запою… не помагає.
Зубожіло село… Обшарпане, обтіпане… Тільки козачі хатки біліють. Стали прокидатись де-где й злодіячки — новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого й двері не запирались, а тепер — і на засові страшно…».
Отож, селян заганяли у ярмо панщини, хлопців віддавали у москалі, дівчат брали у панські покої і плодили байстрюків. Українців обертали на покірних, безмовних, робочих волів різними шляхами, але нерозривно із русифікацією.
Варіант 2
У своєму романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» П. Мирний та І. Білик подають передісторію села Піски, в якому відбуваються події твору, починаючи з часів заселення Лівобережної України: «А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і сліду не було. Там стояло невеличке сільце, або краще невеликі хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу… Огорожі ніякої. То тепер тільки стали городи обгороджувати, а тоді ніхто цього і в думці не мав. Зайвої землі лежало неозорно перед тобою й за тобою… Приходь, заори, скільки хоч — ніхто тобі й слова не скаже».
Про стародавні часи перших поселень ніхто з мешканців села вже не пам’ятав. Тоді виникає питання: а навіщо авторам роману потрібно було робити екскурси в таку далеку, навіть для того часу, давнину, навіщо було подавати історію села Піски? Адже для того, щоб показати моральну деградацію головного героя роману Чіпки, достатньо було розповісти про його життя. Враховуючи стоп’ятдесятирічний зріз, який можна побачити в романі, легко зробити висновок, що його автори намагалися дошукатися витоків негативних змін моралі і психіки, які потім і призвели до таких загальносуспільних вад, як убивства, розбій, пияцтво, тощо.
З давніх-давен село Піски було вільним козацьким поселенням. Серед персонажів роману одним із останніх носіїв козацького духу виступав січовик Мирон Гудзь. Його душа так і не змирилася з господарським і хліборобським життям, так і не змирилася з неволею, незважаючи на те, що «заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння. Став Мирон Гудзь поле орати та хліб пахати».
Майже одразу, як не стало Запорізької Січі, не стало і волі на Україні. Звичайно, волю втратило і село Піски. «За особливі заслуги» цар подарував це село разом з землею і будівлями новоспеченому генералові. І почав генерал з перевиховання людей на волів, бо добре знав, «що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш «шию!» — він шию підставив. А поки то він обходиться треба його силою неволити. Ще ледь зоря займалася, у Піски вступала москалів рота. Налетіла Москва на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулась усе жерти, усе трощити».
Швидко зубожіли Піски, стало село якесь обтіпане, обшарпане. Тільки козацькі хатинки залишилися білими, немов вишневий цвіт. Все частіше стали з’являтися у селі й злодії — незвичайна новина в Пісках! Адже раніше ніхто й ніколи навіть двері у хату не закривав, «а тепер і на засуві було страшно».
Отже, на прикладі одного села автори роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» зобразили, як українських хлопців віддавали у москалі, як українських дівчат забирали у панські покої, а ті потім народжували байстрюків, як українських селян заганяли у ярмо панщини. Показали П. Мирний та І. Білий і те, як у царській Росії українців обертали на безмовних, покірних робочих волів, як робили це різними шляхами і обов’язково проводили русифікацію.
