11 КЛАС
Твори з української літератури
ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС 20 – 30–х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ
ЛІНА КОСТЕНКО

Трагічні картини минулого українського народу у творі Л. Костенко „Маруся Чурай”

Про наші битви — на папері голо.

Лише в піснях вогонь отой палить.

Л. Костенко. Іноді чуються голоси про те, що Україна не має своєї історії, а те, що є — невиразне і бліде. Ліна Костенко, яка у своїй творчості часто звертається до історичного минулого нашої держави, доводить протилежне — Україна має свою давню, насичену подіями, історію. Ось чого у нас немає — так це великої кількості документів, записів, літописів.

Історія України — це історія війн, які постійно точилися на нашій землі. Так уже вийшло, що лежить Україна на роздоріжжі, між великих шляхів. І часто бувало так, що сильні держави воювали між собою, а ареною битв була Україна. І горіли наші міста і села, горіли хати, церкви, ратуші, і в тому полум'ї зникали документи, які могли б стати історичними свідченнями епох.

У романі „Маруся Чурай” Ліна Костенко цілий розділ „Проща” присвятила тому, щоб показати Україну такою, якою вона була у XVII столітті.

Маруся Чурай за вбивство Гриця Бобренка була засуджена до страти, а потім за указом Богдана Хмельницького її помилували і відпустили.

Не маючи сил залишатися вдома, дівчина йде на прощу до Києва. По дорозі вона зустрічає мандрівного дяка, який веде по Україні Марусю Чурай, а разом з нею і нас, читачів.

Ще недалеко від домівки відійшла Маруся, а її вже обступили тіні минулого:

Там відступало військо Остряниці:

Тут села збив копитами Кончак.

А у долині річки Солонині

Слізьми покути висох солончак.

А трішки далі, де стоїть хрест, віддали на мученицьку смерть Наливайка:

За те, що він боровся за свободу,

Його спалили в мідному бику.

А он уже й видніє з далини

Столиця Вишневецького — Лубни.

Там жив Ярема, син Раїни,

страшний руйнатор України.

Ярема Вишневенький, онук народного героя Байди Вишневецького, ненавидів Україну, а українців вважав бидлом, годним лиш на те, щоб працювати. Будь-який вияв невдоволення селян він жорстоко карав.

„Уломок рицарського роду, мучитель власного народу”, „упир з холодними очима” — Ліна Костенко знаходить виразні і влучні епітети для характеристики цього страшного князя.

І таке знала наша історія.

Подорожні минають все нові і нові села, у яких стоять обідрані, порожні хати, бо хазяї погинули від руки Яреми Вишневецького, й дяк згадує давню історію і робить цікаві узагальнення.

Апіїв шлях — це дорога з Риму. Біля тієї дороги стояли хрести, на яких розпинали злочинців, бунтарів. Про цю дорогу знають всі, адже про неї писали і історики, і поети. А хто буде знати про ці удовині села, спалені, поруйновані українські міста, „хто знає, що тут відбулося?”. Дяк говорить про те, що неназване і непізнане піде у небуття, що пройде багато років, і люди забудуть про ці страшні події, адже

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров'ю на своїй землі.

Ми пишем плугом, шаблею, мечем,

Піснями і невільницьким плачем.

Могилами у полі без імен,

Дорогою до Києва з Лубен!

Дяк і Маруся простують далі, минають такі ж поруйновані села, цвинтарі. І раптом попереду побачили вогники. Але це горять свічки у руках помираючих людей, що лежать під небом на траві. То жителі дивної, прекрасної Волині, що тікають із свого благословенного краю від голоду і ніде не знаходять порятунку.

І страждання українського народу ніде не записані, а значить, з часом можуть забутися. Щоб цього не сталося, щоб не залишилася наша історія тільки в піснях, і творить прекрасна поетеса, українська Сафо — Ліна Костенко.