10 КЛАС
Твори з української літератури
МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

Шкільний твір на тему - Трагічний вибір Миколи Хвильового

Хай живе дух неспокою!

В. Коряк

Микола Хвильовий... Ось що писав про свого друга Володимир Коряк: „Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий, а часом — ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, мрійник”.

Так уже склалося, що в центрі шаленої боротьби літературних угрупувань свого часу, у самому вирі різних думок, поглядів, опинився Микола Хвильовий, який своїми памфлетами не так угамовував пристрасті, як розпалював їх.

Микола Хвильовий у перші пореволюційні роки був одним із найпопулярніших українських письменників. Його вірші і новели вміщувалися в шкільних підручниках і хрестоматіях, його пісні співав народ, його твори перекладалися за рубежем.

Але письменник бачив і відчував, що в суспільстві назрівають тривожні, загрозливі зміни, які підсилюються звинуваченнями чесних українських письменників у різного роду ідеологічних помилках, начебто свідомих відхиленнях від курсу партії, у зв'язках з націоналістичними закордонними центрами.

У цей час у своїх „Листах до літературної молоді”, у статтях і памфлетах Микола Хвильовий гаряче обстоював ідею майбутнього відродження національного мистецтва, виступив проти „масовізму” в літературі, вважаючи, що мистецтво творить не армія робкорів та робітфаківців, а інтелектуально розвинена особистість, творча індивідуальність. З цією метою Микола Хвильовий разом з однодумцями створює літературну організацію ВАПЛІТЕ.

Та згодом ВАПЛІТЕ змушена була „самоліквідуватись”, а її керівників почали називати „речниками української націоналістичної буржуазії в літературі”.

І хоч Хвильовий пояснював свою позицію, уточнював, ніхто не хотів слухати! А що ж стверджував М. Хвильовий?

„Українське мистецтво мусить знайти найвищі естетичні цінності”, а для цього необхідно створити „нормальну атмосферу культурного будівництва” і піднімати художній рівень мистецтва „на рівень світових шедеврів”.

Суперечка про шляхи національного розвитку української радянської літератури була переведена в площину політичну, аж до тверджень про те, що Хвильовий закликає до виходу України з Союзу РСР. До виходу із Союзу Хвильовий не закликав, але обстоював послідовно суверенітет України, передусім її культурну та економічну незалежність. „Ми є дійсно незалежною державою, котра входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз! незалежна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непереможна воля історичних законів...”

Микола Хвильовий далі розвиває цю тезу про історичну неминучість виборення українським народом своєї незалежності і застерігає від спроб „затримати цей природний процес” виявлення самостійного виростання нації в державну одиницю.

Та полемічно загострені, не завжди чітко сформульовані тези Хвильового перекручувалися, провокаційно переосмислювалися, бо в атмосфері підозрілості й недовіри, інтриг і огульних звинувачень інтелігенції в ідейних помилках захищати свої позиції було важко.

Тепер оцінка його постаті була однозначною відредагованою і сформульованою: її дав Сталін. Слова вождя були дороговказом. Безглуздість звинувачень була очевидною, але хто тоді осмілився б їх спростувати? Кілька разів Микола Хвильовий пробував зняти з себе жорстокі звинувачення, не раз виступав із заявами, каяттями, писав про вірність політиці партії, ще й засвідчував свою любов до великої російської літератури. Та його не чули, не хотіли чути!

У травні 1933 року заарештовують Михайла Ялового, найближчого з друзів письменника. Хвильовий приголомшений. Він гарячково шукає пояснень, виходу. Але не знаходить. Саме тоді він вирішує своїм самогубством застерегти від швидкого наростання хвилі політичних звинувачень, масового голоду і репресій, потрясти і своїх друзів, і своїх опонентів, згуртувати сили, щоб протистояти небезпеці.

Це був трагічний вибір...

Вранці 13 травня 1933 року Микола Хвильовий збирає у себе на квартирі найближчих друзів — Миколу Куліша, Олеся Досвітнього, Григорія Епіка, Івана Дніпровського, Михайла Йогансена, частує чаєм, жартує, грає на гітарі, декламує „Біси” О. Пушкіна. Через деякий час виходить до своєї робочої кімнати. Лунає постріл...

У квітні 1988 року КДБ УРСР передав до інституту літератури АН УРСР копії двох передсмертних записок Миколи Хвильового, в них розкривається суть цієї трагедії. Хвильовий признається: „Нічого не розумію”, бо загибель, знищення „найсвідоміших комуністів” здійснюється від імені і в ім'я тих ідей, які вони обстоювали, в які свято вірили і в ім'я яких творили нову літературу і мистецтво. Друга частина записки — це сповідь Хвильового-людини, Хвильового-життєлюба, якому „страшенно боляче” полишати цей „прекрасний сонячний день”, життя.

Але він не має вибору. Хвильовий хоче своєю смертю врятувати літературну генерацію. Він намагався врятувати від наростаючих репресій своїх друзів і колег, відвести від них підозру.

Не випадково, навпаки — усвідомлено було обрано тринадцяте число для самогубства. 13 грудня Микола Хвильовий народився. Він хотів і цим числом, яке в народі вважається нещасливим, посилити символічне значення і трагічне звучання свого останнього в житті вчинку. Не випадково він зібрав у себе друзів — вони мали засвідчити продуманість, виваженість цього кроку, зберегти цю трагічну подію в своїй пам'яті поколінь, прочитавши його передсмертні записки і передати їх тим, хто розпочав арештом Ялового „розстріл цілої генерації”.