В мені живе вершник - ТВОРИ НА НЕЛІТЕРАТУРНІ ТЕМИ

Мегазбірка найкращих учнівських творів

В мені живе вершник - ТВОРИ НА НЕЛІТЕРАТУРНІ ТЕМИ

Я вивчаю свій родовід не тому, що це зараз модно. Я хочу дізнатися, хто мої пращури, хто я такий і де моє місце в житті. У моїй родині зберігаються старовинні речі і сімейні фотокартки позаминулого століття. Вивчаючи свій родовід, я, звичайно, не дійшов до сьомого коліна, але зробив для себе чимало відкриттів. Ось, наприклад, я раніше не знав, звідки у мене потяг до коней, хоча я верхи ніколи не їздив, звідки взялося в мені оте замилування граціозністю коней на полотнах відомих художників. Виявляється, мій прадід служив у кінному війську, був чудовим вершником і брав участь у кінних змаганнях.

Про моїх улюблених тварин я знаю дуже багато з книжок, із фільмів, з інтернету. Особливо подобається мені легенда про Велеса — бога худоби, чередників та музик. Це він поріднив людину і тварину, відкрив красу і легкість коня, відданість собак, робочу силу вола. З історії знаю, що в наших краях були кінні заводи, де у стайнях стояли породисті рисаки. А скільки розповідей існує про диких коней, які ще два століття тому водилися у степах України. їх дуже важко було приручити, а деякі із цих гордих створінь помирали в неволі, не прийнявши від людини ні корму, ні води.

Мій дід хлопчаком разом із дорослими переганяв колгоспну худобу у тил під час фашистського наступу. Натерпілися тоді і люди, і худоба під ударами ворожої авіації. Рятувалися як могли. Той смертельно небезпечний похід так поєднав людей і тварин, ніби сам Велес благословив усіх на виживання.

Тепер я зрозумів, чому в мені живе вершник. Я відчуваю, що коли сяду на коня, то відчую кожен порух і бажання тварини, я відчую кожен рух його м'язів, бо в мені тече кров моїх далеких і близьких пращурів. Можливо, хтось із них приручав диких коней, воював у козацькому війську чи просто любив коней так, як люблю їх я, — навіть попри те, що живу у добу технічного прогресу і надзвичайних швидкостей.

Ваша величносте, старий вітряче!

Вітряки в Україні вже давно стали рідкістю. Та кому доводилося їх бачити зблизька, не міг не замилуватися їхньою величчю, генієм будівничих, досконалістю механізму з використання енергії вітру. Не може не вабити і романтика старовини.

Минулого літа й мені, мешканцеві великого міста, пощастило побувати біля старезного вітряка, який, на радість нам, перебуває під охороною держави. Ми — це я і мої батьки. Поверталися ми автівкою з Криму. За кілька десятків кілометрів до Запоріжжя раптом здійняв крила до неба обабіч траси дерев'яний велетень. На моє прохання батьки звернули до вітряка. І не пошкодували. Вражені були всі. Дарма що вітряк був добряче пошкоджений часом. Колись міцні жорна розкололися на великі і малі друзки, але вцілілі гігантські крила, здавалося, торкалися білих хмаринок. На мить так захотілося, щоб налетів могутній степовий вітер і зрушив крила, аби запрацювали розбиті жорна. Так, як у глобальному сенсі жорна часу перемелюють людські страждання, радощі і печалі.

Відтоді я зацікавився вітряками і прочитав чимало літератури про вітрові млини. Одна з давньоукраїнських легенд розповідає про те, що млина винайшов і збудував чорт, але при цьому він не міг начепити на нього крила, бо вони кріпляться у вигляді хреста. А коли чорт покинув це заняття, крила вітрякові приладнав сам Бог і подарував його людям. З тих пір, куштуючи духмяний хліб, людина дякує Богові. Але чорт продовжував вважати вітряк своїм творінням, продовжував потай навідуватися до нього, заважати мірошникові, лякати легкодухих селян. Про витівки нечистого можна прочитати у творах Гоголя та інших класиків.

Легенди легендами, а вітряки свого часу були невід'ємною складовою архітектури будь-якого села. Ці одвічні трудяги не просто прикрашали ландшафт, а й годували людей і худобу.

Сьогодні побувати біля вітряка — це романтична пригода і незабутні враження. Але разом із тим це данина пам'яті його творцям і будівничим.