Учнівські твори з української літератури

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

„Той, що натхненно творив ходу” (ідейно-художній аналіз вірша „Перехожий” В. Симоненка)

З давніх-давен вважалося неписаним законом: тільки поетам Бог дарував право бути речниками рідного народу.

Таким голосом нації був і залишається в своїх віршах Василь Симоненко. В епоху хрущовської відлиги він повірив у торжество правди, свободи і демократії, вільно вдихнув так необхідного митцеві озону, та доля була немилосердною...

„Минулої неділі ми були в Одесі... Фактично нам заборонили виступити на Шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться досі. Обивателі від революції”, — писав поет 6 липня 1963 року.

В Україні починався сумнозвісний період „загвинчування гайок” у літературі, в культурі за допомогою безвідмовного інструменту під назвою „націоналізм”.

На жаль, Василь Симоненко болісно відчув і швидко усвідомив, що за відлигою не завжди приходить весна оновлення суспільного життя і творчості, але змиритися не захотів.

Найкраще відтворити особистість поета зміг сам Василь Симоненко в образі свого ліричного героя з вірша „Перехожий”:

Як він ішов! Струменіла дорога, Далеч у жадібні очі текла. Не просто ступали — Співали ноги, І тиша музику берегла.

За алегорією ходи перехожого ми можемо побачити всю дерзновенну ейфорію революційної перебудови суспільного і духовного життя початку 60-х років XX століття в СРСР: це і легендарний зліт у космос Юрія Гагаріна, і зйомки фільму століття „Тіні забутих предків” С. Параджановим і Ю. Іллєнком, і надруковані романи „Людина і зброя” О. Гончара, „Правда і кривда” М. Стельмаха, поезія „шістдесятників” у „Літературній Україні” та „Літературній газеті”...

Цей романтичний максималізм своїх співвітчизників, що поповнили ряди окриленої свободою юні, Василь Симоненко порівнює з виходом на орбіти нових планет:

Як він ішов!

Зачарований світом,

Натхненно і мудро творив ходу —

Так нові планети грядуть орбіти

З шаленою радістю на виду!

З шаленим щастям і сміхом гарячим,

З гімном вулканним без музики й слів!

Та чи побачив натовп цю ходу? Поряд з індивідуальностями є не лише народ, а й натовп. Це він, натовп, наступає на гаряче серце Данко, „щоб чогось не сталося”, це він, натовп, живе низьким, бездуховним життям:

І ніхто не бачив,

І ніхто від краси не зомлів.

В землю полускану втюпився кожен,

Очі в пилюці бездумно волік...

У людини, яка йде непроторенною дорогою, багато „камінців” на шляху. Таке каміння по дорозі на Голгофу спіткало і долю поета, який занотовує в щоденнику якраз в рік написання вірша „Перехожий” 3 вересня 1963 року: „Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалими... Кожен лакей робить, що йому заманеться... В квітні були зняті мої вірші у „Зміні”, зарізані в „Жовтні”, потім надійшли гарбузи з „Дніпра” і „Вітчизни”. Ай, ай, ай весело! Всі ми під пресом. Так воно треба задля прогресу”.

Відлига скінчилась. Та він творить! А чи тільки Василь Симоненко? В облозі політичної недовіри знаходяться всі свідомі українці, що творили українську літературу: і Ліна Костенко, якій присвячено цей вірш, і М. Лукаш і Г. Кочур, що як перекладачі відкривали для українського читача сторінки світової поезії.

Чи думали вони про натовп, що судитиме їхню сміливість, піднесення, романтичний максималізм? Докори про те, що „зарвалися”, „багато собі дозволили” звучали з усіх сторін: — Треба дивитись ото під ноги, Так можна голову потерять... Ні, творча інтелігенція думала про слово правди, яке донесе своєму народові, про надії на вільне щасливе майбутнє: ' А він знову йшов. І дивився прямо. І знову Натхненно творив ходу!

Хочеться, щоб і про моє життя сказали захоплено: „Як він ішов!”