Українська мова та література - шкільні твори 2018 рік

Краса людини і природи у кіноповісті Олександра Довженка Зачарована Десна - Творча робота з української літератури

У синьому небі — журавлиний ключ, сумним курликанням летить він у далеку чужину, щоб навесні, коли перші промені сонця зігріють землю, повернутися назад. Чи трави тут духмяніші, чи сонце тепліше, що радо повертаються птахи у рідну сторононьку? Лише кволим не судилося повернутися.

Одинокого журавля з перебитим крилом нагадує мені Олександр Довженко, що повертався до рідного краю зі страшного полону — з Росії: „Я повертаюся на Вкраїну. Україно, рідна моя земле...”. Радісно бриніла душа, і в цій радості віддзеркалювалася вся трагедія насильної розлуки з Україною-ненькою.

Ця невимовна радість і породила „Зачаровану Десну” — лебедину пісню Олександра Довженка. Розлука з рідною землею подвоїла любов до отчого краю, його природи, захопила красою людської душі. „Зачарована Десна” — це неповторна краса ріки дитинства, це казкова свіжість трав, чари природи на ранній досвітній зорі поблизу самих її первісних джерел.

Природа і праця у творі — нероздільні. Родина Довженків — частина життя трудового народу. Мати Сашка — це уособлення української жінки-трудівниці, народженої великою любов'ю до землі. На її золотих руках трималася вся городина у їхньому дворі. Вона так любила садити в землю, „щоб підростало”! Праця приносила їй величезне задоволення, внутрішньо збагачувала її. А батько... „Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив, як вправно робив, який був дужий і чистий”. У своєму батькові Довженко вбачає і вічного трударя, і людину з „високою культурою думок і почуттів”, просто красивого чоловіка: „Багато бачив я гарних людей, но такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика, розумні сірі очі...”

А дядько Самійло був косарем... „Він був такий великий косар, що сусідки забули його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою”.

Особливе місце у дитячому житті Довженка, у його спогадах займають прадід Тарас, прабаба Марусина та дід Семен. Хлопець не відразу довідався їх імена, та вони не були йому тоді потрібні. Довженко знав їх, як „ діда” та „бабу”, вони були першими вчителями і постановниками його малої дит'яслової і охочої до знань душі.

Завдяки дідові Тарасу малий Сашко пізнав красу ранкової зорі, відкрив для себе п'янкий запах сіна, музику лісу, ночі. Найбільше йому запали в душу „величезні, мов коріння, волохаті руки”. Дідові руки нікому не зробили зла, ніколи не крали, на них не було людської крові. Його погляд був теплим і ніжним, а добрий голос завжди розповідав казки та оповідки про старовину. Та найбільше дивовижних розповідей влилося в душу хлопця завдяки дідові Семену, який любив гарну бесіду і добре слово, любив землю і сонце. Він „прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись в холодок”.

Свій внесок у розвиток почуттів Довженка зробила і баба Мару- сина, яка більше за все любила гостре слівце. Прокльони для баби були духовною істиною, розрадою в горі і нещасті, вона сипала їх наліво та направо. Ніхто, якщо баба кидала на нього свій погляд, не залишався без дошкульних слів, так майстерно підібраних, як вміла це робити тільки вона. Довженко з теплотою і трепетом згадує ті прокльони, що „лилися з її уст невпинним потоком, як вірш з натхненного поета”, хоча в душі нашого Сашка вони викликали далеко не приємні почуття, і втікав від них через городину і бур'ян в далекі темні кущі.

Усі Довженкові герої — це сини свого народу, його цвіт, його гордість. Це поросто люди-трудяги, це творці краси, оригінальні і неповторні.

Ця повість підтверджує написану істину: людина та природа — невіддільні, як небо і земля, як зорі і місяць. Як не може зерня прорости без води і землі, квітка буяти розкішно без сонця, так і людина не може жити без природи.

Природа і людина, людина і природа — замкнене коло, вічна і неспростована істина, довічна краса.