Мегазбірка найкращих учнівських творів

Кожній людині властиво помилятися, але нікому, крім дурнів, не властиво бути впертим у помилці (Аристотель)

Я повністю погоджуюся зі словами древнього мудреця Аристотеля про те, що кожна людина має право на помилки, але тільки дурні не визнають їх.

„Не помиляється той, хто нічого не робить”, — ці слова ми часто чуємо від батьків і вчителів, які заохочують підростаюче покоління до дії, до прийняття рішень.

Юність — це час, коли кожен з нас повинен сформулювати і сформувати життєві плани, реальні, орієнтовані на дійсність. На жаль, більшість підлітків називають життєвими планами якісь розмиті орієнтири і мрії, орієнтовані на результат, а не на сам процес досягнення. Але є й серед моїх друзів і знайомих такі, які знають, чого прагнуть досягти, і цілеспрямовано йдуть до своєї мети. Про одного із таких „заточених” на результат людей я хочу розповісти.

Денис — молодший син відомого в місті лікаря. Хлопець живе у достатку, але вже після восьмого класу кожного літа підробляв, не стільки заради грошей, скільки заради того, щоб мати змогу щось купити батькам чи старшій сестричці.

З дитинства Денис мріяв бути лікарем, але батьки не хотіли й чути про це. Вони всіляко розвивали творчі здібності сина, адже Денис — дуже обдарована людина. Він гарно співає, грає на декількох музичних інструментах, чудово малює, має хороші результати в спорті, але мрію стати лікарем так і не полишив. Хлопець сам найняв собі репетитора з хімії, улітку працював прибиральником у лікарні, допомагав хворим, піклувався про самотніх. Батьки довго не могли змиритися з вибором сина, але з часом зрозуміли свою помилку. Вони бачили, як Денис ставиться до майбутньої професії, а тому відмовилися від своїх амбітних планів мати в родині геніального артиста. Батьки визнали свою помилку, пішли назустріч уподобанням своєї дитини, а натомість отримали задоволення від вдячності сина, взаєморозуміння і злагоду в сім’ї.

Людям властиво помилятися, але уміння визнавати помилки — ознака розуму. Дурень же ніколи не визнає, що прийняв неправильне рішення. Упертість, невміння чи відверте небажання погодитися з правильною думкою може призвести до фатальних наслідків.

Яскравим прикладом людини, яка не вміє визнавати своїх помилок, є головний герой роману Валер’яна Підмогильного „Місто” Степан Радченко. До Києва хлопця привели благородні наміри: вивчитися й повернутися назад, у село, щоб змінити там життя, але невдовзі він вирішує залишитися, щоб улити в місто „свіжу кров села, що змінить його вигляд і істоту”. З часом Степан отримав усе: хорошу роботу, гроші, квартиру, славу. Але він не отримав головного — душевного комфорту, бо ніколи не визнавав своїх помилок ні у ставленні до друзів, ні у стосунках із жінками. Місто тисне на нього своїми законами, вимогами, але він уже не в змозі відмовитися від його спокус.

Життя Степана Радченка в місті — це суцільна помилка, яку він ніколи не визнає, а, навпаки, усім, і в першу чергу собі, доводитиме, що він завойовник.

Останній штрих у романі — натяк на сюжетну відкритість. Тому уважний читач може домислити продовження твору. Я думаю, Радченко так і не визнає своїх помилок, а тому буде почуватися справжнім дурнем, який ходив манівцями і занапастив своє життя.

Більшість своїх помилок людина може виправити, якісь достатньо визнати, щоб більше не повторювати. І лише справжній дурень уперто йтиме вперед, наступаючи на ті ж граблі, розбиваючи лоба, відкидаючи всяку можливість сказати: „Я визнаю свої помилки”.