Українська мова та література - шкільні твори 2018 рік

Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю... (за поезією Василя Симоненка) - Творча робота з української літератури

„Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю...” (за поезією Василя Симоненка )

Доля немилосердно відрахувала Василю Симоненку лише двадцять вісім років. Та художня палітра його поезії напрочуд яскрава і соціально вагома, хоча її можна вмістити всього в одній книжці. І ця поетична книжка — гімн великій любові. Любові до України, до рідної неньки, до коханої.

Правдиве, зболене слово поезій Василя Симоненка очищає душу, вселяє надію на краще. Його прекрасні „Лебеді материнства” треба читати серцем.

Інтимна лірика поета — чиста і щира. В кожної людини є кохання і сльози страждання. Кохання — це весна в житті людини. Пора, коли розквітають мрії, коли радість сповнює будні.

Зігріває кохання серце ліричного героя у вірші „Любов”:

Мені здається, — може, я не знаю, —

Було і буде так у всі часи:

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси.

Інтимні рядки поезії Василя Симоненка — це щира сповідь перед коханою людиною, що „стала совістю, і душею, і щасливим нещастям”.

Любов закоханого сильна. Сильна настільки, що серед життєвих бурь і незгод у душі „не замовкне весняний грім”. Чарівний світ відкривається у поезіях „Ображайся на мене, як хочеш”, „Я тобі галантно не вклонюся”, „Ікс плюс ігрек”, „Дотліває холод мій у ватрі”, „Люсі”.

Інколи любов приходить непрохано й неждано. Приходить, наче зі щасливого сну. Така любов сповнює душу ніжністю, добром, зігріває її великим полум'ям. І в серці, що кохає, — весь світ. Таємничий, нерозгаданий. Та разом з тим — радісний і щасливий.

Кожна людина має право на щастя, на любов. Та, на жаль, не завжди кохання буває взаємним. У новелі „Кривда” розповідається, що від такого кохання росте син, який знає ласку тільки від матері. А як би хотілось дитині мати батька...

Так! Не завжди життєві дороги сходяться разом до одного сімейного вогнища. Та все одно перед ліричним героєм поезій Василя Симоненка із суєти днів у тихій зажурі випливає образ коханої.

Кохана... Хто вона? Яка вона? Вона надзвичайна у своїй звичайності, найніжніша у своїй строгості, свята у буднях і занадто проста у свята. Та головне, що кохана — щаслива. У вірші „Закохана” поет возвеличує дівчину, котрій веселка безсило опускається під ноги, вітер затихає під її віями, а вона — у сонячнім ореолі, і щастя її голубіє з очей у всіх.

Кохана завжди не така, як всі інші. Часто і грішна, але все одно схвильований голос ліричного героя відверто зізнається, що любить свою обраницю і „безжально освистану”.

Такій всесильній любові заздрять всі. Заздрять навіть сонце і дикий вітер, втомлений день і запечалена ніч. Справжній закоханий не має права на зраду, не має права на обман. Він дарує коханій свою надію. Та як печально, коли його любов і світла мрія належать іншому. І тоді — наречена щаслива, а в душі ліричного героя... брестиме босий смуток. І нерадісна любов.

Не може закоханий жити без великої любові. Ятрять його серце розпач і мука, гірка любов і небажана розлука, хоча він розуміє, що в коханні є свята і будні, радощі й тривоги. Ліричний герой ладен забути всі кривди, пробачити всі образи, тільки щоб кохана полюбила. Хай хоч на хвилину, на солодку і до болю щемку мить. Він буде цілувати її очі, хай вони і злі, буде цілувати її губи, хай вони і грішні. Бо його кохана — Богиня. Богиня сліз і радості, щастя і мук.

Василь Симоненко на найвищий п'єдестал життя підносить диво — любов:

Я б побажав тобі когось отак любити,

Як я тебе люблю.

Інтимна лірика поета — це вічна краса. В кожному її рядку — тиша і грім, розхристані дороги і затишні пристані, загадкові світи і відверті розмови.