Всі публікації щодо:
Гончар Олесь

Екологічні проблеми в романі О. Гончара «Собор»

Варіант 1

Роман «Собор» Олеся Гончара став справжнім явищем в українській літературі. Він порушував головні проблеми часу. Автор точним чуттям художника передчував і час оновлення суспільства, і час великої біди для народу, яку готували в ті далекі 60-і пристосуванці, юшкоїди, що мислили на рівні своїх потреб, а не на державному рівні. У чиновництва виробилася своя психологія, дикий, але реальний стереотип мислення, згідно з яким вважалося, що чим більше виявляєш зневаги до свого національного, рідного, тим найкраще доводиш свою вірність комуністичним ідеалам. Це був злочин уповільненої дії, втрати від якого потрясли наш час.

У зв’язку з цим пригадується образ незрівнянного Володимира Ізотовича Лободи. Цей чинуша, крім органічної нелюбові до пам’яток національної історії, виявляє особливу зацікавленість питаннями меліорації, адже земля, вода особливо беззахисні перед його «новаторством». «Не Архімед, не Галілей — чиновник іде по світу… Ейнштейн ніщо в порівнянні з ним. Той відкриває, а цей вирішує. Кнопки натискує. Кладе резолюцію на твоїй долі», — каже Ромця Орляченко. Лобода готовий накласти резолюцію не тільки на долю окремої людини чи міста, а й на долю всієї^України. Він поспішає виявити ініціативу, щоб не проґавити своєї хвилини. Його погляд спиняється на урочищі Скарбному. Володьці байдуже, чи осушити плавні і засадити звільнене місце овочами, чи затопити їх водою, перетворивши цей чудовий куточок природи на гниле болото. Тільки б він був уславлений як ініціатор і натхненник цього перетворення. Його очі блищать жадобою влади. Він рідного батька готовий проміняти на кар’єру, собор — витвір мистецтва і пам’ятку історії розвалить, аби тільки піднятися на щабель вище. Йому начхати на красу, на ідеали, на людей і рідну землю. Він хоче тільки влади.

Такі, як Володька Лобода, не тільки мріяли про перетворення природи. Вони активно діяли: будували атомні станції, на рівнинній Україні створювали штучні моря, осушували болота, які поїли водою малі й великі ріки. Усе це порушувало і деформувало віковічні природні структури. Нерозумне втручання призвело до того, що в наш час значна частина України знаходиться на грані екологічної катастрофи.

Люди часто чули й щиро вірили словам чиновників і запопадливих науковців, що у них все передбачено, але уроки Чорнобиля зобов’язують поставитися до подібних запевнень з належною критичністю. Особливо в наш час, коли мотивом нових проектів стало не тільки бажання вискочити вище по службових сходах, а великі гроші. «Володьки» постаріли, але ще повні сил. Вони прийшли в нове тисячоліття, живуть поряд з нами. Вони активні й агресивні і вже не оглядаються сторожко на думку людей, особливо не «принижують» себе запевненнями про доцільність нових проектів. Ми всі, кому болить доля рідної землі, повинні піднести своє слово на захист степів, лісів, річок — всього того, з чого складається багатство України.

Варіант 2

Роман Олеся Гончара «Собор», що прийшов до нас сьогодні, розширяє уявлення і про творчість письменника, і про глобальні проблеми самої дійсності. І одна з таких «найболючіших» проблем — проблема екології, яку порушує у своєму творі письменник.

Палко відстоюючи найвищу гармонійність людини, і всього, що її оточує,

О. Гончар з не меншою переконливістю і запалом полемізує з усім, що заважає, шкодить цій внутрішній гармонії.

Від епізоду до епізоду наростає в романі відчуття невловимої тривоги, непевності світу. Відчуття, яке йде від напастей, що нависли над планетою, від негативних тенденцій у розвитку людства. Хімічні відходи, які отруюють чисті води річок, бурі пілейфи промислових димів, підступні кислотні дощі, котрі наскрізь пропалюють зелене листя, ерозія ґрунтів і не менш зловісна ерозія людських душ.

Сьогодні екологічне мислення в літературі зовсім інше, ніж тоді, тридцять — сорок років тому, коли звучали фанфари на честь перебудови природи, складалися панегірики рукотворним морям і каналам, нестримному наступу індустрії на поля й луги.

«Природа — не храм, а майстерня, і людина в ній хазяїн», — звично лунав знайомий лозунг. О. Довженко у своїй «Поемі про море» опоетизував новобудову. Його герої жили очікуваннями, надіями, прощаючись зі своїми садами й хатами, полишаючи могили предків, вони вірили, що приносять цю жертву в ім’я завтрашнього суцільного щастя.

Для героїв «Собору» те саме безкрає Каховське водосховище, що проковтнуло плодородні черноземи, уже не море надії, а пекуча рана, хворобливий докір. І старий металург Ізот Лобода не захоплюється, а лютує, довідавшись про чергову прожекторську ідею — осушити плавні, вирубити гаї (а це означало знищення заповідного куточка Скарбне) і створити на тому місці овочівницьке господарство. Так, людям потрібні помідорні плантації, але, звичайно, не за рахунок краси. Бо краса унікальна, неоціненна, і шкоду, заподіяну їй, не можна виправдати нічим.

А на що перетворилося повітря біля Зачіплянки і красень — Дніпро?

«Дим отой червоний, залізний. І коксохімівський смердючий… І азотно-туковий, що й листя на деревах від нього жовтіє… Ваші це все, ваші вдосконалення, так само, як і води з кислотами, що від них риба в Дніпрі одразу пузом догори…», — обурюється герой твору Ягор Катратий. Та що з того. Директорів заводів, секретарів обкомів та й інших посадовців це абсолютно не турбує.

їм аби більше виплавити сталі та чавуну, виконати й перевиконати плани випуску продукції, бо ж за цим — нагороди, підвищення по службі, матеріальні винагороди. Де вже тут думати про фільтри та інші захисні системи. «Газовловлювачі не дають видимої вигоди виробництву… Якби хоч якоюсь часткою процента позначались на плані — давно б їх увів! А так труйтесь! І сам труїтимусь, рудим пилом та сажею засиплю ваші акації, смородом «Коксохіму» переб’ю аромати їхні, бо мені не до лірики, мені б тільки швидше! Догнати запорожців, перегнати «Азовсталь», доповісти, відрапортувати — в цьому смисл мого буття!» — розмірковує директор металургійного комбінату. А на що перетвориться довкілля, його зовсім не турбує.

Автор роману закликає: люди, подивіться, яка чаруюча краса навколо! Та краса ця тендітна, ранима, беззахисна. Але й цілюща. Саме краса здатна зробити людину сильною, наповнити її життя вічним і великим. Тож бережіть її! Людина має жити в повній гармонії з природою — на то вона й Людина!



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.