Українська мова та література - шкільні твори 2018 рік

Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні. Василь Стус - Творча робота з української літератури

Упасти зерном... Упасти в рідній стороні, щоб прорости величаво над світом зла, жорстокості й неправди. Прорости на зло ворогам. На радість Україні. Тій Україні, що стукотіла грудочкою рідної землі у гарячім серці Василя Стуса.

Важкий хрест своєї гіркої долі ніс на плечах поет. Його поезії — це новий крок у розвитку української літератури. Крок, зроблений дорогою ціною.

Колючі дроти жахливих концтаборів загородили поету шлях до України. А на тій Україні його переслідували, звільняли з роботи, поезії не приймали до друку. У тих поезіях — правда про біль за свій народ, за Україну. Сором і гнів за терпіння, мовчазну покору своїх земляків.

Листопад... Тисяча дев'ятсот вісімдесят дев'ятий рік. Україна прийняла вимучене тюрмами тіло свого вірного сина — Василя Стуса. Його побратими Олекса Тихий і Юрій Литвин лягли поряд у могили на Байковому кладовищі. Лягли у рідну землю, щоб чарівним запахом євшан-зілля розбудити наші патріотичні почуття. їхні життєві дороги — це тернисті дороги до вершини щастя рідної землі. Україна була для них болем і радістю, головним смислом їхнього життя.

Василь Стус влучно зауважував: „Біда так тяжко пише мною”. Його поезії — поетичне втілення тієї „біди”, в якій він жив. А жив Василь Стус у постійній тривозі за долю рідної землі, своєї культури, мови. Жив у тривозі за щастя і долю людини.

Вражає щирий патріотизм його поезій, Шевченків дух любові до України.

На колимськім морозі калина

Зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцена днина,

І собором дзвінким Україна

Написалась на мурах тюрми.

Любов'ю до України пройняті його вірші „Скучив за степом, скучив за лугом...”, „Такий близький ти, краю мій”, „О земле втрачена, явися...”.

Ліричний герой його поезій - не одвічний раб, а правдоборець, котрий не боїться вмерти заради Вітчизни.

Як добре те, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи тяжкий мій хрест...

Від його сміливої музи падали тюремні мури. Василь Стус вірив, що хай і після смерті, але повернеться до свого народу із холодних таборів. Вернеться, щоб прорости, як і його побратими, паростком віри, надії і любові. Прорости із добірного зерна справжнього поетичного слова. Слова, яке мордували у страшних таборах, яке гнобили і кували в кайдани. Та слово не вмерло, а воскресло на рідній Україні.

Наш святий обов'язок — паростки поетичного слова Василя Стуса зберегти в своїх серцях, щоб не зотліли, не завмерли, щоб жили! Заради правди, заради щастя на рідній Україні на дорозі долі, на дорозі болю...